Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

9
Двоє ексгібіціоністів, п’яниця, педераст і чорна змія

Зубний лікар на Кінґз-Крос з першого погляду визначив, що над відновленням зламаного посередині переднього зуба доведеться помудохатися. За підготовчу роботу Харрі видав йому щедрий гонорар, сподіваючись, що начальник поліції Осло пізніше відшкодує ці витрати.

У дільниці Харрі довідався, що в Ендрю зламано три ребра і сильний струс мозку, отож він валятиметься на лікарняному ліжку щонайменше тиждень.

Після обіду Харрі попросив Леб’є з’їздити разом з ним відвідати хворого. Вони доїхали до лікарні Сент-Етьєн і залишили запис у журналі відвідувань – товстенному фоліанті, що лежав у реєстратурі перед ще товстішою медсестрою. Харрі спробував запитати, куди йти далі, але медсестра лише показала на себе пальцем і похитала головою.

– Вона не говорить англійською, – пояснив Леб’є.

Вони пішли далі і наткнулися на молодого й усмішливого чергового адміністратора, котрий заніс їхні імена до комп’ютера, повідомив їм номери палат і пояснив, як пройти.

– Від кам’яного віку до наших днів за десять секунд, – прошепотів Харрі.

Вони перекинулися кількома словами із загіпсованим Ендрю, але той був у поганому гуморі і через п’ять хвилин попросив їх забиратися під три чорти. Поверхом вище в окремій палаті лежав той парубок з ножем. З рукою на перев’язі і набряками на обличчі, він дивився на Харрі так само ображено, як і учора ввечері.

– Що тобі треба, чортів коп? – простогнав він.

Харрі сів на стілець біля ліжка.

– Дізнатися, чи давав Еванс Вайт розпорядження вбити Інґер Холтер, кому він його давав і чому.

Хлопець на ліжку спробував розсміятися, але замість цього зайшовся кашлем.

– Не знаю, про що ти говориш, копе, і думаю, ти сам цього не знаєш.

– Як плече? – спитався Харрі.

Очі людини на ліжку стали вилазити з орбіт.

– Тільки попро…

Харрі дістав з кишені шпажку. На лобі у людини на ліжку набрякла синя вена.

– Жартуєш, копе?

Харрі нічого не відповів.

– Ти що, схибнувся? Гадаєш, це тобі мине безкарно? Та якщо на моєму тілі знайдуть хоч подряпину після того, як ви підете, тебе миттю викинуть з твоєї поганої роботи!

Його голос зірвався на писк.

Харрі підніс вказівний палець до його губ.

– Тихше, тихше! Ти бачиш он того великого бритоголового дядька біля дверей? Може, так з вигляду і не скажеш, але він кузен того, кому ви вчора проламали битою череп. Він дуже просив мене взяти його сьогодні з собою. І зараз він заклеїть тобі рот і тебе триматиме, а я розв’яжу цей бинт і встромлю оцю гарненьку штучку туди, де сліду від неї не залишиться. Тому що він залишився ще з минулого разу, пам'ятаєш?

Харрі акуратно взяв його за праве плече. З очей співрозмовника бризнули сльози, а тіло затіпалося як у лихоманці. Погляд перебігав з Харрі на Леб’є. Людська натура – воістину дрімучий ліс, але коли людина на ліжку відкрила рота, Харрі здалося, що він побачив у цьому лісі стежку.

– Все, що ви можете мені зробити, не страшніше за те, що зробить зі мною Еванс Вайт, якщо довідається, що я на нього стукаю. – Очевидно, так воно й було. – Я знаю і ви знаєте, що навіть якби я мав що розповісти, я б усе одно мовчав. Отож починайте. Але спочатку дайте мені сказати: ви шукаєте не там! Їй-богу, не там!

Харрі поглянув на Леб’є. Той злегка похитав головою. Харрі на секунду задумався, потім устав і поклав шпажку на стіл.

– Видужуй, – сказав він.

– Hasta la vista,[49]49
  До побачення (ісп.).


[Закрыть] – відповіла людина на ліжку і прицілилася в нього вказівним пальцем.

Черговий адміністратор в готелі передав Харрі повідомлення. Той відразу впізнав номер дільниці і зателефонував зі свого номера. Відповів Юн Суе.

– Ми ще раз проглянули всі дані, – сказав він. – І зробили детальнішу перевірку. Частина даних була вилучена з архівів через три роки після скоєння злочинів. Згідно із законом не можна зберігати застарілі відомості. Але що стосується сексуальних злочинів… на цей випадок у нас є свій, неофіційний архів. І я з’ясував дещо цікавеньке.

