Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

Ендрю, здавалося, поринув у глибокі роздуми. Харрі вів далі:

– І вже не дивно, що ти даєш мені адресу бару, де молодчики Еванса Вайта «випадково» виявляються завсідниками. І вони під тиском підтверджують ту історію, в яку всі просили мене повірити: що Вайт ні до чого.

До кімнати увійшли дві медсестри. Одна взялася за нижній кінець ліжка, друга доброзичливо, але твердо промовила:

– Вибачте, але час відвідин закінчився. Лікарі чекають містера Кенсинґтона на ЕЕГ.

Харрі почав шептати Ендрю на вухо:

– Я людина не блискучого розуму, Ендрю. Але розумію, що ти щось намагаєшся мені сказати. Не розумію лише, чому ти не скажеш цього прямо. Навіщо тобі я? Хтось тебе тримає, Ендрю?

Він ішов поряд з ліжком, поки сестри котили його по палаті і далі по коридору. Голова Ендрю із заплющеними очима лежала на подушці.

– Харрі, ти говорив, що в білих і аборигенів майже однакові історії про перших людей, бо у нас однакові міркування про невідоме. Що якісь розумові алгоритми – природжені. З одного боку, дурнішого я нічого не чув, але з другого – трохи сподіваюся, що ти маєш рацію. А значить, потрібно лише заплющити очі і побачити…

– Ендрю! – прошипів Харрі, коли вони зупинилися біля вантажного ліфта й одна з медсестер стала відчиняти двері. – Не пудри мені мізки, Ендрю! Це Отто? Отто – Буббур?

Ендрю розплющив очі:

– Як…

– Сьогодні ми його беремо, Ендрю. Після вистави.

– Ні! – Ендрю звівся на ліжку, та медсестра обережно, але впевнено натиснула йому на плечі.

– Лікар велів вам лежати тихо, містере Кенсинґтон. У вас же серйозний струс мозку. – Вона обернулася до Харрі: – Далі вам не можна.

Ендрю знову підвівся:

– Не зараз, Харрі! Два дні! Не зараз. Пообіцяй, що почекаєш два дні! Відвали, сестро! – Він вивернувся у неї з рук.

Харрі стояв і тримав узголів’я ліжка. Він нахилився і швидко прошепотів, майже випльовуючи слова:

– Поки що ніхто не знає, що ви з Отто знайомі, але це питання часу. Тоді стануть докопуватися до твоєї ролі. Я не можу більше їх стримувати, якщо ти не збираєшся мені допомагати. Ну ж бо!

Ендрю вчепився йому в рукав:

– Шукай краще, Харрі! Дивися краще! Побачиш, що… – почав він, але не доказав і знову повалився на подушку.

– Побачу – що? – запитав Харрі, але Ендрю заплющив очі і відмахнувся.

Він зараз такий старий і маленький, подумавХаррі. Старий, маленький і чорний у великому білому ліжку.

Медсестра грубо відсторонила Харрі. Останнє, що він побачив за зачиняними дверима ліфта, був помах руки Ендрю.

11
Страта, і Бірґіта роздягається

Тонкий серпанок хмар заснував сонце на вечірньому прузі над Бонді-Біч. Пляж потроху безлюднів. Рівним плавом проходили справжні аборигени цього знаного й чарівного австралійського пляжу: серфери з білими носами й вустами, вайлуваті культуристи, дівчата в підкорочених джинсах і на роликах, а ще бронзово-засмаглі богині пляжу із силіконовими формами – загалом, «The Beautiful People» – молоді, вродливі й (на перший погляд) благополучні. У цей час аж вирував бульвар Кемпбелл-Парейд, де нема де пальця просунути – скільки там салонів мод, невеликих готелів і шалено дорогих ресторанчиків. У потоки людей з ревом врізалися спортивні кабріолети, водії яких дивилися на тротуари в люстра крізь чорні окуляри.

Харрі згадав Кристину.

Той день, коли вони, подорожуючи Європою на потягах за квитками з молодіжною знижкою, зійшли в Канні. Був туристичний бум, на все місто не знайшлося жодної кімнати, де вони могли б заночувати, а брак коштів не дозволяв їм скористатися номером у дорогому готелі. І, з’ясувавши, коли наступний потяг до Парижа, вони залишили рюкзаки в камері схову й подалися на Круазетт. Там вони прогулювалися, розглядаючись на людей і тварин, таких багатих і таких вродливих, на неймовірні яхти з власними екіпажами, каютними катерами на кормі та вертолітними майданчиками на палубі. Дивлячись на все це, вони заприсягнися назавжди залишитися соціалістами.

