Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 46 страниц)

– Вірю в бога-отця, сина і святого духа! Принесіть мені молитовник!

Швейк тицьнув йому в руку якусь книжку, що лежала на нічному столику, і побожний фельдкурат заснув з «Декамероном» Боккаччо в руках.

13. ШВЕЙК ЇДЕ СОБОРУВАТИ

Фельдкурат Отто Кац сидів, замислившись, над циркуляром, який він саме приніс із казарми. Це було засекречене розпорядження військового міністерства:

«Військове міністерство скасовує на час війни чинні приписи щодо соборування солдатів армії і встановлює такі правила для військового духовенства:

§ 1. На фронті скасовується соборування.

§ 2. Тяжкохворим і пораненим забороняється переміщатися в тил заради соборування. Обов’язком військових священиків є негайно передати таких людей відповідним військовим установам для дальшого покарання.

§ 3. У військових тилових лазаретах можна проводити групове соборування згідно з висновками військових лікарів, якщо вищезгадане соборування не заважатиме роботі відповідних військових установ.

§ 4. У надзвичайних випадках командування військових тилових лазаретів може дозволити поодиноким особам соборування.

§ 5. Військові священики зобов’язані за викликом командування військових лазаретів соборувати тих, кому командування дозволить».

Потім фельдкурат перечитав ще раз розпорядження, в якому його повідомляли, що завтра він повинен піти на Карлову площу до військового лазарету соборувати тяжкопоранених.

– Слухайте, Швейку! – вигукнув фельдкурат. – Хіба це не свинство? Немовби на цілу Прагу я один-однісінький фельдкурат. Чому туди не пошлють отого побожного священика, що в нас недавно ночував? Іти зі святими дарами аж на Карлак! Я вже й забув, як це робиться.

– То давайте купимо собі катехізис, там усе буде, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Для духовних пастирів це щось таке, як путівник для іноземців. В Емаузькому монастирі працював один помічник садівника; коли він захотів зробитися послушником і дістати рясу, щоб не зношувати свого одягу, мусив купити собі катехізис і вивчити, як треба хреститись, і хто єдиний уникнув первородного гріха, і що значить мати чисте сумління, та інші такі дрібниці, а потім він потайки продав з монастирського саду половину огірків, і його з ганьбою вигнали зі святої обителі. Коли я з ним зустрівся, він мені й каже: «Ті огірки я міг продати й без катехізису».

Коли Швейк приніс куплений катехізис, фельдкурат, гортаючи сторінки, казав:

– Диви-но, соборування може здійснити лише священик, і то виключно єлеєм, що його освятив єпископ. Отже, Швейку, ви не маєте права самі до цього братися. Ану ж бо, прочитайте мені, як треба відправляти соборування.

Швейк почав читати:

– «Це робиться так: священик мастить хворому окремі органи чуттів і тим часом молиться: «Через святе помазання і завдяки всеблагому милосердю, хай простить тобі бог усі твої гріхи, заподіяні зором, слухом, нюхом, смаком, мовою, дотиком і ходою».

– Хотілося б мені, Швейку, знати, – обізвався фельдкурат, – що поганого людина може заподіяти дотиком. Ви можете це мені пояснити?

– О, багато чого, пане фельдкурате. Наприклад: залізти до чужої кишені або на танцях… Ви ж знаєте, які там кумедії бувають?

– А ходою, Швейку?

– Коли людина почне шкутильгати, щоб над нею змилосердилися.

– А нюхом?

– Коли хто від смороду носа відвертає.

– А смаком, Швейку?

– Коли хтось на когось облизується, як кіт на сало.

– А мовою?

– Це вже треба розглядати разом із слухом, пане фельдкурате. Коли один городить казна-що, а другий уже й вуха розвісив.

Після цих філософських міркувань фельдкурат на хвилину замислився і сказав:

– Отже, нам потрібний єлей, освячений єпископом. Ось вам десять крон, – купіть плящинку. На військовій базі такого єлею, звичайно, немає.

