Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

– А поцілунок, красунчику?

– Отто думає, що він – дама. Шляхетного походження, – пояснив Ендрю.

– Облиш, Туко. Отто знає, що він чоловік. Що це ви, хлоп’ята? Чи не хочете пересвідчитися самі?

У Харрі почервоніли вуха. Клоун перевів свої накладні вії на Ендрю:

– А твій дружок вміє говорити?

– Перепрошую. Мене звуть Харрі… е-е… Ховлі. Мені сподобався ваш номер. І костюми. Дуже… натурально. І незвично.

– Людовік номер шістнадцять? Незвично? Та що ви, це ж класика жанру. Вперше цей номер поставила родина Яндашевських за якихось два тижні після справжньої страти в січні 1793 року. Народові сподобалося. Народові завжди подобаються привселюдні страти. Знаєте, скільки разів на рік американські телеканали прокручують убивство Кеннеді?

Харрі похитав головою.

Отто задумливо поглянув у стелю.

– Без кінця.

– Отто вважає себе послідовником великого Янді Яндашевського.

– Невже? – На уславлених клоунських династіях Харрі знався не дуже.

– Туко, я гадав, твій приятель розуміє, що до чого. Отже, родина Яндашевських була музичною комічною трупою, яка на початку XX сторіччя приїхала на гастролі й оселилася в Австралії. Аж до смерті Янді в 71-му вони керували цирком. Я вперше побачив Янді, коли мені було шість років. З того часу я знав, ким стану, коли виросту. І я ним став.

Сумна клоунська посмішка проступила крізь грим.

– А як ви один з одним? – запитав Харрі. Ендрю і Отто переглянулися. З їх виразу він зрозумів, що бовкнув щось не те. – Ну… познайомилися… Ну, поліцейський і клоун… не зовсім…

– Це довга історія, – відповів Ендрю. – Ми, можна сказати, росли разом. Отто, звісна річ, маму рідну б продав за шматок моєї дупи, але я змалечку бігав за дівчатками і поводився як мерзенний гетеросексуал. Напевно, погана спадковість або довкілля, як гадаєш, Отто?

Ендрю розсміявся, але Отто жестом змусив його заткнутися.

– Не було б у тебе грошей і роботи, і твій задок дістався б мені, – побідкався він. Харрі поглянув довкола: інші члени трупи, здавалося, не звертали на їхню розмову жодної уваги. Одна з дівчат, що виступали на трапеції, підморгнула поліцейському.

– Ми з Харрі збираємося вечірком прогулятися до «Олбері». Складеш компанію?

– Ти ж знаєш, Туко, я туди більше ні ногою, – роздратовано кинув Отто.

– Пересиль себе, Отто. Адже життя йде далі.

– Ти маєш на увазі, йде далі в інших. А моє зупинилося тут, саме тут. Кохання гине, і я разом з ним. – Він театрально приклав руку до лоба.

– Як хочеш.

– До того ж мені треба заскочити додому – погодувати Вальдорфа. Ідіть без мене, я, може, надійду пізніше.

– До побачення. – Харрі чмокнув простягнуту йому руку.

– До скорого побачення, красунчику!

Сонце вже сіло, коли вони знайшли автостоянку на Оксфорд-стрит у Паддінґтоні, поряд з парком. Біля входу красувалася табличка «Green Park», хоча трава вже поблякла і стала бурою, і крім альтанки в самому центрі, зеленого там нічого не було. Під деревом валявся підстаркуватий абориген. Одяг звисає шматтям, а сам до того брудний, що здавався швидше сірим, ніж чорним. Угледівши Ендрю, він помахав рукою на знак вітання, але той ніяк не відреагував.

У барі «Олбері» народу було стільки, що поліцейські заледве протиснулися в скляні двері. Харрі постояв біля входу, роздивляючись строкатий натовп відвідувачів. Кого тут лишень не було, але найбільше молодих людей: рокерів у потертих куртках, «япі» в строгих костюмах, «художників» з борідками і коктейлями, симпатичних білявих і білозубих прихильників серфінгу і чорношкірих ем-сі – як їх назвав Ендрю, «байкіз». Посеред бару саме у розпалі було шоу за участі довгоногих дівиць у занадто відвертих темно-червоних убраннях. Вони стрибали навколо стійки і під фонограму співали «І will survive» Глорії Гейнор. Час від часу вони підміняли тих, хто обслуговував відвідувачів, підморгуючи і відверто заграваючи з ними.

Розштовхавши відвідувачів ліктями, Харрі підійшов до стійки і зробив замовлення.

