Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 46 страниц)

– Авжеж. Чудова країна ця Італія, – втрутився в розмову кухар Юрайда. – Я був раз у Венеції і знаю, що італієць кожного називає свинею. Коли він розхвилюється, у нього кожен «porco maladetto»[244]244
  Проклята свиня (італ.).


[Закрыть]. І папа римський у нього «porco», i «madonna mia e рогса», «рара e porco».

Фельдфебель-рахівник Ванек, навпаки, дуже прихильно висловився про Італію. Він у Кралупах, у своїй аптекарській крамниці, виготовляв із гнилих цитрин сік, а найдешевші і найгниліші цитрини він завжди купував у Італії. Тепер уже кінець постачанню цитрин з Італії до Кралуп. Нема сумніву, війна з Італією принесе різні несподіванки, бо Австрія схоче помститися.

– Це легко сказати – помстись, – усміхнувся Швейк. – Хтось собі думає, що помститься, а терпіти, зрештою, мусить той, кого така людина вибрала знаряддям своєї помсти. Як я мешкав колись на Виноградах, то там жив на нижньому поверсі двірник, а в нього на квартирі був один дрібний службовець з якогось банку. Цей службовець завжди ходив до пивної на Крамерієвій вулиці. Трапилось так, що він посварився там з одним паном, який мав на Виноградах лабораторію для аналізу сечі. Той пан узагалі ні про що інше не думав і не говорив, він майже завжди носив при собі пляшечки з сечею і кожному пхав їх під ніс, щоб кожен також дав свою сечу на перевірку. Від аналізу, мовляв, залежить щастя людини, його сім’ї. До того ж це дешево: якихось шість крон. Усі, хто ходив до шинку, а також шинкар і його жінка, дали на аналіз сечу. Лише цей дрібний службовець тримався, хоч пан завжди, коли той ішов до пісуару, ліз слідом за ним і завжди стурбовано говорив: «Не знаю, не знаю, пане Скорковський, але мені ваша сеча дуже не подобається. Помочіться у пляшечку, поки ще не пізно». Нарешті умовив його. Це коштувало дрібному службовцеві шість крон. Ох, і набрид же йому той пан з цим аналізом. Та хіба тільки йому? Усім добре дошкулив, не виключаючи й шинкаря, якому, до речі, псував торгівлю, бо, віддаючи кожний аналіз, завжди додавав, що це дуже серйозний випадок у його практиці, що пити нічого не можна, крім води, курити не можна, женитися не можна, а їсти можна лише саму городину. Отже, той службовець, як і всі інші, дихав на нього важким духом і обрав знаряддям своєї помсти двірника, бо знав його як людину жорстоку. Ось одного разу він і каже панові, що робив аналізи, буцімто двірник уже досить довгий час почуває себе не зовсім здоровим і просить його, щоб він завтра вранці о сьомій годині прийшов до нього по сечу на аналіз. Той і поперся туди. Двірник ще спав, пан збудив його і каже по-дружньому: «Моє шанування, пане Малеку, бажаю вам доброго ранку. Ось, пане, пляшечка, будьте ласкаві, помочіться і заплатіть мені шість крон». Хай господь боронить, що тут почалося! Двірник вискочив у підштанках з ліжка та як схопить того пана за горло, як гепне ним у шафу, аж бідолаха застряг усередині. Двірник витяг його, вхопив батіг та в самих підштанках погнав його вниз вулицею Челаковського, а той біг і скавулів, немов собака, що йому на хвіст наступили. На Гавлічковій вулиці пан скочив до трамвая, а двірника злапав поліцай. Але поліцаєві теж перепало. Та оскільки двірник був у самих підштанках і все в нього вилазило, то через таке прилюдне неподобство його кинули до арештантської тарадайки і відвезли в поліцію, а він ще й по дорозі ревів, як той тур: «Я вам, халамидники, ще не так покажу, як мені аналізувати сечу». Він просидів шість місяців за насильство над службовою особою і за образу поліції, а потім ще після проголошення вироку образив монарший дім. Можливо, нещасний сидить і досі, а тому я й кажу: коли хтось хоче комусь помститися, то це окошиться на зовсім невинній людині.

Тим часом Балоун напружено про щось думав. А наприкінці з острахом запитав фельдфебеля Ванека:

– Пробачте, пане рахівник, так ви думаєте, що через цю війну з Італією ми одержуватимемо менші порції?

