Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

Ябіру без бою не здавався. Великою галузкою він вибив у Ему палицю. Потім двома ударами перебив тестеві крила. Підвівшись, Ему кинув у зятя спис. Він пробив йому спину і вийшов з рота. Від нестерпного болю лелека полетів на болота, де, як з’ясувалося згодом, спис неабияк став у пригоді йому для ловлі риби. А Ему втік у суху пустелю, де бігає й зараз, намагаючись піднятися в повітря на перебитих крилах.

Джозеф допив останні краплі, сумно подивився на порожню пляшку, заткнув її корком і відкупорив другу.

– Ця історія про тебе, Джозефе?

– Ну… – Він забулькав пляшкою. – Я вісім років пропрацював інструктором у Сессноку. Ми були гарною командою, найкращою. Ніхто не прагнув розжитися: ні ми, ні власники клубу. Працювали на чистому ентузіазмі. На зароблені гроші стрибали самі. Я був хорошим інструктором. Говорили, що кращим. Але я пішов звідти після одного нещасного випадку. Стверджували, що під час стрибка з курсантом я був п’яний. Я, мовляв, зіпсував стрибок!

– А що сталося?

– У сенсі? Тобі розповісти в подробицях?

– Ти кудись квапишся?

– Хе-хе. Гаразд, я розповім. – Пляшка виблискувала на сонці. – Діло було так. Страшенний збіг обставин. По-перше, погода. Коли ми піднялися, небо було затягнуте хмарами на висоті восьми тисяч футів. Така хмарність – не проблема, все одно парашут розкривають не раніше, ніж на висоті чотирьох тисяч. Головне, щоб, коли розкриється парашут, курсант бачив землю, сигнали, які йому подають, щоб його не понесло вітром кудись у Ньюкасл. Щоб знав, куди і як приземлятися, розумієш? Звичайно, коли ми піднялися, хмари були, але здавалося, вони ще далеко. Вся біда в тому, що у нас була старенька «Сессна», яка трималася на ізоляційній стрічці, наших молитвах і чесному слові. На десять тисяч футів, звідки стрибати, ми забиралися хвилин двадцять. Але коли ми вже злетіли, здійнявся вітер і нагнав силу-силенну хмар. А ми цього не бачили. Розумієш?

– А з землі по радіозв’язку вам не могли сказати, що хмари дуже низько?

– По радіозв’язку? Авжеж, хе-хе. Але прямо перед заданою висотою пілот врубив на всю гучність «Роллінґ Стоунз», щоб підбадьорити переляканих курсантів. Щоб у них був не страх, а агресія. Навіть якщо нам щось і повідомили, ми цього не зрозуміли.

– А хіба ви не виходили на зв’язок із землею прямо перед стрибками?

– Харрі. Не ускладнюй те, що й без того складно, добре?

– Добре.

– Наступною проблемою став альтиметр. Перед вильотом його обнулюють, і в польоті він показує висоту над землею. Прямо перед стрибками я виявив, що залишив свій альтиметр унизу, але пілот завжди був у повній екіпіровці, і я позичив у нього. Він, як і ми, боявся, що колись літак розвалиться просто в небі. Коли ми були на десяти тисячах, пілот вимкнув музику, і з’ясувалося, що на підході низькі хмари. Не поруч, а на підході. Треба було квапитися. Я не встиг звірити свій альтиметр з альтиметром курсанта – він-то свій, звичайно, обнулив як годиться. Я вважав, що і в пілота з альтиметром усе гаразд, хоча обнулявся він нерегулярно. Але особливо я не турбувався: після п’яти тисяч стрибків я дуже точно визначав висоту на око.

Ми стояли на крилі. У курсанта вже були три вдалі стрибки, і я не хвилювався. Жодних проблем, він добре ліг на повітря, коли ми пролетіли перший шар хмар. Коли ми побачили другий шар, я трохи злякався, але подумав, що, напевно, доведеться спочатку виконати фігури, а потім поглянути висоту. Курсант добре зробив розворот на дев’яносто градусів і горизонтальні переміщення, а потім ми знову взялися за руки, розкинувши ноги в сторони. Курсант потягнувся до кільця, але у мене на приладі було 6000 футів, і я сказав почекати. Він поглянув на мене, але не так легко розібрати вираз обличчя у хлопця, коли щоки і губи в нього роздуває, як білизну на шворці у штормовий вітер.

Джозеф зробив паузу і вдоволено кивнув.

– Білизну на шворці у штормовий вітер, – повторив він. – Чорт, непогано сказано. Твоє здоров’я!

І він знову приклався до пляшки.

