Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 46 страниц)

Але це другорядні речі, хоч було б непогано, якби ваш редактор «Світу тварин» переконався, кого він називає тварюкою, раніше ніж його напади вийдуть у світ і потраплять до Мораву у Фрідлянді біля Містека, де до цієї статті також були передплатники вашого журналу.

Не йдеться, зрештою, про особисту полеміку безглуздого грубіяна, але про саму справу, і тому знову повторюю, що нікому не дозволено вигадувати перекладні назви там, де маємо загальновідому вітчизняну назву «сойка».

– Так, сойка, – ще розпачливішим голосом сказав мій шеф.

Я спокійно читаю далі і не даю себе перебити:

– «Це паскудство, коли такі речі довіряються не спеціалістам, а грубіянам. Хто коли називав сойку горішником? У творі «Наші птахи» на стор. 148 маємо латинську назву «Ganulus glandarius В. А.». Це і є сойка.

Редактор вашого журналу, напевно, визнає, що я краще знаю птахів, ніж їх може знати неспеціаліст. Горішник називається, згідно з професором Баєром, «mucifraga carycatectes В.», і це латинське «Б» зовсім не означає як мені писав ваш редактор, початкову літеру слова «бовдур». Чеські птахознавці взагалі знають лише сойку звичайну і аж ніяк не вашого «жолудника», якого винайшов саме той пан, до якого, згідно з його теорією, і стосується ініціал «Б». Це нахабно-груба нападка, яка, по суті справи, нічого не міняє. Сойка залишиться сойкою, хоч би навіть редактор «Світу тварин» наклав у штани, і це залишиться лише доказом, як легковажно і несуттєво автор пише, хоч він так абсолютно безцеремонно посилається на Брема. Цей невіглас пише, буцімто сойка належить, згідно з Бремом, до родини крокодиловидних, стор. 452, на якій, до речі, говориться про жулана, тобто про сорокопуда звичайного (Lanius minor). Потім той, м’яко кажучи, невіглас знову посилається на Брема, мовляв, сойка, згідно з Бремом, належить до родини 15-ї, тоді як Брем воронових зараховує до родини 17-ї, куди належать ворони і родина галок, до того ж автор листа настільки грубий, що й мене назвав галкою (Colaeus) з родини сорок, а саме – синіх ворон, різновиду йолопів безглуздих, хоч на цій сторінці йдеться про сойок лісових і сорок строкатих…»

– Лісові сойки, – зітхнув мій видавець журналу, вхопившись за голову, – дайте-но сюди газету, я сам дочитаю.

Я злякався, коли він зненацька захрип, читаючи:

– «Груздяк, або дрізд чорний турецький, залишиться так само в чеському перекладі груздяком, як дрізд сірий залишиться сірим дроздом».

– Дрізд повинен називатися ялівник, або ялівка, пане шефе, – сказав я, – бо він живиться ялівцем.

Пан Фукс ударив газетою об стіл і заліз під більярд. Він харчав і видушував із себе останні прочитані слова:

– «Turdus»[119]119
  Дрізд (лат.).


[Закрыть], «груздяк»! Ніякої сойки, – верещав він з-під більярда, – горішник я, панове, кусаюся!

Нарешті його витягли з-під столу, і на третій день він сконав у родинному колі від запалення мозку.

Його останні слова:

– Мені не йдеться про особисту користь, але про добро загальне. З цієї позиції, будь ласка, прийміть мою оцінку як по суті, так… – і гигнув.

Однорічник умовк, а потім зловтішно промовив до капрала:

– Цим я хотів сказати лише одне: кожна людина може часом опинитися в дражливій ситуації й наробити помилок.

Правду кажучи, капрал зрозумів лише те, що він помиляється, тому знов відвернувся до вікна й похмуро споглядав, як утікає дорога. Конвоїри ошелешено дивилися один на одного. Найбільшу зацікавленість викликало оповідання у Швейка.

