Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"
Автор книги: Ярослав Гашек
Жанры:
Юмористическая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 46 страниц)
– Ви, Балоуне, повинні стежити за своєю поведінкою, аби не втратити довіри до себе самого і до своєї долі. Ви не повинні приписувати на свій рахунок того, що є заслугою інших. Щоразу, коли перед вами стане проблема, подібна до тієї, яку ви зжерли, запитайте самого себе: «В якому відношенні до мене перебуває паштет із печінки?»
Швейк визнав за потрібне доповнити це зауваження життєвим прикладом:
– Ти мені, Балоуне, сам недавно розповідав, що у вас будуть різати й коптити свиню і що, як тільки ми будемо вже на місці і ти узнаєш номер польової пошти, тобі зараз же вишлють кавалок шинки. Уяви собі тепер, що цю шинку польова пошта приставила до нашої роти, а. ми обидва з паном фельдфебелем урізали з неї по шматочку. І це нам так сподобалося, що ми відрізали ще по шматочку, аж поки з тією шинкою не сталося так, як з одним моїм знайомим листоношею – Козлом. Він хворів на костоїду, і йому спочатку відрізали ногу до кісточки, потім до коліна, далі стегно, і якби він вчасно був не помер, його б стругали, як поламаний олівець. Уяви собі тепер, Балоуне, що ми б ум’яли твою шинку так, як ти умегелив панів обер-лейтенантів паштет.
Велетень Балоун засмучено поглянув на всіх.
– Лише завдяки моїм старанням і моїм заслугам, – сказав фельдфебель-рахівник Балоунові, – ви залишилися денщиком у пана обер-лейтенанта. Бо вас хотіли перевести в санітари, і носили б ви поранених з поля бою. Під Дуклею наші санітари вирушали тричі за одним пораненим прапорщиком, що був поранений у живіт перед дротяними загорожами, і всі вони там залишилися – всі дістали кулі в голови. Лише четвертій парі санітарів пощастило його винести з-під вогню, але, поки його донесли на перев’язочний пункт, прапорщик віддав богові душу.
Балоун не втримався і голосно захлипав.
– І як тобі не соромно? – зневажливо сказав Швейк. – Отакий з тебе вояк?
– Коли ж я не створений для війни, – забідкався Балоун, – правда, я ненажера ненажерливий, але це тому, що мене вирвали з пристойного життя. Це в нас таке в роду. Небіжчик татуньо в Протівіні заклався в корчмі, що з’їсть за одним присідом п’ятдесят сардельок та дві хлібини, і виграв. А я одного разу на заклад з’їв чотири гуски і дві миски кнедлів з капустою. Дома не раз, було, по обіді заманеться мені чимось закусити, ото йду до комори, вріжу шматок м’яса, пошлю по дзбанок пива і змахну кілограмів зо два шинки. Був у нас старий наймит Вомеля, так той завжди мене повчав, щоб я не дуже цим пишався і трохи скромніше їв, бо він, мовляв, пам’ятає, як його дідусь давно колись оповідав про одного такого ненажеру. Вибухла, каже, якась війна, і вісім років підряд нічого не родило. Люди пекли хліб із соломи і лляної макухи, а коли могли до молока накришити трохи сиру, бо не мали хліба, то це вже було велике свято. І той ненажера селянин на самому початку голоду за тиждень умер, бо його шлунок не звик до такого голоду… – Балоун підвів своє засмучене обличчя: – Але я сподіваюся, що господь бог хоч і карає людей, але все ж таки їх не залишить.
– Господь бог сотворив ненажер, то він і подбає про них, – зауважив Швейк. – Тебе вже раз прив’язували, а тепер ти заслуговуєш, щоб тебе послали на передову лінію. Коли я був денщиком у пана обер-лейтенанта, то він у всьому на мене покладався. Йому ніколи й на думку не спадало, щоб я міг щось у нього зжерти. Коли видавали щось зверх норми, він мені завжди казав: «Залишіть це собі, Швейку», – або: «Я без цього можу жити, дайте-но сюди шматочок, а з рештою робіть що хочете».