– Коли ми долетіли до хмар, мій альтиметр показував 5000 футів, – провадив він, перевівши подих. – До розкриття парашута – ще тисяча. Я тримав учня за руку, а сам поглядав за висотою: раптом шар буде товстим і парашут доведеться розкривати прямо в хмарах. Але ми вийшли досить швидко. Коли я побачив, як назустріч стрибками мчить земля – дерева, трава, асфальт, – серце у мене завмерло. Тоді я висмикнув обидва кільця: моє і його. Якщо основний парашут у когось з нас не розкриється, часу на запаску вже не буде. Виявилося, низькі хмари лежали на висоті двох тисяч футів. Коли ми випірнули з них без парашутів, народ внизу обімлів. Курсант запанікував, дурень, полетів прямо на дерево і повис за чотири метри від землі. Чекати, поки його знімуть, він не став. Замість цього звільнився від парашута, стрибнув на землю і зламав ногу. Він заявив, що коли я з ним розмовляв, від мене пахло алкоголем. Справа розглядалася в правлінні клубу. Мене назавжди позбавили ліцензії.

І він допив другу пляшку.

– А далі?

Джозеф відставив пляшку вбік.

– А далі сам бачиш. Допомога у зв’язку з безробіттям, погана компанія і вино, – він видавив із себе посмішку. – Мені обламали крила, Харрі. Я із племені людей-воронів, а живу як ему.

Тіні в парку встигли скулитися і вирости знову. Харрі прокинувся через те, що на нього впала Джозефова тінь:

– Мені час додому, Харрі. Може, хочеш забрати з павільйону які-небудь речі, поки я не пішов?

– Дідько! Пістолет! І піджак.

Харрі підвівся. Хотілося випити. Джозеф знову замкнув павільйон. Вони деякий час стояли, переминаючись з ноги на ногу і цикаючи зубом.

– Значить, скоро збираєшся додому, в Норвегію? – запитав Джозеф.

– Oh, any day now.[85]85
  He сьогодні, так завтра (англ.).


[Закрыть]

– Сподіваюся, наступного разу ти встигнеш на літак.

– Треба було сьогодні зателефонувати до авіакомпанії. І на роботу. Вони, напевно, гадають, що зі мною.

– Тьху ти! – Джозеф ляснув себе по лобі і знову поліз по ключі. – Мабуть, у моєму вині забагато дубильних речовин. Роз’їдає мізки. Ніколи не пам’ятаю, вимкнув світло чи ні. А сторож раз у раз злиться, коли він приходить, а світло горить.

Він відчинив двері. Світло було вимкнене.

– Хе-хе. Ось так завжди. Коли звикаєш до місця, то світло вмикаєш і вимикаєш автоматично. І тому не пам’ятаєш, вимкнув – не вимк… щось не так, Харрі?

Харрі дивився на Джозефа скляними очима.

– Світло, – коротко відповів він. – Було вимкнене.

Начальник охорони в театрі Сент-Джордж нерозуміюче похитав головою і налив Харрі ще кави.

– Б-біс його знає, що коїться. Кожен вечір повно народу. Коли показують т-той номер з гільйотиною, н-народ шизіє від страху, вищить, але платить. А т-тепер ще пишуть на афіші: «Гільйотина смерті – героїня газет і телепередач. Гільйотина-вбивця…» Шедевр програми. Б-біс знає що.

– Це точно. Отже, Отто Рехтнаґелю знайшли заміну.

– Більш-менш. Але раніше т-такого успіху не бувало.

– А номер з підстріленим котом?

– Зняли. Не сподобався.

Харрі нервував. Сорочка вже наскрізь промокла від поту.

– Так, я теж не зрозумів, навіщо його включили до програми?

– Це була ідея самого Рехтнаґеля. Я сам з-замолоду хотів стати клоуном, т-тому люблю бути в курсі справи, коли готують ц-циркові вистави. Н-не пригадую, щоб той номер відпрацьовували на репетиціях.

– Еге ж, я так і вважав, що це придумав Отто. – Харрі почухав свіжовиголене підборіддя. – Дещо мене турбує. Може, ви мені зможете допомогти, просто вислухайте мою гіпотезу. Отто знає, що я сиджу в залі. Він знає щось, чого не знаю я, і намагається мені на це натякнути, тому що не може сказати прямо. Неважливо, з якої причини. Може, він сам у цьому замішаний. Значить, той номер був розрахований на мене. Він хоче показати, що той, на кого я полюю, теж мисливець, як і я, так би мовити, мій колега. Розумію, звучить заплутано, але ж ви знаєте, яким ексцентричним був Отто. Як ви гадаєте? Схоже це на нього?

