Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Ю Несбьо
Нетопир

Піднялося в повітря, розгорнувши крила, потім упало на землю, і крила обернулися на плащ, що туго облягав тіло людини.

Френк Міллер. Бетмен, людина-кажан

Валла

1
Сідней, містер Кенсинґтон і три зірки

Щось було не до шмиги.

Службовка паспортного контролю широко посміхнулася:

– How are you, mate?[1]1
  Вітаю, як долетіли? (англ.)


[Закрыть]

– I’m fine,[2]2
  Добре (англ.).


[Закрыть] – збрехав Харрі Холе. Тридцять годин тому він вилетів з Осло, зробив пересадку в Лондоні, потім ще одну в Бахрейні й останні години провів на цьому клятому сидінні перед запасним виходом. З міркувань безпеки йому довелося всю дорогу до Сінгапура сидіти у вкрай неприродній позі, і він лише дивом не звихнув собі хребта.

Жінка за столом припинила посміхатися і тепер з неабияким інтересом вивчала його паспорт. Що її так зацікавило – фотографія чи почерк, – сказати було важко.

– Business?[3]3
  Ділова поїздка? (англ.)


[Закрыть]

Раніше Харрі Холе гадав, що митні офіцери в усьому світі з увічливості додають «сер», але потім він прочитав, що подібні формальності в Австралії великого поширення не набули. Ну й добре. Харрі не так часто подорожував і снобом не був. Усе, що йому потрібно зараз, – це готельний номер і ліжко, і що швидше, то краще.

– Yes. – Харрі затарабанив пальцями по столу.

Нараз губи її скривилися, а в голосі почулися верескливі нотки:

– Why is'nt there a visa in your passport, Sir?[4]4
  А чому у вашому паспорті не проставлено візу, сер? (англ.)


[Закрыть]

Серце його підскочило, ніби передчуваючи катастрофу. Може, слово «сер» тут використовують, лише коли ситуація загострюється?

– Sorry, I forgot,[5]5
  Даруйте, забув (англ.).


[Закрыть] – промимрив Харрі, гарячково порпаючись у внутрішніх кишенях. І чому спеціальні візи не проставляють у паспорті, як звичайні? Харрі почув, як у когось у черзі за ним задзумів мобільний. Він знав, що це його сусід по літаку. В того ще під час польоту раз у раз лунала одна й та сама мелодія. Ну чому він такий дурень, ніколи не може запам’ятати, в яку кишеню кладе речі? Було тепло, хоча настав вечір – за кілька хвилин десята. У Харрі засвербіло в потилиці.

Нарешті документ знайшовся, і Харрі поклав його на стіл.

– Police officer, are you?[6]6
  Ви поліцейський? (англ.)


[Закрыть]– Жінка відірвала погляд од візи і пильно поглянула на нього. Її обличчя набуло колишнього виразу. – Сподіваюсь, у нас не вбили яких-небудь норвезьких блондинок. – Вона голосно розсміялася і поставила на візу штамп.

– Well, just one,[7]7
  Лишень одну (англ.).


[Закрыть] – відповів Харрі Холе.

Зал чекання був напханий представниками туристичних компаній та водіями, і кожен тримав над собою табличку з чиїмсь ім’ям, але свого Харрі не надибав. Він уже був надумався взяти таксі, як раптом побачив чорношкірого чоловіка у світлих джинсах і гавайській сорочці. У нього був надзвичайно широкий ніс і темне кучеряве волосся. Розчищаючи собі шлях між табличками, він ішов прямо до Харрі.

– Гадаю, ви – містер Ховлі? – з переможним виглядом запитав він.

Харрі Холе второпав не відразу. Він уже налаштувався перший час в Австралії поправляти тих, хто читатиме його прізвище як «Ховл» – «дірка». Але варіанта «містер Ховлі» – «пан Святоха» – він аж ніяк не чекав.

– Ендрю Кенсинґтон, – з усмішкою назвався чоловік і немов кліщами стиснув долоню Харрі своїм ручиськом. – Ласкаво просимо у Сідней, сподіваюся, вам сподобався політ. – Його казенно-привітний голос звучав відлунням слів, двадцять хвилин тому промовлених стюардесою.

Чоловік узяв пошарпану валізу Харрі і не оглядаючись пішов до виходу. Харрі попрямував за ним.

– Ви із сіднейської поліції? – завів розмову Харрі.

– Так, друже. Бережися!