А коли ми жили в Празі, пан обер-лейтенант іноді посилав мене по обід до ресторану, то, аби він не подумав, що я половину зжер, я сам із останніх своїх грошей, коли мені порція здавалася малою, купував ще одну, щоб пан обер-лейтенант наївся й нічого поганого про мене не подумав. Але одного разу він про це довідався. Я завжди приносив йому з ресторану меню, а він уже там собі сам щось вибирав. Того дня вибрав фаршироване голуб’ятко. Мені дали половинку, а я подумав, що пан обер-лейтенант може запідозрити, чи не з’їв я, бува, другу половину сам. То я за свої гроші купив йому ще одну порцію. Було того стільки, що пан обер-лейтенант Шеба, який того дня шукав, де б пообідати, і приблудився саме на обід у гості до мого надпоручника, також по-справжньому наївся. Напхався і каже: «Ти мені не кажи, що це одна порція. У цілому світі ти на меню не дістанеш цілого начиненого голуба. Якщо стрельну сьогодні якісь грошенята, то пошлю до того твого ресторану по обід. Скажи щиро, це подвійна порція?» Обер-лейтенант покликав мене за свідка, що дав мені гроші лише на одну-однісіньку порцію, бо ж він не знав, що сьогодні в нього будуть гості. Я потвердив це. «Ось бачиш, – сказав мій обер-лейтенант. – Але це ще нічого. Позавчора Швейк приніс мені на обід аж двоє гусячих стегенець. Можеш собі уявити: юшка з локшею, волова печеня з анчоусовою підливою, двоє гусячих стегон, кнедлів і капусти аж під саму стелю, та ще й налисники».
– Ц-ц, ну й ну-у-у! Бодай тебе раз та ще раз, – облизнувся Балоун.
Швейк вів далі:
– Отут-то я й попався. Пан обер-лейтенант Шеба другого дня справді послав свого денщика по обід до нашого ресторану, а той йому приніс на друге маленьку купку пилаву з курки, зо дві ложечки, ну, немовби півторамісячне дитятко викакалося в пелюшки. Тут пан обер-лейтенант Шеба і налетів на нього: «Ти половину зжер!» А той присягається, що не винен. Пан обер-лейтенант Шеба мазнув його по пиці і поставив йому за взірець мене. Швейк, мовляв, он які порції носить панові обер-лейтенанту Лукашу. Наступного дня невинно побитий вояк пішов знову по обід у ресторан, про все розпивав і переказав своєму панові, а той у свою чергу моєму обер-лейтенантові. Сиджу я надвечір за газетою і читаю повідомлення ворожих штабів із фронту. Аж тут гульк – входить мій пан обер-лейтенант, весь блідий, і прямо як скочить до мене, щоб я йому розповів, скільки подвійних порцій я брав для нього в ресторані за свій рахунок; йому, каже, все відомо, отже, ніякі відмови мені не допоможуть. Він, мовляв, уже давно знає, що я йолоп, але щоб я був ще й божевільний, то це йому на думку не спадало. Він, мовляв, через ту ганьбу, якої я йому наробив, з насолодою застрелив би спочатку мене, а потім себе. «Пане обер-лейтенанте, – сказав я йому, – коли ви мене брали в денщики, то першого ж дня сказали, ніби в кожного денщика дві жмені до чужої кишені. А як у тому ресторані справді давали дуже маленькі порції, то ви б таки могли подумати, що і я такий само негідник, як усі, і зжираю ваш обід».
– Господи милосердний! – прошепотів Балоун, нахилився за валізкою надпоручника Лукаша і сховався з нею далі у вагон.
– Тоді надпоручник Лукаш, – не вгавав Швейк, – почав вивертати всі кишені, але, нічого там не знайшовши, сягнув до камізельки й витяг звідти свій срібний годинник. Він був надзвичайно зворушений. «Швейку, коли я дістану платню, будь ласка, підрахуйте, скільки я вам винен… А цей годинник залишіть собі як подарунок і більше не дурійте». Та якось притиснула нас така біда, що я мусив той годинник віднести до ломбарду…
– Що ви там робите, Балоуне? – спитав раптом фельдфебель Ванек.
Замість відповіді нещасний Балоун запирхав. Він уже встиг відчинити валізку надпоручника Лукаша і запихався його останньою булкою…
* * *
Повз станцію, не зупиняючись, пройшов інший військовий поїзд, напханий дейчмейстерами, яких посилали на сербський фронт. Вони ще не отямилися від того ентузіазму, що спалахнув у них при прощанні з Віднем, і безугавно горлали:
Prinz Eugenius, der edle Ritter,
wollt’ dem Kaiser wiedrum kriegen
Stadt und Festung Belegrad.
Er liess schlagen einen Brucken,
dass man kunnt’ hinuberrucken
mit der Armee wohl fur die Stadt[210]210
Принц Євгеній, славний лицар,Щоб радів австрійський цісар,Добуватиме Бєлград,Міст уже понтонний ставить,Завтра військо переправить,Скаже бити із гармат.
[Закрыть].
