Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

– Але як? Він орудує по всій Східній Австралії, і ніхто не знає, де його чекати наступного разу. Він цілком довільно ґвалтує і вбиває, – сказав Леб’є своїм нігтям.

– Це не так, – похитав головою Ендрю. – Той, хто займається цим давно, нічого не може робити довільно. Може здатися, що серійні вбивці хочуть, аби про них говорили. Вони залишають на місці злочину свої візитки. А цей не такий. Навпаки – він хоче, щоб схожості не було. Його видає лише пристрасть душити. Інакше його взагалі не можна було б вирахувати. Так думає він. І помиляється. Тому що схема є завжди. Не тому, що її розробляють, а тому, що всі люди – це тварини зі своїми звичками. І великої різниці між вами і ґвалтівником немає. Різниця в тому, які особливі звички тварини.

– Ця людина – псих, – сказав Леб’є. – У всіх серійників, по-моєму, шизофренія, хіба ж не так? Голоси, які наказують їм убивати і все таке інше? Я згоден із Харрі: давайте покличемо мізкознавця.

Водкінс спантеличено почухав підборіддя.

– Психолог, звичайно, багато що розповість про серійних убивць, але не певен, що ми шукаємо там, – промовив Ендрю.

– Чому ні? Адже він якраз серійний, якщо скоїв сім убивств, – зауважив Леб’є.

– Послухайте, – Ендрю схилився над столом, тримаючи в повітрі величезні чорні кулаки. – Для серійного вбивці вбивство важливіше за статевий акт. Безглуздо насилувати когось, а потім не вбивати. А для цього важливіше зґвалтування. Коли він убиває, то робить це, напевно, з практичних міркувань, як говорив Водкінс. Наприклад, коли жертва може його викрити. Якщо бачила його обличчя. – Бндрю зробив паузу. – Або знає, хто він. – Він поклав руки перед собою.

Незважаючи на жалісливі завивання вентилятора, в кімнаті стояла більша задуха, ніж зазвичай.

– Статистика непогана, – сказав Харрі. – Але не можна, щоб вона завела нас на манівці. Як кажуть у нас в Норвегії, ми можемо за деревами не бачити лісу.

Водкінс дістав носову хусточку і промокнув спітніле чоло.

– Можливо, частина змісту наведеного містером Ховлі дотепного норвезького прислів’я втрачається у перекладі, але особисто я не зовсім її зрозумів, – признався він.

– Я просто маю на увазі, що не можна, розглядаючи загальну картину, забувати, що вбивство Інґер Холтер може виявитися ніяк з цим не пов’язано. Дехто і у Велику чуму помирав від звичайного запалення легенів, чи ж не так? Припустімо, Еванс Вайт не серійний убивця. І наявність іншої людини, яка вбиває блондинок, не виключає можливості, що Інґер Холтер убив Еванс Вайт.

– Заплутано, але ми зрозуміли, Ховлі, – сказав Водкінс і підсумував: – Отже, хлопці, ми шукаємо ґвалтівника і, можливо – повторюю: можливо, – серійного вбивцю. Як далі піде слідство – залежить від Маккормака. А поки будемо працювати у визначеному напрямі. Кенсинґтоне, хочеш щось додати?

– Так, Ховлі не було на ранковій зустрічі, тому повторю, що я розмовляв з Робертсоном, господарем квартири Інґер Холтер, і запитав, чи не чув він раніше імені Еванса Вайта.

І знаєте, туман прояснився, тому що він дійсно про нього чув. Увечері ми туди підемо. А ще телефонував наш давній приятель – шериф з Німбіна. Ця Анджеліна Хатчинсон підтверджує, що дві доби до того, як знайшли тіло Інґер Холтер, провела з Евансом Вайтом.

Харрі вилаявся.

Водкінс ляснув у долоні:

– Отже, знову за роботу хлопці. Lets nail this bastard.[31]31
  Спіймаємо цього виродка (англ.).


[Закрыть]

Останню фразу він промовив без певності в голосі.

Харрі десь чув, що короткочасної пам’яті собакам вистачає в середньому секунди на три, але частими повторами можна істотно збільшити цей час. Вираз «собака Павлова» з’явився після дослідів, які російський фізіолог Іван Павлов ставив над собаками для вивчення так званих умовних рефлексів. Щоразу, даючи собакам їжу, він подавав звуковий сигнал. І якось подав тільки сигнал – без їжі. Але у собак все одно почалося виділення слини і шлункового соку. Може, зараз це явище і не здається дивним, але за своє відкриття Павлов отримав Нобелівську премію, довівши, що тіло «запам’ятовує» часті повтори.

