Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

Він поглянув на підлеглих. Ті схвально закивали.

– А це означає, що наші дії мають бути оборонними, спокійними і системними, – закінчив Маккормак.

– Не погоджуюсь, – озвався Харрі. Всі обернулися до нього. – Рибу можна зловити й в інший спосіб: за допомогою волосіні, гачка і наживки, на яку вона може клюнути.

Вітер гнав хмари пилу по рінистій доріжці й далі, через кам’яну церковну огорожу до невеликого гурту людей. Харрі примружився, щоб цей пил не запорошив очі. А вітер шарпав присутніх за рукави та поли одягу, і здалека здавалося, що над могилою Ендрю Кенсинґтона затіяли танок.

– Чортів вітер, неначе в пекло квапиться! – пошепки лаявся Водкінс, не звертаючи уваги на пастора, який поруч читав молитву.

Харрі стояв, думав над словами Водкінса і сподівався, що той помиляється. Звичайно, невідомо, куди і звідки дув цей нестерпний, дошкульний вітер, але якщо йому було доручено забрати з собою душу Ендрю, то дорікнути йому в легковажному підході до справи не зміг би ніхто. Він перегортав сторінки Псалтиря, шарпав присипаний землею зелений брезент, зривав капелюхи і псував зачіски.

Харрі не чув пастора. Примружившись, він дивився на людей, що стояли навпроти. Ніби язики полум’я, розвівалося волосся Бірґіти. Вона зустрілася з ним порожнім поглядом, у якому нічого не відбивалося. Поруч на стільці з ковінькою в руках сиділа сива стара, що тремтіла всім тілом. Її шкіра вже прижовкла від старості, та навіть поважні літа не змогли приховати характерне для англійок обличчя, схоже на коняче. Бешкетник-вітер збив набакир її капелюшок. Харрі здогадався, що ця стара – прийомна мати Ендрю. Коли вони виходили з церкви, Харрі висловив їй своє співчуття, але навряд щоб вона його почула – у відповідь вона кивнула й пробурмотіла щось невиразне. Позаду старої стояла, тримаючи за руки двох дівчаток, маленька непримітна чорношкіра жінка.

Пастор кинув на могилу жменю землі. Зовсім як у лютеран. Харрі знав, що Ендрю належав до англіканської церкви, яка за кількістю прихожан ділила тут перше місце з католицькою. Але Харрі, який у своєму житті всього двічі побував на похороні, не помітив жодної різниці в обрядах. Усе як у Норвегії. Навіть погода. Коли ховали маму, над Західним кладовищем в Осло вітер гнав важкі свинцеві хмари. На щастя, дощ тоді так і не пішов. Коли ховали Ронні, кажуть, було сонце. Але того дня Харрі з хворою головою лежав у лікарні. Як і зараз, більшість тих, хто прийшли того дня на похорон, були поліцейськими. Може, вони навіть співали наприкінці той самий псалом: «Nearer, my God, to Thee!»[89]89
  «Ближче до Тебе, Господи!» – американський духовний гімн на вірші Сари Адамс та музику Льюїса Мейсона.


[Закрыть]

Люди почали розходитися. Деяких чекали машини. Харрі пішов слідом за Бірґітою. Коли він порівнявся з нею, вона зупинилася.

– У тебе нездоровий вигляд, – сказала вона, не підводячи на нього очей.

– Ти не знаєш, який у мене вигляд, коли я хворий, – відповів Харрі.

– Тобто коли ти хворий, вигляд у тебе не хворий? – запитала Бірґіта. – Але я просто кажу, що в тебе такий вигляд, ніби ти хворий. Ти хворий?

Порив вітру ляснув Харрі по обличчю його ж краваткою.

– Можливо. Трохи, – сказав Харрі. – Не зовсім. Ти так нагадуєш медузу, коли твоє волосся розвівається і потрапляє мені в обличчя. – Харрі вийняв з рота руду волосину.

Бірґіта посміхнулася.

– Подякуй, що я не jelly box-fish.[90]90
  Австралійська морська оса.


[Закрыть]

– Jelly що?

– Jelly box-fish, – повторила Бірґіта. – Медуза, яка водиться коло берегів Австралії. Набагато гірша за звичайну жалку медузу.

– Jelly box fish? – Харрі почув позаду знайомий голос і обернувся. Це був Тувумба.

– How are you? – привітався з ним Харрі і пояснив, що на порівняння з медузою його навело волосся Бірґіти, яке лізло йому в обличчя.

– Ну, якби це була jelly box-fish, у тебе на обличчі з’явилися б червоні плями і ти б кричав мов недорізаний, – зауважив на те Тувумба. – За кілька секунд ти б упав, отрута паралізувала б твої легені, ти б почав задихатися і, якби тобі хто-небудь не допоміг, помер би якнайжахливішою смертю.

