Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

5
Матуся, величезний павук і Буббур

Вони звернули на гірський серпантин і, орієнтуючись за дороговказами, відшукали шлях до «Кришталевого храму».

– Питання в тому, чи говорить Еванс Вайт правду, – зауважив Харрі.

Ендрю з’їхав на узбіччя, поступаючись дорогою трактору.

– Харрі, дозволь поділитися з тобою досвідом. Понад двадцять років я розмовляю з людьми, в яких найрізноманітніші мотиви, щоб мені брехати або говорити правду. З винними і невинними, вбивцями і кишеньковими злодіями, з невротиками і флегматиками, з блакитноокими немовлятами і зачерствілими мерзотниками, з соціопатами, психопатами, філантропами…

Ендрю спробував знайти ще кілька прикладів.

– Point taken, Andrew![22]22
  Я зрозумів, Ендрю! (англ.)


[Закрыть]

– …чорними й білими. Всі вони сиділи і розповідали мені свої історії з єдиною метою – щоб їм повірили. І знаєш, якого висновку я дійшов?

– Що неможливо визначити, коли брешуть, а коли – ні.

– У точку, Харрі! – вигукнув Ендрю. – У класичних детективах будь-який сповнений самоповаги сищик з точністю визначає, коли людина бреше. Дурниці! Людська природа – ліс дрімучий, який ніколи не пізнаєш до кінця. Навіть мати не знає сокровенних таємниць своєї дитини.

Машина зупинилася перед розкішним зеленим садом з фонтаном, квітковими клумбами й екзотичними деревами, між якими петляла вузенька ріниста доріжка. За садом височіла велика будівля – судячи з усього, це і був «Кришталевий храм», який вони з шерифом Німбіна так довго шукали на карті.

Про прибуття гостей сповістив дзвіночок над дверима. У крамниці було багато людей – видно, це місце було популярним. До поліцейських підійшла худорлява жінка, що чарівно усміхалася, і з таким ентузіазмом їх вітала, ніби їй кілька місяців ні з ким було словом перекинутися.

– Ви вперше у нас? – запитала вона. Неначе її кришталева крамниця стала для відвідувачів місцем регулярного паломництва. Хоча хтозна, може, так воно й було.

– О, як я вам заздрю! – сказала вона, почувши відповідь. – Вам ще тільки доведеться познайомитися з «Кришталевим храмом»!

Жінка, що стояла поряд, застогнала від захвату.

– Проходьте сюди. Праворуч – наше чудове вегетаріанське кафе, в якому вам подадуть найдивовижніші страви. Потому просимо до кришталево-кам’яного чертога. That’s where the real action is! Now go, go![23]23
  Ось там справді цікаво! Ідіть же, йдіть! (англ.)


[Закрыть]

І вона на прощання помахала їм рукою. Після такої передмови великим же було їх розчарування, коли з’ясувалося, що кафе, по суті, звичайнісіньке: там подавали каву, чай, бутерброди і салати з йогуртом. У так званому кришталево-кам’яному чертозі у вигадливому освітленні красувалися сяючі шматки кришталю, фігурки Будди в позі лотоса, зелені й сині кварци і просто дикі камені. Кімнату наповнювали тонкий аромат пахощів, переливи сопілки і дзюрчання води. Бутик здався Харрі досить милим, але дещо простакуватим, і дух від нього аж ніяк не перехоплювало. Хіба що від цін.

– Хе-хе, – посміхнувся Ендрю, вивчивши кілька цінників. – Геніальна жінка.

Він кивнув у бік відвідувачів: здебільшого люди середнього віку з несередніми доходами.

– Діти квітів виросли. І доходи їхні виросли разом з ними. Але душею вони все ще десь в астралі.

Вони повернулись до першої кімнати. Жінка, що зустрічала їх, як і раніше чарівно усміхалася. Вона взяла Харрі за руку і притиснула до його долоні синьо-зелений камінь.

– Ви Козерог, чи ж не так? Покладіть цей камінь під подушку – він очистить вашу кімнату від будь-яких видів негативної енергії. Взагалі-то він коштує шістдесят доларів, але, розуміючи, наскільки він вам необхідний, я віддам його за п’ятдесят.

Вона повернулася до Ендрю:

– А ви, мабуть, Лев?

– Е, ні, мем, я поліцейський. – Він швидко показав їй значок.

Жінка пополотніла і перелякано поглянула на нього:

– Який жах! Сподіваюсь, я не вчинила нічого поганого?

