Текст книги "Нетопир"
Автор книги: Ю Несбьо
Жанры:
Полицейские детективы
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)
Зі сцени почулося шипіння, пішов білий дим. За мить дим зробився червоним, а в динаміках зазвучала ритмічна музика. З диму виринули жінка в простому платті і чоловік у штанях і білій сорочці.
Цю музику Харрі десь уже чув раніше. Всю дорогу від Лондона вона звучала в навушниках у сусіда по літаку. Але текст він розібрав лише зараз. Жінка співала, що її називають дикою рожею, а вона не знає чому.
І контрастом звучав низький чоловічий голос:
Перед тим як Харрі розбудив стукіт у двері його номера, йому снилися зірки і рудувато-жовті змії. Якусь мить він лежав тихо, просто відчуваючи, наскільки йому спокійно. Знову йшов дощ, і виспівувала ринва за вікном. Він підвівся і, не турбуючись про те, щоб одягтися, широко розчинив двері. Бірґіта здивовано розсміялася і кинулася йому в обійми. З її волосся стікала вода.
– Я думав, ми домовилися на третю годину. – Харрі прикинувся, що сердиться.
– Відвідувачі ніяк не хотіли розходитися, – звела вона ластовинчате обличчя.
– Я дико, безнадійно і безповоротно закохався в тебе, – прошепотів він, тримаючи її голову в руках.
– Знаю, – серйозно сказала вона. І оглянувши його з ніг до голови, запитала: – Це все мені?
Харрі стояв коло вікна, пив апельсиновий сік з міні-бару і дивився на небо. Знову наповзли хмари – здавалося, хтось штрикнув у них величезною виделкою і крізь утворені дірки лилося сліпуче сяйво.
– Що ти думаєш про трансвеститів? – запитала Бірґіта з ліжка.
– Тобто, про Отто?
– І про нього теж.
Харрі задумався. Потім розсміявся.
– Думаю, мені до душі його визивний стиль. Напівзаплющені повіки, невдоволені гримаси. Втома від життя. Як би це назвати? Меланхолійне кабаре, в якому він фліртує з усіма і всім. Такий поверховий флірт, пародія на самого себе.
– І тобі це подобається?
– Мені подобається його екстравагантність. До того ж він виступає за те, що більшість ненавидить.
– А що ненавидить більшість?
– Слабкість. Вразливість. Австралійці вихваляються своєю ліберальністю. Може, вони і мають на це право. Але я зрозумів, що тутешній ідеал – це поважний самотній трудяга, оптиміст і трішечки патріот.
– True blue.
– Що?
– Вони називають це «true blue». Або «dinkum». Так кажуть про людину або річ – щось справжнє і загальновизнане.
– А за цим радісним всенародним фасадом можна приховати стільки лайна! Навпаки, Отто, виряджений як папуга, репрезентує спокусливе, ілюзорне і хибне. Він справив на мене враження найбільш непідробного і природного. Неприхованого, вразливого і справжнього.
– Дуже політкоректно сказано, Харрі Ховлі, найкращий друг педерастів, – відгукнулася Бірґіта.
– Але погодься, сказано добре?
Він приліг, подивився на неї і закліпав невинними синіми очима.
– Я дуже радий, фрекен, що на сьогодні нашим утіхам настав кінець. Тобто, нам обом час вставати.
– Ти так говориш, аби мене подражнити, – сказала Бірґіта.
Встали вони нескоро.
8
Приємна шлюха, вразливий данець і крикет
Харрі зустрів Сандру перед «Дез Ґоу-Ґоу». Вона стояла край хідника і оглядала своє маленьке королівство на Кінґз-Крос. Втомлено балансуючи на високих каблуках, схрестивши руки, із сигаретою в руці і поглядом Сплячої красуні – одночасно вабливим і відразливим. Коротше кажучи, вона мала вигляд звичайної шлюхи.
– Доброго ранку, – сказав Харрі. Сандра, здавалося, не впізнала його. – Remember mе?[38]38
Пам’ятаєш мене? (англ.)
[Закрыть]
Куточки її губ поповзли вгору, мабуть зображуючи посмішку.
– Sure, love. Let’s go.[39]39
Авжеж, любий. Ходімо (англ.).
[Закрыть]
– Я Харрі. З поліції.
Сандра покліпала очима.