– На світі нічого не приховаєш. Так чи інакше, як ми тут чули, шило вилізе з мішка. Навіть те, що якась дурна сойка не горішник. Це справді дуже цікаво, коли хтось ловиться на таку принаду. Вигадувати нових тварин, ніде правди діти, справа важка, але показувати видуману тварину, що не кажіть, куди важче. Колись, багато років тому, жив у Празі такий собі Местек. Він відкрив русалку і показував її на Гавлічковій вулиці на Виноградах, за ширмою. У ширмі був отвір, і кожен міг побачити в півтемряві звичайнісіньку канапу, на якій вилежувалася діваха з Жижкова. Ноги в неї були завинені зеленим газом, і це мало зображувати хвостяку. Волосся було пофарбоване в зелене, руки в рукавичках, а до них причеплені плавці з картону, також зелені, на хребті прикріплене мотузком якесь стерно. Молодь до шістнадцяти років туди не пускали, а всі, кому минуло шістнадцять і хто мав гроші заплатити за вхід, не могли нахвалитись, яка в цієї морської панни велика сідниця з написом: «До побачення!» Щодо грудей, то тут справа була гірша, вони моталися до пупа, як у старої шльондри. О сьомій годині вечора пан Местек замикав панораму і казав: «Русалко, можете йти додому». Вона перевдягалась, і о десятій вечора її вже можна було побачити на Таборській вулиці. Вона там походжала й, зустрічаючись з чоловіками, мимохідь говорила: «Красунчику, ходім зі мною побавитись». Але в русалки не було жовтої книжечки, і під час облави пан Драшнер замкнув її разом з іншими такими ж «мишками». Отак Местеків прибуток відтоді урвався.

Старший фельдкурат раптом упав з лавки, але не прокинувся і спокійнісінько спав собі на підлозі. Капрал зніяковіло дивився на нього, потім у загальній тиші підняв і поклав його на лавку. Ніхто не допоміг йому. Було видно, що капрал втратив будь-який авторитет. Коли він слабким, безнадійним голосом сказав:

– А ви що, не можете мені допомогти? – всі конвоїри подивилися на нього як привиди, й жоден з них пальцем не ворухнув.

– Ви б його залишили, хай би хропів там, де лежав, – зауважив Швейк. – Я зі своїм фельдкуратом інакше не поводився. Раз я його залишив спати в убиральні, іншим разом він у мене виспався на шафі, раз у чужому домі, в ночвах, і бозна-де він тільки не хропів.

Капрал раптово відчув приплив рішучості. Бажаючи показати, хто тут, власне, начальник, він гримнув на Швейка:

– Заткніть свою пельку і не базікайте! Всякий денщик буде мені тут своїм дурним язиком плескати. Блощиця!

– Так, звісно, а ви, капрале, бог, – відповів Швейк із спокоєм філософа, який хоче в усьому світі створити земний мир і пускається при тому в гарячі дебати. – Ви скорботна богородиця.

– Господи боже, – вигукнув однорічник, здіймаючи вгору руки, – наповни наші серця любов’ю до всіх капралів, аби ми на них не дивилися з огидою. Благослови наш конгрес у цій пересувній буцегарні на рейках.

Капрал почервонів, мов рак, і рвонувся з місця:

– Я забороняю вам робити будь-які зауваження. Однорічнику ви нещасний!

– Це ж зовсім не ваша провина, – заспокійливим тоном сказав однорічник. – Багатьом родам і видам природа відмовила в інтелектуальності. Вам доводилось, мабуть, чути про людську дурість? Чи не краще було б, якби ви народилися ссавцем іншого виду і не носили цього ідіотського імені «людина» і «капрал»? Ви дуже помиляєтеся, коли, взявшися в боки, гадаєте, що ви великий пан і найдостойніша в світі істота. А ось відпорють вам зірочки, і ви – нуль, один з тих нулів, яких абсолютно байдуже вистрілюють тепер по всіх окопах і фронтах. А коли вам причеплять на комір ще одну цяцьку і зроблять з вас тварину під назвою старший унтер, то й тоді ви ще не спіймаєте бога за бороду. Ваш кругозір ще більше звузиться, і коли десь на полі бою ви складете свої культурно недорозвинені кістки, то в цілісінькій Європі по вас ніхто не заплаче.

– А я доб’юся того, що вас іще посадять! – розпачливо вереснув капрал.