Коли Ендрю вдруге за останні кілька днів добрячим копняком відправив тасманійського диявола в кущі, була підстава сподіватися, що капосний вихованець Робертсона запам’ятає цей копняк краще за перший. І наступного разу, зачувши незнайомі кроки, визнає за краще не кидатися на відвідувачів, а куди-небудь сховатися.

Робертсон посадив гостей на кухні і запропонував пива. Ендрю охоче погодився, а Харрі попросив склянку мінералки. Її в Робертсона не виявилось, тому Харрі вирішив просто закурити.

– Ні-ні, – сказав Робертсон, побачивши у нього в руках пачку сигарет. – У моєму домі курити забороняється. Куріння шкодить здоров’ю, – і він одним ковтком виглушив півпляшки.

– То ви прихильник здорового способу життя? – запитав Харрі.

– Звичайно! – Робертсон зробив вигляд, що не помітив у його голосі іронії. – У цьому домі не палять і не їдять ні м’яса, ні риби. Ми дихаємо чистим повітрям і харчуємося дарами природи.

– Ваша псина теж?

– Мій собака не пробував ні м’яса, ні риби з того часу, як був цуценям. Він справжній вегетаріанець, – з неприхованою гордістю сказав Робертсон.

– Це пояснює його паршивий характер, – пробурмотів Ендрю.

– Ми так зрозуміли, містере Робертсон, що ви знайомі з Евансом Вайтом. Що ви можете нам розповісти? – Харрі дістав блокнот. Він не збирався нічого записувати, але з досвіду знав, що сам вигляд блокнота викликає у свідків відчуття значущості їхніх свідчень. Свідки підходять до справи серйозніше, намагаються не допускати у свідченнях помилок і точніше називають імена, назви місць і час у годинах і хвилинах.

– Констебль Кенсинґтон зателефонував мені і запитав, хто заходив до Інґер Холтер, коли вона тут жила. І я сказав, що, здається, бачив того хлопця з фотографії, де він з дитиною.

– Он як?

– Так, цей хлопець, наскільки я знаю, приходив сюди двічі. Вперше вони зачинилися у неї в кімнаті і не виходили звідти дві доби. Її було дуже… е-е… дуже чути. Я подумав про сусідів і увімкнув гучну музику, щоб не ставити їх у незручне становище. Тобто, Інґер і того хлопця. Гадаю, їм це не надто заважало. За другим разом він зайшов до неї і майже відразу вийшов.

– Вони посварилися?

– Гадаю, так. Вона кричала, що розкаже тій заразі, який він мерзотник. І що вона розкаже декому про його плани.

– Декому?

– Вона назвала ім'я, але я забув.

– А ця «зараза» – хто це може бути? – запитав Ендрю.

– Я намагаюся не втручатися в особисте життя квартирантів, констеблю.

– Чудове пиво, містере Робертсон. То що це за «зараза»? – Ендрю, здавалося, не чув його відповіді.

– Ну, як би це… – протягнув Робертсон. Його очі нервово бігали від Ендрю до Харрі і назад. Він спробував посміхнутися. – Це ж дуже важливо для слідства, чи ж не так?

Питання повисло в повітрі.

Ендрю, грюкнувши, поставив пляшку на стіл і суворо поглянув на домовласника.

– Ви, Робертсоне, надто багато дивитеся телевізор. Гадаєте, я зараз непомітно покладу на стіл стодоларовий папірець, ви шепнете мені ім’я і ми мовчки розійдемося? В дійсності все не так, і ми зараз зателефонуємо, і сюди під виття сирен примчить поліцейська машина, на вас надінуть наручники і заберуть, хочете ви того чи ні, на очах у всіх сусідів. Потім, у дільниці, вам в обличчя світитимуть лампою і як «можливому підозрюваному» влаштують допит на всю ніч. Без адвоката. В дійсності все може обернутися вироком за приховування інформації у справі про вбивство. Це робить з вас співучасника і гарантує шість років суворого режиму. Ну, як вам таке, містере Робертсон?

Зблідлий Робертсон безгучно хапав ротом повітря. Як акваріумна рибка, котра зрозуміла, що обід зараз буде не в неї, а з неї.

– Я… я не хотів, щоб… – нарешті вимовив він.

– Востаннє запитую: хто така ця «зараза»?