Двері шваркнули Харрі прямо по носові, так що в очах закрутилися сльози. Гарний початок для низькопробної комедії! Норвежець помацав ніс і вилаявся рідною мовою. Кенсинґтон поглянув на нього співчутливо.

– Капосні тут двері, еге ж? – сказав він.

Харрі змовчав. Він не знав, як в Австралії відповідають на подібні запитання.

На стоянці Кенсинґтон відкрив багажник маленької, бувалої «тойоти» й акуратно поклав туди валізу.

– Хочеш сісти за кермо? – здивувався він.

І тут Харрі збагнув, що він стоїть біля дверей водія. Виходить, в Австралії лівобічний рух. Друге переднє сидіння було захаращене папером, касетами та іншим мотлохом, і Харрі вирішив розміститись позаду.

– Ви, мабуть, абориген? – запитав Харрі, коли вони виїхали на шосе.

– Я бачу, тебе не проведеш. – Кенсинґтон кинув погляд у дзеркало.

– У Норвегії ми називаємо вас «австралійськими неграми».

Кенсинґтон ще раз скинув оком у дзеркало.

– Невже?

Харрі відчув себе ніяково.

– Е-е, я просто хотів сказати, що ваші предки, схоже, не з тих англійських каторжан, яких привезли сюди двісті років тому. – Харрі сподівався, що хоч якісь знання з історії країни стануть йому за виправдання.

– Це так, Ховлі, мої предки приїхали трішечки раніше. Чотири тисячі років тому, якщо бути точним. – Кенсинґтон поглянув у дзеркало, і Харрі пообіцяв собі не патякати зайвого.

– Ясно. Можеш називати мене Харрі.

– Добре, Харрі. А мене можеш звати Ендрю.

Всю дорогу Ендрю теревенив не вгаваючи. Довізши Харрі до Кінґз-Крос, він тут же повідомив, що цей район славиться проституцією, наркоманією та іншими темними ділами. Кожен другий публічний скандал у місті так чи інакше пов’язаний з готелем або нічним клубом, розташованими на цьому клаптику землі завбільшки із квадратний кілометр.

– Ось ми і приїхали, – раптом закінчив Ендрю. Він під’їхав до краю хідника, вискочив з машини й дістав з багажника валізу Харрі.

– До завтра, – кинув Ендрю наостанку і покотив у своїй чортопхайці. Харрі опинився перед крикливою вивіскою «Готель Кресент», спина у нього затерпла, добовий ритм збився, і в цьому місті, де населення було не менше, ніж у всій Норвегії, він почувався страшенно самотнім. Поряд з назвою готелю стояли три зірочки. Поліцейське начальство в Осло не дуже піклувалося про зручності для своїх підлеглих. Але, врешті-решт, усе не так погано. Тут мають бути знижки для державних службовців і мешканців найменших номерів, подумав Харрі.

Він мав рацію.

2
Тасманійський диявол, клоун і шведка

Харрі обережно постукав у двері начальника Південного поліцейського округу Сіднея.

– Увійдіть, – прогриміло звідтіля.

Біля вікна позаду дубового письмового столу стояв дружелюбний здоровань з черевцем. З-під копиці волосся, що втратило вже свою колишню привабливість, стирчали кущасті брови, очі посміхалися.

– Харрі Ховлі з Норвегії, з Осло, сер.

– Сідай, Ховлі. Ще рано, а вигляд у тебе пожований. Часом, не навідувався до тутешніх хлопаків щодо наркотиків? – Ніл Маккормак від душі розсміявся.

– Це через різницю в часових поясах, – пояснив Харрі.– Сьогодні я прокинувся о четвертій ранку і вже не зміг заснути.

– Так-так, звичайно. Я пожартував, ото й усе. Знаєш, у нас тут кілька років тому десятьох поліцейських судили, у тому числі й за те, що вони приторговували наркотою, своїм же і продавали. А запідозрили їх через те, що дехто з них цілими днями був ось таким підозріло млявим. Узагалі-то з цим жарти кепські, – добродушно додав він, надіваючи окуляри і складаючи папери на столі. – Отже, тебе направили сюди, аби ти допоміг розслідувати вбивство Інґер Холтер, громадянки Норвегії, що працювала в Австралії. Волосся світле, риси обличчя привабливі – якщо вірити фотографіям. Двадцяти трьох років, так?

