Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"

Автор книги: Ярослав Гашек

– Кожний жандарм завжди мусить носити з собою наручники, – з притиском сказав сержант, спотикаючись то по один, то по другий бік Швейка. – Це наш хліб щоденний.

– Ну, так давайте пристебнімося, – заохочував Щвейк, – спробуймо лишень.

Вправним рухом сержант замкнув одне кільце наручників на Швейковій руці, а друге – на своїй.

Тепер вони були схожі на сіамських близнят. Спотикаючись на кожному кроці, вони вже не могли роз’єднатися, і сержант тяг за собою Швейка через купу каміння, а коли падав, також тяг його за собою. При цьому залізо врізувалося їм у руки. Нарешті сержант заявив, що так далі не піде, наручники треба зняти. Він довго й даремно намагався звільнити себе і Швейка і нарешті зітхнув: – Ми з’єднанні навіки-віків.

– Амінь, – додав Швейк, і обидва почапали далі важкою дорогою. Сержант остаточно занепав духом, а коли після страшних мук вони пізно ввечері добралися до жандармського управління в Пісеку, сержант у цілковитому розпачі звернувся на сходах до Швейка:

– Отепер почнеться страшне, ми не можемо розчепитися.

І справді, почалась неабияка страшна історія, коли вахмістр послав по коменданта управління ротмістра Кеніга. Перші слова ротмістра були:

– Дихніть на мене. Тепер розумію.

Він безпомилково вияснив ситуацію своїм тонким випробуваним нюхом:

– Ром, контушівка, «чорт», горобинівка, горіхівка, вишнівка і ванільна.

– Пане вахмістре, – звернувся він до свого підлеглого. – Ось вам зразок, який вигляд не повинен бути в жандарма. Це такий злочин, який розглядатиме військовий суд. Закувати себе кайданами з заарештованим і з’явитися п’яним як хлюща. Приповзти сюди, як послідуща тварюка! Зніміть з них кайдани!

– Чого вам ще? – звернувся він до сержанта, який вільною лівою рукою козиряв.

– Насмілюсь доповісти, пане ротмістре, я приніс донесення.

– На вас самого піде донесення до суду, – коротко сказав ротмістр. – Пане вахмістре, замкніть їх обох і вранці приведіть на допит, а з цим донесенням з Путіма докладно ознайомтеся і пришліть мені на квартиру.

Пісецький ротмістр мав натуру суворо офіційну, був неперевершеним бюрократом, невблаганним у переслідуванні підлеглих. На жандармських постах у його окрузі ніколи не могли точно сказати, чи буря вже минула. Вона завжди могла повернутися, її викликав кожний документ, підписаний ротмістром, який цілий день писав різні догани й перестороги для всієї округи.

Від самого початку війни над жандармськими постами в Пісецькій окрузі нависли важкі хмари. Настрій у всіх був жахливий. Громи бюрократизму гриміли й били жандармських вахмістрів, сержантів, рядових і канцелярських службовців, а за кожну дурницю накладали дисциплінарне стягнення.

– Якщо ми хочемо виграти війну, – говорив ротмістр під час своїх інспекційних поїздок по жандармських постах, – «а» мусить бути «а», «б» – «б» і всюди стояти крапка над «і».

Він завжди бачив навколо себе зраду і був твердо переконаний, що кожен жандарм в окрузі має за собою якийсь гріх, породжений воєнними умовами, що в цю серйозну добу кожен має на своєму сумлінні якісь службові грішки, якісь упущення.

А згори його бомбардували службовими листами, в яких міністерство оборони зазначало, що люди з Пісецької округи, згідно з інформаціями військового міністерства, переходять до ворога. І підганяли його, щоб стежив за лояльністю населення округи. Це було жахливо. Жінки проводили своїх чоловіків на війну, а ці чоловіки присягалися жінкам, що не дозволять себе забити за найяснішого цісаря. І ротмістр про все це знав.

Чорно-жовті обрії почали затягуватись хмарами революції. У Сербії, в Карпатах цілі батальйони переходили до ворога: двадцять восьмий полк, одинадцятий полк. Цей останній був укомплектований солдатами з Пісецької округи. В передреволюційній задушливій атмосфері рекрути з Воднян з’явилися в армію з чорними гвоздиками з марлі. Повз пісецький вокзал у телячих вагонах проїздили солдати з Праги і шпурляли назад сигарети та шоколад, які приносили їм дами зі світського пісецького товариства.

Нещодавно проїздив один маршовий батальйон, і кілька пісецьких євреїв верещали: «Heil! Nieder mit den Serben!»[81]81
  Хай живе! Геть сербів! (нім.)