– Констеблю, – відповів охоронець після довгої паузи. – Хочете ще кави? Н-ніхто вам ні на що не натякав. Цей к-класичний номер п-придумав ще Янді Яндашевський. Запитайте у будь-якого циркового артиста. Не б-більше не менше. Не хотів вас розчаровувати, але…

– Навпаки, – посміхнувся Харрі. – Я саме на таке й сподівався. Значить, я можу сміливо відкинути свою теорію. Кажете, у вас ще залишилася кава?

Харрі попросив показати йому гільйотину, й охоронець провів його до реквізиторської.

– Д-досі д-дрижаки беруть, коли заходжу сюди, але тепер хоч ночами жахи не мучать, – сказав охоронець, підбираючи ключ. – Два дні кімнату відмивали.

Двері відчинилися. З-за них потягнуло холодом.

– Прикритися! – З цими словами охоронець увімкнув світло.

Гільйотина, як примадонна у спочивальні, здіймалася посеред кімнати під покривалом.

– Прикритися?

– А, місцевий жарт. Ми так кричимо в Сент-Джордж, коли входимо до темної к-кімнати. М-гу.

– Чому? – Харрі підняв край покривала і побачив ніж гільйотини.

– Та так. Давня історія. Сталася в сімдесятих. Д-директором тоді був Альбер Моссо, бельгієць. Занадто, м-мабуть, енергійний, але нам він подобався – с-справжній театрал, bless his soul.[86]86
  Пом’яни, Боже, його душу (англ.).


[Закрыть] Звісно, говорять, актори – гультяї і з-зальотники, і можливо, це так і є. Я п-просто кажу, як воно було. У нас тоді працював один відомий і гарненький актор, н-не називатиму імені, т-так ось він був з-зальотник ще той. Жінки від нього непритомніли, а чоловіки згорали від ревнощів. Іноді ми влаштовували в театрі екскурсії. І одного разу до нас прийшли школярі. З-заходять вони до реквізиторської, екскурсовод умикає світло, а ця свиня на дивані «рококо» із «Скляного звіринцю» Теннессі Вільямса жарить б-буфетницю. Звичайно, екскурсовод міг врятувати ситуацію, бо той відомий актор – не називатиму імені – лежав до нього спиною. Але екскурсовод цей був шмаркач, який сам мріяв коли-небудь стати актором. І, як більшість театралів, був самовпевненим дурнем. І тому, хоча бачив він погано, окулярів не носив. Коротше, він не розгледів, що твориться на дивані «рококо», і думав, що всі бажають послухати його цікаву л-лекцію. І коли він почав розповідати про Теннессі Вільямса, наш з-зальотник матюкнувся, але обличчя не показав. Лише волохатий зад. Але екскурсовод упізнав г-голос і каже: «Тут сам Брюс Лізлінґтон?» – Охоронець закусив губу. – Ой.

Харрі розсміявся і, здійнявши руки догори, запевнив:

– Усе гаразд, ім’я я вже забув.

– Ну так от. Н-наступного дня збирає всіх Моссо. Розповідає коротко, що сталося і наскільки це серйозно. «М-ми, – каже, – такої слави собі дозволити не можемо. Тому, на жаль, треба негайно заборонити подібні е-е-екскурсії».

Регіт охоронця відлунням прокотився кімнатою. Харрі теж посміхнувся. Лише відпочиваюча примадонна із сталі й дерева погордливо мовчала.

– Тоді зрозуміло, чому ви скомандували прикритися. А що той нещасний екскурсовод? Став актором?

– На лихо д-для нього і на щастя д-для сцени – ні. Але з театру він не пішов. Зараз працює освітлювачем. Д-до речі, я забув, ви ж його бачили.

Харрі непомітно принюхався. Під ногами дзвякнули ланцюги. Як жарко!

– Так. Так, точно. Адже він тепер носить контактні лінзи?

– Ні. Він каже, к-краще, коли він бачить сцену нечітко. К-каже, що тоді бачить цілісну картину, а не якісь деталі. Дуже дивний х-хлопець.

– Дуже дивний, – підтвердив Харрі.

16
Мертві кенгуру, перука і похорон

Через кілька років Кристина повернулася в Осло. Від друзів Харрі знав, що вона привезла з собою дволітню дівчинку, але англієць залишився в Лондоні. І якось увечері він побачив її в «Сардинах». Підійшов ближче й помітив, як сильно вона змінилася. Шкіра зблякла, безживне волосся розпатлане. Побачивши Харрі, вона посміхнулася якось перелякано. Він привітався з К’яртаном, «музикантом», з яким, здається, зустрічався й раніше. Вона базікала про дурниці, нервово і поквапливо, не дозволяючи Харрі поставити їй запитання, які, вона знала, у нього були. Потім вона заговорила про плани на майбутнє, але в очах її вже не було колишнього блиску, вона не жестикулювала швидко, як раніше, рухи стали повільними і млявими.