І Швейк помандрував по єлей, освячений єпископом. А розшукати його куди важче, ніж живлющу воду в казках Божени Нємцової^{71}.

Швейк заходив у кілька аптекарських магазинів, і досить було йому тільки вимовити: «Прошу пляшечку єлею, освяченого єпископом», – як усі вибухали реготом або з переляку ховалися за прилавок. А Швейк робив надзвичайно серйозну міну.

Нарешті він вирішив спробувати щастя в аптеках. У першій аптеці лаборантові наказали випровадити Швейка. В другій хотіли телефонувати в швидку допомогу, а в третій провізор сказав йому, що на Довгій вулиці фірма «Поляк» – торгівля оліями й лаками – напевне матиме на складі потрібний йому єлей.

Фірма «Поляк» на Довгій вулиці справді була фірмою дуже оперативною. Вона не випускала з рук жодного покупця, поки його не задовольнить. Якщо покупець просив копайського бальзаму^{72}, – йому наливали скипидару, і все було гаразд.

Коли Швейк прийшов туди і попросив на 10 крон єлею, освяченого єпископом, хазяїн сказав прикажчикові:

– Налийте йому, пане Тавхен, сто грамів конопляної олії номер три.

А прикажчик, загортаючи пляшечку в папір, по-діловому промовив до Швейка:

– Це перший гатунок, а якщо потребуватимете пензлів, лаків, оліфи, – звертайтеся, будь ласка, до нас. Ми вас бездоганно обслужимо.

Тим часом фельдкурат повторював з катехізису те, що колись у семінарії йому не вдалося затямити. Йому дуже сподобалися деякі надзвичайно глибокі своїм змістом речення, з яких він сміявся, аж за боки хапався: «Назва «останнє помазання» бере початок з того, що це помазання звичайно буває останнім з усіх помазань, які церква дає людині». Або: «Останнє помазання може прийняти кожний католицький християнин, який небезпечно захворів і вже дійшов розуму». «Хворий, якщо це можливо, повинен приймати останнє помазання, перебуваючи в повній свідомості».

Потім прийшов ординарець і приніс пакет з повідомленням, що завтра при соборуванні в лазареті буде присутнє Товариство шляхтянок для релігійного виховання солдатів.

Це Товариство складалося з істеричок, які роздавали солдатам по лазаретах образки святих та книжечки з оповіданням про католицького солдата, який умирає за найяснішого монарха. На обкладинках був кольоровий малюночок із зображенням бойовища: всюди валяються трупи людей і коней, розбиті вози з амуніцією і гармати лафетами догори. На обрії палає село, рветься шрапнель, а на передньому плані лежить, умираючи, солдат з відірваною ногою. Над ним схиляється ангел, що приніс йому вінок з написом на стрічці: «Ще сьогодні ти будеш зі мною в раю». І солдат щасливо всміхається, немовби йому принесли морозива.

Отто Кац перечитав зміст пакета, сплюнув і подумав:

«Ну й день же буде знову завтра».

Фельдкурат знав цю «банду», як він називав товариство, ще з храму святого Ігнатія, де кілька років тому проповідував для військових. Тоді ще він багато душі вкладав у свої красномовні виступи, товариство шляхтянок звичайно розсідалося за полковником. Дві високі, худющі жінки в чорних сукнях, з чотками якось після проповіді підступили до нього і цілих дві години торочили про релігійне виховання солдатів, поки він не посатанів і не сказав: «Пробачте, ласкаві пані, але на мене чекає пан капітан на партію в «залізку».

– Ну, єлей ми вже придбали, – урочисто сказав Швейк, повернувшись із фірми «Поляк», – конопляна олія номер три, перший гатунок, можемо тепер вимастити нею хоч цілий батальйон. Це солідна фірма. Продає також оліфу, лаки і пензлі. Нам ще потрібний дзвіночок.

– А навіщо він здався, Швейку?