[Закрыть] Їм за це вліпили по кілька таких запотиличників, що вони тиждень не могли показатися на вулиці. Хоч ці епізоди ясно доводили, що австрійський гімн «Боже, цісаря храни нам», який грали органи по всіх костьолах, це тільки жалюгідна позолота і лицемірство, – з жандармських постів надходили вже відомі відповіді на анкети «а 1а Путім»[82]82
  На зразок відповідей з Путіма.


[Закрыть]: усе, мовляв, у найкращому порядку, ніде ніхто не агітує проти війни, настрій населення – Ia, патріотичний запал – Ib.

– Ви не жандарми, а звичайні поліцаї, – любив говорити ротмістр Кеніг під час своїх інспекційних об’їздів. – Замість того щоб загострити свою пильність на тисячу процентів, ви самі перетворюєтесь на худобу.

Зробивши таке зоологічне відкриття, він додавав:

– Вилежуєтеся вдома на печі та думаєте: «Mit ganzem Krieg kann man uns Arsch lecken…»[83]83
  З усією вашою війною поцілуйте мене десь… (нім.)


[Закрыть]

Далі він завжди перелічував усі обов’язки нещасних жандармів, робив доповіді про загальну ситуацію і повчав, як усіх треба прибрати до рук, щоб справді був зразковий порядок. Після такого змалювання блискучого зразка жандармської досконалості, спрямованого на зміцнення Австрійської імперії, починалися погрози, дисциплінарні слідства, переміщування і лайки.

Ротмістр був твердо переконаний, що тільки він стоїть на сторожі й щось рятує, а всі жандарми з підлеглих йому жандармських постів – це ледача банда, егоїсти, падлюки, брехуни, шахраї, які взагалі ні на чому іншому не розуміються, як тільки на горілці, пиві й вині. А тому що в них мала платня, вони, щоб мати можливість заливати більма, беруть хабарі, поволі, але неухильно розхитуючи Австрійську імперію. Єдиною людиною, якій він довіряв, був вахмістр із його окружного жандармського управління. Але й той у шинку завжди говорив: «Ну й насміявся ж я сьогодні знову з нашого старого бовдура».

* * *

Ротмістр вивчав донесення жандармського вахмістра з Путіма про Швейка. Перед ним стояв жандармський вахмістр Матейка і з досадою думав: «Поцілував би ти мене в уста малинові з усіма твоїми донесеннями», – бо саме в цей час унизу в пивниці на нього чекала партія в «шнопса»[84]84
  Гра в карти.


[Закрыть].

– На днях я вам, Матейко, казав, – промовив ротмістр, – що найбільший йолоп, якого я будь-коли бачив, – це жандармський вахмістр з Протівіна, але, як свідчить це донесення, його набагато перевершив вахмістр з Путіма. Солдат, якого привів сюди цей негідний п’янюга сержант, причому вони обидва були зв’язані між собою, як собаки, – зовсім не шпигун, а звичайнісінький дезертир. Ну й дурниць він тут понаписував, таж навіть і маленька дитина відразу зрозуміє, що цей дурень був п’яний, як папський прелат. Приведіть сюди цього солдата, – наказав він, ще раз перечитуючи рапорт з Путіма. – Ще ніколи в житті я не бачив такого нагромадження нісенітниць. І до того ж він посилає цього підозрілого під конвоєм такої тварюки, як його сержант. Ні, вони ще мало мене знають. Я їм покажу, почому пуд лиха. Вони, поки тричі на день із страху передо мною не напустять у штани, думають, що в мене на голові можна кілки тесати.

Ротмістр почав розводитись про те, що жандарми тепер саботують усі накази й тому пишуть такі донесення; відразу видно, що кожен вахмістр з усього робить собі жарти, аби тільки справу ще більше заплутати.

Коли начальство звертає їхню увагу на можливе проникнення в округу шпигунів, жандармські вахмістри починають фабрикувати цих шпигунів цілими пачками, а якщо війна триватиме ще якийсь час, то з усього апарату створиться одна величезна божевільня. Хай з канцелярії телеграфують до Путіма, щоб завтра вахмістр з’явився в Пісек. Він уже йому з голови виб’є цю «величезну подію», про яку вахмістр пише на початку свого рапорту.

– З якого полку ви втекли? – привітав ротмістр

Швейка.

– Ні з якого.

Ротмістр поглянув на Швейка і, побачивши на його спокійнісінькому обличчі цілковиту безтурботність, спитав:

– Звідки ви взяли цю форму?