Харрі кивнув. Маккормак посерйознішав:

– Її знайшли рибалки на березі затоки Вотсонс, а конкретніше – в парку Ґеп. Вона була напівроздягнена; судячи з усього, її спочатку зґвалтували, потім мучили, але слідів сперми не виявлено. Потім під прикриттям ночі її перевезли в парк, де скинули зі скелі. – Його обличчя зморщилося. – Якби погода була гірша, тіло понесло б у море, але воно так і залишилося лежати серед каменів до наступного ранку. Сперми не залишилося, бо статеві органи були цілком вирізані, а море змило всі сліди. З цієї ж причини ми не змогли знайти відбитків пальців. Зате встановили приблизний час смерті… – Маккормак скинув окуляри і провів рукою по обличчю. – Але ми не знаємо, хто вбивця. І якого біса в цю справу лізеш ти, Ховлі?

Харрі зібрався був відповісти, але не встиг.

– Зрозуміло, ти хочеш спостерігати за ходом розслідування, поки ми не знайдемо цього покидька, а принагідно розповідати норвезькій пресі, як славно ми працюємо разом. Позаяк нам не хочеться зв’язуватися з норвезьким посольством і всім, що до нього стосується, доведеться з цим миритися, так що вважай своє перебування тут просто відпусткою і надішли кілька листівок своєї начальниці. До речі, як у неї справи?

– Та начебто нормально.

– Вона у вас що треба! І що вона сказала з приводу твоєї ролі?

– Те й сказала. Участь у розслідуванні…

– Чудово. Забудь. Тут правила інші. Перше: від цієї миті підкоряєшся мені, мені і тільки мені. Друге: ні у що не втручаєшся, якщо тільки я сам не попрошу. І третє: крок убік – і ти летиш додому першим же літаком.

Усе це говорилося з посмішкою, але суть була ясна: не сунься куди не просять, ти просто спостерігач. Треба було захопити з собою плавки і фотоапарат!

– Я чув, у Норвегії Інґер Холтер була свого роду телезнаменитість?

– Не така вже знаменитість, сер. Кілька років тому вона була телеведучою в молодіжній програмі. Але зараз її мало хто пам’ятає.

– До речі, мені говорили, що ваші газетярі зняли галас довкола цього вбивства. Норвезькі журналісти вже тут. Ми їм сказали все, що знаємо, – а це не так багато, так що їм незабаром стане нудно і вони від’їдуть додому. Про твій приїзд їх не повідомляли, у нас вистачає своїх людей, щоб няньчитися з ними, так що можеш про це забути.

– Дуже вдячний вам, сер. – Харрі справді був радий, що тепер не доведеться відбиватися від набридливих норвезьких репортерів.

– А тепер, Ховлі, поговорімо відверто. Від начальства мені відомо, що власті Сіднея хочуть, аби вбивство розкрили якнайшвидше. Звичайно, тут усе упирається в політику та економіку.

– В економіку?

– Підраховано, що безробіття в місті на кінець року перевалить за десять відсотків, на рахунку кожен цент, отриманий від туризму. На носі Олімпіада-2000, зростає потік туристів із Скандинавії. А вбивства, особливо нерозкриті, – погана реклама для міста. Тому ми стараємося з усієї сили: працює слідча група з чотирьох чоловік, які мають у своєму розпорядженні всі бази даних, технічний персонал, експертів-криміналістів. І так далі.

Маккормак дістав якийсь документ і, суплячись, переглянув його.

– Власне, ти повинен був працювати з Водкінсом, але якщо вже сам попросив дати тобі Кенсинґтона, я не бачу причин відмовляти.

– Сер, я не знаю…

– Кенсинґтон – непоганий хлопець. Мало хто з аборигенів доскакує таких висот.

– Чому?

Маккормак зітхнув:

– Ну, так воно вже виходить. Отже, Ховлі, коли що, пам’ятай про нашу розмову. Запитання є?

– Деякі формальності, сер. До старшого за званням тут заведено звертатися «сер», чи це занадто…

– Офіційно? Так, мабуть. Але мені подобається. Принаймні відчуваєш, що ти тут усе ще начальник. – Маккормак знову розреготався і на прощання міцно потис Харрі руку.

– У січні в Австралії туристичний сезон, – пояснив Ендрю, пробираючись крізь потік машин біля набережної Серкулар. – Усі приїздять поглянути на Оперний театр, покататися по гавані на човні і повитріщатися на охочих смалитися на сонці на Бонді-Біч. Але ти, на жаль, мусиш працювати.

Харрі знизав плечима:

– Та мені якось байдуже. Сказати правду, від усіх цих розваг мене аж нудить.