– За моєї пам’яті – ні, мем. Гадаю, ви – Марґарет Довсон, у минулому Вайт? Якщо так, чи не могли б ми переговорити з вами в окремій кімнаті?

Марґарет Довсон швидко зібрала думки докупи і, наказавши одній зі своїх службовок підмінити її за касою, відвела Харрі і Ендрю в сад, де вони всілися за білий дерев’яний столик. Між деревами Харрі побачив сітку, яку спочатку сприйняв за невід, але, коли глянув уважніше, побачив, що то величезна павутина.

– Здається, буде дощ, – сказала місіс Довсон, потираючи руки.

Ендрю кашлянув.

Вона прикусила нижню губу:

– Вибачте, констеблю. Я так хвилююся.

– Все гаразд, мем. Ну й сіточка у вас.

– Ах, оця! Це сітка Біллі, нашого павука-птахоїда. Лежить зараз, напевно, де-небудь і спить.

Харрі зіщулився і підібгав ноги:

– Птахоїд? Ви хочете сказати, що він їсть… птахів?

Ендрю посміхнувся.

– Харрі – з Норвегії. Там такі великі павуки – дивовижа.

– Ну я можу вас утішити: великі безпечні, – сказала Марґарет Довсон. – А от малюсінький пустун, якого ми називаємо «redback»,[24]24
  «Червона спина» (англ.), різновид каракурта.


[Закрыть] отруйний. Але він віддає перевагу містам, де можна, так би мовити, загубитися в натовпі. У темних підвалах і вологих кутках.

– Здається, я таких знаю, – зауважив Ендрю. – Але повернімося до справи, мем. Це стосується вашого сина.

Ось коли місіс Довсон справді взялася крейдою:

– Еванса?

Ендрю поглянув на колегу.

– Наскільки ми знаємо, місіс Довсон, раніше в нього проблем з поліцією не було, – сказав Харрі.

– Ні. Ні, звичайно, не було. Дякувати Богу.

– Власне кажучи, до вас ми заїхали, тому що ваш заклад якраз по дорозі до Брісбена. Ми подумали, раптом вам відомо що-небудь про Інґер Холтер.

Вона повторила про себе ім’я, ніби куштуючи його на смак. Потім похитала головою:

– В Еванса було не так багато дівчат. А тих, що були, він привозив сюди, аби познайомити зі мною. Після того як народився син – у нього з… тим клятим дівчиськом, ім’я якого я, здається, забула, – я заборонила… я сказала, по-моєму, він повинен почекати. Поки не знайде підходящу.

– Чому він повинен почекати? – запитав Харрі.

– Тому що я так сказала.

– А чому ви так сказали, мем?

– Тому що… тому що так буде краще, – вона поглянула у бік крамниці, даючи зрозуміти, що їй дорогий час, – і тому що Еванс – надто вразливий хлопчик. У його житті було багато негативної енергії, і йому потрібна жінка, на яку він зможе цілком і повністю покластися. А не ці шльондри… яким тільки б заморочити моєму хлопчикові голову.

Її очі затуманилися.

– Ви часто бачитеся із сином? – запитав Ендрю.

– Еванс приїздить сюди, як тільки у нього випадає нагода. Йому тут спокійно. Бідненький, він так багато працює. Ви пробували трави, які він продає? Іноді він привозить їх мені – я заварюю їх з чаєм і кавою.

Ендрю знову кашлянув. Куточком ока Харрі помітив якесь ворушіння між деревами.

– Нам уже час іти, мем. Останнє питання.

– Так?

Схоже, Ендрю щось потрапило в горло – він усе кашляв і кашляв. Павутина почала розгойдуватися.

– Місіс Довсон, у вас завжди було таке світле волосся?

У Сідней вони повернулися вже пізно ввечері. Харрі почувався таким виснаженим, що мріяв лише про те, щоб якшвидше повернутися до свого номера і завалитися спати.

– Пропустимо по келишку? – запропонував Ендрю.

– Ні, дякую, – відмовився Харрі.

– В «Олбері»?

– Ну, це вже майже робота.

– Атож.

Коли вони увійшли, Бірґіта посміхнулася. Після чергового відвідувача вона попрямувала до них. Очима вона прикипіла до Харрі.

– Привіт, – сказала вона.

Харрі зрозумів, що зараз хоче просто впасти в її обійми і заснути.

– Ім’ям закону, два подвійні джини з тоніком, – зажадав Ендрю.

– Я б краще випив грейпфрутового соку, – сказав Харрі.