– Треба, пане фельдкурате, по дорозі дзвонити, щоб, коли будемо йти з господом богом і з тією конопляною олією номер три, люди перед нами шапки скидали. Це так завжди робиться, і багато людей, які на цю церемонію не звертали уваги й не скидали шапок, були заарештовані. На Жижкові одного разу парафіяльний священик відлупцював сліпого, який теж не зняв шапки, а до того ж бідолаху ще й посадили, бо в суді йому довели, що він не глухонімий, а тільки сліпий, отже, чув дзеленькання дзвіночка і своєю поведінкою подавав поганий приклад, хоч це й було вночі. Це так, як на свято тіла Господнього[48]48
  Обрядове релігійне свято у католиків.


[Закрыть]. В інший день люди на нас навіть не звернули б уваги, а тепер будуть перед нами шапки скидати, тому, якщо, пане фельдкурате, не маєте нічого проти, я миттю принесу дзвіночок.

Діставши дозвіл, Швейк за півгодини приніс дзвіночок.

– Це з воріт заїзду «У Кржижків», – сказав він, – коштує мені п’яти хвилин страху, і до того ж довелося чекати, бо весь час швендяли люди.

– Я йду до кав’ярні, Швейку. Якщо хто прийде, хай почекає.

Десь за годину з’явився сивий підстаркуватий добродій. Тримався він прямо і дивився суворо.

Від усієї його постаті віяло злобою і рішучістю. Дивився він так, немовби доля послала його знищити цілу нашу бідну планету, щоб і слід її загубився у всесвіті.

Добродій говорив грубим, сухим і суворим тоном, – Він дома? Пішов, кажете, до якоїсь кав’ярні? Сказав почекати? Добре. Чекатиму хоч до ранку. На кав’ярню гроші є, а борги платити нема чим. Священик! Тьху, до біса! – І він плюнув у кухні на підлогу.

– Не напльовуйте нам тут, пане, – озвався Швейк, дивлячись з цікавістю на незнайомця.

– А я ще раз плюну, отак, – уперто сказав суворий добродій, плюючи на підлогу вдруге. – Як йому не сором! Військовий священик. Ганьба!

– Якщо ви культурна людина, – застеріг його Швейк, – відучіться плювати в чужій квартирі. Чи, може, ви думаєте, що коли вибухла світова війна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не так, ніби якийсь голодранець. Ви повинні бути чемним, говорити ввічливо і не хуліганити, ви, пришелепуватий цивіляко!

Суворий пан устав з крісла і, тремтячи від хвилювання, заговорив:

– Ви що собі дозволяєте? Ви смієте казати, що я невихована людина? То хто я, по-вашому, хто? Кажіть!..

– Нужник, ось хто ви! – випалив Швейк, дивлячись йому в очі. – Плюєте на підлогу так, наче ви в трамваї, поїзді або десь у ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять таблички, що на підлогу плювати забороняється. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, уже всюди добре знають.

Суворий незнайомець аж на виду змінився, і на адресу Швейка й фельдкурата посипався град добірної лайки.

– Ви вже виговорилися? – спокійно спитав Швейк, коли пролунали останні образи: «Ви розбійники, ви обидва падлюки, – який пан, такий крам». – Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?

Але суворий добродій так уже вичерпався, що на думку йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу… і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.

А за суворим добродієм покотився по сходах Швейків голос:

– Вдруге, коли виберетеся в гості до порядних людей, поводьтеся пристойно!

Суворий добродій, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попід вікнами.

Швейк відчинив вікно і стежив за ним.

Нарешті гість дочекався фельдкурата, який привів його до кімнати й посадовив навпроти себе на стілець.

Швейк мовчки приніс плювальницю і поставив її перед гостем.

– А це, Швейку, нащо?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, що з цим ось добродієм уже була тут невеличка неприємність через плювання на підлогу.

– Залишіть нас, Швейку, ми дещо маємо наодинці залагодити.

Швейк козирнув:

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я вас залишаю, – і пішов на кухню, а в кімнаті розпочалася дуже цікава розмова.

– Ви, якщо не помиляюся, прийшли одержати гроші по тому векселю? – спитав фельдкурат свого гостя,

– Так. І надіюся…

Фельдкурат зітхнув.