– Це ясно як божий день, – відповів Ванек.

– Боже мій! – вигукнув Балоун, схилив голову на долоні й застиг у своєму куточку.

Отак закінчилися в цьому вагоні дебати про Італію.

* * *

Розмова в штабному вагоні про нову воєнну ситуацію, що склалася через втручання Італії у війну, була б, напевно, дуже нудна, бо тут не було славнозвісного військового теоретика кадета Біглера, але його заступив поручник Дуб із третьої роти.

Поручник Дуб до війни викладав чеську мову і вже в той час усюди, де тільки можна було, всіма силами намагався виявити своє вірнопідданство. В письмових працях давав своїм учням теми з історії Габсбурського роду. В молодших класах учнів страшили імператор Максиміліан, який виліз на скелю^{179}, а злізти з неї не зміг, Йосиф II Орач^{180}, Фердінанд Добрий^{181}. У старших класах такі теми звичайно були складніші, як, наприклад, завдання для учнів сьомого класу: «Цісар Франц-Йосиф I – меценат науки і мистецтва». Через цей твір один семикласник був виключений з гімназії без права вступу в будь-які середні навчальні заклади австроугорської монархії, бо він написав, що найкращим вчинком австрійського монарха було спорудження мосту Цісаря Франца-Йосифа I в Празі.

Учитель Дуб дуже дбав, щоб усі його учні в день народження цісаря та в дні інших подібних цісарських свят з захватом співали австрійський гімн. У товаристві його не любили, бо всі знали, що він доносив на своїх товаришів. У місті, де працював Дуб, він був одним з членів «трійки» найбільших дурнів і ослів, до якої входили, крім нього, окружний начальник і директор гімназії. В цьому вузькому колі він навчився політикуватн в рамках, дозволених в австро-угорській монархії. Ось і тепер він почав мудрувати і тоном задубілого викладача гімназії проголосив:

– Взагалі виступ Італії мене зовсім не здивував. Я цього чекав ще три місяці тому. Немає сумніву, що останнім часом, внаслідок війни з Туреччиною за Тріполі, Італія надто запишалась. Крім цього, вона надто вірить у свій флот, багато сподівається від настроїв населення наших приморських країн і – Південного Тіролю. Ще перед війною я говорив з нашим окружним начальником про те, що наш уряд недооцінює ірредентистський рух на півдні^{182}. Він цілком зі мною погоджувався, бо кожна далекоглядна людина, якій дорога цілісність нашої імперії, мусила вже давно передбачати, куди може завести нас надто ліберальне ставлення до таких елементів. Добре пам’ятаю, як два роки тому я в розмові з паном окружним начальником заявив, що Італія (це було під час Балканської війни і історії з нашим консулом Прохазкою) чекає найближчої нагоди, щоб підступно напасти на нас. І ось нате! – вигукнув він таким тоном, немовби усі з ним сперечалися, хоч присутні кадрові офіцери під час його патякання мовчали та думали, коли вже цей цивільний базіка кине голою сідницею їжаків бити.

– Це правда, – казав далі Дуб, трохи заспокоївшись, – у більшості випадків навіть у шкільних письмових творах ми не брали до уваги ні нашого минулого ставлення до Італії, ні славних днів перемог наших армій, як, наприклад, року тисяча вісімсот сорок восьмого, так і року тисяча вісімсот шістдесят шостого, що про них згадується в сьогоднішньому наказі по бригаді. Але щодо мене, то я завжди сумлінно виконував свій обов’язок і ще перед закінченням навчального року, майже, так би мовити, на самому початку війни, дав своїм учням стилістичне завдання: «Unsere Helden in Italien von Vicenza bis zur Custozza, oder… – І дурник поручник Дуб додав: – Blut und Leben fur Habsburg! Fur ein Osterreich, ganz, einig, gross!»[245]245
  Наші герої в Італії від Віченци аж до Кустоцци, або… кров і життя за Габсбургів! За Австрію, єдину, неподільну і велику! (нім.)


[Закрыть].