Вона принесла замовлення і схилилася над стійкою.

– Tack så mycket för і går,[25]25
  Дякую за вчорашнє (швед.).


[Закрыть] – прошепотіла вона Харрі.

Харрі побачив у неї за спиною своє віддзеркалення з ідіотською посмішкою.

– Ей, там! Годі вашої скандинавської воркотні! Поки за випивку плачу я, будьте ласкаві говорити англійською, – суворо поглянув на них Ендрю. – А зараз, молоді люди, я вам дещо розповім. Кохання – більша таємниця, ніж смерть. – Театральна пауза. – Дядько Ендрю розповість вам давню австралійську легенду, а саме історію про величезного змія Буббуру і Валлу.

Вони підсунулися ближче, й Ендрю із задоволеним виглядом прицмокнув, запалюючи сигару.

– Жив колись на світі молодий воїн на ім’я Валла, який до нестями кохав дівчину на ім’я Муура. А вона – його. Валла відбув племінний обряд посвячення і тепер був чоловіком, а значить, міг вибрати собі за дружину будь-яку жінку племені за умови, що вона неодружена і кохає його так само. А Муура його кохала. Валла дуже не хотів розлучатися з милою, але за традицією він мав піти на полювання, щоб принести здобич у дарунок батькам нареченої. Лише так весілля могло відбутися. Одного чудового ранку, коли на листі ще не висохла роса, вирушив Валла в дорогу, устромивши в волосся кілька білих пір’їн какаду, що їх дала йому Муура.

Поки Валли не було, Муура подалася збирати мед для свята. А проте його було не так-то легко знайти, і їй довелося піти від стоянки далі, ніж звичайно. І прийшла вона в долину валунів. Над долиною залягла дивна тиша: не чулося ні птахів, ні комах. Вона вже хотіла піти далі, як раптом побачила гніздо, а в ньому – великі яйця. «Треба взяти їх із собою на свято», – подумала вона і простягнула до них руку.

Тієї ж миті вона почула, як по каменях хтось повзе, і не встигла Муура ні кроку ступити, ні рота розтулити, як величезний рудувато-жовтий змій обвив їй лоно. Муура намагалася звільнитися, але в неї ніяк не виходило, змій почав душити її. Дівчина поглянула в небо і спробувала вигукнути ім’я Валли, та їй забракло повітря. А змій душив і душив її і врешті-решт витиснув до краплі все життя з Муури і переламав їй усі кістки. Потім змій поповз туди, звідки й приповз, – у тінь, де його неможливо було розгледіти, бо всі кольори зливалися в один у грі сонячних променів між деревами і каменями долини.

Лише через два дні понівечене тіло Муури знайшли в долині валунів. Невтішним було горе батьків дівчини. Мати плакала і запитувала чоловіка, що вони скажуть Валлі, коли той повернеться додому.

Ендрю сяйливими очима поглянув на Харрі й Бірґіту.

– Багаття вже догоряло, коли на світанку наступного дня з полювання повернувся Валла. Хоча похід був тяжкий, кроки воїна були легкі, а в очах промінилася радість. Він підійшов до батьків Муури, що мовчки сиділи біля багаття.

«Ось мої дарунки», – сказав він. І здобич його була багата: кенгуру, вомбат і стегна ему.

«Ти якраз устиг до похорону, Валло, який мав стати нам за сина», – сказав батько Муури. Здавалося, Валлу хтось боляче вдарив, і йому погано вдавалося приховувати свій біль і скорботу. Але, як загартований воїн, він стримав сльози і сухо запитав:

«Чому ви не поховали її раніше?»

«Тому що знайшли її лише сьогодні», – відповів батько.

«Тоді я піду за нею і зажадаю її душу назад. Наш віринун складе її зламані кістки, а я знову вдихну в її душу життя».

«Пізно, – відповів батько. – Її душа вже відлетіла туди, куди потрапляють душі всіх померлих жінок. Але живий ще її вбивця. Ти виконаєш свій обов’язок, сину?»

Валла пішов од них, не мовивши й слова. Він жив в одній землянці з іншими неодруженими чоловіками племені. Але навіть з ними він не заговорив. Декілька місяців Валла сидів самотою, не долучаючись до загального співу і танців. Одні гадали, він намагається загартувати своє серце і забути Мууру. Другі говорили, що він хоче піти за Муурою в жіноче царство мертвих.

«У нього не вийде, – говорили вони. – Жінки потрапляють в одне царство, а чоловіки – в інше».