Однорічник усміхнувся:

– Вам би хотілося мене посадити, мабуть, тому, що я вас образив? У такому випадку ви б набрехали, бо при вашому обмеженому розумовому багажі ви взагалі неспроможні збагнути, в чому саме полягає образа. Крім того, закладаюсь на що хочете, ви взагалі нічого не запам’ятали з нашої розмови. Коли я вам сказав, що ви ембріон, то ви про це забудете навіть не тільки не доїхавши до найближчої станції, а раніше, ніж повз нас промайне перший телеграфний стовп. Ви відмерла мозкова звивина. Взагалі не можу уявити, щоб ви спромоглися де-небудь логічно викласти все, що ви тут від мене почули. Крім того, ви можете запитати всіх присутніх тут, чи в моїх словах був хоч найменший натяк на ваш світогляд і чи я вас чим-небудь образив.

– Справді, – підтвердив Швейк, – вам тут ніхто не сказав ані словечка, яке б ви могли якось не так витлумачити. Взагалі, коли хтось уже дуже ображається, то з цього добра, як з цапа молока. Одного разу я сидів у нічній кав’ярні «Тунель». Ми щось розбалакались про орангутангів. Сидів з нами один морячок, він розповідав, нібито орангутанга часто не можна відрізнити від будь-якого бородатого громадянина, бо орангутанг має всю морду зарослу щетиною, як… «ну, – каже, – як, наприклад, ось той пан біля сусіднього стола». Ми всі озирнулися, а той пан з бородою підійшов до морячка і зацідив йому в пику. А моряк розчерепив йому голову пивною пляшкою, аж бородатий пан звалився непритомний. Ми попрощалися з моряком, бо той зараз же пішов геть, коли побачив, що він того орангутанга мало не вбив. Ми сяк-так відтерли пана, а цього якраз і не треба було робити, бо тільки-но він воскрес, одразу ж викликав нічний патруль і змалював справу так, що всіх нас забрали в поліцію, хоч ми були тут зовсім ні при чому. Там він без кінця торочив, нібито ми його вважали за орангутанга і, мовляв, тільки про це й говорили. Як уперся, так і товк своє. Ми кажемо: «Таж ні, зовсім він не орангутанг», – а він знову – орангутанг, та й годі, він, мовляв, на власні вуха чув. Я попросив пана комісара самому пояснити йому це. Комісар почав по-доброму пояснювати, а той як пень. Не дав себе переконати і заявив панові комісару, що той тягне за нами руку. Тоді пан комісар звелів посадити його за грати, хай витверезиться, а ми хотіли повернутися до «Тунелю», але вже не змогли, бо й нас також посадили за грати. Бачте, пане капрале, що може вийти з маленького і незначного непорозуміння, яке й торби січки не варте. Або ось іще: в Окроуглицях був один громадянин. Так той образився, коли в Німецькому Броді його назвали смугастою гадюкою. Воно в світі таких слів, які зовсім не підлягають карі, є до бісової мами. Наприклад, якби ми вас охрестили ондатрою, чи ви могли б за це на нас розгніватися?

Капрал заричав, хоч, правда, цього не можна було назвати ревінням. Це був рик, у якому гнів, лють, розпач злилися в один звук, причому цей концертний номер доповнював гострий свист, який виводив носом крізь сон старший фельдкурат.

Після цього рику капрал запав у цілковиту депресію. Сів на лавку, і його водяві, безвиразні очі втупились у далекі ліси й гори.

– Пане капрале, – сказав однорічник, – ви тепер, коли так удивляєтеся в сумовиті гори й запашні ліси, нагадуєте мені постать Данте. Те ж саме благородне обличчя поета, людини ніжного серця і душі, поета, доступного благородним почуттям. Сидіть, будь ласка, так, як сидите, – це вам дуже до лиця. Як одухотворено, як невдавано і природно ви вибалушуєте очі на довколишні краєвиди. Напевно, ви думаєте про те, як буде гарно, коли навесні в цих спустілих зараз місцях розгорнеться килим барвистих польових квітів…

– І той килим любовно обіймає струмочок, – докинув Швейк, – а наш пан капрал сидить на якомусь пеньку, слинить олівець і пише віршик до «Маленького читача»^{124}.

Капрал сидів зовсім апатично, а однорічник почав запевняти, буцімто він бачив вирізьблену голову капрала на якійсь художній виставці.

– Пробачте, пане капрале, чи ви не були натурником у скульптора Штурса?^{125}

Капрал глянув на однорічника й сумно сказав:

– Ні, не був.

