Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 46 страниц)

– Хай-но прийду, я з вами тоді, Швейку, розквитаюсь. Будете ви говорити коротко чи ні? Тепер слухайте уважно, що я вам скажу, чуєте виразно? Щоб ви потім не викручувалися, ніби в телефоні хрипіло. Негайно, як тільки повісите трубку…

Перерва. Новий дзвінок. Швейк бере трубку, і його засипає град лайок:

– Ви, тварюко, халамиднику, гультяю! Що це ви робите, чому вриваєте розмову?

– Таж ви зволили сказати, щоб я повісив трубку.

– Швейку, за годину я буду вдома. Не порадієте… Отже, зараз зберіться, йдіть до барака, знайдіть там будь-якого командира взводу, може, Фукса, і скажіть йому, хай зараз візьме десять чоловік і йде з ними на склад одержувати консерви. Повторіть, що він має зробити?

– Іти з десятьма людьми на склад одержувати консерви для роти.

– Слава тобі господи, хоч раз обійшлося без глупства. Я тим часом протелефоную Ванекові до полкової канцелярії, щоб теж пішов на склад і прийняв консерви. Якщо він тим часом прийде до барака, хай усе покине й бігом до складу. А тепер повісьте трубку.

Швейк довго шукав не тільки взводного Фукса, але й інших старшин. Вони були в кухні, обгризали м’ясо з кісток і з приємністю поглядали на прив’язаного Балоуна, який, хоч і твердо стояв ногами на землі, бо над ним змилосердилися, все ж таки мав такий вигляд, що на нього цікаво було подивитися. Один з кухарів приніс і застромив йому в зуби кістку з м’ясом, і зв’язаний бородатий велетень Балоун, не маючи можливості маніпулювати руками, обережно пересував кістку в роті, обертаючи її за допомогою зубів і ясен, причому обгризав м’ясо з виглядом лісовика.

– Хто тут з вас взводний Фукс? – запитав Швейк, коли врешті розшукав їх.

Взводний Фукс і бровою не повів, коли побачив, що його питає якийсь рядовий піхотинець.

– Гей! – гукнув Швейк. – Ще довго я буду розпитувати? Де той взводний Фукс?

Взводний Фукс виступив наперед і з почуттям власної гідності почав лаятися на всі заставки. Він, мовляв, не просто взводний, а пан взводний, і не вільно говорити: «Де той взводний?» – а тільки: «Насмілюся доповісти, де тут пан взводний?» В його взводі, коли хтось промине «насмілюсь доповісти», ту ж мить дістає по пиці.

– Не дуже розмахуйтеся, – сказав розважно Швейк. – Зараз же зберіться, йдіть до барака, візьміть там десять людей і бігом з ними на склад. Одержуватимете консерви.

Взводного Фукса це так приголомшило, що він спромігся лише сказати:

– Що таке?

– Ніяких «що таке», – відповів Швейк. – Я ординарець одинадцятої маршової роти і хвилину тому говорив по телефону з паном обер-лейтенантом Лукашем, і той сказав: «Бігом з десятьма людьми до складу». Якщо, пане взводний Фукс, не підете, я зараз же вернуся до телефону. Пан обер-лейтенант бажає, щоб ішли тільки ви. Та взагалі про це зайве говорити. «Телефонна розмова, – каже пан надпоручник Лукаш, – повинна бути коротка і ясна!» Коли сказали: «Піде взводний Фукс», – то він повинен іти! Наказ – це вам не телефонне базікання, ніби ми когось запрошуємо на обід. В армії, особливо під час війни, кожне спізнення – це злочин. Якщо взводний Фукс, коли ви його про це повідомите, негайно не піде, то зараз же повідомте мене по телефону. А я вже йому такої заграю, що аж пір’я з нього полетить». Го-го! Ви пана обер-лейтенанта ще не знаєте! – Швейк переможно глянув на старшин, яких його промова справді здивувала і приголомшила.

