Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

Харрі реготнув:

– Але ж це тільки розпалює расизм?

Ендрю почухав підборіддя:

– Та як сказати. В усякому разі, так можна було вихлюпнути нагромаджену агресію. В Австралії люди звикли уживатися з різними культурами і расами. Взагалі-то, виходить непогано. Але без непорозумінь все одно не обходиться. І тоді вже краще дати наминачки один одному на рингу, а не на вулиці. Візьмімо, наприклад, боротьбу аборигенів з білими. За такими матчами завжди дуже уважно стежили. Якщо абориген з команди Джиммі Чайверса перемагав, у рідному селищі він ставав героєм. І незважаючи на всі приниження, люди починали гордитися собою і ставали згуртованішими. Не думаю, щоб це розпалювало расову ворожнечу. Коли чорний духопелив білих, його радше поважали, аніж ненавиділи. Якщо так поглянути, австралійці – спортивна нація.

– Ти міркуєш, як селюк.

Ендрю розсміявся:

– Майже вгадав. Я окер. Самітник із сільської місцевості.

– Зовсім не схожий.

Ендрю розсміявся ще голосніше.

Почався перший поєдинок. В одному кутку рингу – низенький і кремезний рудий хлопчина, який притягнув сюди власні рукавички і власну групу підтримки. У другому – боксер з команди Чайверса, теж рудий, але ще нижчого зросту.

– Ірландець проти ірландця, – з виглядом знавця зауважив Ендрю.

– Особлива інтуїція? – поцікавився Харрі.

– Ні, нормальний зір. Руді – значить, ірландці. Витривалі, чортяки, – бійка затягнеться.

– Бий-бий, Джоні! Бий-бий-бий! – горлала група підтримки.

Вони встигли повторити свою кричалку ще двічі, потім поєдинок закінчився. Три удари по носові відбили у Джоні будь-яке бажання боксувати далі.

– Авжеж, ірландці тепер уже не ті, що раніше, – зітхнув Ендрю.

А на наступний бій уже на всю робили ставки. Народ юрмився навколо двох букмекерів у ширококрисих шкіряних капелюхах, зіпаючи щодуху і простягаючи немнучкі австралійські купюри. Розмова з букмекером тривала недовго, записів ніхто не робив, про те, що ставку прийнято, повідомляли коротким кивком.

– На що перетворився гральний статут! – поремствував Ендрю і вигукнув три-чотири слова, які Харрі не розібрав.

– Що ти зараз зробив?

– Поставив сотню на те, що боєць Чайверса переможе до кінця другого раунду.

– Ти думаєш, тебе хтось почув?

Ендрю посміхнувся. Йому, вочевидь, подобалось читати лекції.

– Невже ти не побачив, що букмекер звів одну брову? Це, друже, називається багатозадачністю. Часткова природжена властивість, частково – наживна. Уміння слухати кілька речей відразу, пускати повз вух гамір і бачити лише головне.

– Чути.

– І чути. Пробував коли-небудь? У житті знадобиться.

Гучномовці затріщали, і Террі, знову взявши мікрофон, представив Робіна Тувумбу на прізвисько Муррі з команди Чайверса і Бобі Пейна на прізвисько Лобі, місцевого багатиря, який з ревінням виплигнув на ринг, зірвав із себе футболку і випнув міцні волохаті груди і накачані плечі. Пославши рукою поцілунок жінці в білому, що стрибала біля рингу, Бобі за допомогою двох помічників став натягувати рукавички. У залі почувся гомін: на ринг виліз Тувумба – високий боксер, надзвичайно чорний і вродливий.

– Муррі? – перепитав Харрі.

– Абориген із Квінсленда.

Уболівальники Джоні пожвавилися – вони раптом зрозуміли, що можуть скористатися тією самою кричалкою і для Бобі. Ударили в гонг, боксери почали сходитися. Білий виглядав більшим і майже на голову вищим за свого чорного супротивника, але голим оком було видно, що рухи в Муррі легші й чіткіші.