Від цієї прогулянки вони так упріли, що вирішили скупатися. Рушники, плавки й купальники залишилися в рюкзаках, тож купатися довелося в нижній білизні. Кристині потрібний був чистий одяг, і Харрі позичив їй одні зі своїх надійних чоловічих трусів. Потім вони вдвох, весело сміючись, безжурно плескалися в Середземному морі, поруч з дорогими трусиками танга й золотими засмаглими тілами.

Харрі пригадав, як потому лежав на піску, а поряд стояла Кристина з пов’язаною на талії футболкою й скидала мокрі труси. Йому подобалася її шкіра, що зблискувала на сонці краплинами води, футболка на довгих засмаглих стегнах, м’які вигини її тіла, те, як поглядали на неї французи і як поглянула на нього вона, спіймала його погляд, посміхнулася і, дивлячись на нього, повільно надягла джинси. Збираючись застебнути блискавку на джинсах, сунула руку під майку, але там її і залишила, закинула голову, заплющила очі. Відтак дражливим червоним кінчиком язика облизнула губи – і, розреготавшись, упала на Харрі.

Далі вони обідали у надміру дорогому ресторані, з якого відкривався морський краєвид, а коли заходило сонце, обнімалися на пляжі, і Кристина плакала через те, що все це було так красиво. Вони вирішили винайняти номер у готелі «Карлтон», по змозі погостювати в ньому ті два дні, які хотіли пробути в Парижі, і потому накивати з готелю п’ятами, не розплатившись.

Коли Харрі думав про Кристину, він завжди насамперед згадував про це. Усе відбувалося так бурхливо, і потім він зрозумів, що причина – у передчутті розставання. Але Харрі не міг згадати, чи думав про це тоді.

Тієї осені його призвали до армії, а в грудні Кристина зустріла музиканта і виїхала з ним до Лондона.

Харрі, Леб’є і Водкінс сиділи у відкритому кафе, що на розі Кемпбелл-Парейд та Лемрок-авеню. Було пізно, і їхній столик уже огорнув вечірній морок, але темні окуляри досі ні в кого не викликали підозри. Набагато дивніший вигляд мали в таку спеку їхні піджаки, та з-під сорочок з короткими рукавами всім було б видно їхні портупеї. Говорити не було про що. Вони просто чекали.

Ошатна жовта будівля театру Сент-Джордж, де мав виступати Отто Рехтнаґель, розташувалася на шляху від Кемпбелл-Парейд до пляжу.

– Раніше стріляв з браунінга «хай-пауер»? – запитав Водкінс у Харрі.

Той заперечливо похитав головою. Йому показали, як треба заряджати, досилати патрони й прицілюватися. Та Харрі й гадки не мав, що все це аж так небезпечно. Навряд щоб Отто почав косити їх з автомата.

Леб’є поглянув на годинник.

– Уже час, – сказав він. На його голомозій голові виступили краплі поту.

Водкінс відкашлявся:

– Гаразд. Остання репетиція. Коли всі вийдуть на прощальний уклін, Харрі і я заходимо в бічні двері. Вони будуть відчинені – з охороною я домовився. На дверях гримерки Рехтнаґеля прибили велику табличку з його ім’ям. Почекаємо, доки він підійде, – і беремо його. Відразу в наручники. Зброї без необхідності не застосовувати. Коло заднього входу чекає машина. Коли Рехтнаґель піде зі сцени, Леб’є, даси сигнал по рації. І якщо він щось відчує і піде через зал – теж. А тепер – по місцях. Хух, хоч би в них були кондиціонери!

У маленькій затишній залі театру Сент-Джордж був аншлаг. Пролунали оплески, і завіса піднялася. Точніше, не піднялася, а впала. Спочатку клоуни стояли, здивовано дивлячись на стелю, звідки звалилася завіса, потім галасливо дискутували і нарешті безладно заметушилися, намагаючись прибрати її зі сцени, раз у раз штовхаючись і вибачаючись перед публікою. Публіка відповідала сміхом і підбадьорливими вигуками. Здавалося, серед глядачів у залі актори мають багато друзів і знайомих.

Сцену звільнили і спорудили на ній ешафот. Під барабанні звуки похоронного маршу з’явився Отто. Побачивши гільйотину, Харрі відразу зрозумів: номер буде той самий, який він уже бачив в «Енергетиці». Схоже, сьогодні на екзекуцію відправляли королеву, бо Отто був у бальному платті, жахливо довгій білій перуці з напудреним обличчям.

