Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 46 страниц)

– Взуйся, лобуряко!

– Я ж чекав, що він обізветься, – невдоволено казав потім сапер Водічка до Швейка, – бодай би хоч раз гавкнув, тоді б я йому роздер від вуха до вуха його мадярську пащеку. А він, дурний телепень, мовчить і дозволяє топтати себе по ногах. Грім би їх, Швейку, всіх побив. Мене чорти беруть, що мене не засудили. Таж це так, немовби нас на глум хотіли підняти, ніби наша бійка з мадярами й згадки не варта. А ми ж таки билися, як леви. Це ти винен, що нас не засудили й дали таке свідоцтво, буцімто ми не вміємо добре битися. Що ж вони, власне, про нас думають? Таж це був конфлікт високої марки!

– Знаєш, брате, – добродушно сказав Швейк, – я тебе добре не розумію. Дивізійний суд офіційно визнав нас цілком порядними людьми, яким ніхто нічого не може закинути, а тебе це не радує. Правда, я на допиті викручувався як міг, але там треба так говорити. Наш обов’язок брехати, як каже адвокат Бас своїм клієнтам. Коли мене пан аудитор спитав, з якої речі ми вдерлися в квартиру цього пана Каконі, то я йому відрубав: «Я думав, що ми з паном Каконі найкраще познайомимося, якщо будемо бігати до нього в гості». Пан аудитор потім мене вже ні про що не розпитував, цього було з нього досить. Запам’ятай собі на все життя, – вів далі Швейк свої сентенції, – перед військовими судами ніколи не смій признаватися. Тоді, як я сидів у гарнізонній тюрмі, один солдат із сусідньої камери признався, і коли інші про це довідалися, то накинули йому ковдру на голову і віддубасили, та ще й наказали йому відмовитись від своїх зізнань.

– Коли б я зробив щось нечесне, то, ясно, я б не признався, – сказав сапер Водічка, – але коли мене той тип аудитор прямо спитав: «Ви бились?» – я сказав: «Так, бився». – «А ви побили когось?» – «Певне, пане авдиторе». – «І когось поранили?» – «Звичайно, пане авдиторе». Хай знає, з ким має справу. Та тепер від сорому не знаєш, як іти: чи плечима, чи очима. Скидається, немовби він не повірив, що я на тих мадярських шкурах порвав свій ремінь, і то вже були не люди, а локшина, синці та гулі. Ти ж був при тому, як на мене раптом насіли три мадярські бики, і за хвилину всі вони валялися на землі, а я їх топтав і гуцав по них. І після всього якийсь шмаркач, якийсь авдиторський пришийкобиліхвіст припиняє над нами слідство. Це так, якби він мені сказав: «Кожний шмаркач лізе битися! Теж мені ще». Як тільки війна скінчиться і я піду додому, я його, роззяву, десь спопаду і тоді покажу, вмію я битися чи ні. Потім ще приїду сюди до Кіраль-Гіди й учиню тут таку бійку, якої ще світ не бачив: люди ховатимуться до пивниць, коли дізнаються, що я прийшов поглянути на тих кіральгідських драбуг, на тих негідників, на тих мерзотників.

* * *

В канцелярії все скінчилося дуже швидко. Якийсь фельдфебель із масними після обіду губами, з дуже поважною міною, подаючи Швейкові й Водічці папери, не проминув нагоди, щоб не виголосити до обох промови. Апелюючи до їхнього військового духу, цей «васерполяк»[160]160
  Напівполяк, напівнімець, уродженець Сілезії.


[Закрыть] пересипав свою мову різними слівцями зі свого діалекту, як, наприклад: «marekvium», «glupi rolmopsie», «kraijcova sedmina», «svina porypana» i «dum vam bane na mjesjnuckovy vasi gzichty»[161]161
  «Морквогризи», «дурні мариновані оселедці», «трефова сімка», «свиня замурзана», «заїду вам кілька разів по ваших товстих, круглих пиках» (суміш чеськ. і пол.).


[Закрыть].

Кожного відправляли до його частини. Швейк, прощаючись з Водічкою, сказав:

– Тільки-но війна скінчиться, приходь мене провідати. Мене можеш знайти щовечора від шостої години на Боїшті в пивниці «Під чашею».

– Звісно, прийду, – відповів Водічка. – А катавасія там якась буде?

– Там кожного дня щось трапляється, – запевнив Швейк. – А якби там і було тихо, то ми вже щось улаштуємо.