– Зараз, солодунчику! – пробасила офіціантка в римському шоломі й лукаво посміхнулася.

– Слухай, ми з тобою що, єдині в цьому місті, у кого нормальна орієнтація? – запитав Харрі, повертаючись до напарника з пивом і склянкою соку.

– Після Сан-Франциско тут найбільше у світі скупчення голубих, – визнав Ендрю. – В сільській місцевості у нас збоченців не дуже полюбляють. Ну от сільські педерасти і тягнуться до Сіднея з усієї Австралії. Та й не тільки з Австралії – з усього світу.

Вони підійшли до іншої стійки в глибині бару, й Ендрю звернувся до дівчини, що стояла до них спиною. У дівчини було руде волосся – таких рудих Харрі в житті не бачив. Воно доходило до задніх кишень обтислих джинсів, проте не приховувало стрункої спини і округлих стегон. Дівчина обернулася і всміхнулася сліпучо-білою посмішкою. У неї були красиві, тонкі риси обличчя, небесно-блакитні очі і незліченні ластовинки. Шкода, якщо вона виявиться чоловіком, подумав Харрі.

– Привіт, це знову я! – Ендрю намагався перекричати громоподібне диско сімдесятих. – Пам’ятаєте, я запитував про Інґер. Маєте час поговорити?

Рудявка посерйознішала, кивнула і, сказавши щось своїм напарникам, пішла в курилку за кухнею.

– Щось знайшли? – запитала вона англійською. Тільки цієї фрази вистачило, щоб Харрі зрозумів: вона набагато краще говорить шведською.

– Якось я зустрів старого, – сказав Харрі норвезькою. Дівчина здивовано поглянула на нього. – Він плавав по Амазонці. Після того як він сказав мені три слова португальською, я зрозумів, що він швед. Він прожив там тридцять років. А я ні слова не знаю португальською.

Здивування дівчини змінилося дзвінким сміхом, що нагадав Харрі щебетання лісової пташки.

– Är det värkligen så uppenbart?[8]8
  Хіба це так помітно? (Швед.)


[Закрыть] – запитала вона спокійним низьким голосом, трохи грасируючи.

– Інтонація, – пояснив Харрі. – Ви ніяк не можете відвикнути від своєї інтонації.

– Молоді люди, ви що, знайомі? – почули вони англійську мову. Ендрю з підозрою дивився на них.

Харрі поглянув на дівчину.

– Та ні, – відповіла та.

А шкода, подумав Харрі про себе.

Її звали Бірґіта Енквіст, вона мешкала в Австралії вже чотири роки і рік пропрацювала в барі «Олбері».

– Ну звісно, іноді ми плескали язиком на роботі, але близькими подругами не були – вона якось трималася осторонь. Ми інколи всі гуртом вибиралися в місто погуляти. Інґер їздила з нами, але особливо себе там не проявляла. Коли прийшла сюди влаштовуватись, вона тільки-тільки з’їхала від свого бой-френда в Ньютауні. Наскільки мені відомо, вони довго були разом, але це все. І ще – вона дуже любила знаходити в житті щось нове.

– А ви не знаєте, з ким зі своїх знайомих вона найчастіше зустрічалася? – запитав Ендрю.

– Якщо чесно, ні. Я ж кажу, вона особливо про себе не розводилася. Та й мені це було не надто цікаво. У жовтні вона їздила у Квінсленд і там зустрілася з якимись хлопцями, потім підтримувала з ними контакт. Може, і хлопця вона там підчепила – він якось заходив сюди. Але ж про це я вже розповідала? – Її голос звучав запитально.

– Так, так, я знаю, фрекен Енквіст, просто хочу, аби це почув мій норвезький колега, а за одним разом і поглянув, де працювала Інґер. Можливо, ми тут, у сіднейській поліції, чогось не помітили, і на це нам укаже Харрі Ховлі – найкращий слідчий Норвегії.

Харрі закашлявся.

– А хто такий «містер Бін»? – нарешті запитав він не своїм голосом.

– «Містер Бін»? – Бірґіта здивовано поглянула на поліцейських.

– Ну, не актор Роуєн Аткінсон, а той, який, по-вашому, на нього схожий.

– A-а, «містер Бін»! – Бірґіта знову зайшлася своїм дзвінким сміхом. Як він їй личить, подумав Харрі. – Це наш адміністратор Алекс. Він завжди спізнюється.

– У нас є підстави вважати, що він цікавився Інґер.