Харрі замахав руками:

– Дякую, Тувумбо, але на сьогодні годі про смерть.

Тувумба кивнув. Сьогодні на ньому був чорний шовковий смокінг з краваткою-метеликом. Остання деталь здивувала Харрі, і Тувумба це помітив.

– Це єдина подоба костюма, що в мене є. До того ж я успадкував це від нього, – він кивнув у бік могили й додав: – Не сьогодні, звичайно, а десь рік тому. Ендрю сказав, ніби костюм став йому замалий. Нісенітниця, звичайно. Він би ніколи не зізнався, але зрозуміло, що костюм він свого часу купив для банкету після чемпіонату Австралії. Він сподівався, що на мені цей смокінг побачить те, чого не побачив на ньому.

Вони йшли рінистою доріжкою, а повз них повільно котилися автомобілі.

– Можна спитати тебе про щось особисте, Тувумбо?

– Гадаю, так.

– Куди, по-твоєму, потрапить Ендрю?

– Тобто?

– Його душа. Як ти гадаєш: вгору чи вниз?

Тувумба враз набрав серйозного вигляду:

– Я проста людина, Харрі. І не вельми добре знаюся на цих справах – щодо душ і всього такого. Та мені дещо відомо про Ендрю Кенсинґгона. І якщо там, угорі, щось є і туди потрапляють гарні душі, то його душа теж має там опинитися. – Тувумба посміхнувся. – Але якщо є щось унизу, то він вважав за краще б опинитися там. Він терпіти не міг нудьги.

Вони тихенько посміялися.

– Але якщо вже питання особисте, Харрі, то дозволь мені дати на нього особисту відповідь. Гадаю, в чомусь наші з Ендрю предки мали рацію. У них був дуже здоровий погляд на смерть. Звичайно, багато племен вірили в життя після смерті. Деякі – в реінкарнацію, в те, що душа щоразу переселяється в нове тіло. Деякі – в те, що вона блукає безтілесним духом. Якісь племена вважали, що душі мертвих перетворюються на зірки на небозводі тощо. Але всі вони вірили, що рано чи пізно, після всіх цих стадій, людина вмирає по-справжньому, остаточно і безповоротно. І тоді – все. Людина перетворюється на купу каміння і більше не існує. Не знаю чому, але ця думка мені подобається. Вічність – принадна перспектива, як ти гадаєш?

– Гадаю, що Ендрю залишив тобі не тільки свій смокінг, чи не так? – відповів Харрі.

Тувумба розсміявся.

– Це так помітно?

– His master’s voice,[91]91
  Голос господаря (англ.).


[Закрыть] – сказав Харрі. – Хлопцеві треба було йти в священики.

Вони наблизилися до маленького запиленого автомобіля, який, очевидно, належав Тувумбі.

– Послухай, Тувумбо, – раптом сказав Харрі. – Можливо, ті, хто знав Ендрю, допоможуть мені. Пояснять, що він мав на думці. Чому він зробив те, що зробив… – Харрі випростався, і їхні погляди зустрілися. – Я думаю, що Ендрю вбили.

– Bullshit![92]92
  Нісенітниця! (англ.)


[Закрыть] – різко сказав Тувумба. – Ти не думаєш, ти знаєш напевно! Всі, хто був знайомий з Ендрю, знають, що він ніколи добровільно не йшов зі свята. А з усіх свят найбільшим для нього було життя. Що б воно з ним не робило, я не бачив більшого за нього життєлюба. Якби в нього було бажання піти, він би зробив це раніше, дякувати Богу, можливостей – і приводів – було більш ніж достатньо.

– Отже, ти згоден зі мною, – сказав Харрі.

– На цей номер можеш телефонувати мені практично у будь-який час. – Тувумба черкнув щось на сірниковій коробці і простягнув її Харрі. – Мобільний.

Сказав і поїхав у своєму пошарпаному деренчливому білому «Хольдені», залишивши їх удвох, – Тувумбі треба було на північ. Харрі вирішив пошукати, хто б підвіз їх з Бірґітою до міста, та більшість його колег уже роз’їхалися. Нараз перед ними зупинився надзвичайно вишуканий старий «Б’юїк», водій опустив скло і висунув з вікна бурякового кольору лице з прикметним носом, що нагадував картоплину-переросток і був навіть червоніший за всю його фізіономію.

– Вам до міста, молодь? – запитав «ніс» і запросив їх у машину.