Якийсь капрал із хвацько підкрученими вусами, обпершись ліктями на солдатів, які, сидячи в дверях, колисали ногами біса, висунувся з вагона. Капрал диригував і гулюкав на все горло:
Несподівано він утратив рівновагу, вилетів з вагона, з усього розгону напоровся животом на важіль стрілки й повис на ньому.
А поїзд летів усе далі й далі, а в задніх вагонах співали вже іншої:
Graf Radetzky, edler Degen
schwur’s des Kaisers Feind zu fegen
aus der falschen Lombardei.
In Verena langes Hoffen,
als mehr Truppen eingetroffen,
fuhlt und ruhrt der Held sich frei…[212]212
Граф Радецький вже дав словоВорогів цісарських зновуІз Ломбардії мести.По Вероні походжає,На нові полки чекає,Все гаразд – уже прийшли!
[Закрыть]
Нашпилений на безглузду стрілку, войовничий капрал був уже мертвий. Біля нього на варті з багнетом уже стояв якийсь молоденький солдатик з вокзальної комендатури, який ставився до свого обов’язку дуже поважно. Він виструнчився біля стрілки з таким урочистим виглядом, немовби то він сам настромив капрала на стрілку. Вартовий був мадяр, і тому, коли солдати з ешелону батальйону дев’яносто першого полку бігли дивитися на капрала, солдатик кричав на всю станцію:
– Nem szabat! Nem szabat! Komision militar, nem szabat![213]213
Не вільно, не вільно! Військова комісія, забороняється! (Суміш нім. і угор.)
[Закрыть]
– Цей уже звільнився, – сказав бравий вояк Швейк, який і собі затесався між цікавими. – А це має свою перевагу: хоч він і дістав залізяку в живіт, та принаймні всі знають, де його поховали. Якраз на залізниці, і нікому не доведеться шукати його могили по всіх бойовищах. Настромився саме враз, – із знанням справи додав Швейк, обходячи капрала з усіх боків, – всі кишки залишилися в штанях.
– Nem szabat, nem szabat! – кричав молоденький мадярський солдатик. – Komision militar bannhof, nem szabat!
За Швейком несподівано почувся суворий голос:
– Що ви тут робите?
Перед ним стояв кадет Біглер. Швейк козирнув.
– Насмілюсь доповісти, оглядаємо небіжчика, пане кадете.
– А що ви за агітацію тут розвели? Що вам тут взагалі треба?
– Насмілюсь доповісти, пане кадете, – з гідністю, спокійно відповів Швейк, – я ще ніколи не вів ніякої «заагітації».
Кілька солдатів за спиною кадета засміялися, а наперед виступив фельдфебель Ванек.
– Пане кадете, – пояснив він, – пан обер-лейтенант послав сюди ординарця Швейка, щоб він доповів йому, що трапилось. Я тільки-но із штабного вагона, там вас шукає батальйонний ординарець Матушич за наказом пана батальйонного коменданта. Вам належить негайно з’явитись до пана капітана Сагнера.
За хвилину прозвучав сигнал на посадку, і всі порозходилися по своїх вагонах.
Ванек, ідучи за Швейком, сказав:
– Коли збирається багато людей, то ви, Швейку, тримайте при собі свої премудрості. Це могло б вам вилізти боком. Цей капрал – з дейчмейстерів, і хтось міг би сказати, буцімто ви з цієї пригоди радієте. Адже Біглер страшний чехожер.
– Таж я нічого не сказав, – відповів Швейк тоном, який виключав усякий сумнів. – Хіба тільки те, що той капрал настромився саме враз і що всі кишки залишилися у нього в штанях… Він міг…
– Годі, Швейку, досить про це говорити. – І фельдфебель-рахівник Ванек плюнув.
– Та, зрештою, це все одно, – не вгамовувався Швейк, – де за найяснішого нашого цісаря вилізуть кишки з живота, чи тут, чи там. Він свій обов’язок виконав… Він міг…
– Погляньте, Швейку, – перепинив його Ванек, – батальйонний ординарець Матушич знову чухрає до штабного вагона. Дивуюся, як він ще не заорав носом на рейках.
Кілька хвилин тому між капітаном Сагнером і запопадливим кадетом Біглером відбулася дуже гостра розмова.