«Тойота» вибралася на Нове Південне шосе і помчала на схід, у бік затоки Вотсонс.

– Східна частина Сіднея – не те що задрибарій Іст-Енд у Лондоні, – говорив Ендрю, тоді як за вікном миготіли будинки, один від одного багатший. – Цей район називається Дабл-Бей – Подвійна бухта. Але ми звемо його Дабл-Пей – Подвійна плата.

– А де жила Інґер Холтер?

– Деякий час вона зі своїм хлопцем жила у Ньютауні. Потім вони роз’їхались, і вона замешкала в однокімнатній квартирі на Ґліб-пойнт-роуд.

– Що за хлопець?

Ендрю посміхнувся:

– Австралієць, інженер-комп’ютерник. Вони познайомилися два роки тому, коли вона приїздила сюди відпочити. У нього добряче алібі, до того ж він зовсім не схожий на вбивцю. Хоча хто його зна.

Вони зупинилися біля парку Ґеп, одного з численних зелених масивів Сіднея. Круті кам’янисті доріжки вели до продуваного вітрами парку, звідки відкривався вид на затоку Вотсонс на півночі і Тихий океан на сході. Досить було поліцейським відчинити двері автомобіля, як на них повіяло теплом. Ендрю надів великі сонячні окуляри, і Харрі подумав, що тепер він схожий на ділка порнобізнесу. Сьогодні австралієць чомусь натягнув на себе тісний костюм, і Харрі було потішно дивитися, як цей чорний широкоплечий чолов’яга чимчикує перед ним.

– Ось, Харрі, це Тихий океан, – сказав Ендрю, коли вони піднялися на високий берег. – Наступна зупинка – Нова Зеландія. До неї всього лише дві тисячі мокрих кілометрів.

Харрі роззирнувся. На заході даленів центр міста з мостом через гавань, на півночі – пляж і яхти у Вотсонс-Бей, а ще Менлі, передмістя на північному боці затоки. На сході синіми переблисками неба і води мінився овид. Прямо перед ними стрімко спадали вниз крутосхили, а далеко внизу уривали серед каменів свою довгу мандрівку морські хвилі.

– Ось, Харрі, зараз ти стоїш на історичному місці, – повідомив Ендрю. – В 1788 році британці відправили до Австралії першу партію каторжан. Вирішено було поселити їх у бухті Ботані-Бей, за кілька миль на південь звідси. Але потім милостивий капітан Філліп розсудив, що краєвид там надто суворий, і послав човен уздовж берега – вибрати ліпшу місцину. Обігнувши мис, на якому ми наразі стоїмо, вони знайшли найкращу затоку в світі. Трохи згодом сюди прибув і капітан Філліп, а з ним – 11 кораблів, 750 каторжан – чоловіки й жінки, 400 моряків, 4 роти солдатів і провіант на два роки. Але в цім краю не так легко жити, як здається на перший погляд. Британці не вміли ладнати з природою так, як аборигени. І коли через два з половиною роки приплив ще один корабель з провізією, виявилося, що британці майже вимерли з голоду.

– Але, схоже, з часом справи пішли на краще, – Харрі кивнув у бік зелених верховин. Від спекоти в нього по шкірі стікали цівочки поту.

– У британців – так. – Ендрю сплюнув з обриву. Вони провели поглядом шлях жирного плювка, поки той пропав з очей. – Їй пощастило, що до моменту падіння вона вже була мертва, – сказав він. – Поки тіло падало, вдаряючись об скелі, каміння виривало з нього шматки.

– Скільки часу вона була мертва, коли її знайшли?

Ендрю поморщився:

– Судмедексперт установив, що 48 годин. Але він…

З його жесту Харрі зрозумів, що лікар любить випити.

– До того ж ти не довіряєш круглим цифрам?

– Тіло знайшли у п’ятницю ранком, тому можна припустити, що смерть настала вночі проти середи.

– Свідки є?

– Як бачиш, машини можна ставити там, унизу. Вночі це місце не освітлене і людей тут практично не буває. Досі свідків не знайшлося, і не думаю, що вони взагалі з’являться.

– І що ж нам робити?

– Ми зробимо, як мені сказав шеф: підемо в ресторан і будемо витрачати державні гроші. Як-не-як, ти зараз найвищий представник норвезької поліції в радіусі двох тисяч кілометрів. Щонайменше.

Ендрю і Харрі сіли за столик, накритий білою скатертиною. Рибний ресторан «Дойлз» стояв на березі Вотсонс-Бей, від моря його відділяла лише вузенька смужка пляжу.