Коли пасажири розмістилися на широкому задньому сидінні, «ніс» відрекомендувався:

– Моє ім’я Джим Коннолі. А це моя дружина Клаудія.

З переднього сидіння до них обернулося маленьке темне обличчя з променистою посмішкою. Клаудія чимось скидалася на індіанку і була така маленька на зріст, що її голова ледь-ледь виглядала з-за спинки.

Джим подивився на Харрі й Бірґіту в дзеркало:

– Друзі Ендрю? Колеги?

Він обережно повернув з рінистої доріжки. Харрі розповів йому про себе й Бірґіту.

– Зрозуміло. Отже, ви з Норвегії та Швеції. Далеченько. Еге ж, тут майже всі здалеку. Наприклад, ось Клаудія – з Венесуели, де живуть усім вам відомі «міс». Скільки у вас там «Міс Всесвіт», га, Клаудіє? З тобою разом. Хе-хе-хе, – він розсміявся, і його очі загубилися в зморшках коло перенісся.

Клаудія сміялася разом з ним.

– Я сам австралієць, – вів далі Джим. – Мій прапрапрадід приїхав сюди з Ірландії. Він був злодієм і вбивцею. Хе-хе-хе. Знаєте, раніше тутешні не надто полюбляли зізнаватися, що їх предками були каторжани, хоча минуло вже двісті з гаком років. Але я завжди цим пишався. Адже саме каторжники – звісно разом з матросами й солдатами – заснували цю країну. And a fine country it is![93]93
  І яку країну! (англ.)


[Закрыть] Ми звемо її «the lucky country».[94]94
  Щасливою країною (англ.).


[Закрыть] Так, так, часи змінюються. Тепер, кажуть, стало гарним тоном уміти простежити свою генеалогію до каторжників. Хе-хе-хе. Жах що сталося з Ендрю, еге ж?

Джим не замовкав ні на мить. Харрі з Бірґітою ледве встигали докинути кілька слів, як він починав знову. І чим швидше він говорив, тим повільніше їхав. Як Девід Боуї на старому плеєрі Харрі. У дитинстві Харрі дістав від батька в подарунок касетний плеєр на батареях, який грав тим повільніше, чим голосніший був звук.

– Ми з Ендрю разом боксували в команді Джима Чайверса. Знаєте, Ендрю ніколи не ламали носа. Так, сер, нікому це не вдавалося. У аборигенів узагалі від природи пласкі носи, а раптом ще й зламається… Та Ендрю завжди залишався цілий і неушкоджений. Здорове серце і цілий ніс. Авжеж, серце. Яке вже там серце, коли немовлям влада відібрали тебе в мамки? Скажімо так, його серце жодним чином не постраждало під час чемпіонату Австралії в Мельбурні. Чули про такий? Ех, молодь, ви багато втратили.

Швидкість була вже нижчою від сорока кілометрів.

– Ця дівиця, подружка Кемпбелла, чемпіона, на колінах за Ендрю повзала. Така була красуня – не звикла, щоб їй відмовляли. Краще б уже звикла. А так, коли вона того вечора постукала до Ендрю в номер і він ввічливо запропонував їй сигарету й ще дещо, вона повернулася до свого хлопця і сказала, що Ендрю її домагається. Йому потелефонували до номера і попросили спуститися на кухню. Там досі пам’ятають ту бійку. Після неї Ендрю зійшов з дистанції. Але ніс йому так і не розбили. Хе-хе-хе. Ви зустрічаєтеся?

– Не зовсім, – тільки й зміг відповісти Харрі.

– А схоже, – Джим поглянув на них у бічне дзеркало. – Ви, може, самі того не знаєте, але, хоч зараз вам скрутно, довкола вас якийсь ореол. Можете заперечити, якщо я не маю рації, але ви схожі на нас із Клаудією, коли ми тільки-но почали зустрічатися і шаленіли від кохання. Нам було тоді всього якихось двадцять-тридцять років. Хе-хе-хе. А зараз ми просто закохані. Хе-хе-хе.

Клаудія не зводила з чоловіка блискучих очей.

– Ми зустрілися на гастролях. Вона була «жінка-змія». Вона й зараз може згорнутися в клубок. Не збагну, навіщо мені такий великий «Б’юїк»? Хе-хе-хе. Цілий рік я ходив на її виступи, доки добився-таки поцілунку. Відтак вона сказала, що закохалася в мене з першого погляду. Дивовижно, адже моєму носу, на відміну від носа Ендрю, так не минулося. Мучиться зі мною все життя. Іноді жінки скрикують, побачивши мене. Так, Харрі?

– Так, – відповів Харрі. – Я розумію, про що ви.

Він подивився на Бірґїту, і та мляво посміхнулася.

