Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

–' А хто ж, по-твоєму, вбивця?

– Маєш на увазі, кого я підозрюю цього разу?

Юн посміхнувся:

– Авжеж.

Харрі потер шию.

– Я вже двічі здіймав тривогу, Юне. Коли втретє кричиш «Вовк!», тобі більше не вірять. Отже тепер мені треба знати напевно.

– А чому ти прийшов до мене, Харрі? Чому не до кого-небудь з начальства?

– Тому що ти можеш дещо з’ясувати тайкома. Так, щоб ніхто не дізнався.

– Щоб ніхто не дізнався?

– Знаю, звучить підозріло. І знаю, тобі є що втрачати – навіть більше, ніж решті. Та крім тебе, Юне, мені ніхто не допоможе. Ну то що?

Юн пильно на нього поглянув.

– Це допоможе знайти вбивцю, Харрі?

– Сподіваюся.

18
Неприємність і прогулянка парком

– «Браво», прийом!

Клацання.

– Рація працює як треба! – гукнув Леб’є. – Як у вас?

– Нормально, – відповів Харрі.

Він сидів на заправленому ліжку й дивився на фотографію Бірґіти на нічному столику. Фото з конфірмації. Така юна, серйозна і незвична – з кучериками і без веснянок, яких, звісно, не видно через те, що фотографію перетримали під час зйомки. Бірґіта погано вийшла на цій світлині. Вона говорила, у неї є й інша, яка може поліпшити настрій у важкі дні – мовляв, усе не так погано.

– Який план? – крикнув Леб’є з кухні.

– Через п’ятнадцять хвилин вона вийде з «Олбері». Там хлопці закріплюють на ній передавач.

– Її довезуть до Дарлінґхерст-роуд?

– Ні. Ми не знаємо, де саме зараз Вайт. Він може побачити, як вона виходить з машини, і щось запідозрити. Від «Олбері» вона піде пішки.

Почувся голос Водкінса:

– Все чудово. Звідси можна непомітно спостерігати за ними. Ми весь час бачитимемо дівчину, Ховлі. Де ти, Ховлі?

– Тут, сер. Я почув. Чудово, cep.

– Як рація, Леб’є?

– Контакт, сер. Усі на місцях. Можна починати.

Харрі знову й знову все зважував. Знаходив «за» і «проти». Сперечався сам із собою. Пробував поглянути під різними кутами. І нарешті вирішив: хай думає, що їй завгодно, вважає це банальністю, дитячістю, хитрим прийомом. Розгорнув дику червону троянду, яку приніс із собою, і поставив у склянку на нічному столику, поряд з фотографією.

Далі замислився. Раптом її це дратуватиме? Що коли Еванс Вайт, побачивши троянду поряд з ліжком, запитає її? Він обережно торкнувся колючок. Ні. Бірґіта, навпаки, відчує його підтримку, це додасть їй сил.

Він поглянув на годинник. Восьма.

– Гей, час починати! – гукнув він у вітальню.

Щось було не так. Харрі не чув, що вони говорять, але до нього долинало потріскування рації у вітальні. Надто часто. Всі знали, що їм робити, і якби все йшло за планом, не треба було б так часто переговорюватися.

– Чорт, чорт, чорт! – вилаявся Водкінс.

Леб’є зняв навушники, обернувся до Харрі.

– Вона не з’являється, – сказав він.

– Що?!

– Рівно о восьмій п’ятнадцять вона вийшла з «Олбері». Звідти до Кінґз-Крос не більше десяти хвилин ходу. Минуло вже двадцять п’ять.

– Здається, ви говорили, що весь час за нею стежитимете!

– Починаючи з місця зустрічі. Раніше не можна.

– А мікрофон? Коли вона виходила, на ній уже був передавач.

– Контакт пропав. Був – і раптом пропав. Відразу ж.

– Карта є? Куди вона пішла? – Харрі говорив тихо й швидко.

Леб’є дістав із сумки карту Сіднея. Харрі знайшов Паддінґтон і Кінґз-Крос.

– Яким шляхом вона мала йти? – запитав Леб’є по рації.

– Найкоротшим. По Вікторія-стрит.

– Ось, – сказав Харрі. – До рогу Оксфорд-стрит і по Вікторія-стрит, повз лікарню Сент-Вінсент і Ґрін-парк, до перехрестя з Дарлінґхерст-роуд і ще двісті метрів до бару «Голодний Джон». Простіше не буває!

Водкінс узяв мікрофон:

– Сміте, пошліть дві машини на Вікторія-стрит, на пошуки дівчини. Попросіть допомогти тих, хто залишився в «Олбері». Одній машині залишатися коло «Голодного Джона» на випадок, якщо вона з’явиться. Дійте швидко і, якщо можна, безшумно. Як тільки щось з’ясується, доповідайте.