– Авжеж, звичайно. Мої лінзи зранку – ні к чорту. Певно, через вихлопні гази.
– Можу я запропонувати чашку кави? – ввічливо запитав Харрі.
Вона знизала плечима:
– Народу тут мало. Тож я можу повернутись сюди і ввечері.
Раптом з дверей стрип-клубу виник Теді Монгабі із сірником у зубах і коротко кивнув Харрі.
– Як це переживають твої батьки? – запитала Сандра, коли подали каву.
Вони сиділи там, де Харрі зазвичай снідав, у «Бурбон енд Біф», і офіціант пам’ятав, що Харрі замовляє яєчню «Бенедикт», картопляну запіканку і каву white flat. Сандра пила чорну.
– Excuse mе?
– Твою сестру…
– А, зрозумів. – Харрі підніс чашку до рота, щоб виграти час. – Дякую за співчуття. Їм, звичайно, важко.
– В якому мерзенному світі ми живемо.
Сонце ще не зійшло над дахами будинків по Дарлінґхерст-роуд, а в небі вже панувала голубінь, подекуди – в білих цятинках хмар. Як шпалери в дитячій. Але що від цього користі, коли світ такий мерзенний?
– Я поговорила з дівчатами, – сказала Сандра. – Цього хлопця на фотці звуть Вайт. Він збуває ЛСД і каліки. Деякі дівчата в нього купують. Але ніхто його не обслуговував.
– Може, йому немає потреби за це платити, – припустив Харрі.
Сандра усміхнулася:
– Потреба в сексі – це одне. А в тому, щоб купити секс, – інше. Для декого це як струс. Ми можемо дати тобі багато такого, чого вдома ти не отримаєш. Повір.
Харрі підвів очі. Сандра дивилася прямо на нього, і на якусь мить пелена в її очах розвіялась.
Харрі їй повірив.
– Ти перевіряла за датами?
– Одна дівчина каже, що купувала у нього ЛСД за день до того, як знайшли твою сестру.
Харрі поставив чашку так різко, що кава вихлюпнулася на стіл. Потім нахилився до Сандри і тихо і швидко запитав:
– Можу я з нею поговорити? Їй можна вірити?
Широкий наквацьований рот Сандри розплився в посмішці. Там, де бракувало зуба, зяяла чорна дірка.
– Я ж кажу: вона купувала ЛСД. А ЛСД в Австралії під забороною. Тобі не можна з нею поговорити. І потім, як по-твоєму, можна вірити наркоманці? – Харрі знизав плечима. – Я просто сказала тобі, що від неї чула. Але вона, звичайно, не надто розуміє, який день – середа, а який – четвер.
Атмосфера в кімнаті розпалювалась. Навіть вентилятор деренчав сильніше, ніж звичайно.
– Вибач, Ховлі, але Вайт відпадає. Жодного мотиву, і його коханка говорить, що на момент убивства він був у Німбіні, – сказав Водкінс.
Харрі підвищив голос:
– Ви що, не чуєте мене? Анджеліна Хатчинсон вживає чортзна-які наркотики. Вона вагітна, очевидно від Еванса Вайта. Хлопці, та він же підгодовує її наркотою. Він для неї цар і бог! Вона вам що завгодно скаже. Ми розмовляли з господарем будинку: ця дамочка ненавиділа Інґер Холтер, і не без причини. Взяти хоч би те, що якесь дівчисько з Норвегії намагається поцупити у неї курку, що несе золоті яйця.
– Може, тоді краще зайнятися міс Хатчинсон? – тихо запропонував Леб’є. – У неї, принаймні, є мотив. Може, це їй Вайт потрібний для алібі, а не навпаки.
– Але Вайт бреше! Його бачили в Сіднеї напередодні того дня, коли знайшли тіло Інґер Холтер. – Харрі підвівся і заходив по кімнаті, наскільки дозволяли її розміри.
– Якщо вірити повії, яка вживає ЛСД, і ще не ясно, чи зможемо ми її допитати, – додав Водкінс і повернувся до Юна: – Що авіакомпанії?
– За три дні до вбивства поліція Німбіна бачила на головній вулиці самого Вайта. З тієї миті по день убивства він не значиться в списках пасажирів ні «Ансетта», ні «Квантаса».
– Це ще ні про що не говорить, – буркнув Леб’є. – Чорта з два наркоторговець роз’їжджатиме під власним ім’ям. Потім, він міг їхати потягом. Або автомобілем, якщо у нього було багато часу.