– Я здивований, кадете Біглер, – сказав капітан Сагнер, – чому ви мені зараз же не доповіли, що не видадуть обіцяних ста п’ятдесяти грамів тієї угорської ковбаси. А тепер я сам мушу ходити і особисто дізнаватися, чому солдати й офіцери повертаються зі складу. Панове офіцери теж добрі, немовби наказ не був наказом. Я ж казав ясно: «До складу похідною колоною рота за ротою». Це означало: якщо ви на складі нічого не дістали, то й повертатися треба взводами й рота за ротою. Я вам, кадете Біглер, дав наказ підтримати порядок, але ви, як бачу, не дуже себе обтяжували. Зраділи, що не треба рахувати порцій ковбаси, й спокійнісінько пішли подивитися, як я це з вікна бачив, на проштрикнутого капрала з дейчмейстерів. А коли я вас потім наказав викликати, то ви не придумали нічого кращого, а пустились у ваші кадетські фантазії, мовляв, ви йшли переконатися, чи не провадиться там біля проштрикнутого капрала якась агітація…
– Насмілюсь доповісти, ординарець одинадцятої роти Швейк…
– Дайте мені спокій із вашим Швейком, – гримнув капітан Сагнер. – Не думайте, кадете Біглер, що ви будете плести тут якісь інтриги проти надпоручника Лукаша. Ми послали туди Швейка… Ви на мене так дивитесь, немов я до вас чіпляюся… Так, я до вас чіпляюся, кадете Біглер… Якщо ви не вмієте шанувати свого начальника і намагаєтесь його компрометувати, то я з вами так порахуюся, що ви, кадете Біглер, надовго запам’ятаєте станцію Раб… Вихвалятися своїми теоретичними знаннями… Постривайте, хай тільки приїдемо на фронт. Отам ви покажете, на що ви здатні, коли доведеться йти в офіцерську розвідку через дротяні загородження. А ваш рапорт? Навіть цього я від вас не чув, коли ви ввійшли. Ані теоретично, кадете Біглер…
– Насмілюсь доповісти, пане капітане[214]214
Всі розмови поміж офіцерами звичайно ведуться по-німецькому. (Прим. автора).
[Закрыть], що замість ста п’ятдесяти грамів угорської ковбаси військо дістало по дві поштові листівки. Будь ласка, пане капітане…
Кадет Біглер подав командирові батальйону дві поштові картки, які видавала дирекція військового архіву у Відні, де начальником був генерал піхоти Войнович. На одному боці була карикатура на російського солдата – селянина з бородою, якого обіймає скелет. Під карикатурою був текст: «Der Tag, an dem das perfide Russland krepieren wird, wird ein Tag der Erlosung fur unsere ganze Monarchie sein»[215]215
День, коли здохне лицемірна Росія, буде днем порятунку цілої нашої монархії (нім.).
[Закрыть]. Друга картка була зроблена в Німецькій імперії. Це був подарунок австро-угорським солдатам. Зверху було надруковано: «Viribus unitis»[216]216
Об’єднаними силами (лат.).
[Закрыть], – а під цим малюнок: сер Едуард Грей{162}на шибениці, а внизу під ним весело козиряють австрійський і німецький солдати.
Під малюнками віршик, узятий із книжки Грейнца «Залізний кулак». Це були веселі куплети про наших ворогів. Німецькі газети писали, що Грейнцові вірші – це удари нагаєм, і в них міститься справжній нестримний гумор і незрівнянна дотепність.
Текст під шибеницею в перекладі:
ГРЕЙ
На шибениці, так аж гей,
Повисне, певно, Едуард Грей,
І справді, вже настав той час,
Та тільки клопіт є у нас:
Не хоче юду брать земля,
Дуб не дає свого гілля,
З Французької республіки осику
Ми привезем на цю огидну пику!
Капітан Сагнер ще навіть не прочитав тих віршів «нестримного гумору і незрівнянної дотепності», коли до штабного вагона влетів батальйонний ординарець Матушич.
Капітан Сагнер посилав його до телеграфу військової комендатури станції довідатись, чи немає випадково якихось розпоряджень, і Матушич приніс телеграму з бригади. Жодним шифровим ключем не треба було користуватися. Телеграма була не шифрована і звучала просто: «Rasch abkochen, dann Vormarsch nach Sokal»[217]217
Швидко приготувати обід і потім маршем на Сокаль (нім.).
[Закрыть].
Капітан Сагнер стурбовано покрутив головою.
– Насмілюсь доповісти, – сказав Матушич, – комендант станції просить вас до себе на розмову. Там є ще одна телеграма.
Згодом поміж військовим комендантом станції і капітаном Сагнером відбулася дуже секретна розмова.
Перша телеграма: «Швидко приготувати обід, а потім маршем на Сокаль», – викликала збентеження: адже батальйон був на станції Раб.
І все ж таки її треба було віддати за призначенням. Адреса маршбатальйону дев’яносто першого полку, копія – маршовому батальйону сімдесят п’ятого полку, який був ще позаду. Підпис правильний: «Командир бригади Ріттер фон Герберт».