Водкінс відкинув мікрофон.

– Чорт забирай! Що відбувається? Її збили? Пограбували? Зґвалтували? Чорт, чорт!

Леб’є і Харрі перезирнулися.

– Що, коли Вайт їхав по Вікторія-стрит, впізнав її і посадив у машину? – припустив Леб’є. – Адже він бачив її раніше, в «Олбері», міг упізнати.

– Передавач, – сказав Харрі. – Він повинен працювати!

– «Браво»! «Браво»! Говорить Водкінс. Ви отримуєте сигнал передавача? Справді? Напрям «Олбері»? Отже, вона недалеко. Швидше, швидше! Добре. Кінець зв’язку.

Троє сиділи мовчки. Леб’є крадькома зиркнув на Харрі.

– Запитай, чи не бачив хто машину Вайта, – сказав Харрі.

– «Браво», прийом. Говорить Леб’є. Чи бачив хто чорний «Хольден»?

– Negative.[97]97
  Аж ніяк (англ.).


[Закрыть]

Водкінс схопився і, стиха лаючись, заходив по кімнаті. Харрі, що весь час сидів навпочіпки, раптом відчув, як у нього засмоктало під ложечкою.

Рація знову затріскотіла:

– «Чарлі», я «Браво», прийом.

Леб’є натиснув на кнопку гучного зв’язку.

– «Браво», я «Чарлі», слухаю, прийом.

– Говорить Штольц. Сумочку з передавачем знайшли в Ґрін-парку. Дівчини немає.

– Сумочка? – перепитав Харрі. – А хіба передавач не на ній?

Водкінс засмикався:

– Напевно, забув сказати, але ми обговорювали, що буде, якщо він стане її обіймати… е-е, торкати і… ну ти розумієш. Словом, доторкнеться до неї. Міс Енквіст погодилася, що буде надійніше помістити передавач у сумочку.

Харрі вже надяг куртку.

– Куди ти? – запитав Водкінс.

– Він її чекав, – сказав Харрі. – Можливо, йшов за нею від «Олбері». Вона навіть скрикнути не встигла. Думаю, він скористався хусткою з ефіром. Як з Отто Рехтнаґелем.

– Посеред вулиці? – поморщився Леб’є.

– Ні. У парку. Я йду туди. У мене там є знайомі.

Джозеф без упину кліпав очима. Він був такий п’яний, що Харрі хотілося завити від безсилля.

– Я вирішив, що вони обнімаються, Харрі.

– Я це чую в четвертий раз, Джозефе. Який він на вигляд? Куди вони пішли? У нього була машина?

– Ми з Міккою бачили, як він тягнув її через парк. І вирішили, що вона ще п’яніша за нас. Думаю, Мікка їй навіть позаздрив. Хі-хі. А ось і сам Мікка. Він з Фінляндії.

Мікка, що явно перебрав, лежав на сусідній лавці.

– Дивися на мене, Джозефе. Не моргай! Я повинен її знайти. Розумієш? Той тип – убивця.

– Я стараюся, Харрі. Правда, стараюся. Чорт, я справді хочу тобі допомогти.

Джозеф заплющив очі й від жалості до себе приклав долоню до лоба.

– У цьому парку темно, як у ямі. Я погано розгледів. Здається, він був здоровенний.

– Товстий? Високий? Світлий? Темний? Кульгавий? Бородатий? В окулярах? У капелюсі?

У відповідь Джозеф закотив очі:

– Do уа have a fig, mate? Makes mе kinda think better, уa know.[98]98
  А сигаретки не знайдеться, друже? Сам знаєш, мені так краще думається (англ.).


[Закрыть]

Та всі сигарети світу не могли зараз вигнати з голови Джозефа хмільний туман. Віддавши йому всю пачку, Харрі велів йому розпитати Мікку, коли той прокинеться. Не надто, щоправда, на це сподіваючись.

До квартири Бірґіти Харрі повернувся о другій годині ночі. Леб’є, все ще в навушниках, співчутливо поглянув на нього:

– Gave it a burl, did уа? No good, ay?[99]99
  Пошукав? Глухо? (англ.)


[Закрыть]

Харрі не зрозумів жодного слова, але ствердно кивнув:

– No good,[100]100
  Глухо (англ.).


[Закрыть] – і повалився в крісло.

– А в дільниці що? – продовжував Леб’є.

Харрі пошукав був у кишені сигарети, але згадав, що віддав їх Джозефу.