– Так, вона йому подобалась. І не лише вона – більшість дівчат, що працюють у барі, потерпають від його нав’язливих залицянь. Ми ще називаємо його Камбалою. А кличку «містер Бін» придумала Інґер. Йому, бідоласі, теж нелегко: за тридцять, живе з матір’ю, і навряд чи щось зміниться. Але адміністратор він хороший. І людина сумирна, якщо це вас цікавить.

– А ви звідки знаєте?

Бірґіта почухала ніс:

– Ну, по ньому видно.

Харрі зробив вигляд, ніби записує її слова.

– А ви не пригадаєте когось із знайомих Інґер, по кому було б видно інше?

– Сюди багато народу ходить. Не всі ж педики. Інґер багатьом подобалася, вона гарненька. Була. Але так от щоб пригадати… Мабуть…

– Ну-ну?

– Та ні, нічого.

– У рапорті сказано, що в ніч убивства Інґер була тут. Ви не знаєте, вона домовлялася зустрітися з кимось після роботи чи збиралася відразу піти додому?

– Вона забрала з кухні залишки їжі, сказала, для псини. Я й не знала, що в неї є собака, тому запитала, куди вона збирається. Вона сказала, що додому. Більше я нічого не знаю.

– Диявол, – пробурмотів Харрі. І у відповідь на здивований погляд Бірґіти пояснив: – У її домовласника є тасманійський диявол. Значить, цю тварюку треба було чимось задобрити, аби проскочити в дім цілою і неушкодженою.

Подякувавши Бірґіті, поліцейські вже намірилися йти, коли дівчина сказала:

– Ми тут, в «Олбері», всі дуже шкодуємо про те, що сталося. Як там її батьки?

– Боюся, не дуже добре, – відповів Харрі. – Звичайно, обоє шоковані. І покладають на себе вину за те, що дозволили їй сюди поїхати. Труну з тілом відправлять до Норвегії завтра. Якщо хочете послати квіти на похорон, я можу дати вам адресу в Осло.

– Дякую, дуже люб’язно з вашого боку.

Харрі хотілося запитати ще про дещо, але він вирішив, що це буде недоречно після розмови про смерть і похорон. Наостанок він зловив її усмішку, і довго ще вона сяяла у нього перед очима.

– Дідько! – пробурмотів він. – А, що буде, те й буде.

У барі гриміла музика «Walking On Sunshine», і всі трансвестити, а також дехто з гостей сіпалися під неї, видершись на стійку бару.

– У таких місцях, як «Олбері», смуток і скорбота не затримуються, – зауважив Ендрю.

– Не дивно, – відгукнувся Харрі. – Життя йде далі.

Попросивши Ендрю зачекати, він повернувся у бар і помахав рукою Бірґіті:

– Перепрошую, ще одне питання.

– Яке?

Харрі зробив глибокий вдих. Він уже пошкодував, що сказав це, але відступати було пізно.

– Ви не знаєте, тут є який-небудь гарний тайський ресторан?

Бірґіта задумалася:

– Та-ак… є, на Бент-стрит, у Сіті. Знаєте, де це? Кажуть, дуже навіть пристойний.

– Якщо так, не могли б ви сходити туди зі мною?

Якось по-дурному звучить, подумав Харрі. І непрофесійно. Навіть дуже. Бірґіта приречено зітхнула. Але Харрі зрозумів, що це – початок. До того ж вона усміхнулася.

– Ви часто так робите, пане слідчий?

– Буває.

– І як, спрацьовує?

– У плані статистики? Не дуже.

Вона розсміялася і з цікавістю поглянула на Харрі. Потім знизала плечима.

– А чом би й ні? Середа у мене вихідний. Зустрічаємося о дев’ятій. І платиш ти, snutjävel.[9]9
  Негіднику (швед.).


[Закрыть]

3
Єпископ, боксер і медуза

Коли Харрі розплющив очі, була тільки третя година ночі. Він спробував заснути знов, але не міг позбутися думок про дивне вбивство Інґер Холтер і про те, що зараз в Осло восьма вечора. До того ж він згадував ластовинчате обличчя, яке бачив усього кілька хвилин, а потім почувався останнім дурнем.

– Ну і йолоп ти, Холе! – лаяв він себе пошепки в темряві.

О шостій годині він зрозумів, що треба вставати. Прийнявши освіжаючий душ, Харрі вийшов назустріч неяскравому небу і вранішньому сонцю і став шукати, де б поснідати. З боку Сіті доносився гул, але міська метушня поки що не дійшла свого апогею. Район Кінґз-Крос мав свій шарм, свою чарівність недбалості, і Харрі помітив, що йде, наспівуючи якийсь веселий мотивчик. Вулиці безлюдні, якщо не брати до уваги кількох пізніх гуляк, сплячої парочки, що затишно влаштувалася під укривалом на сходах, і легко одягненої блідої повії, що заступила на ранкову зміну.

