Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

21
Добрий слух, удар лівою і три постріли

Телефон працював у режимі гучного зв’язку.

– Сигнал переміщується до зони станцій 3 і 4, – повідомив металевий голос.

Юн показав це на карті Сіднея з пронумерованими колами зон дії мережі кожної зі станцій.

– Пірмонт, Глін і околиця Белмейна.

– Дідько! – вилаявся Водкінс. – Надто великий обхват! Котра година? Він пробував телефонувати додому?

– Зараз шоста, – відповів Леб’є. – За останню годину він двічі набирав свій домашній номер.

– Скоро він щось таки запідозрить. – Маккормак знову підвівся.

– Але досі ще не запідозрив, – тихо зауважив Харрі, який останні дві години просидів мовчки, не ворухнувшись, у далекому кріслі біля стіни.

– А погода? – запитав Водкінс.

– Погіршуватиметься, – відповів Леб’є. – Вночі обіцяли бурю.

Хвилини йшли. Юн пішов по нову порцію кави.

– Алло! – почулося з телефону.

– Так? – схопився Водкінс.

– Абонент щойно говорив телефоном. Його засікли станції 3, 4 і 7.

– Секунду! – Водкінс поглянув на карту. – Околиця Пірмонта і бухта Дарлінґ, правильно?

– Так точно.

– Дідько! Ще б 9 або 10 – і він у нас у руках!

– Якщо він стоїть на місці – справді, – відповів Маккормак. – Куди він дзвонив?

– У наш центральний офіс, – відповів металевий голос. – Запитував, що сталося з його домашнім телефоном.

– Чорт, чорт, чорт! – Водкінс налився кров’ю. – Утікає! Тривога! Повна готовність!

– Заткнися! – В кімнаті стало тихо. – Перепрошую за грубість, сер, – вів далі Харрі. – Але гадаю, треба не метушитися, а почекати наступного сигналу.

Водкінс витріщився на Харрі.

– Ховлі має рацію, – визначив Маккормак. – Сядь, Водкінсе. Телефони розблокують лише через годину. А отже, перш ніж Тувумба зрозуміє, що відімкнули саме його телефон, у нас буде ще один, максимум два сигнали. Пірмонт і бухта Дарлінґ – не такі вже великі райони, але ввечері там найбільше народу. Якщо послати туди купу машин, почнеться хаос, і Тувумбі буде легко сховатися. Почекаємо.

За двадцять хвилин до сьомої телефон заговорив знову:

– Сигнал приймається станціями 3, 4 і 7.

Водкінс тихо застогнав.

– Дякую, – сказав Харрі і висмикнув мікрофон. – Там само, де й раніше. Отже, вже довго не переміщається. Де ж він тоді?

Всі зібралися коло карти.

– Може, він на тренуванні? – припустив Леб’є.

– Добра думка! – схвалив Маккормак. – Так. Де-небудь тут є боксерський зал? Хто-небудь знає, де він тренується?

– Зараз перевірю, сер, – відповів Юн і зник.

– Ще ідеї?

– У районі багато різних закладів, які відчинені ввечері, – сказав Леб’є. – Може, він у китайських садах?

– У таку погоду він навряд чи висуне носа на вулицю, – кинув Маккормак.

Юн повернувся і заперечно похитав головою:

– Телефонував тренеру. Той спочатку не хотів нічого говорити, довелося сказати, що я з поліції. Зал, де тренується Тувумба, зовсім в іншому районі. У Бонді-Джанкшен.

– Чудово! – вигукнув Водкінс. Як скоро, по-вашому, тренер подзвонить Тувумбі, щоб спитати, чому це раптом ним цікавиться поліція?

– Паршиво, – сказав Харрі. – Я дзвоню йому сам.

– Хочеш спитати, де він? – усміхнувся Водкінс.

– Подивимося, що з цього вийде. – Харрі підняв слухавку. – Леб’є, перевір, щоб усе записувалося. Тихо!

Всі завмерли. Леб’є поглянув на старий котушковий магнітофон і підняв великий палець. Харрі проковтнув слину. Занімілою рукою він набрав номер. Тувумба відповів тільки на третій раз.

– Алло!

Голос… Харрі затамував подих і притиснув слухавку до вуха. У слухавці на задньому плані було чути чиюсь розмову.