Друзі розійшлися, і коли вже були досить далеко один від одного, старий сапер Водічка гукнув услід Швейкові:

– Так ти ж гляди, коли я прийду, не забудь улаштувати там якусь вечірку з танцями.

А Швейк на це відгукнувся:

– Конче приходь, як уже та війна скінчиться.

Розійшлися ще далі, і знову за якусь хвилину з-за рогу другого барака почувся голос Водічки:

– Швейку, гей, Швейку, а яке пиво в тій пивниці?

І, як відгомін, покотилася Швейкова відповідь:

– Великопоповицьке!

– А я думав, що сміховське! – кричав здалеку сапер Водічка.

– У них там є й дівчата! – кричав Швейк.

– Отже, по війні о шостій годині вечора! – горлав знизу Водічка.

– Приходь краще о пів на сьому, бо я можу десь забаритися! – відповів Швейк.

Потім уже зовсім здаля ще раз озвався Водічка:

– А о шостій годині не зможеш?

– Ну, гаразд, прийду о шостій! – почув Водічка останні слова друга, який відходив усе далі.

Так розпрощався бравий вояк Швейк із старим сапером Водічкою.

 
Wenn die Leute auseinander gehen,
Da sagen sie auf Wiedersehen[162]162
  Коли розлучаються люди, то кажуть: «До побачення» (нім.).


[Закрыть].
 

5. З МОСТА-НА-ЛІТАВІ В СОКАЛЬ

Надпоручник Лукаш схвильовано ходив по канцелярії одинадцятої маршової роти. Це був темний закапелок у бараку, відгороджений від коридора дошками. Стіл, два стільці, бляшанка з гасом і койка.

Перед ним стояв фельдфебель-рахівник Ванек. Він складав списки на солдатську платню, вів рахунки солдатської кухні, одне слово, був міністром фінансів усієї роти, товкся тут цілий божий день і тут-таки спав.

Біля дверей стояв гладкий піхотинець, зарослий бородою, наче Крконош^{148}. Це був Балоун, новий денщик надпоручника, в цивільному житті мірошник десь із-під Чеського Крумлова.

– Ну та й вибрали ж ви мені денщика, – говорив надпоручник Лукаш до фельдфебеля. – Дякую вам щиро за цю милу несподіванку. Посилаю його по обід до офіцерської кухні, а він уже першого дня половину дорогою зжер.

– Я розлив, пане надпоручнику, – сказав гладкий велетень.

– Хай буде так. Але ж ти міг розлити лише юшку або підливу, а не франкфуртську печеню. А ти ж мені приніс такий шматочок, що і за ніготь сховається. А куди струдель з яблуками дівся?

– Я…

– Не бреши, ти його зжер!

Надпоручник Лукаш вимовив останні слова так серйозно і таким суворим тоном, що Балоун мимоволі відступив на два кроки.

– Я питав на кухні, що у нас сьогодні на обід. Був суп з фрикадельками з печінки. Куди ти подів ті фрикадельки? Дорогою повитягав. Ось воно що! Потім була ще яловичина з огірком. Що ти з нею зробив? Зжер також. Два шматки франкфуртської печені, а ти приніс тільки півшматка. Так що ж? А два шматки струделя? Куди ти його дів? Напхався, підла свинюко! Кажи, куди ти подів струдель? Кажеш, упав у болото! Ти, мерзотнику такий, зможеш мені показати місце, де він лежить у болоті? Кажеш, у ту ж мить прибіг якийсь собака і, як за командою, схопив його й поніс? Господи милосердний, я тобі так натовчу пику, що в тебе голова, як цеберка, спухне. І ця свиня мені ще в очі бреше. Ти знаєш, хто тебе бачив? Ось цей фельдфебель Ванек. Він сам прийшов до мене й каже: «Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, ця ваша свиня Балоун жере ваш обід». Дивлюся з вікна, а він напихається, немовби не їв цілий тиждень. Слухайте, фельдфебелю, невже ви не могли вибрати мені якусь іншу тварюку, а не цю пику?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, з усієї нашої маршової роти Балоун видавався найпоряднішою людиною. Це такий бовдурюга, що неспроможний запам’ятати жодного рушничного прийому, а дай йому гвинтівку в руки, то ще наробить якогось лиха. При останніх вправах холостими патронами мало не вибив ока сусідові. Я думав, він принаймні таку службу може нести.