Біля ресторанчика на узбіччі стояв його власник і мив хідник. У чудовому настрої Харрі замовив шинку й тост і розправився із сніданком, споглядаючи, як легкий вітерець грайливо торкає серветку на столі.

– Щось ранувато, Ховлі, – сказав Маккормак. – Ну і правильно: мозок найкраще працює вранці, між пів на сьому й одинадцятою. А потім уже діла не жди. До того ж зранку тут тихо. Зате о дев’ятій починається такий рейвах, що я простої думки в голові утримати не можу. Ти, гадаю, теж. А от у сина в кімнаті постійно гримить магнітофон. Каже, у тиші він не може робити уроки. Уявляєш?

– …

– Але вчора я вирішив, що з мене досить, увійшов до нього і вирубав цю пекельну машину. А він кричить: «Я інакше не можу зосередитись!» Я йому сказав, що нормальні люди так не читають. А він скорчив міну: «Люди, татусику, бувають різні!» Ну що з нього взяти, у його-то віці?

Маккормак замовк і поглянув на фотографію на своєму столі.

– А в тебе є діти, Ховлі? Немає? Я от іноді запитую себе питанням: чого я, власне кажучи, досяг у житті? До речі, в якій норі тебе поселили?

– Готель «Кресент» на Кінґз-Крос, сер.

– Авжеж, Кінґз-Крос. Ти не перший норвежець, якому довелося там пожити. Два роки тому сюди з офіційним візитом приїздив єпископ Норвегії чи хтось подібний до того – не згадаю, як на ім’я. Але пам’ятаю, його хлопці замовили йому номер у готелі на Кінґз-Крос. Вирішили, що «Кінґз-Крос» – це «Царський хрест» або щось іще у біблійному дусі. Ну, значить, приїздить він туди, відразу ж потрапляє на очі місцевим шлюхам, і одна з них підходить до нього і робить досить відверту пропозицію. Б’юся об заклад, єпископ виписався з готелю ще до того, як туди занесли його валізи…

Маккормак сміявся, поки на очі не виступили сльози.

– Ось воно як, Ховлі. Ну то чим гадаєш зайнятися сьогодні?

– Думав поглянути на тіло Інґер Холтер, поки його не відправили до Норвегії, сер.

– Дочекайся Кенсинґтона – він проведе тебе до моргу. Але ж ти читав копію звіту про розтин?

– Так, звичайно, просто я…

– Просто – що?

Відвернувшись до вікна, Маккормак промимрив щось, що Харрі сприйняв як схвалення.

На вулиці було плюс двадцять вісім, а в підвалі моргу Південного Сіднея – плюс вісім.

– Багато нового довідався? – запитав Ендрю, щільніше загортаючись у піджак.

– Та взагалі-то ні. – Харрі дивився на останки Інґер Холтер. Обличчя під час падіння відносно не постраждало. Так, кінчик носа розбито, на одній щоці – помітна вм’ятина, але жодних сумнівів у тому, що це обличчя тієї самої всміхненої дівчини з фотографії, доданої до поліцейського звіту. Навколо шиї чорні відмітини, по всьому тілу – синці, рани та кілька глибоких порізів, а в одному місці видніє біла кістка.

– Батьки хочуть поглянути на знімки. Норвезький посол намагався їх відраяти, але адвокат наполіг. Не думаю, що матері варто бачити доньку в такому вигляді, – похитав головою Ендрю.

Харрі узяв лупу і став уважно вивчати синці на шиї.

– Душили голими руками. Це не так-то просто. Убивці або сили не бракує, або він одержимий прагненням убивства.

– Або є досвід у подібних справах.

Харрі поглянув на Ендрю.

– Тобто?

– У неї нема ні шкіри під нігтями, ні волосся вбивці на одязі, по руках не скажеш, що вона відбивалася. Вона загинула так швидко, що майже не встигла учинити опір.

– Ви з подібним уже мали справу?

Ендрю знизав плечима:

– Попрацюй тут з моє – будь-яке вбивство буде до чогось подібним.

Та ні, подумав Харрі. Якраз навпаки. Що довше працюєш, то більше переконуєшся, що в кожному вбивстві є свої деталі і нюанси, які роблять його несхожим на інші.

Ендрю поглянув на годинник:

– За півгодини ранкова нарада. Треба поквапитися.