Здається, у цю мить вона заплакала, але Харрі був такий п’яний, що достеменно вже не пам’ятав.

К’яртан пішов і повернувся знову, прошепотів щось на вухо Кристині і, вивільняючись з її обіймів, поблажливо посміхнувся Харрі. Потім усі пішли, і Харрі з Кристиною залишилися в порожньому барі самі, серед сигаретних пачок і розбитих склянок, і просиділи до закриття. Не можна сказати напевно, хто кого дотягнув до дверей і хто запропонував поїхати в готель, але так чи інакше, вони опинилися в «Савойї», де, спустошивши міні-бар, доповзли до ліжка. Харрі зробив відчайдушну спробу злягтися, але було пізно. Вже пізно. Кристина лежала, зарившись обличчям у подушку, і ридма ридала. Прокинувшись, Харрі шмигнув геть з номера і на таксі дістався до «Посткафе», яке відчинялося на годину раніше за інші забігайлівки. І, сидячи там, він зрозумів, як було пізно.

– Алло?

– Вибач, що так пізно телефоную, Леб’є. Це Харрі Ховлі.

– Ховлі? Що сталося? Котра зараз година в Норвегії?

– Не знаю. Слухай, я не в Норвегії. Дурниця вийшла з літаком.

– Що ще?

– Він мене не дочекався, скажімо так. А поміняти квиток не так і просто. Ти мені повинен де в чому допомогти.

– Викладай.

– Зустрінемося біля квартири Отто Рехтнаґеля. Прихопи із собою відмички або, якщо ти з ними не в ладах, – лом.

– Гаразд. А в чому річ?

– Усе дорогою. Appreciate it, mate.[87]87
  Все чудово, друже (англ.).


[Закрыть]

– Все одно не спалося…

– Алло?

– Доктор Енґельзон? Я з приводу трупа, мене звуть…

– Та мені плювати, як вас звуть! Година… третя година ночі, запитайте лікаря Хансона, у нього сьогодні чергування. На добраніч.

– Погано чути? Я сказав, на доб…

– Це Ховлі. Не кидайте слухавку, будь ласка.

– Той самий Ховлі?

– Радий, що ви мене запам’ятали, докторе. У квартирі, де знайшли тіло Ендрю Кенсинґтона, я виявив дещо цікаве. Мені потрібно поглянути на нього, тобто на його одяг. Він же залишився у вас?

– Так, але…

– За півгодини зустрінемося в моргу.

– Дорогий містере Ховлі, але я насправді не…

– Не примушуйте мене повторювати, докторе. Виключення з асоціації лікарів, позови від родичів, газетні статті… говорити далі?

– Все одно я не встигну за півгодини.

– Зараз на вулицях пробок немає, докторе. Гадаю, ви встигнете.

Маккормак увійшов до кабінету, зачинив двері і став коло вікна. Всю ніч ішов дощ – літня погода в Сіднеї, як завжди, була мінлива. Маккормаку було за шістдесят, він досяг того віку, коли поліцейські виходять на пенсію, і, як багато пенсіонерів, коли залишався в кімнаті наодинці, розмовляв сам із собою.

Зазвичай він кидав короткі буденні зауваження про речі, на які інші, на його думку, не звертали уваги.

– Сьогодні теж не розпогодиться? Ні, звичайно ж ні, – говорив він, злегка похитуючись на каблуках і поглядаючи на своє місце. Або:

– Сьогодні прийшов раніше за всіх. Так, так, так…

Він повісив піджак у шафу і раптом зауважив у кімнаті якесь ворушіння. Чоловік на дивані, якого він одразу не помітив, чортихався, намагаючись з лежачого положення перейти в сидяче.

– Ховлі? – здивувався Маккормак.

– Вибачте, сер. Я думав, нічого, якщо я тут задрімаю…

– Як ти тут опинився?

– Я так і не здав пропуск. Мене впустили. Ваш кабінет був відчинений, а що я все одно хотів поговорити з вами, то й зайшов.

– Ти ж маєш бути в Норвегії. Звідти телефонували. Вигляд у тебе огидний, Ховлі.

– І що ви відповіли, сер?

– Що ти, напевно, вирішив піти на похорон Кенсинґгона. Як представник Норвегії.

– Але як…

– Ти дав авіакомпанії свій робочий телефон, і коли за півгодини до рейсу ти не з’явився, вони нам зателефонували. Все було зрозуміло. І вже геть усе стало зрозуміло після приватної розмови з директором готелю «Кресент». Ми намагалися тебе розшукати, але безуспішно. Я знаю, як це, Ховлі. Давай не будемо здіймати галасу – після всього того, що сталося, тебе можна зрозуміти. Головне, з тобою все гаразд, і наступним рейсом ти полетиш до Норвегії.