– Ми часто потрапляємо в таку ситуацію, коли нам залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце – «надійся». Це один з листочків трилисника, який підносить людину над хаосом життя: віра, надія, любов.

– Я надіявся, пане фельдкурате, що сума…

– Звичайно, шановний пане, – перепинив його фельдкурат. – Можу ще раз повторити, що слово «надіятись» додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте надії. Це прекрасно – мати певний ідеал, бути невинним, чистим створінням, яке позичає гроші під вексель і має надію, що йому вчасно заплатять. Надіятися, постійно надіятися, що я виплачу вам тисячу двісті крон, коли в моїй кишені менше ста.

– Отже, ви… – заникуючись, відізвався гість.

– Так, отже, я… – відповів фельдкурат.

Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.

– Пане, це шахрайство, – сказав він, підводячись.

– Заспокойтеся, шановний пане.

– Це шахрайство! – вперто вигукнув гість. – Ви зловживаєте моїм довір’ям!

– Пане, – сказав фельдкурат, – вам для здоров’я треба свіжого повітря. Тут надто задушно. Швейку, – гукнув він до кухні, – цей пан бажає вийти на свіже повітря!

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – озвався Швейк з кухні, – я цим паном уже раз відчиняв двері.

– Повторити! – пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.

– Дуже добре, пане фельдкурате, – сказав Швейк, повернувшись з коридора, – що ми з ним упоралися раніше, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешицях був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати зі святого письма, а коли кого лупцював батогом, завжди промовляв: «Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, як битися в моєму шинку».

– Бачите, Швейку, як то буває з такою людиною, що не шанує священика, – засміявся фельдкурат. – Святий Іоанн Златоуст сказав: «Хто шанує священика, шанує Христа, хто кривдить священика, кривдить господа Ісуса Христа, заступником якого є священик». До завтрашнього дня ми повинні добре підготуватися. Підсмажте яєчню з шинкою, зваріть пунш бордо, а потім віддамося побожним роздумам, бо, як сказано у вечірній молитві: «Милосердям божим відвернуто всі підступи ворогів проти дому цього».

На світі існують уперті люди. До них належав і добродій, що його вже двічі викинули з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось задзвонив, Швейк пішов відчинити, за хвилину повернувся і доповів:

– Він знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ванній, щоб ми могли спокійно повечеряти.

– Погано робите, Швейку, – сказав фельдкурат. – Гість у хату – бог у хату. В давні часи на бенкети для розваги кликали блазнів-калік. Приведіть його сюди, хай нас розважить.

Швейк за хвилину повернувся з упертим відвідувачем, який похмуро дивився поперед себе.

– Сідайте, – чемно попросив його фельдкурат. – Ми саме кінчаємо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яєчня з шинкою. Тож-то любо бенкетувати, Коли люди позичають гроші!

– По-моєму, я тут не для смішок, – проговорив похмурий добродій, – я тут сьогодні вже втретє, Сподіваюся, тепер уже виясниться,

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – зауважив Швейк, – що це найсправжнісінька гідра, достеменно як той Боушек з Лібні. За один вечір його вісімнадцять разів викидали з «Екснерів», і він за кожним разом знову повертався туди, нібито «забув люльку». Пхався до того ресторану вікном, дверима, з кухні, через мур і через льох і, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Він був такий настирливий, що міг би стати міністром або депутатом. Його б там добре шанували.

Настирливий гість, ніби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив:

– Я хочу все з’ясувати і прошу мене вислухати.

– Це вам дозволяється, – сказав фельдкурат, – говоріть, шановний пане, говоріть, скільки хочете, а ми тим часом будемо далі трапезувати. Гадаю, що це не перешкодить вашій розповіді. Швейку, подавайте на стіл!

– Як вам відомо, – сказав упертюх, – зараз шаліє війна. Я позичив вам гроші перед війною, і, коли б не було війни, я б не наполягав, щоб ви заплатили. Але я вже здорово обпікся.