Він замовк, чекаючи, мабуть, коли всі інші в штабному вагоні почнуть говорити про ситуацію, що створилася, і він ще раз доведе, що вже п’ять років тому передбачав, як одного дня Італія поведеться зі своїм союзником. Але зовсім розчарувався, бо капітан Сагнер, якому батальйонний ординарець Матучиш приніс із вокзалу вечірній випуск «Пестер-Ллойд», сказав, продивляючись газету:

– Дивіться, ота сама Вейнерова, яку ми бачили в Бруку на гастролях, учора грала тут на сцені Малого театру.

На цьому припинилися дебати про Італію в штабному вагоні…

* * *

Батальйонний ординарець Матушич і денщик капітана Сагнера Батцер, які теж їхали в штабному вагоні, дивилися на війну з Італією з позицій чисто практичних: свого часу, ще в роки кадрової служби, вони обидва брали участь у маневрах у Південному Тіролі.

– Важко нам буде видиратися на ті гори, – сказав Батцер, – капітан Сагнер має цілий віз чемоданів. Хоч я сам із гір, але це не те, що взяти рушницю під плащ і йти вистежувати якогось там зайця в маєтку князя Шварценберга.

– Якщо нас і справді кинуть на південь в Італію, мені також не дуже-то до вподоби гасати з наказами по горах і льодовиках. А щодо їжі, то там, на півдні, сама полента і олія, – сумно сказав Матушич.

– А й правда, чого доброго попруть нас у ті гори, – розхвилювався Батцер. – Наш полк уже був і у Сербії, і в Карпатах. Я вже досить натягався з чемоданами пана капітана по горах, двічі вже, як припекло, губив їх, – раз у Сербії, другий раз у Карпатах. Може, таке мене чекає й утретє на італійському кордоні, а що тамтешній харч… – Він плюнув і присунувся ближче до Матушича. – Знаєш, у нас в Кашперських горах роблять такі малесенькі кнедлі із сирої картоплі. Їх варять, потім ще вмочають у яйце, гарненько посипають тертими сухариками, а потім смажать на салі.

Останнє слово він промовив якимось таємниче-урочистим голосом.

– Але найліпше за все кнедлики з кислою капустою, – додав він меланхолійно, – куди до них тим дурним макаронам.

На цьому й тут закінчилася розмова про Італію…

Поїзд стояв на вокзалі вже понад дві години, і тому в решті вагонів усі в один голос твердили, що його, мабуть, заберуть і пошлють в Італію. Про це свідчили й інші факти. З ешелоном робили дуже дивні речі. Усіх солдатів знову повиганяли з вагонів, з’явилася санітарна інспекція з дезинфекційною командою і старанно покропила всі вагони лізолом, що було сприйнято з великим невдоволенням, надто в тих вагонах, де везли запаси хліба.

Але наказ є наказ. Санітарна комісія наказала зробити дезинфекцію по всіх вагонах ешелону номер 728 і тому спокійнісінько покропила лізолом гори хліба й мішки з рисом. Уже з цього було видно, що діється щось незвичайне.

Потім усіх загнали до вагонів, а за півгодини знову вигнали, бо ешелон прийшов інспектувати якийсь старенький генерал. Швейкові зараз спало на думку відповідне назвисько для старого пана. Стоячи позаду шеренги, він прошепотів фельдфебелеві Ванекові: «Ото здихляк».

А старий генерал у супроводі капітана Сагнера пройшовся перед шеренгою і, зупинившись біля одного молодого солдата, щоб якось підбадьорити всіх, запитав, звідки він, скільки йому років і чи має годинник. Хоч солдат і мав один годинник, але він сподівався дістати від старого пана ще один, і тому відповів, що годинника в нього немає. На це старенький здихляк-генерал придуркувато всміхнувся, так само як, бувало, робив цісар Франц-йосиф, коли звертався до бургомістрів, і сказав: «Це добре, це добре!» – потім зробив честь капралові, що стояв поблизу, спитавши, чи здорова його жінка.

– Насмілюсь доповісти, – гаркнув капрал, – я нежонатий.

На що генерал, прихильно усміхаючись, також сказав своє:

– Це добре, це добре.

Потім здитинілий генерал попросив капітана Сагнера продемонструвати, як солдати здвоюють шеренги. За хвилину вже лунало: «Перший-другий, перший-другий, перший-другий!»

Це генерал-здихляк дуже любив. Він навіть удома ставив перед себе двох денщиків, а ті мусили самі рахувати: «Перший-другий…»

Таких генералів Австрія мала силу-силенну.