Витративши сорок п’ять хвилин на дорогу, хоча можна було доїхати й за двадцять, вони зупинилися коло будівлі міської ради, де Харрі з Бірґітою подякували Джиму і вийшли. У місті теж дув вітер. Вони стояли на вітрі й не знаходили слів.

– Вельми незвичайна пара, – озвався нарешті Харрі.

– Так, – відповіла Бірґіта. – Щасливі.

Вихор розкуйовдив крону дерева в парку, і Харрі здалося, що він бачив, як волохата тінь поспішає хутчіш сховатися.

– Куди тепер? – запитав він.

– До мене додому.

– Гаразд.

17
Здохлі мухи, винагорода і приманка

Бірґіта встромила Харрі в зуби сигарету і піднесла запальничку:

– Заслужив.

Харрі подумав, що все не так уже й погано. І натягнув на себе простирадло.

– Соромишся? – розсміялася Бірґіта.

– Просто мене лякає твій хтивий погляд, – парирував Харрі. – Мені й самому не хочеться в це вірити, та все-таки я не машина.

– Справді? – Бірґіта ніжно куснула його за нижню губу. – Тобі вдалося мене обдурити. Цей поршень…

– Ну-ну, кохана. Навіщо бути вульгарною саме зараз, коли життя таке прекрасне?

Вона обійняла його й поклала голову йому на груди.

– Ти обіцяв доказати історію до кінця, – прошепотіла вона.

– Так, звичайно. – Харрі глибоко зітхнув. – Зараз. Отож, як усе почалося. Коли я вчився у восьмому класі, в паралельний прийшло нове дівча. Звали її Кристина. А через три тижні вони з Тяр’є, моїм кращим другом, гітаристом, хлопцем з найбілішими зубами в класі, вже стали офіційною, всіма визнаною парою. От тільки біда: вона була тією дівчиною, на яку я чекав усе своє життя.

Він замовк.

– І що ти зробив? – запитала Бірґіта.

– Нічого. Чекав далі. Адже я залишався другом Тяр’є, і вона думала, що може спокійно теревенити зі мною про все на світі. Довіряти мені таємниці, коли у них не все ладилося, не знаючи, що я нишком радію і тільки й жду, як та билина роси з неба, слушної нагоди.

Він усміхнувся.

– Господи, як же я себе ненавиджу.

– Я шокована, – пробурмотіла Бірґіта й ніжно провела рукою по його волоссю.

– Один наш друг зібрав у себе товаришів, коли предків не було вдома. Того дня у Тяр’є і його групи був виступ. Ми випили домашнього вина, і вночі ми з Кристиною сиділи на дивані й розмовляли. Потім ми вирішили краще роздивитися будинок і полізли на горище. Двері були замкнені, але Кристина знайшла ключ на гачку, і ми їх відчинили. На горищі стояло низеньке ліжко на ніжках і під запоною. Ми лягли поряд на покривало. Там були якісь чорні плями. Коли я зрозумів, що це дохлі мухи, мене аж пересмикнуло. Тисячі дохлих мух. Я бачив поруч її обличчя в білому ореолі подушки і чорному – дохлих мух. У голубуватому світлі повного місяця, який висів прямо над вікном, її шкіра здавалася прозорою.

– Ей! – Бірґіта стрибнула на нього.

Харрі подивився на неї і вів далі:

– Ми розмовляли про все і ні про що. Лежали, не рухаючись і нічого не чуючи довкола. Вночі повз дім мчали машини, і по стелі проносилося світло фар, наповнюючи кімнату химерними тінями. Через два дні Кристина розсталася з Тяр’є.

Він ліг на бік, спиною до Бірґіти. Вона притислася до нього.

– Що було далі, Ромео?

– Ми з Кристиною потай почали зустрічатися. Потім це перестало бути таємницею.

– А що Тяр’є?

– Ну, інколи люди поводяться просто як у романах. Тяр’є запропонував друзям вибирати: або він, або я. Можна сказати, проголосували одноголосно. За хлопця з найбілішими зубами в класі.

– Бідолаха. Ти залишився сам?

– Не знаю, що було найгірше. І кого в цьому звинувачувати: Тяр’є чи мене.

– Але ж ви з Кристиною були разом.

– Авжеж. Та все-таки зачарування минуло. Ідеал зник.

– Як це?

– Мені дісталася дівчина, яка кинула хлопця і пішла до його найкращого друга.

– А для неї ти став безпринципним типом, який зрадив кращого друга, щоб домогтися свого.

– Саме так. Це відчуття так і залишилося. Звичайно, не на поверхні, але десь глибоко в душі у нас тліло невисловлене взаємне презирство. Ніби ми разом вчинили ганебне вбивство.

