Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

13
Вежа у Фроґнербаді, і старий ворог прокидається

Маккормак знову сидів спиною до Харрі, дивлячись у вікно. Вечоріло, але в сутінках ще можна було розрізнити манливий блиск синього моря за хмарочосом і яскравою зеленню Королівського ботанічного саду. У Харрі пересохло в роті й страшенно боліла голова. От уже три чверті години він майже безперервно розповідав про Отто Рехтнаґеля, Ендрю Кенсинґтона, бар «Крикет», освітлювача, Енґельзона – коротше, про все.

Маккормак мовчки слухав, склавши руки дашком. Нарешті заговорив:

– Знаєш, там, у Новій Зеландії, живуть найдурніші люди на світі. Живуть на острові, зовсім самі. Довкола немає надокучливих сусідів, тільки море. І все-таки ці люди на свою голову вплутуються у великі війни. За роки Другої світової жодна країна, навіть Радянський Союз, не втратила так багато людей – у процентному співвідношенні. У Новій Зеландії тоді майже не залишилося чоловіків. Навіщо вони воювали? Щоб допомогти. Помирали замість інших. Ці простаки воювали не на своїй землі – ні, вони сідали на кораблі й літаки і вирушали помирати за океан. Допомагали союзникам проти німців та італійців, Південній Кореї проти Північної, американцям – проти японців та Північного В’єтнаму. Одним із цих простаків був мій батько.

Він одвернувся від вікна, і тепер Харрі бачив його обличчя.

– Від нього я почув історію каноніра, з яким вони разом служили на кораблі, коли в сорок п’ятому брали Окінаву. Японські камікадзе придумали тактику «падіння на воду макового листка». Це було так. Спочатку летів один. Якщо його збивали, за ним летіло ще двоє, потім четверо і так далі – нескінченна піраміда пікіруючих літаків. На кораблі, де служив батько, всі злякалися. Це ж безумство – заради знищення цілі пілоти гинули самі. Зупинити їх можна було тільки суцільною стіною зенітного вогню. Найменший просвіт – і японці вже тут як тут. Було розраховано, що літак треба збивати в перші двадцять секунд, коли він з’являється в полі видимості. Потім буде пізно. Каноніри розуміли, що мусять бити без промаху, а нальоти інколи тривали цілими днями. Батько описував рівний гул гармат і ревіння пікіруючих літаків, що все наростало. Потім вони снилися йому ночами.

В останній день битви він стояв на містку, коли один літак, прорвавшись за загороджувальний вогонь, полетів прямо на них. Корабельні гармати молотили на всю силу, а літак усе наближався. Здавалося, він просто висить у небі і тільки збільшується при цьому щосекунди. Вже можна було розрізнити кабіну й постать пілота в ній. На палубу полетіли гранати. Але й гармати почали потрапляти в ціль, обдираючи крила та фюзеляж. Спочатку відвалився хвіст, а потім, як у сповільненій зйомці, літак розпався на шматки, і до палуби долетіла тільки мала частина – з пропелером і хвостом вогню та чорного диму. Артилеристи вже збиралися змінити ціль, коли хлопець з гарматної башти під містком, молодий матрос – батько знав його, тому що він теж був із Веллінгтона, – посміхнувшись, помахав батькові, сказав: «Жаркувато сьогодні», стрибнув за борт і зник.

Можливо, змінилося освітлення, але Харрі раптом здалося, що Маккормак постарів.

– Жаркувато сьогодні, – повторив Маккормак.

– Людська природа – темний дрімучий ліс.

Маккормак кивнув:

– Я вже це чув, Ховлі, і, можливо, це правда. Я так зрозумів, ви з Кенсинґгоном устигли добре познайомитися. Ще я чув, що треба розібратися, чому Ендрю Кенсинґтон так зацікавився цією справою. Як гадаєш, Харрі?

Харрі подивився на свої темні штани. Складені абияк, вони довго лежали в шухляді й тепер мали пом’ятий вигляд. А завтра опівдні похорон.

– Я не знаю, сер.

Маккормак підвівся і почав, за вже відомою Харрі звичкою, походжати перед вікном.