Коли огляд щасливо скінчився, генерал не пошкодував похвал для капітана Сагнера, а солдатам дозволили погуляти на території вокзалу, бо прийшло повідомлення, що ешелон рушить тільки за три години. Солдати, прогулюючись по перону, лупали на всі боки очима і ловили гав. На вокзалі було чимало людей, і то тут, то там декому з вояків щастило вижебрати сигарету.

Це було яскравим доказом того, як ущухло захоплення, що на початку війни виливалося в гучне вітання ешелонів на вокзалах: тепер солдатам доводилось жебрати.

До капітана Сагнера прийшла делегація від Товариства для вітання героїв у складі двох страшенно змучених дам. Вони передали подарунок для ешелону, а саме: двадцять коробочок ароматних таблеток для відсвіжування рота – реклама однієї будапештської фабрики цукерок. Таблетки були гарно вкладені в бляшаночки, на кришках яких був намальований угорський гонвед, що тиснув руку австрійському ополченцеві, а над ними осяйна корона святого Стефана. Навколо йшов напис по-німецькому й по-угорському: «Fur Keiser, Gott und Vaterland»[246]246
  За імператора, бога і батьківщину! (нім.)


[Закрыть].

Фабрика цукерок була така вірнопіддана, що на перше місце поставила імператора, а вже за ним господа бога.

Кожна коробочка містила вісімдесят таблеток, так що на трьох вояків припадало приблизно п’ять. Крім цього, замучені дами принесли великий пакунок надрукованих листівок з двома молитвами, що їх склав будапештський архієпископ Геза із Сатмар-Будафала. Молитви, повні найстрашніших прокльонів на адресу всіх ворогів, були написані німецькою і угорською мовами так пристрасно, Що на кінці їм бракувало лише міцного угорського: «Baszom a Kristusmarjat»[247]247
  Груба, непристойна угорська лайка.


[Закрыть].

На думку шановного архієпископа, добрий господь бог повинен був посікти росіян, англійців, сербів, французів і японців на капусту і зробити з них гуляш з перцем. Велелюбний господь бог повинен був купатися в крові ворогів і вирізати їх усіх, як це колись зробив жорстокий Ірод з немовлятами.

Преосвященний архієпископ будапештський вжив у своїх молитвах, наприклад, такі милі вирази: «Хай бог благословить ваші багнети, щоб вони глибоко вп’ялися в животи ваших ворогів. Хай найсправедливіший бог спрямовує артилерійський вогонь на голови ворожих штабів. Дай, милосердний боже, щоб усі вороги захлинулися в своїй крові з ран, які ви їм завдасте». Тому треба ще раз відзначити, що в кінці тих молитовок бракувало тільки «Baszom a Kristusmarjat».

Передавши все це, дами висловили капітанові Сагнеру своє жагуче бажання бути присутніми, коли роздаватимуть подарунки. Одна з них навіть наважилася попросити дозволу виголосити промову до солдатів, яких вона називала не інакше як «Unsere braven Feldgrauen»[248]248
  Наші браві сірі польові шинелі (нім.).


[Закрыть].

Обидві були дуже ображені, коли капітан Сагнер відхилив їхнє прохання. Тим часом гостинці помандрували до вагона, в якому містився склад. Шановні дами пройшли рядами солдатів, а одна з них не знехтувала нагодою поплескати по щоці бородатого солдата Шимека з Будейовиць. Шимек, не знаючи нічого про достойну місію цих дам, по-своєму розтлумачив таке поводження і після їхнього відходу промовив до своїх товаришів:

– Ну й нахабні ж, шльондри. Бодай ця мавпа була хоч з фасаду гарна, а то чистісінько чорногуз: ніжки – немов ті тички, сама як з хреста знята, і вона ще, стара кочерга, до солдатів залицяється.

На вокзалі була метушня. Події з італійцями викликали тут справжню паніку, два ешелони з артилерією було затримано і направлено до Штірії. Був тут також ешелон боснійців. З невідомих причин він стояв вже два дні, всіма забутий. Боснійці вже два дні не діставали нічого з кухні й ходили жебрати хліб у Новий Пешт. Навколо тільки й чути було схвильовані розмови кинутих напризволяще боснійців. Вони розлючено жестикулювали й безнастанно лаялися.