На катові теж був інший костюм: чорний, що щільно обліплював його стан, з великими вухами і перетинками під пахвами, – це робило його схожим на диявола.

Або нетопира, подумав Харрі.

Піднявся ніж гільйотини, під нього поклали гарбуза, і ніж загримів униз. Кат урочисто показав зраділій публіці половинки розрубаного овочу. Після немилосердних сцен зі сльозами і благаннями про пощаду королеву, на радість глядачам, уклали на плаху. Було видно, як сіпаються її ноги. Ніж знову підняли, почувся барабанний дріб, усе швидше й швидше, вогні на сцені поступово згасали.

Водкінс шепнув Харрі на вухо:

– Він що, й на сцені вбиває блондинок?

Барабанний дріб усе частішав. Харрі роззирнувся навсібіч: публіка сиділа як на голках. Деякі, повідкривавши роти, посунулися вперед, інші – з осклянілими очима – відсахнулися. Так, з радістю й жахом, цю сцену спостерігали покоління людей.

Водкінс знову шепнув:

– Насильство нагадує кока-колу і Біблію. Як сказав класик.

Барабанний дріб усе ще тривав, і Харрі подумав, що сцена затягується. Згадав, що коли він дивився цей номер уперше, ніж опустили майже відразу.

Зненацька без попередження просвистіло лезо.

Харрі завмер. Пролунав хрускіт, ніж перетяв шию. Барабанний дріб ущух, голова, стукнувшись, впала на підлогу.

Секунду було тихо як у вусі, потім жінка, що сиділа перед Водкінсом і Харрі, закричала. Паніка прокотилася залою. Харрі вдивлявся в темряву, але не побачив нічого, крім ката, який задкував назад.

– О Боже! – видихнув Водкінс.

Зі сцени долинув звук, ніби хтось плескав у долоні. І Харрі побачив: з перерізаної шиї стирчав білий обрубок хребта, ніби біла змія, що похитувала головою. Звідти на сцену цебенів фонтан крові.

– Він догадувався про наші плани! – прошепотів Водкінс. – Він знав, що ми прийдемо! І вдягнувся, як одна з його розтерзаних жертв! – Він обернувся до Харрі: – Чорт, Ховлі! Чорт, чорт!

Харрі раптом відчув нудоту – може, від цієї крові, може, від слівця «розтерзаних», а може, через те, що у Водкінса тхнуло з рота.

У наступну мить кат, либонь у шоковому стані, стрибнув, щоб підхопити голову, але посковзнувся в калюжі крові і впав на підлогу, а двоє інших клоунів вибігли на сцену, вигукуючи: «Увімкніть світло!» та «Завісу!».

Ще двоє прибігли із завісою, і всі четверо по черзі видиралися один одному на плечі, намагаючись закріпити завісу на стелі. За сценою хтось крикнув, освітлення блимнуло, щось голосно клацнуло, в залі враз запала цілковита темрява.

– Ходім звідси, Ховлі! Не подобається мені це. – Водкінс підвівся, тягнучи за рукав Харрі.

– Тихіше! – Харрі знову всадовив його на місце.

– Що таке?

Знову запалили світло. Там, де кілька секунд тому в хаосі змішалися кров, клоуни, завіси, гільйотини й відрубані голови, не було нікого – крім ката й Отто Рехтнаґеля з головою королеви під пахвою. Їхній поклін зала зустріла захопленим ревищем.

– I'll be damned,[58]58
  Щоб я був проклятий (англ.).


[Закрыть] – прошипів Водкінс.

У перерві Водкінс дозволив собі кухоль пива.

– Цей перший номер усю душу з мене вийняв, – зізнався він. – Чорт, я ще й досі тремчу. Може, взяти його зараз? Я геть здурію, доки діждуся кінця.

Харрі знизав плечима:

– Чого це? Тікати він не збирається, нічого не підозрює. Діємо за планом.

Водкінс потай перевірив, чи на місці рація. Леб’є, заради безпеки, залишився в залі. Поліцейська машина чекала коло заднього виходу.

Визнаючи новації вельми ефектними, Харрі все ж не розумів, навіщо Отто замінив Людовіка XVI невідомою блондинкою. Звичайно, він розраховував, що Харрі, діставши безкоштовний квиток, обов’язково прийде. Гра з поліцією? Харрі читав, що серійні вбивці смілішають, якщо довго залишаються неспійманими. Чи це прохання його зупинити?

