Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

4
Містечко Німбін, Коре Віллок і Еліс Купер

Літак приземлився в Брісбені, коли в Харрі на годиннику була одинадцята, але стюардеса по гучному зв'язку наполягала, що лише десята.

– Тут, у Квінсленді, час не ділять на зимовий і літній, – пояснив Ендрю. – Були справжні політичні баталії, але в результаті фермери зібралися на референдум і висловилися проти.

– Таке відчуття, що це велике село.

– Подібне до того. Ще донедавна хлопців з довгим волоссям сюди просто не пускали. Це було заборонено.

– Жартуєш?

– Квінсленд – особлива стаття. Скоро звідси поженуть бритоголових.

Харрі посміхнувся і провів рукою по голеній потилиці.

– Що ще?

– До речі, якщо ти привіз із собою марихуану, залиш її краще в літаку. У Квінсленді до наркоманів ставляться суворіше, ніж в інших штатах. Не дивно, що фестиваль «Акваріус» проводили саме тут – прямо на кордоні з Новим Південним Уельсом.

Насамперед вони мали знайти машину. В конторі з прокату виявилася вільною і справною тільки одна.

– Зате в Квінсленді є місця на кшталт острова Фрезер, де познайомилися Інґер Холтер і Еванс Вайт. За великим рахунком, острів цей – просто величезний пляж, але є на ньому і тропічний ліс, і озера з найчистішою у світі водою. А пісок до того білий, що пляж здається мармуровим. Такий пісок називають силіконовим – через підвищений вміст кремнію. З нього можна відразу ліпити комп'ютери.

– Країна достатку, скажіть? – Хлопець за стійкою простягнув ключ.

– «Форд ескорт»? – Ендрю задумливо потер ніс, але потім усе-таки погодився, запитавши лише: – Невже вони ще існують?

– Особлива пропозиція, сер!

– Не сумніваюся.

Сонце до білого розжарило Тихоокеанське шосе, і побудовані із скла й бетону хмарочоси Брісбена сяяли, немов кришталева люстра.

– Гарно, – сказав Харрі. – Так правильно і чисто. Неначе це місто хтось намалював.

– Ти недалекий від істини. Брісбен загалом молоде місто. Не так давно тут було просто велике село із стотисячним населенням. Якщо гарненько придивитися, у місцевих подосі ноги колесом. Зараз місто схоже на підновлену кухню в сільському будинку: блискуче, яскраве і ділове. А довкола блукають задумливі корови.

– Ти намалював симпатичну картину, Ендрю.

– Не випендрюйся.

Вони їхали по шосе на схід. Навколо розлягалися зелені пагорби, що перемежалися лісом і доглянутими нивами.

– Ласкаво просимо в австралійське село, – оголосив Ендрю.

Минули корів на пасовиську, що провели їх байдужим поглядом.

Харрі розсміявся.

– Що ще? – запитав Ендрю.

– Бачив карикатуру Ларсона,[13]13
  Ґері Ларсон (нар. 1950 р.) – відомий американський карикатурист, автор серії «По той бік».


[Закрыть] де дві корови стоять на задніх ногах, розмовляють, курять і одна кричить: «Обережно, машина!»

Пауза.

– Хто такий Ларсон?

– Гаразд, проїхали.

Мимо проносилися низенькі дерев’яні будиночки, неодмінно з верандами, сітками від комарів і пікапами перед дверима, меланхолійні робочі коні з широкими крижами, пасіки і свині, що розкошували в багні. Дорога ставала дедалі вужча. Перевалило за полудень, коли вони зупинилися на заправку в маленькому містечку. Якщо вірити вивісці, воно називалося Юкі і вже два роки претендувало на звання найчистішого міста в Австралії.

– Ну й ну! – вигукнув Харрі, коли вони приїхали в Німбін.

Центр міста (близько ста метрів) був розмальований усіма барвами веселки. Харрі побачив персонажів, знайомих йому за фільмами Чича і Чонґа.