Він витяг з кишені записник і вів далі:

– У мене все записано. Поручник Яната був винен мені сімсот крон, але осмілився загинути на Дрині. Поручник Прашек на російському фронті потрапив у полон, а він у мене позичив майже дві тисячі крон і не повернув. Капітан Віхтерле, який винен мені таку саму суму, дозволив власним солдатам убити себе під Равою-Руською. Поручник Махек – у сербському полоні, не повернув мені тисячу п’ятсот крон. У мене записано багато таких людей. Один з моїм незаплаченим векселем гине в Карпатах, другий преться в полон, третій топиться в Сербії, а четвертий помирає в Угорщині у шпиталі. Тепер ви розумієте мої побоювання. Якщо я не буду енергійний і немилосердний, то ця війна мене зруйнує вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожує жодна безпосередня небезпека. Так ось дивіться. – Він підсунув фельдкуратові під ніс свій записник. – Бачите: фельдкурат Матіаш помер в інфекційній лікарні тиждень тому. Тепер мені хоч волосся рви на собі. Не повернув мені тисячу вісімсот крон і йде в холерний барак мастити єлеєм людину, з якою його нічого не зв’язувало і яка йому до хрінa була потрібна.

– Це був його обов’язок, милий пане, – сказав фельдкурат. – Я завтра теж піду соборувати.

– Пане фельдкурате, – сказав упертюх, – повірте, що я в жахливому становищі! Невже ж війна тільки для того, щоб спровадити зі світу всіх моїх боржників?

– Коли вас призвуть в армію й ви підете на фронт, – знову зауважив Швейк, – ми обидва з паном фельдкуратом відправимо службу, щоб цар наш небесний зглянувся і перша ж граната вас ласкаво розірвала.

– Пане, це серйозна справа, – сказала гідра до фельдкурата. – Прошу, хай ваш слуга не пхає свого носа до наших справ. Я хочу їх нарешті скінчити.

– Дозвольте, пане фельдкурате, – озвався Швейк. – Я вас прошу таки справді наказати мені не втручатись у ваші справи, бо інакше я боронитиму ваші інтереси, як личить і як слід порядному воякові. Цей пан має рацію, коли хоче звідсіля вийти сам. Я теж не люблю непотрібних бешкетів. Я людина товариська.

– Швейку, мені вже це набридло, – сказав фельдкурат, немовби не помічаючи присутності гостя, – я думав, цей добродій оповідатиме нам якісь анекдоти, а він домагається, щоб я заборонив вам утручатися до нашої розмови, хоч вам уже довелося з ним двічі морочитися. В такий вечір, перед таким відповідальним актом, коли мені годилось би звернути всі свої почуття до бога, він турбує мене якоюсь дурною історією про мізерні тисячу двісті крон, відвертає мене від випробування своєї совісті, від бога і хоче ще раз почути від мене, що я йому зараз нічого не дам. Не хочу з ним далі говорити. Не хочу псувати цього урочистого вечора. Скажіть йому, Швейку, самі: «Пан фельдкурат вам нічого не дасть».

Швейк виконав наказ, прогорлавши це гостеві на вухо.

Та впертий гість і не ворухнувся.

– Швейку, – заохочував фельдкурат, – спитайте його, чи довго він ще думає тут гав ловити.

– Не піду звідсіля, поки не заплатите, – вперто відповіла гідра.

Фельдкурат підвівся, підійшов до вікна і сказав:

– У такому разі, Швейку, я передаю його в ваші руки. Робіть з ним що хочете.

– Ходімте, пане, – сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече. – «Хто хоче по пиці, дістане тричі», – І він повторив свій маневр швидко і елегантно під похоронний марш, який фельдкурат вистукував на шибці.

Вечір, присвячений роздумам, мав кілька фаз. Фельдкурат так побожно і палко прагнув наблизитися до бога, що о дванадцятій годині ночі з його квартири ще лунала пісня:

 
Гей, як ми в похід рушали,
Всі дівчата заридали…
 

І бравий вояк Швейк співав разом з ним.