– Дякую, сер.

– Нема за що. Попрошу секретаря домовитися з авіакомпанією.

– Але перш, ніж ви це зробите, сер… Сьогодні вночі ми дещо прокрутили, і хоча експерти поки не дали висновку, я знаю, якими будуть результати, сер.

Незважаючи на мастило, старий вентилятор зламався, і його замінили. Новий був більший і працював майже безшумно. Харрі подумав, що у світі й без його участі все йде своїм звичаєм.

З присутніх лише Водкінс і Юн були не в курсі, та Харрі почав із самого початку:

– Коли ми знайшли тіло Ендрю, на вулиці був день, і ми не зауважили підступу. І коли я дізнався про час смерті, то теж не відразу додумався. Тільки потім я пригадав, що коли ми увійшли до квартири Рехтнаґеля, світло було вимкнене! Якщо все відбувалося так, як ми думали, виходить, що Ендрю, перебуваючи в наркотичному сп’янінні, пробирався від дверей до табурета через усю кімнату в цілковитій темряві – це о другій ночі, а потім, стоячи на хисткому табуреті, намагався зробити собі петлю.

Запала тиша. Харрі подумав, що хоч як тихо працює вентилятор, однаково звук дратує.

– Еге ж, забавно виходить, – сказав Водкінс. – А може, не в цілковитій темряві? Може, було якесь світло з вулиці?

– Ми з Леб’є були там сьогодні о другій годині ночі. Темно, як у могилі.

– А може, світло все-таки горіло, а ви цього не помітили? – запитав Юн. – Це ж було вдень. А вимкнути його міг хто-небудь з наших і пізніше.

– Щоб зняти Ендрю, ми перерізали шнур ножем, – пояснив Леб’є. – Я спеціально перевірив вимикач, щоб нас не вдарило струмом.

– Добре, – здався Водкінс. – Припустимо, він повісився в темряві. Кенсинґтон – ще той дивак. What else is new?[88]88
  Ще є новини? (англ.)


[Закрыть]

– Але він не вішався в темряві, – сказав Харрі.

У глибині кімнати кашлянув Маккормак.

– Ось що ми знайшли у квартирі Рехтнаґеля. – Харрі дістав лампочку. – Бачите буру пляму? Це слід від опіку. А ось у що був одягнений Ендрю, коли ми його знайшли. – Харрі показав білу сорочку – «Не прасувати». 60 % віскози. Віскоза оплавляється за температури 260 градусів за Цельсієм. Поверхня лампочки нагрівається до 450. Бачите, така сама бура пляма залишилася на нагрудній кишені. Тут лампочка з ним стикалася.

– Разюче знання фізики, Ховлі, – сказав Водкінс. – І що, по-твоєму, сталося?

– Одне з двох, – відповів Харрі. – Або хтось навідався туди до нас, побачив, що Ендрю висить під стелею, і вимкнув світло. Проблема в тому, що ключі від квартири були виявлені тільки у Отто й Ендрю.

– Але ж у квартирі замок із заскочкою, що замикається сам по собі, – зауважив Водкінс. – Може, цей хтось зайшов, поклав ключ до кишені Ен… ні, тоді незрозуміло, як увійшов сам Ендрю.

Водкінс злегка зашарівся.

– Але суть зрозуміла, – вів далі Харрі. – У мене така версія. Ендрю взагалі не мав ключа від квартири, і всередину його впустив хтось інший, хто або вже там був, або увійшов разом з Ендрю. От у нього ключ був. Невідомий перебував там у момент смерті Ендрю. Потім він поклав ключ до кишені Ендрю, щоб усе мало такий вигляд, ніби той увійшов сам. На користь цього промовляє й те, що ключ не висить на одній низці з рештою. Потім цей «хтось» вимкнув світло і, виходячи, замкнув замок.

Пауза.

– Тобто ти вважаєш, що Ендрю Кенсинґгона вбили? – уточнив Водкінс. – Нехай. Тоді як?

– Вважаю, спочатку Ендрю змусили вколоти собі дуже велику дозу героїну. Очевидно, під дулом пістолета.

– А чому він сам не міг цього зробити, до того як прийшов? – запитав Юн.

– Не думаю, що такий обережний і досвідчений наркоман, як Ендрю, міг випадково допустити передозування. І потім, у Ендрю для цього просто забракло б героїну.

– А навіщо його вішати?

– Передозування не дає стовідсоткової гарантії. І невідомо, як би повівся його організм. Може, Ендрю протягнув би ще скільки, що встиг би все розповісти. Головне – позбавити його можливості чинити опір, щоб без особливих зусиль затягти на табурет і обмотати дріт навколо шиї. До речі, про дріт. Леб’є?