Харрі вибухнув:
– Повторюю: за даними американської статистики, у сімдесяти відсотках випадків убивця і жертва знайомі. Та й шукаємо ми серійного вбивцю, знайти якого – все одно що зірвати приз в лотереї. Давайте бодай шукати там, де у нас більше шансів його знайти. Все-таки зараз у нас є хлопець, на якого вказують деякі докази. Потрібно його лише трохи потрясти. Хапай, дяче, поки гаряче. Узяти його в шори. Змусити зробити помилку. А зараз ми там, куди він хотів би нас загнати, тобто в… як його… – він безуспішно намагався пригадати, як англійською буде «глухий кут».
– Гм, – Водкінс почав роздумувати вголос. – Звичайно, вийде не дуже гарно, якщо виявиться, що винний був у нас під носом, а ми й не помітили.
Під цю хвилину увійшов Ендрю.
– Усім привіт! Даруйте, запізнився. Але хтось же повинен пильнувати ладу на вулицях. Що стряслося, шефе? У тебе на лобі зморшки завглибшки як долина Джамісон!
Водкінс зітхнув:
– Ось мізкуємо, куди направити наші ресурси. Відкласти на якийсь час версію про серійного вбивцю і зайнятися Евансом Вайтом. Чи Анджеліною Хатчинсон. Ховлі говорить, що алібі у них так собі.
Ендрю розсміявся і дістав з кишені яблуко:
– Хотів би я поглянути, як вагітна жінка вагою сорок п’ять кілограмів забиває кремезну скандинавську дівчину. А потім ґвалтує.
– Просто версія… – пробурмотів Водкінс.
– А про Еванса Вайта взагалі час забути. – Ендрю витер яблуко об вилогу піджака.
– Чому?
– Я поговорив тут з одним своїм інформатором. У день вбивства він був у Німбіні, шукав травку і прочув про чудовий товар Еванса Вайта.
– І?
– Ніхто не попередив його, що Вайт не торгує з порога свого будинку. Тож хлопець ледве ноги виніс від злого дядька з дробовиком. Я показав йому фотографію. Даруйте, але в день убивства Еванс Вайт точно був у Німбіні.
Запала тиша, яку порушувало тільки деренчання вентилятора під стелею та хрумкіт яблука, що його гриз Ендрю.
– Вернімося до плану, – сказав Водкінс.
Харрі домовився зустрітися з Бірґітою біля Оперного театру о п’ятій і випити по чашці кави до роботи. Але кафе, куди вони хотіли піти, виявилося зачиненим. У записці на дверях говорилося щось про балет.
– Завжди у них так, – сказала Бірґіта.
Вони піднялися на балюстраду. По той бік синіла затока Киррібіллі.
Мимо пропливав страхітливо-іржавий корабель під російським прапором, а далі – у затоці Порт-Джексон – маячили білі вітрильники.
– Що ти збираєшся робити? – запитала Бірґіта.
– А що мені залишається? Труну з тілом Інґер Холтер уже доправлено на батьківщину. Вранці телефонували з похоронного бюро в Осло. Пояснили, що літак замовив посол. Говорили про «морс»,[40]40
Ймовірно, від лат. mors – смерть.
[Закрыть] виявилося, так вони позначають труп. У пісні співається: «Як багато ймень у милих діточок…» Виходить, у смерті їх теж багато.
– То коли ти їдеш?
– Як тільки із справи викреслять усіх, з ким Інґер Холтер підтримувала стосунки. Завтра поговорю з Маккормаком. Швидше за все, виїду до суботи. Якщо не з’явиться свіжий слід. Інакше справа може затягнутись. Але і в цьому разі тут завжди залишається посол.
Вона кивнула. Поряд з ними розташувалася група японських туристів, і тепер шипіння відеокамер змішувалося з какофонією японської мови, криками чайок і шумом пропливаючих катерів.
– До речі, знаєш, що архітектор Оперного театру просто кинув свій проект? – раптом запитала Бірґіта.
Коли вичерпалися кошти, виділені на спорудження Сіднейського оперного театру, данський архітектор Йорн Утсон кинув усе і на знак протесту поїхав.
– Авжеж, – відповів Харрі. – Ми говорили про це минулого разу, коли приходили сюди.