– Бедлам. Водкінс зовсім з котушок злетів. Зараз мало не по всьому Сіднею, як безголові курки, носяться машини з сиренами. Про Вайта відомо тільки, що він із самого ранку вирушив з Німбіна до Сіднея. Відтоді його ніхто не бачив.

Він стрельнув сигарету в Леб’є. Вони мовчки закурили.

– Йди додому, поспи зо дві години, Сергію. Я залишуся тут на ніч, на випадок якщо Бірґіта з’явиться. Не вимикай рацію, я стежитиму.

– Я теж можу тут залишитися на ніч, Харрі.

Харрі похитав головою:

– Йди додому. У разі потреби я тобі потелефоную і розбуджу.

Леб’є надів на голомозу голову бейсболку з емблемою команди «Ведмедів». Біля дверей він обернувся:

– Ми знайдемо її, Харрі. Я відчуваю. So hang in there, mate.[101]101
  Тримайся, друже (англ.).


[Закрыть]

Харрі поглянув на Леб’є. Цікаво, сам він у це вірить?

Залишившись сам, Харрі відчинив вікно і поглянув на дахи будинків. Стало прохолодніше, але повітря було тепле як і раніше ї пахло містом, людьми та їжею з усіх кінців світу. Чудова ніч в одному з чудових міст планети. Він поглянув на зоряне небо. Безодня миготливих вогників, які здаються живими, якщо довго на них дивишся. Марна краса.

Він обережно спробував розібратися у своїх відчуттях. Обережно, адже боявся поринути в них відразу. Тільки не зараз. Спочатку приємні спогади. Трохи. Він не знав, зроблять вони його сильнішим чи слабшим. Обличчя Бірґіти в його долонях. Її сміх. Спогади завдавали болю. Краще триматися від них подалі. Але він занурювався в них усе глибше, щоб відчути їхню силу.

Йому раптом здалося, ніби він у підводному човні на самому дні глибокого моря відчаю і безвиході. Море натискало і хотіло прорватися всередину. Корпус уже тріщав по швах, але Харрі сподівався, що він витримає. Справді, він же недаремно вчився контролювати свої відчуття. Він подумав про душі, які, коли вмирає тіло, перетворюються на зірки, але не поспішав шукати її на небі.

19
Дві розмови з убивцею, птах кукабурра та швидкоплинний сон

Після аварії Харрі часто запитував себе, чи хотілося б йому щось змінити. Опинитися на місці товариша – врізатися головою в стовп на Серкедалсвеєне і бути з честю похованим у присутності скорботних батьків і почесної варти, а потім перетворитися для всіх на вицвілий, проте дорогий спогад, у фотографію на першому поверсі поліцейської дільниці. Приваблива, що не кажи, альтернатива тій брехні, з якою він приречений жити, того приниження, що гірше за провину й ганьбу.

Безглузде, болісне питання. Але відповідь, яку Харрі знайшов, дала йому сили почати все заново. Ні, він нічого б не міняв. Він був радий, що вижив.

Щоранку в лікарні, сонний і очамрілий від пігулок, він прокидався з відчуттям, ніби щось не так. Звичайно за мить свідомість поверталася, він згадував, хто він і де знаходиться. І все, що сталося. Але наступною думкою було: «Ти ще живий, ти не кінчена людина». Не так багато, але тоді Харрі цього було досить.

Коли його виписали, то послали до психіатра.

– Трохи запізно, – сказав психіатр. – Ваша підсвідомість, очевидно, вже визначилася зі своїм ставленням до минулого, і на перший вибір ми вплинути не зможемо. Наприклад, вона могла почати витісняти минуле. Але якщо все так погано, треба спробувати щось змінити.

Харрі знав, що підсвідомість говорила йому одне: як добре залишитися живим. І він не хотів, щоб психіатр це змінював. Більше він до психіатра не ходив.

Потім він зрозумів, що не треба намагатися впоратися з усіма почуттями разом. По-перше, він і сам до пуття в них не розібрався. Принаймні, не цілком. Не можна впоратися з невідомим. По-друге, легко здолати ворога, якщо битву розділити на кілька коротких сутичок, щоб противника можна було вивчити, виявити його слабкі сторони і нарешті розбити. Це так само, як класти папір у паперорізку. Покладеш надто багато – машина збунтується й відразу ж зупиниться. Доведеться починати знову.

Якось колега запросила Харрі на званий обід, де він познайомився з психологом. Коли Харрі розповів йому, як він переборює почуття, психолог здивувався:

– Війна? Паперорізка? – і з тривогою поглянув на нього.

Харрі розплющив очі. Крізь занавіски пробивалися перші вранішні промені. Він поглянув на годинник. Шоста. Рація затріщала:

– Говорить «Дельта». «Чарлі», прийом.