– Експерти перевірили дріт, – почав Леб’є, повільно жуючи зубочистку. – Дроти, які висять під стелею, як правило, не миють. І ми припускали, що там є відбитки пальців. Проте дріт виявився чистим як… е-е.

Леб’є якось невиразно змахнув рукою.

– Як щось дуже чисте? – підказав Юн.

– Авжеж. І, крім наших, більше нічиїх відбитків не було.

– Або Ендрю заздалегідь протер дріт, а потім накинув петлю на шию, не торкаючись її руками, – уголос міркував Водкінс, – або хтось зробив це за нього. Ви це хочете сказати?

– Про це свідчать докази, шефе.

– Але якщо цей хлопець такий розумник, яким ви його змалювали, навіщо він вимкнув світло, коли виходив? – Водкінс обвів стіл поглядом.

– Він зробив це автоматично, – відповів Харрі. – Не замислюючись. Так роблять люди, виходячи з власної квартири. Або з квартири, від якої в них є ключ і куди вони можуть приходити як до себе додому.

Харрі відкинувся на спинку крісла. Він геть змок, як миша, і йому страшенно хотілося випити.

– Гадаю, треба шукати таємного коханця Отто Рехт-наґеля.

До ліфта Леб’є і Харрі зайшли разом.

– Ітимеш обідати?

– Та збираюся, – відповів Харрі.

– Не проти, якщо я з тобою?

– З радістю.

Розмовляти не хотілося. А з Леб’є легко було мовчати.

Вони знайшли вільний столик у кафе «Саудерн» на Мар-кет-стрит. Харрі замовив «Джим-Бім». Леб’є відірвався від меню:

– Два салати з баррамунді, дві чорні кави і доброго свіжого хліба.

Харрі здивовано поглянув на Леб’є.

– Дякую, та я краще утримаюся, – сказав він офіціанту.

– Виконуйте замовлення, – посміхнувся Леб’є. – Мій колега так говорить, бо ніколи не куштував баррамунді.

Офіціант пішов. Харрі поглянув на Леб’є. Той сидів, поклавши обидві руки на стіл долонями вниз, і по черзі дивився на них, ніби намагаючись знайти відмінності.

– Замолоду я якось добирався до Кернза автостопом уздовж Великого Бар’єрного рифу, – сказав він, звертаючись до своїх випещених рук. – І в готелі для туристів зустрів молодих німкень, які подорожували навколо світу. Вони взяли напрокат автомобіль і їхали від самого Сіднея. Німкені детально розповіли мені, де побували, як довго й чому, і як планують свою подальшу подорож. Напевно, це в німців уроджене. Коли я запитав, чи бачили вони кенгуру, вони з поблажливою усмішкою сказали, що, зрозуміло, бачили. І напевно поставили галочку в своєму списку напроти пункту «Подивитися кенгуру». «Ви їх погодували?» – запитав я. Вони здивовано перезирнулися, а потім відповіли: «Звишайно, ніхт». – «Чому? Вони такі милі». – «Але ш вони були мерттві».

Ця розповідь так вразила Харрі, що він забув посміятися. Виявляється, кенгуру часто вискакують на проїжджу частину, і ті, хто виїжджає за місто, часто бачать їхні трупи на узбіччі дороги.

Офіціант приніс Харрі віскі. Леб’є вів далі, тепер дивлячись на склянку:

– Позавчора я бачив дівчину, таку гарну, що мені захотілося погладити її по щоці й сказати що-небудь приємне. Їй було трохи більше двадцяти. Синя сукня, босі ніжки. Та вона була мертва. Як ти вже зрозумів, блондинка, зі слідами зґвалтування й задушення. І вночі мені снилося, що трупи таких милих, безтурботних і безпечних дівчат лежать на узбіччях по всій Австралії: від Сіднея до Кернза, від Аделаїди до Перта, від Дарвіна до Мельбурна. І все з однієї-єдиної причини – бо ми не впоралися з розслідуванням і зволіли заплющити очі. Бо зробили недостатньо. Бо ми дозволили собі звичайні людські слабкості.

Харрі розумів, куди хилить Леб’є. Офіціант приніс рибу.

– Ближче за всіх підійшов до розгадки ти, Харрі. Ти лежав, притуливши вухо до землі, і, можливо, почуєш, коли він наблизиться знову. Існує сто причин, щоб напитися, але якщо валятимешся і блюватимеш у себе в кімнаті, ти нікому не допоможеш. Наш противник – не людина. Тому й ми не можемо дозволити собі бути людьми. Треба все витримати, треба боротися. – Леб’є взяв серветку. – Але й попоїсти теж треба.