Взводний Фукс щось невиразно пробурмотів собі під ніс і швидко пішов геть, а Швейк гукнув йому вслід:

– Отже, я можу доповісти панові обер-лейтенантові, що все в порядку?

– Зараз із десятьма солдатами буду біля складу, – відгукнувся від барака взводний Фукс і, не сказавши вже ні слова, віддалився від старшин, які були так само ошелешені, як і взводний Фукс.

– Вже починається, – сказав маленький капрал Блажек. – Будемо пакуватися.

Швейк, повернувшись до канцелярії одинадцятої маршової роти, знову не мав часу запалити люльку, бо задзвонив телефон (котрий уже раз сьогодні), і зі Швейком знову заговорив надпоручник Лукаш:

– Де ви, Швейку, бігаєте? Я дзвоню вже втретє, але ніхто не відповідає.

– Я бігав за вашим дорученням, пане обер-лейтенанте.

– Ну, то пішли?

– Авжеж, пішли. Але не знаю, чи вони вже там. Може, мені ще раз туди збігати?

– Значить, ви знайшли взводного Фукса?

– Знайшов, пане обер-лейтенанте. Він спочатку визвірився на мене: «Що таке?» – і аж коли я йому розтлумачив, що телефонні розмови повинні бути короткі й ясні…

– Швейку, не бавтеся. Ванек ще не повернувся? – Не повернувся, пане обер-лейтенанте.

– Не горлайте так у телефон. Не знаєте, де б міг бути той проклятий Ванек?

– Не знаю, пане обер-лейтенанте, де б міг бути той проклятий Ванек.

– Був у полковій канцелярії, та кудись пішов. Думаю, він, мабуть, у буфеті. Отже, ви, Швейку, йдіть за ним і скажіть, хай зараз же йде на склад. І ще одне. Цю ж мить розшукайте капрала Блажека й скажіть, щоб негайно відв’язав того Балоуна. І Балоуна пошліть до мене. Повісьте трубку.

Швейк і справді не гаяв часу. Знайшовши капрала Блажека, передав йому наказ надпоручника відв’язати Балоуна. Капрал Блажек забурчав:

– Коли скрутно доводиться, хвости підібгують.

Швейк пішов подивитися, як будуть відв’язувати Балоуна, потім провів його – адже це було по дорозі до солдатського буфету, де він сподівався знайти фельдфебеля Ванека.

Балоун дивився на Швейка, як на свого рятівника, і обіцяв ділитися з ним кожною посилкою, яку тільки дістане з дому.

– У нас тепер будуть колоти свиню, – меланхолійно говорив Балоун. – Ти яку любиш шпиговану ковбасу – з кров’ю чи без крові? Тільки скажи, – все дістанеш. Я сьогодні ввечері напишу додому. Моя свиня десь уже під сто п’ятдесят кіло. Голова в неї, як у бульдога, такі свині найкращі, дуже добра порода, вона себе не осоромить, сала дають не менше, як на вісім пальців. Коли я був удома, то завжди сам робив ліверні ковбаси і так напихався фаршем, що мало не лускав. Торішня свиня важила сто шістдесят кіло. Ото, бра, була свиня, – захоплено сказав він, міцно стискаючи Швейкові руку, коли вони розходилися. – Я її вигодовував лише на самій картоплі, аж сам дивувався, як вона гарно жиріє. А шинку я маринував у розсолі. Хочеш вір, хочеш ні, а коли б тобі подали кусень такої печені з маринаду, та Ще з картопляними кнедлями, посиланими шкварками, та ще й з капустою, то б і язика проковтнув. А як після Цього пивце п’ється, трясця його матері! І подумати лишень, усе це у нас війна відібрала.

Бородатий Балоун важко зітхнув і пустився до полкової канцелярії, а Швейк попрямував по алеї старих лип до солдатського буфету.

Фельдфебель Ванек тим часом сидів у буфеті й оповідав якомусь знайомому штабс-фельдфебелю, скільки можна було перед війною заробити на емалевих і цементних фарбах.