Харрі підхопився з дивана, схопив мікрофон.

– «Дельта», говорить Ховлі. Що у вас?

– Ми знайшли Еванса Вайта. Нам анонімно подзвонила жінка, що бачила його в районі Кінґз-Крос. Ми послали за ним три машини. Зараз його допитують.

– Що він говорить?

– Він усе заперечував, доки ми не прокрутили запис телефонної розмови з міс Енквіст. Тоді він зізнався, що після восьмої тричі проїздив повз бар «Голодний Джон» у білій «Хонді». Та її не побачив, тому повернувся до себе на квартиру, яку винаймає. Пізніше вирушив до клубу, де ми його й узяли. До речі, свідок, що донесла на нього, запитувала про тебе.

– Так я й подумав. Її звуть Сандра. Ви обшукали його квартиру?

– Так. Nada.[102]102
  Нічого (англ.).


[Закрыть] Порожньо. Сміт упізнав білу «Хонду» й підтвердив, що вона справді тричі проїхала повз бар, коли він чергував біля «Голодного Джона».

– А чому він був не в чорному «Хольдені», як домовлялися?

– Вайт каже, він збрехав про машину – боявся, що міс Енквіст його обманює, – in case of a set-up.[103]103
  На випадок пастки (англ.)


[Закрыть] Щоб кілька разів проїхати непоміченим і переконатися, що все чисто.

– Добре. Їду. Ви поки що зателефонуйте і розбудіть решту.

– Вони вже дві години як роз’їхалися по домівках, Ховлі. Всю ніч були на ногах, і Водкінс просив…

– Мені начхати, що просив Водкінс. Дзвоніть усім!

Вентилятор знову повісили старий. Невідомо, чи пішов відпочинок йому на користь, але він протестував, коли його повернули із заслуженого відпочинку.

Нарада закінчилася, та Харрі залишився в кімнаті. Він геть змок. На столі перед ним стояв телефон. Харрі заплющив очі і щось пробурмотів собі під ніс. Потім підняв слухавку і набрав номер.

– Hello?

– Це Харрі Ховлі.

– Харрі. Приємно, що я не один прокинувся в неділю в таку рань. Хороша звичка. Я чекав твого дзвінка, Харрі. Ти там сам?

– Так, сам.

Пауза, далі сопіння:

– You’re on to mе, aren’t уа, mate?[104]104
  Ти мене розкусив, еге ж? (англ.)


[Закрыть]

– Тепер я зрозумів, що це ти.

– Добра робота, Харрі. А зараз ти дзвониш, щоб я тобі дещо повернув, right?[105]105
  Правильно? (англ.)


[Закрыть]

– Вгадав.

Харрі витер піт з чола.

– Ти ж розумієш, Харрі, що я мусив так вчинити?

– Ні. Ні, не розумію.

– Ну ж бо, Харрі, адже ти не такий дурний. Коли я почув, що хтось почав копати, то зрозумів, що це ти. Сподіваюся лише – заради тебе ж самого, – що в тебе не забракло розуму нікому нічого не розказувати. Я правий?

– Я нікому нічого не сказав.

– Тоді в тебе ще є шанс побачити свою руденьку подружку.

– Як ти це зробив? Як ти її викрав?

– Я знав, коли вона вийде з бару, і чекав у машині поряд з «Олбері». Потім поїхав за нею назирці. Коли вона увійшла до парку, я подумав – треба попередити її, що увечері по парку ходити небезпечно. Вискочив з машини й погнався за нею. Відтак дав їй понюхати свою хустку, а потім допоміг дістатися до машини.

Харрі зрозумів, що про передавач у сумочці йому нічого не відомо.

– Що я повинен робити?

– Який ти нервовий, Харрі. Розслабся. Я попрошу небагато. Продовжуй працю. Бірґіта сказала, що головний підозрюваний – торговець наркотиками, такий собі Еванс Вайт. Умисно чи ні, але він та такі, як він, щороку вбивають більше людей, ніж я за все життя. А це немало. Хе-хе. Гадаю, не варто пояснювати, що я хочу, щоб Еванс Вайт зазнав покарання за всі свої злочини. І за мої. Можливо, переконливим доказом будуть сліди крові та часточки шкіри Інґер Холтер у домі Вайта? Якщо вже ти маєш знайомого патологоанатома, хай він дасть тобі докази, які ти зможеш підкинути на місце злочину. Хе-хе. Жартую. А може, я сам можу їх тобі надати, га, Харрі? Може, у мене знайдеться кров жертв, часточки їхньої шкіри, волоски? Може, вони десь зберігаються, розкладені в пластикові пакетики? Про всяк випадок. Ніколи не знаєш, що може знадобиться. Хе-хе.