– Ну, то як тобі? – поцікавився Ендрю.

– Як у глянсовому журналі.

Перед ними на пляжі хлопчик і дівчинка ліпили з піску замок. За ними простягалося блакитне море, вдалині височіли величні зелені гори і хмарочоси Сіднея.

Харрі замовив ескалопи і тасманійську форель, Ендрю – австралійську камбалу, про яку Харрі ніколи раніше не чув, і пляшку шардоне, «звичайно, не підходяще для подібного випадку, зате білого на колір, приємного на смак і прийнятного за ціною». Він дуже здивувався, коли Харрі заявив, що не п’є.

– Ти що, квакер? – запитав він.

– Ну що ти! – відкинув його припущення Харрі.

Ресторан «Дойлз», приклад давнього родинного бізнесу, за словами Ендрю, вважався одним з кращих у Сіднеї. Наразі відвідувачів у ресторані було багато, чим Харрі спробував пояснити те, що їх довго не обслуговують.

– Тутешні офіціанти схожі на планету Плутон, – нервово зауважив Ендрю. – Рухаються по периферії, з’являються раз на двадцять років і зовсім не помітні неозброєним оком.

Харрі не зміг видушити з себе ні краплі жовчі у відповідь і просто відкинувся на спинку стільця.

– Принаймні, тут смачно годують, – визнав він. – Ти тому так вирядився?

– І так, і ні. Як бачиш, відвідувачі тут не при параді. Але я зарікся приходити в подібні місця у футболці і джинсах. Костюм – хоч якась компенсація.

– Не зрозумів.

Ендрю поглянув на напарника.

– У аборигенів не такий вже високий статус, як ти і сам помітив. Уже перші прибулі сюди британці писали, що місцеве населення ласе до спиртного, – сказав він.

Харрі з цікавістю слухав.

– Вважалося, що це у нас у крові. «Вони тільки й можуть, що дмухати у довгі дерев’яні рурки, які називають діджериду, зчиняючи страшенний ґвалт», – писав один з них. Тут хваляться, що в Австралії вдалося інтегрувати кілька культур і створити облаштоване суспільство. Але для кого воно облаштоване? Все лихо або все щастя – з якого боку поглянути – в тому, що місцеве населення вже не беруть до уваги.

Аборигени практично не беруть участі у суспільному житті Австралії, крім хіба що політичних питань, що безпосередньо зачіпають інтереси корінного населення та його культури. Австралійці охоче прикрашають свої будинки витворами тубільного мистецтва. А самих тубільців найчастіше можна надибати у списках нестатечних, самовбивць і ув’язнених. І Австралії у чорношкірого в 26 разів більше шансів опинитися у в’язниці, ніж у білого. Поміркуй над цим, Харрі Ховлі.

Ендрю допив вино, а Харрі став міркувати над цим. І над тим, що за свої тридцять два роки він жодного разу не їв смачнішої риби.

– Ні, расизму тут не більше, ніж в інших країнах. Австралія – полікультурна країна, тут живуть люди з усіх кінців світу. Просто щоб піти до ресторану, мені доводиться надягати костюм.

Харрі кивнув. Що тут скажеш?

– Я чув, Інґер Холтер працювала в барі?

– Так, звичайно. Бар «Олбері» на Оксфорд-стрит у Паддінґтоні. Я думаю, увечері можна буде туди навідатися.

– А чому не зараз? – Харрі починала дратувати уся ця непоквапливість.

– Тому що спочатку треба привітатися з господарем.

Несподівано на зоряному небі з’явився Плутон.

Ґліб-пойнт-роуд виявилася затишною і не дуже діловою вулицею, всуціль забудованою скромними ресторанчиками, в основному з національною кухнею.

– Колись тут був богемний район Сіднея, – розповідав Ендрю. – У сімдесятих я жив зовсім неподалік. Ще й досі тут можна знайти вегетаріанські ресторани для людей, що звихнулися на охороні природи та альтернативному способі життя, а також книжкові крамниці для лесбіянок та багато чого іншого. А от старі добрі хіпі і «кислотники» перевелися. Що популярнішою ставала Ґліб, то дорожчало тут мешкання, і тепер я зі своєю зарплатою поліцейського вже не можу собі цього дозволити.

Вони звернули праворуч, до Херфорд-стрит, і увійшли у хвіртку з номером 54. Назустріч їм з виском вискочила невелика кудлата чорна істота і вишкірила дрібні гострі зубки.