– Усе своє життя я працюю в поліції, Ховлі. Але й досі я дивуюся своїм колегам, не розуміючи, що їх на це штовхає. Навіщо їм чужі війни? Що їх спонукає? Чи варто страждати тільки для того, щоб інші відчули, що є справедливість? Дурні. Ми – дурні, Ховлі. Наше покликання – це безглузда віра в те, ніби ми можемо щось змінити. З останніх сил ми тягнемо ярмо, інколи вириваємося до моря, а в просвітках наївно уявляємо, ніби комусь потрібні. Навіть коли ми розлучаємося з ілюзіями, вже нічого не зміниш: ми зайняли бойову позицію і відступати нікуди. Залишається тільки дивуватися, якого біса ми зробили цей безглуздий вибір. Ми довічно приречені бути do-gooders[64]64
  Добротворцями (англ.).


[Закрыть] і не досягти своєї мети. Але, на щастя, правда – річ відносна. І гнучка. Ми вивертаємо і вигинаємо її так, щоб вона вміщалася в наше життя. Хоча б частково. Інколи зловиш бандита – і полегшає. Але ж вічно паразитів труїти не будеш. Захлинешся власною отрутою.

Так у чому тут сенс, Ховлі? Людина все життя простояла коло гармати, а зараз вона нежива. Що ще? Правда відносна. Важко уявити, якщо сам цього не пережив, що з людиною може зробити відчай. Є судові психіатри, які проводять грань між неосудними і злочинцями, та при цьому так крутять і гнуть правду, щоб вона уміщалася в їхні теоретичні, іграшкові світи. Є кримінальна система, у кращому разі здатна захистити від вуличних бешкетників і журналістів, які прагнуть зажити слави ідеалістів, намагаючись викривати тих, хто порушує правила, що нібито оберігають справедливість. Правда полягає в тому, що ніхто не живе по правді й нікому вона не потрібна. А наша правда – це те, з чим нам легко жити, наскільки це від нас залежить.

Він подивився на Харрі.

– То кому потрібна правда про Ендрю Кенсинґтона? Кому стане легко від того, що ми виліпимо потворну і безглузду правду з гострих, небезпечних і ні для чого не придатних предметів? Начальнику поліції? Ні. Муніципальним властям? Ні. Борцям за права аборигенів? Ні. Поліцейській профспілці? Ні. МЗСу? Ні. Нікому. Розумієш?

Харрі захотілося нагадати про родичів Інґер Холтер, але він промовчав. Маккормак зупинився коло портрета молодої Єлизавети II.

– Краще, якщо наша розмова залишиться між нами, Ховлі. Ти й сам це розумієш.

Харрі зняв зі штанини довгу руду волосину.

– Я говорив з міськими властями, – сказав Маккормак. – Щоб не було галасу, ми ще деякий час розслідуватимемо справу Інґер Холтер. Якщо нічого не знайдемо, заявимо, що її вбив клоун, – щоб усі заспокоїлися. Вбивцю клоуна знайти буде складніше, проте багато що вказує на crime passionnel, вбивство з ревнощів. Може, це якийсь божевільний таємний обожнювач, хто його знає? Можливо, доведеться змиритися з тим, що він залишиться безкарним. Звичайно, доказів поки що немає, але незаперечні ознаки є. Через кілька років ця історія забудеться. А версія про серійного вбивцю – всього лише гіпотеза, яку ми відкинули.

Харрі зібрався йти. Маккормак кашлянув:

– Я пишу рапорт про твою роботу, Ховлі, направлю його до Осло після твого від’їзду. Ти ж завтра їдеш?

Харрі кивнув і вийшов.

Від м’якого вечірнього бризу головний біль не стихав. І від заспокійливої темряви не легшало. Харрі блукав вулицями. На доріжці Гайд-парку промайнула чиясь тінь. Спочатку Харрі вирішив, що це великий щур, але, підійшовши ближче, побачив маленького волохатого звіра, що хитро поглядав на нього оченятами, в яких відбивалося світло ліхтарів. Таких тварин Харрі раніше не бачив, але припустив, що це опосум. Звір і не думав лякатися, навпаки, з цікавістю принюхувався, видаючи дивні тужливі звуки.