Харрі стискав у руці холодну слухавку і намагався дати лад думкам. Здається, цей тип не здогадується, що поліція знає про пропажу Бірґіти і переглянула особу підозрюваного. Отже, Бірґіта не сказала йому, що поліцейські сподівалися затримати Вайта з її допомогою. Він схопив її під носом у поліції, сам того не відаючи!

Голос у слухавці перервав його роздуми:

– Приємна пропозиція, га, Харрі? Вбивця допомагає тобі запроторити за ґрати іншого ворога суспільства. Гаразд, давай укладемо угоду. Маєш… скажімо, 48 годин, щоб усе залагодити. Сподіваюся, вечірній випуск новин вівторка мене потішить. А доти даю слово поводитися з рудою, як справжній джентльмен, з усією пошаною. Якщо ти порушиш свою частину угоди, боюся, середу вона не переживе. Зате у вівторок гарантую їй надзвичайний, незабутній вечір.

Вентилятор обертався, дико завиваючи. Харрі поклав слухавку і подивився на свої руки. Вони тремтіли.

– Якої ви думки, сер? – запитав Харрі.

Непохитна широка спина перед дошкою ворухнулася.

– Треба брати цього диявола, – сказав Маккормак. – Доки не зібралися решта, Харрі, розкажи, коли саме ти зрозумів, що це він?

– По правді кажучи, сер, зрозуміти було не так уже й важко. Але спочатку, коли в мене сяйнув такий здогад, я не повірив. Після похорону мене підвозив Джим Коннолі, давній товариш Ендрю по боксу. З ним була дружина. Коли вони познайомилися, вона виступала в цирку. Він сказав, що цілий рік щодня приходив на її виступи, перш ніж освідчитися в коханні. Спочатку мені це не спало на думку, але потім я замислився: раптом він говорив буквально? Інакше кажучи, у них була можливість бачитися щодня. Тоді я нарешті втямив – коли ми з Ендрю були в Літґау, команда Джима Чайверса виступала у великому шатрі. Був там і парк атракціонів. Тож я попрохав Юна зателефонувати до квиткової каси Чайверса й перевірити. Достоту, це підтвердилося. Команда Джима Чайверса майже завжди гастролює у складі цирку шапіто або парку атракціонів. Зранку Юну надіслали відомості про минулі турне – виявилось, останніми роками Джим Чайверс гастролював з цирковою трупою. Трупою Отто Рехтнаґеля.

– Ясно. Отже, боксери, коли вчинялися злочини, були десь поруч. Але ж у Ендрю в команді Чайверса багато знайомих.

– Ендрю познайомив мене лише з одним. Треба було докумекати, що в Літґау він мене возив зовсім не для того, щоб розслідувати банальне зґвалтування. Тувумба був для Ендрю майже як син. Вони багато чого пережили разом. З усіх його підопічних він один став для Ендрю рідним. І хоча Ендрю Кенсинґтон ніколи б не зізнався в теплих почуттях до своїх одноплемінників, Тувумбу він, здається, любив саме тому, що вони обидва були аборигенами. Тому Ендрю не міг заарештувати його сам. Всі його моральні переконання, природжені й набуті, зникали мов дим, коли йшлося про відданість своєму народові й любов до Тувумби. Ніхто не знав, яка страшна боротьба весь час тривала в його душі. Він повинен був зупинити маніяка і при цьому не вчинити дітовбивство. Для цього йому й знадобився я, стороння людина, яку можна було підштовхнути до мети.

– Кажеш, Тувумба?

– Тувумба. Ендрю дізнався, що всі вбивства – його робота. Можливо, йому розповів про це Отто Рехтнаґель, що страждав через нещасне кохання, коли Тувумба його покинув. Можливо, Ендрю узяв з нього слово нічого не повідомляти поліції, щоб не стати учасником затримання злочинця. Але, гадаю, Отто готовий був розколотися. Безперечно, він потерпав за своє життя, адже зрозумів: Тувумбі не потрібен живий екс-коханець, який може видати його, коли тільки заманеться. Тувумбі було відомо, що Отто спілкується зі мною і що гра може скінчитися будь-якої миті. Тоді він вирішив убити його під час вистави. Вони й раніше гастролювали зі схожою програмою, тож Тувумба знав, коли краще діяти.

– А чому не вбити Отто у нього вдома? У нього ж були ключі?

– Я й сам над цим голову сушу. – Харрі замовк.

Маккормак помахав рукою:

– Харрі, не бійся, висловлюй своє припущення. Шкоди від цього не буде.

– Гординя.

– Гординя?