Чудовисько мало розлючений вигляд і вражаюче нагадувало ілюстрацію з туристичного буклету. «Тасманійський диявол. Агресивний, мертвою хваткою хапає за горло. Вид на межі зникнення». На останнє Харрі покладав великі надії. Але коли цей екземпляр кинувся вперед з широко роззявленою пащею, Ендрю копняком відкинув його, і тварина, скавучачи, відлетіла в кущі.

Коли поліцейські проминули сходи, у дверях їх зустрів заспаний черевань.

– Що ви зробили з моєю псиною? – запитав він невдоволено.

– Вона умліває від пахощів рож, – з посмішкою пояснив Ендрю. – Ми з поліції. Відділ убивств. Містер Робертсон, якщо не помиляюся?

– Не помиляєтеся. Що вам потрібно ще? Я вже сказав, що сказав усе, що знаю.

– А тепер ви сказали, що сказали все, що сказали… – Ендрю замовк, але не припинив посміхатися.

Харрі почав переминатися з ноги на ногу.

– Вибачте, містере Робертсон, не хочу вас надто дивувати, але це – брат Інґер Холтер, і він хоче оглянути її кімнату. Якщо це, звичайно, не завдасть вам клопоту.

Вираз обличчя Робертсона відразу змінився:

– Перепрошую, я не знав… Проходьте! – Він відхилив двері і подався сходами вгору, показуючи їм дорогу. – Я ж бо навіть не знав, що в Інґер є брат. Але коли ви сказали, я відразу ж помітив схожість.

За його спиною Харрі повернув до Ендрю стражденне обличчя.

Кімнату Інґер навіть не намагалися прибрати. Скрізь валялися одяг, журнали, повні попільнички і порожні пляшки.

– Е-е, поліцейські просили поки нічого не чіпати.

– Зрозуміло.

– Якось увечері вона просто не повернулася додому. Зникла.

– Спасибі, містере Робертсон, ми про це читали.

– Я говорив їй, що не треба ходити дорогою між Брідж-роуд і рибним ринком, коли повертаєшся додому пізно. Там темно і багато чорних і жовтих… – Він осікся і покосився на Ендрю Кенсинґтона. – Вибачте, я не хотів…

– Усе гаразд. Можете йти, містере Робертсон.

Робертсон почовгав униз по сходах, і поліцейські почули, як він відкорковує пляшку на кухні.

Отже, в кімнаті було ліжко, декілька книжкових полиць і письмовий стіл. Оглядівшись, Харрі спробував уявити собі Інґер Холтер. Легко зрозуміти, якщо вжитися в шкуру потерпілого. Він пригадав те розв’язне дівчисько з телепрограми, її добрі юні починання і синій невинний погляд.

В усякому разі, на домонтарку вона не тягнула і вже напевно не збиралася проводити у гніздечку весь вільний час. Картин у кімнаті не було, лише афіша «Відважного серця» з Мелом Ґібсоном: Харрі запам’ятав цей фільм тільки тому, що він незрозуміло за що дістав «Оскара». Ага, подумав поліцейський, значить, на фільмах вона розумілася кепсько. Як і на чоловіках. Сам Харрі, подібно до багатьох інших, вважав, що з боку Ґібсона було просто зрадою стати голлівудською зіркою.

Ще на стіні висіла фотографія Інґер і якихось волосатих і бородатих молодиків на лавці перед яскраво освітленим будинком, схожим на салун. На ній було вільне бузкове плаття. Розпущене світле волосся облямовувало бліде серйозне обличчя. Вона тримала за руку юнака, який притискав до себе дитину.

На полиці лежала пачка сигарет, кілька книжок з астрології і надтріснута груба дерев’яна маска з носом, схожим на пташиний дзьоб. Харрі покрутив маску в руках. На етикетці значилося: «Зроблено в Новій Гвінеї».

Той одяг, що не валявся долі й на ліжку, висів у невеликій одежній шафі. Кілька бавовняних сорочок, старе пальто, а на верхній полиці – великий солом’яний капелюшок.

Ендрю дістав із шухляди столу пачку цигаркового паперу і прочитав напис на упаковці:

– «Кінґ сайз». Вона сама скручувала собі куриво.

– Наркотиків тут немає? – запитав Харрі.

Ендрю похитав головою і тицьнув на цигарковий папір.

– Але якщо попорпатися в попільничках, б’юся об заклад, знайдуться сліди марихуани.