* * *

Соборування у військовому шпиталі бажали прийняти двоє людей. Старий майор і банківський службовець – офіцер запасу. Обидва в Карпатах дістали кулі в живіт і тепер лежали поруч. Офіцер запасу вважав за свій обов’язок соборуватися, бо його начальник хотів соборуватися. На його думку, було б порушенням дисципліни відмовитися від цього. А побожний майор робив це з розрахунку, думаючи, що молитва зцілить його. Проте обидва померли саме в ніч перед соборуванням; і коли вранці прийшли фельдкурат із Швейком, вони вже лежали під простирадлами з почорнілим обличчям, як усі, хто вмирає від ядухи.

– Ми з такою помпою сюди їхали, пане фельдкурате, а вони нам усе зіпсували, – злостився Швейк, коли в канцелярії їх повідомили, що обидва хворі вже нічого не потребують.

І справді, вони їхали з помпою: сидячи в дрожках, Швейк дзвонив, а фельдкурат тримав у руці пляшечку з олією, загорнуту в серветку, і тією ж олією з серйозним обличчям благословляв тих перехожих, котрі скидали капелюхи. Щоправда, їх було небагато, хоча Швейк своїм дзвоником намагався здійняти неабиякий гармидер. За дрожками бігло кілька хлопчаків. Один з них причепився ззаду, а його друзі в один голос кричали: «Позаду, позаду!».

Швейк піддзвонював їм, а візник періщив батогом хлопчика. На Водічковій вулиці якась двірничка, що належала до конгрегації діви Марії, галопом наздогнала дрожки, на льоту впіймала благословення, перехрестилася, а потім плюнула:

– Скачуть з тим господом богом, мов ті чорти. Так, чого доброго, і сухоти дістанеш, – і повернулася на своє місце.

Дзвоник найбільше турбував візникову кобилу. Мабуть, він нагадував їй щось із давноминулих років, бо вона все оглядалася назад і часом робила спробу затанцювати на брукові.

Оце й була та велика помпа, про яку говорив Швейк. Фельдкурат тим часом пішов до канцелярії залагодити фінансову сторону соборування і нарахував бухгалтерові, що державна скарбниця винна йому майже сто п’ятдесят крон за освячену олію і дорогу.

Потім виникла суперечка між комендантом лазарету і фельдкуратом, причому фельдкурат кілька разів грюкнув кулаком по столу і сказав:

– Не думайте, пане капітане, що соборують задурно. Коли драгунського офіцера відряджають на кінний завод по коней, то йому теж платять добові. Дуже шкодую, що ті двоє не дотягли до соборування. Це б коштувало на п’ятдесят крон дорожче.

Тим часом Швейк чекав у вартівні з пляшечкою, яка дуже зацікавила вояків. Хтось зауважив, що тією олією дуже добре було б чистити гвинтівки та багнети.

Якийсь молоденький солдатик із Чесько-Моравської височини, який ще вірив у господа бога, прохав про такі речі не говорити й не втягати святого таїнства в дискусію. Треба, мовляв, по-християнському не втрачати надії.

Старий запасний глянув на жовтодзьоба і сказав:

– Нема чого чекати, гарна надія на те, що тобі шрапнеллю голову відірве. Дим нам тільки в очі пускають. Одного разу приїхав до нас якийсь клерикальний депутат і почав розводитись про божий мир, який сходить на землю, та про те, як господь бог, мовляв, не хоче війни і прагне, щоб усі жили в злагоді й любилися, як брати. Ось тепер би глянути на того дурного віслюка. Тільки-но вибухнула війна, у всіх церквах відразу ж почали молитися за славу зброї, а про бога говорять, немов про якогось начальника нашого генерального штабу, що цією війною керує і диригує. Я вже надивився на похорони з цього шпиталю, відрізані ноги й руки возять звідси цілими возами.

– А солдатів ховають голими, – докинув інший вояк, – а їхню форму натягають знову на живих, і так воно йде, як у зачарованому колі.

– Доки не переможемо, – докинув Швейк.