Начальником слідчої групи був Ларрі Водкінс, випускник юридичного факультету, що стрімко злетів по кар’єрних щаблях. Губи тонкі, волосся рідке. Говорить коротко, швидко і до діла, не турбуючись про непотрібні інтонації та прикметники.

– Та й про ввічливість, – признався Ендрю. – Досвідчений слідчий, але не з тих, кого просиш зателефонувати батькам, коли доньку знаходять мертвою. До того ж він, коли нервує, починає матюкатися.

Права рука Водкінса – Сергій Леб’є, підтягнутий югослав з поголеною головою і гострою борідкою, що робило його схожим на Мефістофеля в костюмі. Взагалі-то, Ендрю недолюблював людей, які дуже піклуються про свою зовнішність.

– Але Леб’є – зовсім інша річ. Він не павич, просто хоче виглядати акуратно. А ще у нього є звичка під час розмови уважно розглядати свої нігті. Але не для того, щоб комусь дошкулити. А в обідню перерву він чистить свої туфлі. І патякати надто не любить: ні про себе, ні про щось інше.

Наймолодшим у команді був Юн Суе – невисокий сухорлявий хлопчина з незмінною посмішкою. Його родина приїхала до Австралії з Китаю тридцять років тому. А років десять тому, коли Суе було дев’ятнадцять, батьки вирішили з’їздити на батьківщину і не повернулися. Дід говорив, що син «устряв у політику», але не розводився на цю тему. Суе так і не дізнався, що ж з ними сталося. Тепер на його плечах були старі і двоє молодших братів, тому він працював по дванадцять годин на добу, з яких щонайменше десять посміхався.

– Якщо знаєш дешевий жарт – розкажи його Суе. Він сміється з усього, – говорив Ендрю дорогою.

Отже, усі вони зібралися в тісній кімнатці з жалісливо скрипучим вентилятором під стелею. Водкінс став біля дошки і відрекомендував Харрі решті.

– Наш норвезький колега переклав лист, знайдений у помешканні Інґер. Що ти можеш про нього розповісти, Ховле?

– Хов-лі.

– Перепрошую, Ховлі.

– Ну, вона пише про хлопця на ім’я Еванс. І судячи з усього, саме його вона тримає за руку на фотографії над письмовим столом.

– Ми перевірили, – сказав Леб’є. – Схоже, що це Еванс Вайт.

– Он як? – Водкінс здивовано підкинув тонку брову.

– Про нього нам відомо не так багато. Батьки приїхали зі Штатів у кінці шістдесятих і отримали посвідку на проживання. Тоді це не було проблемою, – додав Леб’є. – Так чи інакше, вони їздили туди-сюди по країні, практикуючи вегетаріанство і бавлячись марихуаною та ЛСД, на ті часи звичайна річ. Потім народився Еванс, батьки розлучилися, і коли хлопцю було вісімнадцять, батько поїхав назад у Штати. Мати вивчає знахарство, саєнтологію і всіляку містику. На якомусь ранчо на Золотому березі вона відкрила свій заклад, так званий «Кришталевий храм», і там продає туристам і духовним шукачам камені-амулети й різне привізне барахло з Таїланду.

У вісімнадцять років Еванс вирішив посвятити себе тому ж, що й більшість австралійських підлітків, – він поглянув на Харрі. – Тобто байдикуванню.

Ендрю відкинувся на спинку крісла і голосно пробуркотів:

– Авжеж, добре просто волочитися Австралією, займатися серфінгом і жити на гроші платників податків. Чудова соціальна система, чудовий клімат. Чудова у нас країна! – І він знову сів прямо.

– У нього вже давно немає певного місця проживання, – вів далі Леб’є. – Але нам відомо, що не так давно він мешкав десь на околиці Сіднея разом з «білими голодранцями». Проте ті, у кого ми запитували, кажуть, що він кудись запропастився. Його жодного разу не заарештовували. Отже єдине його фото, яке у нас є, – фотографія на паспорт, який він отримав у тринадцять.

– Та ви чарівники, – зауважив Харрі. – Це ж як вам вдалося по одній фотографії та імені так швидко відшукати хлопця серед вісімнадцяти мільйонів?

Леб’є кивнув на Кенсинґтона.

– Ендрю впізнав місто на фотографії. Копію фотографії ми відправили до місцевої поліцейської дільниці, і вони надали нам ім’я. Виявилось, що там хлопець «посідає становище в певних колах». У перекладі нормальною мовою це означає, що він – один з наркобаронів, торгує марихуаною.

– Судячи з усього, містечко зовсім невелике, – припустив Харрі.