Якось до вогнища підсіла жінка, яка сказала:

«Ви помиляєтеся. Просто він затоплений у думки про те, як помстити ся за свою наречену. Може, ви думаєте, досить просто взяти спис і вбити Буббура – рудувато-жовтого змія? Ви ніколи його не бачили, а я бачила – одного разу, коли була маленька. Я посивіла того ж дня. Це було найжахливіше видовище на світі. Повірте мені, Буббура можна перемогти лише хоробрістю і хитрістю. І я вірю, що у цього молодого воїна вони є».

Назавтра Валла прийшов до вогнища. Його очі сяяли; здавалося, він навіть був веселий. Він запитав, хто піде з ним збирати смолу.

«У нас є смола, – здивувалися його гарному настрою одноплемінники. – Можеш взяти у нас».

«Мені потрібна свіжа смола, – відповів він, засміявся, побачивши їх перелякані обличчя, і сказав: – Ходімо, і я покажу, навіщо мені потрібна смола».

Цікаві пішли з ним, а коли вони зібрали смолу, він повів їх у долину валунів. Влаштувавшись на найвищому дереві, Валла попросив решту відійти на край долини. З собою він узяв лише вірного друга. Сидячи на дереві, вони вигукували ім’я Буббура, і луна розносила їхні крики долиною, залитою сонцем.

Раптом виткнулася рудувато-жовта голова. Змій прислухався, звідки долинають крики. Довкола кишіли маленькі рудувато-жовті змієнята, що вилупилися з тих яєць, які бачила Муура. Валла і його друг зліпили із смоли великі балабухи. Коли Буббур побачив воїнів, він розкрив пащу, висолопив язика і кинувся на друзів. Був полудень, і сонце яскраво висвічувало білі зуби і червону пащу Буббура. Але в ту саму мить Валла кинув найбільшу балабуху прямо в розкриту змієву пащу. Щелепи мимоволі зімкнулись, і зуби зав’язли в смолі.

Буббур почав качатися по долині, але ніяк не міг звільнитися від смоли, зав’язлої в пащі. Те ж саме Валла і його друг зробили з іншими зміями, і незабаром їх можна було не боятись, бо вони не могли розтиснути щелеп. Потім Валла погукав решту людей, і ті просто перебили всіх зміюк. Буббур таки вбив найвродливішу дочку племені, а потомство Буббура рано чи пізно виросло б у таких самих страшних гадів. З тих пір таких жахливих рудувато-жовтих змій в Австралії поменшало. Але людський страх не зник, а зростав з кожним роком.

Ендрю допив свій джин-тонік.

– А мораль? – запитала Бірґіта.

– Кохання – таємниця більша, ніж смерть. І треба остерігатися змій.

Ендрю розплатився, дружньо поплескав Харрі по плечу і вийшов з бару.

Мурра

6
Халат, статистика й акваріумна рибка

Він розтулив очі. Місто прокидалося, гуділо і гриміло у вікно, а воно ліниво відмахувалося занавіскою. Харрі лежав і дивився на недоречну штучку, що висіла навпроти, – портрет шведського королівського подружжя. Королева впевнено і спокійно посміхається, а в короля такий вигляд, ніби йому в спину штрикають ножем. Харрі знав, як воно, – його і самого в третьому класі початкової школи примушували грати принца у сценці «Капризна принцеса».

Десь шуміла вода. Харрі нахилився понюхати її подушку. На ній лежало щупальце медузи – чи то був довгий рудий волос? Йому згадалася фраза із спортивної рубрики газети «Даґбладе»: «Ерланд Юнсен, футбольний клуб „Мосс“, – відомий своїм рудим волоссям і „довгими“ м’ячами».

Потім Харрі раптом зрозумів, як він себе почуває. Легко. Легко, як пір’їнка. Так легко, що він злякався, що його підхопить вітерцем і понесе у вікно і він літатиме над ранковою метушнею Сіднея зовсім без одягу. Потім він прийшов до висновку, що відчуває таку легкість через те, що за ніч вивів з організму багато рідини і, напевно, скинув зо два кілограми.

«Харрі Холе, поліція Осло, – відомий своїми дурнуватими ідеями і порожніми кулями».

– Förlåt?[26]26
  Перепрошую (швед.).


[Закрыть]

Бірґіта стояла посеред кімнати в якомусь жахливому халаті і з рушником, зав’язаним на голові.