– І що ж?

– Офіційно Хантер Робертсон, власник будинку, де жила Інґер Холтер, чистий перед законом. Але якщо приглянутися ближче, з’ясовується, що його двічі штрафували за ексгібіціонізм. Цинічний ексгібіціонізм.

Харрі спробував уявити собі нецинічний ексгібіціонізм.

– Наскільки цинічний?

– Збудження своїх статевих органів у громадському місці. Звичайно, це ще нічого не означає, але це не все. Леб’є поїхав до нього, але вдома нікого не виявилося – лише злюща псина, яка вила за дверима. Поки він там стояв, підійшов сусід. З’ясувалося, що він домовився з Робертсоном по середах годувати і вигулювати його псину. У нього був і ключ від дверей. Ясна річ, Леб’є запитав, чи не вигулював він її перед тим, як знайшли тіло Інґер Холтер. Той відповів, що так, вигулював.

– І що?

– Раніше Робертсон заявляв, що увечері, напередодні того дня, коли знайшли Інґер, він був удома сам. Я вирішив, що тобі буде цікаво це довідатись.

Харрі відчув, як прискорюється пульс.

– Ваші подальші дії?

– Відправимо по нього поліцейську машину – забрати його, а то рано-вранці він піде на роботу.

– Гм. А де і коли він коїв свої злочинства?

– Секундочку. Здається, в якомусь парку. Ось. Написано «Ґрін-парк». Це маленький…

– Я знаю. – Харрі швидко мізкував. – Мабуть, доведеться прогулятися. Дехто, схоже, там днюють і ночують. Може, вони що й знають?

Юн продиктував дати актів ексгібіціонізму, і Харрі записав їх у свій маленький чорний «Альманах ощадних банків Скандинавії» – батьків дарунок на Різдво.

– До речі, Юне, просто задля цікавості: що означає «нецинічний ексгібіціонізм»?

– Це коли п’яний вісімнадцятилітній хлопак показує дупу поліцейському патрулю в день Конституції Норвегії.

Харрі похлинувся від здивування.

Зі слухавки донеслося Юнове хихикання.

– Але як?.. – почав Харрі.

– Чого тільки не довідаєшся, коли у тебе є два паролі, а в сусідньому кабінеті сидить данець. – Юн весело розсміявся.

Харрі відчув, що його кинуло в жар.

– Усе гаразд? – Юн, здається, був занепокоєний, чи не зайшов він надто далеко. – Більше ніхто не знає.

Його голос здавався таким нещасним, що Харрі не наважився розізлитися.

– У тому патрулі була одна жінка, – сказав він. – Їй сподобався мій зад.

Юн полегшено розсміявся.

Фотоелементи в парку вирішили, що вже досить темно, і ліхтарі увімкнулись, коли Харрі підійшов до лавки. Людину, що сиділа на ній, він упізнав одразу.

– Добрий вечір.

Похилена на груди голова поволі підвелася, і пара карих очей поглянула на Харрі – точніше, крізь нього, зафіксувавши погляд на якійсь далекій крапці.

– Fig?[50]50
  Правильніше fag – сигарета (англ.).


[Закрыть] – хрипко попросив він.

– Перепрошую?

– Fig, fig, – повторив він і помахав двома пальцями в повітрі.

– Oh, fag. You want a cigarette?[51]51
  А, сигарету. Ви хочете сигарету? (англ.)


[Закрыть]

– Yeah, fig.

Харрі дістав з пачки дві сигарети. Одну взяв собі. Деякий час вони мовчки курили. Вони сиділи в крихітному зеленому оазисі посеред багатомільйонного міста, але Харрі здалося, ніби він зараз на безлюдному острові. Може, через цю темряву й електричний джеркіт коників. Або через відчуття чогось ритуального і позачасового, того, що вони сидять поруч і курять, білий поліцейський і чорний нащадок давніх мешканців цього континенту з чужим, широким обличчям.

– Хочеш купити мою куртку?

Харрі поглянув на його куртку – тонку чорно-червону вітровку.

– Прапор аборигенів, – пояснив він і показав Харрі спину куртки. – Такі робить мій кузен.

Харрі ввічливо відмовився.

– Як тебе звати? – запитав абориген. – Харрі? Це англійське ім’я. У мене теж англійське ім’я. Мене звуть Джозеф. Узагалі-то це єврейське ім’я. Йосип. Батько Ісуса. Розумієш? Джозеф Волтер Родріґ. У племені мене звуть Нгардаґха. Н-гар-даґ-ха.