– Німбін, понад тисячу мешканців, – повідомив Ендрю. – Основним заняттям було молочне тваринництво, доти, доки в 1973 році Австралійське національне студентське товариство не надумало провести так званий фестиваль «Акваріус». – На обличчях у присутніх з’явилися іронічні посмішки. – Власне кажучи, гаслами фестивалю були ідеалізм, альтернативний спосіб життя, повернення до природи і все таке інше. Газети тільки й писали, що про студентів, які ходили голяка і трахалися направо і наліво, незважаючи на пристойність. Свято тривало десять днів, але в декого воно затяглося. Ґрунт в околицях Німбіна родючий. Для всього. І зараз я, якщо можна так висловитися, сумніваюся, що молочне тваринництво там усе ще найважливіша стаття доходу. На головній вулиці, за п’ятдесят метрів од поліцейської дільниці, розташовано найвідкритіший в Австралії ринок, де торгують марихуаною. Не здивуюся, якщо і ЛСД.

– Так чи інакше, – підсумував Леб’є, – Еванса, якщо вірити поліції, недавно бачили в Німбіні.

– Тепер губернатор Нового Південного Уельсу розгорнув боротьбу з наркотиками, – докинув Водкінс. – Мабуть, уряд змусив його посилити заходи проти зростаючої наркоманії.

– Авжеж, – кивнув Леб’є. – Поліція робить аерофотозйомку полів, засіяних коноплею.

– До діла, – сказав Водкінс. – Потрібно знайти цього хлопця. Кенсинґтоне, ти, схоже, непогано орієнтуєшся в тих краях, а вам, Ховлі, буде цікаво поїздити по Австралії. Маккормак зателефонує в Німбін, попередить про ваш приїзд. Юне, клацай і далі по клавіатурі і шукай, шукай, шукай. Lets mаке some good![10]10
  Давайте зробимо щось гарне! (англ.) – цитата з фільму Браяна де Пальми «Недоторканні».


[Закрыть]

– Lets have some dinner[11]11
  Давайте пообідаємо (англ.).


[Закрыть], – кинув Ендрю.

Змішавшись з туристами, вони сіли на монорельс до бухти Дарлінґ, зійшли в Харборсайді і сіли пообідати в кафе просто неба, звідки очам відкривалася затока.

Мимо продефілювали довгі ноги на високих шпильках. Ендрю не посоромився охнути і свиснути, звернувши на себе увагу відвідувачів. Харрі похитав головою.

– Як поживає твій друг Отто?

– Ну… Місця собі не знаходить. Віддали перевагу жінці, а не йому. Кажу, якщо у твого коханця крім тебе є жінка, він залишиться з нею, а не з тобою. Дарма, йому не вперше. Якось переживе.

Харрі здалося, що на нього впало кілька крапель. Він здивовано поглянув на небо – і справді, з північного заходу непомітно підкралася чорно-густа грозова хмара.

– А як ти впізнав Німбін по фотографії якогось будинку?

– Німбін? Забув тобі сказати: я старий хіпі, – осміхнувся Ендрю. – Усім відомо, що ті, хто хвастає, ніби пам'ятає фестиваль «Акваріус», насправді брешуть. Ну я ж бо в усякому разі пам'ятаю будинки на головній вулиці. І відчуття, начебто опинився в бандитському містечку з вестерну, розфарбованому якимсь психом у бузковий і золотий. Гадаю, ці кольори застрягли в моїй підсвідомості, так на мене подіяло їхнє поєднання. І я відразу пригадав про них, побачивши ту фотографію.

По обіді Водкінс скликав ще одну нараду. Цього разу дещо цікаве вдалося знайти Юн Суе.

– Я переглянув усі нерозкриті вбивства в Новому Південному Уельсі за останні десять років і знайшов чотири схожі на наше. Трупи знайдено у глухих місцях: два у сміттєвих купах, один – на узліссі, біля шосе, і ще один сплив у річці Дарлінґ. Жінки спершу були зґвалтовані і вбиті в іншому місці, а потім викинуті. І що найважливіше – всі до однієї задушені і в усіх на шиї були синці від пальців.

Юн Суе сліпучо посміхнувся.

Водкінс одкашлявся:

– Тебе трішечки занесло, Суе. Задушення – не такий вже рідкісний спосіб убивства, якщо воно пов’язане із зґвалтуванням. А географія, Суе? Річка Дарлінґ – це чортзна-де! За сто кілометрів од Сіднея.

– Тут заковика, сер. Я не можу виявити жодної територіальної закономірності.

Вигляд у Юна був змучений.