– Доброго ранку, о вільна красуне! А я ось дивився на портрет Примхливого короля на тій он стіні. Тобі не здається, що він віддав би все, аби тільки бути селянином і длубатися у землі? Судячи з виду – так.

Вона поглянула на фотографію.

– Не всім пощастило знайти правильне місце в житті. Ось, наприклад, тобі, a, snutjävel?

Вона сіла на ліжко поряд з ним.

– Важке питання спозарання. Але могла б ти, перш ніж я відповім, скинути із себе цей халат? Просто мені здається, він входить до десятки найстрашніших речей, які я бачив.

Бірґіта розсміялася.

– Я називаю його: «erotik-dödaren».[27]27
  «Вбивця почуття» (швед.).


[Закрыть] Він буває потрібний, коли чоловіки починають занадто набридати.

– А ти довідувалась, як називається цей колір? Може, це нове слово, невідома досі біла пляма на палітрі, між зеленим і рудим.

– Не ухиляйся од відповіді, norrbagga![28]28
  Іронічне прізвисько норвежців (швед.).


[Закрыть] – Вона вдарила його по голові подушкою, але після недовгої вовтузні виявилася переможеною.

Не відпускаючи рук, Харрі нахилився і зубами знайшов пояс халата. Зрозумівши його наміри, Бірґіта скрикнула і садонула йому коліном у підборіддя. Харрі охнув і осів на ліжко. Бірґіта швидко притиснула його руки коліньми.

– Відповідай!

– Добре, добре, здаюся. Так, я знайшов своє місце в житті. Я найкращий snutjavel з усіх, кого ти бачила. Так, я б краще обіймав маленьких пустух, ніж длубатися в землі або виходити на балкон, щоб помахати ручкою натовпу. Так, так, я знаю – це збочення.

Бірґіта поцілувала його в губи.

– Могла б і зуби почистити, – процідив Харрі.

І коли вона невимушено закинула голову і розсміялася, Харрі не пропустив цієї нагоди. Швидко скинувши голову, він схопив зубами пояс і потягнув. Халат зсунувся, Харрі підняв коліна, Бірґіта опинилася зверху на ньому. Її шкіра була теплою і трохи вологою після душу.

– Поліція! – закричала вона, обвиваючи його ногами.

Харрі відчув, як пульсує все його тіло.

– Ґвалтують! – прошепотіла вона і вкусила його за вухо.

А потім вони лежали і разом дивилися в стелю.

– Я б хотіла… – почала Бірґіта.

– Чого?

– Та ні, нічого.

Вони встали і почали одягатися. Поглянувши на годинник, Харрі зрозумів, що запізнився на ранкову нараду. Він зупинився біля дверей і пригорнув її.

– Здається, я знаю, чого б ти хотіла, – сказав Харрі. – Ти б хотіла, щоб я що-небудь розповів про себе.

Бірґіта поклала голову йому на плече:

– Я знаю, тобі це не подобається. У мене таке відчуття, ніби з тебе все доводиться обценьками витягувати. Що твоя мати була добра і розумна жінка, напівсаамка, і що вона померла шість років тому. Що твій батько читає лекції в університеті і, хоча йому не подобається, чим ти займаєшся, ніколи тобі про це не говорить. І що людина, яку ти кохаєш над усе на світі – твоя сестра, – «зовсім трохи» страждає на синдром Дауна. Ось що мені хочеться дізнаватися про тебе. Але мені важливо, щоб ти сам хотів мені про це розповідати.

Харрі погладив її по шиї:

– Тобі хочеться дізнатися щось серйозне? Яку-небудь таємницю? – Вона кивнула. – Але таємниці зв’язують людей, – прошепотів він їй на вухо. – А це не завжди те, що потрібно.

Вони стояли в коридорі і мовчали. Харрі затримав подих.

– Усе моє життя мене оточували люблячі люди. Я мав усе, про що просив. Коротше, незрозуміло, чому я став таким, яким став…

Подув вітру з вікна погладив Харрі по волоссю так легко і м’яко, що він мимоволі заплющив очі.

– …Алкоголіком.

Він сказав це твердо і, напевно, голосніше, ніж слід. Бірґіта пригорнулася до нього.

– У Норвегії не так-то легко вилетіти з державної служби. Можна бути некомпетентним – це нічого; неробою – дурниці; начальство можна взагалі обкладати словами – байдуже. Загалом, що хочеш, те й роби: закон захищає тебе в усіх випадках. Окрім пияцтва. Двічі заявишся на роботу в нетверезому стані – вилетиш зразу. А свого часу було легше полічити дні, коли я приходив на роботу тверезим.