– Це ж сімдесяті! – видихнув він. – Поглянь, там стоїть Пітер Фонда й обіймається із Дженіс Джоплін.

Вони повільно поїхали вулицею, супроводжувані застиглими поглядами статуй.

– Фантастика! Не думав, що такі місця ще існують. Умерти зо сміху!

– Чому? – запитав Ендрю.

– Тобі це не здається забавним?

– Можливо, – знизав плечима Ендрю. – Сьогодні, звичайно, легко сміятися з цих диваків. Я знаю, що хлопці, які вірили в flower-power generation,[14]14
  Покоління дітей-квітів (англ.).


[Закрыть] були довбаками, вони тільки й робили, що бринькали на гітарах, читали вірші власного написання і трахали один одного. Що організатори фестивалю у Вудстоку розгулювали, начепивши краватки, і давали сміхотворні інтерв’ю, над наївністю яких потішаються й досі. Але ще я знаю, що без їхніх ідей наше життя було б цілком іншим. Може, сьогодні такі гасла, як «мир» і «кохання», здаються заяложеними, але ми, ті, хто виріс у той час, вірили в них. Усією душею.

– А не застарілий ти був для хіпі, Ендрю?

– Авжеж. Застарілий. Я був досвідченим і підступним хіпі, – посміхнувся він. – Але скільком дівчаткам дядько Ендрю розчахнув двері в чарівний світ кохання!

Харрі поплескав товариша по плечу.

– Старий розпуснику, мені ж бо здавалося, ти щойно розводився про ідеалізм.

– Це і був ідеалізм! – обурився Ендрю. – Не міг же я довірити ці ніжні пуп’янки якомусь незграбному прищавому підлітку, щоб дівчина до кінця сімдесятих страждала від душевної травми.

– Так ось у чому найважливіший внесок сімдесятих у розвиток суспільства?

Ендрю похитав головою:

– Дух, друже. Це наш дух. Дух свободи. Віра в людину. У можливість побудувати щось нове. Хай Білл Клінтон заявляє, що у той час не курив марихуану, – він вдихав те саме повітря, той самий дух, що й усі ми. А це якось впливає на те, ким ти станеш. Чорт забирай! Потрібно було взагалі не дихати, щоб не вдихнути частинку того, що носилося в повітрі! Тож смійся, Харрі Ховлі. Через двадцять років, коли забудуться кльоші й дурнуваті вірші, думки того покоління постануть зовсім в іншому світлі, згадаєш мої слова!

Але Харрі все одно розсміявся:

– Не ображайся, Ендрю, але я належу до вже іншого, наступного покоління. І як ви сміялися з вузьких сорочок і брильянтинових проділів п’ятдесятих, так і ми сміємося з ваших «махатм» з квітами у волоссі. Думаєш, сучасні підлітки не сміються з таких, як я? Так було завжди. Але тут, здається, сімдесяті затяглися?

Ендрю махнув рукою:

– Гадаю, у нас в Австралії просто дуже гарний ґрунт і клімат. Рух хіпі ніколи не зникав – він змінився, увійшовши в Нову еру. У будь-якій книжковій крамниці бодай одна полиця відводиться для книг про альтернативний спосіб життя, цілительство, контакти з внутрішнім «я» і про те, як позбутися речизму і жити в гармонії із самим собою і навколишнім світом. Але, зрозуміло, не всі курять травку.

– Ні, Ендрю, це не Нова ера. Це давні, добрі, обкурені хіпі, не більше й не менше.

Ендрю виглянув у вікно і посміхнувся. На лавці край дороги сидів чоловік з довгою сивою бородою і в куртці й на пальцях показував їм літеру «V» – знак перемоги. Поруч була вивіска із зображенням старого жовтого вагончика хіпі і написом «Музей марихуани». І нижче – маленькими літерами: «Вхід один долар. Якщо немає таких грошей, все одно заходь».

– Місцевий музей наркоти, – пояснив Ендрю. – В основному барахло, але є кілька цікавих фотографій з мексиканської поїздки Кена Кізі, Джека Керуака та інших бравих хлопців, які експериментували з галюциногенними наркотиками.