– Кожний вояк, коли приходить до армії, дістає форму, – відповів Швейк з лагідним усміхом. – Я служу в дев’яносто першому полку, і я не тільки не втік зі свого полку, але навпаки.

Слово «навпаки» він вимовив з таким наголосом, що ротмістр скорчив жалісну міну і спитав:

– Як так «навпаки»?

– Справа дуже проста, – щиро сказав Швейк. – Я йду до свого полку, я його шукаю, а не тікаю від нього. Я не хочу нічого іншого, тільки якомога швидше дістатися до свого полку. Мене вже й самого це починає хвилювати, коли подумаю, що, мабуть, віддаляюсь від Чеських Будейовиць, а там на мене чекає весь полк. Пан вахмістр у Путімі показував мені на карті, що Будейовиці лежать на півдні, а він замість цього обернув мене носом на північ.

Ротмістр махнув рукою, немов хотів сказати: «Він витіває ще гірші речі, ніж обертає людей носом на північ».

– Отже, ви не можете знайти свій полк, – сказав він, – ви йшли його шукати?

Швейк пояснив йому всю ситуацію. Назвав Табор і всі місця, якими йшов до Будейовиць: Мілевсько – Кветов – Враж – Мальчин – Чижова – Седлець – Гораждовиці – Радомишль – Путім – Штекно, Стракониці, Волинь, Дуб, Водняни, Протівін і знову Путім.

З величезним запалом Швейк змалював свою боротьбу з долею, як він прагнув дістатися, незважаючи на перешкоди, до свого Дев’яносто першого полку в Будейовицях і як усі його зусилля були марні.

Говорив з вогнем, а ротмістр машинально креслив олівцем на клаптику паперу зачароване коло, з якого бравий вояк Швейк ніяк не міг вирватись, шукаючи свій полк.

– Це була геркулесова праця, – сказав нарешті ротмістр, з цікавістю слухаючи Швейкові скарги на те, як це його злостить, що він так довго блукав і не міг дістатися до свого полку. – Напевно, це було незвичайне видовище, коли ви кружляли навколо Путіма.

– Все було б уже вирішено, – докинув Швейк, – якби не цей пан вахмістр у його нещасному Путімі. Він взагалі не спитав навіть, як мене звати, який мій полк, і все уявляв собі чомусь дуже дивним. Таж він повинен був дати наказ відвезти мене до Будейовиць, а в казармах йому б сказали, чи той це Швейк, що шукає свого полку, чи якась підозріла людина. Сьогодні я вже другий день міг бути на місці й виконувати свої військові обов’язки.

– Чому ж ви в Путімі не сказали, що тут сталася помилка?

– Бо на нього, як я бачив, шкода було слів тратити. Ще старий шинкар Рампа на Виноградах казав, коли в нього хтось хотів випити в борг, буцімто часом на людину находить така хвилина, що вона до всього стає глуха мов пень.

Ротмістр довго не роздумував. Зміркував, що, коли хтось хоче дістатися до свого полку, це свідчить про те, що він дегенерат, і, дотримуючись усіх правил і краси канцелярського стилю, він звелів вистукати на машинці таке:

Штабу дев’яносто першого цісарсько-королівського піхотного полку в Чеських Будейовицях

На додаток до цього листа припроваджується Йозеф Швейк, піхотинець, як нам було заявлено, вашого полку, затриманий, за його словами, у Путімі, округ Пісек, жандармським постом по підозрінню в дезертирстві. Як ним було сказано, він їде до свого вищеназваного полку. Припроваджений невеликий на зріст, з присадкуватою фігурою, правильним обличчям і носом, з синіми очима, без особливих прикмет. У додаток посилається рахунок за харчування вищезгаданого для ласкавого перерахування на рахунок міністерства оборони з проханням засвідчити прибуття припровадженого. В додатку С. 1 посилається для підтвердження список казенних речей, які затриманий мав на собі під час затримання.

Дорога з Пісека до Будейовиць поїздом швидко проминула в товаристві молодого жандарма-новачка, який не зводив зі Швейка очей і страшенно боявся, щоб той не втік. Усю дорогу жандарм намагався розв’язати складне питання: «Коли б мені тепер, не дай боже, захотілося за маленьким чи за великим, як я це зроблю?». Вирішив у такому випадку брати з собою і Швейка.

Усю дорогу від вокзалу до Маріанських казарм у Будейовицях він судорожно втуплював очі в Швейка і кожного разу, наближаючись до рогу або перехрестя, ніби мимохідь розповідав Швейкові, скільки вони дістають бойових набоїв на випадок ескортування затриманих. На це Швейк відповідав, що, на його думку, жоден жандарм не стрілятиме в когось на вулиці, щоб не наробити нещастя.