Харрі підніс склянку з віскі до рота і повільно випив, поглядаючи на Леб’є. Потім поставив порожню склянку на стіл і взяв виделку. Далі вони їли мовчки.

Коли Харрі почув, що допитати товсту сусідку Отто Рехтнаґеля Водкінс відрядив Юна, то мимоволі посміхнувся.

– Сподіваюся, вона його не розчавить, – сказав Леб’є.

Він підвіз Харрі до Кінґз-Крос, де той і зійшов.

– Спасибі, Сергію. Гадаю, далі я сам.

Леб’є помахав рукою і поїхав.

Сандра стояла там, де завжди. Харрі вона впізнала, тільки коли він підійшов зовсім близько.

– Привіт-привіт, – сказала вона, дивлячись ніби крізь нього вузькими зіницями.

Вони пішли до «Бурбон енд Біф», де офіціант швиденько підставив Сандрі стільця.

Харрі запитав, чого вона бажає, і замовив колу та велику порцію віскі.

– Хху, я думала, мене звідси потурять, – видихнула вона.

– Я тут наче як завсідник, – пояснив Харрі.

– Як ведеться твоїй подрузі?

– Бірґіті? – уточнив Харрі. – Не знаю. Вона не хоче зі мною розмовляти. Сподіваюся, що паскудно.

– Дивне бажання. Чого б то?

– Бо маю надію, що вона мене кохає.

Сандра хрипко розсміялася.

– А ти-то сам як, Харрі Ховлі?

– Паскудно, – сумно посміхнувся Харрі. – Та, можливо, буде трохи краще, коли я знайду вбивцю.

– Ти думаєш, я тобі в цьому допоможу? – Сандра закурила. Обличчя у неї було ще більш бліде і змарніле, ніж минулого разу, в очах – червоні прожилки.

– Ми схожі. – Харрі показав на їхні віддзеркалення в закіптюженій віконній рамі поряд зі столиком.

Сандра не відповіла.

– Я пам’ятаю, і досить чітко, як Бірґіта кинула твою сумку на ліжко і звідти повивалювалися речі. Спочатку, правда, мені здалося, що там був пекінес. – Він на секунду замовк. – Скажи, навіщо тобі світла перука?

Сандра поглянула у вікно. Точніше, на віддзеркалення в цьому вікні.

– Мені її купив один клієнт. Він хотів, щоб я її надягала, коли обслуговувала його.

– Хто цей…

Сандра похитала головою.

– Ні, Харрі. Я не скажу. У нашій роботі не так багато правил, але одне з тих, що є, – не розповідати, хто твої клієнти. І це хороше правило.

Харрі зітхнув.

– Боїшся, – сказав він.

Очі Сандри зблиснули.

– Кинь, Харрі. Не вийде.

– Можеш не розповідати мені, хто він, Сандро. Я й так знаю. Просто скажи: боїшся ти його чи ні?

– «Знаю», – роздратовано передражнила Сандра. – Звідки ж ти знаєш?

– Побачив камінчик, який викотився з твоєї сумки. Зелений кришталь, Сандро. Я його впізнав по зірці, яка на ньому намальована. Тобі його подарував він. Камінь з маминого магазину. «Кришталевий храм».

Вона дивилася на нього великими чорними очима. Червоні губи застигли у бридкій гримасі. Харрі обережно поклав їй руку на плече.

– Чому ти так боїшся Еванса Вайта, Сандро? Чому не хочеш здати його нам?

Сандра відсмикнула плече. І знову відвернулася до вікна. Харрі чекав. Вона шморгнула носом, і Харрі простягнув їй хустку, яку носив у кишені про всяк випадок.

– Уяви, не тільки в тебе кепські справи, – нарешті прошепотіла вона, обернувшись до нього. В очах додалося червоних прожилків. – Знаєш, що це? – Вона задерла рукав сукні, і Харрі побачив на руці безліч запалених уколів, подекуди з коростою.

– Героїн? – висловив здогад Харрі.

– Морфій, – відповіла Сандра. – Не кожен у Сіднеї ним торгує – все одно всі скочуються на героїн. А в мене на герик алергія. Не переношу. Якось спробувала – мало не здохла. Отже моя отрута – це морфій. Останнім часом на Кінґз-Крос лише одна людина може діставати морфій у потрібних кількостях. І розплачуватися він просить… грою. Я наводжу марафет і надягаю перуку. Все нормально, мені, сказати правду, до лампочки, головне – морфій! До того ж є й більші психи, ніж ті, хто просить тебе вбратися їхньою матусею.

– Матусею? – перепитав Харрі.