– Напевно, та, на фотографії… та, яка була тут.

– На якій фотографії?

– На тій, що висить у неї в кімнаті. Вона там стоїть позаду Інґер і того хлопця. Така маленька, засмагла, з пов’язкою на лобі. Я її впізнав, бо кілька тижнів тому вона приходила сюди і запитувала Інґер. А коли я її покликав, вони вийшли на сходи і стали розмовляти. Потім – кричати і лаятися. Грюкнули двері, і заплакана Інґер побігла до своєї кімнати. Більше я тієї дівчини не бачив.

– Не могли б ви принести цю фотографію, Робертсоне? Я залишив копію у своєму кабінеті.

Робертсон був сама послужливість. Він миттєво побіг і повернувся з тим самим груповим знімком. Харрі вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, хто ця жінка.

– Мені відразу здалося, що я її десь бачив, – сказав він.

– Це ж наша жаліслива мадам! – здивовано вигукнув Ендрю.

– Думаю, її звуть Анджеліна Хатчинсон.

Коли вони поверталися, тасманійського диявола не було видно.

– Детективе Кенсинґтон, ти не замислювався, чому всі звуть тебе «констеблем»? – поцікавився Харрі, коли вони вже сіли в автомобіль.

– Тому що у мене приємна зовнішність. «Констебль» звучить як «добрий дядечко», га? – із задоволеним виглядом запитав Ендрю. – І я не наважуюся їх поправляти.

– Авжеж, просто плюшевий ведмедик, – розсміявся Харрі.

– Коала, – сказав Ендрю.

– «Шість років суворого режиму»! – пригадав Харрі. – Ну ти і брехло!

– Більше нічого на думку не спало, – відповів Ендрю.

7
Terra nullius, сутенер і Нік Кейв

У Сіднеї йшов дощ. Вода ляпотіла по асфальту, розбивалася об стіни будинків і тонкими струмками бігла уздовж хідників. Люди квапилися куди-небудь сховатися, розпліскуючи воду каблуками. Дехто, звичайно, слухав уранці прогноз і захопив із собою парасольку. І тепер парасольки прокльовувалися на вулиці, як величезні яскраві поганки. Ендрю і Харрі стояли і чекали на зелене світло на Вільям-стрит біля Ґайд-парку.

– Пам’ятаєш аборигена, який того вечора сидів у парку поряд з «Олбері»? – запитав Харрі.

– У Ґрін-парку?

– Він намагався з тобою привітатися, а ти йому не відповів. Чому?

– Я з ним незнайомий.

Спалахнуло зелене, і Ендрю натиснув на газ.

Коли Харрі увійшов до бару «Олбері», там майже нікого не було.

– Ранувато, – сказала Бірґіта, розставляючи й далі по полицях чисті склянки.

– Я подумав, що поки відвідувачів не так багато, обслуговування буде кращим.

– Тут ми обслуговуємо всіх однаково добре. – Вона ущипнула Харрі за щоку. – Чого бажатимете, прошу?

– Просто кави.

– Просто каву вип’єш дома.

– Дякую, моє золотко.

Бірґіта розсміялася.

– Золотко? Так батько називає мою маму. – Вона сіла на стілець і, перегнувшись через стійку, поглянула на Харрі. – А насправді час занепокоїтися, якщо хлопець, якого я знаю менше тижня, починає називати мене пестливими іменами.

Харрі потягнув носом повітря. Дослідники все ще мало знають про те, як імпульси, що надходять від рецепторів запаху, перетворюються в мозку на значимі відчуття. Але Харрі не важливо було, як це відбувається, – він просто знав, що, коли він відчуває її аромат, його мозок і тіло відгукуються на всі боки. Повіки злегка опускаються, губи розтягуються в широкій посмішці, а настрій помітно поліпшується.

– Не турбуйся, – порадив він. – Хіба ти не знаєш, що «золотко» належить до безпечних пестливих імен?

– Не знала, що такі бувають.

– Звичайно, бувають. Наприклад, «люба», «подруга». Або «крихітко».

– А небезпечні?

– Ну… Ось «лапуленька» – дуже небезпечне, – відповів Харрі.

– А ще?

– «Лапуленька», «усіпусечка». Знаєш, такі плюшеві слова. Головне, вони несуть у собі не нейтральне, безособове значення, а більш інтимне. Краще вимовляти їх трохи в ніс, як коли розмовляєш з дітьми. Тоді від почуття близькості і тісного простору навіть може розвинутися клаустрофобія.