– Ти часто буваєш у цьому парку, Джозефе?

– Авжеж, часто. – Джозеф знову відпустив погляд, і той відлетів на кілометр.

Абориген дістав з-під куртки пляшку соку, запропонував Харрі, відпив сам і з задоволеним виглядом закрутив кришку. Куртка була розстебнута, і Харрі побачив на грудях татуювання. Над великим хрестом було написано: «Джері».

– Гарні у тебе татуювання, Джозефе. А хто такий Джері?

– Джері – мій син. Син. Йому чотири роки. – Джозеф розчепірив пальці і спробував відлічити чотири.

– Я зрозумів. Чотири. А де Джері зараз?

– Вдома, – Джозеф махнув рукою у напрямі домівки. – Вдома з мамою.

– Знаєш, Джозефе, я шукаю одну людину. Її звуть Хантер Робінсон. Він білий, маленького зросту, і в нього мало волосся на голові. Коли-не-коли він приходить у парк. І він показує… різні частини тіла. Ти розумієш, про кого я? Ти його бачив, Джозефе?

– Так, так. Він прийде, – відповів Джозеф і потер ніс, ніби гадав, що Харрі не розуміє очевидного. – Просто зачекай. Він прийде.

Харрі знизав плечима. Звичайно, твердження Джозефа не заслуговувало на особливу довіру, але більше робити було нічого, і він простягнув Джозефу ще одну сигарету. Вони сиділи на лавці, а темрява ставала все глибшою і під кінець зробилася майже відчуваною на дотик.

Віддалік забамкав церковний дзвін. Харрі запалив восьму сигарету і затягнувся. Востаннє, коли він ходив у кіно з Сеструнчиком, вона сказала, що йому треба кинути курити. Того разу вони дивилися фільм «Робін Гуд – принц злодіїв» з найгіршим акторським складом, який Харрі міг пригадати. Гірше тільки – в «Plan 9 From Outer Space».[52]52
  «План 9 з відкритого космосу» (англ.).


[Закрыть] Але Сеструнчика не обурювало, що Робін Гуд у виконанні Кевіна Костнера відповідає шерифові Ноттінґемському чистісінькою американською. Сеструнчика взагалі мало що обурювало, зате вона верещала від захвату, коли Костнер зробив лад у Шервудському лісі, і плакала від радості, коли Робін і леді Маріана врешті-решт знайшли одне одного.

Потім вони пішли в кафе, і він купив їй кави. Вона розповіла йому, як добре їй живеться на новій квартирі в Согне. Але двоє людей, які живуть по сусідству, – «зовсім на голову того». І ще сказала, що Харрі мусить кинути курити.

– Ернст говорить, це небезпечно, – сказала Сеструнчик. – Від цього можна вмерти.

– Хто такий Ернст? – запитав Харрі, але вона тільки захихикала у відповідь. Потім знову стала серйозною:

– Ти не куритимеш, Харальде. І не помреш, зрозумів?

Це звертання «Харальде» і слівце «зрозумів?» вона перейняла від мами.

При хрещенні батько наполіг, аби синові дали ім’я Харрі. Батько, Фредрік Холе, який зазвичай у всьому догоджав дружині, раптом підніс голос і заявив, що хоче назвати хлопчика на честь діда, який був моряком і, з усього, хорошою людиною. Мати довго не сперечалася і погодилася, про що потім гірко шкодувала.

– Хто-небудь коли-небудь чув про якого-небудь Харрі, який чого-небудь доскочив? – говорила вона. Коли батько хотів її піддражнити, він цитував її фрази з величезною кількістю «небудь».

І мати стала звати його Харальдом, на честь свого дядька. Але ця затія широкої підтримки не дістала. А після смерті матері Сеструнчик теж стала його так звати. Може, Сеструнчику хотілося таким чином заповнити виниклу порожнечу в їх житті. Цього Харрі не знав – у голові в бідолашної дівчинки відбувалося надто багато непояснимого, І коли він пообіцяв, що кине курити – якщо не відразу, то поступово, – Сеструнчик усміхнулася і заплакала, так і не зітерши з носа крем.

А тепер Харрі сидів і уявляв, як тютюновий дим звиває звої в його тілі. Як величезний змій. Буббур.

Джозеф здригнувся і прокинувся.

– Мої предки були люди-ворони – crow people, – без передмов сказав він і випростався. – Вміли літати. – Здавалося, сон збадьорив його. Він потер обличчя обома руками. – Добре це – літати. У тебе є десятка?