Незабаром маршовий батальйон дев’яносто першого полку знову зігнали докупи, і солдати позалазили в свої вагони. Однак за хвилину батальйонний ординарець Матушич повернувся з вокзальної комендатури із звісткою, що поїдуть аж за три години. Тому щойно зібраних солдатів знову випустили з вагонів.

Перед самим відходом поїзда до штабного вагона вскочив дуже схвильований поручник Дуб і почав домагатися, щоб капітан Сагнер негайно наказав заарештувати Швейка.

Поручник Дуб, давній відомий донощик у місті, де він учителював, дуже радо пускався в розмови з вояками, намагаючись збагнути, що солдати думають, і водночас шукаючи нагоди повчити їх і пояснити, чому й за що вони воюють.

Під час свого обходу він побачив за вокзальною будівлею біля ліхтаря Швейка. Той стояв і зацікавлено розглядав плакат якоїсь добродійної воєнної лотереї. На плакаті наочно було показано, як австрійський солдат багнетом пришпилює до муру сторопілого бородатого козака.

Поручник Дуб поплескав Швейка по плечу й спитав, як це йому подобається.

– Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, – відповів Швейк, – це дурне. Я вже бачив багато дурних плакатів, але такої нісенітниці мені ще не доводилося бачити.

– А що вам тут не подобається? – запитав поручник Дуб.

– Мені, пане лейтенанте, не подобається, як той вояк поводиться з довіреною йому зброєю. Таж він може зламати багнет об мур, а потім це взагалі зовсім ні до чого, і його можуть покарати, бо росіянин підняв руки вгору і піддається: його взято в полон, а з полоненими треба добре поводитися. Кажіть що хочете, а вони також люди.

Тут поручник Дуб вирішив витягти із Швейка якомога більше і спитав:

– Так значить, вам шкода цього росіянина, правда?

– Мені, пане лейтенанте, шкода обох. Росіянина тому, що його прохромили, нашого – бо його за це заарештують. Він, пане лейтенанте, поламає багнет, адже мур кам’яний, а сталь – вона крихка. У нас, пане лейтенанте, ще до війни, коли я відбував військову службу, був у роті один лейтенант. Навіть наш старший фельдфебель, що служив за юшку, не вмів так гарно висловлюватися, як той пан лейтенант. На учбовому плацу він нам, було, каже: «Коли почуєш «Habacht», мусиш вибалушувати баньки, як той кіт, що кладе в січку». Але взагалі він був непогана людина. Раз на різдво він зовсім одурів: купив для роти цілий віз кокосових горіхів. Відтоді я вже знаю, які багнети крихкі. Половина роти поламала на тих горіхах багнети, і наш полковник наказав усю роту посадити під арешт. Три місяці ми не сміли й кроку з казарми ступити, а пан лейтенант мав домашній арешт…

Поручник Дуб люто поглянув у безтурботне обличчя бравого вояка Швейка і злісно спитав:

– Ви мене знаєте?

– Знаю, пане лейтенанте.

Поручник Дуб витріщив очі й затупцював на місці:

– А я вам кажу, що ви мене ще не знаєте. Швейк так само безтурботно, спокійно, немовби рапортуючи, знову повторив:

– Я вас знаю, пане лейтенанте. Ви, насмілюсь доповісти, з нашого маршового батальйону.

– Ви мене не знаєте! – лементував поручник Дуб. – Ви, можливо, знаєте мене з доброго боку, але чекайте, ви мене тепер упізнаєте й з поганого боку, і не думайте собі, що я такий хороший, як здаюся, я кожного примушу заплакати. Отже, знаєте тепер мене чи ні?

– Знаю, пане лейтенанте.

– А я вам востаннє кажу, що ви мене не знаєте! Осел! Маєте братів?

– Так точно, пане лейтенанте, маю одного.

Поручник Дуб оскаженів, дивлячись на спокійне, безтурботне Швейкове обличчя, і, втративши самовладання, вигукнув:

– Ваш брат, мабуть, така сама тварюка, як і ви. Ким він був?

– Учителем гімназії, пане лейтенанте. Він також був на військовій службі і склав екзамен на офіцера.