Він відпустив Бірґіту від себе і заглянув їй у лице – йому було важливо побачити її реакцію. Потім знову пригорнув її до себе.

– Так чи інак, але я якось жив. Ті, хто про щось здогадувався, вважали за краще дивитися крізь пальці. Напевно, їм слід було на мене донести, але в поліції своя кругова порука.

Якось увечері ми з товаришем їхали на Холменколлен, щоб поставити пару питань одному хлопцю у справі про наркотики і вбивство. Ми його ні в чому навіть не підозрювали, але коли, подзвонивши в двері, побачили, як він на скаженій швидкості виїжджає з гаража, вскочили в машину і почали переслідування. Включили «мигалку» і помчали на ста десяти по Серкедалсвеєну. Машину трохи заносило. Разів зо два ми чіплялися за край хідника. Мій товариш хотів був сам сісти за кермо. Але я був такий захоплений переслідуванням, що тільки відмахувався.

Що сталося потім, Харрі довідався від інших. У районі станції Віндерн з автозаправки виїжджав автомобіль. За кермом сидів хлопчина, який тільки-тільки отримав права і заскочив на заправку купити сигарет для батька. Поліцейська машина протягнула його автомобіль через огорожу, зачепила будівлю поряд із зупинкою, де двома хвилинами раніше стояли п’ятеро-шестеро людей, і зупинилася по той бік колії. Поліцейського, що сидів побіч Харрі, викинуло через переднє скло – він пролетів метрів двадцять і вдарився головою об стовпчик огорожі. З такою силою, що той погнувся, а для встановлення особи поліцейського знадобилися відбитки пальців. А хлопчина, що сидів за кермом другої машини, так і залишився паралізованим – від шиї і нижче.

– Я приїжджав провідати його в містечко під назвою Сюннос, – вів далі Харрі. – Він ще мріє коли-небудь сісти за кермо. Мене тоді знайшли в машині з травмою черепа і рясною внутрішньою кровотечею. Кілька тижнів валявся під крапельницею.

Щодня приходили мати і сестра. Сідали по обидва боки від ліжка, тримали його за руки. Вечорами, коли відвідувачів зазвичай не пускали, приходив батько. Сильний струс мозку вплинув на зір, і Харрі забороняли читати книжки і дивитися телевізор. Йому читав батько. Сідав упритул до ліжка і шепотів на вухо (щоб дуже не стомлювати сина) своїх улюблених письменників: Сигурда Хоеля і К'яртана Флейстада.

– Одну людину я вбив, другу на все життя зробив калікою і все одно залишився оточеним любов'ю і турботою. А опинившись у загальній палаті, насамперед попросив сусіда, щоб його брат купив мені півлітрову бляшанку джина.

Харрі замовк. Бірґіта дихала рівно і спокійно.

– Здивована? – запитав він.

– Я зрозуміла, що ти алкоголік, ще в першу нашу зустріч, – відповіла Бірґіта. – У мене батько алкоголік.

Харрі не знав, що на це сказати.

– Що було далі? – запитала вона.

– Те, що було далі… те, що було далі, стосується лише норвезької поліції. Мабуть, цього краще не знати.

– Ми зараз далеко від Норвегії, – сказала вона.

Харрі міцно її обійняв:

– Я і так сьогодні багато розповів. Продовження – в наступному числі. Мені вже час. Можна сьогодні увечері я знову прийду в «Олбері» і відриватиму тебе від роботи?

Бірґіта посміхнулася трохи сумно – і Харрі зрозумів, що з цією дівчиною все буде набагато серйозніше, ніж він гадав.

– Пізненько ти прийшов, – констатував Водкінс, коли Харрі увійшов до кабінету і поклав йому на стіл кілька ксерокопій.

– У менe jet-lag,[29]29
  Збій біологічного годинника, пов’язаний із зміною часового поясу (англ).


[Закрыть] – відповів Харрі. – Є новини?

– Так, почитай. Юн Суе відкопав давні справи про зґвалтування. Зараз вони з Кенсинґтоном саме їх вивчають.

Вирішивши, що спершу необхідна чашка гарної кави, Харрі попрямував до їдальні, де наштовхнувся на веселого Маккормака. Вони замовили по порції white flat[30]30
  Кава з густою пінкою (англ.).


[Закрыть] і сіли за один столик.

– Телефонували з апарату міністра юстиції. А їм телефонували з норвезького Мін’юсту. Я якраз розмовляв із Водкінсом і так зрозумів, що у вас уже є хтось на прикметі?