– ЛСД тоді вважали безпечними?

– І секс тоді був безпечним. Добрі були часи, Харрі Ховлі. Тобі б сподобалося.

Зупинившись на початку головної вулиці, вони вийшли з машини і повернули назад. Харрі зняв поліцейські окуляри «рей-бен» і намагався нічим не бути схожим на полісмена. Днина в Німбіні, вочевидь, видалася тиха, і Харрі з Ендрю йшли крізь ряди торговців, які вигукували: «Гарна травка!», «Гей, хлопці, найкраща травка в Австралії!», «Травка з Папуа – Нової Гвінеї, вставляє тільки так!»

– Папуа – Нової Гвінеї! – фиркнув Ендрю. – Навіть тут, у столиці марихуани, дехто гадає, ніби за кордоном травка краща. Хочеш пораду? Купуй австралійську!

Сидячи на стільці перед «музеєм», вагітна, але все одно худа жінка помахала їм рукою. Їй могло бути від двадцяти до сорока. Одяг просторий і квітчастий, причому сорочка застебнута лише на верхні ґудзики, так що видно круглий, з туго натягнутою шкірою живіт. Харрі здалося, що він її вже десь бачив. Зіниці дуже розширені, тому сумніватися не доводиться: на сніданок було щось міцніше за марихуану.

– Looking for something else?[15]15
  Шукаєте щось іще? (англ.)


[Закрыть] – запитала вона, бачачи, що хлопці зовсім не збираються купувати марихуану.

– Н-ні… – почав Харрі.

– Acid. Кислота. Хочете ЛСД? – Вона нахилилася вперед і говорила швидко і наполегливо.

– Ні, ЛСД ми не хочемо, – тихо і впевнено відповів Ендрю. – Ми тут по інше. Ясно?

Вона сиділа й далі, втупившись у них. Ендрю вже зібрався був іти й потягнув за собою Харрі, але жінка раптом підхопилася із стільця (надзвичайно жваво для вагітної) і схопила Ендрю за рукав.

– Добре. Але не тут. Зустрінемося в пабі через дорогу. Я підійду хвилин за десять.

Ендрю кивнув, і жінка з круглим животом швидко попрямувала вулицею вниз у супроводі маленького цуценяти.

– Знаю, про що ти думаєш, Харрі.– Ендрю запалив сигару. – Про те, що недобре обманювати жалісливу мадам: мовляв, нам потрібний героїн. І що за сто метрів звідси – поліцейська дільниця, де ми можемо все довідатися про Еванса Вайта. Але в мене є відчуття, що так піде швидше. Ходімо ковтнемо пива і подивимося, що з цього всього вийде.

Через півгодини до майже порожнього бару зайшла та сама жаліслива мадам у супроводі хлопця, на вигляд такого ж заляканого, як і вона сама. Хлопець скидався на графа Дракулу у виконанні Клауса Кінскі: весь у чорному, блідий і худий, з синіми мішками під очима.

– Оце турбота про покупців, – прошепотів Ендрю. – Особисто перевіряти якість товару.

Жаліслива мадам і «Дракула» квапливо підійшли до столика. «Вампірові» вочевидь не хотілося проводити багато часу при світлі дня, тому він одразу перейшов до діла:

– Скільки заплатите?

Ендрю демонстративно сидів і далі до нього спиною.

– Мені зайвих вух тут не треба, – кинув він, не обертаючись.

«Дракула» зиркнув на жалісливу мадам, і та, невдоволено скривившись, пішла геть. Очевидно, вона отримувала з кожної операції якусь частку, і, як більшість наркоторговців, вони з «Дракулою» не надто довіряли одне одному.

– У мене з собою нічого немає, а якщо ви копи, я вам яйця відріжу. Покажіть спочатку бабки, і я вас кудись відведу. – Він говорив швидко і нервово, а очі у нього невпинно бігали.

– Далеко? – поцікавився Ендрю.

– Its a short walk, but a lo-ong trip.[16]16
  Йти близько, але віднесе вас ду-уже далеко (англ.).


[Закрыть] – Він коротко посміхнувся.

– Гаразд, досить. Стули пельку і сядь, – наказав Ендрю і показав йому поліцейський значок.

«Дракула» приголомшено поглянув на нього. Харрі підвівся і сунув руку за спину, ніби збираючись дістати з кобури пістолет. Але «Дракулі» не захотілося перевіряти, чи є в нього зброя. Він слухняно плюхнувся на стілець перед Ендрю.

– Що за бєспрєдєл? Я ж кажу, у мене нічого з собою немає!

– Гадаю, ти знайомий з місцевим шерифом і його помічником? Вони, думаю, теж з тобою знайомі. А ось чи знають вони про те, що ти зайнявся «великим дуром»?

«Вампір» пересмикнув плечима:

– А хто тут говорив про «великий дур»? Я думав, ви по травку…

– Аякже. На «герик» ніхто й не натякав. І не натякне, якщо ти завдаси собі клопоту дещо нам розповісти.

– Та ви збожеволіли? Стану я довбешкою ризикувати і стукали лише тому, що два нетутешні копи, в яких нічого на мене немає, вдираються і…

– Доносити? Ми зустрілися, не змогли домовитися про ціну на товар, і все. До того ж у тебе є свідок – вона підтвердить, за яким ділом ми прийшли. Якщо будеш слухняним хлопчиком, більше нас не побачиш. Ми взагалі тут більше не з’явимося.

Ендрю закурив, мружачись, поглянув на нещасного «вампіра» і випустив дим йому в обличчя.

– А от якщо не будеш слухняним хлопчиком, ми вийдемо звідси з поліцейськими значками на грудях. Потім тут когось заарештують, і сумніваюся, що після цього до тебе ставитимуться краще. Не знаю, як часто тут, як ти висловився, відрізають яйця стукачам, potheads[17]17
  Люди, які торгують або балуються травкою (англ.).


[Закрыть] – зазвичай хлопці мирні. Але ж вони дещо про тебе знають, і я не здивуюся, якщо одного чудового вечора до тебе завалиться шериф з обшуком – так, ні з сього ні з того – і переверне все догори дном. Potheads не люблять конкурентів, що торгують важкими наркотиками. До того ж стукачів. А що тобі світить, якщо у тебе знайдуть стільки героїну, гадаю, ти знаєш.

Він знову пустив дим в обличчя «Дракулі». Не щодня випадає таке задоволення, подумав Харрі.

– Отже, – сказав Ендрю, так і не дочекавшись відповіді. – Еванс Вайт. Де він? Хто він? І як його знайти? Ну!

«Дракула» зацьковано огледівся. Велика голова із запалими щоками і тонка шия робили його схожим на грифа, який сів поласувати падлом, але боїться, як би не повернулися леви.

– Це все? – запитав він. – Чи ще щось?

– Більше нічого, – кинув Ендрю.

– А звідки мені знати: раптом ви повернетеся і зажадаєте чогось іще?

– Нізвідки.

«Дракула» кивнув, ніби саме на таку відповідь і чекав:

– Добре. Він поки не бозна-яка риба, але, чув, іде вгору. Працював на мадам Россо, тутешню королеву марихуани, а зараз ось відкрив свою справу. Травка, ЛСД… морфій, мабуть. Травка у нього та ж, що й у нас усіх, місцева. Але у нього в Сіднеї якісь свої зв’язки. Він возить травку туди, а звідти привозить дешеву і хорошу кислоту. ЛСД зараз особливо цінується.

– А хіба не екстезі та героїн?

– Чого б то? – скривився наркоторговець.

– Ну, так стоять справи там, звідки я приїхав: вважається, що половина англійських підлітків старше шістнадцяти після хвилі «хауса»[18]18
  «Хаус» (house – англ.) – музичний напрям, що виник у 1980-х pp., набув поширення серед наркоманів.


[Закрыть] пробували екстезі. А після фільму «На голці» героїн став наркотиком номер…

– Що? «Хаус»? «На голці»? – «Вампір» нерозуміюче втупився в нього.

Харрі помічав, що про останні події у світі наркомани не мають ані найменшого уявлення.

– Як можна знайти Еванса? – зажадав Ендрю.

– Він часто буває в Сіднеї, але днями я бачив його тут. У нього є син. Від телиці з Брісбена, яка раніше тут вешталася. Не знаю, де вона зараз, але син живе у татуся, тут, у Німбіні.

І він коротко розповів, як знайти будинок Еванса.

– Який із себе цей Вайт? – вів далі Ендрю.

– Та як би пояснити… – «Вампір» почухав гладеньке підборіддя. – Гарненький дуринда. Здається, тепер це так називають.

Ні Ендрю, ні Харрі не мали й гадки, як це тепер називають, але обоє розуміюче кивнули.

– Спілкуватися з ним легко, але не заздрю його дівчині, якщо ви розумієте, про що я.

Обоє нерозуміюче похитали головою.

– Він же спідничник і однією телицею не вдовольняється. Баби його завжди скандалять – кричать і горланять. І ніхто не дивується, коли яка-небудь з них ходить з фінгалом.

– Гм. Ти не знайомий з однією норвежкою, блондинкою на ім’я Інґер Холтер? Минулого тижня її труп знайшли в затоці Вотсонс у Сіднеї.

– Справді? Жодного разу про неї не чув. – Газет він, очевидно, теж не читав.

Ендрю загасив сигару. Вони з Харрі підвелися.

– Я точно можу розраховувати на ваше мовчання? – недовірливо запитав «Дракула».

– Авжеж, – відповів Ендрю і попрямував до виходу.

Поліцейська дільниця теж розташовувалась на головній вулиці, метрів за сто від музею, і скидалася на звичайний житловий будинок. Проте вивіска, хай і убога, ясно вказувала, що це саме поліцейська дільниця. Всередині, у просторій кімнаті, за величезними столами сиділи шериф і його помічник. Крім того, в приміщенні були диван, кавовий столик, телевізор, гарненька колекція кімнатних рослин у горщиках і в куточку – книжкова полиця, на якій стояла кондова кавоварка. На довершення всього занавіски в дрібну клітинку робили поліцейську дільницю як дві краплі води схожою на норвезький дачний будиночок.

– Good day,[19]19
  Добридень! (Як вітання у Великій Британії вважається застарілим, але в США й Австралії вживається.)


[Закрыть] – привітав колег Ендрю.

Харрі пригадав, як у вісімдесятих те ж саме сказав американським телеглядачам тодішній прем’єр-міністр Норвегії Коре Віллок. Наступного дня норвезькі газети накинулися на прем’єра, заявляючи, що той ганьбить країну своїм поганим англійським.

– Good day, – відповіли шериф і його помічник, які норвезьких газет, очевидячки, не читали.

– Мене звуть Кенсинґтон, а це – Ховлі. Гадаю, вам телефонували із Сіднея? Пояснили, хто ми і навіщо приїхали?

– І так і ні, – відповів той, хто, мабуть, був шерифом, – бадьорий, загорілий чоловік років сорока, з блакитними очима і міцним потиском руки. Харрі він нагадав татуся із «Скіппі» або якого-небудь іншого серіалу, такого надійного, принципового і славного австралійського героя. – Ми так до кінця і не зрозуміли. Ви, здається, хочете знайти одного типа, але не бажаєте, щоб ми його заарештували і відправили до вас? – Шериф підвівся і підтягнув штани. – Боїтеся, ми сядемо в калошу? Гадаєте, тутешня поліція не вміє працювати?

– Нічого подібного, шефе. Просто ми знаємо, з цією марихуаною у вас своїх клопотів по горло. От і вирішили самі взятися до цієї справи. Щоб вас зайвий раз не турбувати. У нас є адреска, і ми лише хочемо поставити хлопцю кілька запитань.

– Що Сідней, що Канберра – однаково, – пробурчав шериф. – Віддаєте накази, шлете своїх людей, нас навіть до відома не ставите. А на кого потім усе звалять?