Харрі сів навпочіпки.

– Ти теж не розумієш, навіщо ти в цьому великому місті? – запитав він.

Замість відповіді звірятко схилило голову набік.

– Давай завтра по домівках? Ти до свого лісу, а я – до свого?

Опосум утік, він нікуди не збирався звідси забиратися. Його дім був тут, у парку, серед машин, людей та сміттєвих баків.

Харрі заглянув до бару у Вулломоло. Телефонував посол. Сказав, що передзвонить. Як справи у Бірґіти? Вона була небагатослівна. А він багато й не питав. Про свій день народження вона більше не заговорювала. Може, розуміла, що він наробить дурниць. Надасть цьому надто великого значення. Подарує занадто дорогий подарунок або набазікає зайвого просто тому, що це останній вечір, а глибоко в душі він знав, що від’їжджає з нечистим сумлінням. «Нащо це все?» – можливо, думала вона.

Як Кристина, коли повернулася додому з Англії.

Вони зустрілися за кухлем пива в кафе просто неба у Фроґнері, і Кристина сказала, що їде через два місяці. Засмагла, доброзичлива, все з тією ж посмішкою. І Харрі знав напевне, що йому казати і що робити. Як коли граєш на піаніно стару і, здається, забуту мелодію. Голова до цього не причетна, але пальці роблять свою справу. Удвох вони добряче набралися, проте не до безпам’ятства – Харрі все пам’ятав. Вони сіли на трамвай до центру, Кристина, чарівливо посміхаючись, пройшла в нічний клуб без черги і провела з собою Харрі. Вночі, геть упрілі від танців, вони на таксі повернулися до Фроґнер-парку, перелізли через огорожу басейну і, піднявшись на вежу для стрибків у воду, випили пляшку вина, яка була у Кристини в сумочці. За десять метрів під ними був безлюдний парк, а довкола нього – місто. Вони сиділи і будували плани на майбутнє – чомусь завжди різні. Потім, побравшись за руки, стрибнули вниз. Поки летіли, він весь час чув її крик – як дивний сигнал пожежної тривоги. Потім він лежав на краю басейну й голосно сміявся, дивлячись, як вона вилазить з води у мокрій сукні, що тісно обліпила її, і йде до нього.

Наступного ранку вони прокинулися з похмілля в його ліжку, спітнілі й веселі. Він відчинив двері на балкон і повернувся в її обійми. Вони довго розважалися, доки він знову не почув її крик, що заглушив галас дітлахів, які гралися у дворі.

І потім вона поставила це дивне запитання: «Нащо це все?»

Нащо це все, якщо між ними все одно все скінчилося? Якщо вона збирається повернутися до Англії, якщо він такий егоїст, якщо вони такі різні, що ніколи не одружаться, не заведуть дітей і не збудують будинок? Якщо це нікуди не веде?

– А хіба останні двадцять чотири години самі по собі нічого не варті? – запитав Харрі. – Якщо завтра в тебе набухнуть груди, нащо все це? І нащо тобі сидіти з дітьми у своєму домі і сподіватися, що чоловік засне раніше, ніж ти ляжеш у ліжко? Ти впевнена, що твої плани принесуть тобі щастя?

Вона назвала його дрібним вульгарним гедоністом і сказала, що в житті є речі важливіші за секс.

– Тобі, напевно, хочеться чогось іншого, – сказав Харрі. – Але невже все це приведе тебе до твоєї голубої мрії? У будинку перестарків ти не пригадаєш, якого кольору сервіз подарували тобі на весілля. Але готовий закластися на що завгодно – наш з тобою вчорашній день ти запам’ятаєш надовго.

Потім вона, а не він, стане богемною марнотратницею життя. Та тоді вона пішла, грюкнувши дверима, сказавши на прощання, що він нічого не розуміє і час уже б йому вирости.

– Нащо це все? – вигукнув Харрі, і парочка, що проходила по Хармер-стрит, обернулася.

Адже Бірґіта, схоже, теж не розуміє, навіщо це все. Боїться завтрашнього дня, коли він поїде. Тому вирішила провести день народження в обнімку з телефоном. Напевно, треба було її запитати, але знову ж таки – нащо це все?