– І завжди зжирати весь обід свого пана, – сказав Лукаш, – так, ніби йому не вистачає його власної порції. Ну, тепер, сподіваюсь, ти вже наївся?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я завжди голодний, як вовк. Залишиться в кого-небудь хліб, я його вимінюю на сигарети, але мені й того мало. Такий я вже з пуп’янка. Начебто, здається, і напхав свого кендюха аж по саме нікуди, та де там. За хвилину знову немовби три дні не їв, починає мені в шлунку бурчати, і диви, він уже, стерво, тобто шлунок, їсти хоче. Іноді думаю, вже й справді в мене більше нічого не влізе, коли ні. Лише побачу, що хтось їсть, або почую тільки той запах, у моєму шлунку зразу немовби хто мітлою вимів. Шлунок знову починає домагатися своїх прав, я тоді й цвяхи ковтав би. Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я вже просив, щоб мені давали подвійну порцію; заради цього в Будейовицях я ходив до полкового лікаря, а той відправив мене на три дні до лазарету і прописав мені раз на день тільки горнятко пісної юшки. «Я тебе, – каже, – каналіє, навчу, як бути голодним. Спробуй-но поткнутися сюди ще раз, будь певен, – звідси вийдеш такий, як тичка для хмелю». Я, пане оберлейтенанте, не вибагливий, мені аби чимось кишку напхати, щоб не кавкала. Мені не обов’язково треба бачити добрі речі, а й проста їжа, тільки-но вздрів, розпалює голод, аж слина тече з рота. Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я уклінно прошу дозволити мені подвійну порцію. Якщо вже м’яса не буде, то зарятуйте хоча б тим гарніром: картоплею, кнедлями, ложкою підливи, – цього на кухні завжди до біса.

– Годі! Я, Балоуне, терпляче вислухав ці зухвальства, – відповів надпоручник Лукаш. – Чи ви коли-небудь чули, пане фельдфебелю, щоб солдат, натворивши такого, міг бути таким нахабою, як цей мурло? Зжер мій обід та ще домагається подвійної порції. Але я тобі покажу, Балоуне! Тобі той обід боком вилізе. Пане фельдфебелю, – звернувся він до Ванека, – відведіть його до капрала Вайденгофа. Хай на подвір’ї гарненько прив’яже його на дві години біля кухні, коли сьогодні ввечері роздаватимуть гуляш. Але якнайвище, аби він ледь-ледь тримався навшпиньках і бачив, як у казані вариться гуляш. Подбайте, щоб ця потвора була прив’язана, аж поки не роздадуть увесь гуляш. Хай йому слина тече з рота, як голодній суці, що нюшить біля ковбасної крамниці. Скажіть кухареві, нехай і його порцію роздасть.

– Слухаю, пане обер-лейтенанте. Ідіть, Балоуне, зі мною!

Коли вони вже виходили, надпоручник затримав їх на порозі і, глянувши на перелякане Балоунове обличчя, переможно вигукнув:

– Ну, що, домігся свого, Балоуне? Смачного тобі! А коли ще раз устругнеш таке, я тебе без милосердя віддам до воєнно-польового суду.

Незабаром Ванек повернувся і доповів, що Балоуна вже прив’язали, а надпоручник Лукаш сказав:

– Ви мене, Ванеку, знаєте. Я таких речей робити не люблю, але інакше не можу. По-перше, ви погодитесь, що, коли в собаки відбирають кістку, він гарчить. Я не хочу мати біля себе негідника; а по-друге, вже самий факт, що Балоун зв’язаний, матиме велике моральне і психологічне значення для всього солдатського складу. Ці хлопці-молодці останнім часом, потрапивши до маршової роти й довідавшись, що завтра або післязавтра підуть на фронт, виробляють, що хочуть.

Надпоручник Лукаш мав дуже стурбований вигляд і говорив тихим голосом:

– Позавчора під час нічних вправ ми, як знаєте, повинні були маневрувати проти учбової команди однорічників за цукроварнею. Перший взвод, авангард, ще більш-менш дотримувався тиші, бо я сам його вів, але другий, який мав іти ліворуч і вислати під цукроварню передові патрулі, так поводився, немов ішов з прогулянки. Співали й тупотіли так, що, напевно, було чути аж У таборі. А на правому крилі йшов розвідати місцевість попід лісом третій взвод. Це було від нас яких десять хвилин ходу. Але навіть з такої відстані видно було, що ті драбуги курять. Куди не глянь, – світяться в пітьмі вогняні цятки. Четвертий взвод повинен був іти в ар’єргарді, і хтозна-як воно трапилося, але він несподівано з’явився перед нашим авангардом. Ми його взяли за ворога, і я мусив відступати перед власним ар’єргардом, який наступав на мене. Оце вам така одинадцята маршова рота, що мені дісталася. Що з них можна зробити? Як вони поводитимуться в справжньому гефехті»[163]163
  Битва (нім.).