Поручник Дуб глянув на Швейка, немовби збираючись його проколоти наскрізь. Швейк з гідністю витримав розлючений погляд поручника Дуба, і незабаром їхня розмова закінчилася словом «Abtreten!».

Кожен пішов своєю дорогою, і кожен думав про своє. Поручник Дуб думав, як він розповість про все капітанові й той накаже заарештувати Швейка. А Швейк зробив такий висновок: він уже бачив багато пришелепуватих офіцерів, але цей поручник Дуб справді неабияке дурило.

Поручник Дуб, який саме сьогодні вирішив, що йому належить виховувати солдатів, знайшов за вокзалом нові жертви. Це були двоє солдатів з того ж дев’яносто першого полку, але з іншої роти. Вони каліченою німецькою мовою змовлялися в пітьмі з двома повіями, їх цілі табуни швендяли навколо вокзалу. Швейк уже здалека зовсім виразно почув різкий голос поручника Дуба:

– Ви мене знаєте?! А я вам кажу, що ви мене не знаєте… Але постривайте, ви ще мене пізнаєте… Можливо, ви мене знаєте з доброго боку!.. А я вам кажу, ви мене ще пізнаєте з поганого боку!.. Я вас примушу заплакати, осли! Маєте братів? Це, певно, такі ж самі тварюки, як і ви!.. Ким були? В обозі… Ну, добре… Пам’ятайте, що ви солдати… Ви чехи?.. А знаєте, що Палацький сказав, що коли б не було Австрії, то ми б мусили її створити…

Але загалом обхід поручника Дуба не мав добрих наслідків. Він, здається, затримав ще три групи солдатів, однак його виховні зусилля «примусити заплакати» зазнали повного краху. Це був матеріал, який везли на фронт. В очах кожного солдата зокрема поручник Дуб читав, що всі вони думають про нього дуже погано. Це вразило його пиху, і тому він перед відходом поїзда домагався від капітана Сагнера заарештувати Швейка. Обгрунтовуючи необхідність ізоляції бравого вояка Швейка, він зазначав підозріло нахабну його поведінку, причому щирі відповіді Швейка на останнє запитання назвав злосливими натяками. Якщо так, мовляв, триватиме далі, то офіцерський корпус утратить будь-яку повагу в очах солдатів, у чому, певне, ніхто з панів офіцерів не сумнівається. Він сам ще перед війною говорив з паном окружним начальником, що кожний начальник повинен підтримувати свій авторитет. Пан окружний начальник був також цієї думки.

Особливо тепер, на війні, що більше наближаємося до ворога, то більше треба, щоб солдати мали страх якийсь. Отож він і домагається, щоб Швейка дисциплінарно покарали.

Капітан Сагнер, як кожий кадровий офіцер, ненавидів офіцерів запасу з різних цивільних професій і звернув увагу поручника Дуба на те, що такі заяви можуть мати місце тільки в формі рапортів, а не здійснюватися базарним способом, немовби тут торгуються за картоплю. Щодо самого Швейка, то перша інстанція, якій він підлягає, є пан надпоручник Лукаш. Такі справи вирішуються тільки по інстанції. Від роти справа надходить до батальйону, і це, очевидно, пану поручникові відомо. Якщо Швейк справді щось накоїв, то спочатку він мусить піти на ротний рапорт, а на випадок апеляції – на батальйонний рапорт. Але якщо пан надпоручник Лукаш не заперечує і вважає розповідь пана поручника Дуба за офіційну заяву про необхідність покарання, то він, Сагнер, нічого не має проти того, щоб Швейка затримати й допитати.

Надпоручник Лукаш не заперечував, але зауважив, що із Швейкових розповідей йому добре відомо, що Швейків брат справді був учителем у гімназії і офіцером запасу.

Поручник Дуб завагався і сказав, що він мав на увазі покарання лише в ширшому розумінні цього слова і що, можливо, той Швейк просто не вміє правильно висловлювати свою думку, а тому його відповіді справляють враження нахабства, злоби й неповаги до начальства. Крім того, весь вигляд Швейка свідчить про його недоумкуватість.

Таким чином, над головою Швейка пролетіла грізна буря, але грім не вдарив.