Харрі відчував, що страшенно втомився і навряд чи зможе заснути. Він повернув назад, до бару. Лампи під стелею були заліплені дохлою мошвою. Попід стінами стояли гральні автомати. Він сів край вікна в очікуванні офіціанта, вирішивши нічого не замовляти, якщо його не помітять. Просто посидіти.

Підійшов офіціант і запитав у Харрі, що він бажає. Харрі довго дивився на список алкогольних напоїв. Потім замовив колу. Попросив Бірґіту прийти на похорон Ендрю. Та кивнула і сказала: «Звичайно».

У вікні він побачив своє довгобразе віддзеркалення і подумав, як було б добре, коли б зараз Ендрю був тут, щоб з ним поговорити про справу. Якби все відбувалося в детективному телесеріалі, саме на цьому б закінчилася серія. Харрі з батьком дивляться титри, а мама, яка знов нічого не зрозуміла, ставить безглузді запитання. Але це не кіно. І це Харрі нічого не розуміє.

Ендрю намагався сказати йому, що Інґер Холтер убив Отто Рехтнаґель? Але навіщо? Що може бути комічніше, нехай і з якоюсь часткою істерики, ніж нормальна сексуальна орієнтація, витиснена у підсвідомість, і чи здатна вона породити маніяка, який мстить блондинкам? Чому Харрі не зрозумів натяків Ендрю? Їхнє знайомство, приховані двозначності, відверта брехня про свідка, який нібито бачив Вайта в Німбіні, – невже все це було потрібно лише для того, щоб відволікти його від Вайта, змусити його побачити?..

Ендрю все влаштував так, щоб займатися цією справою в парі з іноземцем, який, як він думав, танцюватиме під його дудку. Та чому Ендрю сам не зупинив Отто Рехтнаґеля? Що ж їх зв’язувало, якщо був потрібен посередник в особі Харрі? Отто й Ендрю були коханцями? І Отто сумував від нещасливого кохання через Ендрю? Але тоді навіщо Ендрю треба було вбивати Отто просто перед затриманням? Отже, у нього був інший план – зупинити Отто і при цьому приховати від усіх, що вони були коханцями. Наприклад, зробити так, щоб на Отто вказав Харрі, а потім підстроїти загибель Отто ніби під час самооборони або спроби втечі. Що-небудь подібне до цього. Харрі все обдумав і зрозумів – щось тут не в’яжеться. Виходить, що долю Отто було вирішено наперед. Але Ендрю потрапив до лікарні, події розвивалися дуже стрімко, і реалізувати попередньо сплановане не вдалося. «Дай мені два дні», – сказав він.

Харрі прогнав п’яну як чіп жінку, яка хотіла підсісти за його столик.

Але навіщо Ендрю знадобилося після вбивства вчиняти ще й самогубство? Адже він міг піти безкарним. Чи міг? Його бачив освітлювач, про його дружбу з Отто знав Харрі, та й алібі у нього не було.

Вже пішли титри? Ні, почекайте!

Припустимо, що Ендрю розраховував застрелити Отто під час невдалої спроби арешту. Адже якби Отто вижив, справа привернула б увагу преси. Ендрю могли викрити. Заголовки в газетах: «Чорний слідчий – колишній коханець маніяка» і величезна фотографія Ендрю. Це розбило б його життя. До того ж Ендрю, ймовірно, відчував провину за те, що не зупинив Отто раніше, і тому сам виніс йому смертний вирок, який не може винести австралійський суд.

Існує багато способів спровокувати стрілянину і вбити злочинця під час спроби втечі. Уникнути покарання за банальне вбивство значно важче.

Голова Харрі ніби вибухнула.

Ендрю міг усунути Отто перш, ніж на нього вийшов Харрі і решта команди. Та й навіщо чоловікові вбивати колишнього коханця, щоб приховати свою орієнтацію, в місті, де такі відхилення навіть схвалюються? Та ще потім убивати самого себе?