Штабс-фельдфебель уже набрався, як свиня. Перед полуднем з-під Пардубиць приїхав якийсь хазяїн, у якого в таборі був син. Він тицьнув фельдфебелеві доброго хабара і аж до полудня частував його десь унизу в місті.

Тепер фельдфебель сидів у розпачі від того, що йому вже ніщо не смакує, і зовсім не тямив, що говорить. На розмову про емалеві фарби абсолютно не реагував. Витав у своїх власних уявленнях і чомусь белькотів, що повинен би бути приміський поїзд з Тршебоні до Пелгржимова і назад.

Коли Швейк увійшов, Ванек марно намагався розтлумачити в цифрах штабс-фельдфебелеві, скільки можна було заробити на одному кілограмі фарби для будівель, на що штабс-фельдфебель відповів без ладу і складу:

– А повертаючись, умер, і зоставив тільки листи. – Побачивши Швейка, він сплутав його, мабуть, з якоюсь не симпатичною йому людиною, і почав лаяти Швейка: він, мовляв, чревовіщатель.

Швейк підійшов до Ванека. Той теж був добре під мухою, але дуже приємний і милий.

– Пане фельдфебелю, – доповів йому Швейк, – вам треба піти зараз на склад, там уже чекає взводний Фукс із десятьма солдатами, – одержите консерви. І негайно, бігом назад. Пан обер-лейтенант телефонував уже двічі.

Ванек вибухнув сміхом.

– Та що я, з глузду з’їхав, серденько? Та я б сам себе мусив вилаяти, мій ангеле! На все досить часу, не горить, золотко моє. Коли пан обер-лейтенант вирядить стільки маршових рот, як я, отоді він зможе про щось говорити і не буде нікого даремно турбувати своїм «бігом марш!». Таж я вже дістав у полковій канцелярії наказ, що їдемо завтра, щоб усі збиралися і йшли зараз одержувати зі складу все потрібне на дорогу. А що я зробив? Пішов спокійненько сюди на чверточку винця. Сидиться мені тут дуже гарно, і плювати мені на все з високого дерева. Консерви залишаться консервами, видача – видачею. Я краще знаю склад, ніж пан обер-лейтенант, і мені відомо, про що на таких нарадах панів офіцерів у пана полковника говориться. То наш пан полковник уявляє собі тільки в своїй фантазії, ніби на складі є якісь консерви. Їх не було ніколи, а склад нашого полку діставав їх у міру потреби в бригаді або позичав у інших полках. Тільки одному Бенешівському полкові ми винні понад триста бляшанок консервів. Хи-хи! Хай собі балакають на нарадах що їм заманеться. Дивіться, які швидкі! Таж їм каптенармус – якщо туди прийдуть – сам скаже, що вони подуріли, адже жодна маршова рота ще не дістала на дорогу консервів. Чи не правда, стара картопле? – звернувся він до штабсфельдфебеля. Але той або засинав, або в нього вже починалася біла гарячка. Отож він відповів:

– Вона йшла й тримала над собою розкриту парасолю.

– Найкраще зробите, – провадив фельдфебель Ванек, – коли махнете на все рукою. Якщо сьогодні в полковій канцелярії сказали, що завтра їдемо, то в це не повинна вірити навіть мала дитина. Хіба ми можемо їхати без вагонів? При мені ж телефонували на вокзал. Там нема жодного вільного вагона. Саме так було і з останньою маршовою ротою. Ми тоді два дні стояли на вокзалі й чекали, аби хтось над нами змилувався і прислав поїзд. А до того ж ми не знали, куди поїдемо. Навіть сам полковник цього не знав. І хоч ми тоді проїхали вже всю Угорщину, ніхто не мав уявлення, куди нас далі повезуть: чи на Сербію, чи на Росію. З кожної станції безпосередньо розмовляли із штабом дивізії. А ми були лише така собі латка. От і пришили нас нарешті під Дуклю, там нас розмолотили, і ми поїхали знову формуватися. Тільки не бігти поперед батька в пекло. Все з часом з’ясується. Поспіємо з козами на торг. Jawohl, nochamol[167]167
  Так і не інакше (нім. діал.).