– Ще які-небудь приклади?

– А як там з кавою?

Бірґіта хльоснула його хусткою. Потім налила великий кухоль кави. Поки вона стояла до нього спиною, Харрі захотілося простягнути руку і провести по її волоссю.

– Тепер моя черга. Я хочу почути продовження розповіді, – заявила вона, сіла і взяла його руку в свою.

Харрі відпив з кухля, затримав подих і поглянув довкола.

– Його звали Стіансен – того мого колегу. А на ім’я – Ронні. Підходяще ім’я для хулігана. Але на хулігана він був не схожий: добрий, чуйний хлопець, якому подобалась його робота. В основному подобалась. Коли його ховали, я все ще валявся під крапельницею. Мій шеф потім зайшов до мене в лікарню. Передав привіт від начальника поліції Осло. Вже тоді мені слід було запідозрити недобре. Але я був тверезий, і настрій паршивий. Медсестра здогадалася, що мені приносять випивку, і сусіда перевели до іншої палати, так що я не пив уже два дні.

«Знаю, про що ти думаєш, – сказав шеф. – Не треба, попереду багато роботи».

Він думав, мені хочеться покінчити життя самогубством. Він помилявся – мені хотілося лише роздобути випивку.

Шеф не любить ходити колом та навколо.

«Стіансен загинув. Йому ти вже не допоможеш, – сказав він. – Але ти можеш допомогти самому собі і своїй родині. І нам. Ти читав газети?»

Я відповів, що взагалі нічого не читав, що батько прочитав мені кілька книжок і що я просив його не заводити розмов про те, що сталося. Шеф сказав – дуже добре, що я ні з ким про це не розмовляв. І це все спрощує.

«Узагалі-то, машину вів не ти, – сказав він. – Тобто скажемо інакше: за кермом не сидів співробітник поліцейської дільниці міста Осло в стані алкогольного сп’яніння». – І запитав, чи розумію я його. Це, мовляв, Стіансен був за кермом. З нас двох саме у нього в крові не знайшли ні краплі алкоголю.

Він показав мені газети тижневої давності, і я, хоча ще погано бачив, прочитав, що водій загинув на місці, а його колегу, який сидів на передньому сидінні, важко поранило.

«Але за кермом сидів я», – відповів я йому.

«Сумніваюся. Тебе знайшли на задньому сидінні, – сказав шеф. – Знаєш, у тебе ж був серйозний струс мозку. Ти, мабуть, узагалі нічого не пам'ятаєш про ту поїздку».

Я, звичайно, розумів, до чого він хилить. Журналістам цікаво тільки те, що знайшли в крові у водія, і якщо там усе в нормі, про мене вже ніхто б не подумав. Для поліції це дуже важливо.

Обличчя у Бірґіти було насуплене.

– А як розповісти батькам Стіансена, що це їхній син сидів за кермом? У них що – немає нічого людського? Як узагалі…

– Я ж сказав, що в поліції існує кругова порука. Іноді інтереси організації важливіші за інтереси рідних. Не виключено, що в такому разі сім’ї Стіансена подали б версію, з якою їм було б легше жити. За версією мого шефа, водій, тобто Стіансен, пішов на виправданий ризик, переслідуючи можливого вбивцю і наркоділка.

А нещасний випадок під час виконання службових обов’язків може статися з ким завгодно. До того ж хлопчина в другій машині був недосвідченим шофером, та і в принципі існувала можливість, що він нас пропустить. Усе-таки ми їхали з сиреною.

– І на швидкості сто десять кілометрів.

– За обмеження п’ятдесят. Ну звичайно, хлопця винити не можна. Важлива аргументація. Як родині буде довідатися, що їхній син був пасажиром? Чи стане батькам легше через те, що їхній син не сів за кермо сам, а дав вести п’яному колезі? Шеф повторював ці аргументи знову і знову. Я думав, у мене голова трісне. Під кінець я перегнувся через край ліжка, і мене знудило. Прибігла медсестра.

А наступного дня прийшли Стіансенові батьки і його молодша сестра. Вони принесли мені квіти і побажали швидкого одужання. Батько бідкався, що так і не зміг навчити сина водити машину обережніше. Я плакав як дитина. Кожна секунда ставала для мене мукою. Вони просиділи у мене в палаті більше години, а потім пішли.

– Боже, що ти їм говорив?