Голова тепер боліла так, ніби по ній бухали молотом. З очей аж іскри сипалися, а він намагався знову й знову обдумати свою версію. Та щоразу виникали нові суперечності. Може, Маккормак мав рацію – просто день видався спекотним для його зболілої душі. Про те, що Ендрю Кенсинґтон міг приховувати і дещо гірше, ніж гомосексуальні схильності, Харрі намагався не думати.

Над ним нависла тінь. Світло лампи затулила голова офіціанта. У його силуеті Харрі примарився висолоплений синяво-чорний язик Ендрю.

– Що-небудь іще, сер?

– У вас тут є напій – «чорна змія»…

– «Джим-Бім» і кола.

Тепер усе вибухнуло в нього всередині.

– Чудово. Подвійну «чорну змію» без коли.

Харрі збожеволів. Попереду були сходи, позаду – теж сходи і вода. Хаос. Щогли в бухті розгойдувалися туди-сюди. Харрі не розумів, як він опинився на цих сходах. Треба йти вгору. «Вгору – на щастя», – завжди казав батько.

Важко, хапаючись за стіни, він звівся на ноги. Назва «Шаллі-авеню» ні про що йому не говорила, тож він вирішив іти світ за очі. Хотів поглянути на годинник, але не знайшов його. На вулицях було темно і майже безлюдно. Харрі здогадався, що вже пізно. Знову якісь сходи. Ось сходинка. Харрі повернув праворуч – Маклей-стрит. Напевно, він іде вже довго, що йому так болять ноги. А може, він біг? Чи навіть упав – коліно на лівій холоші роздерте.

Він минув кілька барів і ресторанів – усі зачинені. Гаразд, хай пізно, але невже в багатомільйонному Сіднеї не можна знайти випивку? Він вийшов на проїжджу частину, щоб зловити таксі – жовту машину з ліхтариком. Вона була зупинилася, та шофер передумав і поїхав далі.

«Чорт, ну й видок, мабуть, у мене», – подумав Харрі й зареготав.

Потім на його шляху почали траплятися люди. До нього долинули звуки голосів, машин і музики. Повернувши за ріг, Харрі відразу зрозумів, де він. Оце повезло – він потрапив у район Кінґз-Крос! Перед ним лежала гомінка Дарлінґхерст-роуд, суціль освітлена вогнями. Тепер усе стало можливе. У перший бар його не пустили, але до китайської забігайлівки він увійшов і дістав великий пластиковий стакан віскі. У забігайлівці було темно й задушливо. Вицідивши віскі до краплі, він знову вийшов на вулицю і схопився за стовп. В очах рябіло від миготіння машин, Харрі намагався не думати про те, що сьогодні ввечері його вже знудило в барі просто на долівку.

Раптом він відчув, як хтось штовхнув його в спину. Обернувшись, він побачив рот: великі червоні губи і ряд зубів без одного ікла.

– Чула про Ендрю. Жах, – сказав рот. І далі жував жуйку. Це була Сандра.

Харрі спробував щось сказати, але в нього нічого не вийшло. Сандра здивовано витріщилася на нього.

– Вільна? – насилу вимовив він.

Сандра розсміялася:

– Yes, but I don't think you're up to it.[65]65
  Так, але гадаю, зараз тобі це ні до чого (англ.).


[Закрыть]

– Думаєш? – спромігся нарешті Харрі на відповідь.

Сандра поглянула довкола. Харрі здалося, що в тіні промайнув блискучий костюм: Теді Монґабі напевно десь неподалік.

– Слухай, я на роботі. Йди додому, проспися, а вранці поговоримо.

– У мене є гроші. – Харрі поліз за гаманцем.

– Сховай зараз же! – відштовхнула його Сандра. – Добре, я з тобою піду і ти мені заплатиш, але не тут, гаразд?

– Ходімо до мого готелю. За рогом. «Кресент», – запропонував Харрі.

Сандра знизала плечима:

– Whatever.[66]66
  Як хочеш (англ.).


[Закрыть]

Дорогою вони зайшли до bottle-shop,[67]67
  Винна крамниця (англ.).


[Закрыть] де Харрі купив дві пляшки «Джим-Біна».

Нічний портьє в «Кресенті» з голови до ніг оглянув Сандру, коли та увійшла. Він уже хотів був щось сказати, але Харрі випередив його:

– Ніколи не бачив таємних інформаторів поліції?