[Закрыть].

Вино тут сьогодні надзвичайно добре, – говорив далГ Ванек, навіть не слухаючи, що курликає собі під ніс штабний фельдфебель: «Glauben Sie mir, ich habe bisher wenig von meinem Leben gehabt. Ich wundere mich uber diese Frage»[168]168
  Повірте мені, я дотепер так мало користався життям. Мене дивує це запитання (нім.).


[Закрыть].

– Чого б я даремно морочив, собі голову від’їздом маршбатальйону? То тільки у першій маршовій, з якою я їхав, усе було за дві години в. повному порядку… А інші маршові нашого тодішнього маршового батальйону готувалися до дороги цілі два дні. Але в нас ротним командиром і був лейтенант Пршеносіл, хлопець – любо глянути. От він і каже: «Ви, хлопці, не поспішайте», – і все йшло як по писаному. Лише за дві години перед відходом поїзда ми почали збиратися. І ви, Швейку, зробите добре, коли теж сядете…

– Не можу, – відповів з героїчним самозреченням бравий вояк Швейк, – мушу бути в канцелярії, ану ж хтось телефонуватиме.

– Ну, йдіть собі, моє золотко, але запам’ятайте на все життя, що це негарно з вашого боку і що справжній ординарець ніколи не повинен бути там, де він потрібний. Не треба бути таким надто ревним. Справді, немає нічого огиднішого від такого ординарця, котрий думає, що без нього й вода не освятиться, і бігає як ошпарений.

Але Швейк уже був за дверима і поспішав до канцелярії своєї маршової роти.

Ванек залишився на самоті, бо аж ніяк не можна було сказати, що штабний фельдфебель міг підтримати йому компанію.

Той зовсім замкнувся в собі і, гладячи чвертку вина, плів без жодного зв’язку по-чеському й по-німецькому:

– Багато разів я проходив тим селом, а мені й не снилося, що вона є на світі. In einem halben Jahre habe ich meine Staatsprufung hinter mir und meinen Doktor gemacht[169]169
  За півроку я складу державний іспит і дістану ступінь доктора (нім.).


[Закрыть]. Зробився з мене старий каліка, дякую вам, Люсі. Erscheinen sie in schon ausgestatteten Banden[170]170
  Вони всі виходять у гарно оформлених томах (нім.).


[Закрыть], – може, є ще хтось поміж вами, хто це все пам’ятає…

Фельдфебель-рахівник з нудьги барабанив якийсь марш, але нудився недовго, бо відчинилися двері, ввійшов кухар Юрайда з офіцерської кухні й гепнувся в крісло.

– Ми сьогодні, – пробурмотів він, – дістали наказ іти по коньяк на дорогу. А тому, що наш плетений бутель був ще з ромом, то довелось його випорожняти. Ну й накоїли ж ми собі. Всі, хто працює на кухні, на ногах не тримаються. Я, готуючи обід, помилився на кілька порцій, пан полковник прийшов пізно, і для нього не вистачило. Тепер для нього там готують омлет. Луснути можна зо сміху!

– Оце так авантюра, – додав Ванек, якому сп’яну завжди дуже подобалися пишномовні слова.

Кухар Юрайда пустився в філософські міркування, це відповідало його колишній професії, бо він видавав перед війною окультний журнал і бібліотеку «Загадки життя і смерті». В армії він сховався до офіцерської полкової кухні, й не раз у нього підгоряла печеня, коли він заглиблювався в читання перекладу староіндійських сутр «Прагна параміте» («Одкровення мудрості»).

Полковник Шредер любив його, як своєрідну полкову рідкість, бо яка ж офіцерська кухня могла ще почванитися кухарем-окультистом, що, зазираючи в загадки життя і смерті, вмів би приємно здивувати всіх такою доброю печенею на сметані або ж таким рагу, що під Комаровом смертельно поранений поручник Дуфек без перерви кликав Юрайду.