– Тувумба не тільки психопат, він ще й фанфарон. Не можна недооцінювати гординю. Вбивства на сексуальному ґрунті можна пояснити одержимістю, але це вбивство він збирався вчинити з необхідності. Руки в нього були розв’язані, манія не змушувала його наслідувати якийсь зразок. З’явилася можливість скоїти ефектне вбивство, яке увінчало б його життя. Можна сказати, це йому вдалося – «вбивство клоуна» згадуватимуть і тоді, коли про вбитих дівчат уже забудуть.

– Гаразд. І коли Ендрю дізнався, що ти збираєшся заарештувати Отто, то втік з лікарні, щоб нас зупинити?

– Мені здається, він поїхав відразу до Отто, щоб поговорити з ним, підготувати до арешту, сказати, як важливо для нього мовчати про Тувумбу, щоб ні Отто, ні Ендрю не були причетними до цієї справи. Заспокоїти його, сказати, що Тувумбу все одно схоплять, як Ендрю й планував, треба тільки трохи зачекати. І щоб я зачекав. Але щось пішло не так. Не знаю що, але не сумніваюся, що Ендрю Кенсинґтона кінець кінцем убив Тувумба.

– Чому ти такий упевнений?

– Інтуїція. Здоровий глузд. І ще – одна маленька деталь.

– Яка?

– Коли я відвідував Ендрю, він сказав, що завтра до нього прийде Тувумба.

– І що?

– У лікарні Сент-Етьєн відвідувачів записують на вході.

Юн потелефонував до лікарні, і вони перевірили, хто дзвонив або приходив до Ендрю після мене.

– Говори ясніше, Харрі.

– Якби щось сталося, Тувумба зателефонував би Ендрю до лікарні й залишив повідомлення. А оскільки він цього не зробив, отже, ніяк не міг дізнатися про відсутність Ендрю, не доходячи до реєстратури. Але тоді б його відмітили в книзі відвідувачів. Отже…

– Отже, він сам убив його вчора ввечері.

Харрі розвів руками:

– Навіщо йому йти до того, кого вже немає, сер?

Неділя була довга. Вона видалася Харрі довгою з самого ранку. Всі зібралися в кімнаті для нарад і один поперед одного намагалися продемонструвати свою кмітливість.

– Отже, ти дзвониш йому на мобільний, – сказав Водкінс. – І перевіряєш, чи він удома.

Харрі заперечливо похитав головою:

– Він обережний і ховає Бірґіту в іншому місці.

– Може, у нього вдома ми знайдемо яку-небудь зачіпку? – припустив Леб’є.

– Ні! – категорично заперечив Харрі. – Якщо він дізнається, що ми побували в нього вдома, то зрозуміє, що я все вибовкав, і тоді Бірґіті кінець.

– Ну, для цього він повинен спочатку прийти додому, а ми будемо вже напоготові й схопимо його, – не здавався Леб’є.

– А раптом він і це передбачив і зуміє вбити Бірґіту без своєї присутності? – відповів Харрі. – Що, коли вона лежить де-небудь зв’язана, а Тувумба не скаже нам, де? – Харрі обвів товаришів поглядом. – Наприклад, він установив бомбу, яка вибухне через певний час.

– Стоп! – Водкінс ляснув по столу. – Не треба все перетворювати на сюжет для коміксу! Як це насильник раптом перетвориться на підривника? Час іде, й можна просто протирати штани. Але я вважаю, непогано було б заглянути до Тувумби додому. І поставити там добрячу мишоловку.

– Він не такий дурень! – сказав Харрі. – Ви розумієте, що так ми ставимо життя Бірґіти під загрозу?

Водкінс похитав головою:

– Не хотів цього казати, Ховлі, та боюся, твоє ставлення до викраденої заважає тобі зараз мислити тверезо. Давай зробимо так, як сказав я.

Промені вечірнього сонця пронизували дерева на Вікторія-стрит. На бильці сусідньої лавки сидів птах кукабурра і прочищав горло перед вечірнім концертом.

– Ти, напевно, міркуєш, дивно, як це люди можуть сьогодні ходити й посміхатися, – говорив Джозеф. – Що от вони повертаються з пляжу, із зоопарку або від бабусі у Воллонґонзі і думають лише про недільну вечерю в колі сім’ї. Ти, мабуть, сприймаєш як особисту образу те, що в листі виграє сонце, коли тобі хочеться бачити світ у руїнах і сльозах. Харрі, друже мій, що я можу тобі сказати? Ти помиляєшся. Недільний обід чекає, і так і має бути.

Харрі мружив очі на сонці.

– Може, вона хоче їсти, може, їй боляче. Але найгірше – думати, як їй, мабуть, страшно.