– Нічого. Це вони говорили. Про Ронні. Про те, які у нього були плани, ким він хотів стати, що робити. Про його кохану дівчину, яка вчиться в Америці. Про те, як він говорив про мене. Що я гарний поліцейський і гарний друг. На якого можна покластися.

– Що потім?

– Я валявся в лікарні два місяці. Двічі чи тричі заходив шеф. Якось він знову сказав:

– Знаю, про що ти думаєш. Не треба. – І цього разу вгадав. Я хотів лише одного – померти. Може, приховати всю правду було шляхетним вчинком. Але найгірше – не те, що я збрехав. А те, що я врятував власну шкуру. Може, це звучить дивно, але я багато про це думав. Тому зараз розповім одну історію.

У п’ятдесятих уся Америка знала молодого університетського викладача на ім’я Чарлз Ван Дорен – ніхто не міг перемогти його в телевікторині, яка транслювалася по всій країні. Тиждень за тижнем виходив він переможцем. Питання інколи траплялися найкаверзніші, але, на загальний подив, цей хлопець завжди відповідав правильно. Йому писали дівчата, котрі мріяли вийти за нього заміж, у нього був свій клуб фанатів, а на його лекції в університеті, природно, люди ходили юрбами. У результаті він публічно признався, що організатори вікторини давали йому питання заздалегідь.

Коли його запитали, навіщо він розкрив обман, Ван Дорен розповів про свого дядька, який одного разу признався дружині в тому, що зраджував її. Після цього в сім’ї був серйозний скандал, і Ван Дорен запитав дядька, навіщо він розповів про зраду, адже вона сталася багато років тому і потім дядько жодного разу не бачив тієї жінки. І дядько відповів, що найгірше не зрада, а те, що він залишився безкарним. Цього дядько більше не міг витерпіти. І Ван Дорен – теж.

Думаю, що коли люди перестають вважати свої вчинки правильними, у них виникає потреба в покаранні. В усякому разі, я мріяв про те, щоб мене покарали: били батогом, мучили, принижували. Що завгодно, аби я знову зміг знайти себе. Але карати мене ніхто не збирався. А позаяк я офіційно був тверезий, мене не могли навіть викинути з роботи. Навпаки, шеф публічно мене відзначив як співробітника, серйозно пораненого під час виконання службових обов’язків. І я вирішив покарати себе самого. Ухвалив найсуворіший вирок: жити далі і кинути пити.

У бар стали приходити люди. Бірґіта жестом показала їм, що скоро звільниться.

– А потім?

– Знову став на ноги, вийшов на роботу. Працював допізна – довше за всіх інших. Ходив на тренування і у тривалі походи. Читав книжки. Небагато – вивчав юриспруденцію. Перестав знатися з поганою компанією. Втім, і з хорошою теж. З усіма, з ким запізнався, коли пив. Не знаю чому – це було щось подібне до генерального прибирання. Все, що сталося в моєму житті раніше, мусило пощезнути, – і погане, і гарне. Якось я сів за телефон і обдзвонив усіх своїх колишніх приятелів. Говорив: «Привіт, приємно було бавити з вами час, але більше ми зустрічатися не можемо». Більшість погодилися зі мною. Дехто навіть зрадів. А дехто сказав, що я так відгороджуюся від світу. Можливо, вони мали рацію. В останні три роки я більше спілкувався з сестрою, ніж з ким-небудь іншим.

– А жінки?

Харрі окинув поглядом стійку. Деякі відвідувачі починали втрачати терпець.

– Це вже інша, теж довга історія. Давня історія. Після аварії у мене нікого не було. Я став таким собі самотнім вовком. Хто знає, може, я привабливий, лише коли вип’ю? – Харрі задумливо налив у каву ще молока.

– А чому тебе направили сюди, в Австралію?

– Дехто з керівництва, напевно, вирішив, що це якраз для мене. Як перевірка. Я так зрозумів, що коли не завалю всю справу, переді мною відкриються деякі перспективи в Норвегії.

– Гадаєш, це так важливо?

Харрі знизав плечима.

– Мало що на світі справді важливе, – він кивнув на інший кінець стійки. – Принаймні не важливіше, ніж випивка для того хлопця.

Бірґіта пішла, а Харрі залишився сидіти і дивитися в кухоль. Над полицями із спиртним висів телевізор. Показували новини. Харрі зрозумів, що розповідають про групу аборигенів, які вимагають прав на якусь ділянку землі.

– …у відповідності з новим Законом про титул власності для корінних народів, – сказав диктор.

– Отже, справедливість торжествує, – почув Харрі голос за спиною.