– Хто це? – тихо запитав Тувумба.

На задньому плані – радісний дитячий крик і шум. Потім – тихий і спокійний сміх Тувумби:

– А, це ти, Харрі? Забавно, я саме згадував про тебе. Здається, з моїм домашнім телефоном якісь проблеми. Сподіваюся, ти до цього не причетний, га, Харрі?

Новий звук. Харрі спробував визначити його, але так і не зміг.

– Ти не відповідаєш, Харрі, і я починаю хвилюватися. Сильно хвилюватися. Не знаю, що тобі треба, може, я повинен вимкнути мобільник? Га, Харрі? Ти намагаєшся мене знайти?

Звук…

– Прокляття! – вигукнув Харрі. – Повісив слухавку.

Він звалився в крісло.

– Тувумба зрозумів, що це я. Але як?

– Відмотайте плівку, – розпорядився Маккормак, – І розшукайте Маргеса.

Леб’є натиснув на кнопку. Юн вибіг з кімнати.

Харрі було моторошно. Волосся в нього на голові стало дибом, коли він почув у слухавці голос Тувумби.

– Так чи інакше, це людне місце, – почав Водкінс. – Що за тріск? Чуєте, дитина! Парк розваг?

– Ще разок, – наказав Маккормак.

– Хто це? – повторив Тувумба. Потім – сильний шум і дитячий вереск.

– Що це?.. – почав Водкінс.

– Дуже гучний сплеск, – почулося від дверей.

Усі обернулися. Харрі побачив величезного, ніби надутого насосом і готового будь-якої миті луснути, чоловіка з маленькою темною головою, чорними кучериками та мініатюрними чорними окулярами.

– Хесус Маргес, кращі вуха відділу, – відрекомендував Маккормак, – і поки що не зовсім сліпий.

– Хіба що зовсім трохи. – Маргес поправив окуляри. – Що у вас тут?

Леб’є знову прокрутив плівку. Маргес слухав, заплющивши очі.

– Приміщення. Цегляні стіни. І скло. Жодної звукоізоляції. Ні штор, ні занавісок. Люди, молоді люди обох статей, очевидно, сім’ї з маленькими дітьми.

– Як можна все це розчути в такому шумі? – скептично запитав Водкінс.

Маргес зітхнув. Здається, з недовірою він стикався не вперше.

– Чи відомо вам, який це надзвичайний інструмент – вухо, – відповів він. – Воно розрізняє понад мільйон вібрацій. Один мільйон. А будь-який звук складається з десятка різних частот. Тобто вибір розширюється до десяти мільйонів. Середній розмовник – усього близько ста тисяч статей. А вибір – десять мільйонів. Решта – тренування.

– А що це за звук – постійно на задньому плані? – запитав Харрі.

– Той, що між 100 і 120 герцами? Відразу й не скажеш. Можна в студії відфільтрувати решту і виділити саме цей, але втратимо час.

– А часу немає, – зауважив Маккормак.

– А як він зміг упізнати Харрі, якщо Харрі мовчав? – поцікавився Леб’є, – Інтуїція?

Маргес зняв окуляри і з байдужим виглядом заходився їх протирати.

– Те, що ми так просто звемо інтуїцією, друже мій, завжди підкріплюється нашими відчуттями. Але ці відчуття можуть бути такі невловимі, що ми їх майже не помічаємо. Як пір’їнка під носом, коли спиш. Ми не можемо зрозуміти, які асоціації вони викликають. І тоді звемо це інтуїцією. Може, він упізнав те, як… е-е, Харрі дихав?

– Я затамував подих, – відповів Харрі.

– А ти йому дзвонив звідси раніше? Може, акустика? Фон? Людина дуже добре відчуває звуки. Набагато краще, ніж вона сама зазвичай думає.

– Раніше? Дзвонив… один раз. – Харрі поглянув на старий вентилятор. – Звичайно, як я про це не подумав.

– Гм, – сказав Хесус Маргес. – Таке відчуття, що ви полюєте на дуже велику дичину. Яка винагорода?

– Я там був, – вів далі Харрі, широко розплющеними очима дивлячись на вентилятор. – Звичайно. Ось чому звуки здалися мені знайомими. І це булькання. – Він обернувся до всіх: – Сіднейський акваріум!