[Закрыть]

Надпоручник Лукаш з виглядом мученика заломив руки, а кінчик його носа витягся.

– Та ви, пане надпоручнику, не журіться, – намагався заспокоїти його фельдфебель Ванек, – не клопочіть собі голови. Я вже був у трьох маршових ротах, і кожну з них разом з батальйоном розбивали, і ми відходили в тил формуватися знову. Всі вони були подібні одна до одної, як дві краплі води. Жодна ні на волосинку не краща, ніж ваша, пане обер-лейтенанте. А найгірша була дев’ята. Та потягла з собою в полон усіх старшин разом з ротним командиром. Мене врятувало те, що я саме пішов до польового обозу одержувати ром і вино для роти. Вони впоралися без мене. А того ви не знаєте, пане надпоручнику, що при цих останніх нічних вправах, про які ви оповідали, школа однорічників, замість того Щоб обійти нашу роту, дісталася аж до Нейзідлерського озера? Марширувала до ранку, не оглядаючись ні вправо, ні вліво, аж поки передові патрулі залізли в багно. А вів їх сам пан капітан Сагнер. Якби не зазоріло, вони, мабуть, дійшли б аж до Шопроня, – таємничим голосом оповідав фельдфебель: він любив такі випадки й жодного з них не обходив своєю увагою. – А ви чули, пане надпоручнику, – конфіденційно підморгуючи, сказав Ванек, – що пан капітан Сагнер має стати командиром нашого маршбатальйону? Спочатку, – так казав штабний фельдфебель Гегнер, – всі думали, що командиром батальйону будете ви, бо ви ж у нас найстарший офіцер. А потім, кажуть, з дивізії до бригади прийшов наказ про призначення капітана Сагнера.

Надпоручник Лукаш закусив губу і закурив сигарету. Він уже знав про це і був переконаний, що його скривдили. Капітан Сагнер уже двічі перестрибнув його в чинах. Але Лукаш тільки сказав:

– Що там капітан Сагнер…

– Це, правду кажучи, невелика втіха, – конфіденційно обізвався фельдфебель. – Штабс-фельдфебель Гегнер розповідав, ніби на початку війни пан капітан Сагнер хотів десь у Сербії біля Чорногорії відзначитися і гнав одну за одною роти свого батальйону на кулемети сербських позицій, а це було зовсім не потрібно. Лисого дідька могла там щось удіяти піхота. Вибити сербів із цих скель спроможна була тільки артилерія. З усього батальйону залишилося вісімдесят чоловік. Пан капітан Сагнер сам дістав кулю в руку, а потім у лікарні ще дизентерію, і знову появився в нашому полку в Будейовицях. Учора ввечері, кажуть, оповідав у клубі, що його знову дуже тягне на фронт. Хай би навіть там поліг весь маршбатальйон, але він своє доведе і дістане «Signum laudis». Щоправда, за Сербію, як він сам казав, дістав дулю, але тепер або поляже з усім маршбатальйоном, або дістане підполковника. Маршбатальйон цілим з того не вийде. Я думаю, пане обер-лейтенанте, це й для нас ризиковано. Штабс-фельдфебель Гегнер недавно оповідав, начебто ви не дуже добре живете з паном капітаном Сагнером і він саме нашу одинадцяту роту першою пошле в бій у найнебезпечніші місця.

Фельдфебель зітхнув:

– На мій погляд, у такій війні, як ця, коли нагромаджено стільки війська і фронт дуже розтягнений, більших успіхів можна досягти вправним маневруванням, ніж якимись розпачливими атаками. Я це спостерігав під Дуклею^{149}, коли був у десятій маршовій роті. Тоді все відбулося зовсім гладко, прийшов наказ «не стріляти», то ніхто й не стріляв, а всі чекали, поки росіяни підійдуть до нас. Ми б їх були взяли в полон без пострілу, але на нашому лівому фланзі стояли дурні «залізні мухи», то вони так налякалися наближення росіян, що почали сніговими схилами з’їжджати вниз, як на ковзанці, а ми дістали повідомлення, що росіяни прорвали лівий фланг, і тому ми повинні пробиватися до бригади. Я був тоді саме в бригаді, підписував там Kompanienverpflegungsbuch[164]164
  Ротну харчову книгу (нім.).