– Дуже секретно, пане капітане, – таємниче сказав військовий комендант станції. – З вашої дивізії одержано засекречену телеграму. Командир вашої бригади збожеволів. Його відвезли до Відня, після того як він розіслав кілька дюжин таких телеграм у всіх напрямках. В Будапешті ви, напевно, одержите подібну телеграму. Всі його телеграми треба, безперечно, анулювати. Але ми ще досі не дістали жодної вказівки. Я маю, кажу, тільки наказа з дивізії, щоб нешифрованих телеграм не брати до уваги. Але вручити їх я мушу, бо в цій справі я не одержав від своїх інстанцій жодної вказівки. Через свої інстанції я робив запити в штабі корпусу армії, і проти мене розпочали слідство… Я кадровий офіцер колишньої саперної служби, брав участь у будівництві нашої стратегічної лінії в Галичині… Пане капітане, – сказав він за хвилину, – нас, старих, вони б раді одразу на фронт. Сьогодні у військовому міністерстві цивільних інженерів-залізничників, що склали іспити на однорічників, як собак нерізаних… А зрештою, ви за чверть години поїдете далі… Пам’ятаю, як одного разу в кадетській школі в Празі я, ваш старший товариш, допомагав вам вилізти на бруси. Тоді нас обох залишили без відпустки. Ви билися з німцями в своєму класі[218]218
Німецькою мовою, якою вони вели між собою розмову, це звучало: «Sie haben sich damals auch mit den deutschen Mitschulern gerauft». (Прим. автора).
[Закрыть]. Разом з вами вчився Лукаш, і ви, здається, були найкращими друзями. Коли ми дістали цю телеграму із списками офіцерів маршового батальйону, які проїжджають станцію, я все ясно пригадав… Так, час минає… Кадет Лукаш був мені тоді дуже симпатичний.
На капітана Сагнера вся ця розмова справила дуже неприємне враження. Він дуже добре знав того, з ким говорив, комендант у кадетській школі керував протиавстрійською опозицією, а пізніше з них обох ці настрої вибило бажання зробити кар’єру. Найнеприємніша була згадка про надпоручника Лукаша, якого всюди з невідомих приводів обходили.
– Надпоручник Лукаш – чудовий офіцер, – підкреслено сказав капітан Сагнер. – Коли відходить поїзд? Комендант станції глянув на годинник.
– За шість хвилин.
– Іду, – заквапився Сагнер.
– Я думаю, що ви мені, Сагнере, щось скажете.
– Also, nazdar[219]219
Отже, до побачення. (Автор підкреслює, що капітан починає з німецького «also», а закінчує чеським «nazdar»).
[Закрыть], – відповів Сагнер і вийшов з приміщення станційної комендатури.
* * *
Повернувшись до штабного вагона, капітан Сагнер знайшов усіх офіцерів на своїх місцях. Грали групами у чапари (frische viere), не грав лише кадет Біглер. Він перегортав початі рукописи про воєнні події, бо хотів відзначитися не лише на полі бою, але й на літературній ниві як літописець цих подій. Володар дивних крил і риб’ячого хвоста хотів бути визначним воєнним письменником. Його літературні спроби починалися багатообіцяючими заголовками. В них, щоправда, відбивався мілітаризм цього часу, але теми не були ще опрацьовані, і на чвертках паперу було позначено тільки назви праць, які мали народитися.
«Образи солдатів великої війни», «Хто почав війну?», «Політика Австро-Угорщини і виникнення світової війни», «Воєнні нотатки», «Австро-Угорщина і світова війна», «Уроки війни», «Популярна лекція про виникнення війни», «Воєнно-політичні міркування», «Славний день Австро-Угорщини», «Слов’янський імперіалізм і світова війна», «Воєнні документи», «Документи до історії світової війни», «Щоденник світової війни», «Щоденний огляд світової війни», «Перша світова війна», «Наша династія у світовій війні», «Народи австро-угорської монархії із зброєю в руках», «Боротьба за світову владу», «Мій досвід із світової війни», «Хроніка мого воєнного походу», «Як воюють вороги Австро-Угорщини», «Хто переможе?», «Наші офіцери і наші солдати», «Славні вчинки моїх солдатів», «З доби великої війни», «У вогні битв», «Книга австро-угорських героїв», «Залізна бригада», «Збірник моїх листів з фронту», «Герої нашого маршбатальйону», «Довідник для солдатів-фронтовиків», «Дні боїв і дні перемог», «Що я бачив і пережив на фронті», «В окопах», «Офіцер розповідає…», «З синами Австро-Угорщини вперед!», «Ворожі літаки і наша піхота», «Після бою», «Наша артилерія – вірні сини батьківщини», «Хоч би й усі чорти йшли проти нас», «Війна оборонна і війна агресивна», «Кров і залізо», «Перемога або смерть», «Наші герої в полоні».