– Тоді не думаю, що на підставі того, що за десять років по всій країні були знайдені чотири задушені жінки…

– Ще дещо, сер. У них у всіх світле волосся. І не просто світле, а біле.

Леб’є тихо свиснув. За столом стало тихо.

Обличчя Водкінса залишалося недовірливим:

– Юне, ти можеш зробити деякі підрахунки? Подивися статистику, прикинь, як ці справи з нею співвідносяться, наскільки вони виходять за межі звичайного, щоб нам не бити на сполох передчасно. Для більшої надійності перевір усю Австралію. Розбери в тому числі нерозкриті випадки зґвалтування. Може, там щось знайдеться.

– На це піде скількись часу. Але я постараюся, сер, – знову посміхнувся Юн.

– Добре. Кенсинґтоне і Ховлі, чому ви ще не в Німбіні?

– Виїжджаємо завтра вранці, сер, – відповів Ендрю. – У Літґау свіжий випадок зґвалтування, і я хочу спочатку зайнятися ним. Мені здається, тут можливий якийсь зв’язок з нашою справою. Ми якраз збиралися туди вирушати.

Водкінс поморщив чоло.

– Літґау? Кенсинґтоне, ми працюємо в команді. А це означає, обговорюємо і координуємо наші дії, а не просто кидаємося, як нам стрельне в голову. Здається, ми тут не обговорювали жодного зґвалтування в Літґау.

– У мене просто передчуття, сер.

Водкінс зітхнув:

– Еге ж, Маккормак говорить, що у вас якась там особлива інтуїція…

– У нас, аборигенів, зв’язок зі світом духів сильніший, ніж у вас, блідолицих.

– У моєму відділку, Кенсинґтоне, подібні міркування до уваги не беруться.

– Я просто пожартував, сер. Але ця справа цікавить мене і з іншої причини.

Водкінс похитав головою:

– Гаразд, тільки не пропусти, будь ласка, вранці свій літак.

По шосе вони доїхали до Літґау – промислового містечка з десятьма-дванадцятьма тисячами жителів, що нагадало Харрі велике селище. Біля поліцейської дільниці горів проблисковий маячок, кидаючи скалки синього світла на стовп поблизу.

Начальник поліції прийняв їх привітно. Він виявився добродушним товстуном з неймовірним подвійним підборіддям і прізвищем Ларсен. У нього були далекі родичі в Норвегії.

– У вас в Норвегії є знайомі Ларсени? – запитав він.

– І не один, – відповів Харрі.

– Ага, бабуся розповідала, що у нас там велика родина.

– Так і є.

Справу про зґвалтування Ларсен пам'ятав добре.

– На щастя, в Літґау таке нечасто. Трапилося це на початку листопада. Жінка поверталася додому з фабрики, з нічної зміни. У провулку її збили з ніг, посадовили в машину й, погрожуючи ножем, відвезли у ліс коло підніжжя Блакитних гір, де злочинець зґвалтував її на задньому сидінні. Він уже схопив жертву за шию і почав душити, коли почув позаду автомобільний сигнал. Водій їхав у заміський будинок і, вирішивши, що завадив закоханій парочці, не став виходити з машини. Поки ґвалтівник перебирався на переднє сидіння, жінка встигла вискочити і кинулася до другої машини. Ґвалтівник зрозумів, що його справа кепська, натиснув на газ і поїхав.

– Хто-небудь помітив номер автомобіля?

– Ні, адже було темно, та й сталося все дуже швидко.

– А жінка встигла розгледіти злочинця? Звернула увагу на особливі прикмети?

– Звичайно. Ну, тобто… Загалом, було темно.

– У нас із собою є одна фотографія. А у вас є адреса тієї жінки?

Ларсен дістав архівну папку і, важко сопучи носом, почав перегортати сторінки.

– І ще, – сказав Харрі. – Ви не знаєте, вона не блондинка?

– Блондинка?

– Еге ж, у неї випадково не світле волосся? Може, біле?

Сопіння Ларсена стало ще важчим, подвійне підборіддя затряслося. Харрі зрозумів, що товстун сміється.

– Ні, не думаю, друже. Вона – куурі.

Харрі запитливо поглянув на Ендрю.

– Вона чорненька, – втомлено пояснив той.

– Як вуглина, – додав Ларсен.

– Куурі – це назва племені? – запитав Харрі, знову опинившись у машині.

– Ну, не зовсім, – сказав Ендрю.

– Не зовсім?