Однорічник замовк і простягся на лавці.

Конвоїри грали з Швейком у карти, капрал з розпуки асистував і дозволив собі навіть зауважити, що Швейк зробив помилку, пішовши тузом, а йому не треба було козирити, мав би на останній хід сімку.

– Бувало, колись, – сказав Швейк, – у шинках робили гарні написи проти порадників. Пам’ятаю і досі один: «Пораднику, не радь сусіду, бо в морду я тобі заїду».

Військовий поїзд під’їжджав до станції, де інспекція обходила вагони. Поїзд зупинився.

– Так воно й є! – сказав невблаганний однорічник, багатозначно глянувши на капрала. – Інспекція вже тут…

До вагона ввійшла інспекція.

Комендантом військового поїзда штаб призначив офіцера запасу доктора Мраза.

На такі дурні пости завжди пхали офіцерів запасу. Доктор Мраз від цієї посади зовсім очманів. Ніяк не міг дорахуватись одного вагона, хоча в цивільному житті був учителем математики в реальній гімназії. Крім цього, кількість людей у кожному вагоні не збігалася з підсумком, підбитим після посадки на будейовицькому вокзалі. Коли Мраз переглянув папери, йому здалося, що не знати звідки з’явилося на дві польові кухні більше.

– А це що за бісова мати? – Аж мурашки поза шкірою забігали: невідомим способом розмножилися коні.

У списку офіцерів не міг дошукатися двох кадетів, і їх бракувало до загального рахунку. В передньому вагоні, в канцелярії полку, весь час шукали одну друкарську машинку. Від цього хаосу в нього розболілася голова. Він уже проковтнув три порошки аспірину і тепер з хворобливим виразом обличчя обшукував поїзд.

Увійшовши зі своїм провідником до арештантського купе і переглянувши папери, він прийняв рапорт від нещасного капрала, що той везе двох арештантів і має стільки-то і стільки солдатів, ще раз порівняв сказане з написаним і оглянувся навколо.

– А це кого везете з собою? – суворо спитав комендант поїзда, показуючи на старшого фельдкурата, який спав на животі, виставивши з викликом задню частину просто на інспекторів.

– Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, – заникувався капрал, – ми, той, як його…

– Що це за «той, як його», – невдоволено забуркотів доктор Мраз. – Говоріть прямо.

– Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, – відізвався замість капрала Швейк, – цей пан, що спить на животі, – якийсь п’яний обер-фельдкурат. Він пристав до нас і вліз сюди, а це ж таки начальство, то ми й не могли його викинути з вагона, аби не порушувати субординації. Він, мабуть, переплутав штабний вагон з арештантським.

Доктор Мраз зітхнув і глянув у свої папери. Про жодного старшого фельдкурата, який повинен був би їхати поїздом до Брука, в списку не було згадки. У нього нервово сіпнулася повіка. На останній станції в поїзді раптом збільшилося число коней, а тепер, як грім з ясного неба, в арештантському купе невідомо як опинився старший фельдкурат.

Комендант не спромігся ні на що інше, як наказати капралові перевернути на спину фельдкурата, що лежав на животі, бо ж у цій позиції важко було встановити, хто він такий.

Після довгих зусиль капрал нарешті поклав старшого фельдкурата навзнак, той прокинувся і, побачивши перед собою офіцера, сказав:

– Eh, serwus, Fredy, was gibt’s neues? Abendessen schon fertig?[120]120
  Вітаю, Фреді, що нового? Вечеря вже готова? (нім.)


[Закрыть]

Потім знову зажмурив очі й повернувся до стіни.

Доктор Мраз одразу ж упізнав у ньому вчорашнього ненажеру з офіцерського казино, славнозвісного обжирача всіх офіцерських їдалень, і тихо зітхнув.

– За це, – сказав він капралові, – підете на рапорт. Мраз уже виходив, коли його несподівано затримав Швейк.

– Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я тут не повинен бути. Я мав арешт лише до одинадцятої години, і саме зараз скінчився мій строк. Мене було заарештовано на три дні, і тепер я вже повинен сидіти з іншими, в телячому вагоні. Оскільки одинадцята вже давно минула, прошу вас, пане лейтенанте, висадити мене, або перевести до телячого вагона, в якому я тепер повинен їхати, або відправити до пана обер-лейтенанта Лукаша.