Нічний портьє, молодий азіат у костюмі, непевно посміхнувся.

– Гаразд. Ти її не бачив. Дай мені ключі від номера. У нас справи.

Здається, портьє не повірив у цю маячню, але ключі видав без заперечень.

У кімнаті Харрі вигріб усе спиртне з міні-бару.

– Це мені, – він узяв пляшку «Джим-Біна». – Решта – тобі. Вибирай!

– Бачу, тобі дуже подобається віскі, – сказала Сандра, відкриваючи пиво.

Харрі спантеличено поглянув на неї:

– Звідки ти знаєш?

– Більшість п’ють різну гидоту. Просто задля різноманітності.

– От як? І ти теж п’єш?

Сандра знизала плечима:

– Не те щоб п’ю… Я намагаюся кинути. Худну.

– Не те щоб, – повторив Харрі. – Тобто ти сама не знаєш, про що говориш. Дивилася «Покидаючи Лас-Вегас» з Ніколасом Кейджем?

– Що?

– Проїхали. Загалом, кіно про алкоголіка, який вирішив упитися до смерті. У це я якраз можу повірити. Але він дудлив усе, що трапиться: джин, горілку, віскі, бурбон, бренді, всяку погань. Згодиться, якщо вибирати нема з чого. Та цей хлопець прийшов у відому на весь світ винну крамницю Лас-Вегаса, у нього купа грошей, і йому однаково, що пити. Взагалі однаково! Ніколи не бачив п’яницю, якому плювати, що пити. Якщо вже ти знайшов своє пійло, то пити будеш лише його, вірно? А фільм навіть номінували на «Оскар».

Харрі закинув голову, залпом видудлив свою пляшку і пішов відчиняти балконні двері.

– А далі? – запитала Сандра.

– Спився, – сказав Харрі.

– Я запитую, дали йому «Оскара»?

– Візьми із сумки пляшку і йди сюди. Посидимо на балконі, подивимося на місто. У мене дежавю.

Сандра прихопила дві склянки, пляшку і сіла поряд з ним, притулившись спиною до стіни.

– Забудьмо, що творив цей диявол за життя. Вип’ємо за Ендрю Кенсинґтона. – Харрі розлив віскі по склянках.

Мовчки випили. Харрі засміявся.

– А той хлопчина з «Бенд», Річард Мануель. У нього були серйозні проблеми, не тільки через пияцтво, а… по життю. І він не витримав, повісився в готелі. У нього вдома знайшли дві тисячі пляшок – і всі однаковісінькі, з-під Ґран Марньє.

Лише з-під нього. Розумієш? Мерзенний апельсиновий лікер! Він знайшов те, що йому було потрібно. Куди там Ніколасу Кейджу! Ет, на дивному світі ми живемо.

Він широким жестом показав на зоряне небо Сіднея. Випили ще. Очі Харрі почали злипатися. Сандра провела рукою по його щоці.

– Слухай, Харрі, мені час іти. А тобі, думаю, час спатоньки.

– Скільки коштує ціла ніч? – Харрі налив собі ще віскі.

– Не думаю, що…

– Почекай. Доп’ємо і почнемо. Обіцяю кінчити швидко, – усміхнувся Харрі.

– Ні, Харрі. Я піду. – Сандра встала і схрестила руки на грудях.

Харрі теж підвівся, не втримав рівновагу й хитнувся до балконних перил, та Сандра втримала його. Він повис на її худому плечі й прошепотів:

– Доглянь за мною, Сандро. Цю ніч. Заради Ендрю. Що я кажу? Ради мене.

– Теді ще подумає…

– Теді отримає свої гроші й заткнеться. Будь ласка.

Сандра зітхнула:

– Ходімо. Але давайте спочатку знімемо з вас це лахміття, містере Ховлі.

Дотягнувши його до ліжка, вона зняла з нього черевики і штани. Сорочку він дивом зумів розстебнути сам. Сандра миттю стягла через голову свою чорну міні-спідницю. Без одягу вона була зовсім худа: стирчасті плечі і стегна, маленькі груди й обтягнуті шкірою ребра, схожі на пральну дошку. Коли Сандра вимикала світло, Харрі помітив у неї на спині і ногах великі синці.