Коли капітан Сагнер підійшов до кадета Біглера і, переглянувши його рукописи, запитав, для чого він усе це пише і які має щодо цього плани, кадет Біглер відповів з щирим натхненням, що кожний напис означає заголовок книжки, яку він напише. Скільки заголовків, стільки книг.
– Я бажав би, щоб на випадок моєї смерті в бою по мені залишилася пам’ятка, пане капітане. Взірцем для мене є німецький професор Удо Крафт. Він народився тисяча вісімсот сімдесятого року і тепер, під час світової війни, добровільно зголосився на фронт і загинув двадцять другого серпня тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року в Анло. Перед смертю видав книжку: «Самовиховання для смерті за імператора»[220]220
Udo Kraft. Selbsterziehung zum Tod fur Kaiser. C. F. Amelang’s Verlag, Leipzig. (Прим. автора).
[Закрыть].
Капітан Сагнер підвів кадета Біглера до вікна.
– Покажіть, що там у вас ще є, кадете Біглер. Мене надзвичайно цікавить така ваша діяльність, – не приховуючи іронії, сказав капітан Сагнер. – Який це зошит ви сховали за пазуху?
– То дрібниця, пане капітане, – зашарівшись, як дитина, відповів кадет Біглер. – Будь ласка, переконайтеся.
Зошит мав заголовок:
СХЕМИ ВИЗНАЧНИХ І СЛАВНИХ БОЇВ АВСТРО-УГОРСЬКОІ АРМІЇ, НАКРЕСЛЕНІ НА ОСНОВІ ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ІМПЕРАТОРСЬКО-КОРОЛІВСЬКИМ ОФІЦЕРОМ АДОЛЬФОМ БІГЛЕРОМ.
ЗАУВАЖЕННЯ І ПОЯСНЕННЯ ПОДАВ ІМПЕРАТОРСЬКО-КОРОЛІВСЬКИЙ ОФІЦЕР АДОЛЬФ БІГЛЕР.
Схеми були страшенно примітивні.
Вони починались битвою під Нердлінгеном 6 вересня 1634 р. Потім ішли: битва під Зентою{163}11 вересня 1697 р., під Кальдієро{164}31 жовтня 1805 р., під Асперном 22 травня 1809 р., «битва народів» під Лейпцігом 1813 р., під Санта-Лючією{165}в травні 1848 р. і бої під Трутновом{166}27 червня 1866 р. Останньою була схема здобуття Сараєва{167}19 серпня 1878 року. Ці схеми і плани нічим не різнилися одні від одних. Кадет Біглер всюди понакреслював прямокутники. Одні з них чисті, а другі – заштриховані, ті, які означали розташування ворога. По обидва боки: центр, ліве крило і праве крило. Трохи позаду резерви, там і тут стрілки. Битва під Нердлінгеном{168}, так само як і битва під Сараєвом, мала вигляд розташування гравців на початку будь-якого футбольного матчу, а стрілки ніби визначали, в який бік та або інша сторона мала послати м’яч.
Це одразу впало в око капітанові Сагнерові, і він спитав:
– Кадете Біглер, ви граєте в футбол?
Біглер зашарівся ще більше і нервово закліпав очима, здавалося, ніби він ось-ось заплаче.
Капітан Сагнер, посміхаючись, перегортав далі сторінки зошита і затримався на зауваженні до схеми битви під Трутновом, під час пруссько-австрійської війни.
Кадет Біглер писав: «Битва під Трутновом не повинна була відбутися, бо гориста місцевість перешкоджала розгортанню військ дивізії генерала Маццукелі, якій загрожували численні прусські війська, розташовані на висотах навколо лівого крила дивізії».
– На вашу думку, битва під Трутновом, – сказав з усміхом капітан Сагнер, повертаючи зошит кадетові Біглерові, – могла відбутися лише в тому випадку, якби Трутнов був на рівнині, ви, будейовицький Бенедеку!{169}Кадете Біглер, це дуже гарно з вашого боку, що ви за такий короткий час свого перебуваня в рядах цісарських військ намагалися проникнути до таємниць стратегії, та тільки у вас це вийшло так, як у хлопчаків, що граються у війну і дають собі титули генералів. Ви так швидко підвищили себе в чині, аж серце радіє! Імператорсько-королівський офіцер Адольф Біглер! Поки доїдете до Пешта, ви вже будете фельдмаршалом, а ще позавчора ви десь там дома у татуня важили коров’ячі шкури, імператорсько-королівський лейтенанте Адольф Біглер!.. Хлопче, таж вам ще далеко до офіцера. Ви кадет і висите в повітрі між єфрейтором і унтер-офіцером. Ви такі віддалені від можливості називатися офіцером, як той єфрейтор, що в якомусь шинку вимагає величати себе «паном штабс-фельдфебелем».