Жандарм з ним сперечався, і обидва не помітили, як причалапали до казарм. Там уже другий день чергував надпоручник Лукаш. Він, нічого не передчуваючи, сидів за столом у канцелярії, коли до нього привели Швейка з паперами.

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я знову тут, – з урочистою міною козирнув Швейк.

Свідком усієї цієї сцени був прапорщик Котятко. Пізніше він оповідав, буцімто після Швейкового рапорту надпоручник Лукаш підстрибнув, ухопився за голову і впав навзнак просто на Котятка. Коли він очуняв, Швейк, не відриваючи весь час руки від козирка, повторив:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я знову тут.

І нібито надпоручник Лукаш, блідий як полотно, тремтячою рукою взяв Швейкові папери, підписав, сказав жандармові, що все гаразд, і, попросивши всіх вийти геть, замкнувся з Швейком у канцелярії.

Ось так завершився Швейків будейовицький анабасис. Нема сумніву, що, коли б Швейкові не перешкоджали, він і сам би дійшов до Будейовиць. А те, що державні установи вихваляються, нібито вони доставили Швейка на місце служби, – просто помилка. При його енергії і рішучому бажанні воювати офіційні установи, втрутившись у цю справу, лише кидали колоди Швейкові під ноги.

* * *

Швейк і надпоручник Лукаш дивилися один на одного.

Надпоручникові очі світилися страшно, грізно і розпачливо, а Швейк дивився на надпоручника ніжним поглядом, сповненим любові, мов на втрачену й знову знайдену кохану.

В канцелярії було тихо, як у церкві. Лише з коридора чутно було кроки. Хтось ходив там сюди й туди. Якийсь сумлінний однорічник, залишившися в казармі через нежить, що було помітно по його голосу, гугнявив, намагаючись запам’ятати: «Як треба в фортецях вітати членів цісарського дому». Виразно долинали слова:

– Sobald die hochste Herrschaft in der Nahe der Festung anlangt, ist das Geschutz auf allen Bastionen und Werken abzufeuern, der Platzmajor empfangt dieselbe mit dem Degen in der Hand zu Pferde, und reited sodann vor»[85]85
  Як тільки висока особа з’явиться поблизу фортеці, треба на всіх бастіонах і фортах вистрілити з гармат, а комендант повинен вітати цю особу, виїхавши верхи назустріч і тримаючи шаблю наголо (нім.).


[Закрыть].

– Закрийте там пащу! – заверещав у коридор над, поручник. – Геть звідсіля до бісової матері. Якщо хворі, – лежіть у ліжку.

Було чути, як сумлінний однорічник віддаляється і як з другого кінця коридор а аж сюди долинає, мов тиха луна, його гугнявий голос:

– In dem Augenblicke, als der Kommandant salutiert, ist das Abfeuern des Geschutzes zu wiederholen, welches bei dem Absteigen der hochsten Herrschaft zum drittenmale zu geschehen hat»[86]86
  В ту мить, коли комендант віддає честь, треба повторити гарматний салют удруге і потім утретє – коли висока особа ступить на територію фортеці (нім.).


[Закрыть].

А надпоручник і Швейк знову мовчки дивились один на одного, аж врешті Лукаш промовив з жорстокою іронією:

– Сердечно вітаю вас, Швейку, з прибуттям до Чеських Будейовиць. Кого мають повісити, той не потоне. Вже видали наказ про ваш арешт, і завтра ви з’явитесь на рапорт у полк. Я з вами не буду більше собі нервів псувати. Годі вже, намучився аж по саме нікуди, мій терпець урвався. Тільки подумати, що я міг так довго жити з таким ідіотом, як ви…

Він почав ходити по канцелярії.

– Ні, це жахливо. Дивуюся, чому я вас не застрелив. Що б мені за це могло бути? Нічого. Мене б виправдали. Ви це розумієте?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я це цілком розумію.

– Облиште розводити свої дурні теревені, бо може трапитися нещастя. Нарешті ми вам як слід хвоста прикрутимо. Ви з дурного розуму так натягли всі струни, аж вони лопнули. – Надпоручник Лукаш потер руки: – Тепер вам, Швейку, амінь.

Він повернувся до свого стола, написав на клаптику паперу кілька рядків і, покликавши вартового, наказав відвести Швейка до наглядача гауптвахти і передати йому цей папірець.