У вагоні, де була канцелярія і батальйонний склад, фельдфебель-рахівник маршового батальйону Баутанцель дуже милостиво видав двом батальйонним писарчукам по пригорщі ароматних таблеток з тих коробочок, які мали поділити між солдатами батальйону. У цьому не було нічого дивного: з усім, що призначалося для солдатів, у батальйонній канцелярії робили такі самі шахрайські махінації, як і з цими нещасними таблетками.

Під час війни це стало загальним явищем: якщо десь інспекційна ревізія й не виявила крадіжок, то кожного фельдфебеля-рахівника у всіляких канцеляріях підозрювали, ніби він також порушує кошториси, але з допомогою махінацій уміє ховати кінці в воду. Оскільки нічого ліпшого, що можна було б украсти, не було, писарчуки запихалися солдатськими цукерками, аби насолодитися бодай хоч цією поганню, а Баутанцель нарікав на важкі обставини, які склалися в цій дорозі:

– Я вже відкалатав з маршовими батальйонами два походи, але такої нужденної дороги, як ця, ми ще не мали. Таж тоді, господи, до прибуття в Пряшів у нас були гори всього, чого тільки душа забажає. Я сховав десять тисяч «мемфісок», два круги швейцарського сиру, триста бляшанок консервів. І коли ми вирушили на Бардейов у окопи, а росіяни від Мушіни відтяли зв’язок з Пряшевом, закипіла торгівля – дай боже здоров’я. З усього, що я мав, десяту частину віддав, аби замилити очі маршбатальйонові, мовляв, це я заощадив, а решту продав у обозі. Був у нас тоді майор Сойка – свиня, яких світ не бачив. Особливим геройством він не вирізнявся, а здебільшого вештався у нас біля обозу, бо там, угорі, свистіли кулі і рвалася шрапнель. Приходив до нас ніби для того, щоб переконатися, чи добре варять для солдатів батальйону, і, звичайно, з’являвся внизу завжди якраз тоді, коли надходили відомості, що росіяни знову щось готують. Сам увесь тремтить, мусив спочатку на кухні хильнути рому й лише тоді починати перевірку польових кухонь, що стояли навколо обозу, бо вгору на позиції не можна було проїхати і обід носили туди вночі. У таких умовах про якусь офіцерську кухню шкода було й говорити. Єдину дорогу, яка ще вільно зв’язувала нас із тилом, тримали німці з рейху. Вони затримували все, що нам надсилали з тилу кращого, і зжирали самі, а для нас уже нічого не залишалося. Ми всі в обозі були без офіцерського майна. За весь той час мені вдалося заощадити для нашої канцелярії тільки одне-однісіньке порося. Я дав його закоптити, а щоб майор Сойка цього не пронюхав, ми сховали порося в артилеристів на відстані години дороги від нас, де я мав одного знайомого фейерверкера.