– Еге ж, довелося задовольнятися далеко не ідеальними стосунками. Ласкаво просимо в реальність!

– Постарайся мене зрозуміти. Насправді, я гадаю, спільна провина зв’язала нас ще тісніше. І, напевно, деякий час ми дійсно кохали одне одного. Деякі дні… були бездоганними. Як краплі дощу. Як красива картинка.

Бірґіта залилася сміхом.

– Мені подобається тебе слухати, Харрі. У тебе так блищать очі. Ніби ти переживаєш усе це знову. Тобі хотілося б повернутися в минуле?

– До Кристини? – Харрі замислився. – Я хотів би повернутися в той час, коли ми були разом. Але Кристина… Люди змінюються. Інколи хочеш повернутися до людини, якої більше немає. Зрештою, ти й сам змінюєшся. Час минає безповоротно. Більше ти його не проживеш. Сумно, але факт.

– Як перше кохання? – тихо запитала Бірґіта.

– Як… перше кохання, – сказав Харрі й погладив її по щоці. Потім знову зітхнув: – Бірґіто, я хотів тебе про щось попросити. Про одну послугу.

Від музики можна було оглухнути. Харрі напружував слух, щоб розібрати, що каже йому Теді. У того була нова окраса програми – дев’ятнадцятирічна Меліса, від якої «всі просто балдіють». Харрі мусив визнати, що Теді таки не перебільшує.

– Чутки. Ось що головне, – говорив Теді. – Скільки не рекламуй і не торгуй, у результаті єдиний твій товар – це чутки.

І чутки зробили свою справу: вперше за чималий час клуб був майже повний. Після того, як Меліса показала номер «Ковбой і ласо», чоловіки повилазили на стільці й навіть жінки голосно аплодували.

– Дивись, – сказав Теді. – Не так важливо, що це новий номер. У нас, знаєш, його виконає десяток дівиць, та тільки от кому вони потрібні? Тут усе інакше: невинність і співпереживання.

Але з досвіду Теді знав, що така хвиля популярності швидко минає. По-перше, публіка постійно вимагає чогось нового. А по-друге, в цій галузі існує жахлива тенденція – пожирати власних дітей.

– Для гарного стриптизу, ти знаєш, потрібне завзяття, – Теді намагався перекричати гуркіт диско. – Чотири виступи на день – це, ти знаєш, нелегко, і мало хто з дівчаток може зберегти своє завзяття. Втомлюються, забувають про публіку. Як часто я це бачив. Неважливо, наскільки вони популярні, досвідчене око розрізняє, коли зірка починає гаснути.

– Яким чином?

– Ну, їм же доводиться танцювати. Ти знаєш, слухати музику, вживатися в неї. Коли вони починають трохи випереджати ритм, це зовсім не від надміру почуттів, як багато хто думає. Навпаки, це означає, що вони втомилися, видохлись. До того ж вони мимоволі не завершують рухів і тим псують усе враження. Ти знаєш, коли анекдот старий як світ, його розповідають без тих подробиць, у яких уся сіль. Тут те ж саме, і з цим нічого не вдієш. Мову жестів не підробиш, а вона дуже впливає на публіку. Дівчина сама це відчуває і, щоб розслабитися й триматися бадьоріше, буває, трохи хильне перед виходом. А буває, що й не трохи. І тоді… – Теді затиснув пальцем одну ніздрю і втягнув повітря другою.

Харрі кивнув. Усе це було знайоме.

– Вона доходить думки, ніби порошок чудово замінить їй спиртне. До того ж, кажуть, від нього худнуть. День за днем доза збільшується. Спочатку вона вживає наркотики, щоб сповна викластися, потім просто не може без них обійтися. А невдовзі відчуває наслідки. Вона вже не в змозі зосередитися і починає ненавидіти п’яну горлату публіку. А одного чудового вечора вона просто втікає зі сцени. Зі сльозами, розгнівана. Свариться з менеджером, бере тижневу відпустку, потім повертається. Але вона вже не відчуває настрою, працює нечітко, збивається з ритму. Публіки меншає, і дівчині доводитися йти на вулицю, на зовсім іншу роботу.

Так, Теді знав, що попереду їх чекають проблеми, але це попереду. А поки що корову треба доїти. Зараз ця корова стояла на сцені. І судячи з її вигляду, великих телячих очей та дорідного вимені, це була щаслива корова.

– Не повіриш, хто прийшов оцінити наш молодий талант, – Теді усміхнувся і протер лацкан піджака. – Хтось, так би мовити, з твоїх колег.

– Трохи стриптизу нікому не зашкодить.