– Прізвище? – спитав доктор Мраз, заглядаючи знову в свої папери.

– Швейк Йозеф, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте.

– Гм, так оце ви і є той уславлений Швейк, – сказав доктор Мраз. – Ви справді повинні були вийти об одинадцятій годині. Але пан надпоручник Лукаш просив мене не випускати вас, аж поки не приїдемо до Брука, це, мовляв, безпечніше, бо принаймні дорогою нічого не встругнете.

Після відходу інспекції капрал не міг стриматися від злостивого зауваження:

– Так бачите, Швейку, гівна вам допомогло звертання до вищої інстанції. Коли б я хотів, міг би вам обом добре хвоста накрутити.

– Пане капрале, – озвався однорічник, – кидатися гівном – це більш-менш переконлива аргументація. Але інтелігентна людина не повинна вживати таких слів, навіть коли вона й схвильована або хоче на когось напастися. А щодо тих смішних ваших погроз, начебто ви спроможні нам хвости накрутити, то якої бісової мами ви цього не зробили? Ви ж, кажете, мали нагоду? Мабуть, тут дала себе взнаки ваша духовна зрілість і надзвичайна делікатність.

– Годі, досить! – аж підскочив капрал. – Я вам обом можу вторувати шлях до криміналу. Бачили ми таких!

– А за що, голубе? – невинно спитав однорічник.

– Це моя справа, – гороїжився капрал.

– Ваша справа? – сказав, посміхнувшись, однорічник. – Вона така ж ваша, як і наша. Це як у картах: моє – твоє. Я скоріше б сказав, що на вас вплинув натяк про те, що ви підете на рапорт, тому й починаєте гримати на нас, хоч це в приписах навряд чи дозволяється.

– Хами, ось ви хто! – вигукнув капрал, збираючи останні сили, щоб нагнати на присутніх страху.

– Я вам щось скажу, пане капрале, – зауважив Швейк. – Я вже стріляний горобець, служив ще перед війною і знаю: лаятися – це тільки й зиску, що писку. Коли я свого часу відбував військову службу, пам’ятаю, був у нас у роті один надстроковий фельдфебель Шрейтер, юшкоїд. Міг уже давно ще капралом піти додому, але в нього, як то кажуть, бракувало клепки. Цей тип чіплявся до нас, мов той чорт до сухої верби, приставав до кожного, як гівно до сорочки: то це йому не так, то знову щось-таки знаходив проти форшрифтів[121]121
  Приписів (нім.).


[Закрыть]. Доткав нам, як тільки міг, і завжди лаявся: «Ви не солдати, а нічні сторожі». Мене це нарешті дійняло до живого, і я пішов на ротний рапорт. «Чого тобі треба?» – питає капітан. «Насмілюсь доповісти, пане капітане, маю скаргу на нашого фельдфебеля Шрейтера. Ми все ж таки солдати його величності, а не нічні сторожі. Ми служимо найяснішому цісареві, а не овочі стережемо». – «Ач, комаха! – відповів мені капітан. – Геть, щоб і духу твого тут не було». А я на це: «Насмілюсь попросити послати мене на батальйонний рапорт».