[Закрыть], бо ніяк не міг знайти нашого полкового обозу. Аж раптом у бригаді почали з’являтися перші втікачі з десятої маршової роти. До вечора їх прийшло сто двадцять, решта, як казали, заблукали при відступі й з’їхали по снігу, немов на тобогані, просто аж до російських окопів. Що там тільки діялося, пане оберлейтенанте! У росіян у Карпатах були позиції і нагорі, і внизу. А в додаток, пане надпоручнику, пан капітан Сагнер…

– Дайте мені вже спокій з тим капітаном Сагнером, – сказав надпоручник Лукаш. – Я все це прекрасно знаю. І не думайте собі, що коли знову почнеться атака або бій, то ви знову випадково одержуватимете десь у полковому обозі ром і вино для роти. Мене попередили, що ви страшенно п’єте. Досить лише глянути на ваш червоний ніс, і відразу ясно, хто перед тобою.

– Це все з Карпат, пане обер-лейтенанте. У нас не було іншого виходу, їжу нам нагору приносили холодну, окопи були під снігом, розкладати вогонь заборонялось, тільки ромом і трималися. А якби не я, вийшло б так, як в інших ротах, де не було й цього нещасного рому і люди померзли. Зате у нас від рому в усіх почервоніли носи. Але це знов-таки мало і свою невигоду, бо від батальйону прийшов наказ посилати у розвідку лише солдатів з червоними носами.

– Тепер зима нібито минула, – багатозначно кинув надпоручник.

– Ром, пане обер-лейтенанте, на фронті – найнеобхідніша річ у кожну пору року, так само як і вино. Він підтримує, так би мовити, добрий настрій. За півказанка вина і чверть літра рому люди битимуться з ким завгодно. Яка це тварюка знову гупає у двері, не може прочитати на дверях: «Nicht Klopfen!»[165]165
  Не стукати! (нім.)


[Закрыть] Herein![166]166
  Увійдіть! (нім.)


[Закрыть]

Надпоручник Лукаш обернувся на стільці й помітив, Що двері повільно й тихо відчиняються. І так само тихо, козиряючи ще в дверях, до канцелярії одинадцятої роти ввійшов бравий вояк Швейк. Він, мабуть, козиряв ще тоді, коли стукав у двері, роздивляючись напис: «Nicht klopfen!»

Це козиряння дуже гармоніювало з його цілком спокійним, безтурботним обличчям. Швейк був схожий на грецького бога злодійства, вбраного в скромний мундир австрійського піхотинця.

Надпоручник Лукаш на мить примружився під поглядом бравого вояка Швейка, який своїми очима обіймав його і цілував.

Мабуть, з таким замилуванням дивився блудний і знову знайдений син на свого батька, коли той на його честь смажив на рожні барана.

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я знову тут, – ще з порога промовив Швейк так щиро і невимушено, що надпоручник Лукаш відразу опам’ятався.

Відколи полковник Шредер його повідомив, що знову посилає йому на шию Швейка, надпоручник Лукаш кожного дня в душі віддаляв від себе цю зустріч. Кожного ранку говорив: «Сьогодні він ще не прийде, певно, там знову щось утнув, і вони його ще трохи потримають».

Але всім цим комбінаціям Швейк поклав кінець своїм милим і простим прибуттям.

Швейк глянув спочатку на фельдфебеля Ванека і, звернувшись до нього, з приємним усміхом подав папери, які витяг з кишені шинелі.

– Насмілюсь доповісти, пане фельдфебелю, маю наказ передати вам свої папери, які мені видали в полковій канцелярії. Це стосується моєї платні й зарахування мене на постачання.

Швейк так вільно, по-панібратському поводився в канцелярії одинадцятої маршової роти, немов був найкращим приятелем Ванека. Той реагував на це просто:

– Покладіть на стіл.

– Пане фельдфебелю, залишіть нас, будь ласка, зі Швейком сам на сам, – сказав, зітхнувши, надпоручник Лукаш.

Ванек вийшов і зупинився за дверима підслухувати, про що ті обидва говоритимуть. Спочатку не чув нічого, бо Швейк і надпоручник Лукаш мовчали. Вони довго дивились один на одного. Лукаш так, немов збирався Швейка загіпнотизувати, або як півник, що зупинився навпроти курки, готовий на неї кинутись. Швейк, як завжди, дивився теплим, ніжним поглядом на надпоручника Лукаша, наче хотів йому сказати: «Ми знову разом, моя душечко. Тепер уже нас ніщо не роз’єднає, голубчику ти мій».