Кинувшись уперед, Бобі щосили обрушився на Тувумбу, але той спритно ухилився. Натовпом прокотилося зітхання, а жінка в білому вигукнула щось підбадьорююче. Коли Бобі провів ще кілька невдалих атак, Тувумба підскочив до нього й обережно, ніби приміряючись, ударив по обличчю. Бобі відступив на два кроки, при цьому фізіономія у нього була така, ніби з нього вже досить.

– Треба було поставити дві сотні, – сказав Ендрю.

Тувумба кружляв навколо супротивника, завдаючи йому час від часу несильних ударів і ухиляючись від ударів у відповідь. М’язистий Бобі пихтів і ревів од злості – Тувумба ніде не затримувався більше ніж на півсекунди. Глядачі почали свистіти. Простягнувши руку, ніби для вітання, Тувумба садонув супротивника в живіт. Бобі, скрючившись і не рухаючись, залишився стояти в кутку рингу. Тувумба із заклопотаним лицем відступив на два кроки.

– Добий його, чорний скурвий сину! – гукнув Ендрю. Тувумба здивовано поглянув у його бік, посміхнувся і помахав рукою. – Що ти стоїш як той бовван?! Працюй, дурило! Я на тебе гроші поставив!

Тувумба обернувся був, щоб завдати Бобі останнього удару, але тут пролунав гонг. Боксери розійшлися по своїх кутах, ведучий узяв мікрофон. Жінка в білому вже була поряд з Бобі і лаялася на всі заставки, поки помічники відкупорювали для нього пляшку пива.

Ендрю був невдоволений:

– Робін не хоче завалити білого, це добре. Але нікчемний гівнюк повинен рахуватися з тим, що я на нього поставив!

– Ти з ним знайомий?

– З Робіном Тувумбою? Звичайно!

Знову гонг, але тепер Бобі стояв у кутку і, дивлячись, як до нього впевненими кроками наближається Тувумба, високо тримав руки, прикриваючи голову. Тому Тувумба знов ударив його в живіт. Бобі знову зігнувся удвоє. Тувумба обернувся до Террі-ведучого – який також виконував обов’язки судді, – аби той припинив бій.

Ендрю скрикнув, але пізно.

Удар Бобі звалив Тувумбу з ніг, і той гепнувся на ринг, а коли підвівся знову, супротивник налетів на нього як ураган. Точні удари сипались один за одним, і голова Тувумби відскакувала назад і вперед, як тенісний м’ячик. З носа потекла цівка крові.

– Дідько! Hustler![12]12
  Шахрай (англ.).


[Закрыть] – закричав Ендрю.

– Hustler?

– Наш приятель Бобі розігрував із себе аматора. Старий трюк, щоб змусити чайверсівського боксера розслабитися і розкритися. Напевно, хлопець – місцевий майстер. Робін, роззяво, тебе пошили в дурні!

Тувумба затулив обличчя руками і прогнувся, а Бобі продовжував завдавати коротких прямих ударів лівою рукою і важкі бічні й аперкоти – правою. Глядачі були в захваті. Жінка в білому знову підхопилася і кричала перший склад його імені:

– Бооо!..

Террі хитав головою. Група підтримки вже скандувала нову кричалку:

– Бий-бий, Бобі! Бий-бий-бий! Бобі, Бобі, неслабий!

– Та-а-к… Ну все, – зітхнув Ендрю.

– Тувумба програє?

– Здурів? – Кенсинґтон здивовано поглянув на Харрі. – Тувумба його прикінчить. А я сподівався, що сьогодні все обійдеться малою кров’ю.

Харрі постарався побачити те, що бачив Ендрю. Тувумба відкинувся на канати рингу і, здавалося, розслабився, тоді як Бобі гамселив його по животу. На мить Харрі подумав, що він от-от засне. Жінка в білому перемістилася за спину Муррі. Бобі змінив тактику і тепер цілився в голову, але Тувумба уникав ударів, повільно і неквапливо розгойдуючись вперед і назад. Майже як очкова змія, подумав Харрі, як…

Кобра!