Обернувшись, він спочатку не впізнав довгоногу напудрену жінку з грубими рисами обличчя й у величезній світлій перуці. Але потім пригадав, де вже бачив цей ніс як бульба і широкий проміжок між передніми зубами.

– The clown![32]32
  Клоун! (англ.)


[Закрыть] – вигукнув Харрі. – Отто.

– Отто Рехтнаґель власною високою персоною, красунчику. Ах, ці високі каблуки такі незручні. Я маю за краще, коли мої чоловіки вищі за мене. May I?[33]33
  Дозвольте? (англ.)


[Закрыть] – Він сів поряд із Харрі.

– Що питимеш? – запитав Харрі, намагаючись привернути увагу Бірґіти.

– Розслабся. Вона знає, – сказав Отто.

Харрі запропонував йому сигарету. Той узяв її, не подякувавши, і манірно сунув у рожеві губи. Харрі дістав сірник, і Отто, не відриваючи від нього очей, глибоко затягнувся.

Плаття було коротким, і Харрі бачив худі стегна Отто, обтягнуті панчохами. Слід було визнати, що його вбрання – свого роду шедевр, і в Отто більше жіночності, ніж у більшості жінок, яких зустрічав Харрі.

– Що ти мав на увазі, коли сказав: справедливість торжествує? – запитав Харрі, киваючи на телеекран.

– Ти що, не чув про terra nullius? І про Еді Мабо?

Харрі похитав головою.

– Terra nullius – дуже забавна штука. Коли британці приїхали в Австралію, то помітили, що місцеві жителі не надто обробляють землю. Аборигени жили напівкочовим життям, полювали, рибалили і харчувалися дарами природи. І лише тому, що вони не кряжили півдня на картопляному полі, британці вирішили, що народ перебуває на низькому рівні розвитку. Вони думали, що землеробство – обов’язкова ланка в розвитку будь-якої цивілізації, але забули, що перші європейці, котрі намагалися обробляти скупу землю Австралії, гинули з голоду. Аборигени ж знали природу як свої п’ять пальців і постійно відкочовували в ті місця, де в різну пору року можна знайти їжу. Капітан Кук говорив, що щасливіших людей він не зустрічав. Їм просто не було потреби копати городи. Але через те, що вони не були осілими, британці вирішили, ніби земля нічийна. Латиною terra nullius. І значить, британці можуть роздавати права на володіння землею поселенцям, не запитуючи дозволу в аборигенів. Адже земля їм не належала.

Біргіта поставила перед Отто великий келих «Маргарити».

– А кілька років тому з’явився такий собі Еді Мабо, хлопець з островів у Торресовій протоці, який кинув виклик існуючому порядку, не визнаючи принципу «terra nullius». Він заявив, що в ті часи земля була незаконно вкрадена в аборигенів. І в 92-му Верховний суд підтримав Еді Мабо і визнав, що раніше Австралія належала аборигенам. Суд постановив, що аборигени можуть зажадати повернення споконвічних територій мешкання або промислу. Звісно, знявся страшенний галас: білі злякалися, що тепер вони втратять свою землю.

– А що відбувається зараз?

Отто зробив глибокий ковток з підсоленого келиха, скривив невдоволену фізіономію, ніби хлебнув оцту, й обережно витер губи серветкою.

– Ну, суду поки не знесли. Закон про титул власності для корінних народів прийняли. Але застосовувати його на практиці не виходить. Усе-таки бідний селянин не захоче ні з сього ні з того розлучитися зі своєю власністю. Отже паніка потроху вляглася.

«Ось я сиджу в барі, – подумав Харрі, – і слухаю, як педераст міркує про австралійську політику». Він навіть був порівняв себе з Харрісоном Фордом із «Зоряних воєн», що сидів у космічному барі.

Випуск новин перервався рекламою, в якій усміхнені австралійці у фланелевих сорочках і шкіряних капелюхах на всі лади розхвалювали пиво, всі достоїнства якого, очевидно, зводилися до того, що воно, – «proudly Australian».[34]34
  «Грандіозно австралійське» (англ.).


[Закрыть]

– Випиймо за terra nullius, – запропонував Харрі.

– Випиймо, красунчику. Ах, зовсім вилетіло з голови. Наступного тижня ми показуємо нову програму в театрі Сент-Джордж на Бонді-Біч. Я просто наполягаю, щоб ви з Ендрю прийшли. Візьміть із собою ще кого-небудь. Прибережіть оплески для моїх номерів.