– Гм, – Маргес підняв окуляри на світло. – Цікава думка. Я й сам там бував. Такий сплеск може, наприклад, бути від хвоста дуже великого морського крокодила.

Коли він одірвав погляд від окулярів, у кімнаті, крім нього, нікого не було.

Сьома година.

Зазвичай на короткому відтинку шляху від ділянки до бухти Дарлінґ вирувало життя, але зараз буря прогнала звідти і людей, і машини. Та Леб’є все ж увімкнув мигалку, завдяки чому один з випадкових пішоходів уник потрапляння під колеса, а декілька зустрічних водіїв – зіткнення з їхньою машиною. На задньому сидінні Водкінс, як завжди, тихо чортихався, на передньому – Маккормак телефонував до акваріуму, щоб попередити про майбутнє затримання.

Вони звернули на площу перед акваріумом. Вітер шарпав прапори над бухтою, на пристань з гуркотом накочували хвилі. На місці вже стояло декілька поліцейських машин, виходи було перекрито.

Маккормак віддавав останні розпорядження:

– Юне, роздаєш нашим фотографії Тувумби. Водкінсе, йдеш зі мною до кімнати охорони. Леб’є, Харрі – починаєте шукати. За декілька хвилин акваріум зачиняється. Ось рації. Миттю – мікрофон у вухо, другий – на лацкан піджака. Перевірте, щоб усе працювало. Триматимемо з вами зв’язок з поста охорони, ясно?

Коли Харрі вийшов з машини, сильний порив вітру мало не турнув його додолу. Зігнувшись у три погибелі, вони нарешті дісталися місця.

– На щастя, сьогодні тут не надто багато народу, – зауважив Маккормак. Після невеликої пробіжки в нього вже була задишка. – Через погоду, напевно. Якщо він тут, ми його знайдемо.

Їх зустрів начальник охорони. Потім він пішов разом з Маккормаком і Водкінсом. Харрі з Леб’є перевірили зв’язок і, проминувши каси, подалися в людний коридор.

Харрі намацав під одягом пістолет. Зараз, освітлений і з людьми, акваріум мав зовсім інший вигляд. Здавалося, вони з Бірґітою були тут дуже давно, в якійсь іншій епосі.

Він намагався не думати про це.

– Ми на місці, – упевнений голос Маккормака заспокоював. – Зараз вивчаємо камери. До речі, ми вас бачимо. Рухайтеся далі.

Коридори акваріума описували коло і приводили відвідувачів назад до входу. Леб’є з Харрі пішли проти потоку людей, щоб бачити їхні обличчя. Харрі відчував, як скажено калатає його серце, як зашерхло в роті, спітніли долоні. Довкола лунала іноземна мова, і Харрі здавалося, що він опинився в якомусь бурхливому вирі серед людей різних рас і національностей. Усі вони йшли підводним тунелем, де Харрі з Бірґітою разом колись провели ніч. Діти, притиснувшись носами до скла, дивилися на розмірене життя підводного світу.

– This place gives mе the creeps,[112]112
  Від цієї місцини в мене мурашки по спині бігають (англ.).


[Закрыть] – тихо сказав Леб’є і сунув руку за пазуху.

– Тільки тут, будь ласка, не стріляй, – попросив Харрі. – Не хочу, щоб тут опинилася половина бухти Джексона і десяток білих акул.

– Don’t worry,[113]113
  Не хвилюйся (англ.).


[Закрыть] – заспокоїв Леб’є.

Вони повернулися до входу з іншого боку. Людей майже не залишилося. Харрі вилаявся.

– Впускати відвідувачів припинили о сьомій, – сказав Леб’є. – Тепер тільки випускатимуть.

Заговорив Маккормак:

– Здається, пташка вилетіла, хлопці. Повертайтеся на пост охорони.

– Почекай тут, – сказав Харрі колезі.

Поряд з касою стояв знайомий чолов’яга у формі. Харрі вчепився в його плече:

– Привіт, Бене, пам’ятаєш мене? Я приходив з Бірґітою.

Бен обернувся і подивився на схвильованого білявого хлопця.