Бобі завмер, не встигнувши довести удар до кінця. Голова його була ледь-ледь повернена вліво, на обличчі такий вираз, ніби він тільки зараз щось пригадав, очі закотилися, загубник випав, перенісся зламане, з рани тече кров. Діждавшись, поки Бобі почне падати, Тувумба ударив знову. У шатрі стало зовсім тихо, і Харрі почув, з яким мерзенним звуком ніс Бобі зустрів другий удар. І голос жінки в білому, яка кричала другий склад:

– …бііііі!

Бобі розплився в кутку рингу в калюжі власної крові.

Террі прослизнув на ринг і сказав, що бій закінчено, хоча всі і так це зрозуміли. У шатрі як і раніше стояла несамовита тиша, якщо не зважати на цокіт каблуків жінки в білому, коли та вибігала геть. Спереду її плаття стало червоним, а на обличчі було те саме здивування, що й у Бобі.

Тувумба спробував підвести Бобі на ноги, але його помічники відтягли тіло. Почулися слабкі і нетривалі оплески, але коли Террі підняв угору руку Тувумби, вони потонули в свисті. Ендрю похитав головою.

– Значить, сьогодні багато хто поставив на місцевого бійця, – вирішив він. – Ідіоти! Ходімо, отримаємо виграш, та треба перекинутися слівцем з цим бовдуром Муррі.

– Робіне! Ти, недоумок! За тобою в’язниця плаче!

Робін Тувумба на прізвисько Муррі, що притискав до одного ока хусточку з льодом, розплився в посмішці.

– Туко! Я чув твій голос. Що, знову потягло на азартні ігри? – неголосно запитав він. Любить, щоб до нього прислухалися, відразу ж вирішив Харрі. Голос був приємний і м’який і, здавалося, не міг належати боксерові, який щойно зламав носа людині, удвічі більшій за нього.

Ендрю підшморгнув носом:

– Азартні ігри, кажеш? Добре, якщо я тепер можу дозволити собі ставити на хлопців Чайверса. Та й то не напевно. Так і жди, що який-небудь білий відморозок тебе обдурить. Що тоді? – Харрі кашлянув. – А, до речі, Робіне, привітайся з моїм другом. Його звуть Харрі Ховлі. Харрі, це Робін Тувумба, наймерзенніший і найнебезпечніший маніяк у Квінсленді.

Вони поручкалися, і Харрі здалося, ніби його руку прищикнули дверима. Простогнав формальне «Як ся маєш?» і дістав у відповідь «Пречудово, друзяко, а як у тебе?» і білозубу посмішку.

– Краще не буває. – Харрі потер руку. Ця австралійська манера вітатися зажене його в могилу. А у відповідь, за словами Ендрю, має лунати щира і бурхлива радість. Мляве «дякую, нічого» сприймалося тут як образа.

Тувумба кивком показав на Ендрю:

– До речі, друже, Тука говорив, що він свого часу сам боксував у команді Джима Чайверса?

– От саме цього я не знав про… е-е, Тука. Він увесь – самі загадки.

– Тука? – розсміявся Тувумба. – Та він увесь – самі відгадки. Сам тобі все розповідає, тільки треба вміти чути. Але він, звичайно, не сказав, що з команди його попросили піти тому, що він був дуже небезпечний? Туко, скільки у тебе на совісті зламаних вилиць, носів і щелеп? Він довго був кращим боксером в Новому Південному Уельсі. Та от лихо – зовсім не вмів себе контролювати, ну ніскілечки. Врешті-решт якось відправив у нокаут суддю за те, що той, на думку Туки, зарано присудив йому перемогу! Оце галабурдник так галабурдник! Його дискваліфікували на два роки.

– На три з половиною, – усміхнувся Ендрю. Вочевидь, йому подобалося слухати, як інші розповідають про його боксерську кар’єру. – Хлопець був ще той дурбас, повір. Я лише збив його з ніг, а кістки він собі сам усі перетрощив.

Тувумба й Ендрю розреготалися.