– Не зашкодить, – повільно повторив Теді. – Але… Якщо рани не ятрити, вони й не печуть.

– Що ти хочеш сказати?

– Так, нічого, – відповів Теді. – Гаразд, змінимо тему. Чому ти повернувся, констеблю?

– Мене цікавлять дві речі. Та дівчина, яку знайшли в Сентенніал-парку, була не така вже безневинна, як здавалося. Аналіз крові показав велику кількість амфетаміну в крові. Провели окреме розслідування, і сліди привели нас сюди. І зокрема, ми з’ясували, що того вечора, перш ніж пропасти, вона виступала тут.

– Так, Барбара… Сумна історія… – Теді спробував надати обличчю сумного виразу. – Стриптизерка не надто талановита, але класне дівчисько. Що ви з’ясували?

– Ми сподівалися, ти нам допоможеш, Монґабі.

Теді нервово пригладив чорне волосся.

– Даруйте, констеблю. Вона була не з моїх дівчаток. Запитайте краще у Семмі, він, напевно, сьогодні тут з’явиться.

На мить величезний, затягнутий в атлас бюст заступив Харрі сцену. Відтак з’явився келих з різнобарвним коктейлем.

– А друга річ, констеблю? Їх, здається, було дві?

– До речі, мало не забув. Це особисте питання, Монґабі. Ти раніше бачив тут мого приятеля? – Харрі вказав на стійку бару. Чорношкірий парубійко в смокінгу, що стояв перед нею, помахав їм рукою.

Теді заперечливо похитав головою.

– Упевнений, Монґабі? Він відома людина. Можливо, невдовзі стане чемпіоном Австралії з боксу.

Пауза. Очі у Теді забігали.

– Що ти хочеш…

– У своїй вазі, зрозуміло. – Серед коктейльних парасольок і скибочок лимона Харрі відшукав трубочку й заходився цмулити напій.

Теді кисло посміхнувся.

– Констеблю, я, може, помиляюся, але мені здалося, ми щойно говорили дружньо.

– Ясна річ, – посміхнувся Харрі. – Але вперед забава, а тоді діло.

– Послухай мене, констеблю Ховлі. Ти даремно думаєш, ніби я був радий тому, що сталося минулого разу. Мені насправді шкода. Хоча, ти знаєш, ти теж винен. Коли ти сьогодні прийшов, я подумав, що було, те було. Знаєш, можна про все домовитися. Ми ж з тобою, констеблю, розуміємо один одного.

На секунду повисла мовчанка. Раптово музика стихла. Теді затримав дихання. Харрі, голосно сьорбаючи, всмоктав останні краплі коктейлю.

Теді проковтнув слину.

– Наприклад, я знаю, що у Меліси немає особливих планів на вечір, – він благально поглянув на Харрі.

– Дякую, Монґабі, звучить непогано, але часу в мене замало. Зроблю що хотів та піду собі.

Він дістав з-за пазухи чорну поліцейську палицю.

– Так багато справ, що навіть не знаю, чи встигну побити тебе до півсмерті, – пожалівся Харрі.

– Якого біс…

Харрі підвівся.

– Сподіваюся, сьогодні чергують Джеф з Іваном. Мій приятель хотів з ними познайомитися. Ти знаєш.

Теді спробував підвестися зі стільця.

– Заплющ очі, – сказав Харрі й ударив.

– Слухаю.

– Алло, це Еванс?

– Можливо. А хто говорить?

– Привіт. Це Бірґіта. Подружка Інґер зі Швеції, пам’ятаєш? Ти бачив мене кілька разів у «Олбері». У мене довге світле, злегка рудувате волосся. Пригадуєш?

– Звичайно, пам’ятаю. Так ти Бірґіта? Як справи? Звідки в тебе мій телефон?

– По-різному. You know.[95]95
  Ти розумієш (англ.).


[Закрыть] Шкода Інґер, і таке інше. Але ти й так знаєш, не буду тебе засмучувати. Твій номер мені дала Інґер на випадок, якщо треба буде подзвонити їй у Німбін.

– Зрозуміло.

– До речі, я тут дізналася, що в тебе є те, що мені потрібне, Евансе.

– Он як? І що це, зокрема?

– Ну те саме…

– Зрозумів. Не хочу тебе засмучувати, але боюся, ти не за адресою. Послухай… е, Бірґіто…

– Ні, ти не зрозумів. Мені конче треба з тобою побачитися.

– Спокійно. Повно людей, які дістануть те, що ти хочеш. Є навіть «гаряча лінія» – можеш подзвонити. Тільки зайвого не бовкай. Вибач, якщо розчарував.