– Якщо вона це витримає, то стане хорошою дружиною. – Джозеф свиснув кукабуррі.

Харрі запитально подивився на нього. Джозеф стверджував, що неділя в нього вихідний, і зараз був тверезий.

– Раніше в аборигенів, перш ніж вийти заміж, жінка повинна була витримати три випробування, – пояснив Джозеф. – Перше – терпіти голод. Два дні вона повинна була пробути на полюванні або в дорозі без їжі. Потім її відразу ж садовили перед вогнищем, на якому смажилося соковите м’ясо кенгуру або ще що-небудь смачне. Треба було стриматися і не накидатися на їжу, а поїсти трохи, щоб і іншим залишилося.

– Коли я ріс, у нас теж було заведено щось подібне, – зауважив Харрі. – Називалося столовим етикетом. Але мені здається, зараз такого немає.

– Друге випробування – терпіти біль. – Джозеф жваво жестикулював. – Молодій жінці голками проколювали ніс, щоки й подекуди тіло.

– І що з того? Зараз дівчина за це ще й платить, – сказав Харрі.

– Помовч. А коли згасало вогнище, на вугілля клали гілля, і вона на нього лягала. Та найскладніше випробування – третє.

– Страх?

– You bet.[106]106
  Угадав (англ.).


[Закрыть] Після заходу сонця плем’я збиралося навколо багаття, і старійшини розповідали молодій жінці жахливі історії про примар і мульдарпе – диявола дияволів. Волосся від них ставало дибом, бодай від деяких. Потім її відправляли спати в безлюдне місце або до могил предків. А під покровом ночі старійшини підкрадалися до неї, вимазавши обличчя білою глиною і надівши дерев’яні маски.

– Як на мене, це вже занадто.

– …і дуже голосно кричали. Вибач, Харрі, але слухати ти не вмієш.

Вигляд у Джозефа був знервований.

Харрі потер лоба.

– Знаю, – сказав він після паузи. – Пробач, Джозефе. Я прийшов сюди, тільки щоб подумати вголос і подивитися, чи не залишив він слідів, за якими я міг би її знайти. Але здається, мені знову не пощастило, а ти – єдиний, з ким я можу бути відвертим. Тобі, напевно, здається, що я цинічний, бездушний мерзотник.

– Мені здається, ти думаєш, ніби повинен битися з цілим світом, – відповів Джозеф. – Але якщо весь час тримати стійку, руки надто втомляться, ще до бійки.

Харрі силувано посміхнувся:

– Ти впевнений, що в тебе не було старшого брата?

Джозеф засміявся:

– Я казав, що в моєї матері вже нічого не запитаєш, але думаю, якби був, вона б мені сказала.

– Просто ти розмовляєш зовсім як він. Ніби ви брати.

– Ти вже це казав, Харрі. Може, тобі треба поспати?

Коли Харрі увійшов до готелю «Спрінґфілд-Лодж», у Джо на виду засяяла посмішка:

– Гарний вечір, містере Ховлі, чи не так? До речі, ви маєте чудовий вигляд. А в мене для вас посилка. – Він дістав сірий згорток з чорними літерами: «Харрі Ховлі».

– Від кого? – здивувався Харрі.

– Не знаю. Її привіз таксист зо дві години тому.

Увійшовши до номера, Харрі поклав згорток на ліжко і, розгорнувши його, побачив коробку. Він уже здогадувався, від кого ця посилка, а вміст коробки розвіяв останні сумніви: шість пластикових трубок з білими наклейками. На одній з них Харрі прочитав дату вбивства Інґер Холтер і напис: «pubic hair».[107]107
  «Лобкове волосся» (англ.).


[Закрыть] Неважко було здогадатися, що в інших – кров, волосинки, часточки шкіри тощо.

За півгодини Харрі прокинувся від телефонного дзвінка.

– Маєш посилочку, Харрі? Я подумав, тобі захочеться дістати її скоріше.

– Тувумба.

– До ваших послуг. Хе-хе.

– Авжеж, одержав. Отже, Інґер Холтер. Я допитливий, Тувумбо. Як ти її вбив?

– Нічого цікавого, – відповів Тувумба. – Дуже навіть просто. Пізно ввечері, коли я був у подружки, зателефонувала вона.

«Подружка – Отто?» – хотів спитати Харрі, але промовчав.

– У подружки є, вірніше, був собака. Інґер несла йому їжу. Я зачинився в квартирі, а подружка вийшла. І я сидів один. Як завжди.

Харрі почув, як зірвався його голос.

– Чи не надто великий ризик? – поцікавився Харрі. – Раптом хтось знав, що вона йде до… е, подружки?

– Я в неї запитав.

– Запитав у неї? – не повірив Харрі.