У Харрі була лише двадцятидоларова купюра.

– Здорово, – сказав Джозеф і вихопив її.

Напевно, це було лише хвилинне прояснення, тому що хмари знову почали затягувати Джозефів мозок – він щось забурмотів незрозумілою мовою, що нагадувала ту, якою Ендрю говорив з Тувумбою. Як її там? Креольська? І ось уже голова п’яного аборигена знову похилилась на груди.

Харрі вирішив, що докурить цю сигарету й піде, але тут з’явився Робертсон. Харрі сподівався побачити його в пальті – звичайному одязі ексгібіціоніста. Але на Робертсоні були джинси і біла футболка. Він йшов, розглядаючись на всі боки і ніби пританцьовував у такт беззвучній пісні. На Харрі він не звертав уваги, аж поки дійшов до лавок, але побачивши його, змінився на виду.

– Добрий вечір, Робертсоне. А ми вас шукаємо. Сідайте.

Робертсон оглянувся довкола і несміливо зробив крок до лавки. Здавалося, найбільше йому зараз хочеться втекти. Але він зітхнув і сів.

– Я розповів усе, що знаю, – почав він. – Чому ви мене мучите?

– Тому що довідалися, що раніше ви мучили інших.

– Я? Та ніколи!

Харрі поглянув на нього. Робертсон був дуже неприємною людиною, але попри все бажання Харрі не йняв віри, що перед ним – серійний убивця. І усвідомлення того, як багато часу витрачено даремно, доводило Харрі до сказу.

– Ви знаєте, скільки дівчат через вас не можуть спати ночами? – Харрі постарався вкласти у свій голос якомога більше презирства. – Ті, що не можуть забути про рукоблудника, який подумки ґвалтує їх? Як міцно ви засіли у них у пам’яті, змушуючи знову переживати страх і приниження?

Робертсон видушив із себе сміх:

– Це все, констеблю? Може, я викликав у когось відразу до статевого життя? А тим, кого я травмував, довелося все життя вживати пігулки? До речі, рекомендую підлікуватися вашому дружбану. Який сказав, що мене посадять на шість років, якщо я не дам вам, паршивцям, свідчень. Але тепер я проконсультувався з адвокатом, і він сказав, що поговорить з вашим начальником. Тож не раджу напускати туману.

– Можна обійтися і без цього. – Харрі відчував, що йому не дається роль прямолінійного поліцейського, в якій Ендрю почувався як риба у воді. – Або ви відповідаєте на мої питання тут і зараз, або…

– …або поговоримо в дільниці. Дякую, вже чули. Будь ласка, в’яжіть мене. Мій адвокат приїде і забере мене протягом години. А ви дістанете своє за перевищення службових повноважень. Be mу guest![53]53
  Прошу! (англ.)


[Закрыть]

– Я не зовсім те мав на увазі, – тихо відповів Харрі. – Я думав про невеличкий витік інформації до однієї з недільних газет Сіднея, не надто перебірливих, але охочих до сенсацій. Уявляєте заголовок: «Господар квартири Інґер Холтер (на фото), ексгібіціоніст в об’єктиві поліції».

– Сто чортів! Я ж заплатив штраф! Сорок доларів! – заверещав Хантер Робертсон.

– Аякже, знаю, Робертсоне, це був незначний злочин, – розуміюче кивнув Харрі. – Такий незначний, що досі про нього не знали навіть сусіди. Тим цікавіше їм буде прочитати газети, чи ж не так? А вже на роботі… А ваші батьки ще читають газети?

Робертсон осів. Так здувається пробитий м’ячик. Харрі зрозумів, що, заговоривши про батьків, наступив на болючу мозолю.

– Безсердечний мерзотник, – хрипко, з мукою в голосі видушив Робертсон. – І де тільки беруть таких? – Пауза. – Що вам потрібно?

– По-перше, де ви були того вечора, коли знайшли тіло Інґер Холтер.

– Я вже говорив, що був удома сам і…

– Розмову закінчено. Сподіваюся, в редакції знайдеться відповідна фотографія.

Харрі встав.

– Добре, добре! Мене не було вдома! – майже вигукнув Робертсон. Він відкинув назад голову і заплющив очі.

Харрі знову сів.