– Еванс Вайт. Так. Він стверджує, що у нього алібі на той день, коли, як ми думаємо, було скоєно вбивство. Ми попросили німбінську поліцію розпитати ту жінку, з якою, якщо вірити Вайту, він тоді був.

Маккормак буркнув:

– Ти бачив цього хлопця лицем у лице, Харрі. Це він?

Харрі опустив очі і втупився в чашку. Спіралі молока крутилися в каві, нагадуючи галактику.

– Дозвольте провести аналогію, сер? Ви знаєте, що Чумацький Шлях – це зоряна туманність, що налічує понад сто тисяч мільйонів зірок? І що коли з одного кінця цієї спіралі летіти до іншого зі швидкістю світла, то за тисячу років не здолати і півшляху? Я вже не кажу про те, щоб облетіти всю галактику.

– Забагато філософії зранку, Ховлі. Що ти хочеш усім цим сказати?

– Що людська душа – дрімучий ліс, який не можна спізнати за коротке людське життя. Що я уявлення не маю, сер.

Маккормак поглянув на Харрі якось тривожно:

– Ховлі, ти починаєш говорити, як Кенсинґтон. Мабуть, даремно я дозволив вам працювати в парі. У цього хлопця багато дивацтв.

Юн уставив слайд у проектор:

– У країні за останній рік було заведено понад 5000 справ про зґвалтування. Само собою, за такої кількості не можна щось шукати без статистичного підходу. Тобто перше ключове поняття для нас – «статистичні значення». Іншими словами, ми шукаємо тенденцію, яку не можна пояснити статистичними погрішностями. Друге ключове поняття – «демографія». По-перше, я шукав нерозкриті справи про вбивства або зґвалтування, де фігурують слова «задушення» або «ядуха». І знайшов дванадцять убивств і декілька сот зґвалтувань. Потім скоротив пошук, уточнивши, що жертви мають бути блондинками від 15 до 35 років і жити на східному узбережжі. Статистика і відомості з паспортних столів показують, що волосся такого кольору лише в 5 % жінок. Так у мене залишилося сім убивств і понад сорок зґвалтувань.

Юн уставив новий слайд з процентними частками і гістограмами. Він не став нічого говорити, просто дав решті прочитати цифри. Надовго запала тиша. Першим заговорив Водкінс:

– Отже…

– Ні, – відповів Юн. – Це не означає, що тепер ми знаємо щось, чого не знали раніше. Цифри ще нічого не доводять.

– Але ми можемо припускати, – сказав Ендрю. – Ми можемо, наприклад, припустити, що на волі людина, яка систематично ґвалтує блондинок і періодично їх убиває. І любить хапати їх за горло.

Раптом усі заговорили разом, і Водкінсу довелося зажадати тиші. Слово взяв Харрі:

– Чому цього не помітили раніше? У нас на руках сім убивств і 40–50 зґвалтувань, які дозволяють судити про тенденцію.

Юн Суе знизав плечима:

– На жаль, і в Австралії зґвалтування – річ буденна і не завжди привертає таку увагу, як багато хто собі уявляє.

Харрі кивнув. Він знав, що і в нього на батьківщині справи йдуть не краще.

– Крім того, більшість ґвалтівників орудують у тому місті або районі, де живуть, і не намагаються сховатися після злочину. Тому систематичної співпраці між штатами у звичайних справах про зґвалтування немає. В даному разі проблема – територіальний розкид, – Юн указав на список міст і дат. – Спочатку в Мельбурні, місяць по тому – в Кернзі, а ще за тиждень – у Ньюкаслі. Зґвалтування у трьох різних штатах за два місяці. Іноді він у каптурі, іноді в масці, мінімум раз – у нейлоновій панчосі, а інколи жертви і зовсім не бачили ґвалтівника. Місце злочину – від темних провулків до парків. Їх відвозили машиною, до них вдирались уночі додому. Коротше, ці справи ніщо не об’єднує, крім того що жертви – блондинки, були задушені і в поліції немає жодних ключів. Ага, і ще дещо. Вбивця працює дуже чисто. На жаль. Ясно, що він знищує всі свої сліди: відбитки пальців, сперму, волокна одягу, волосся, шкіру з-під нігтів жертви і так далі. Але крім цього, ніщо не вказує на серійного вбивцю: ані слідів гротескових, ритуальних дій, ані візитки для поліції типу «я тут був». За цими трьома зґвалтуваннями настав цілий рік затишшя. Якщо злочинець не скоював у цей час інших зґвалтувань. Але не схоже.