Вона лягла поряд з ним, провела рукою по його гладеньких грудях і животі.

Від неї трохи тхнуло потом і цибулею. Харрі дивився в стелю і дивувався, що ще може розрізняти запахи.

– Цей запах, – сказав він, – від тебе чи від твоїх сьогоднішніх клієнтів?

– І те й інше, – відповіла Сандра. – Неприємно?

– Та ні, – сказав Харрі, хоча і не зрозумів, що вона має на увазі: запах чи клієнтів.

– Ти п’яний як чіп, Харрі. Не треба…

– Ось. – Харрі поклав її вологу теплу руку собі між ніг.

Сандра розсміялася:

– Ого. А мати казала, мужики від випивки тільки язиком вихати мастаки.

– У мене все навпаки, – сказав Харрі. – Язик німіє, зате розв’язується все інше. Не знаю чому, але так було завжди.

Сандра сіла на нього, стягнула трусики і, облишивши балачки, взялася до своєї справи.

Він дивився, як вона підстрибує вгору-вниз. Вона зустріла його погляд і посміхнулася, як людина, що зустрілася з кимось поглядом у трамваї.

Харрі заплющив очі і, слухаючи ритмічне поскрипування ліжка, подумав, що не зовсім врахував дію алкоголю. Він майже нічого не відчував. Сандра невпинно працювала. Думки Харрі сповзли під ковдру, виповзли з ліжка і вилетіли у вікно, до зоряного неба, через океан, до берега, відокремленого від моря білою смужкою.

Спустившись, він зрозумів, що це пляж, а підлетівши ближче, упізнав містечко, в якому бував раніш, і дівчину, що лежала на піску. Вона спала. Він приземлився поряд з нею, тихо, щоб не розбудити її, ліг і заплющив очі. Коли він прокинувся знову, вже вечоріло. Він лежав на пляжі сам. Неподалік, перед фасадами високих готелів на тому боці вулиці, проходжувались люди, яких він, здається, десь бачив. Може, в кіно? Дехто був у темних окулярах і прогулювався з маленькими худими собачками.

Харрі підійшов до води. Він збирався увійти в неї, але побачив, що там повно медуз. Вони злегка гойдалися на хвилях, розкидавши червоні нитки щупалець, і в цьому м’якому желеподібному дзеркалі Харрі розгледів контури облич. Поруч прогримів корабель. Він підходив усе ближче і ближче й раптом розбудив Харрі. Його трясла Сандра.

– Хтось прийшов, – прошепотіла вона.

Харрі почув стукіт у двері.

– Чортів адміністратор! – Він скочив з ліжка і, прикриваючись подушкою, відчинив двері.

На порозі стояла Бірґіта.

– Привіт! – Посмішка її застигла, тільки-но вона побачила його змучене обличчя. – Що з тобою, Харрі? Щось не так?

– Атож, – відповів Харрі. – Не так. – У голові білими спалахами бився пульс. – Чому ти прийшла?

– Мені так і не зателефонували. Я все чекала, потім зателефонувала їм сама – ніхто не відповів. Мабуть, переплутали час і телефонували мені, поки я була на роботі. Літній час і таке інше. Швидше за все, не врахували різницю в поясах. Дуже схоже на тата.

Вона говорила швидко, вдаючи, ніби немає нічого особливого в тому, щоб стояти посеред ночі в готельному коридорі і базікати про дурниці з хлопцем, який, очевидячки, не хоче пускати тебе всередину.

Вони стояли і дивилися одне на одного.

– У тебе в номері хтось є? – запитала вона.

– Так, – голос Харрі прозвучав, ніби хруснула галузка.

– Ти п’яний! – із сльозами на очах вигукнула вона.

– Знаєш, Бірґіто…

Вона штовхнула його в груди, він відступив на кілька кроків, і вона увійшла за ним. Сандра вже надягла спідницю і намагалася взутися в туфлі. Бірґіта скорчилася, ніби від болю в животі.

– You whore![68] 68
  Ах ти, шлюхо! (англ.)