– Коли я був студентом і винаймав квартиру в одному з благополучних кварталів, отак через вулицю від мене жила вдова, – сказав Харрі. – Кожної п’ятниці рівно о сьомій годині вечора вона розсувала штори. Я жив на тому ж поверсі, що й вона, і дуже добре бачив її кімнату. Щоп’ятниці вона завжди запалювала свою величезну люстру. В інші дні тижня вона була просто посивіла вдова в окулярах і в’язаній кофті – таких завжди бачиш у трамваях і чергах до аптеки.

Але в п’ятницю о сьомій починалася вистава, і ти забував про літню даму з кашлем і паличкою. Вона була в шовковому халаті з японськими візерунками і чорних туфлях на високому каблуці. О пів на восьму до неї приходив чоловік. За чверть до восьмої вона скидала халат і залишалася в чорному корсеті. О восьмій вона розстібала корсет і кидалася на подушки дивана. О пів на дев’яту чоловік ішов, штори запиналися – виставу було закінчено.

– Цікаво, – саркастично зауважив Робертсон.

– Цікаво те, що ніхто ніколи не здіймав через це галасу. Ті, хто жив на моєму боці вулиці, звісно, бачили, що відбувається, і багато хто дивився виставу регулярно. Але ніколи її не обговорювали і не заявляли в поліцію, наскільки я пам’ятаю. І ще цікаво, що вистави відбувалися систематично. Спочатку я думав, що все через чоловіка, що саме о цій порі він міг приходити, що він працював, можливо, був одружений і так далі. Але потім я помітив, що чоловік став приходити інший, але час залишився той самий. І тоді до мене дійшло: вона міркувала, як міркує директор телеканалу. Якщо ти привчив публіку до певного часу виходу в ефір, змінювати його не можна. А найголовнішими в її статевому житті були глядачі. Розумієте?

– Розумію, – відповів Робертсон.

– Моє питання буде зайвим, але все ж таки: до чого я розповів усю цю історію? Я здивувався, коли наш сонний друг Джозеф так упевнено заявив, що ви сьогодні прийдете. Тоді я перевірив за записами – і все збіглося. Сьогодні середа, Інґер Холтер зникла в середу, й обидва акти ексгібіціонізму теж були в середу. Ви даєте регулярні вистави, чи ж не так?

Робертсон мовчав.

– Тоді природно буде запитати: чому більше в поліцію не заявляли? Адже з того разу минуло вже майже чотири роки. Все-таки публіці не подобається, коли чоловіки показують дівчаткам свої статеві органи.

– Хто сказав, що там були дівчатка? – похмуро запитав Робертсон. – І хто сказав, що публіці не подобається?

Якби Харрі умів гаразд свистіти, він би зараз свиснув від подиву. Він пригадав двох розсварених чоловіків, яких бачив у цьому парку.

– Так ви робите це перед чоловіками, – сказав він більше для самого себе. – Перед місцевими голубими. Зрозуміло, чому на вас не заявляють. То, значить, є і постійні глядачі?

Робертсон зітнув плечима:

– Вони приходять і йдуть. Але принаймні знають, де і коли мене можна побачити.

– А ті заяви?

– Хтось сторонній випадково проходив мимо. Тепер ми стали обережнішими.

– Значить, якщо не помиляюся, сьогодні я зможу поговорити зі свідками, які підтвердять, що того вечора, коли знайшли Інґер, ви були тут?

Робертсон кивнув.

Вони мовчки сиділи і слухали, як сопе Джозеф.

– Але все одно дещо не сходиться, – сказав Харрі, подумавши. – Я майже про це забув, але тут довідався, що щосереди вашого собаку вигулює і годує сусід.

Мимо повільною ходою пройшли двоє чоловіків і зупинилися на межі плями світла від ліхтаря.

– Тоді я запитав себе: навіщо його годувати, якщо Інґер взяла додому кістки і м’ясні об’їдки з «Олбері»? Спочатку я подумав, що ви про це не домовлялися, їжа була на завтра або щось до того. Але потім згадав, що ваш собака не їсть… принаймні, йому не дають м’яса. Кому ж тоді Інґер несла об’їдки? У барі вона сказала, що бере їх для собаки, навіщо їй було брехати?

– Не знаю, – сказав Робертсон.

Харрі помітив, що він поглядає на годинник. До вистави залишалося не так багато часу.

– І ще, Робертсоне. Що вам відомо про Еванса Вайта?

Робертсон обернувся і поглянув на нього своїми блакитними очима. Харрі здалося, що він бачить у них страх.

– Дуже мало що, – відповів Робертсон.

Харрі здався. Далеко він не просунувся. Всередині у нього палало бажання гонитви: наздогнати і схопити. Але такої нагоди не траплялося. Та ну їх усіх! Незабаром він буде далеко звідси. Проте від цієї думки легше не стало.