Юрайда, який ледь-ледь тримався в кріслі й від якого відгонило на цілу милю ромом, несподівано сказав:

– Коли для пана полковника сьогодні не вистачило порції й він побачив тільки тушену картоплю, він запав у стан такі. Ви знаєте, що це таке гакі? Це стан голодних духів. І тоді я сказав йому: «Чи ви маєте, пане полковнику, досить сили, щоб знести той фатальний факт, що для вас не вистачило телячих нирок? У кармі[171]171
  Карма – термін староіндійської філософії, фатальна залежність від попередніх вчинків.


[Закрыть] вирішено, щоб ви, пане полковнику, дістали сьогодні на вечерю казковий омлет з посіченою тушеною телячою печінкою».

– Милий друже, – за хвилину тихо звернувся Юрайда до фельдфебеля-рахівника й при цьому мимовільним рухом перевернув усі склянки, що стояли перед ним на столі. Після цього подвигу кухар-окультист засмучено вів далі: – Існує небуття всіх явищ, форм і речей. Існуюча форма – це небуття, а небуття – це існуюча форма. Небуття не відрізняється від існуючої форми, а існуюча форма від небуття. Небуття – це і є існуюча форма, а існуюча форма – це і є небуття.

Кухар-окультист поринув у мовчання, підпер голову руками й дивився на мокрий, залитий стіл.

Штабс-фельдфебель молов далі язиком щось таке, в чому не було ні голови, ні хвоста.

– Збіжжя зникло з полів, пропало, – in dieser Stimmung erhielt er Einladung und ging zu ihr[172]172
  В такому настрої він дістав запрошення і пішов до неї (нім.).


[Закрыть], – зелені свята бувають навесні.

Фельдфебель Ванек барабанив по столу, пив і інколи згадував, що на нього біля складу чекають десять солдатів і взводний.

На цю згадку він щоразу всміхався сам до себе і махав рукою.

Коли він пізно вночі повернувся до канцелярії одинадцятої маршової роти, то застав Швейка біля телефону.

– Існуюча форма – це небуття, а небуття – це існуюча форма, – вирік Ванек, не роздягаючись ліг на койку і вмить заснув.

Швейк, не відходячи, сидів біля телефону, бо надпоручник Лукаш, який години дві тому дзвонив йому з наради у полковника, забув сказати, що він може відійти від телефону.

Потім з ним по телефону говорив взводний Фукс. Він весь той час не лише марно чекав з десятьма солдатами на фельдфебеля-рахівника, але навіть установив, що й склад замкнений.

Нарешті Фукс кудись пішов, а десять рядових один по одному повернулися до свого барака.

Часом Швейк розважався тим, що брав трубку і слухав. Це був телефон якоїсь нової системи, його саме запроваджували в армії, і він мав ту перевагу, що дозволяв досить ясно і виразно чути чужі телефонні розмови по цілій лінії.

Обоз лаявся з артилерійськими казармами, сапери погрожували військовій пошті, полігон гаркав на підрозділ кулеметників.

А Щвейк сидів і сидів біля телефону…

Нарада у полковника тривала.

Полковник Шредер розвивав найновіші теорії польової служби і, головне, підкреслював важливість мінометів.

Перескакуючи з теми на тему, він говорив про те, який вигляд мав два місяці тому на півдні й на сході фронт, плів про важливість точної координації дій окремих частин, про отруйні гази, про обстріл ворожих літаків, про постачання фронтових команд, а далі перейшов до внутрішніх стосунків у війську.

Розговорився про ставлення офіцерів до рядових, до старшин, про перебігання солдатів на той бік до ворога, про політичні події, а також про те, що п’ятдесят відсотків чеських солдатів є politisch verdachting[173]173
  Політично неблагонадійні (нім.).


[Закрыть].

– Jawohl, meine Herren, der Kramarsch, Scheiner und Klofatsch…[174]174
  Так, панове, Крамарж, Шейнер і Клофач… (нім.)