– Неймовірно, які люди бувають наївні. Відповідають не подумавши, бо впевнені, що думати їм не треба. Така мила, безневинна дівчинка. «Ні, ніхто не знає, де я, а що?» – запитала вона. Хе-хе. Я відчував себе вовком з казки про Червону Шапочку. І сказав, що вона прийшла саме вчасно. Чи, вірніше, не вчасно? Хе-хе. Хочеш знати, що було далі?

Харрі хотів би знати не тільки це. Він хотів би знати все, до найдрібніших подробиць: про дитинство Тувумби, про його перше вбивство, про те, чому в нього не було ритуалу, чому він інколи просто ґвалтував, а не вбивав, як він почувався після вбивства, чи відчував після екстазу пригніченість, як більшість маніяків, коли у них не все виходить, як задумано. Він хотів знати все: місце й час, способи й засоби. І почуття, пристрасті, які спричинили безумство.

Та ні. Не зараз. Зараз для Харрі не мало значення, чи була Інґер спочатку зґвалтована, а потім убита, чи навпаки; чи було вбивство покаранням за те, що вони з Отто розійшлися; чи промив він тіло; убив її у квартирі чи в машині. Харрі не хотілося знати, як вона благала, плакала і дивилася на Тувумбу на порозі смерті. Не хотілося тому, що він не міг не уявляти на місці Інґер Бірґіту, а це робило його слабким.

– Звідки ти дізнався, де я живу? – запитав Харрі, просто щоб підтримати розмову.

– Ну, Харрі! Ти, напевно, втомився. Ти сам мені сказав, де живеш, в минулу нашу зустріч. До речі, забув тобі за неї подякувати.

– Послухай, Тувумбо…

– Я все думаю, навіщо ти тоді подзвонив мені і покликав із собою в той клуб, Харрі? Адже не тільки для того, щоб налупцювати тих двох бугаїв у смокінгах? Весело, звичайно, та невже ти просто хотів поквитатися з сутенером? Може, я не дуже хороший психолог, Харрі, але тебе я не розумію. Ти розслідуєш убивство, а час витрачаєш на бійки в нічних клубах.

– Ну…

– Ну, Харрі?

– Не тільки. Дівчина, яку ми знайшли в Сентенніал-парку, виявилася стриптизеркою з того клубу, тож я подумав, що вбивця того вечора прийшов до клубу, а потім чекав біля виходу, коли вона піде додому, щоб ув’язатися за нею. Я хотів побачити, як ти відреагуєш на мою пропозицію. До того ж зовнішність у тебе примітна, треба було показати тебе Монґабі і дізнатися, чи бачив він тебе того вечора.

– No luck?[108]108
  Не судилося? (англ.)


[Закрыть]

– Ні. Гадаю, тебе там не було.

Тувумба розсміявся:

– Я не знав, що вона стриптизерка. Побачив, як вона входить у парк, і вирішив її попередити, що вночі там ходити небезпечно. І показати, що може з нею статися.

– Ну, тоді справу розкрито, – сухо сказав Харрі.

– Шкода, що, крім тебе, цьому ніхто не порадіє, – відповів Тувумба.

Харрі вирішив спробувати:

– Раз уже все одно ніхто цьому не порадіє, розкажи хоча б мені, що сталося з Ендрю вдома у Отто Рехтнаґеля. Адже твоя «подружка» – це Отто?

Тувумба помовчав.

– А ти не хочеш запитати, як справи у Бірґіти?

– Ні, – відповів Харрі, не дуже швидко і не надто голосно. – Ти сказав, що поведешся з нею, як джентльмен. Я покладаюся на тебе.

– Не намагайся розбудити мою совість, Харрі. Марно. Я психопат. Ти знав, що я це знаю? – Тувумба розсміявся. – Страшно, правда? Ми, психопати, не повинні знати, хто ми. А я завжди це знав. І Отто. Отто знав, що я час від часу повинен їх карати. Але Отто не вмів довго тримати язика за зубами. Він усе розповів Ендрю і міг усе зіпсувати. Я мусив діяти. Того вечора, коли Отто поїхав у Сент-Джордж, я зачинився в його квартирі і прибрав звідти все, що могло нас пов’язувати: фотографії, подарунки, листи – всяку всячину. Раптом – дзвінок у двері. Я обережно поглянув униз через вікно в спальні і страшенно здивувався, побачивши Ендрю. Спочатку я не хотів відчиняти. Але потім подумав, що мій попередній план от-от провалиться. Назавтра я збирався прийти до Ендрю в лікарню і принести йому чайну ложку, запальничку, одноразовий шприц і маленький пакетик такого жаданого героїну власного приготування.