– А вбивства? – запитав Харрі. – З ними що-небудь ясно?

Юн похитав головою:

– Територіальний розкид. Коли поліція Брісбена знаходить труп із слідами зґвалтування, у Сідней з цим не їдуть.

Крім того, великий розкид і за часом, так що встановити закономірність важко. До того ж ґвалтівники часто душать своїх жертв.

– Хіба в Австралії немає поліції, що працює на федеральному рівні? – здивувався Харрі.

На обличчях присутніх з’явилися посмішки. Харрі не став розвивати цю тему і перейшов на іншу:

– Якщо це маніяк… – почав він.

– …то він, як підказує досвід, має діяти за однією схемою, – продовжив Ендрю. – Але ж це не так?

Юн кивнув:

– Очевидно, у когось в поліції упродовж цих років виникала думка про серійного вбивцю. І він, схоже, відкопав з архівів давні справи і почав їх порівнювати, але надто багато що не сходилося, щоб дати справі подальший хід.

– Але якщо це все-таки серійний убивця, у нього має бути більш-менш виражене бажання, щоб його піймали?

Водкінс відкашлявся:

– У літературі з криміналістики часто таке пишуть. Що дії вбивці – це крик про допомогу. Що він залишає маленькі закодовані послання і сліди, які говорять про його підсвідоме бажання, аби його хтось зупинив. Іноді такі буває. Але боюся, не все так просто. У більшості серійних убивць, як і в нормальних людей, немає бажання опинитися за ґратами. І якщо це справді маніяк, то підказок він нам залишив не так багато. Мені не подобається ще дещо…

Він відкопилив верхню губу, показавши жовті зуби.

– По-перше, у нього немає стандартної схеми вбивства, крім того що жертви – блондинки і він їх душить. Може, це означає, що кожне вбивство він розглядає як щось самовартісне, щось подібне до витвору мистецтва, яке не має бути схожим на попереднє. Це значно ускладнює нашу роботу. А може, схема все-таки є, просто ми її поки не намацали. Можливо також, що він зовсім не збирається вбивати, але інколи йому доводиться це робити, тому що жертва побачила його обличчя, вчинила опір, покликала на допомогу або щось іще, чого йому б не хотілося.

– Можливо, він убиває жертву, лише коли у нього з нею не вийшло?.. – припустив Леб’є.

– А може, треба показати справу психологам? – сказав Харрі. – Може, вони складуть психологічний портрет, який нам допоможе?

– Можливо, – промовив Водкінс Здавалося, він думає про щось зовсім інше.

– А що «по-друге»? – запитав Юн.

– Що? – опам’ятався Водкінс.

– Ви сказали: «по-перше», сер. А що «по-друге»?

– Що він так раптово затихає, – відповів Водкінс. – Можливо, він робить це із суто практичних причин. Наприклад, через хворобу або термінову поїздку. А що, коли він просто не хоче, аби хтось помітив зв’язок між злочинами? І на якийсь час лягає на дно? Just like that! – Він ляснув пальцями. – І в такому разі ми маємо справу з дійсно небезпечним злочинцем, який дисциплінований, хитрий і не схильний до тієї манії саморуйнування, через яку врешті-решт попадається більшість маніяків. Він перетворюється на обачливого вбивцю, якого навряд чи вдасться спіймати, перш ніж він влаштує криваве весілля. Якщо нам узагалі вдасться його спіймати.

В кімнаті повисла важка тиша. У Харрі по спині пробігли мурашки. Він пригадав усе, що читав про невловимих серійних убивць і про те, як збивалася з ніг поліція, коли вбивства раптово припинялись. У таких випадках було неясно, чи вбивця ліг на дно, чи просто помер.

– Наші дії? – запитав Ендрю. – Попросимо всіх блондинок аж до пенсійного віку вечорами не виходити з дому?

– Тоді він просто зникне, і ми його так і не спіймаємо, – Відповів Леб’є. І дістав кишенькову пилочку, якою почав старанно чистити нігті.

– Але з другого боку, не віддавати ж йому всіх австралійських блондинок на поталу? – заперечив Юн.

– Для цього не потрібно вимагати, щоб вони сиділи під замком, – сказав Водкінс. – Якщо він шукає жертву, він її знаходить. Хіба він не вдирався кілька разів у будинок до жертви? Отож забудьте. Його треба викурити.