[Закрыть] ^{151}

Більшість офіцерів тим часом мріяла, щоб дідок перестав нарешті розводити теревені, але полковник Шредер базікав без упину про завдання нових маршбатальйонів, про загиблих офіцерів полку, про цепеліни, «іспанських вершників»[175]175
  Пересувні дротяні перешкоди.


[Закрыть], про присягу.

Це останнє нагадало надпоручникові Лукашу, що тоді, коли весь маршбатальйон складав присягу, в ній не брав участі бравий вояк Швейк, бо в ту пору сидів у дивізійному суді.

І раптом це його розсмішило. Це був напад якогось істеричного сміху, який заразив кількох офіцерів по сусідству і привернув увагу полковника саме тоді, коли той перейшов до досвіду, здобутого при відступі німецьких армій в Арденнах. Переплутавши все, він закінчив:

– Панове, тут нема чого сміятися.

Потім усі пішли до офіцерського клубу, бо полковника Шредера викликав до телефону штаб бригади.

Швейк і далі дрімав біля телефону, аж раптом його розбудив дзвінок.

– Алло, – почув він, – говорить полкова канцелярія.

– Алло, – відповів Швейк. – Тут канцелярія одинадцятої маршової роти.

– Не затримуй, – почув голос, – візьми олівець і пиши. Прийми телефонограму. Одинадцята маршова рота…

Далі йшли одне по одному якісь речення в дивовижному хаосі, бо водночас на лінії говорили дванадцята і тринадцята маршові роти, а телефонограма зовсім загубилася в тому вихорі звуків. Швейк не зрозумів ані слова. Врешті втихло, і він почув:

– Алло, алло! Тепер перечитай і не затримуй!

– Що я маю перечитати?

– Що маєш перечитати? Ах ти, дурний осле! Телефонограму!

– Яку телефонограму?

– Чорти б тобі марша грали, чи ти глухий, чи що? Телефонограму! Я ж тобі її диктував, йолопе!

– Я нічого не чув, хтось втручався в нашу розмову.

– Ти, мавпо нещасна, то ти думаєш, я ще буду з тобою бавитися! Приймеш телефонограму чи ні? Маєш олівець і папір? Кажеш, нема? Ах ти, тварюко. Кажеш, почекати, поки знайдеш? Ну й вояк! Так що, вже знайшов? Кажеш, уже готовий? Нарешті з печі зліз! Може, ти для цього парадний мундир начепив? Ну, слухай: Elfte Marschkompanie…[176]176
  Одинадцята маршова рота (нім.).


[Закрыть] Повтори!

– Elfte Marschkompanie…

– Kompaniekommandant…[177]177
  Ротному командирові (нім.).


[Закрыть] Написав? Повтори!

– Kompaniekommandant!..

– Zur Besprechung morgen…[178]178
  Завтра вранці на нараду (нім.).


[Закрыть] Готовий? Повтори!

– Zur Besprechung morgen…

– Um neun Uhr. Unterschrift[179]179
  О дев’ятій годині ранку. Підпис (нім.).


[Закрыть]. Ти знаєш, що таке Unterschrift, мавпо? Це підпис. Повтори.

– Um neun Uhr. Unterschrift. Ти знаєш, що це таке Unterschrift, мавпо, це – підпис.

– Ну й йолоп! Отже, підпис: оберст Шредер, теля, Маєш? Повтори.

– Оберст Шредер, теля.

– Добре, бараняко. Хто прийняв телефонограму?

– Я.

– Чорт тебе побери, хто це я?

– Швейк. Буде ще щось?

– Слава тобі боже, вже нічого. Але тобі годилося б називатися Ослом. Що у вас нового?

– Нічого. Все по-старому.

– А ти й радий, правда? У вас, кажуть, там когось прив’язували?

– Денщика пана обер-лейтенанта. Зжер його обід. Не знаєш, коли їдемо?

– Знайшов що спитати! Цього й сам дідок не знає. На добраніч. А блохи там у вас є?