– Ви говорили про свідків, – сказав Робертсон. – Я був би вдячний, якби…

– Я не заважатиму вашій виставі, Робертсоне. Тим, хто на неї приходить, вона, мабуть, подобається. – Він глянув на пачку, взяв з неї ще одну сигарету, а решту поклав у кишеню Джозефу. Потім підвівся. – Принаймні, мені вистава вдови подобалась.

В «Олбері», як завжди, веселощі були в розпалі. На всю гучність гриміла пісня Джері Хеллівел «It’s Raining Man», за стійкою на сцені стояли троє хлопчиків, на яких не було нічого, крім довгих боа. Люди веселилися і підспівували. Харрі деякий час спостерігав за шоу, потім попрямував у бар до Бірґіти.

– Чому не підспівуєш, красунчику? – запитав добре знайомий голос.

Харрі обернувся. Сьогодні на Отто було не жіноче плаття, а простора рожева шовкова сорочка, і лише трохи туші на віях та помада на губах показували, що він піклується про свій імідж.

– Вибач, Отто, не той настрій.

– О, всі ви, скандинави, однакові. Не вмієте розслаблятися, поки не вип’єте стільки, що вже ні на що не здатні… Розумієш, про що я?

Харрі посміхнувся, дивлячись на його напівопущені повіки.

– Не загравай зі мною, Отто. Даремно згаєш час.

– Ти що, безнадійний гетеросексуал?

Харрі кивнув.

– Все одно дай мені пригостити тебе, красунчику. Що ти питимеш?

Він замовив грейпфрутовий сік для Харрі і коктейль «Кривава Мері» для себе. Цокнулися, і Отто одним духом вихилив півкелиха.

– Більше від нещасного кохання нічого не допомагає. – Він допив решту, здригнувся, замовив ще один коктейль і поглянув на Харрі. – Отже, ти ніколи не займався сексом з чоловіком. І думки у тебе такої не було?

Харрі покрутив склянку в руці.

– Дивлячись що під цим розуміти. Хіба лише в нічних жахах.

– От-от, бачиш, – Отто підніс вказівний палець. – Уві сні ти сам про це подумуєш. Підсвідомість не обдуриш, красунчику. По тобі ж видно, що в тобі це є. Питання лише в тому, коли воно дасться знати.

– Завжди чекав, коли хто-небудь розбудить у мені голубого, – сухо відповів Харрі. – Вибач, але я в це не вірю. Це все природжене. Або людина гомик, або ні. А розмови про середовище і виховання – просто дурниці.

– Та ти що! А я ж бо завжди думав, що в усьому винні моя мати і сестра! – закричав Отто, театрально б’ючи себе по лобі.

Харрі вів далі:

– Це стало відомо завдяки останнім дослідженням мозку гомосексуаліста. Гомосексуалісти легше захворюють на СНІД…

– Це, звичайно, одна з найбільш позитивних сторін захворювання, – кинув Отто і потягнув коктейль через трубочку.

– Також були виявлені органічні відмінності між мозком гомосексуаліста і гетеросексуала.

– У першого він більший. Скажи мені щось, чого я не знаю, красунчику.

– Найцікавіше, що цей ген, чи що там іще, який відповідає за гомосексуальність, передається у спадок.

Отто закотив очі:

– І що? Гадаєш, гоміку не доводиться спати з жінками? Якщо цього вимагає суспільство? Якщо в нього немає вибору? – запитував Отто, активно жестикулюючи. – Якщо жінка – всього лише замінник, то чому б ні? Адже саме тому звичайні люди, потрапивши до в'язниці, починають займатися сексом з чоловіками.

– Отже, ти можеш займатися сексом і з жінками? – запитав Харрі.

– На щастя, у мене ніколи не було забобонів, як у решти гомофілів. Я виріс у сім'ї художника і міг виявляти свої гомосексуальні схильності з десяти років, просто щоб виділитися серед оточення. Навіщо відмовлятися? Тож мені важко уявити собі секс із жінкою, як і тобі з чоловіком. Хоча я думаю, що тобі все ж легше…

– Досить! – обірвав його Харрі. – До чого ця розмова?

– Ти запитуєш про те, що тебе цікавить, красунчику, – Отто поклав долоню йому на руку. – Може, одного дня твоя цікавість переросте в щось іще?

Харрі відчув, як палають вуха. Він тихо вилаяв цього клоуна-педераста, який примусив його, дорослого хлопчика, червоніти.