– Те, що мені потрібне, – на літеру «м», а не на «г». А це є тільки в тебе.

– Бредня.

– Та знаю, дехто теж продає, але їм я не довіряю. Мені потрібно багато. І я добре заплачу.

– Бірґіто, я не маю часу. Будь ласка, не телефонуй мені більше.

– Почекай! Я можу… я дещо знаю. Знаю, що тобі подобається.

– Подобається?

– Від чого ти… тащишся.

– Постривай.

…

– Вибач, довелося декого виставити з кімнати. Тут справжній дурдом. Ну? І що ж мені, по-твоєму, подобається?

– Розмова не телефонна, але… Але в мене біляве волосся і… і мені це теж подобається.

– Оце так-так! І все-бо ти знаєш. Я думав, Інґер нікому про це не розповідала.

– Коли ми зустрінемося, Евансе? Ну ж бо!

…

– Післязавтра я лечу до Сіднея, але можу прилетіти раніше.

– Так!

– Гм.

– Коли ми…

– Тихіше, Бірґіто, я думаю.

…

– Гаразд, Бірґіто, слухай уважно. Завтра о восьмій вечора підеш по Дарлінґхерст-роуд. Зупинися ліворуч, коло бару «Голодний Джон». Побачиш чорний «Хольден» із затемненим склом. Якщо до восьмої тридцять його там не буде, йди геть. І постарайся, щоб я бачив твоє волосся.

– Востаннє? Ну, якось уночі Кристина мені несподівано зателефонувала. Здається, вона була п’яна. За щось лаяла – не пам’ятаю. Напевно, за те, що я зруйнував її життя. Їй частенько здавалося, ніби навколишні постійно руйнують те, що їй удається створити.

– Знаєш, так буває у дівчаток, які виростали самі, граючись у ляльки, – зауважила Бірґіта.

– Можливо. Але знову ж таки, я не пам’ятаю. Та я й сам, напевно, був не надто тверезий.

Харрі звівся на лікті й поглянув на море. Хвилі здіймалися, біле шумовиння на мить повисало в повітрі і, виблискуючи на сонці битим склом, опадало на скелі біля Бонді-Біч.

– А потім я її бачив одного разу. Вона зайшла навідати мене в лікарні, тоді, після аварії. Коли я розплющив очі й побачив її поряд з ліжком, бліду, майже прозору, то спочатку подумав, що сплю. Вона була така вродлива, як у перший день нашого знайомства.

Бірґіта штовхнула його в бік.

– Я щось не те сказав? – запитав Харрі.

– Ні-ні, кажи далі, – хихикнула вона і перевернулася на живіт.

– Та що ж це таке? Взагалі-то, коли я розповідаю про своїх колишніх пасій, тобі слід було б хоч трішки ревнувати, га? А тобі, я дивлюся, подобаються розповіді про моє бурхливе минуле. Ще деталі тобі подавай!

Бірґіта подивилася на нього поверх сонячних окулярів.

– Мені приємно чути, що в мого мачо-копа колись були почуття. Хоча все в минулому.

– У минулому? Що ти маєш на увазі?

– Цей твій вистражданий роман давно закінчився, і скільки б переживань у ньому не було, тепер уже немає чого хвилюватися.

Харрі похитав головою:

– Неправда. Ти сама знаєш.

– Справді. Все гаразд, Харрі. Зараз усе гаразд. На одну мить спалахнуло – і все. Розповідай далі. Якщо подробиці будуть надто болючі, я скажу. Потім я все одно відіграюся, коли розповідатиму свою історію. – І вона вдоволено занурилася в теплий пісок. – Я хотіла сказати, історії.

Харрі обтрусив пісок у неї зі спини.

– Ти впевнена, що не обгориш? Таке сонце, а шкіра у тебе…

– Це ви натирали мене кремом, пам’ятаєте, пане Холе?

– Я подумав, що сонце зараз активне. Гаразд, проїхали. Просто не хочу, щоб ти обгоріла.

Харрі поглянув на її ніжну шкіру. Коли він попросив Бірґіту про послугу, та погодилася відразу ж, не вагаючись ані миті.

– Розслабся, татусю, й розказуй далі.

Вентилятор не працював.

– Чорт, знов за рибу гроші! – Водкінс був спробував його крутити. Марна справа. Мертвий шматок алюмінію і здохла електроніка.

– Кинь, Ларрі, – пробурчав Маккормак. – Хай Лора принесе новий. Зараз не до таких дурниць. Ларрі?

Водкінс роздратовано відклав вентилятор.