Надпоручник довго не озивався, і Швейкові очі заговорили жалісно і ніжно: «Та скажи вже щось, мій золотенький, висловись».

Надпоручник Лукаш порушив цю неприємну мовчанку словами, в які намагався вкласти якнайбільше іронії:

– Щиро вітаю вас, Швейку, і дякую за відвідини. Такі милі гості.

Але не втримався, і лють за все минуле вилилася в такий грізний удар кулаком об стіл, аж підскочив каламар і вихлюпнулося чорнило на відомість про платню. Водночас надпоручник Лукаш схопився з місця, став упритул до Швейка і заверещав:

– Тварюко! – Потім почав нервово бігати по вузькій канцелярії, щоразу спльовуючи перед Швейком.

– Насмілююсь доповісти, пане надпоручнику, – сказав Швейк, бачачи, що Лукаш не перестає ходити і люто шпурляє в куток пожмакані папірці, по які щоразу підбігає до столу, – я того листа, згідно з наказом, віддав. Я розшукав пані Каконі і повинен сказати, що це дуже гарна жіночка; правда, я її бачив тільки тоді, коли вона плакала…

Надпоручник Лукаш сів на ліжко фельдфебеля і охриплим голосом вигукнув:

– Швейку, коли вже цьому буде край?

Швейк немов недочув.

– Потім у мене там сталася невеличка неприємність, але я все взяв на себе. Ніде правди діти, вони не повірили, що я листуюся з тією пані, то я, аби затерти всі сліди, того листа на допиті проковтнув. Потім я зовсім випадково, інакше я цього не можу собі пояснити, встряв у невеличку і зовсім незначну бієчку. Але і з неї щасливо виплутався. Вони визнали мою невинність, надіслали мене на полковий рапорт і в дивізійному суді припинили слідство. В полковій канцелярії я був кілька хвилин, поки не прийшов пан полковник. Той мене трохи вилаяв і сказав, що я негайно повинен, пане надпоручнику, зголоситися до вас як ординарець. Крім того, наказав передати, щоб ви зараз же прийшли до нього в справах маршової роти. Відтоді вже минуло півгодини, але пан полковник не знав, що мене потягнуть до полкової канцелярії і я сидітиму там понад чверть години, бо мені за весь цей час затримали платню, яку я мав одержати в полку, а не в роті, бо ж я був у списку полкових арештантів. Взагалі в них там усе так перемішалося й поплуталось, що від цього просто можна здуріти…

Надпоручник Лукаш, коли почув, що вже півгодини тому мав бути у полковника Шредера, почав швидко одягатись, а Швейкові сказав:

– Знову ви мені удружили, Швейку!

Він промовив це таким розпачливим, сповненим відчаю голосом, що Швейк спробував його заспокоїти дружнім словом, коли той вибігав з кімнати:

– Та пан полковник почекає, йому ж однаково нічого робити.

За хвилину після того, як вийшов надпоручник, до канцелярії зайшов фельдфебель Ванек.

Швейк сидів у кріслі й підкидав вугілля до маленької залізної грубки, ні на хвилину не причиняючи дверцят. Грубка курилась і смерділа, а Швейк бавився собі далі, не зважаючи на Ванека. Той з хвилину спостерігав за Швейком, потім ударив ногою по дверцятах і сказав Швейкові, чи не поволік би він звідси свого вовчого хвоста.

– Пане фельдфебелю, – з гідністю відповів Швейк, – дозволю собі заявити, що я свого вовчого хвоста поволокти звідси з табору взагалі не можу, хоч би як я й хотів цього, бо я підкоряюся вищому наказові. Я тут, щоб ви знали, ординарцем, – додав він бундючно. – Пан полковник Шредер призначив мене сюди, в одинадцяту маршову роту, до пана обер-лейтенанта Лукаша, в якого я був раніше денщиком, та завдяки моїй вродженій інтелігентності мене підвищили в ординарці. Ми з паном обер-лейтенантом уже давні знайомі. А яка ваша професія в цивільному житті, пане рахівник?

Фельдфебеля Ванека так спантеличив панібратський, фамільярний тон бравого вояка Швейка, що, незважаючи на всю свою гідність, якою дуже охоче хизувався перед солдатами роти, відповів, наче був підлеглим Швейка:

– У мене вдома аптекарський магазин. Я Ванек з Кралуп.