– Давай поб'ємося об заклад, милий і вульгарний. – Очі Отто весело заблищали. – Ставлю сто доларів, що ще до твого від’їзду до Норвегії твоя м’яка тонка ручка пеститиме мої найінтимніші місця. Згода?

Отто потис Харрі руку і радісно верескнув, побачивши його побуряковіле обличчя.

– Якщо ти дуже хочеш розстатися з грошима, то згода, – відповів Харрі. – Але ж у тебе, здається, нещасливе кохання, Отто? Може, тобі краще сидіти вдома і думати про щось інше, а не спокушати нормальних хлопчиків?

Він одразу й пошкодував про свої слова. Але йому ніколи не вдавалося тримати себе в руках, коли з нього потішалися.

Отто відпустив руку й ображено поглянув на нього.

– Вибач, не бери в голову, – сказав Харрі.

Отто знизав плечима:

– У справі щось з’ясувалося?

– Ні, – Харрі був радий змінити тему. – Можливо, колом її знайомих не обійтися. До речі, ти був з нею знайомий?

– Усі, хто тут часто буває, знали Інґер.

– Ви з нею розмовляли?

– М-гу. Іноді перекидалися слівцем. Але, по-моєму, вона була занадто розчепурена.

– Розчепурена?

– Вона задурила голову багатьом відвідувачам. Одягалася визивно, посилала їм довгі погляди й усмішки, щоб отримати чайові якнайбільше. Це може бути небезпечно.

– Хочеш сказати, хтось із відвідувачів міг…

– Я хочу сказати, що, можливо, вам не доведеться далеко ходити, констеблю.

– Тобто?

Отто глянув навколо і допив коктейль.

– Не бери в голову, красунчику. – Він зібрався йти. – А зараз я зроблю, як ти радиш. Піду додому думати про щось інше. Те, що лікар прописав.

Отто махнув рукою одному з хлопчиків у боа, той підійшов і простягнув йому сигарету.

– Не забудь про мою виставу! – гукнув Отто, йдучи.

«Олбері» був напхом напханий. Харрі тихо сидів і дивився, як працює Бірґіта. Він слідкував за її рухами: за тим, як руки швидко наливають пиво, перелічують гроші і змішують коктейлі, як вона повертається, які відточені її рухи – від бочівки з пивом до стійки і каси. Він дивився, як волосся збивається їй на обличчя, як вона швидко поправляє його. Як її погляд ковзає по обличчях у пошуках нових відвідувачів – і Харрі.

Ластовинчате обличчя прояснилося, і він відчув, як швидко і радісно забилося серце.

– Тільки що прийшов друг Ендрю, – сказала вона, підійшовши до Харрі. – Він відвідав його в лікарні і переказує від нього привіт. До речі, запитував тебе. Гадаю, він поки за своїм столиком. Так, він там.

Харрі поглянув туди, куди вона показала, і відразу ж упізнав вродливого чорношкірого хлопця. Це був Тувумба, боксер. Харрі підійшов до нього.

– Не заважатиму? – Відповіддю була широка посмішка.

– Ні в якому разі. Сідай. Адже я прийшов побачитися із давнім знайомим.

Харрі сів.

І Робін Тувумба на прізвисько Муррі посміхався й далі. Незрозуміло чому повисла ніякова пауза. З тих, які ніхто не хоче визнавати ніяковими, хоча це саме так. Харрі захотілося чимось її заповнити:

– Сьогодні розмовляв з людиною-вороном. Не знав, що ваші племена так називаються. А ти з якого?

Тувумба здивовано поглянув на нього:

– Я тебе не розумію, Харрі. Я з Квінсленда.

Харрі зрозумів, наскільки безглуздо прозвучало його питання.

– Вибач, я щось не те запитав. Очевидно, сьогодні я швидше говорю, ніж думаю. Я не хотів… адже я дуже погано знаю вашу культуру. Думав, може, ви всі належите до якихось конкретних племен… чи щось подібне.

Тувумба поплескав Харрі по плечу.

– Розслабся, Харрі. Посмішив мене, і досить, – сказав Тувумба. – Чого ще від тебе чекати? У тобі ж самі забобони.