Так ось той майор, прийшовши до нас, почав, як завжди, куштувати в кухні юшку. Щоправда, м’ясо варилося рідко, лише коли щастило здобути з великими труднощами свиней або худючих корів десь на околицях. До того ж нам ще й пруссаки створювали велику конкуренцію, бо, реквізуючи, платили вдвічі більше, ніж ми, за худобу. Поки ми стояли під Бардейовом, я на закупівлі худоби заощадив щось понад тисячу двісті крон, бо найчастіше замість грошей ми давали квитанції з гербовою батальйонною печаткою. Особливо в останні дні, коли Довідалися, що росіяни вже на сході від нас у Радвані, а на заході – в Подоліні. Нема гірше працювати з таким народом, як тамтешній: ні читати, ні писати не вміють, а підписуються трьома хрестиками. Наше інтендантство дуже добре про це знало, так що, коли ми посилали туди по гроші, я не міг додавати як виправдувальні! документи фальшиві квитанції, ніби я виплатив їм гроші. Такі речі можна було робити тільки там, де народ освіченіший і вміє підписуватись. А потім, як я вже сказав, пруссаки платили більше, ніж ми, й платили готівкою. Отож, коли ми кудись приходили, люди на нас дивилися, як на грабіжників. До того ж інтендантство видало наказ, що квитанції, підписані хрестиками, передаються польовим ревізорам. А цих жевжиків з контролю у нас було повно. Приходить такий «контролер», нажереться у нас, нап’ється, а на другий день на нас і заявить. Той майор Сойка безнастанно нишпорив по наших кухнях і, їй-богу, хоч вірте, хоч ні, одного разу витяг з казана м’ясо, призначене всій роті. Почав із свинячої голови, й заявив, що вона недоварена, і звелів її ще якусь хвилину поварити. Правду кажучи, м’яса тоді варилося небагато. На цілу роту припадало приблизно дванадцять колишніх справжніх порцій м’яса, але він все це ум’яв, потім покуштував юшку і зчинив галас, мовляв, це вода, і що це за порядки, коли юшка з м’яса, а м’яса нема. Наказав заправити її маслом і кинути туди мої власні макарони, які я заощадив за весь останній час. Але мене не так це обурило, як те, що на заправку ляпнуло два кіло вершкового масла, яке я заощадив ще тоді, коли працювала офіцерська кухня. Я тримав його на поличці під ліжком. Він побачив та як заверещить: «Чиє це масло?» Я йому тоді й сказав, що, згідно з розкладкою в останньому наказі по дивізії, на кожного солдата припадає додатково п’ятнадцять грамів масла або двадцять один грам смальцю. Але оскільки жирів на таку кількість людей не вистачає, то ми тримаємо залишки масла, аж поки набереться стільки, що можна буде поліпшити харчування солдатів установленою кількістю жиру. Майор Сойка дуже розсердився і почав кричати, що я, мабуть, чекаю, коли прийдуть росіяни і заберуть останні два кіло масла: «Щоб мені зараз же кинули це масло в юшку, якщо вже юшка без м’яса!» Отак я і втратив увесь свій запас. Цей майор, вірте мені, коли з’являвся, завжди приносив мені нещастя. В нього незабаром виробився такий нюх, що він умів одразу ж винишпорити всі мої запаси. Одного разу я на солдатах заощадив волову печінку. Ми хотіли її стушкувати для себе. Раптом він поліз під ліжко й витяг її звідти, та ще й розкричався на мене. А я йому пояснюю, що цю печінку треба закопати, бо ще зранку один коваль з артилерії, який закінчив ветеринарні курси, встановив її непридатність. Майор узяв з собою одного солдата з обозу, і вони почали на горі під скелями варити в казанках ту печінку, І це, так би мовити, вирішило його долю. Росіяни помітили вогонь і як бабахнули по майорові та його казанку з вісімнадцятки. Потім ми ходили туди подивитися, що від них залишилося, але ніхто не міг розрізнити, де на скелях валяється волова печінка, а де печінка пана майора…

* * *

Потім знову прийшла звістка, що ешелон вирушить аж за чотири години. Бо, як говорили, шлях на Гатван геть забитий поїздами з пораненими. Поширилася чутка, буцімто на вокзалі біля Егера^{183}санітарний поїзд із хворими й пораненими зіткнувся з ешелоном, який віз артилерію. З Будапешта туди вже ніби послали поїзд на допомогу.

За хвилину вже працювала фантазія всього батальйону. Патякали про двісті забитих і поранених, про те, що ця катастрофа влаштована навмисне, щоб приховати шахрайства з постачанням для хворих. Це стало поштовхом для гострої критики поганого постачання батальйону та злодійства в канцеляріях і на складах.

Більшість була тієї думки, що батальйонний фельдфебель-рахівник Баутанцель ділиться всім з офіцерами.

У штабному вагоні капітан Сагнер повідомив, що, згідно з маршрутом, вони вже, власне, повинні бути на галицькому кордоні. В Егері, мовляв, вони мали дістати для батальйону на три дні хліб і консерви, але до Егера їхати ще десять годин. Крім того, в зв’язку з наступом, за Львовом скупчилося стільки поїздів з пораненими, Що, згідно з телеграмою, жодного буханця хліба ані бляшанки консервів дістати неможливо. Сагнер одержав наказ: замість хліба й консервів виплатити солдатам по 6 крон 72 гелери. Ці гроші вони отримають при видачі платні за дев’ять днів, якщо, звичайно, капітан Сагнер доти дістане гроші з бригади. В касі є тільки щось із 12 000 крон.

– Але ж це свинство з боку полку, – сказав надпоручник Лукаш, – пустити нас, як жебраків, по світу.

Прапорщик Вольф і надпоручник Коларж почали шепотітися про те, що полковник Шредер за останні три тижні надіслав на свій особистий рахунок у Віденський банк 16000 крон.