[Закрыть]– вигукнула вона.

– Вгадала; – сухо відповіла Сандра.

Вона сприймала усе це з більшим спокоєм, ніж Харрі або Бірґіта, але все одно їй хотілося чимшвидше піти.

– Забирай свої речі і геть звідси! – задихаючись від сліз, крикнула Бірґіта і шпурнула в Сандру її чорною сумочкою.

Сумочка впала на ліжко, з неї випало все, що в ній було. Харрі стояв похитуючись посеред кімнати і з подивом дивився, як із сумки виповз кудлатий пекінес. Поряд з ним валялися зубна щітка, сигарети, ключі, шматок зеленого криптоніту і різнокольорові презервативи. Сандра сумно зітхнула, схопила пекінеса за шкірку і запхнула його назад.

– A nonetas,[69]69
  Гроші (ісп.).


[Закрыть] солоденький? – запитала вона.

Харрі не зрушив з місця. Сандра підібрала його штани і витяглі з них гаманець. Бірґіта сповзла в крісло. Крім її тихих ридань і голосу Сандри, що відлічувала гроші, в кімнаті не лунало жодного звуку.

– I'm outta here,[70]70
  Пішла я звідси (англ.).


[Закрыть] – сказала Сандра із задоволеним виглядом і вийшла.

– Зачекай! – гукнув Харрі, але було пізно. Двері, грюкнувши, зачинились.

– «Зачекай»? – перепитала Бірґіта. – Тобто ти її ще чекаєш? – вигукнула вона, встаючи з крісла. – Козел! Чортів спідничник і п’яниця! Як ти міг…

Харрі спробував був обійняти її, але вона вирвалася. Вони стояли один проти одного, як боксери на рингу. Бірґіта немов упала в транс: засліплені ненавистю очі, перекошений від люті рот. Харрі подумав, що якби в неї в руці був ніж, вона не вагаючись убила б його.

– Бірґіто, я…

– Геть з мого життя! Пий, поки не здохнеш!

Вона крутнулася на каблуках і вибігла геть, хряснувши дверима так, що задвигтіла вся кімната.

Задзвонив телефон. Говорив адміністратор:

– Що відбувається, містере Ховлі? Телефонувала пані із сусіднього номера і…

Харрі поклав слухавку. Він раптом страшенно розлютився, йому захотілося що-небудь знищити. Він схопив із столу пляшку і зібрався шпурнути її об стіну, але в останню мить передумав.

Треба завжди тримати себе в руках, сказав собі Харрі, прикладаючись губами до пляшки.

Дзвякнули ключі. Відчинилися двері, Харрі прокинувся.

– No room service now; please, come back later![71]71
  Зараз мені нічого не треба, приходьте пізніше! (англ.)


[Закрыть] – крикнув Харрі в подушку.

– Містере Ховлі, я представляю правління готелю.

Харрі повернувся. У кімнаті стояли двоє в костюмах – на добрячій відстані від ліжка, але з дуже впевненим виглядом. В одному Харрі впізнав учорашнього чергового адміністратора. Другий провадив:

– Ви порушили регламент готелю, шкодую, але вам доведеться покинути його якнайшвидше, містере Ховлі.

– Регламент? – Харрі занудило.

Чоловік у костюмі відкашлявся:

– Ви привели до себе в номер жінку, яку ми… підозрюємо у проституції. Крім того, посеред ночі ви розбудили своєю сваркою півповерху. У нас респектабельний готель, і нічого подібного ми не допустимо, містере Ховлі.

У відповідь Харрі гмикнув і повернувся до них спиною:

– Чудово, представники правління. Я й так сьогодні їду. Дайте спокійно доспати, поки я випишуся.

– Вам слід було виписатися ще зранку, містере Ховлі, – сказав адміністратор. Харрі поглянув на годинник: чверть на третю. – Ми намагалися вас розбудити.

– Літак…

З другої спроби Харрі зумів поставити ноги на підлогу і встав, забувши про те, що він голий. Адміністратор і другий службовець перелякано відвернулися. У Харрі запаморочилась голова, стеля попливла, і він сів знову на ліжко. Потім його знудило.