– Я теж учився аптекарській справі, – сказав Швейк, – у одного пана Кокошки в Петршині в Празі. Він був страшний дивак, і коли я якось у пивниці випадково запалив бочку з бензином і той бензин геть вигорів, то він мене вигнав, а спілка не хотіла мене приймати в члени. Отак я через дурну бочку бензину не міг довчитися. А ви виготовляли коли-небудь зілля для корів?

Ванек похитав головою.

– А в нас виготовляли зілля для корів із посвяченими образками. Наш хазяїн Кокошка був дуже побожною людиною й раз вичитав, що святий Пелегрін допомагає коровам, коли їх обідме. Він зразу ж десь на Сміхові замовив на двісті золотих образки святого Пелегріна і дав посвятити їх в Емаузький монастир. Потім ми вкладали ці образки в пакуночки з нашим зіллям для корів. Корові це зілля замішували теплою водою, давали пити з цеберки й ще читали нещасній худобі молитовку до святого Пелегріна, яку склав наш прикажчик пан Тавхен, бо коли ці образки зі святим Пелегріном були вже готові, то на другому боці треба було надрукувати ще щось побожне. Отож наш старий Кокошка покликав увечері пана Тавхена й наказав йому до ранку скласти до цього образочка якусь коротеньку молитву. Щоб завтра, коли він о десятій годині прийде до крамниці, все було готове і могло піти до друкарні, бо, мовляв, корови на цю молитовку вже чекають. Якщо складе гарно, матиме золотого в кишені, а як ні – за два тижні може вимітатися з роботи. Пан Тавхен цілу ніч пітнів, зовсім не виспаний прийшов уранці відчиняти крамницю, а вірша – чортма. Навіть забув, як той святий по цілющому зіллі називається. Тоді його витяг з біди наш слуга Фердінанд. Той усе вмів. Коли ми на горищі сушили для чаю ромашку, він завжди роззувався й залазив у зілля, пояснюючи нам, ніби від цього перестають пітніти ноги. Ловив голубів на горищі і, крім того, вмів, коли треба, відчиняти конторку з грішми. Він учив нас усякому шахрайству з товаром. Я ще малим хлопчиною натаскав з крамниці додому таку аптечку, якої не мали навіть «У милосердних»^{150}. Ось цей Фердінанд і допоміг панові Тавхену, він сказав лише: «Давайте-но сюди, пане Тавхен, ми зараз глянемо», – і пан Тавхен зараз же послав по пиво для нього. Поки я те пиво приніс, наш слуга Фердінанд уже наполовину впорався з тією справою і прочитав:

 
З неба ясного спішу,
Вістку радісну несу:
У Кокошки є коріння
На худоб’яче терпіння, —
Радісна пора прийшла
Для корови і вола.
 

Потім, коли вже випив пиво і добре смикнув гіркої настойки, справа пішла як по маслу, й за мить він дуже гарно закінчив:

 
О святий наш Пелегріне,
Дай нам корінь чудодійний,
І за той святий дарунок
Два гульдени за пакунок
Ми дамо з кишені радо,
Щоб пило все наше стадо,
Щоб усе було здорове:
Волики, бики, корови, —
Дай, святий наш Пелегріне,
Хай худоба в нас не гине!
 

Потім, коли прийшов пан Кокошка, пан Тавхен пішов з ним до контори й, повернувшись, показав не один золотий, як було обіцяно, а два. Він хотів з паном Фердінандом поділитися порівну. Але слугою Фердінандом, коли він побачив два золоті, оволодів дух мамони. Ні, говорить, або все, або нічого. То пан Тавхен і не дав йому нічого, а залишив обидва золоті собі. Мене він відвів набік, ляснув по потилиці й пообіцяв ще сто таких потиличників, якщо де-небудь наважуся сказати, ніби це не він складав і не він ті вірші писав. А коли Фердінанд піде скаржитися до нашого старого, я мушу сказати, що слуга Фердінанд брехун. Я мусив у цьому присягнутися перед якоюсь пляшкою з естрагоновим оцтом. Тоді наш слуга почав мститися на цілющому зіллі для корів, яке ми вимішували у великих ящиках на горищі, а він, де тільки знаходив, змітав мишачий послід і додавав його до цього зілля. Потім збирав по вулицях кінські кізяки, сушив їх удома, товк у ступі й кидав до коров’ячого зілля з образом святого Пелегрїна.