Але можливий і третій варіант: просто цирковий номер з деякими змінами.

Дзвінок.

– Here we go again,[59]59
  Повертаймося (англ.).


[Закрыть] – сказав Водкінс. – Маю надію, більше сьогодні нікого не вб’ють.

Отто з’явився знову в невеликій сценці в другому акті, убраний мисливцем і з пістолетом у руці. Назустріч котилися дерева, він щось видивлявся крізь них, насвистуючи птахом. Потім прицілився. Гучно бахнуло, від пістолета вгору піднялася хмарка диму, з одного дерева на сцену гепнулося щось чорне. Мисливець підбіг і підняв чорну кішку! Здавалося, він украй здивований. Важко зітхнувши, Отто під оплески покинув сцену.

– Я не зрозумів, – пошепки поскаржився Водкінс.

Харрі також не здатний був оцінити номер по заслузі, по-перше, через те, що нерви в нього були надто напружені, а по-друге, він більше дивився на годинник, ніж на сцену. До того ж основу більшості номерів складала місцева політична сатира, яку не розумів Харрі, зате вельми цінували глядачі. Музика заграла голосніше, вогні блимнули, і всі артисти вийшли на сцену.

Харрі й Водкінс, вибачаючись на кожному кроці, протовпилися вперед і рушили до відчинених дверей збоку від сцени, як і було домовлено. Вони опинилися в коридорі, що півколом огинав сцену. Знайшовши двері з табличкою «Отто Рехтнаґель, клоун», стали чекати під ними. Від оплесків і музики здригалися стіни, та Водкінс розчув слабкий писк рації й вивудив її з кишені.

– Вже? – запитав він. – Ще ж музика не скінчилася. Прийом.

Водкінс вирячив очі.

– Що?! Повтори. Прийом.

Харрі зрозумів: щось іде не так.

– Сиди, стеж за дверима. Кінець зв’язку!

Водкінс запхав рацію назад до кишені і дістав з портупеї пістолет:

– Леб’є не бачить Рехтнаґеля на сцені.

– Може, він просто його не впізнав? Вони так гримуються, що…

– Свині немає на сцені, – повторив Водкінс, безрезультатно смикаючи дверну ручку. – Чорт, Харрі, добром це не кінчиться!

Коридор був вузький. Водкінс притулився спиною до протилежної стіни й почав гатити в двері ногою. З третього удару двері вилетіли. Гримерку заповнювала біла пара. На підлозі була вода. І вода й пара струменіли з прочинених дверей – очевидно, в душову. Вони встали по обидва боки цих дверей, Харрі дістав пістолет і намацав курок.

– Рехтнаґелю! – гукнув Водкінс. – Рехтнаґелю!

Відповіді не було.

– Не подобається це мені, – прошипів він.

Харрі це теж не подобалося – він за своє життя дивився надто багато детективів і знав, що відчинені душові, з яких ніхто не відповідає, нічого хорошого не провіщають.

Водкінс вказівним пальцем показав на Харрі й великим – на душову. Харрі захотілося у відповідь показати середній, але сперечатися не доводилося. Ногою відчинивши двері, він зробив крок у жару і пар й відразу змок на хлющ. Просто перед Харрі висіла занавіска. Не опускаючи пістолет, Харрі рвучко відсмикував її.

Порожньо.

Закриваючи воду, Харрі обпік руку, голосно лайнувшись по-норвезьки. У черевиках хлющало. Пара розсіювалася. Харрі оглянув душову.

– Нікого! – гукнув він.

– А якого біса тут стільки води?

– Почекай, тут щось застрягло в зливному отворі.

Харрі сунув руку в воду, шукаючи затичку, і намацав щось гладке і м’яке, що застряло у стокові. Харрі потягнув це «щось» угору. Раптом він відчув, що починає задихатися. Він проковтнув слину й постарався вдихнути, але пара все сильніше стискала йому горло.

– Що там? – запитав Водкінс.

Він стояв у дверях душової й дивився на Харрі, який присів навпочіпки.

– Здається, я програв Отто Рехтнаґелю сто доларів, – тихо відповів Харрі. – Точніше, тому, що від нього залишилося.

Що відбувалося потім, Харрі бачив ніби в тумані. Здавалося, пара з душової кабінки розлилася по його тілу.