Швейк відклав трубку і почав будити фельдфебелярахівника Ванека. Той скажено відбрикувався, а коли Швейк почав його торсати, вдарив його в ніс. Потім ліг долілидь і в усі боки хвицав ногами.

Але Швейкові все ж таки вдалося настільки розбуркати Ванека, що той, протираючи очі, нарешті обернувся навзнак і перелякано спитав, що трапилося.

– Власне, нічого, – відповів Швейк. – Я тільки хочу з вами порадитися. Ось тільки що передали телефонограму, що завтра о дев’ятій годині пан обер-лейтенант Лукаш має знову прийти на нараду до пана полковника. Я тепер не знаю, як мені бути. Чи треба бігти й повідомити його про це зараз, чи аж уранці? Я довго вагався, будити вас чи ні, ви так гарно хропли, але потім подумав, що ж тут такого, треба ж порадитися…

– Ради бога, дайте мені поспати, – застогнав Ванек, позіхаючи на весь рот. – Підете туди аж уранці, а мене не будіть!

Перевалився на бік і тієї ж миті заснув.

Швейк знову підійшов до телефону, сів, поклав голову на стіл і почав дрімати. Пробудив його дзвінок.

– Алло, одинадцята маршова рота?

– Так, одинадцята маршова рота. Хто там?

– Тринадцята маршова. Мене щось довго не змінюють. Глянь на годинник. Не знаю, котра година, а телефонної станції не можу докликатися.

– У мене стоїть.

– То в тебе так, як і в мене. Ти не знаєш, коли їдемо? Ти не говорив з полковою канцелярією?

– Вони там ніякого біса не знають, як і ми.

– Не грубіяньте, панночко! Ви вже дістали консерви? Наші туди ходили й не принесли нічого. Склад був зачинений.

– Наші теж прийшли з порожніми руками.

– Це взагалі зайвий переполох. Як ти думаєш, куди ми поїдемо?

– В Росію.

– Я думаю, що скоріше в Сербію. Це побачимо аж у Пешті. Якщо повезуть праворуч, так Сербія, а якщо ліворуч – Росія. Маєте вже речові мішки? Кажуть, що тепер підвищать платню. Ти граєш у фрішефіре[180]180
  Гра в карти.


[Закрыть]? Граєш? То приходь завтра. Ми товчемо кожного вечора. Скільки вас там сидить біля телефону? Ти сам? То начхай на це і лягай спати. Там у вас дивні порядки. Ти, мабуть, надибав на це, як сліпий на стежку? Ну, нарешті, прийшли мене змінити. Хропи на здоров’ячко.

І Швейк, справді, солодко заснув біля телефону, забувши повісити трубку, так що ніхто не порушував його сну біля столу. А телефоніст у полковій канцелярії від злості аж зі шкіри вискакував, бо ніяк не міг додзвонитися до одинадцятої маршової з новою телефонограмою, щоб завтра до дванадцятої години надіслати до полкової канцелярії список усіх, кому ще не зробили щеплення проти тифу.

Надпоручник Лукаш у той час розмовляв в офіцерському клубі з військовим лікарем Шанцлером. Той, сидячи в кріслі, як на коні, розмірено бив більярдним києм по підлозі, а потім виголошував одне за одним такі речення:

– Сарацинський султан Салах-Еддін уперше визнав нейтральність санітарного корпусу.

Треба піклуватися не тільки про своїх поранених, а й про ворожих. Для ворожих треба купувати ліки, й утримувати їх за рахунок іншої сторони.

Треба посилати до них лікарів і фельдшерів, забезпечених генеральськими посвідченнями про надання допомоги пораненим ворогам.

Поранених полонених слід або відсилати назад з охороною під запорукою тих посвідчень, або їх обмінювати, але так, щоб їм було дозволено потім знову служити в армії.