– Коли я боксував, Робін ще пішки під стіл ходив. Отож переповідає все з моїх слів, – сказав Кенсинґтон Харрі. – Коли вдавалося викроїти час, я працював з важкими дітьми – був серед них і Робін. Я пояснював, як важливо вміти себе контролювати. Для науки наплів їм кілька страшилок про самого себе. Але Робін усе зрозумів неправильно і вирішив піти моїми слідами.

Тувумба посерйознішав.

– Ми нормальні, славні хлопці, Харрі. Зазвичай даємо їм погратися, перш ніж врізати раз-другий, щоб не задавалися, розумієш? Але цей хлопець умів битися! Такі типи дістають те, на що заслужили.

Двері прочинилися.

– Хай тобі дідько, Тувумба! Наче у нас до цього бракувало проблем! Ні, конче треба зламати ніс зятеві шефа місцевої поліції! – пробурчав Террі-ведучий і з підкресленою незадоволеністю голосно сплюнув.

– Просто рефлекс, шефе, – сказав Тувумба, дивлячись на жирний бурий плювок. – Таке більше не повториться. – Він непомітно підморгнув Ендрю.

Обнявшись наостанок з Ендрю, Тувумба попрощався з Харрі невідомою мовою, і норвежець поквапився дружньо поплескати його по плечу, щоб уникнути потиску руки.

– Якою мовою ви говорили під кінець? – запитав Харрі, коли вони сіли в автомобіль.

– А, це! Креольська, суміш англійської і слів аборигенів. Нею говорять багато аборигенів по всій країні. Як тобі бокс?

Харрі зітнув плечима:

– Цікаво було поглянути, як ти заробляєш гроші, але зараз ми могли б уже дістатися до Німбіна.

– Якби ми не поїхали сюди, то сьогодні увечері тебе б не було в Сіднеї, – відповів Ендрю. – Таким жінкам так просто побачення не призначають. Може, потім вона стане тобі за жінку і народить тобі маленьких Ховлі?

Обоє посміхнулись. За склом на тлі призахідного неба пропливали мимо дерева і маленькі будиночки.

Засвітла до Сіднея вони не встигли, але телевежа посеред міста освітлювала вулиці, немов величезна лампа. Ендрю зупинився біля лагуни Серкулар, неподалік Оперного театру. У світлі фар дриґався маленький нетопир. Ендрю запалив сигару. Харрі зрозумів, що виходити з машини не слід.

– Нетопир у аборигенів – символ смерті. Знав?

Харрі цього не знав.

– Уяви собі населене місце, на сорок тисяч років одрізане од усього світу. Тобто в цьому місці не знали ні іудаїзму, ні християнства, ні ісламу, тому що між цим місцем і найближчим континентом – ціле море. А картина сотворіння світу у місцевих жителів виглядає так. Першою людиною був Бір-рок-бурн. Його виліпив Байме, «несотворенний», який був початком усього і любив усіх своїх створінь і піклувався про них. Коротше, цей Байме – хлопець хоч куди, і друзі звали його Великий Батьківський Дух. І коли Байме створив Бір-рок-бурну і його дружині непогані загалом умови для життя, він показав на дерево ярран, де був борть із бджолами.

«Можете їсти все, що захочете, на землі, дарованій вам, але це дерево – моє, – попередив він їх. – Тому не їжте з нього, інакше вам і нащадкам вашим дістанеться на горіхи». – Ну, щось подібне. Хай там як, одного дня, коли Біррок-бурн пішов назбирати хмизу, його дружина підійшла до дерева ярран. Спочатку вона злякалася, побачивши перед собою високе священне дерево, і хотіла щодуху тікати від нього, але навколо було стільки хмизу, що вона мимоволі затрималася. Крім того, про хмиз Байме нічого не говорив. Збираючи хмиззя, вона почула над собою тихе дзижчання, підвела голову і побачила борть і мед, який стікав з бортя по стовбуру дерева. До цього вона куштувала мед лише раз, а тут його було страх як багато. На липких жовтих краплях блищало сонце, і Бір-рок-бурнова дружина врешті-решт не встояла і полізла на дерево.