– Подумай, як це – поїхати від того, що ти почав. Від того, в успіх чого вірив. Я б не змогла.
Вони вже вирішили, що Бірґіта не поїде до «Олбері» автобусом, а піде туди пішки у супроводі Харрі. Але розмовляти власне було ні про що, і від Оксфорд-стрит до Паддінґгона вони йшли мовчки. Десь далеко гримнуло, і Харрі підвів здивований погляд на чисте блакитне небо. На розі вулиці вони побачили примітного сивого чоловіка в бездоганному костюмі і з плакатом на грудях: «Таємна поліція відібрала у мене працю і дім, зруйнувала моє життя. Офіційно таємної поліції не існує, у неї немає ні адреси, ні телефону, про неї не пишуть у бюджеті. Ці люди гадають, що залишаться безкарними. Допоможіть знайти бандитів і притягнути їх до суду. Підпишіться або пожертвуйте грошей». У руках він тримав блокнот, помережаний підписами.
Коли вони йшли повз магазин музичних дисків, Харрі, підкоряючись якомусь імпульсу, вирішив зайти. За стійкою у напівтемряві стояв юнак у сонячних окулярах. Харрі запитав, чи немає у них дисків Ніка Кейва.
– Sure, he's Australian,[41]41
Аякже, він же австралієць (англ.).
[Закрыть] – відповів юнак і зняв окуляри. На лобі в нього було татуювання у вигляді орла.
– Дует. Щось про «дику рожу», – почав Харрі.
– Так, так, зрозумів, що вам потрібно. «Where The Wild Roses Grow»[42]42
«Там, де ростуть дикі рожі» (англ.).
[Закрыть] з «Murder ballads».[43]43
«Балади про вбивство» (англ.).
[Закрыть] Тупа пісня. І альбом тупий. Краще купіть який-небудь його гарний диск.
Юнак знову надів окуляри і зник за стійкою.
Харрі так і залишився стояти у напівтемряві, кліпаючи від здивування.
– А що такого особливого в цій пісні? – запитала Бірґіта, коли вони знову вийшли на вулицю.
– Та ні, нічого. – Харрі голосно розсміявся. Хлопець з магазину розвеселив його. – Кейв і та дівчина співають про вбивство. Але звучить красиво, майже як освідчення в коханні. Хоча пісня, звичайно, тупа, – Харрі знову розсміявся. – Здається, це місто починає мені подобатися.
Вони пішли далі. Харрі роззирнувся на всі боки. На Оксфорд-стрит вони були, мабуть, єдиною різностатевою парою. Бірґіта взяла його за руку.
– Ти не бачив тутешнього гей-параду на свято Марді Ґра, – сказала вона. – Він якраз проходить по Оксфорд-стрит. Торік з усієї Австралії з’їхалося півмільйона глядачів і учасників. Просто божевілля якесь!
Вулиця геїв і лесбіянок. Аж тепер Харрі звернув увагу на те, який одяг продають у тутешніх крамницях. Латекс. Шкіра. Обтиснуті маєчки і шовкові трусики. Блискавки і заклепки. Але ексклюзивно і зі смаком, без пітної вульгарності, якою буквально просякнуті стрип-клуби на Кінґз-Крос.
– Коли я був маленький, поряд з нами жив голубий, – сказав Харрі. – Йому було вже за сорок, він жив сам, і всі сусіди знали, хто він такий. Узимку ми кидали в нього сніжками, гукали: «педик!» – і тікали геть, бо думали, що коли він нас упіймає… Але він ніколи не гнався за нами. Лише насував шапку на вуха і йшов додому. Одного дня він переїхав. Він не зробив мені нічого поганого, і я не знаю, за що так його ненавидів.
– Люди бояться того, чого не знають. І ненавидять те, чого бояться.
– Яка ти розумна! – сказав Харрі.
Бірґіта вдарила його у живіт, і він, скрикнувши, упав на тротуар. Бірґіта розсміялася і попросила не розігрувати спектаклів. Харрі підвівся і решту Оксфорд-стрит біг за нею.
– Сподіваюся, він переїхав сюди, – закінчив він свою розповідь.
Після розставання з Бірґітою (Харрі піймав себе на думці, що тепер кожне прощання з нею стає для нього «розставанням») він попрямував до автобусної зупинки. Перед ним стояв хлопчина з норвезьким прапором на рюкзаку. Коли підійшов автобус, Харрі вже придумав, як показати, що він теж з Норвегії.