– І така «офіцерська люлька» хоче перемогти, – озвався з кутка капрал. – Вас би на фронт, у траншеї, і гнати без перепочинку на багнети, на колючий дріт, на міномети. Байдикувати в тилу кожен зуміє, а от на фронті гинути – охочих чортма.

– Що ж, я теж думаю, це дуже приємно – пхатися, щоб тебе проштрикнули багнетом, – сказав Швейк. – Воно також непогано й дістати кулю в живіт, а найкраще, коли людину розірве граната і вона побачить, що ноги разом із животом якось від неї відділені, і це її так здивує, що вона вмре від несподіванки, перше ніж хтось устигне все їй пояснити.

Молоденький солдатик глибоко зітхнув. Йому жаль було свого молодого життя, жаль, що в таке дурне сторіччя народився для того, щоб його зарізали, мов ту корову на бойні. І навіщо воно все? Інший вояк, за фахом учитель, немов прочитав його думки і зауважив:

– Деякі вчені пояснюють війну появою плям на сонці. Тільки-но з’явиться така пляма, завжди починає діятися щось страшне. Здобуття Карфагена…

– Залишіть при собі свою вченість, – перебив його капрал. – Підметіть краще підлогу, сьогодні ваша черга. Що нам до якоїсь там дурної плями на сонці? Та якби їх там було навіть двадцять, якого дідька я собі за них куплю?

– А ці плями на сонці, що не кажіть, не абищо, – устряв Швейк. – Якось вилізла така пляма, і мене того ж самого дня віддубасили в Нуслях «У Банзетів». Відтоді, тільки-но я куди збирався, завжди наперед шукаю у газетах, чи не вилізла знов якась пляма. А якщо вона з’являлася, – прощавай, моя миленька, – я лишався вдома і чекав, поки воно минеться. Коли вулкан Монпеле знищив цілий острів Мартініку, один професор писав у «Народній політіці», що вже давно звертав увагу читачів на велику пляму на сонці. Та «Народна політіка»^{73}вчасно не дійшла на цей острів, і тому вони там всі й накрилися.

Тим часом фельдкурат нагорі в канцелярії зустрівся з однією дамою з Товариства шляхтянок по релігійному вихованню солдатів – старою огидною каргою, яка вже з самого ранку ходила по шпиталю й усюди роздавала образочки святих, а поранені й хворі солдати кидали їх до плювальниць.

Обходячи, вона дратувала всіх своїм дурним базіканням про те, щоб солдати щиро каялись у своїх гріхах, стали праведними, бо тільки тоді господь бог дасть їм по смерті царство небесне.

Вона зблідла, розказуючи фельдкуратові, як ця війна, замість облагороджувати солдатів, робить із них тварюк. Там, унизу, хворі, мовляв, показували їй язика і казали у вічі, що вона «почвара» і «валаамова ослиця».

– Das ist wirklich schrecklich, Herr Feldkurat, das Volk ist verdorben[49]49
  Це справді страшно, пане фельдкурате, люди зовсім зіпсуті (нім.).


[Закрыть].

Далі почала просторікувати про те, як вона уявляє собі релігійне виховання солдата. Лише тоді солдат хоробро воює за свого монарха, коли вірить у бога і має релігійні почуття. Тоді він не боїться смерті, бо знає, що його чекає рай.

Базіка висловила ще кілька таких самих нісенітниць. З усього видно було, що вона не збирається так скоро випустити фельдкурата із своїх рук, але той безцеремонне розпрощався.

– Їдьмо додому, Швейку! – гукнув він у вартівню. Назад поверталися без жодної помпи.

– Хай удруге соборувати їде хто хоче, – сказав фельдкурат. – Тут за кожну душу, яку ти хотів би врятувати, ще торгуйся з ними. У них там самі бухгалтери сидять. Банда!

Побачивши в руці у Швейка пляшечку з освяченою олією, він нахмурився:

– Буде найкраще, Швейку, коли ви тією олією помастите мені й собі черевики.

– Спробую помастити також і замок, – додав Швейк, – а то жахливо скрегоче, коли ви вночі повертаєтесь додому.

Такий був кінець нездійсненого соборування.