– Все готово, сер. У тому районі в нас буде три автомобілі. На міс Енквіст – радіопередавач з мікрофоном, щоб ми будь-якої миті знали, де вона і що відбувається. За планом, вона приведе його до себе додому, де чекатимемо ми – Ховлі, Леб’є і я сам, відповідно – в шафі в спальні, на балконі та поряд з будинком. Якщо щось станеться в машині або вони поїдуть не туди, три наші автомобілі поїдуть за ними.

– Тактика?

Юн поправив окуляри.

– Її завдання – змусити його прохопитися про вбивства, сер. Можливо, налякати, сказати, що Інґер Холтер розповідала їй про його сексуальні схильності, а вона розповість поліції. Може, він швидше себе видасть, якщо буде впевнений, що вона не зможе вийти.

– Коли втрутимося ми?

– Як тільки запишемо на плівку достатньо доказів. У гіршому разі – коли він нападе.

– Ризик?

– Звичайно, не без цього, але людину так відразу не задушиш. Ми з неї очей не спускатимемо.

– А якщо він озброєний?

Юн знизав плечима:

– Виходячи з того, що нам про нього відомо, навряд щоб у нього виявилася зброя, сер.

Маккормак підвівся й почав ходити по кімнаті, хоча вільного місця було мало. Харрі він нагадав старого товстого леопарда, якого він у дитинстві бачив у зоопарку. Клітка була такою затісною, що задні лапи в нього ще йшли в один бік, коли передні поверталися в інший. Туди-сюди. Туди-сюди.

– А раптом він захоче сексу до розмов?

– Вона відмовиться. Скаже, що передумала, що говорила так, тільки щоб дістати морфій.

– І дозволить йому піти?

– Ми б не лізли у воду, коли б не були впевнені, що зможемо зловити рибу, сер.

Маккормак закусив верхню губу:

– А чому вона зголосилася?

Стало тихо.

– Бо не любить насильників і вбивць, – відповів Харрі після довгої паузи. – Особливо якщо вони вбивають її знайомих.

– А ще?

Запала ще довша пауза.

– Тому що я її попросив, – нарешті сказав Харрі.

– Можна тебе потурбувати, Юне?

Юн Сує підвів погляд від монітора і посміхнувся:

– Sure, mate.[96]96
  Звісно, дружище (англ.).


[Закрыть]

Харрі сів у крісло. Старанний китаєць щось друкував, одним оком позираючи на екран, а другим – на Харрі.

– Нікому не кажи, Юне, але я не надто в це вірю.

Юн припинив друкувати.

– Я гадаю, що Еванс Вайт – це хибний слід, – вів далі Харрі.

– Чому? – здивувався Юн.

– Складно пояснити, але дещо не йде мені з думки. У лікарні Ендрю намагався мені щось повідомити. І ще раніше – теж.

Харрі замовк. Юн розуміюче кивнув.

– Він намагався пояснити, що рішення ближче, ніж мені здається. Я вважаю, Ендрю з якоїсь причини не міг сам заарештувати винного. Йому потрібний був хтось зі сторони. Наприклад, я, норвежець: як приїхав, так і поїду. Коли я думав, що вбивця – Отто Рехтнаґель, то припускав, що Ендрю не може затримати близького друга. А тепер розумію, що це хтось інший.

Юн відкашлявся:

– Я не говорив, Харрі, але коли Ендрю розшукав того свідка, який у день убивства бачив Еванса Вайта в Німбіні, я насторожився. А тепер думаю, що в Ендрю була інша причина прикривати Вайта. Той мав над ним владу. Він знав, що Ендрю – наркоман. І міг зробити так, щоб його вигнали з поліції й посадили до в’язниці. Мені це не подобається, але раптом Ендрю і Вайт уклали угоду, за якою Ендрю повинен був захищати Вайта?

– Дуже складно, Юне, але так, я теж про це думав. І відкинув цю версію. Пригадай: саме Ендрю допоміг нам «вирахувати» і знайти Вайта за фотографією.

– Та-а-ак, – Юн почухав потилицю олівцем. – Ми впоралися б і самі, але згаяли б час. Знаєш, як часто в таких випадках вбивцею виявляється коханець? У п’ятдесяти восьми відсотках зі ста. Після того, як ти переклав листа, Ендрю знав, що ми постараємося знайти таємного коханця Інґер Холтер. І якщо він хотів прикривати Вайта, то цілком міг про людське око допомагати нам. Тебе, наприклад, не здивувало, що він на фотографії впізнав місто, яким колись гуляв, обкурившись?

– Можливо, Юне, не знаю. Все одно, не думаю, що з цього щось вийде. Хоча, можливо, вбивця – справді Еванс Вайт. Але якби я так думав, нізащо не став би вплутувати в це Бірґіту.