– Ще б пак! – відповів він. – Харрі! Так ти повернувся? Не дивно! Як там Бірґіта?

Харрі проковтнув слину.

– Послухай, Бене. Я з поліції. Ти, напевно, чув: ми шукаємо небезпечного злочинця. Ще не знайшли, але я відчуваю – він ще тут. Бене, ти знаєш акваріум ліпше за всіх – де він міг сховатися?

Бен наморщив лоба:

– Ну-у… Ти знаєш, де ми тримаємо нашу Матильду? Морського крокодила?

– Кажи!

– Між маленьким тюхтієм-скатом і великою морською черепахою. Тобто ми її туди перевели і готуємо заводь, щоб мати ще зо два крокодильчи…

– Зрозумів. Швидше, Бене!

– Гаразд… І енергійна людина, якщо не побоїться, може перестрибнути через огорожу.

– До крокодила?

– Вона ж сонна. Від кутка – п’ять-шість кроків до дверей, через які ми входимо, щоб погодувати чи помити Матильду. Але треба бути обережним. Такий крокодил – дуже швидкий. Не встигнеш і оком моргнути, як він тебе схопить. Якось ми…

– Дякую, Бене. – Харрі побіг назад, розлякуючи відвідувачів. – Маккормаку, говорить Ховлі, – сказав він у мікрофон. – Шукаю за крокодилячою кліткою. – Він підхопив під руку Леб’є. – Останній шанс…

Коли Харрі завмер поруч клітки з крокодилом, Леб’є здивувався і хотів було піддати ходу, та Харрі кинув: «За мною!» – і переліз через стіну плексигласу.

Коли він опинився по той бік, заводь почала закипати. Пішов білий дим, і на шляху до дверей Харрі побачив, як з води на коротких ніжках, немов на колесах, викотився зелений гоночний «болід». Ноги не слухалися, ковзаючи по піску. Десь далеко він почув зойки і побачив, як «болід» відкриває зубастий капот. Миттю опинившись біля дверей, Харрі вчепився в ручку. У якусь мить йому здалося, що двері не відчиняться. За секунду він уже був за стіною. У голові зринула сцена з «Парку юрського періоду», і Харрі замкнув за собою двері. Про всяк випадок.

Він дістав пістолет. У кімнаті, куди він потрапив, стояла нудотна суміш запахів мийних засобів і тухлої риби.

– Харрі! – гукав Маккормак. – По-перше, щоб потрапити туди, де ти зараз, необов’язково лізти в пащу крокодилу. По-друге, не метушися і почекай Леб’є.

– Не чут…но поган… в’яз…ок, сер, – відповів Харрі, дряпаючи мікрофон нігтем. – Далі… ду сам.

Відчинивши двері в іншому кінці кімнати, він опинився в круглій башті з крученими сходами посередині. Зробивши припущення, що внизу знаходяться підводні тунелі, він вирішив рухатися вгору. На наступному сходовому марші були ще одні двері. Харрі пошукав поглядом інші, але не знайшов.

Повернувши ручку, він обережно відчинив двері лівою рукою і увійшов, тримаючи перед собою пістолет. Усередині було темно. Запах тухлої риби ставав просто нестерпним.

Поряд з дверима Харрі намацав вимикач, але світло увімкнути не вдалося. Харрі зробив два обережні кроки. Під ногою щось хруснуло. Він зрозумів, що хтось розбив лампочку, і, затамувавши дихання, безшумно відступив до дверного отвору. Прислухався: чи був тут ще хто-небудь? Гуркотів вентилятор.

Харрі повернувся на сходовий марш.

– Маккормаку, – тихо сказав він у мікрофон. – Гадаю, він усередині. Зробіть ласку, зателефонуйте йому на мобільний.

– Харрі Ховлі, де ти?

– Швидше, сер. Будь ласка, сер.

– Харрі, не перетворюй це на особисту помсту, це…

– Жаркенько сьогодні, сер. Ви мені допоможете чи ні?

Харрі почув, як Маккормак важко зітхнув.

– Гаразд. Зараз подзвоню.

Притримуючи двері ногою, Харрі стояв у дверному прогоні, широко розставивши ноги і тримаючи пістолет обома руками. Він чекав телефонного писку. Час перетворився на краплину, що звисає з листка, і ніяк не може впасти. Можливо, минуло дві секунди. Ні звуку.