У коридорі розпливчастий силует охоронця намагався відчинити двері реквізиторської. Замкову шпару було заліплено чимось червоним. Двері зламали, усередині стояла скривавлена гільйотина. Почувся скрик – якийсь глухуватий, невиразний, – колег Рехтнаґеля не вдалося стримати, і перед їхніми очима з’явився Отто, розкиданий по всій кімнаті.

Кінцівки валялися по кутках, ніби лялькові руки й ноги.

Підлога й стіни були забризкані справжньою липкою кров’ю, яка поволі зсідалася й темніла. Позбавлене рук і ніг тіло лежало на підставці для гільйотини – скривавленим шматком м’яса з широко розплющеними очима, клоунським носом й помадою на губах і щоках.

Харрі здалося, що пара підступила йому до шкіри, заповнила рот і сягнула піднебіння. Ніби в сповільненій зйомці, з туману з’явився Леб’є, підійшов до нього й голосно прошепотів на вухо: «Ендрю зник з лікарні».

Водкінс усе ще не міг відійти від гільйотини.

– Чортяча самовпевненість, – почув Харрі відлуння його голосу.

Еге ж, відгукнулося в голові у Харрі.

На голову Отто вбивця начепив білу перуку.

Вентилятор, мабуть, змастили – він обертався рівно і майже безшумно.

– Отже, поліцейські в машині бачили, як із дверей виходив тільки кат, вдягнутий у чорне, так?

Маккормак викликав усіх до кабінету.

Водкінс кивнув:

– Так, сер. Погляньмо, що бачили актори й охорона, – їх свідчення зараз записують. Або вбивця сидів у залі і пройшов у відчинені двері на сцені, або ж він увійшов у задні двері до приїзду нашої машини.

Він зітхнув.

– Начальник охорони каже, що під час вистави задні двері були замкнуті. Отже, або в нього був ключ, або він непомітно увійшов разом з акторами і десь сховався. Потім, після номера з кішкою, коли Отто готувався до останнього виходу, він постукав до гримерки. Вочевидь, він його приспав – експерти знайшли сліди діетилового ефіру. Будемо на це сподіватися, – додав Водкінс. – І зробив це або в гримерці, або вже у реквізиторській. Цей хлопець – сущий диявол. Розчленувавши тіло, він узяв відрізаний статевий орган, спокійно повернувся до гримерки і відкрив воду, щоб, коли до Отто прийдуть, подумали, що він у душі.

Маккормак відкашлявся.

– А гільйотина? Людину можна вбити й простіше.

– Сер, я вважаю, з гільйотиною все вийшло випадково. Навряд чи він знав, що в перерві її перенесуть у реквізиторську.

– Дуже, дуже хвора людина, – сказав Леб’є своїм нігтям.

– А двері? Вони ж усі були замкнені. Як він потрапив до реквізиторської?

– Я розмовляв з начальником охорони, – сказав Харрі. – Як у керівника трупи, у Отто була своя низка ключів. Вона зникла.

– А той… костюм диявола?

– Лежав поряд з гільйотиною, разом з бутафорською головою й перукою, сер. Вбивця надягнув його після злочину. Вельми хитро. І навряд чи готувалося заздалегідь.

Маккормак підпер голову долонями:

– Що ти скажеш, Юне?

Протягом усього цього часу Юн щось вистукував на комп’ютері.

– Абстрагуймося від диявола в чорному одязі, – запропонував він. – Найлогічніше передбачити, що вбивця – один з акторів.

Водкінс голосно чмихнув.

– Дозвольте договорити, сер, – сказав Юн. – Ця людина знала програму й те, що після номера з кішкою Отто на сцені не з’явиться – тобто до останнього виходу двадцятьма хвилинами пізніше його ніхто не кинеться шукати. Членові трупи не потрібно проникати потайки, а хто-небудь інший навряд чи пройшов би непоміченим. Хтось із вас неодмінно б помітив, якби він увійшов у бічні двері.

Усі тільки ствердно кивнули.

– Крім того, я з'ясував: ще троє членів трупи теж їздили з «Пересувним австралійським парком розваг». Тобто сьогодні в театрі було ще троє, які раніше бували у певних місцях у певний час. Може, Отто був ні в чому не винен, а просто знав занадто багато? Шукаймо там, де можна що-небудь знайти. Пропоную почати з трупи, а не з примари опери, яка нам явно не по зубах.

Водкінс заперечливо похитав головою:

– Не забуваймо про те, що хтось невідомий покинув місце злочину в костюмі, що лежав поряд зі знаряддям убивства. Не може бути, щоб він не мав до цього вбивства жодного стосунку.