Але й цього йому було мало. Він мочився в ті ящики, а потім усе перемішував. Врешті те зілля, щоб не збрехати, мало такий вигляд, як каша з рисом.

Задзвонив телефон. Фельдфебель Ванек підскочив до телефонної трубки і злісно її кинув:

– Мушу йти до полкової канцелярії. Щось дуже несподівано, це мені не подобається.

Швейк знову залишився сам.

За хвилину телефон задеренчав знову.

Швейк почав розмовляти:

– Ванек? Він пішов до канцелярії. Хто біля телефону? Ординарець одинадцятої роти. А хто говорить? Ординарець дванадцятої маршової? Сервус, колего! Як мене звуть? Швейк. А тебе Браун? Ти часом не родич того Брауна, капелюшника з Побережної вулиці в Карліні? Кажеш, ні? Не знаєш такого?.. Я його також не знаю. Я тільки одного разу їхав трамваєм якраз повз цю крамницю, і мені його вивіска впала в око. Що нового? Мені нічого не відомо. Коли їдемо? Про від’їзд я ще ні з ким не говорив. А куди ж ми маємо їхати?

– Ти, розтелепо, з маршовою ротою на фронт.

– Про це я ще нічого не знаю.

– Ну й ординарець з тебе! Як з телячого хвоста сито, А не знаєш випадково, чи твій лейтенант…

– В мене обер-лейтенант…

– Це байдуже, отже, твій обер-лейтенант пішов на нараду до полковника?

– Він його туди покликав.

– Ось бачиш, і наш туди пішов, і з тринадцятої маршової теж. Щойно я говорив по телефону з їхнім ординарцем. Щось мені цей поспіх не подобається. А музиканти пакуються, ти не знаєш?

– Я ні про що не знаю.

– Не корч дурня. Ти ж, певне, чув, що ваш фельдфебель-рахівник дістав уже накладну на вагони? Скільки у вас людей?

– Не знаю.

– Ти, дурню, боїшся, що я тебе з’їм. (Чути, як той, що біля телефону, говорить убік: «Візьми, Франтеку, другу трубку, почуєш, якого пришелепуватого ординарця мають в одинадцятій маршовій»). Алло, ти заснув там, чи що? То відповідай, коли тебе колега питає. Отже, тобі ще нічого не відомо? Не вибріхуйся. А ваш рахівник хіба нічого не казав, що одержите консерви? Ти з ним про такі речі не балакав»? Цур тобі, який же ти йолоп. Кажеш, це нібито не твоє діло? (Чути сміх). Чи не стукнули тебе в дитинстві по голівці жорном? Ну, гаразд. Як щось довідаєшся, протелефонуй нам до дванадцятої маршової. Ти, придуркуватенький. А, власне, звідки ти?

– З Праги.

– То повинен би більше клепок у голові мати… Ага, Ще одне: коли пішов ваш рахівник до канцелярії?

– Тільки-но його покликали.

– От бач, а раніше ти цього не міг сказати? Заціпило? І наш пішов хвилинку тому. Це вже напевно щось заварюється. Ти не балакав з обозом?

– Ні.

– Господи Ісусе Христе, а ще кажеш, ніби ти з Праги. Ти ні про що не дбаєш. Де ти гасаєш цілими днями?

– Я тільки годину тому прийшов з дивізійного суду.

– А, так би й сказав, приятелю! Якщо так, то я сьогодні ж прийду поглянути на тебе. Дай відбій.

Швейк збирався закурити люльку, та знову задзвонив телефон. «Поцілуйте мене десь з вашим телефоном, – подумав Швейк. – Буду з вами забавлятися».

Але телефон дзеленчав, і так настирливо, що Швейкові врешті урвався терпець. Він узяв трубку і заверещав у телефон:

– Алло, хто там? Тут ординарець Швейк з одинадцятої маршової роти.

Швейк упізнав голос надпоручника Лукаша:

– Що ви там усі в біса робите? Де Ванек, покличте зараз Ванека до телефону.

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, телефон щойно задзвонив.

– Слухайте, Швейку, в мене нема часу з вами бавитися, телефонні розмови на військовій службі – це не базікання по телефону, коли когось запрошують на обід. Телефонні розмови повинні бути ясні й короткі. У телефонних розмовах не повинно бути того «насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте». Отже, Швейку, питаю вас, там під рукою Ванек? Хай зараз підійде до телефону.

– Немає його під рукою, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте. Тільки-но, може, якоїсь чверть години, з нашої канцелярії викликали його до полкової канцелярії.