Коли він простягнув водієві двадцятидоларову купюру, той невдоволено пирхнув:
– So you didn’t have a fifty, did уa?[44]44
А що, п'ятдесятий не було? (англ.)
[Закрыть] – поцікавився він глузливо.
– Була б, я б її і дав, роздовбай хрінів. – Останні слова Харрі промовив норвезькою і з невинною посмішкою, але водій не став морочити собі над цим голову і лише злісно зиркнув, віддаючи здачу.
Харрі вирішив повторити дорогу Інґер у ніч вбивства. Але не тому, що цього не зробили раніше: Леб’є і Юн обійшли всі бари і ресторани за цим маршрутом – ясна річ, безрезультатно. Він пропонував і Ендрю піти з ним, але той сів навпочіпки і сказав, що не хоче марнувати дорогоцінний час, який можна провести перед телевізором.
– Я не жартую, Харрі. Перегляд телевізора додає певності в собі. Коли ти бачиш, які дурники в основному маячать на екрані, то починаєш почувати себе розумним. А вчені з’ясували, що люди, які почувають себе розумними, живуть краще, ніж ті, які вважають себе за дурнів.
Такій логіці Харрі було нічого протиставити, але Ендрю про всяк випадок назвав йому бар на Брідж-роуд, власникові якого можна переказати привіт від Ендрю.
– Навряд чи він тобі чимось зарадить, але хоч би наллє коли за півціни, – сказав Ендрю із задоволеною посмішкою.
Харрі зійшов коло будівлі міської ради і поспішив до Пірмонта. Тут і там стояли високі будинки, снували містяни. І ніхто нічого не розповідав йому про Інґер Холтер. Біля рибного ринку він зайшов до кафе і замовив рогалик із сьомгою й каперсами. З вікна можна було милуватися на міст через Блекуотл-Бей і на Ґліб по той бік бухти. На відкритому місці починали зводити сцену, з плакатів Харрі зрозумів, що це підготовка до дня Австралії, наміченого на наступну неділю. Харрі попросив офіціанта принести каву і заходився воювати із «Сідней морнінґ ґеральд», газетою, в яку можна загорнути кита, а перегортати її – просто мука, особливо якщо дивитися картинки. Але до вечірніх сутінків залишалася ще година, а Харрі хотілося з’ясувати, які тварюки вилазять із Ґліба з настанням темряви.
Власник бару «Крикет» виявився до того ж гордим власником костюма, який носив національний герой Нік Емброуз, коли на початку вісімдесятих Австралія у трьох відбіркових матчах поспіль розбила Англію в крикет.
Костюм висів у рамці за склом прямо над «одноруким бандитом». На іншій стіні красувалися дві біти і м’яч з матчу 1978 року, коли після довгої боротьби Австралія нарешті перемогла Пакистан. Після того як хтось стирив стовпчики від ворітець з матчу в Південній Африці, які висіли просто над вхідними дверима, власник вирішив прикручувати свої скарби, так що один відвідувач ущент розбив легендарний наколінник Вілларда Стонтона, який не зміг відідрати від стіни.
Коли Харрі увійшов до бару і побачив колекцію скарбів і зборище прихильників крикету, з яких, мабуть, складалася тутешня клієнтура, то відразу ж переглянув своє ставлення до крикету як до гри снобів. Гості були вочевидь не тільки що з перукарні, як і Барроуз, що стовбичив за стійкою.
– Evening,[45]45
Добрий вечір (англ.).
[Закрыть] – немов бруском по лезу коси брязнув він.
– Tonic, no gin.[46]46
Тонік без джину (англ.).
[Закрыть] – Харрі виклав десять доларів і попросив залишити здачу собі.
– Для чайових забагато, а для хабара – замало. – Барроуз помахав купюрою. – Поліцейський?
– Так помітно? – запитав Харрі збентежено.
– Так, хоча говориш ти, як турист.
Барроуз поклав перед ним здачу і відвернувся.
– Я друг Ендрю Кенсинґтона, – сказав Харрі.
Барроуз миттєво обернувся і швиденько згріб здачу.
– Що ж ти відразу не сказав? – промурмотів він.
Барроуз не зміг пригадати, чи чув він що-небудь про Інґер Холтер. Харрі це і так було відомо – з’ясував уже після розмови з Ендрю. Але, як говорив його давній учитель Сімонсен на прізвисько Простріл з поліції Осло, «краще запитувати відразу і багато».