– Чому ж не попорпалися? Сюди приходила слідча група?

– Ну, по-перше, у нас немає підстав вважати це місцем злочину. По-друге, ні до чого здіймати через марихуану галас, у Новому Південному Уельсі ставлення до неї куди терпиміше, ніж в інших штатах Австралії. Не виключено, що наркотики можуть мати стосунок до вбивства, але я так не думаю. Може, вона вживала і сильніші наркотики – хто знає? У барі «Олбері» бувають наркодилери, але жоден з тих, кого ми допитали, нічого такого не говорив. У крові в неї теж нічого не виявили. Так чи інакше, важкою наркотою вона не балувалася. Слідів від уколів на тілі немає, та й за всіма цими зграями ми приглядаємо.

Харрі поглянув на нього, Ендрю відкашлявся:

– Але основна версія у нас є. І ще дещо, з чим ти міг би допомогти нам розібратися.

Він простягнув Харрі листа. Лист починався словами «Люба Елізабет» і вочевидь не був закінчений. Харрі перебіг його очима:

«Так, так, у мене все гаразд, а найкраще те, що я закохалася! Зрозуміло, він неймовірно вродливий, у нього довгі каштанові кучері, вузькі стегна і погляд, у якому читаєш те, що він уже шепотів тобі: він хоче трахнути тебе зараз – прямо тут – за найближчою стіною, в туалеті, на столі, на долівці, де завгодно. Його звуть Еванс, йому тридцять два, він (приготуйся!) уже був одружений, і в нього є милий синочок Том-Том, якому півтора року. Зараз він поки ніде не працює, так, робить дещо для себе.

Авжеж, знаю, ти передчуваєш проблеми! Обіцяю не зламатися. Принаймні зараз.

Ну, досить про Еванса. Я все ще працюю в „Олбері“.

З того часу, як одного вечора у бар зайшов Еванс, „містер Бін“ більше не смалить халявки до мене. А це прогрес. Але він як і раніше ходить за мною по п’ятах і постійно на мене витріщається. Дідько! Чесно кажучи, я починаю втомлюватися від цієї роботи, головне тепер протриматися, щоб мені продовжили посвідку на проживання. Я говорила з НРК, вони планують поновити передачу з наступної осені і запрошують мене брати в ній участь. Знов доводиться вирішувати!»

На цьому лист уривався – ані підпису, ані дати.

На прощання Харрі вдячно потиснув Робертсону руку, а той із співчутливим уклоном сказав, що Інґер була гарна дівчина і чудова квартирантка, авжеж, справжня окраса всього будинку, а може, й усіх будинків в окрузі, хто знає?

Від Робертсона тхнуло пивом, язик йому плутався. Дорогою до хвіртки поліцейські почули слабке скавучання: з трояндових кущів за ними стежило двійко переляканих очей.

Вони вирішили закусити в багатолюдному в’єтнамському ресторані в бухті Дарлінґ. Там було повно азіатів – судячи з усього, завсідників: з офіціантом вони розмовляли незрозумілою мовою з неймовірним чергуванням високих і низьких тонів.

– Схоже, вони час від часу вдихають гелій, щоб розмовляти, як Доналд Дак, – сказав Харрі.

– Не любиш азіатів? – поцікавився Ендрю.

Харрі знизав плечима.

– Любиш – не любиш. Сам не знаю. Скажімо так, у мене немає причин їх не любити. Начебто чесні, працьовиті люди. А ти що скажеш?

– Багато азіатів хочуть переїхати до Австралії, але далеко не всім подобається тут жити. Я проти них не виступаю. Як на мене, нехай приїздять.

Харрі здалося, що він зрозумів підтекст: «Однаково мій народ уже втратив цю землю».

– Менше року тому азіатам і мріяти не доводилося про те, щоб отримати тут посвідку на проживання – власті по змозі намагалися зберегти країну для білих. Офіційно – щоб уникнути великих міжнаціональних конфліктів, адже спроби «асимілювати аборигенів у соціум» обернулися, м’яко кажучи, невдачею. Але потім японці запропонували свої інвестиції, і власті заспівали по-новому. Раптом виявилось, що не можна ізолюватися від світу, а треба все ділити із сусідами. Найближчий наш сусід – Азія. Незабаром Японія стала основним торговельним партнером Австралії, обігнавши США і Європу. Японські компанії почали будувати готелі уздовж Золотого берега аж до Брісбена. Тепер там японські директори, кухарі й адміністратори, а австралійцям дісталися місця покоївок та помічників офіціанта. І протесту з їхнього боку чекати вже недовго. Кому ж сподобається бути на побігеньках у власній країні?