– Слухай, Лукашу, – звернувся капітан до надпоручника, – кадет Біглер у твоїй роті. Ти цього хлоця підтягни. Він підписується офіцером, то хай і заслужить цей чин у бою. Коли почнеться ураганний вогонь і ми підемо в наступ, хай він із людьми свого взводу перетинає дротяні загородження, der gute Junge[221]221
Цей милий хлопець (нім.).
[Закрыть]. A propos, тобі передає привіт Цікан. Він комендант станції в Рабі.
Кадет Біглер зрозумів, що розмова скінчилась, козирнув і, почервонівши по самі вуха, побіг по вагону, аж поки не опинився в самому кінці коридора.
Як лунатик, відчинив двері вбиральні і, втупившись у німецько-угорський напис: «Користуватися вбиральнею дозволено тільки під час руху поїзда», – заскиглив, захлипав і почав тихо плакати. Потім спустив штани… Посидів, утираючи сльози, потім використав зошит з написом «Схеми визначних і славних боїв австро-угорської армії, накреслені на основі історичних досліджень імператорсько-королівським офіцером Адольфом Біглером». Зганьблений зошит зник у дірі і, впавши на колію, заметушився між рейками під військовим ешелоном.
Кадет Біглер промив під умивальником у вбиральні почервонілі очі й вийшов у коридор, твердо вирішивши бути сильним, диявольськи сильним. Ще зранку в нього боліли голова й живіт.
Він пройшов повз заднє купе, де батальйонний ординарець Матушич грав із Батцером, денщиком командира батальйону, у віденську гру «шнопс» (шістдесят шість).
Дивлячись у відчинені двері купе, він кашлянув. Вони озирнулися і грали далі.
– Ви не знаєте, що треба зробити? – спитав кадет Біглер.
– Я не міг, – mi’ is’ d’Trump ausganga[222]222
У мене вийшли козирі (нім. діал.).
[Закрыть], – відповів денщик капітана Сагнера Батцер жахливою німецькою мовою жителів Кашперських гір. – Мені треба було грати, пане кадете, бубнами, – провадив він, – старшими бубнами, а після цього зараз же вийти піковим королем… Ось що я повинен був зробити…
Кадет Біглер, не сказавши більше ні слова, запхався у свій куток. Коли пізніше до нього підійшов підпрапорщик Плешнер, щоб почастувати коньяком з пляшки, яку він виграв у карти, він здивувався, побачивши, що кадет Біглер зосереджено читає книгу професора Удо Крафта «Самовиховання для смерті за імператора».
Поки приїхали до Пешта, кадет Біглер так сп’янів, що вихилився з вікна вагона і безугавно вигукував у безлюдний степ:
– Frisch drauf! Im Gottes Namen frisch drauf![223]223
Бадьоро вперед! В ім’я бога – бадьоро вперед! (нім.)
[Закрыть].
Потім за наказом капітана Сагнера батальйонний ординарець Матушич втяг Біглера до купе і з допомогою капітанового денщика Батцера поклав його на лавку.
Кадетові Біглеру приснився такий сон:
СОН КАДЕТА БІГЛЕРА ПЕРЕД БУДАПЕШТОМ
Він – майор, має вже signum laudis і залізний хрест. Він їде оглянути ділянку підлеглої йому бригади, але ніяк не може збагнути, чому й досі залишається майором, хоч уже командує цілою бригадою. Він підозрює, що йому мали дати чин генерал-майора, але «генерал» десь загубився в купах депеш на польовій пошті.
В душі він сміявся з того, що колись у поїзді, який їхав на фронт, капітан Сагнер погрожував послати його, Біглера, перерізувати дротяні загородження. Зрештою, капітана Сагнера вже давно за його рапортом дивізійне начальство перевело разом з надпоручником Лукашем до іншого полку, до іншої дивізії й до іншого армійського корпусу.
Хтось йому розповідав, що обидва, тікаючи, ганебно загинули десь у драговині.
Коли він їхав автомобілем на фронт інспектувати ділянку своєї бригади, йому було все ясно. Його якраз послав генеральний штаб армії.