Ту ж мить, як вітер, з дерева злетіла жахлива істота з величезними крилами. І був то нетопир Нарадарн, якого Байме посадив пильнувати священне дерево. Жінка впала на землю і кинулася до своєї землянки. Але було пізно – смерть уже прийшла в світ в образі нетопира Нарадарна, і прокляття його лягло на всіх нащадків Бір-рок-бурна. І від такого горя заплакало дерево ярран гіркими слізьми. Сльози збігали вниз по стовбуру і застигали, і червоні липучі краплі досі можна побачити на корі дерев ярран.

Ендрю із задоволеним виглядом струсив попіл із сигари.

– Ну, чим не Адам і Єва, га?

Харрі кивнув, визнаючи, що й справді якась подібність є:

– Можливо, іноді в народів у різних куточках планети просто з’являються схожі тлумачення або фантазії. Може, це природжене, записане в підсвідомості. І ми, незважаючи на всю нашу несхожість, рано чи пізно все одно приходимо до однакових відповідей.

– Дасть Бог. – Ендрю, примружившись, вдивлявся в сигарний дим. – Дасть Бог.

Бірґіта прийшла у десять хвилин на десяту, коли Харрі вже допивав другу склянку коли. На ній було звичайне біле бавовняне плаття, руде волосся зібране в симпатичний хвостик.

– Я вже боявся, що ти не прийдеш, – сказав Харрі. Начебто жартома, але ж він справді цього боявся. З того самого моменту, як призначив їй зустріч.

– Правда? – Вона грайливо поглянула на Харрі. Він вирішив, що вечір обіцяє бути приємним.

Вони замовили свинину під карі, курча з кеш’ю по-китайськи й австралійського вина.

– Знаєш, я досі дивуюся, як тебе занесло так далеко від Швеції.

– Не варто. В Австралії живе майже дев’яносто тисяч шведів.

– Невже?

– Велика хвиля була перед Першою світовою, потім молодь потягнулася у вісімдесятих, коли у Швеції почало зростати безробіття.

– А я гадав, що ви, шведи, не встигнете виїхати з дому, як починаєте сумувати за рідною їжею і святами.

– Все правильно, тільки це про норвежців. Так-так! Ті норвежці, з якими я тут зустрічалася, починали нудьгувати за домівкою мало не з перших днів, а через два-три місяці поверталися в Норвегію, до своїх в’язаних светрів!

– Але Інґер була не з таких?

Бірґіта посерйознішала:

– Ні, Інґер була не з таких.

– Чому ж вона залишилася тут, в Австралії?

– Тому ж, що й більшість із нас. Приїздиш погостювати і закохуєшся в країну, погоду, легке життя або якого-небудь хлопця. Хочеться продовжити посвідку на проживання. Скандинавки без зусиль знаходять роботу в барі. А потім розумієш, що це вже твій дім.

– З тобою було приблизно те саме?

– Приблизно так.

Деякий час вони їли мовчки. М’ясо було смачне і добре просмажене.

– А що ти знаєш про нового бой-френда Інґер?

– Ну, одного разу він заглянув до нашого бару. Вони познайомилися в Квінсленді. Думаю, на острові Фрезер. Він скидався на той тип хіпі, який, я гадала, вже зовсім вимер, але виявилось, непогано прижився в Австралії. Довге волосся, квітчастий просторий одяг, сандалі. Неначе тільки-но з пляжу у Вудстоку.

– Пляж? Але у Вудстоку немає моря, він посеред Нью-Джерсі.

– Там же, здається, є озеро, де купаються? Наскільки я пам’ятаю.

Харрі уважно подивився на неї. Бірґіта злегка зсутулилася над тарілкою. Біля перенісся збилися в зграю ластовинки. Харрі подумав, що вона дуже гарна.

– Ти не можеш цього пам’ятати. Ти ще надто молода.

Вона розсміялася:

– А ти що, старий?

– Я? Ну, на кілька днів, може, старший. Є речі, без яких у моїй роботі не обійтися. І десь усередині швидко починаєш почувати себе немічним і старим. Але маю надію, що я ще не втратив здатності відчувати життя і себе в ньому.

– Ах, бідолашний…

Харрі натягнуто посміхнувся:

– Думай що хочеш, але я це сказав не для того, щоб викликати твоє співчуття – хоча, звичайно, було б непогано, – просто так воно і є.

Харрі підкликав офіціанта, що саме проходив повз них, і замовив ще вина.

– Щоразу, коли копирсаєшся у вбивстві, це залишає свій слід. На жаль, копирсатися доводиться не в тих мотивах, про які писала Аґата Крісті, а більше в чужій брудній білизні і просто в лайні. Раніше я здавався собі таким лицарем правосуддя, але з часом все більше почуваю себе сміттярем. Зазвичай убивці – жалюгідні люди, і не так уже важко знайти як мінімум десять причин, чому вони стали такими. У результаті залишається одне-єдине відчуття – роздратування. Через те, що вони хочуть не просто зруйнувати своє життя, але, падаючи, хочуть прихопити ще й інших. Це, звичайно, звучить дещо сентиментально…

– Вибач, не хотіла здаватися цинічною. Я розумію, про що ти говориш, – сказала вона.

Полум’я свічки між ними сахнулося від легкого вітерцю з вулиці.

Бірґіта заговорила про себе і свого друга: як вони чотири роки тому зібрали в Швеції свої речі і з рюкзаками за спиною прибули до Австралії. Як пішки й автобусами добиралися від Сіднея до Кернза, ночуючи в наметах і дешевих готелях для таких от бродяг, іноді підробляючи в цих же готелях позаштатними адміністраторами і кухарями. Як вибралися до Найбільшого Бар’єрного рифу, як пірнали в океан, плавали бік у бік з черепахами і молот-рибами. Як, затамувавши подих, дивилися на стародавню скелю Айрес-рок. Як на заощаджені гроші купили квиток на потяг «Аделаїда – Еліс-Спрінгз», як у Мельбурні побували на концерті групи «Краудед Хаус» і, геть виснажені, опинилися в сіднейському мотелі.

– Дивно, як гарне часом обертається на погане.

– На погане?

Бірґіта зітхнула. Може, подумала, що розповіла цьому настирливому норвежцю занадто багато?

– Не знаю, як пояснити. У дорозі ми, напевно, щось втратили. Те, що раніше приймали як само собою зрозуміле. З часом ми перестали помічати, а потім забули одне одного. Просто попутники. Було добре. Адже і номер на двох знімати дешевше, і в наметі удвох ночувати спокійніше. Він знайшов собі в Нузі багату німкеню; а я поїхала далі, аби зайвий раз не нагадувати про себе. Наплювати на все. Коли він приїхав у Сідней, я сказала, що зустрічаюся з одним американцем, фанатом серфінгу. Не знаю, чи повірив він, може, і зрозумів, що я просто намагаюся поставити в наших стосунках крапку. У тому сіднейському мотелі ми пробували сваритися, але й це не врятувало наших стосунків. Я попросила його поїхати до Швеції і сказала, що приїду слідом.

– Мабуть, він уже і жданики поїв.

– Ми були разом шість років. Віриш, я навіть не пам’ятаю, як він виглядає.

– Вірю.

Бірґіта знову зітхнула.

– Не думала, що все так вийде. Я була певна, що ми одружимося, заведемо дітей і оселимося де-небудь у передмісті Мальме. І у нас буде дім із садком, і щоранку перед дверима лежатиме свіжа газета. А тепер – тепер я вже майже забула, як звучить його голос, або як добре нам було разом, або як… – Вона поглянула на Харрі. – Або як він з увічливості терпів моє базікання після кількох келихів вина.

Весь цей час Харрі посміхався. Пляшки вина йому вочевидь не вистачило, але Бірґіта це ніяк не прокоментувала.

– Я не з увічливості, я з цікавості, – сказав Харрі.

– Ну, тоді розкажи що-небудь про себе, крім того що ти працюєш в поліції.

Бірґіта нахилилась до нього, Харрі змусив себе не дивитися у викот її сукні. Але тепер він відчув легкий запах її парфумів і жадібно втягнув його носом. Стоп, стоп! Тримати себе в руках! Ця сволота у Карла Лаґерфельда і Крістіана Діора знають, як звести чоловіка з розуму.

Запах був чарівний!

– Значить, так, – почав Харрі. – У мене є старша сестра, мати померла кілька років тому, сам я живу в Осло – винаймаю в Теєні помешкання, ледве зводжу кінці з кінцями. Довгих романів у моєму житті не було, за винятком, мабуть, одного.

– Правда? І зараз у тебе теж нікого немає?

– Ну, не зовсім. Так, зо дві жінки, з якими я граю в якісь дурні і безглузді ігри. Іноді я телефоную їм, іноді вони – мені.

Бірґіта спохмурніла.

– Щось не так? – запитав Харрі.

– Не знаю, як я ставлюся до таких чоловіків. І жінок. У цьому я дещо старомодна.

– Але тепер усе це, звичайно, в минулому. – Харрі підніс угору келих.

– Не сказати, щоб мені сподобалися твої блискучі відповіді. – Вони чокнулися.

– Що ж ти насамперед цінуєш у чоловіках?

Прибравши позу мислителя, вона деякий час мовчки дивилася в порожнечу, перш ніж відповісти.

– Не знаю. Мабуть, легше буде сказати, що мені в чоловіках не подобається.

– То що ж? Окрім блискучих відповідей.

– Мені не подобається, коли мені влаштовують перевірки.

– Тебе це дуже ображає?

Бірґіта посміхнулася:

– Моя тобі порада, Казанова, – якщо хочеш зачарувати жінку, дай їй зрозуміти, що вона унікальна, що до неї у тебе особливе ставлення, не таке, як до всіх інших. Хлопцям, які чіпляють дівчат у барах, цього не зрозуміти. Та й розпусникам на кшталт тебе – теж.

Харрі розсміявся:

– Кажучи «зо дві», я мав на увазі таки «дві». А «зо дві» я сказав тому, що це звучить трохи інакше, начеб як… «три». Одну недавно покинув молодий чоловік, ну, за її словами. Останнього разу вона дякувала мені за те, що я такий… нештучний, а наші стосунки – такі… напевно, що ні до чого не змушують. Друга – це жінка, з якою я давно вже підтримую ненав'язливі стосунки, і вона наполягає, що позаяк почав їх я, то я ж зобов'язаний забезпечувати її якимсь мінімумом особистого життя, доки один з нас підшукає собі щось натомість. Стривай – а з чого це я виправдовуюсь? Я звичайний хлопець, і мухи не скривджу. Думаєш, я когось тут намагаюся зачарувати?

– Авжеж. Ти намагаєшся зачарувати мене. І не заперечуй!

Заперечувати Харрі не став.

– Гаразд. І як у мене вийшло?

Вона задумливо взяла келих, надпила з нього і відповіла:

– Нормально. В усякому разі, можливо. А взагалі, ні, чудово. Цілком.

– Звучить як «на п'ять з мінусом».

– Десь так.

Поряд із затокою було темно і майже безлюдно. Віяв холоднуватий вітер. На сходах Оперного театру фотограф щось пояснював напрочуд огрядним нареченим. Тим вочевидь не подобалося раз у раз переходити з місця на місце, та й не дивно з їхніми тілесами. Але нарешті ідеальний варіант було знайдено, і вони закінчили фотосесію з усмішками, сміхом і, можливо, сльозами.

Харрі й Бірґіта спостерігали цю картину з балюстради.

– Ось що означає з радощів як не луснуть, – сказав Харрі. – Чи шведською так не кажуть?

– Чому ні? Буває, людина така щаслива, що і шведською можна сказати: вона як не лусне з радощів. – Бірґіта вийняла з волосся шпильку і підставила обличчя вітру. – Буває, – повторила вона ледь чутно.

Вона стояла лицем до моря, і вітер розмаював її вогненне волосся, так що воно було схоже на щупальця величезної медузи.

Харрі раніш і не підозрював, що медузи бувають такими гарними.