– Гадаю, трупі треба дати спокій, – підтримав його Харрі. – Досі ніщо не спростовує нашу версію, що саме Отто винен у всіх зґвалтуваннях і вбивствах. А причин убити маніяка – безліч. По-перше, може, вбивця був у всьому замішаний, знав, що Отто скоро заарештують, і боявся погоріти разом з ним. По-друге, вбивця міг і не знати наперед, скільки в нього часу, – він міг випитати це в Отто. А по-третє, вдумайтеся в подію. – Він заплющив очі. – Розумієте? Вбивця – нетопир. Нарадарн!

– Що-що? – запитав Водкінс.

Маккормак засміявся.

– Здається, наш норвезький друг заглибився в порожнечу услід за нашим улюбленим детективом Кенсинґтоном, – пояснив він.

– Нарадарн, – повторив Юн. – Нетопир, символ смерті в аборигенів.

– Мене непокоїть інше, – вів далі Маккормак. – Хлопець міг відразу після злочину непомітно вискочити в задні двері й опинитися на одній з найбільш жвавих вулиць Сіднея, де йому дуже легко було відразу загубитися в натовпі. А він марнує час на те, щоб надягти костюм, який напевно викличе підозри в інших, проте водночас не викличе їх у поліції. Ніби знав, що ми стежитимемо за задніми дверима. А коли так, то звідки він міг про це дізнатися?

Запала тиша.

– До речі, як там Кенсинґтон у лікарні? – Маккормаку набридло жувати жуйку, і він приліпив її під стіл.

Стало зовсім тихо. Тільки ледь чутно шелестів вентилятор.

– Його там уже немає, – нарешті відповів Леб’є.

– Мгу… швидко ж він видужав! – сказав Маккормак. – Та однаково мусимо задіювати решту ресурсів, адже – запевняю вас – розчленовані клоуни привертають більшу увагу преси, ніж зґвалтовані жінки. І повторю, хлопці: ми не можемо собі дозволити начхати на газети. Скільки у нас начальників познімали й змінили через кляті газетні статті! Тому, якщо бажаєте моєї відставки, ви знаєте, що робити. Тепер – по хатах, відсипатися. Що, Харрі?

– Нічого, сер.

– Гаразд. Добраніч.

Усе було по-іншому. Вікно в номері не завішене, і в неоновому світлі Кінґз-Крос Бірґіта роздягалася для Харрі.

Він лежав у ліжку, а вона стояла серед кімнати і, не зводячи з нього серйозних, майже сумних очей, поступово скидала з себе одяг. У Бірґіти були довгі ноги, струнке тіло й шкіра біла як сніг, особливо при такому освітленні. За прочиненим вікном гуло нічне місто – автомобілями, мотоциклами, звуками шарманок гральних автоматів і ритмом диско. І все це – з галасом суперечок, криків і брудної лайки – нагадувало сюрчання цвіркунів.

Бірґіта розстібала блузку – не надто повільно й зовсім не хтиво. Вона просто роздягалася.

«Для мене», – подумав Харрі.

Без одягу він бачив її і раніше, але сьогодні все було по-іншому. Вона була така вродлива, що Харрі нараз засоромився свого поки що ледь помітного подвійного підборіддя. Раніше він не розумів її соромливості: чому вона повністю роздягалася тільки під ковдрою і чому, коли вставала з ліжка, щоб іти в душ, прикривалася рушником. Потім зрозумів, що річ зовсім не в скромності чи соромливості. Просто має пройти час, щоб почуття усталилися, народилась довіра одне до одного. А сьогодні все по-іншому. Роздягання було ритуалом, і своєю голизною вона ніби показувала, яка вона вразлива, як вона йому довіряє.

Серце забилося сильніше. Почасти тому, що Харрі пишався і радів довірі цієї сильної вродливої жінки, почасти – від страху, що він негідний цієї довіри. Але найбільше – через те, що він зрозумів: усе, про що він думає і що відчуває, – тут, перед ним, у миготінні рекламних щитів, червоному, синьому й подекуди зеленому. На, дивися! Що, роздягаючись сама, вона роздягала його.

Залишившись зовсім без одягу, вона й далі стояла, і здавалося, її біла шкіра освітлює кімнату.

– Йди сюди, – покликав він голосом радше невиразним, ніж упевненим, відкидаючи ковдру.

Та Бірґіта не зрушила з місця.

– Дивися, – прошепотіла вона. – Дивися.