– От-от, – підтакував зі свого місця помічник.

Ендрю кивнув:

– І не кажи. У всіх таке ж лихо. Куди не глянь, ніде начальство носа на вулицю не показує. Ось і нами, оперативниками, верховодять якісь канцелярські посіпаки з посередніми дипломами юристів і заповітною мрією про підвищення по службі.

Харрі поспішно кивнув і сумно зітхнув на підтвердження його слів.

Шериф недовірливо поглянув на них, але обличчя в Ендрю було непроникно чесним, і врешті-решт провінційний охоронець закону привітно запропонував гостям по чашці кави.

– З оцього агрегату? – Харрі кивнув на величезну кавоварку.

Шериф остаточно увірував у порядність своїх гостей.

– Готує літр кави за хвилину, – гордо сказав він і додав короткий технічний коментар.

Після двох чашок вони дійшли висновку, що «Ведмеді», команда Північного Сіднея з регбі, – страшенні сноби, а Юхан Косс, дружок плавчихи Саманти Райлі, – чудовий хлопець.

– А ви бачили в місті гасла демонстрантів? – запитав помічник шерифа. – Людей закликають піти завтра на посадочний майданчик і розламати наш вертоліт. Ми, мовляв, не маємо права фотографувати приватну власність. А вчора п’ятеро прикували себе до нього, так що вилетіти вдалося лише надвечір.

Шериф і його помічник усміхнулися. Значить, вони ще не зломлені.

Після чергової чашки кави Ендрю і Харрі встали, сказали, що час би поговорити з цим Евансом Вайтом, і, потиснувши охоронцям руки, подякували за каву.

– До речі, – обернувся Ендрю в дверях: – Я тут з’ясував, що дехто у вас у Німбіні промишляє героїном. Такий худий хлопець з чорним волоссям. Схожий на вампіра на дієті.

Шериф звів брови:

– Героїном?

– Це, мабуть, Мондейл, – припустив його помічник.

– Мондейл, чортів вилупок! – вилаявся шериф.

Ендрю узяв під козирок, хоча козирка, звичайно, ніякого не було.

– Просто подумав, що вам буде цікаво довідатись.

– Ну, як повечеряв зі свідком із Швеції? – запитав Ендрю дорогою до будинку Вайта.

– Непогано. Спецій було забагато, а так – нічого, – недбало відповів Харрі.

– Дубль два, Харрі. Про що ви розмовляли?

– Про різне. Про Норвегію і Швецію.

– Ну-ну. І хто переміг?

– Вона.

– А що є у Швеції, чого немає у вас в Норвегії? – поцікавився Ендрю.

– Ну, для початку, у них є двоє гарних кінорежисерів. Бу Відерберґ, Інґмар Берґман.

– А, кінорежисерів, – гмикнув Ендрю. – Їх скрізь повно. А от Едвард Ґріґ – лише у вас.

– Ого, я й не знав, що ти цікавишся класичною музикою. Крім усього іншого.

– Ґріґ був генієм. Візьми, наприклад, другу частину його симфонії до-бемоль, там…

– Вибач, Ендрю, – перебив його Харрі. – Я в дитинстві слухав панк-рок і з симфоній найкраще пам’ятаю «Йєс» і «Инґ Крімсон». Я не слухаю старезну музику, розумієш? Усе, що виконували до тисяча дев’ятсот вісімдесятого, – кам’яний вік. У нас в Норвегії є група «Думдум Бойз», так от вони…

– Симфонія до-бемоль виконувалася у вісімдесят першому, – сказав Ендрю. – «Думдум Бойз»? Назва з претензією.

Харрі здався.

Еванс Вайт дивився на них з-під навислих повік. Сплутане волосся спадало йому на обличчя. Він почухав промежину і демонстративно відригнув. Здавалося, гостям він не здивувався. Не тому, що чекав на них, а тому, що не вважав дивним, що його розшукують. Як-не-як він продавав найкращу кислоту в окрузі, а в такому маленькому містечку, як Німбін, чутки розходяться швидко. Харрі розумів, що тип на кшталт Вайта не стане торгувати потроху, тим паче з порога власного будинку, але це людей не зупиняло, і вони час від часу з’являлися тут, сподіваючись щось купити.