– І твоєму народові це не подобається, так?

Посмішка Ендрю стала жорстокою:

– Європейці ніколи не просили у аборигенів посвідки на проживання.

Харрі поглянув на годинник. До відкриття бару «Олбері», де працювала Інґер Холтер, залишалося не більше двох годин.

– Ти не хочеш спочатку заїхати додому? – запитав він.

Ендрю похитав головою.

– Кого я зараз там знайду, крім себе?

– Зараз?

– Еге ж. Це «зараз» триває вже десять років. Я розлучений. Дружина живе в Ньюкаслі разом з доньками. Я намагаюся відвідувати їх якомога частіше, але це далеченько, та й дівчатка незабаром виростуть – по вихідних їм буде не до мене. В їхньому житті з’являться й інші чоловіки. Одній чотирнадцять, другій п’ятнадцять. Маленькі гарненькі пустунки. Дідько! Кожному, хто тільки підійде до їхніх дверей, це так не минеться!

Ендрю широко усміхнувся. Ця людина не може не подобатись, подумав Харрі.

– Так уже влаштовано світ, Ендрю.

– Твоя правда, друже. А в тебе як?

– Ну… Дружини немає. Дітей немає. Собаки немає. Усе, що в мене є, – це мій шеф, мій батько та двоє-троє людей, яких я називаю друзями, хоча вони телефонують мені раз на рік. Або я їм.

– Саме в такому порядку?

– Саме в такому.

Вони розсміялися. За вікном починалася вечірня метушня. Ендрю замовив ще пива («Вікторія», гірке). З магазинів і банків виливався потік людей: сиві горбоносі греки, азіати в темних костюмах і окулярах, голландці й руді дівиці, поза сумнівом, англійського походження. Вони бігли бігцем, щоб не пропустити автобус на Параматта, поспішали до метро. Діловий люд у шортах – типове австралійське явище, як сказав Ендрю, – квапився на пристань, щоб устигнути на пором, що відпливає до передмість на північному боці затоки Порт-Джексон.

– Куди тепер? – запитав Харрі.

– У цирк! Він якраз на цій вулиці, а я обіцяв приятелю якось заскочити. «Якось» і означає «зараз», чи не так?

Нечисленна трупа цирку «Енергетик» уже почала свою безкоштовну вечірню виставу для нечисленної, але молодої і жвавої аудиторії. Раніше, коли в Сіднеї ще були трамваї, сказав Ендрю, в цій будівлі були електростанція і трамвайне депо. А тепер вона була схожа на музей сучасності. Двоє дівчат щойно закінчили номер на трапеції – не надто ефектний, але бурхливо і щиро оплесканий.

На манежі одночасно з’явилися здоровенна гільйотина і клоун у строкатому костюмі і фригійському ковпаку за французькою революційною модою. На радість хлоп’ятам, він шкопиртав і показував фокуси. Потім вийшов інший клоун, у довгій білій перуці, і до Харрі поступово дійшло, що він зображуватиме Людовіка XVI.

– Засуджений до смертної кари більшістю в один голос, – оголосив клоун у фригійському ковпаку.

Засудженого швидко вивели на ешафот, і після галасливих нарікань і лементів він, на велику радість дітлахів, поклав голову прямо під ніж гільйотини. Почувся барабанний дріб, ніж упав, і, на загальний (включаючи й Харрі) подив, після звуку, схожого на цюкання сокири в лісі, монархова голова відпала. Підстрибуючи, вона покотилась по сцені і попала в корзину. Світло згасло, а коли спалахнуло знову, безголовий король стояв на сцені з власною головою під пахвою. Дитячим радощам не було меж. Світло знову згасло, і ось уже на манежі стояла і розкланювалася трупа у повному складі. Вистава закінчилася.

Глядачі подалися до виходу, а Ендрю і Харрі – за сцену. В імпровізованій гримерній артисти вже знімали костюми і змивали грим.

– Отто, привітайся з гостем із Норвегії! – прокричав Ендрю.

Один з артистів, той, що зображував Людовіка XVI, обернувся. Без перуки і в розмитому гримі він мав не надто величний вигляд.

– А, індіанець Туко!

– Харрі, це Отто Рехтнаґель.

Отто елегантно простягнув руку і ляснув пальцями, а коли трохи розгублений Харрі злегенька потис її, удав обурення: