Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

12
Гладка пані та розтин

Була восьма ранку. Коли Харрі після довгих умовлянь таки пропустили до палати, «Чинґісхан» ще спав. Але щойно Харрі зі скрипом підсунув до ліжка стілець, він розплющив очі.

– Доброго ранку, – привітався Харрі. – Як спалося? Пам’ятаєш мене? Я валявся на столі, і в мене були перебої з повітрям.

«Чинґісхан» застогнав. З широким білим бинтом довкола голови він мав не такий грізний вигляд, як тоді у «Крикеті», коли замірявся убити Харрі.

Харрі дістав з кишені крикетного м’яча:

– Я тут поговорив з твоїм адвокатом, і він сказав, що ти не маєш наміру позиватися з моїм колегою.

Харрі перекинув м’яча з правої руки в ліву.

– Враховуючи, що ти мене трохи не вбив, я, звісно, дуже стурбований долею мого рятівника. Але, якщо вірити твоєму адвокатові, справа в тебе виграшна. По-перше, він сказав, що ти не напав на мене, а тільки відштовхнув, захищаючи свого друга, якого я міг серйозно скалічити. По-друге, він стверджує: тобі надзвичайно пощастило, що ти відбувся черепно-мозковою травмою, бо міг би й ноги простягти від цього крикетного м’яча.

Він підкинув м’яч у повітря і зловив його перед самісіньким носом блідого силача.

– І знаєш – я з ним згоден. Влучно посланий з чотирьох метрів м’яч поцілив тобі просто в лоба. Вижив ти просто випадково, це той приклад, коли дурням щастить. Сьогодні адвокат телефонував мені на роботу – цікавився перебігом подій. Він вважає, цього вистачить для позову про відшкодування шкоди, у всякому разі якщо в тебе будуть тяжкі каліцтва. Ох ці мені адвокати, стерв’ятники, та й годі, – відтинають собі третину відшкодування, але він тобі, напевно, говорив. Я запитав, чому він не переконав тебе подати до суду. Сказав, це питання часу. От і я тепер думаю: це лише питання часу – еге ж, Чинґісе?

«Чинґіс» обережно похитав головою.

– No. Please go now,[60]60
  Ні. Будь ласка, йдіть (англ.).


[Закрыть] – простогнав він.

– Чому? Що ти втрачаєш? Якщо ти станеш інвалідом, зможеш відсудити великі гроші. Адже ти судитимешся не з бідною вбогою приватною особою, а з державою. Я навіть перевірив – твоя особиста справа залишиться чистою. Хтозна, раптом присяжні підтримають тебе і ти станеш мільйонером. Отже, відмовляєшся?

«Чинґісхан» не відповів, тільки поглянув на Харрі з-під бинта сумними розкосими очима.

– Набридло мені тут сидіти, Чинґісе, тож буду лаконічний: після тієї бійки маю два зламаних ребра і проколоту легеню. Оскільки я був не в поліцейській формі, не пред’явив посвідчення, поводився не згідно з інструкцією, а Австралія дещо випадає з моєї юрисдикції, обвинувачення дійшло висновку, що я діяв як приватна особа, а не як поліцейський. Отже, я сам можу вирішувати, подавати на тебе до суду за грубе застосування сили чи ні. Тож ми знову повертаємося до твоєї незаплямованої – ну, майже незаплямованої – особової справи. Зараз над тобою висять шість місяців умовно за заподіяння тілесних ушкоджень, так? Плюс ще шість місяців. Разом рівно рік. Що ти вибереш: рік в’язниці чи розказати мені… – Він нахилився до вуха, що стирчало червоним грибом із забинтованої голови, і прокричав: —…ЩО, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ВІДБУВАЄТЬСЯ!

Харрі знову сів на стілець:

– Отже?

Маккормак стояв спиною до Харрі, схрестивши руки. Через густий туман вогні на вулиці здавалися розмитими, а рухи – сповільненими. Все місто скидалося на нечітку чорно-білу світлину. Лише якийсь стук порушував тишу. Харрі здогадався, що це Маккормак вистукує нігтями по зубах.

– Отже, Кенсинґтон був знайомий з Отто Рехтнаґелем. І ти це знав?

Харрі знизав плечима:

– Розумію, сер, мені слід було сказати раніше. Але я думав, що…

– …не твоє діло доповідати, з ким Ендрю Кенсинґтон знайомий, а з ким ні. А тепер, коли він зник з лікарні і ніхто не знає, де він, ти відчув, що тут щось не так?

Харрі ствердно кивнув спині.

Маккормак поглянув на нього у дзеркало. Потім плавним рухом обернувся до Харрі.

– Якийсь ти… – довершуючи плавний рух, він знову відвернувся, – …метушливий, Ховлі. Що тебе гризе? Ще щось хочеш мені розповісти?

Харрі похитав головою.

Помешкання Отто Рехтнаґеля було на Саррей-Хіллс, саме на шляху від «Олбері» до будинку Інґер Холтер у Ґлібі. На сходах їх зустріла огрядна пані.

– Я побачила машину. Ви з поліції? – запитала вона високим, верескливим голосом. І, не чекаючи відповіді, вела далі: – Ви чуєте собаку? Так він поводиться від самого ранку.

За дверима квартири Отто Рехтнаґеля лунало хрипке виття.

– Шкода містера Рехтнаґеля. Але зараз заберіть, будь ласка, собаку. Вона виє безперестанку і всіх зводить з розуму. Слід заборонити тримати тут собак. Якщо ви не вживете заходів, нам доведеться… ну, самі розумієте.

Пані сплеснула руками, закотивши очі. Відразу запахло потом і трохи духами.

Харрі вже набридла ця приставуча бочка.

– Пес знає, – кинув Леб’є, провів двома пальцями по перилах і несхвально поглянув на вказівний, ніби оцінюючи чистоту перил.

– Що ви хочете сказати, юначе? – запитала бочка, взявшись у боки і навіть не думаючи давати їм дорогу.

– Знає, що господар помер, мем, – сказав Харрі. – Собаки це відчувають. Він виє з жалю.

– З жалю? – Вона з підозрою поглянула на них. – Собака? Що за дурниця?

– Що б ви сказали, мем, якби вашому хазяїнові повідрізали руки й ноги? – поглянув на неї Леб’є.

Пані застигла з роззявленим ротом.

– І член, – додав Харрі, подумавши, що dick – і в Австралії поняття вагоме.

– Якщо у вас, звичайно, є хазяїн. – Леб’є міряв її поглядом.

Коли товстуха поступилася дорогою, вони дістали знайдену в гримерці низку ключів і почали підбирати потрібний.

Виття за дверима змінилося гарчанням – пес Отто Рехтнаґеля почув чужих.

Нарешті двері відчинилися. У коридорі, широко розставивши лапи, стояв бультер’єр, що приготувався до бою. Леб’є і Харрі, не рухаючись, дивилися на смішного білого собаку, давши йому можливість перейти в наступ. Гарчання знову змінилося безпорадним виттям, і собака прошмигнув до кімнати. Харрі пішов за ним.

Завдяки великим вікнам кімната була світлою. А через скромні розміри здавалася захаращеною: червоний диван з безліччю різноколірних подушок, великі картини на стінах і низький, але масивний стіл із зеленого скла посередині. У кутках стояли два фарфорові леопарди.

На столі, хоча там йому було зовсім не місце, лежав абажур.

Собака нюхав калюжку на долівці. Над цією калюжкою висіли чоловічі черевики. Пахло сечею й екскрементами. Харрі поглянув вище черевиків – там, де кінчалися шкарпетки, він побачив чорну шкіру. Погляд Харрі ковзнув вище, уздовж штанів, наткнувся на величезні руки, що мляво звисали, і насилу рушив далі – до білої сорочки. Насилу – не тому, що раніше не бачив повішених, а тому, що впізнав ці черевики.

Голова звісилася на плече, і кінець дроту з тьмяною лампочкою висів на грудях. Дріт було прикріплено до дебелого гака – можливо, колись тут висіла люстра. Але тепер тут висів Ендрю, високо під стелею, і дріт було тричі обмотано довкола його шиї. Мрійливий погляд застиг, втупившись у порожнечу, а з рота, ніби дратуючи смерть – чи життя? – висунувся синьо-чорний язик. Поряд зі столом лежав перекинутий стілець.

– Чорт, – процідив Харрі. – Чорт, чорт, чорт.

Він безсило опустився на стілець. До кімнати увійшов Леб’є і скрикнув.

– Знайди ножа, – сказав Харрі. – І виклич «швидку допомогу», чи кого ви там викликаєте?

Сонце світило Ендрю в спину, і його тіло погойдувалося чорним контуром на тлі вікна. Харрі запропонував Творцеві повісити на дроті кого-небудь іншого, поки Харрі не бачить. Він обіцяв нікому не розповідати про диво. Це була просто пропозиція. Не молитва. Молитва могла не спрацювати.

Він почув кроки в коридорі й крик Леб’є з кухні:

– Геть звідси, жирне стерво!

Поховавши матір, Харрі п’ять днів ходив, відчуваючи лише те, що він повинен щось відчувати. Він колись чув, що люди, які довго привчали себе до стриманості, не відразу скоряються горю. Тому він не розумів, чому зараз кинувся на подушки і відчув, як до горла підступає клубок, а до очей – сльози.

Ні, плакав він і раніше. Коли сидів сам у кімнаті в Бардуфоському військовому містечку з листом від Кристини і читав: «…це найкраще, що було в моєму житті…». Річ не в тім, що вона збиралася виїхати з тим англійським музикантом. Просто він знав, що це гірше, що було в його житті. Плач застрявав у горлі. Як коли задихаєшся. Або коли нудить.

Харрі встав і поглянув угору. Дива не сталося. Харрі хотів поставити стілець, щоб було легше зрізати Ендрю, але не зміг поворухнутися. Так і стояв, доки Леб’є не приніс кухонного ножа. Коли Леб’є поглянув на Харрі, той з подивом усвідомив, що по щоках у нього течуть теплі сльози.

«Цього ще бракувало», – подумав Харрі.

Мовчки вони зняли тіло Ендрю і поклали його на підлогу. Обшукавши кишені, вони знайшли дві низки ключів: більшу й меншу. Один ключ – від вхідних дверей до помешкання Рехтнаґеля.

– Слідів бійки немає, – швидко вирішив Леб’є.

Харрі розстебнув на Ендрю сорочку. Побачив на грудях витатуйованого крокодила. Потім засукав холоші.

– Нічого, – сказав він. – Ні-чо-го.

– Побачимо, що скаже лікар, – кинув Леб’є.

До горла знову підступив клубок, і Харрі зміг лише знизати плечима у відповідь.

На зворотному шляху вони потрапили в пробку.

– Merde,[61]61
  Лайно (фр.).


[Закрыть] – вилаявся Леб’є, несамовито натискаючи сигнал.

Харрі дістав газету «Остреліан», де на всю першу сторінку красувалася стаття про вбивство клоуна. «Розчленований на власній гільйотині», – свідчив заголовок над зробленою під час вистави фотографією скривавленої гільйотини з Отто Рехтнаґелем у клоунському вбранні на ній.

Тон репортажу був легкий, майже гумористичний, мабуть, через екстравагантність самої справи. «Незрозуміло, чому вбивця не відрубав клоуну голову», – писав журналіст, роблячи висновок, що вбивство навряд чи було виявом обурення глядачів: «Виступ не був аж таким поганим». Були тут і ущипливі слова на адресу поліції, що як ніколи швидко виявилася на місці: «Проте начальник кримінальної поліції Сіднея Водкінс не підтверджує, що поліція знайшла знаряддя вбивства…»

Харрі читав уголос.

– Смішно. – Леб’є посигналив і вилаяв таксиста, що втиснувся перед ними. – Your mother is…[62]62
  Мать твою… (англ.)


[Закрыть]

– Той номер з мисливцем…

Продовження повисло в повітрі.

– You said…[63]63
  Ти говорив… (англ.)


[Закрыть] – сказав Леб’є, коли вони проїхали два світлофори.

– Та ні, нічого. Просто згадую той номер – він здається мені безглуздим. Мисливець, який полює на птицю, вбиває кішку, яка сама полює на птицю. І що?

Леб’є не чув – він висунувся з вікна, горлаючи:

– Suck mу hairy, sorry potato ass, you pig-fucker.

Харрі жодного разу не чув, щоб він так багато говорив.

Як Харрі й сподівався, у поліції панувало сум’яття.

– Про це пише «Рейтер», – говорив Юн. – Приїде фотограф від «Асошіейтед прес», а з мерії телефонували, що сюди пришле знімальну групу «Ен-бі-сі».

Водкінс похитав головою:

– Шість тисяч чоловік гинуть від повені в Індії – про них повідомляють дрібним шрифтом. А тут розчленують одного клоуна-педераста – і всі тільки про це й говорять.

Харрі покликав усіх у кімнату для нарад.

– Ендрю Кенсинґтон мертвий, – сказав він.

Водкінс і Юн недовірливо подивилися на нього. Коротко і без прикрас Харрі розповів, як вони знайшли труп Ендрю у помешканні Отто Рехтнаґеля.

– Ми постаралися не допустити витоку інформації, – говорив він упевненим голосом, дивлячись їм в очі. – Можливо, поки що доведеться тримати це під замком.

Йому спало на думку, що розповідати про це як про кримінальну справу в нього виходить легше. Тут було щось конкретне: труп, причина смерті, перебіг подій, який треба відтворити. На якусь мить це заступило саму Смерть – те чуже, до чого він не знав, як поставитися.

– Гаразд. – Водкінс був збитий з пантелику. – Спокійно. Не будемо парка парити. – Він обтер піт з верхньої губи. – Слід сказати Маккормаку. Чорт забирай! Що ти наробив, Кенсинґтоне? Тепер сюди вже точно злетяться журналісти. – І він зник за дверима.

Решта троє залишилися в кімнаті, слухаючи завивання вентилятора.

– Час від часу він працював у команді, – сказав Леб’є. – Взагалі-то він був не зовсім одним з нас, але все ж таки…

– Добрий. – Юн устромив очі в долівку. – Дуже добрий. Він допоміг мені, коли я тільки прийшов на роботу. Він був… дуже добрий.

Маккормаку принесли респіратор. Він почувався зле, ходив по кімнаті важче ніж звичайно. Його кущуваті брови суцільною лінією нависли над переніссям.

Після наради Харрі сів за стіл Ендрю і переглянув його записи. Корисного мало: зо дві адреси, телефонні номери, як виявилося – автомайстерень, і нерозбірливі карлючки. У шухлядах майже нічого – хіба що канцелярське приладдя.

Харрі почав вивчати знайдені в кишенях Ендрю низки ключів. На одній був шкіряний брелок з ініціалами Ендрю. Харрі вирішив, що це, напевно, його власні ключі.

Потім він потелефонував додому Бірґіті. Та була приголомшена новиною, дещо запитала – і все.

– Не розумію, – сказав Харрі, – чому після смерті людини, яку я знаю без року тиждень, я плачу як дитя. А коли померла мама, ледве вичавив сльозу. Моя мама, найкраща жінка на світі! А цей хлопець, я так і не зрозумів, чи так добре ми були знайомі. Де тут логіка?

– Логіка, – повторила Бірґіта. – Річ не в логіці. Усе в житті не таке логічне, як нам би хотілося.

– Просто вирішив тобі розповісти. Нікому не кажи. Мені зайти, коли ти звільнишся?

Вона відповіла невизначено. Вночі вона чекала дзвінка з Швеції. Від батьків.

– У мене день народження, – сказала вона.

– Вітаю.

Харрі поклав слухавку. Всередині старий ворог знову підводив голову.

За півгодини Леб’є з Харрі доїхали до будинку Ендрю Кенсинґтона на Сідней-роуд у Четвіку. Мила вуличка в милому передмісті.

– Ми адресу не переплутали? – запитав Харрі, звіряючи номер будинку.

Це була велика кам’яна вілла з подвійним гаражем, підстриженим газоном і фонтаном. До розкішних дверей з червоного дерева вела ріниста доріжка. На дзвінок вийшов хлопчик, з серйозним виглядом кивнув, коли його запитали про Ендрю, потім затиснув рот рукою, показуючи гостям, що він німий.

Далі відвів їх за будинок, де починався величезний сад, і вказав на низеньку цегляну будівлю, схожу на будиночок садівника в класичному англійському маєтку.

– Ми хотіли зайти, – Харрі помітив, що говорить дуже голосно, так, ніби в хлопчика проблеми ще й зі слухом. – Ми працюємо… працювали разом з Ендрю. Ендрю помер.

Він дістав низку ключів зі шкіряним брелоком. Хлопчик поглянув на них і раптом з розгубленим виглядом почав хапати ротом повітря.

– Він помер раптово, цієї ночі, – вів далі Харрі.

Хлопчик стояв перед ними, безвільно опустивши руки.

В його очах блищали сльози. Харрі зрозумів, що він, мабуть, добре знав Ендрю, адже той мешкав тут майже двадцять років. А хлопчик, напевно, ріс у великому будинку. Харрі мимохіть уявив, як маленький хлопчик і чорний дядько граються в саду, ганяють м’яча, як цей хлопчик отримував свою порцію дружби і на додачу – трохи грошей на морозиво й пиво. Може, поліцейський з маленького будиночка ділився з ним своїми мізерними заробітками та щедрими казками. А коли хлопчик підріс – то й порадами, як поводитися з дівчатками чи битися.

– Взагалі-то ми не просто працювали разом. Ми були друзями. Ми теж, – додав Харрі. – Можна ми туди зайдемо?

Хлопчик моргнув, стиснув губи й кивнув.

Харрі подумки вилаявся. «Зберися, Холе, – подумав він. – Бо скоро сльозуватимеш від усіх цих історій, мов ті американці».

Маленький холостяцький будиночок відразу вразив Харрі своєю чистотою та охайністю. На столику перед портативним телевізором у спартанській вітальні не було розкиданих скрізь газет, на кухні не лежали купи немитого посуду. У коридорі, як на параді, вишикувалися чоботи й черевики з акуратно заправленими шнурками. Ця підтягнутість про щось нагадала Харрі. Бездоганно біла постеля у спальні була застелена струнко й рівно. Здавалося, щоб лягти в ліжко, доведеться протиснутися в щілину між ковдрою й простирадлом. Харрі вже не раз прокляв так само безглуздо застелене ліжко в своєму номері.

У ванній перед дзеркалом у зразковому порядку лежали: бритва, крем після гоління, мило, зубна щітка, паста й шампунь. І все. У вбиральні теж нічого екстравагантного, переконався Харрі. І раптом зрозумів, що йому все це нагадує – його власну квартиру після того, як він кинув пити.

Нове життя почалося для Харрі разом із цим суворим порядком: кожній речі – своє місце, полиця або шухляда, куди вона повертається відразу ж після використання. Жодної ручки не на своєму місці, жодної перегорілої пробки на розподільному щитку. Все це мало не тільки практичне, а й символічне значення: хай це й по-дурному, та рівень безладу перетворився на індикатор рівня всього його життя.

Харрі попросив Леб’є оглянути шафу й комод у спальні і, тільки коли той пішов, відчинив туалетну шафку поряд із дзеркалом. На двох верхніх полицях акуратними штабелями, як боєголовки на військовому складі, лежало зо два десятки одноразових шприців у вакуумних упаковках.

Звичайно, в Ендрю Кенсинґтона міг бути діабет і колоти він міг інсулін, але Харрі знав правду. Якщо перерити половину будинку, можна знайти наркоманську заначку – порошок і все необхідне начиння, але не було сенсу: Харрі й без того все знав.

«Чинґісхан» не збрехав, коли казав, що Ендрю Кенсинґтон – наркоман. А коли Харрі знайшов його у квартирі Отто, сумнівів не залишилося. У такому жаркому кліматі, коли можна завжди носити сорочку тільки з коротким рукавом, поліцейський не може хверцювати зі слідами уколів на руках. Тому змушений колотися ще будь-куди: наприклад, у ногу. І про це свідчила голінка Ендрю.

Наскільки пам’ятав «Чинґісхан», Ендрю купував героїн у того парубка з голосом Рода Стюарта. З його слів, Ендрю міг колотися майже без шкоди для працездатності, не втрачаючи легкості в спілкуванні.

– Це не така вже й рідкість, як багато хто вважає, – казав «хан». – Але коли Лихач від когось дізнався, що хлопець – з поліції, хотів його застрелити. Думав, він збирається нас здати. Та ми відмовили. Адже цей хлоп’яга стільки років був мало не кращим клієнтом Лихача! Не торгувався, завжди справно платив, усе як годиться, жодного тобі патякання чи ще яких дурощів. Ніколи не бачив, щоб абориген так на славу купував наркотики. Чорт, та я взагалі кращих покупців не зустрічав!

Він жодного разу не бачив і не чув, щоб Ендрю розмовляв з Евансом Вайтом.

– Вайт з приватними клієнтами не працює, він оптовик – і крапка. Хоча я чув, ніби він приторговував на вулиці в Кінґз-Крос. Для чого – не знаю – він і так добре заробляє. Але він уже покинув цю справу – чув, що в нього виникли проблеми з повіями.

«Чинґісхан» говорив відверто. Відвертіше, ніж потрібно, щоб урятувати свою шкуру. Можна було подумати, це його розважає. Напевно, розумів: якщо вже хтось із колег Харрі – їхній клієнт, арешту можна не боятися.

– Передавай йому привіт. Скажи, ми його чекаємо. Ми ж не злопам’ятні, – посміхнувся «хан». – Хоч би хто вони були, вони завжди повертаються. Завжди.

Харрі увійшов до спальні. Леб’є без особливого ентузіазму копирсався в білизні й паперах.

– Знайшов що-небудь? – запитав Харрі.

– Нічого особливого, а ти?

– Нічого.

Вони подивилися один на одного.

– Ходімо звідси, – сказав Харрі.

Начальник охорони театру Сент-Джордж сидів у їдальні. Навіть можна було повірити, що він спокійний. Харрі він запам’ятав з минулого вечора.

– Н-нарешті мене перестали запитувати і д-докопуватися, як усе це було. Тут ц-цілий день товклися журналісти, – сказав він. – І ще ваші експерти. Але в-вони просто працювали і нас не ч-чіпали.

– Так, у них ще та робота.

– Е-ге ж. Уночі не міг заснути. Потім дружина д-дала мені снодійного. Нікому такого не побажаєш. Ви ж бо люди звичні, а ми…

– Ну, те, що сталося тут, і ми бачимо не щодня.

– Н-не знаю, чи зможу я тепер увійти до тієї кімнати.

– Нічого, оговтаєтеся з часом.

– Та ні. Я вже н-навіть реквізиторською її не н-називаю. Просто «т-та кімната».

– Час лікує, – заспокоїв його Харрі. – Я це знаю напевне.

– С-сподіваюся, констеблю.

– Кличте мене Харрі.

– Кави, Харрі?

Харрі кивнув і поклав на стіл низку ключів.

– Бачу, – сказав охоронець. – Цю низку брав Рехтнаґель. Я п-подумав, що це до д-добра не д-доведе, треба буде замінити всі замки. Де ви їх знайшли?

– Вдома у Отто Рехтнаґеля.

– Як? Він же вчора відкривав ними гримувальню.

– Гадаю, за сценою були не тільки актори.

– А-а. Зараз подивимося. Освітлювач, двоє робітників сцени і звукооператор. Н-ні гримерів, н-ні костюмерів – на це немає коштів. Так, це все. Під час вистави т-тут були тільки робітники сцени та актори. Ну і я.

– І більше нікого?

– Нікого, – серйозно відповів охоронець.

– Сюди можна пройти іншим шляхом, окрім як через задні або бічні двері?

– Ну, є обхідний шлях через галерею. Вчора галерея була зачинена, але д-двері залишили відімкнутими, бо там сидів освітлювач. Поговоріть із ним.

Величезні очі освітлювача були вибалушені, як у глибоководної риби, зненацька витягнутої з води.

– Стривайте… До перерви там сидів хлопець. Якщо ми знаємо, що аншлагу не буде, то квитки продаємо тільки до партеру. Але він міг там сидіти – галерею ж не замикають, хоча квиток у нього в партер. Він сидів сам у задньому ряду. Пам’ятаю, я ще здивувався, що він сів так далеко від сцени. Світла було мало, та я його бачив. А коли я повернувся, він, як я сказав, уже пішов.

– Чи міг він потрапити за сцену через ті самі двері, що й ви?

– Гм… – почухав потилицю освітлювач. – Гадаю, так. Якщо він пройшов просто до реквізиторської, його могли й не помітити. Зараз мені здається, щось із ним було не так. Мгу… Так, щось не збігалося, я помітив.

– Отже, так, – сказав Харрі. – Усе це добре. Зараз я покажу вам фото…

– Я пам’ятаю, що той хлопець…

– …але спочатку, – перебив його Харрі, – мені хочеться показати вам того, кого ви могли бачити вчора. Коли ви побачите фотографію, не роздумуйте, кажіть перше, що спаде на думку. Потім можете передумати. Я просто хочу побачити вашу першу реакцію. Гаразд?

– Гаразд. – Освітлювач ще сильніше вирячив очі і став схожий на жабу. – Я готовий.

Харрі показав йому фотографію.

– Це він, – швидко квакнув людина-жаба.

– Подумайте тепер гарненько, – попросив Харрі.

– Все правильно. Саме це я й хотів сказати, констеблю. Той чоловік був чорний. Абориген. Це він!

Харрі стомився. День був довгий, і Харрі намагався не думати про те, як він закінчиться. Коли він увійшов до прозекторської, то у світлі великих ламп побачив міцну, дебелу постать доктора Енґельзона, що схилився над столом, на якому лежало тіло огрядної жінки. Харрі не мав більше сили дивитися на товстих жінок, тому попросив помічника повідомити лікаря, що прийшов Ховлі, який йому телефонував.

Невдоволена фізіономія Енґельзона наводила на думку про «чокнутого професора». Рідке волосся стирчало навсібіч, а світлі кущики бороди росли як попало на рожевому поросячому обличчі.

– Слухаю?

Харрі зрозумів, що лікар уже забув про їхню телефонну розмову, хоча минуло не більше двох годин.

– Мене звуть Харрі Ховлі, я дзвонив вам – дізнатися про попередні результати розтину Ендрю Кенсинґтона.

Хоча в кімнаті було повно інших запахів, Харрі безпомильно вирізнив серед них запах джину.

– Так-так. Авжеж. Кенсинґтон. Сумно. Ми з ним прегарно теревенили. Коли він був живий, зрозуміло. А зараз лежить у шафі – і не поговориш.

Енґельзон тицьнув великим пальцем за спину.

– Еге ж, лікарю. То що ви з’ясували?

– Послухайте, містере… як вас?.. так, Ховлі. У нас тут купа трупів, і всім хочеться скоріше. Не трупам, зрозуміло, а поліцейським. Але є черга. Такий порядок, винятків ми не робимо, розумієте? Та сьогодні телефонував Маккормак, велике цабе, і сказав, що це самогубство слід вивчити в першу чергу. Я не встиг у нього запитати, але, може, ви мені відповісте, містере Хоган: що це в Кенсинґтоні такого особливого?