– Не за адресою. Пошукайте в центрі, – кинув Вайт і грюкнув дверима із сіткою від комарів.

– Ми з поліції, містере Вайт. – Ендрю дістав значок. – Нам треба з вами поговорити.

Еванс повернувся до них спиною.

– Не сьогодні. Не люблю копів. Приходьте з ордером на арешт, обшук або ще на що, тоді й поговоримо. Але тільки тоді. На добраніч.

Грюкнули і внутрішні двері.

Харрі притулився до одвірка і гукнув:

– Евансе Вайт! Ви мене чуєте? Ми думаємо, на цій фотографії ви, сер? До речі, ви не знайомі з блондинкою, яка сидить поряд з вами? Її звали Інґер Холтер, вона недавно померла!

Пауза. Потім клацнув замок на дверях. Еванс знову виглянув із-за внутрішніх дверей.

Харрі підніс фотографію до сітки від комарів.

– Коли поліція її знайшла, вона мала дуже поганий вигляд, містере Вайт.

Замість скатертини на кухонному столі були розстелені газети, на тарілках і склянках виднілася незмита піна, а вологе прибирання тут, схоже, не робили кілька місяців. Водночас тут і не панував безлад: Харрі відзначив про себе, що будинок не схожий на лігво наркомана, який геть занедбав себе. Тут не валялись об’їдки й огризки тижневої давності, не смерділо сечею, занавіски висіли як годиться. Навпаки, в будинку відчувався якийсь лад і присутність господаря.

Коли гості розсілися на кухонних стільцях, Еванс дістав з холодильника пляшку пива і зробив великий ковток. Потім голосно, на всю кухню, відригнув і задоволено реготнув.

– Розкажіть про свої стосунки з Інґер Холтер, містере Вайт, – сказав Харрі, намагаючись відмахнутися від запаху відрижки.

– Інґер була добрим, гарним і дурнуватим дівчиськом, яке забрало собі в голову, ніби ми з нею можемо бути щасливі. – Еванс звів очі до стелі й знову із задоволеним виглядом посміхнувся. – По-моєму, це дуже точний опис.

– Чи є у вас які-небудь припущення про те, як вона могла бути вбита і хто міг це зробити?

– Аякже, сюди, в Німбін, теж доходять газети. Пишуть, що її задушили. А хто? Я думаю, душитель. – Він закинув голову і посміхнувся. Кучеряве пасмо впало на загорілий лоб, білі зуби сяяли, а від куточків очей до вух з піратськими кільцями потягнулися веселі зморшки.

Ендрю відкашлявся:

– Містере Вайт, тільки що вбито жінку, яку ви добре знали і з якою були в близьких стосунках. Нас не хвилює, що ви у зв’язку з цим відчуваєте і чого не відчуваєте. Але, як ви, мабуть, розумієте, зараз ми шукаємо вбивцю, і якщо ви не постараєтеся нам допомогти тут і зараз, доведеться перепровадити вас у поліцейську дільницю в Сіднеї.

– Я і так збирався в Сідней, і якщо ваша пропозиція означає безкоштовний квиток на літак, я згоден. – Вайт кинув зневажливий погляд.

Харрі не знав, що й думати. Або Еванс Вайт справді такий крутий, яким хоче здаватися, або просто страждає на так звані «окремо розвинені душевні якості» – типове норвезьке поняття, подумав Харрі: більше ніде у світі від закону не вимагають визначати якість душі.

– Звичайно, містере Вайт, – відповів Ендрю. – Безкоштовний проїзд, безкоштовна їжа й помешкання, безкоштовний адвокат і безкоштовна популярність як підозрюваного.

– Big deal.[20]20
  Грандіозно (англ.).


[Закрыть] Буду готовий протягом сорока восьми годин.