– Забобони? – У Харрі почало прокидатися роздратування. – Хіба я сказав щось…

– Річ не в тім, що ти сказав, – відповів Тувумба. – Річ у тім, чого ти підсвідомо чекаєш' від мене. Тобі здається, що ти бовкнув щось не те, і ти вже думаєш, що я ображуся, як дитина. Ти навіть не можеш собі уявити, що мені вистачить розуму зробити поправку на те, що ти іноземець. Тебе ж не ображає, що японські туристи нічого не знають про Норвегію? Про те, що вашого короля звуть Гаральд? – Тувумба підморгнув. – І це стосується не лише тебе, Харрі. Білі австралійці самі панічно бояться бовкнути щось не те. Ось парадокс – спочатку вони відібрали в нашого народу гордість, а тепер боятися її образити.

Він зітхнув і повернув до Харрі свої величезні, як дві камбали, білі долоні.

Низький і приємний голос Тувумби звучав на якійсь особливій хвилі, і йому не доводилося перекрикувати шум навколо.

– Розкажи мені краще про Норвегію, Харрі. Я читав, що там дуже красиво. І холодно.

Харрі почав розповідати. Про гори й фіорди. І про людей, що живуть між ними. Про унії та пригноблення, про Ібсена, Нансена і Ґріґа. Про північну країну, що проводить начебто далекоглядну і розумну політику, а насправді все більше нагадує бананову республіку. Країну, в якої знайшовся ліс і вихід до моря, коли британцям і голландцям виявилася потрібна деревина, знайшлися порожисті річки, коли дізналися про ціну електроенергії, і де врешті-решт відкрили нафту прямо у себе під носом.

– Ми ніколи не випускали ні машин типу «вольво», ані пива типу «Туборґ», – говорив Харрі. – Ми просто не замислюючись розпродавали свою природу. Ні додати ні відняти народ із золотим волоссям на дупі, – Харрі навіть не намагався підібрати відповідної англійської ідіоми.

Потім він розповів про Ондалснес, містечко в Ромсдалі, оточене високими горами, де було так гарно, що його мати часто говорила, ніби саме звідси почалося сотворіння світу. Бог так довго прикрашав Ромсдал, що решту світу довелося закінчувати під гарячу руку, щоб устигнути до неділі.

Про те, як одного раннього ранку в липні вони з батьком рибалили у фіорді, і про те, як він лежав на піску і вдихав запах моря, а над ним кричали чайки, і гори, ніби мовчазні й непохитні вартові, охороняли їхнє маленьке королівство.

– Мій батько з Лешаскуґа. Це маленьке селище в долині. З мамою вони познайомилися на сільських танцях в Ондалснесі. Вони часто говорили, що коли вийдуть на пенсію, поїдуть назад у Ромсдал.

Тувумба кивав і цмулив пиво. Харрі замовив ще одну склянку грейпфрутового соку. Але пити його вже не хотілося.

– Хотів би я розповісти тобі, звідки я родом, Харрі, але у таких, як я, немає чіткої прив'язки до місця або племені. Я виріс у халупці біля шосе неподалік від Брісбена. Ніхто не знає, з якого племені мій батько. Та його й запитати ніхто не встиг. А матері було все одно, з якого він племені, їй головне – наскребти грошей на питво. Вважається, що я муррі.

– А Ендрю?

– А він тобі не говорив?

– Що саме?

Тувумба знову розвернув руки долонями до себе. Між його очима пролягла глибока зморшка.

– Ендрю Кенсинґтон – людина без роду й племені. Ще гірша, ніж я.

Харрі не став розвивати цю тему, але після чергової порції пива Тувумба повернувся до неї сам.

– Може, Ендрю має розповідати про це сам, адже в нього було зовсім інше дитинство. Річ у тім, що він з тих аборигенів, які не знали родини.

– Тобто як?

– Довга історія. Почалося з того, що в декого совість була нечиста. З початку століття власті, що проводили певну політику стосовно аборигенів, відчували докори сумління за всі переслідування, яких зазнавав наш народ. Але добрі наміри не завжди ведуть у рай. Щоб управляти народом, треба його розуміти.

– А аборигенів не розуміють?

– Політика постійно змінювалася. Я, наприклад, з тих, кого силою загнали в міста. Після Другої світової війни власті вирішили, що політику треба міняти: не ізолювати корінних жителів, а постаратися їх асимілювати. І тому вони намагалися впливати на те, де ми живемо і навіть з ким одружуємося. Багатьох загнали в міста, щоб вони залучалися до європейської міської культури. В результаті сталася катастрофа. Аборигени вийшли на перше місце в статистиці за такими показниками, як алкоголізм, безробіття, розлучення, проституція, злочинність, насильство і наркоманія. You name it.[54]54
  Все що завгодно (англ.).


[Закрыть] Ми перетворилися на невдах в австралійському суспільстві.