Харрі огледів приміщення.
– Що у вас тут буває?
– Гриль на шпажках і грецький салат, – відказав Барроуз. – Страва дня, сім доларів.
– Вибачте, неточно висловився, – поправився Харрі. – Я хотів сказати: що за люди тут бувають? Що за відвідувачі?
– Рівень нижче середнього, – невесело посміхнувся Барроуз, і ця посмішка краще, ніж будь-що інше, говорила про те, на що перетворилася мрія про власний бар.
– А там сидять завсідники? – Харрі кивнув на п’ятьох хлопців, що потягували пиво в темному кутку.
– Авжеж, звичайно. Тут в основному завсідники. Від особливого напливу туристів ми не страждаємо.
– Ви не проти, якщо я поставлю вашим гостям кілька питань? – сказав Xapрі.
Барроуз зам’явся:
– Ці хлопці – не із зразкових матусиних синочків. Не знаю, як вони заробляють собі на пиво, та й запитувати не збираюся. Але з дев’ятої до четвертої вони не працюють, скажімо так.
– Але ж їм теж не подобається, коли поблизу ґвалтують і душать дівчат? Навіть якщо вони самі не завжди дотримуються закону. Хіба такі злочини не відлякують народ і не шкодять справам, хай там чим би ви торгували?
Барроуз почав нервово протирати склянку.
– На твоєму місці я б усе-таки був обережніший.
Харрі кивнув і повільно пішов до столика в кутку, щоб його встигли розгледіти. Один з хлопців підвівся і схрестив руки, так що на м’язистому передпліччі стало видно татуювання.
– Столик зайнято, blondie.[47]47
Розмовне звертання до світловолосої людини (англ.).
[Закрыть]– Голос був хрипкий, ніби вітер гудів у димарі.
– У мене є питання… – почав Харрі, але той похитав головою. – Лишень одне. Хто-небудь знає цього чоловіка, Еванса Вайта?
Харрі дістав фотографію.
До цього ті двоє, що сиділи до нього обличчям, ледве окинули його байдужим, навіть незлобним поглядом. Та коли прозвучало прізвище Вайта, в їхніх очах спалахнув інтерес. Харрі помітив, що засовалися й ті двоє, що сиділи до нього спиною.
– Ніколи про нього не чув, – відповів хрипкий. – У нас тут особиста… розмова, містере. На все добре.
– Гадаю, не стосовно речовин, заборонених австралійськими законами? – спитався Харрі.
Довга пауза. Небезпечна тактика. На голу провокацію йде пише той, у кого є або надійна підтримка, або шляхи до відступу. У Харрі не було ні того, ні іншого. Просто він подумав, що час уже діяти.
Одна потилиця стала підійматися. Вище і вище. Він майже вперся у стелю, потім здоровило повернувся до Харрі лицем – рябим і страшним. Прямі вуса, що звисали з куточків рота, підкреслювали східну зовнішність громила.
– Чинґісхан! Радий тебе бачити! А я гадав, ти помер! – випалив Харрі і простягнув руку.
«Хан» відкрив рота:
– Ти хто?
Його бас прозвучав передсмертним хрипом – будь-яка група, що виступає в стилі death metal, продала б душу за такого вокаліста.
– Я поліцейський і не думаю…
– Ай-ді, – кинув «хан» звідкись з-під стелі.
– Pardon?
– The badge.[48]48
Поліцейський значок (англ.).
[Закрыть]
Харрі зрозумів, що ситуація вимагає від нього не просто пластикової картки з фотографією з поліції Осло.
– Тобі говорили, що голос у тебе, як у мерця або у вокаліста «Сепультури», як його там?..
Харрі підніс палець до підборіддя і зробив вигляд, ніби намагається пригадати. Хрипкий уже вийшов з-за столу. Харрі тицьнув у нього пальцем:
– А ти часом не Род Стюарт? Так ви сидите тут і обдумуєте «Live Aid II», і…
Кулак поцілив йому прямо в зуби. Харрі похитнувся, але встояв на ногах і підніс руку до рота.
– Я так розумію, ви не вірите, що в мене як у коміка велике майбутнє? – запитав Харрі, дивлячись на пальці. Кров, слина і ще щось м’яке, біле, може, пульпа? – Хіба пульпа не червона? Ну, пульпа – м’яка внутрішність зуба, знаєте? – запитав він «Рода», показуючи йому долоню.