При цьому він зневажливо швидко підвів голову й обдав Харрі ароматом джину.

– Це вам краще знати, лікарю. Є в ньому щось особливе?

– Особливе! Що ви маєте на увазі? У нього немає ні дерев’яної ноги, ні запасної пари легенів, ні сосків на спині.

Втома. Харрі зараз зовсім не хотілося сперечатися з п’яним патологоанатомом, який надумався качати права, бо бач зачепили його самолюбство. А у фахівців самолюбство особливо вразливе.

– Чи є що-небудь… незвичайне? – уточнив Харрі.

Енґельзон подивився на нього мутнуватими очима.

– Ні, – сказав він. – Нічого незвичайного. Все звичайне.

Лікар і далі дивився на нього, похитуючи головою. Харрі зрозумів, що це ще не все. Просто сценічна пауза, яка п’яному здавалася не такою затягнутою, як тверезому.

– У нас тут зазвичай, – нарешті заговорив лікар, – трупи напхані наркотиками. У цьому випадку – героїном. Незвично, що він поліцейський. Але чи так уже незвично – не знаю. Поліцейські до нас на стіл потрапляють рідко.

– Причина смерті?

– А хіба не ви його знайшли? Чому, по-вашому, помирають, висячи в петлі під стелею? Від коклюшу?

Усередині в Харрі вже все нуртувало, але він поки що стримувався.

– Тобто помер він через брак кисню, а не від передозування?

– П’ять балів, Хогане.

– Добре. Наступне запитання: час смерті?

– Ймовірно між північчю і другою ночі.

– А точніше?

– Вам полегшає, якщо я скажу: «чотири хвилини на другу»? – Обличчя лікаря поступово буряковіло.

Харрі кілька разів глибоко вдихнув і видихнув.

– Даруйте, якщо я говорю… якщо здаюся нетактовним, лікарю, моя англійська не завжди…

– …така, якою має бути, – . закінчив за нього Енґельзон.

– Еге ж. У вас звичайно ж багато справ, лікарю, я вас більше не відволікатиму, просто нагадаю, що Маккормак просив вас направити звіт про розтин не як завше, а особисто йому.

– Не хвилюйтеся. Щодо цього інструкція зрозуміла, Хоргане. Передавайте привіт Маккормаку.

Низенький чокнутий професор стояв перед Харрі, широко розставивши ноги і самовпевнено схрестивши руки на грудях. Його очі войовничо блищали.

– Інструкція? Не знаю, як до них ставляться в поліції Сіднея, але там, звідки я приїхав, інструкцій дотримуються, коли начальство не робить якихось особливих застережень, – пояснив Харрі.

– Не треба, Хоргане. У вас, мабуть, і гадки не мають про професійну етику. Тож і балакати нема про що. Давайте на цьому й розпрощаємося, містере Хорган.

Харрі не рухався.

– Чи ви іншої думки? – нетерпляче запитав Енґельзон.

Перед Харрі стояв чоловік, який вважав, що йому нічого втрачати. Закислий у горілці посередній патологоанатом середнього віку, вже без надії на підвищення і тому знахабнілий. Та й що вони могли з ним зробити? Харрі щойно пережив найдовший і найжахливіший вечір у своєму житті. Досить. Він схопив лікаря за петельки і підняв.

Халат затріщав по швах.

– Якої я думки? Гадаю, треба взяти у вас кров на аналіз, а потім уже говорити про етику, лікарю Енґельзон. Вважаю, знайдеться багато таких, хто підтвердить, що розтин Інґер Холтер ви робили в нетверезому стані. Відтак, гадаю, треба буде поговорити з тими, хто багато чув про вашу професійну етику і може вигнати вас із цієї роботи з таким тріском, що більше вас нікуди не візьмуть. Як ви вважаєте, лікарю Енґельзон? І якої ви тепер думки про мою англійську?

Лікар Енґельзон думав, що у Харрі чудова англійська, і подумавши, визнав, що один раз можна все-таки знехтувати бюрократією.