Швейка повели через подвір’я, а надпоручник з неприхованою радістю дивився, як наглядач відчиняє двері з чорно-жовтою табличкою «Regimentsarrest»[87]87
  Полкова гауптвахта (нім.).


[Закрыть], як Швейк зникає за цими дверами і як за хвилину звідти виходить наглядач сам.

– Слава тобі Господи, – подумав Лукаш уголос, – він уже там.

У темному приміщенні буцегарні Маріанських казарм Швейка сердечно привітав товстий однорічник, який валявся на сіннику. Він був тут єдиним ув’язненим і нудьгував на самоті вже другий день. На Швейкове запитання, за що його посадили, відповів: «Та за дурницю». Вночі під портиком на площі він сп’яну помилково надавав по пиці одному поручнику-артилеристу. Власне кажучи, навіть не надавав, а лише скинув йому з голови кашкета. Трапилося це так: той поручник уночі, мабуть, чекав під портиком на якусь повію. Він стояв спиною до однорічника, і тому здавалося, що це його однокашник, Франтішек Матерна.

– Він теж такий шпінгалетик. Отож я тихцем підкрався ззаду, скинув йому кашкета з голови і кажу: «Сервус, Франце». А той ідіот почав свистіти патрулям. Ну, і вони мене забрали. Можливо, – припускав однорічник, – при тій оказії я й тернув його разів зо два по морді, але, на мою думку, це справи не міняє, бо тут помилка цілком ясна. Він і сам визнає, що я сказав: «Сервус, Франце», – а його звуть Антоном. Це зовсім ясно. Мені може пошкодити хіба лише те, що я втік з лазарету, а коли ще вилізе і та історія з «Krankenbuch’om»…[88]88
  «Книга запису хворих» (нім.).


[Закрыть]

– Бо як тільки мене привезли, – оповідав він далі, – я насамперед найняв у місті кімнату й намагався придбати собі ревматизм. Тричі підряд я надудлився, а тоді, коли йшов дощ, ліг за містком у рів і роззувся. Не взяло. Потім узимку по ночах цілий тиждень ходив купатись у Мальші. І що ти думаєш? Я так, приятелю, загартувався, що вже міг цілу ніч лежати в снігу на подвір’ї біля дому, де я жив, а вранці, коли мене люди будили, в мене були такі теплі ноги, немовби я спав у повстяних капцях. Хоч би якась ангіна прилипла. Так ні, як заворожило… Навіть нікчемного трипера й того не міг ніде підчепити. Щодня ходив до «Порт-Артура», деякі приятелі вже дістали запалення сім’яних залоз, їх оперували, тільки в мене був якийсь імунітет. Просто не таланило, та й годі. Аж одного разу я познайомився в шинку «Під трояндою» з одним інвалідом з Глубокої. Він мені сказав, щоб я прийшов до нього в неділю, і обіцяв, що вже на другий день ноги в мене будуть як відра. Він мав шприц і голку для підшкірного впорскування, і я справді ледь-ледь доволікся з Глубокої додому. Не обдурив, золота душа! Нарешті я таки дістав отой свій м’язевий ревматизм. Мене поклали в лазарет, і почалось не життя, а мед. А потім ще вдруге мені всміхнулося щастя. До Будейовиць перевели мого свояка, доктора Масака з Жижкова. Завдяки йому я й протримався так довго в лазареті. Був би дотяг там і до звільнення від служби, та сам собі все попсував тим нещасним кранкенбухом. Взагалі це була блискуча ідея. Я купив велику конторську книгу, наліпив на неї етикетку, зверху написав «Krankenbuch des 91 Reg», a всередині поробив рубрики, і все було як слід. Я вписував туди вигадані прізвища, температуру, хвороби і щодня пополудні, після обходу лікарів, нахабно йшов з книжкою під пахвою до міста. На воротях вартували завжди ополченці, так що і з цього боку я був застрахований. Покажу їм книгу, а вони мені ще й козиряють. Потім заходив до одного знайомого службовця з податкового відділу, там убирався в цивільний одяг і шпарив до шинку, де в своїй компанії ми вели різні протидержавні розмови. Далі я вже так знахабнів, що навіть і не переодягався в цивільний одяг, а шмигав по шинках та по місту просто в формі. В лазарет на своє ліжко повертався тільки вранці, а коли мене вночі зупиняли патрулі, я їм, бувало, тільки покажу «Кранкенбух дев’яносто першого полку», і вони вже більше нічого не питають. На воротях лікарні я знову мовчки показував книгу і завжди якось без пригод добирався до ліжка. Нахабство моє зростало; я вже думав, що мені ніхто нічого не може зробити, аж поки сталася фатальна помилка вночі на площі під портиком. Ця помилка, приятелю, ясно довела стару істину: ні одне дерево не може рости до неба. Хто високо літає, той низько сідає. Людська слава – як трава зів’яла. Кожен хотів би бути гігантом, – а він, приятелю, гівно, та й тільки. Навіть Ікар спалив собі крила. Не вір, дурню, в щасливу нагоду, а лупцюй себе вранці і ввечері по морді, примовляючи: обережного і бог береже. А чого забагато того й свині не хочуть. Після вакханалій і оргій завжди настає моральне похмілля. Це закон природи, милий друже. Подумати лишень, я от-от мав стати перед останньою лікарською комісією і сам собі все зіпсував. Я ж міг уже бути felddienstunfahig[89]89
  Нездатний до фронтової служби (нім.).