«Род» скептично поглянув на Харрі, потім нахилився й уважно вивчив білі осколки.
– Це зубна кістка, яка під емаллю, – сказав він. – Мій старий – дантист, – пояснив він решті. Потім на крок відступив і вдарив ще раз.
На мить у Харрі потемніло в очах, але коли розвиднілося, він зрозумів, що як і раніше стоїть на ногах.
– Глянь-но, чи немає тепер пульпи? – поцікавився «Род».
Харрі знав, що робить дурницю; життєвий досвід разом із здоровим глуздом теж вважали, що це дурниця; ще не вибита геть щелепа могла підтвердити, що навіть велика дурниця; але права рука визнала, що це чудова ідея, а тієї миті рішення було за нею. Вона двинула «Рода» по підборіддю, Харрі почув клацання зубів і побачив, як «Род» відступив на два кроки, – вірна ознака того, що удар був точний і важкий.
Такий удар через щелепу безпосередньо досягає мозочка (тобто «малого мозку» – назва, яка, на думку Харрі, в даному випадку підходила якнайкраще), де хвилеподібний рух породжує низку дрібних коротких замикань, а також, якщо людина здорова, спричинює моментальну втрату свідомості і/або різні мозкові травми. У випадку з «Родом» здавалося, ніби мозок ніяк не може вирішити, що йому вибрати: цілковите відключення чи нетривалий струс.
Колега «Чинґісхан» вирішив не чекати його рішення і, схопивши Харрі за барки та піднявши на висоту своїх плечей, кинув його, як вантажники кидають мішки з борошном. Парочка, котра якраз їла страву дня за сім доларів, дістала безкоштовний додаток у вигляді Харрі і поспішила забратися геть, коли він спиною гепнувся на їхній столик. «Боже, сподіваюся, я скоро знепритомнію», – подумав Харрі, відчувши біль і побачивши над собою «хана».
Ключиця – кістка крихка і уразлива. Харрі прицілився і вдарив. Але імпульс, отриманий від «Рода», збив окомір, і Харрі просто мазнув у повітрі.
– Закатруплю, – пообіцяв «хан» і заніс над головою важкі, як ковальський молот, кулаки. Удар припав Харрі по грудній клітці, миттєво припинивши всі кровоносні і дихальні функції. Тому він не побачив і не почув, як до бару ввійшов чорношкірий чоловік, який рвонув зі стіни м’яч часів матчу Австралія – Пакистан 1969 року, – міцний предмет діаметром 7,6 сантиметра і завважки 160 грамів. Відвідувач нахилився вперед і взяв невеликий розгін, у кінці якого відведена назад і зігнута в лікті рука з величезною силою зробила горизонтальний рух, як у бейсболі, а не в крикеті, де кидок робиться з-за голови прямою рукою по дугоподібній траєкторії. Тож м’яч не впав, як має бути, на землю, а продовжив рух до цілі.
На відміну від «Рода» «Чинґісхан» не залишив своєму «малому мозку» часу на роздуми, і коли м’яч зацідив йому в лоб, миттю відключився. Його тіло почало падати. Воно все падало і падало, як підірваний хмарочос.
Тим часом з-за столу встали решта троє, і їхній вигляд не обіцяв нічого доброго. Темношкірий зробив крок уперед, недбало піднявши руки в низькій захисній стійці. Один з трійці кинувся на нього.
Харрі, незважаючи на туман перед очима, ідентифікував нову дійову особу, вгадавши, що вона, успішно ухилившись і розвідавши двома легкими ударами лівої руки відстань, аперкотом правою пошле противника в нокаут. На щастя, все це відбувалося у вузькій частині зали, де всі троє напасти на нього не могли. Поки перший супротивник вибирався з нокауту, у бійку кинувся другий, обережніший. Його бойова стійка навертала на думку, що у цього бійця є пояс якого-небудь кольору в якому-небудь єдиноборстві з азіатською назвою. Перший, пробний, удар було відбито, а подальший розворот з обов’язковим ударом ноги не дав результату – темношкірий відвихнувся.