– Напевно, ненавидить її. Або любить понад усе. Не знаю. Він мені не казав, а я й питати не хочу! – Вона глухо розсміялася.

– А чому ти вирішила, що він її ненавидить? – запитав Харрі.

– Останнім часом він був грубіший, ніж звичайно, – пояснила Сандра. – Поставив мені кілька синців.

– Душив? – запитав Харрі.

Сандра заперечливо похитала головою.

– Пробував. Це було, коли в газетах писали про дівча з Норвегії, яке задушили. Він просто поклав мені руки на шию і велів не сіпатися і не боятися. Я потім про це й не згадувала.

– Чому?

Сандра знизала плечима.

– На людей впливає те, що вони читають і дивляться. Наприклад, якось у нас крутили фільм «Дев’ять з половиною тижнів». Відразу ж ціла купа клієнтів забажали, щоб ми повзали довкола них голими, а вони сиділи в кріслі й спостерігали.

– Лайно, а не фільм, – зауважив Харрі. – Кажи далі.

– Ну, схопив він мене за шию, натиснув великими пальцями на горло. Ні, не боляче. Але я зірвала перуку й сказала, що мені ця гра не подобається. Він отямився й сказав, що все гаразд. Не знає, що на нього напало. Мовляв, це нічого не означає.

– Ти повірила?

Сандра знизала плечима:

– Ти не розумієш, як сильно залежність впливає на ставлення до людей, – і допила віскі.

– Справді? – Харрі скоса скептично подивився на непочату пляшку коли.

Маккормак нервово тарабанив пальцями. Хоча вентилятор працював на повну потужність, Харрі спітнів. Товста сусідка Отто Рехтнаґеля розповіла багато. Здається, аж занадто багато. Але, на жаль, нічого корисного. У її неприємному товаристві навіть Юну було важко виявляти свою незмінну дружелюбність.

– Fat ass, – посміхнувся він, коли Водкінс запитав, яке враження вона на нього справила.

– Що-небудь з’ясували про дівчину з Сентенніад-парку?

– Не те щоб дуже, – відповів Леб’є. – Але, як стало відомо, слухняною дівчинкою вона не була, балувалася пігулками і нещодавно влаштувалася на роботу в один зі стрип-клубів на Кінґз-Крос. Її вбили дорогою додому. Двоє свідків бачили, як вона заходила до парку.

– Все?

– Поки що так, сер.

– Харрі, – Маккормак витер чоло від поту. – Яка в тебе версія?

– Остання, – вголос кинув Водкінс.

– Ну, – почав Харрі. – У нас немає доказів того, що Ендрю дійсно розмовляв з кимось, хто в день убивства Інґер Холтер бачив Еванса Вайта в Німбіні. Стало відомо, що Вайт не просто цікавиться блондинками – у нього це переросло в щось зовсім інше. Можливо, варто дізнатися більше про його взаємини з матір’ю. Постійної роботи чи місця проживання в нього ніколи не було, тому відстежити його пересування вельми складно. Цілком імовірно, що в нього був таємний роман з Отто Рехтнаґелем і він усюди їздив за ним, зупинявся в готелях і знаходив там своїх жертв. Але поки що це тільки припущення.

– Може, маніяк – Отто Рехтнаґель, – зауважив Водкінс. – А Рехтнаґеля з Кенсинґтоном убив хтось інший, хто жодним боком не торкається тих убивств.

– Сентенніал-парк, – нагадав Леб’є. – Орудував наш маніяк. Закладаюсь на все що завгодно. Хоч і не багато чого маю, щоб закладатися.

– Леб’є має рацію, – сказав Харрі. – Він досі живий і на волі.

– Добре, – підсумував Маккормак. – Я помітив, що наш друг Ховлі почав використовувати у своїх теоріях слова на зразок «можливо» і «цілком імовірно», – це розумно. Дикою впевненістю ми нічого не доб’ємося. До того ж усім тепер зрозуміло, що ми маємо справу з розумним противником. І дуже самовпевненим. Він приготував для нас потрібні відповіді, подав убивцю на блюдечку і гадає, що ми тепер заспокоїмося. Що справу розкрито, раз винні мертві. Вбиваючи Кенсинґтона, він розумів, що ми, зрозуміло, постараємося зам’яти справу, – дуже розумно. – Сказавши це, Маккормак поглянув на Харрі. – Замнемо справу і почепимо на неї замок, мов на комору. Він упевнений, що тепер йому ніщо не загрожує. Це дає нам перевагу. Упевнені люди часто необережні. Час діяти. У нас іще один підозрюваний, і ми не маємо права на ще одну помилку. Але якщо метушитися, можна злякати вбивцю. Треба набратися терпіння, почекати, доки рибка підпливе ближче, і тільки тоді кидати гарпун.