«Його тут немає», – подумав Харрі.

Три речі сталися відразу.

Перша – Маккормак сказав:

– Він відімкнув…

Друга – Харрі зрозумів, що стоїть у дверному прогоні живою мішенню.

Третя – чорний світ для Харрі розсипався зірками й червоними крапками.

Харрі дещо пам’ятав з того, що йому дорогою в Німбін Ендрю розповідав про бокс. Наприклад, що професійний боксер може хуком послати новачка в нокаут. Рух стегна – і в удар вкладається вага всього торсу. Від такого сильного удару мозок миттєво відключається. Аперкот, націлений точно в підборіддя, відриває тебе від підлоги, кидаючи в обійми Морфея. Зі стовідсотковою гарантією. Мало шансів устояти й проти добрячого прямого удару правою. І найголовніше: якщо ти не бачиш, куди націлено удар, тіло не встигає зреагувати й ухилитися. Невеликий рух головою – й ефект від удару буде вже не той. Адже боксери дуже рідко опиняються в нокауті від ударів, траєкторію яких бачать.

Тому єдиним поясненням, чому Харрі не знепритомнів, було те, що нападаючий стояв ліворуч від нього. Оскільки Харрі стояв у дверному прогоні, удар не міг бути спрямований у скроню (чого, якщо вірити Ендрю, вистачило б з гаком). А що Харрі тримав прямо перед собою витягнуті руки з пістолетом, то добрий хук або аперкот теж не годився. Так само як і прямий удар правою, інакше довелося б стати просто під дуло. Залишався тільки прямий удар лівою – який Ендрю зневажливо охарактеризував як «бабський, що швидше дратує або, в кращому разі, вимотує противника, у вуличній бійці непридатний». Можливо, Ендрю й мав рацію, та від цього удару Харрі відлетів на кілька кроків назад, ударився попереком об перила і ледь не загримів униз.

Розплющивши очі, він зрозумів, що все ще стоїть на ногах, і побачив в іншому кінці кімнати відчинені двері, через які напевно втік Тувумба. І ще він почув гуркіт: то котився сталевими східцями його пістолет. Харрі вирішив спочатку дістати зброю. Зі швидкістю самовбивці, що прагне неодмінно зламати собі шию, він стрімголов кинувся вниз крутими сходами, обдерши собі руку й коліна. Пістолет балансував на краю сходинки, готовий звалитися в двадцятиметрову шахту. Харрі підвівся на карачки, відкашлявся, з досадою констатувававши, що втратив ще один зуб у цій клятій Австралії.

Він насилу звівся на ноги і ледве не знепритомнів.

– Харрі! – крикнув хтось йому в вухо.

Він почув, як десь унизу прочинилися двері. Швидкі кроки, від яких задвигтіли сходи. Харрі націлився на найближчі двері, відпустив перила, втрапив, побіг далі, намагаючись не спіткнутися і не впасти, націлюючись у двері в іншому кінці кімнати. Майже поцілив, заточуюючись, вибіг у морок, відчуваючи, що вивихнув плече.

– Тувумбо! – крикнув він наздогін вітру.

Озирнувся. Прямо перед ним було місто, позаду – міст Пірмонт. Він стояв на даху акваріума, тримаючись за верх пожежної драбини, щоб не впасти під ударами вітру. Затока була збита на білу піну, в повітрі відчувався запах морської води. Просто під собою він побачив чорну фігуру, що спускалася пожежною драбиною. Чоловік зупинився, поглянув довкола. Праворуч від нього була поліцейська машина з «мигалкою». Попереду, за огорожею, здіймалися два резервуари Сіднейського акваріума.

– Тувумбо! – заревів Харрі, намагаючись підняти пістолет.

Плече не слухалося, і Харрі завив з болю й люті. Чоловік добіг до огорожі й почав перелазити через неї. Тепер Харрі зрозумів: Тувумба хоче пробігти над резервуаром, а потім проплисти невелику відстань до пристані на іншому боці. Там за лічені секунди можна загубитися в місті. Харрі скоріше впав, ніж спустився пожежною драбиною, люто накинувся на огорожу, ніби намагався її вирвати. Сяк-так, працюючи однією рукою, видерся нагору і гепнув на цемент.