[Закрыть]. Така протекція! Ще трохи, і байдикував би собі десь у канцелярії по укомплектуванню військових частин. Але моя власна необережність підставила мені ногу. Свою сповідь однорічник закінчив урочисто: – Прийшла черга і на Карфаген, з Ніневії^{106}зробили руїни, милий друже, але не вішаймо носа. Хай не думають, що коли мене пошлють на фронт, то я хоч раз стрельну. Regimentsraport[90]90
  Полковий рапорт (нім.).


[Закрыть]. Виключення зі школи. Хай живе цісарсько-королівський кретинізм! Буду я для них цапіти в школі й складати іспити. Кадет, фенріх, лейтенант, обер-лейтенант. Нас…в я на них. Матері їхній хрін. Offiziersschule. Behandlung jener Schuler derselben, welche einen Jahrgang repetieren mussen[91]91
  Офіцерська школа. Як поводитися з курсантами тієї школи, які лишилися на другий рік (нім.).


[Закрыть]. Все це військовий параліч. Чи карабін носити на лівому, чи на правому плечі? Скільки зірочок має капрал? Evidenzhaltung Militarreservemanner! Himmelherrgott[92]92
  Облік складу чинів запасу! Хай йому біс… (нім.)


[Закрыть], приятелю. Нема чого курити. Хочете, я вас навчу плювати на стелю.

Дивіться, це робиться так. Задумайте собі щось, і ваше бажання сповниться. Коли ж любите пиво, можу вам порекомендувати чудесну воду он там, у дзбанку. А якщо ви голодні й хочете смачно попоїсти, рекомендую вам «Міщанську бесіду»^{107}. Можу вам також порадити складати з нудьги вірші. Я тут уже створив цілий епос.

 
Наглядач спить, йому тут гарно, брате,
Тут армій центр, тут їх ядро здорове,
Хоч завтра знов дасть Відень, певно, знати,
Що втратили ми десь нове бій-поле.
Тут проти ворога, гармат і зради
Наглядач з нар поставить барикади,
При праці тій великій щохвилини
Підносить він могутній голос свій:
Наша Австрія не згине;
Слава цісарю і їй!
 

Бачте, друже, – повчав далі опасистий однорічник, – і ще хтось може базікати, нібито в народі зникає пошана до нашої коханої імперії! В’язень, який не має що курити і якого чекає полковий рапорт, подає найкращий приклад прихильності до трону. Вшановує в піснях свою неподільну австрійську батьківщину, над якою з усіх боків нависла загроза, що їй дадуть прочухана… Його позбавили волі, але з його уст пливуть вірнопідданчі вірші, Morituri te salutant, Caesar! Приречені на смерть вітають тебе, імператоре! Але наглядач – мурло. Ну й лобурня в тебе на службі! Позавчора я дав йому п’ять крон, щоб купив мені сигарет, а він, падлюка, сьогодні вранці каже, що тут заборонено курити і він, мовляв, мав би за це неприємності, а тих п’ять крон він мені поверне, каже, як одержить свою платню. Отакі справи, приятелю. Не вірю тепер ні в що. Найкращі гасла затоптані в болото. Обкрадати в’язнів! А ця наволоч до того ще й цілісінький день виспівує:

Wo man singt, da leg’ dich sicher nieder,

bose Leute haben keine Lieder[93]93
  Спи спокійно там, де всі співають, Люди-бо лихі пісень не мають (нім.).


[Закрыть].

Нікчема, халамидник, негідник, зрадник.

Однорічник розпитав Швейка, в чому він провинився.