Харрі низько вклонився і подякував Отто за три квитки, які той простягнув, елегантно відставивши мізинець.

Перетинаючи Ґрін-парк дорогою від «Олбері» до Кінґз-Крос, Харрі чомусь шукав очима того сивого аборигена. Але цього вечора в тьмяному світлі паркових ліхтарів на лавках можна було побачити кількох білих алкоголіків. Затягнуте хмарами небо прояснилося, високо вгорі засяяли зірки. Харрі проминув двох чоловіків, що завели сварку. Вони стояли по різні боки хідника, і йому довелося проходить між ними.

– Ти не сказав, що підеш на всю ніч! – тонко й верескливо крикнув один з них, задихаючись від сліз.

Притулившись до стіни в’єтнамського ресторану, курив офіціант. Вигляд у нього був уже змучений. По вулиці Дарлінґхерст-роуд у районі Кінґз-Крос повільно текли потоки машин і людей.

На розі Бейсуотер-роуд стояв Ендрю і жував хот-дог.

– А ось і ти, – сказав він. – Хвилина в хвилину. Як істинний германець.

– Взагалі-то Германія…

– У Германії живуть тевтони. А ти належиш до північногерманського народу. Це у тебе прямо на виду написано. Чи ти відмовляєшся від власної раси, друже?

Харрі захотілося запитати його про те саме, але він стримався.

Настрій у Ендрю був чудовий.

– Спершу я покажу тобі кількох моїх знайомих, – сказав він.

Голку в сіні вирішили шукати в найбільшій копиці. А саме – серед шлюх на Дарлінґхерст-роуд. Знайти їх було неважко, а з деякими Харрі вже встиг познайомитися.

– Mongabi, mу man, how's business?[35]35
  Монгабі, дружище, як справи? (англ.)


[Закрыть] – Ендрю зупинився і по-дружньому поздоровкався з темношкірим хлопцем в обтислому костюмі, обвішаному блискучими брязкітками.

Той посміхнувся, і Харрі помітив золотий зуб.

– Туко, похітливий жеребчику! Та вже не нарікаю!

«Якщо не сутенер, то дуже на нього схожий», – подумав Харрі.

– Харрі, привітай Теді Монгабі, найкрутішого сутенера в Сіднеї. Він почав років двадцять тому, але як і раніше виходить на вулицю зі своїми дівчатами. А як же літа, Теді?

Теді розвів руками і широко посміхнувся:

– Мені тут подобається, Туко. Адже все відбувається тут. Досить залишитися в офісі, і ти миттю втрачаєш з уваги дійство і контроль. А контроль, як відомо, у нашій справі – все. Контроль над дівчатками і над клієнтами. Люди, як відомо, вони як суки. А сука, яку ти не контролюєш, – це паскудна сука. Паскудні суки, як відомо, кусаються.

– Ну, якщо ти так говориш, Теді… Слухай, мені б поговорити з деким із твоїх дівчаток. Ми шукаємо поганого хлопака. Можливо, він позбиткувався і тут.

– Sure,[36]36
  Авжеж (англ.).


[Закрыть] з ким тобі потрібно поговорити?

– Сандра тут?

– Сандра завжди тут. Більше точно нічого не потрібно? У сенсі, крім розмов.

– Ні, не потрібно, Теді. Ми будемо в «Палладіумі». Хай Сандра зайде туди.

Перед «Палладіумом» стояв закликайло і заманював людей голосними непристойними вигуками. Побачивши Ендрю, він посміхнувся, а перекинувшись з ним двома слівцями, пропустив поліцейських усередину без квитків. Вузькі сходи вели до підвалу, де в тьмяному світлі стрип-клубу кілька чоловіків, розсівшись навколо столів, чекали наступного виступу. Ендрю і Харрі влаштувалися за столиком у глибині залу.

– Таке відчуття, що тебе тут усі знають, – зауважив Харрі.

– Усі, кому вигідно мене знати. І кого вигідно знати мені. Думаю, і у вас в Осло практикується такий симбіоз між поліцією і напівсвітом.

– Так, звісно. Але в тебе, здається, з ними тепліші стосунки, ніж у нас.

Ендрю розсміявся:

– Либонь, спорідненість душ. Хто знає, якщо б я не пішов у поліцію, може, працював би в цій сфері.

На сходах завидніли чорна міні-спідниця і високі каблуки. Обвівши напівтемну залу важким масним поглядом, жінка попрямувала до їхнього столика. Ендрю підсунув їй стілець.