– Харрі, відгукнись!

Вирвавши мікрофон з вуха, він кинувся до критого резервуару. Двері відчинені. Він забіг досередини і впав на коліна. Перед ним під склепінням даху купалася в світлі, що падало з-під стелі, частина Сіднейської бухти. Над резервуаром тягся вузький місток, яким біг Тувумба в чорному светрі з високим коміром і чорних штанях. Він біг легко й граційно, наскільки це дозволяв вузький і хисткий місток.

– Тувумбо! – втретє крикнув Харрі. – Це Харрі! Я стріляю.

Він упав – не тому, що не міг триматися на ногах, а тому, що не міг підняти руку. Зловив на мушку чорну фігуру й спустив курок.

Перша куля впала у воду просто перед Тувумбою, який біг далі, високо піднімаючи коліна і не згинаючи лікті. Харрі взяв трохи вище. Сплеск відразу за Тувумбою. Тепер до мети майже сто метрів. У голові Харрі сяйнула безглузда думка: це як в екернському тирі – вогні під стелею, гучна луна, нервовий пульс у вказівному пальці й глибока зосередженість – як під час медитації.

Як в екернському тирі, подумав Харрі, стріляючи втретє.

Тувумба впав.

Пізніше, у свідченнях, Харрі писав, що ймовірно поцілив Тувумбі в ліве стегно і навряд щоб рана виявилася смертельною. Та це було тільки припущення – хіба ж знаєш, куди поцілиш зі ста метрів, стріляючи з табельного пістолета. Харрі міг сказати що завгодно, і ніхто не зміг би цього спростувати, адже не залишилося навіть трупа для розтину.

Тувумба лежав, звісивши у воду ліву руку й ногу, і кричав. Харрі побіг по містку, заледве пересилюючи запаморочення й нудоту. Все перед очима зливалося: вода, світло під стелею, місток, який тепер почав розгойдуватися під ним назад і вперед. Харрі біг, а в голові зринали слова Ендрю: «Любов – більша таїна, ніж смерть». І він пригадав легенду.

Кров била в скроні, і Харрі був юним воїном Валлою, а Тувумба – змієм Буббуром, що вбив його кохану Мууру. І тепер Буббура треба вбити. Заради кохання.

Пізніше, у свідченнях, Маккормак говорив, що не зрозумів слів, які Харрі Ховлі гукав у мікрофон після пострілів.

– Ми тільки чули, що він щось кричить – можливо, рідною мовою.

І сам Харрі не міг сказати, що тоді вигукував.

Він мчав мостом. Це була гонитва життя і смерті. Тіло Тувумби здригнулося. Весь міст здригнувся. Спочатку Харрі подумав: щось зіткнулося з мостом, але потім зрозумів, що його знову вирішили обдурити і не віддати викуп.

Це був Морський жах.

Він підвів з води свою мертву голову і розкрив пащу. Як у сповільненій зйомці. Харрі був певен, що Жах потягне Тувумбу з собою, та він тільки підштовхнув волаюче тіло далі у воду, щоб винирнути знову.

«Тільки без рук», – подумав Харрі, пригадавши день народження бабусі в Ондалснесі. Це було давним-давно – тоді вони намагалися витягти яблуко з миски з водою без допомоги рук, самими зубами. Мама заходилася сміхом.

Залишалося тридцять метрів. Харрі думав, що встигне, але Морський жах з’явився знову. Так близько, що Харрі побачив, як він, немов у екстазі, закотив очі й переможно вищирився подвійним рядом зубів. Цього разу він схопив ногу і смикнув головою. Тувумба безпорадною лялькою злетів у повітря, і крик швидко урвався. Харрі нарешті добіг до місця.

– Проклята примаро! Віддай! – крикнув він, задихаючись від плачу. Потім підняв пістолет і залишок обойми розрядив у воду, яка відразу забагрянилася. Мов червона газована вода. І Харрі крізь неї бачив світло підземного тунелю, де дорослі й діти, стовпившись, спостерігали розв’язку, справжню природну драму, бенкет, який позмагається з «убивством клоуна» за звання найгучнішої газетної статті року.