– Довго розповідати. Загалом, коли до Австралії прибули білі, там уже було шістсот-сімсот місцевих племен – це 750 тисяч мешканців. Вони говорили 250 мовами, деякі були такі ж несхожі, як англійська і китайська. Але завдяки вогнепальній зброї, небаченим доти хворобам, расовій інтеграції та іншим благам, які принесли із собою білі, місцеве населення помітно скоротилося. Вимирали цілі племена. І коли від початкової племінної структури нічого не залишилося, тих, хто вижив, стали позначати загальними назвами. Тут, на південному сході, аборигенів називають «куурі».

– А скажи-но мені, чому ти спочатку не перевірив, блондинка вона чи ні?

– Я помилився. Напевно, якийсь комп'ютерний збій. Що, у вас в Норвегії такого не буває?

– Ендрю, ти розумієш, що на такі марш-кидки у нас зараз немає часу!

– Чому? У нас навіть є час, щоб тебе розвеселити. – Ендрю різко повернув праворуч.

– Куди ми їдемо?

– Взагалі-то на Австралійський ярмарок сільськогосподарської продукції.

– Ярмарок? Ендрю, у мене сьогодні увечері зустріч!

– Невже? Гадаю, з «Міс Швеція»? Гаразд, заспокойся, устигнеш! Але як представника правоохоронних органів мушу тебе попередити: особисті стосунки з потенційним свідком можуть призвести до…

– Ну зрозуміло, ця вечеря має стосунок до розслідування. У мене до неї є кілька питань.

– Ну звичайно.

Ринкова площа здавалася чималенькою плішиною серед густо натиканих фабричних корпусів і гаражів. Коли Харрі й Ендрю під’їхали до великого шатра, повітря ще було насичене вихлопними газами – щойно пройшли перегони на тракторах. На площі вирувало життя: скрізь стояв гамір і гук, усі були веселі і цмулили пиво.

– Дивна суміш свята й базару, – заявив Ендрю. – Такого в Норвегії не побачиш.

– Ну… у нас є свято «мартнад».

– «Ма-а-ар…» як?

– Неважливо.

Біля шатра пістрявіли великі плакати. «Команда боксерів Джима Чайверса» – сповіщав величезний вогненний напис. Нижче містилася фотографія десяти боксерів, очевидно з цієї команди. Тут-таки коротко повідомлялося про кожного: ім’я, вік, місце народження, вага. І в самому низу слова: «Ти готовий прийняти виклик?»

Усередині шатра, на рингу, в тьмяному пучку світла розминався перший боксер. Він стрибав у розвіяному блискучому халаті і відпрацьовував удари. Викликаючи невимовний захват глядачів, на ринг виліз натоптаний чолов’яга середнього віку в потертому смокінгу. Схоже, його тут знали, бо з усіх боків почулося схвальне скандування: «Террі! Тер-рі!»

Террі жестом закликав до тиші й узяв мікрофон, що звисав згори. «Леді і джентльмени! – вимовив він. – Хто підніме кинуту рукавичку?» Схвальний гомін. Далі пішла довга і пишна ритуальна промова про «шляхетне мистецтво самозахисту», про шану і славу і про непрості стосунки з властями, які засуджували бокс як проповідь жорстокості. І в кінці – те саме питання: «Хто підніме кинуту рукавичку?»

Дехто з глядачів здійняв руку, і Террі жестом підкликав їх. Добровольці вишикувалися в чергу коло письмового столу, де їм, очевидно, давали щось підписувати.

– Що зараз відбувається? – запитав Харрі.

– Ці хлопці приїхали з різних куточків країни, щоб битися з кимось із боксерів Джима Чайверса. Переможець здобуде великі гроші і – що ще важливіше – шану і славу. А зараз вони підписують заяву, що перебувають при доброму здоров’ї і розуміють, що з цієї миті організатор знімає з себе будь-яку відповідальність за раптові зміни в їх самопочутті, – пояснив Ендрю.

– Невже це законно?

– Ну як сказати, – протягнув Ендрю. – Начебто це заборонили в 71-му, тому довелося трохи змінити форму. Розумієш, в Австралії подібні розваги мають давні традиції. Ім’я Джиммі Чайверса зараз лише етикетка. Справжній Джиммі роз’їжджав з командою боксерів по всій країні після Другої світової. У чутті йому не відмовиш! Згодом дехто з його хлопців стали майстрами. Кого тільки не було в його команді: китайці, італійці, греки! І аборигени. Добровольці самі могли вибирати, проти кого битися. І якщо ти, наприклад, антисеміт, то цілком міг вибрати собі єврея. Хоча було дуже ймовірно, що це єврей відлупцює тебе, а не ти його.