– Розшукував свій полк! – сказав однорічник. – Нічого собі мандрівочка: Табор – Мілевське – Кветов – Враж – Мальчин – Чижова – Седлець – Гораждовиці – Радомишль – Путім – Штекно – Стракониці – Волинь – Дуб – Водняни – Протівін – Путім – Пісек – Будейовиці. Терниста дорога. І ви йдете завтра на рапорт до полковника? Якщо так, бра, то зустрінемося на місці страти. Наш полковник Шредер знову матиме надзвичайну втіху. Ви не можете собі уявити, як на нього діють полкові скандали. Гасає по дворі, як скажений собака, висолопивши язика, немов дохла кобила. А ті його промови, а лайки! Досить глянути, як він плює навколо себе, наче той заслинений верблюд. А балаканині його немає кінця-краю. Вам здається, що ось-ось від його крику заваляться Маріанські казарми. Я його знаю добре, бо вже раз був у нього з рапортом. До армії я прийшов у високих чоботях, на голові циліндр. Кравець не приніс мені вчасно форми, отож я й мусив іти на учбовий плац у тих високих чоботях і в циліндрі. Став на лівий фланг і марширував разом з усіма. Полковник Шредер наїхав конем просто на мене і мало не звалив на землю. «Donnerwetter![94]94
  Лайка (нім.).


[Закрыть] – заверещав так, аж було чути, напевно, на Шумаві^{108}. – Was machen Sie hier, Sie Zivilist?»[95]95
  Що ви тут робите, цивільний? (нім.)


[Закрыть]. Я йому чемно відповів, що я однорічник і прийшов на муштру. Побачили б ви, що почалося. Півгодини він висловлювався і лише під кінець помітив, що я козиряю в циліндрі. Спромігся тільки вереснути, щоб завтра я з’явився на полковий рапорт, і зі злості погнався конем навмання, як ошалілий, потім ускач повернув назад, знову горлав, лютував, бив себе в груди і дав наказ цієї ж миті відправити мене з плацу на гауптвахту. На полковому рапорті вліпив мені чотирнадцять днів домашнього арешту, звелів начепити на мене якесь лахміття з цейхгаузу і погрожував повідпорювати нашивки однорічника. «Однорічний доброволець, – вигукував на весь голос той пришелепуватий полковник, – це щось високе, це ембріон слави, військові чини, майбутні герої. Однорічний доброволець Вольтат, коли його після належного іспиту зробили капралом, добровільно зголосився на фронт, узяв у полон п’ятнадцять ворогів. Але при передачі їх його на шматки розірвало гранатою. А за п’ять хвилин прийшов наказ присвоїти однорічникові Вольтатові чин кадета. І вас чекало б таке блискуче майбутнє: підвищення, відзнаки, ваше ім’я було б записано в золоту книгу полку». Однорічник плюнув:

– Бачте, приятелю, які тварюки родяться під сонцем. Начхати мені на їхні однорічницькі нашивки й на всі привілеї. «Ви, однорічнику, худоба». Як це делікатно звучить: «Ви худоба», – а не по-хамському: «Ти худоба». А по смерті дістанете медаль signum laudis[96]96
  Знак похвали (лат.) – найвища медаль в австрійській армії, нею нагороджували офіцерів.


[Закрыть] або велику срібну. Цісарсько-королівські постачальники трупів з зірками й без зірок. Наскільки щасливіший від нас перший-ліпший віл. Його заб’ють на різниці зразу, а не тягають перед тим на плац і на полігон.

Гладкий однорічник перевалився на другий сінник і вів далі:

– Немає сумніву, все це не може вічно тривати й якогось дня лусне. Спробуйте надимати свиню славою і побачите, що вона вам нарешті все ж таки вибухне. Коли б я їхав на фронт, на ешелоні написав би:

 
Угноїмо кістьми людськими лан,
Acht Pferde oder achtundvierzig Mann[97]97
  Вісім коней або сорок вісім людей (напис на залізничних вагонах, нім.).


[Закрыть].
 

Відчинилися двері, і з’явився наглядач. Він приніс чверть пайка солдатського хліба на двох і свіжу воду.

Не підводячися з сінника, однорічник звернувся до наглядача з такими словами:

– Як це благородно і гарно з твого боку відвідувати в’язнів, о свята Агнесо^{109}дев’яносто першого полку! Вітаємо тебе, доброчинний ангеле, чиє серце наповнене співчуттям. Ти навантажений кошами їжі й напоїв, щоб зменшити наше горе. Ми ніколи не забудемо твоїх благодіянь. Ти сонячне видіння в темній нашій в’язниці.