Обабіч марширували солдати й співали пісню, яку він вичитав у збірнику австрійських військових пісень «Es gilt»[224]224
«Так і буде» (нім.).
[Закрыть]:
Місцевість нагадує малюнки з «Wiener Illustrierte Zeitung»[226]226
«Віденської ілюстрованої газети» (нім.).
[Закрыть].
Праворуч від стодоли було видно артилерію, вона стріляла по ворожих траншеях біля шосе, по якому він їхав автомобілем. Ліворуч стоїть будинок, з якого стріляють, в той час як ворог прикладами гвинтівок намагається висадити двері. Біля шосе горить ворожий літак. На обрії видніється кавалерія і палає село. Потім з’явилися траншеї маршового батальйону на невеличкій височині, з якої по ворогах строчать кулемети. А далі вздовж дороги тягнуться ворожі окопи. Шофер везе його тим шляхом у бік ворога.
Він горлає в трубку до шофера:
– Ти що, не бачиш, куди ми їдемо? Там же ворог! Але шофер спокійно відповідає:
– Пане генерале, це єдина порядна дорога. І в доброму стані. На інших дорогах гума не витримала б.
Чим ближче до ворожих позицій, тим дужчий вогонь. З обох боків снаряди виривають з корінням дерева сливової алеї й кидають їх угору, понад придорожні рови.
Але шофер спокійно відповідає в трубку:
– Це прекрасне шосе, пане генерале. По ньому їхати, як по маслу. Якщо ми звернемо в поле, у нас лусне шина. Погляньте, пане генерале, – знову кричить шофер. – Це шосе так міцно збудоване, що навіть двадцятидюймові мортири нам нічого не зроблять. Шлях, як тік. А на тих каменистих польових дорогах гума б у нас не витримала. Так чи інакше, пане генерале, повернутися ми не можемо.
«Бз-з-з-дзум!» – чує Біглер, і автомобіль робить величезний стрибок.
– А чи ж я вам не казав, пане генерале, – кричить шофер у трубку, – що це шосе в біса добре збудоване. Перед самим носом у нас зараз вибухнула одна тридцятивосьмисантиметрівка{170}, і не залишилося жодної вибоїни. Шлях, як тік. Але тільки-но з’їдемо на поле, – гумі кінець. Тепер по нас стріляють з відстані чотирьох кілометрів.
– Та куди ж ми їдемо?
– Побачимо, – відповідає шофер. – Поки буде такий шлях, я можу ручитися, що нічого не станеться. Ривок, страшенний політ, і автомобіль зупиняється.
– Пане генерале, – кричить шофер, – у вас є штабна карта?
Генерал Біглер засвічує електричний ліхтарик. Бачить, що штабна карта в нього на колінах. Та водночас це морська карта Гельголандського узбережжя 1864 р., з часів австрійсько-прусської війни проти Данії за Шлезвіг.
– Тут роздоріжжя, – каже шофер, – обидві дороги ведуть до ворожих позицій. Але мені йдеться про добре шосе, щоб наша гума, пане генерале, не постраждала… Я відповідаю за штабний автомобіль…
Раптом вибух. Оглушливий вибух, і зорі стають великі, як колеса. Молочний Шлях густий, наче сметана.
Він, Біглер, летить у всесвіт на сидінні біля шофера. Увесь автомобіль, аж по саме сидіння, відтятий, як ножицями. З автомобіля залишився лише бойовий, готовий до атаки, передок.
– Це щастя, – каже шофер, – що ви мені через плече показували карту, ви перелетіли до мене, а решту одірвало. Це була сорокадвохсантиметрівка… Я зараз же здогадався, тільки ми доїхали до перехрестя, що далі дорога чортзна-яка. Після тридцятивосьмисантиметрівки це могла бути тільки сорокадвохсантиметрівка. Адже нічого іншого досі не виробляють, пане генерале.
– Куди керуєте?
– Летимо на небо, пане генерале, і мусимо обминати комети. Вони гірші, ніж сорокадвохсантиметрівки.
– Тепер під нами Марс, – сказав шофер після довгої паузи.
Біглер уже заспокоївся.
– А ви знаєте, – запитав він, – історію «битви народів» під Лейпцігом? Чотирнадцятого жовтня тисяча вісімсот тринадцятого року фельдмаршал князь Шварценберг виступив на Лібертковиці, шістнадцятого жовтня відбувся бій на Лінденау, бої вів генерал Мервельдт, австрійські війська ввійшли потім у Вахав, а дев’ятнадцятого жовтня впав Лейпціг.