– Сандро, це Харрі Ховлі.

– Та невже? – криво посміхнувся широкий, густо наквацьований рот. Бракувало тільки ікла.

Харрі потис її холодну бліду руку. Щось у ній було знайоме. Може, якось увечері він бачив її на Дарлінґхерст-роуд. Тільки того разу в неї був інший макіяж. А чи одяг?

– То в чому справа, Кенсинґтоне? Все ловиш бандитів?

– Не простого бандита, Сандро. Він любить душити. Руками. Чула про таке?

– Та в нас половина клієнтів такі. Він що, когось убив?

– Очевидно, лише тих, хто міг його впізнати, – відповів Харрі. – Бачила його раніше? – Він дістав фотографію Еванса Вайта.

– Ні. – Вона навіть не поглянула на фотографію і повернулася до Ендрю. – Що це за тип з тобою, Кенсинґтоне?

– Він з Норвегії, – відповів Ендрю. – Поліцейський. А його сестра працювала в «Олбері». Минулого тижня її зґвалтували і вбили. 23 роки. Харрі відпросився в начальства і прилетів сюди, аби знайти того, хто це скоїв.

– Вибачаюся, – поправилася Сандра і глянула на фотографію. – Так, – сказала вона коротко.

– Що ти маєш на увазі? – пожвавився Харрі.

– Я маю на увазі: так, я його бачила.

– Тобто ти його… е… зустрічала?

– Ні, але він кілька разів з являвся на Дарлінґхерст-роуд. Не знаю, що він тут робив, але обличчя я пригадую. Можу ще розпитати…

– Ми були б дуже вдячні… е… Сандро, – сказав Харрі.

На її губах промайнула посмішка:

– Мені час працювати, хлопчики. Поговорімо потім. – І міні-спідниця зникла так само, як і з’явилася.

– Yes! – сказав Харрі.

– Yes? Лише тому, що хтось бачив його на Кінґз-Крос? Показуватися на Дарлінґхерст-роуд не злочин. І по шлюхах ходити – теж. В усякому разі, не надто страшний.

– Ти що, не розумієш, Ендрю? У Сіднеї чотири мільйони людей, а вона бачила саме того, кого ми підозрюємо. Звичайно, це ще нічого не доводить, але ж це знак! Ти не відчуваєш, що діло пішло?

Вимкнули музику, погасили світло. Гості, чекаючи, дивилися на сцену.

– Ти ж цілком певен, що це Еванс Вайт?

Харрі кивнув:

– Я це відчуваю кожною клітинкою свого тіла. Відчуваю нутром.

– Нутром?

– Якщо подумати, Ендрю, то інтуїція – не така вже й дурниця.

– Я от зараз думаю про це, Харрі. І нутром не відчуваю нічого. Поясни мені, будь ласка, як твоє нутро працює?

– Ну… – Харрі поглянув на Ендрю: чи не знущається він?

Ендрю поглянув у відповідь – з непідробним інтересом.

– Інтуїція – це всього лише сума досвіду. Я так собі уявляю, що все, що з тобою було, все, що ти знаєш, думаєш, що знаєш, і не здогадуєшся, що знаєш, лежить у підсвідомості начебто в напівсплячці. Ніби бабак. Як правило, ти на нього не звертаєш уваги. І він просто лежить, сопе і вбирає в себе нове, хіба ж не так? Але іноді він лупає очима, прокидається і говорить: ей, ти десь це вже бачив. І розповідає, як стояла справа минулого разу.

– Чудово, Ховлі. А ти певен, що твій бабак врахував усі деталі? Те, що людина бачить, залежить від того, звідки вона дивиться.

– Тобто?

– Візьмімо зоряне небо. І в Норвегії, і в Австралії ти бачиш одне і те саме небо. Але позаяк ти перетнув екватор, то зараз – за своїми домашніми мірками – стоїш догори ногами. І сузір’я бачиш догори ногами. А якщо ти цього не знаєш, то обов’язково ускочиш по самі вуха.

Харрі поглянув на Ендрю.

– Догори ногами?

– Еге ж. – Ендрю загасив сигару.

– У школі нас учили, що ви бачите зовсім інше зоряне небо, ніж ми. Коли ти в Австралії, земна куля закриває зірки, які вночі видно в Норвегії.

– Припустімо, – незворушно вів далі Ендрю. – Все одно важливо, звідки ти дивишся на речі. Все відносно, чи не так? Ось що робить світ таким заплутаним.