На батальйонному рапорті, коли я пояснив обер-лейтенантові, що ми не нічні сторожі, а цісарські вояки, він наказав посадити мене на два дні, але я попросив, аби мене представили до полкового рапорту. На полковому рапорті, тільки-но я виклав свою скаргу, полковник як визвірився на мене, мовляв, я дурень і щоб забирався під три чорти. А я йому на це: «Насмілюсь просити, пане полковнику, представити мене до бригадного рапорту». Цього він злякався і наказав зараз же викликати до канцелярії нашого фельдфебеля Шрейтера, і той мусив перепросити мене перед усіма офіцерами за те слово «сторожі». Потім він наздогнав мене на подвір’ї і заявив, що від сьогодні він лаятись не буде, але доведе мене до гарнізонної тюрми. І хоч я відтоді дуже остерігався, але так і не вберігся. Стояв якось на варті біля цейхгаузу. Кожен вартовий вважав за необхідне завжди щось надряпати на стіні: або малював якісь жіночі принади, або писав якийсь віршик. А я нічого не міг придумати, то взяв і накарлюкав з нудьги на стіні: «Юшкоїд Шрейтер – костомаха», – прямісінько під останнім реченням. Фельдфебель одразу ж доніс про це, бо стежив за мною, як рудий собака. Біда хотіла, щоб над тим написом був ще один: «На війну ми не підемо, ми на неї насеремо». А це було в тисяча дев’ятсот дванадцятому році, коли ми мали йти на Сербію через консула Прохазку^{126}. І мене зараз же відправили до Терезіна до військового суду. Панове з крайового військового суду фотографували, мабуть, разів п’ятнадцять ту стіну цейхгаузу з усіма її написами і моїм підписом також, разів з десять примушували мене написати, щоб перевірити мій почерк: «На війну ми не підемо, ми на неї насеремо». П’ятнадцять разів я мусив писати: «Юшкоїд Шрейтер – костомаха». Під кінець приїхав один експерт і звелів мені написати: «Це було двадцятого липня тисяча вісімсот дев’яносто сьомого року, коли Краловий Двур над Лабою пережив страхіття стихійного розливу Лаби». «Цього ще не досить, – вирішив військовий слідчий. – Нас цікавить інше. Продиктуйте йому щось, де б було багато «с» і «р». І надиктували: «Серб, свербить, херувим, рубін, чортів син». Знавець почерків, мабуть, від усього вже зовсім запаморочився і весь час оглядався назад, де стояв солдат з багнетом. Нарешті він сказав, що все це піде до Відня і щоб я тричі підряд написав: «Сонце починає вже припікати, страшна спека».

Весь матеріал відіслали до Відня і там установили: щодо написів – то вони зроблені не моєю рукою, але підпис, як я раніш і сам признався, мій. Мене засудили на шість тижнів, бо, мовляв, я не міг охороняти цейхгауз у той час, коли підписувався на стіні.

– Як бачите, – вдоволено сказав капрал, – усе ж таки не обійшлося без кари. Ви, видно, вже досвідчений кримінальник. Коли б я був на місці того крайового суду, я б уліпив вам не шість тижнів, а шість років.

– Коли б вам, капрале, довгий хвіст, ви б самі собі боки повідбивали, – вхопився за слово однорічник. – Краще подумайте, що на вас чекає. Ви ж тільки-но заробили від інспекції рапорт. До такої справи слід дуже серйозно підготуватися і подумати про тлінність капральського існування. А власне, що ви в порівнянні з усесвітом? Таж самі подумайте – найближча нерухома зірка у двісті сімдесят п’ять тисяч разів дальша від нашого військового поїзда, ніж сонце, а її паралакс утворює лише одну дугову секунду. Коли б ви перебували в космічному просторі, як нерухома зірка, ви були б надто маленьким, щоб вас можна було побачити навіть у найдосконаліші астрономічні прилади. Для вашої незначної величини в світі й не буде відповідного поняття. За півроку ви б зробили на небі лише малесеньку дугу, за рік такий маленький еліпс, що для його числового означення взагалі немає відповідного поняття, такий він незначний. Вашого паралаксу не можна було б і виміряти.

– Якщо так, – додав Швейк, – то пан капрал може цим пишатися, бо хай би чим той рапорт скінчився, він мусить бути спокійний і не хвилюватися. Всяке хвилювання шкодить здоров’ю, а ми тепер в армії повинні берегти своє здоров’я, бо ж воєнні злигодні вимагають від кожного зокрема не бути здохлятиною. А якщо вас, пане капрале, й замкнуть, – вів далі Швейк з милим усміхом, – і вас спіткає якась прикрість, то аж ніяк не занепадайте духом. Вони будуть думати своє, а ви собі думайте своє. Так, наприклад, я знав одного вугляра франтішка Шквора. На початку війни він сидів зі мною в тюрмі управління поліції в Празі за державну зраду, а пізніше його, мабуть, таки стратили через якусь там прагматичну санкцію. Коли його на слідстві питали, чи він має якісь заперечення щодо протоколу, він сказав: «Як було, так було, все ж таки якось було, і ще ніколи так не було, щоб якось не було».

Потім його кинули в темну, не давали два дні ні їсти, ні пити й знову повели на допит, а він тримався свого, мовляв, як було, так було, все ж таки якось було, і ще ніколи так не було, щоб якось не було. Можливо, коли його потім передали до військового суду, з тим він поплентав і під шибеницю.