– На полковому рапорті вам буде не до жартів, – пробурмотів наглядач.

– Тільки не сердься, хом’яче, – вів далі з нар однорічник. – Скажи нам краще, що б ти зробив, якби тобі довелося посадити десять однорічників? Та не дивися так, як баран на нові ворота, ключнику Маріанських казарм. Ти б замкнув двадцять, а потім десять з них випустив, ховрашку. господи, коли б я був військовим міністром, ти б у мене потанцював. Знаєш аксіому, що кут падіння дорівнює кутові відбивання? Але я тебе прошу тільки одне: покажи і дай мені точку опори у всесвіті, а я підніму цілу землю разом з тобою, ти, хвалько!

Наглядач вибалушив очі, його пересмикнуло, і він, грюкнувши дверима, вийшов.

– Товариство взаємної допомоги по усуненню наглядачів, – сказав однорічник, порівну ділячи порцію хліба. – Згідно з параграфом шістнадцятим тюремного статуту, ув’язнені в казармах мають аж до вироку діставати повний солдатський пайок, але тут панує закон прерій: «Хто швидше зжере те, що належить в’язням».

Обидва сиділи на нарах і гризли хліб.

– На прикладі наглядачів найкраще видно, – продовжував свої міркування однорічник, – як армія робить з людини нелюда. Певно, і наш наглядач до вступу на військову службу був юнаком з ідеалами, такий собі ясноволосий херувимчик, ніжний і чутливий до кожного, мабуть, обороняв нещасних, завжди захищав їх у бійках за дівчат на храмовому празнику в рідній околиці… І без сумніву, його всі шанували. Але сьогодні… Боже мій, як радо я б йому затопив у пику, бив би головою об нари й скинув у сортир сторч головою. І це також, приятелю, доказ цілковитого здичавіння звичаїв під впливом військового ремесла.

І він почав співати:

 
Не боялась навіть чорта,
Та зустрівся їй солдат…
 

– Милий друже, якщо подивитися на все це в масштабах нашої милої монархії, неодмінно дійдеш висновку, що з нею справа приблизно така, як з тим дядьком із твору Пушкіна. Пушкін писав, що його дядечко здохлятина і тому не лишається нічого іншого, як:

 
Зітхать і думку берегти:
«Коли ж візьмуть тебе чорти!»[98]98
  Переклад М. Рильського.


[Закрыть]
 

Знову почулося скреготіння ключа в дверях, і наглядач почав запалювати в коридорі гасову лампочку.

– Промінь світла в царстві темряви, – вигукнув однорічник, – освіта проникає в армію. На добраніч, пане наглядачу! Вітай усіх старшин, і хай вам щось гарне присниться. Наприклад, що ви мені вже повернули моїх п’ять крон, які я вам давав на сигарети, а ви їх пропили за моє здоров’я. Спіть солодко, недолюдку.

Було чути, як наглядач щось бурмоче про завтрашній полковий рапорт.

– Знову самі, – сказав однорічник, – тепер, поки ще ми не полягали спати, я хочу кілька хвилин присвятити повчальній лекції про те, як день у день зростають зоологічні знання старшин і офіцерів. Щоб за всяку ціну виховати новий людський матеріал для війни, свідоме гарматне м’ясо, треба докладно вивчити природознавство або книгу «Джерела господарського добробуту», видану видавництвом Кочого, де кожний рядок пересипаний словечками: «худоба», «кабан», «свиня».

Останнім часом бачимо, проте, як наші прогресивні військові кола запроваджують нові назви для рекрутів. В одинадцятій роті капрал Альтгоф уживає слова: «енгадінська коза»; єфрейтор Мюллер, німець, учитель з Кашперських гір, називає рекрутів «чеськими смердюхами», фельдфебель Зондернуммер – «волячою жабою», «йоркширським кнуром» і кожному рекрутові обіцяє вичинити шкуру. При цьому виявляє такі професійні знання, немовби походить з родини чучельників. Військові начальники намагаються прищепити всім любов до батьківщини, керуючись у цьому особливими допоміжними засобами, такими, як дике ревіння, танець навколо рекрутів та войовниче гарчання, що нагадує африканських дикунів, які збираються здерти шкуру з невинної антилопи або приготувати шинку з місіонера, призначеного на обід. Німців це, безумовно, не стосується. Якщо фельдфебель Зондернуммер каже «заубанде»[99]99
  Банда свиней (нім.).


[Закрыть], він завжди негайно додає «die tschechische»[100]100
  Чеська (нім.).


[Закрыть], щоб німці не образились і не прийняли цього на свою адресу.