Зате блискавична серія ліва-права-ліва виявилася дуже результативною, відкинувши каратиста до стіни. Темношкірий підскочив до нього і докінчив почате прямим ударом лівою, так що голова з неприємним звуком стукнулася об муровану кладку, і боєць сповз по стіні на підлогу. Метальник м’яча ударив його ще два рази, але це було вже зайвим.
Сидячи на стільці, «Род» засклілим поглядом спостерігав за сценою.
Клацнуло лезо складаного ножа. Пригнувшись і широко розкинувши руки, у бійку кинувся третій супротивник. Якраз у цю мить «Рода» знудило на власні черевики – вірна ознака струсу мозку, відзначив Харрі задоволено. Його й самого почало трохи нудити, особливо коли він побачив, як перший противник, очунявши, зірвав зі стіни біту й підійшов до боксера ззаду. Третій, з ножем, стояв тепер поряд з Харрі, не звертаючи уваги на нього.
– Ззаду, Ендрю! – гукнув Харрі, повисаючи на руці з ножем.
Він почув глухий і сухий тріск біти, гуркіт столів і стільців, але увага його була прикута до парубка з ножем – той вирвався і тепер кружляв біля нього, театрально розмахуючи руками і недоумкувато оскалюючись.
Не спускаючи очей із супротивника, Харрі почав шарити по столу, шукаючи бодай якоїсь зброї. Від стійки лунали удари крикетної біти.
Парубок з ножем розсміявся і став підходити ближче, перекидаючи зброю з однієї руки в другу.
Харрі стрибнув уперед, ударив і відскочив назад. Права рука супротивника повисла як батіг, ніж, дзенькнувши, упав на кам’яну долівку. Сам він здивовано втупився у праве плече, з якого стирчала шпажка із шматочком шампіньйона. Права рука відмовлялася рухатися. Все з тим же здивованим виглядом він лівою рукою поторкав шпажку, ніби перевіряючи, чи не привиділася вона йому. «Напевно, попав у м’яз або нерв», – подумав Харрі і вдарив знову.
Він зрозумів лише, що поцілив по чомусь твердому – від кисті до плеча пробіг різкий біль. Супротивник відступив на крок і ображено поглянув на Харрі. З однієї ніздрі у нього витікала густа цівка крові. Харрі потер руку. Потім підняв кулак знову, але передумав.
– Так я собі кісточки зіб’ю. Може, просто здасися? – запропонував він.
Супротивник кивнув і гепнувся поряд з «Родом», який як і раніше сидів, затиснувши голову коліньми.
Коли Харрі обернувся, він побачив, що Барроуз стоїть, наставивши на першого з нападників пістолет, а поміж перекинутих столів мов неживий простягся Ендрю. Дехто з відвідувачів дав драла, дехто стояв і з цікавістю спостерігав за тим, що діється, але більшість сиділи і дивилися телевізор. Крикетний матч Англія-Австралія.
Коли до поранених приїхала машина «швидкої допомоги», Харрі потурбувався про те, щоб Ендрю забрали першим. Сам він йшов поряд з ношами. У Ендрю ще йшла кров з вуха і страшний хрип виривався з горла під час дихання, але він усе-таки прийшов до тями.
– He знав, що ти граєш у крикет, Ендрю. Чудовий кидок, але, по-моєму, дуже жорстко.
– Еге ж, твоя правда. Я неправильно оцінив обстановку. Ти цілком тримав ситуацію під контролем.
– Ні, – відповів Харрі. – Не брехатиму: не тримав.
– Гаразд, – сказав Ендрю. – І я не брехатиму: у мене страшенно болить довбешка, і я шкодую, що взагалі сюди приперся. Було б справедливіше й краще, якби замість мене лежав ти. Я не жартую.
Коли від’їхала «швидка допомога», в барі залишилися тільки Xapрі і Барроуз.
– Сподіваюся, ми не наламали тут у вас дров? – запитав Харрі.
– Та ні, нічого. Крім того, моїм відвідувачам іноді подобаються видовища наживо. Але тепер тобі треба бути обережним. Босові цих хлопців не сподобається, коли він усе дізнається, – відповів Барроуз.
– Он як? – Харрі здалося, що Барроуз готовий щось йому розповісти. – А хто їхній бос?
– Я тобі нічого не говорив, але хлопець на твоїй фотографії добряче на нього схожий.
Харрі повільно кивнув:
– Тепер я попереджений. Значить, озброєний. Ви не проти, якщо я візьму ще одну шпажку?