– Тепер, я чув, багатьох вішають і стріляють, – сказав один з конвоїрів. – Недавно нам читали на учбовому плаці наказ, що в Мотолі розстріляли запасного Кудрну. Буцімто Кудрна, коли прощався з дружиною в Бенешові, дуже розсердився на капітана, коли той рубонув шаблею його хлопчика, що сидів у жінки на руках. А політичних взагалі всіх саджають. Ось у Моравії розстріляли одного редактора, а наш капітан казав, нібито і всі інші до цього доскакаються.

– Все до пори, до часу, – двозначно кинув однорічник.

– Ваша правда, – озвався капрал, – отим редакторам так і треба. Вони тільки народ підбурюють. Ось позаторік, коли я ще був єфрейтором, під моїм начальством служив один редактор. Він мене інакше не називав, як погибеллю армії, а коли я вчив його вільних вправ, аж його потом заливало, він завжди говорив: «Шануйте, будь ласка, в мені людину». Так ось, коли на казарменому подвір’ї було багато калюж і треба було робити «нідер», я й показав йому цю людину. Підвів його до однієї калюжі, і він мусив у неї падати, аж вода бризкала, як у купальні. А після полудня все на ньому повинно було знову блищати, мундир мусив бути чистий, як на весілля. Отож він чистив, охкав та ще й буркотів. А на другий день знову був, як свиня, виваляний у болоті, а я стояв над ним і казав: «Так що сильніше, пане редакторе, – погибель армії чи та ваша людина?» Справжній був інтелігент.

Капрал переможно поглянув на однорічника й вів далі:

– Він утратив свої нашивочки однорічного добровольця саме через свою інтелігентність, бо писав до газет про знущання з солдатів. Але як тут з нього не знущатися, коли такий учений, а не вміє навіть затвор у гвинтівки розібрати, хоч йому це вдесяте пояснюють. Скомандуєш: «Linksschaut!»[122]122
  Рівняйся наліво! (нім.)


[Закрыть] – а він, мов навмисне, крутить своєю маківкою праворуч і дивиться, наче ворона. При карабінових прийомах не знає, за що раніше вхопитися: чи за ремінь, чи за патронташ. Ви йому показуєте, як повинна ковзнути рука по ременю вниз, а він вивалює на вас балухи, немов теля на нові ворота. Він навіть не знав, на якому плечі носять карабін, козиряв, як мавпа. А ті кроки та повороти на маршируванні, – та хай господь милує. Коли була команда «Кругом марш!», йому було байдуже, через яку костомаху це робити: чап, чап, чап, пер ще шість кроків уперед, аж потім обертався, як півень на рожні, і тримав крок, як подагрик, або підтанцьовував – точнісінько тобі стара шльондра на празнику.

Капрал плюнув:

– Йому дали навмисне дуже заржавілий карабін, щоб навчився чистити. Отож він тер його, як пес сучку, але якби навіть купив клоччя ще на два кіло більше, то все одно нічого б не вийшло. Чим більше він його чистив, тим було гірше, – залізо ще більше іржавіло, а на рапорті цей карабін переходив з рук у руки, й усі не могли надивуватися – сама іржа. Наш капітан, бувало, йому казав: «З вас, пане редакторе, ніколи не буде солдата. Ідіть краще повісьтеся з сорому, годі даремно хліб солдатський жерти». А той з-під своїх окулярчиків лише сліпаками блимав. Для нього було велике свято, коли обходилося без гауптвахти або казарменого арешту. В такий день він звичайно пописував до газет ті свої статейки про знущання з солдатів. Якось зробили в нього в чемодані обшук. Ото книжок там було! Усе про роззброєння та про мир між народами. За це він помарширував аж у гарнізонну тюрму, і відтоді ми з ним уже не псували собі нервів. аж ось несподівано він знову з’явився в канцелярії, посадили його пайки виписувати, щоб не зустрічався з солдатами. Ось так і перевівся наш інтелігент на циганський пшик. А міг бути хіба таким паном, коли б через свою дурну голову не втратив права однорічника. Лейтенантом міг би стати. Капрал зітхнув:

– Навіть тих складок на шинелі не вмів заправити і аж з Праги виписував різні там водички та всякі мастила чистити гудзики, та йому це помагало, як бабі кадило, все одно кожний гудзик був рудий, як Ісав^{127}. Але гавкати вмів добре. Коли сидів у канцелярії, то нічого іншого не робив, тільки філософію розводив. Його й раніше до цього тягнуло. З язика, як я вже казав, не сходило слово «людина». Одного разу, коли він мудрагелив над калюжею, куди на команду «лягай» мав гепнутися, я сказав йому: «Коли ви ото завжди починаєте базікати про людину і про багно, я пригадую собі, що людина була створена з багна і вона тоді носом не крутила».

Висловившись, капрал почував себе дуже задоволеним і, посміхаючись, чекав, що на це скаже однорічник, але замість нього озвався Швейк:

– Ось за таке саме, за такі причіпки свого часу в тридцять п’ятому полку якийсь Конічек заколов себе і капрала. Про це писав «Кур’єр»^{128}. Капрал мав на тілі щось із тридцять колотих ран, а з них понад дванадцять смертельних. Вояк потім сів на мертвого капрала і, сидячи на ньому, прохромив себе. Інший випадок трапився кілька років тому в Далмації. Там капрала зарізали, і до сьогодні не відомо, хто це зробив. Це залишилося таємницею, знають тільки, що того зарізаного капрала звали Фіала і він був з Драбовні, біля Турнова. Потім я чув Ще такий випадок: одного капрала Рейманека з сімдесят п’ятого полку…

– Приємну розповідь перервало гучне кректання на лавці, де спав старший фельдкурат Лаціна.

– Отець фельдкурат прокинувся в усій своїй красі й гідності, його пробудження супроводилось такими ж самими явищами, як ранкове пробудження молодого велетня Гаргантюа, що його описав старий веселий Рабле. Старший фельдкурат пускав вітри, гикав і голосно позіхав. Нарешті сів і здивовано спитав:

– Хай йому чорт, де це я?

Побачивши пробудження начальства, капрал дуже покірливо відповів:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-фельдкурате, ваша милість зволять бути в арештантському вагоні.

Спалах здивування промайнув на обличчі преподобного отця. Хвилину він сидів мовчки й напружено роздумував. Та марно. Між тим, що він пережив уночі і вранці, і пробудженням у вагоні з загратованими вікнами було море забуття.

Врешті фельдкурат спитав капрала, який усе шанобливо стояв перед ним:

– А за чиїм наказом мене теє, так би мовити…

– Насмілюсь доповісти, без наказу, пане обер-фельдкурате.

Священик підвівся, почав ходити поміж лавками і бурмотіти, що справа, мовляв, для нього неясна.

Потім сів знову і спитав:

– А куди ми, власне, їдемо?

– Насмілюсь доповісти, до Брука.

– А чого ж ми їдемо до Брука?

– Насмілюсь доповісти, туди перевели весь наш дев’яносто перший полк.

Отець духовний знову почав напружено думати, що ж це з ним сталося, як він потрапив у цей вагон і чому їде до Брука саме з дев’яносто першим полком, у супроводі якогось конвою.

Він уже настільки очуняв після пиятики, що розпізнав однорічника, тому й звернувся до нього з запитанням:

– Ви як інтелігентна людина можете мені пояснити без довгих розмов, не замовчуючи нічого, як я опинився серед вас?

. – Дуже охоче, – приятельським тоном сказав однорічник, – просто ви вранці на вокзалі під час посадки в поїзд пристали до нас, бо були трохи під градусом.

Капрал суворо поглянув на однорічника.

– Ви, – провадив той, – просто впхались у наш вагон, і все. Лягли на лавку, а ось цей, Швейк, поклав вам під голову свою шинелю. Під час контролю на попередній станції вас записали у список офіцерів, які їдуть поїздом, Вас, так би мовити, офіційно виявили, а наш капрал через це піде на рапорт.

– Так, так, – зітхнув отець духовний, – значить, на найближчій станції я мушу перейти до штабних вагонів. А обід подавали, не знаєте?

– Обід буде аж у Відні, пане фельдкурате, – втрутився капрал.

– Так це ви поклали мені під голову шинелю? – звернувся отець духовний до Швейка. – Щиро вам дякую.