– У такому разі на додачу ви отримаєте безкоштовну тінь – цілодобово, безкоштовну перевірку, чи вдома ви ночами, і можливо, навіть кілька невчасних обшуків. Хтозна, що нам при цьому вдасться з’ясувати?

Еванс допив пиво і тепер старанно відколупував від пляшки етикетку.

– Хлопці, що вам потрібно? – запитав він похмуро. – Я знаю лише, що одного дня вона зникла. Я збирався в Сідней і вирішив їй зателефонувати, але ні на роботі, ні вдома її не виявилося. Потім я приїжджаю і того ж дня довідуюся з газет, що її знайшли вбитою. Два дні я ходжу як зомбі. До речі, з приводу «вбитої» – скільки людей вмирає ось так, задушеними?

– Не надто багато. Отже, у вас є алібі на момент убивства? Це добре… – Ендрю дістав ручку і блокнот.

– Алібі? – пискнув Еванс. – Що ви маєте на увазі? Я що, підозрюваний? Чи ви хочете сказати, що за тиждень не напали на слід?

– Ми ведемо пошуки на всіх напрямках, містере Вайт. Ви можете пригадати, де були за два дні до своєї поїздки в Сідней?

– Тут, удома. Де ж іще?

– Сам?

– Не зовсім, – посміхнувся Еванс, піднімаючи порожню пляшку. Описавши в повітрі витончену параболу, пляшка безшумно зникла в кошику для сміття за кухонною лавкою. Харрі схвально кивнув.

– Дозвольте дізнатися, хто був з вами?

– Атож, звичайно. Мені приховувати нічого. Жінка на ім’я Анджеліна Хатчинсон. Вона живе тут, у Німбіні.

Харрі зробив запис у своєму блокноті.

– Ваша коханка? – уточнив Ендрю.

– Щось ніби таке, – відповів Еванс.

– Що ви можете розповісти про Інґер Холтер? Ким вона була і чим займалася?

Еванс зітхнув:

– Ми не так давно були знайомі. Зустрілися в Сіднеї, у барі «Олбері», де вона працювала. Поговорили, вона сказала, що збирається провести відпустку на Байрон-Бей. Це за кілька миль звідси, і я дав їй свій телефон у Німбіні. За кілька днів вона подзвонила і попросилася до мене – два-три рази переночувати. У мене вона прожила більше тижня. Потім ми зустрічалися в Сіднеї, коли я туди приїздив. Якихось два-три рази. Самі розумієте, наш роман тривав не надто довго. До того ж вона стала набирати дуже великі оберти.

– Дуже?

– Еге ж, проявляти турботу про мого синочка, Том-Тома, і плекати мрії про дім і родину. Мені це не подобалося, але я їй дозволяв.

– Дозволяли – що?

Еванс засовався.

– Вона була з тих жінок, які нахабніють при першій зустрічі, але плавляться як віск, досить лише почухати за вушком і шепнути, що вона тобі сподобалася. Тоді задля тебе вона готова на все.

– Отже, вона була турботливою? – уточнив Харрі.

Здається, Евансу не сподобалося, куди повернула розмова.

– Може, й була. Я ж кажу, що погано її знав. Вона давно не бачилася зі своїми рідними в Норвегії, так що, можливо, їй просто бракувало… Їх, ну, тих людей, зрозуміло? Дідько, я не знаю! У ній було, як я вже сказав, багато дурості і романтики, але нічого поганого…

Його голос зірвався. У кухні стало тихо. «Або він гарний актор, або в ньому теж є щось людське», – подумав Харрі.

– Але якщо ваші стосунки не мали майбутнього, чому ви не запропонували їй розлучитися?

– Вже збирався. Хотів ось так прямо піти і сказати їй: «Прощавай!» Але не встиг – вона померла раніше. Just like that.[21]21
  Такі от діла (англ.).


[Закрыть] – Він ляснув пальцями.

Голос його став колишнім, відзначив Харрі.

Еванс поглянув на свої руки:

– Ось так я і тримаюся.