Хворих з обох сторін не вільно брати в полон і страчувати, їх необхідно відсилати в безпечне місце до лікарень, лишати біля них сторожу, яка так само, як і хворі, повинна повертатися з генеральськими посвідченнями. Це стосується також польових священиків, хірургів, аптекарів, санітарів і інших осіб, призначених для обслуговування хворих. Не можна брати таких осіб у полон, їх слід відсилати назад.

Доктор Шанцлер зламав уже два більярдні кийки, але ніяк не міг закінчити свою дивну лекцію про опіку над пораненими під час війни, раз у раз вплітаючи до цього щось про якісь незрозумілі генеральські посвідчення.

Надпоручник Лукаш допив чорну каву і пішов додому, де знайшов бородатого велетня Балоуна, що підсмажував ковбасу на надпоручниковій спиртівці.

– Насмілюсь доповісти, – говорив Балоун, – дозволю собі, смію доповісти…

Лукаш поглянув на нього. В цю хвилину Балоун здавався йому великою дитиною, наївним створінням, Надпоручник раптом пошкодував, що він недавно наказував зв’язати бідолаху за його невгамовний голод.

– Вари собі, вари, Балоуне, – сказав Лукаш, відстібуючи шаблю. – Завтра накажу виписувати тобі ще одну пайку хліба. – Надпоручник Лукаш сів до столу. Він був у такому настрої, що почав писати сентиментального листа до своєї тітки:

«Мила тітонько!

Я саме дістав наказ бути готовим із своєю маршовою ротою до від’їзду на фронт. Можливо, це вже буде останній лист від мене, бо всюди йдуть запеклі бої, а наші втрати великі. Тому мені важко закінчити цього листа словами: «До побачення!» Більш відповідно було б послати тобі останнє «прощай!».

«Решту допишу вранці», – подумав надпоручник Лукаш і пішов спати.

Балоун, побачивши, що надпоручник міцно заснув, почав знову нишпорити по квартирі, як тарган у запічку. Відчинив надпоручникову валізку й надкусив плитку шоколаду. Коли ж надпоручник спросоння ворухнувся, він злякався, швидко поклав надкушений шоколад у валізку й затих.

Потім нишком пішов поглянути, що писав надпоручник. Перечитав, і особливо його зворушило останнє «прощай!».

Він ліг на свій сінник біля дверей і згадав рідний дім та бенкети, коли заколювали свиню. Йому весь час уявлялося, як він проштрикує кендюх і випускає з нього повітря, щоб той не луснув. І ні про що інше Балоун не міг думати. Тільки на згадку, як одного разу в сусідів репнула й розвалилася жирна ковбаса, заснув неспокійним сном.

Йому снилося, ніби він покликав якогось невправного ковбасника і той так невміло начиняв ліверні ковбаси, що вони одразу ж і лопались. Потім ще привиділось, ніби той же ковбасник забув зробити круп’янку, десь загубилося м’ясо з голови і бракує дерев’яних шпильок для ліверних ковбас. І ще щось приснилося про польовий суд, ніби його зловили, коли він хотів поцупити з польової кухні шматок м’яса. Нарешті побачив себе в зашморгу на липі в алеї військового табору в Бруку-на-Лейті.

* * *

Швейк прокинувся на світанку, який приніс із собою запах згущеної кави, що її готували в усіх ротних кухнях. Він машинально, немовби саме тепер скінчив телефонну розмову, повісив трубку і, співаючи, почав свій невеликий ранішній променад по канцелярії.

Почав зразу з середини пісні про те, як солдат, переодягнувшись дівчиною, йде за своєю милою до млина, а мельник, батько милої, кладе його спати біля доньки, але перед тим гукає до мельнички:

 
Треба дівчині щось дати,
Хай не йде голодна спати.
 

Мельничка нагодувала підлого драбугу, а потім починається родинна трагедія:

 
Мельники раненько встали
І на дверях прочитали:
«Прощавайте, ваша Ганна
Від учора вже не панна».
 

Швейк так загорлав останні слова пісні, що вся канцелярія ожила: прокинувся фельдфебель Ванек і спитав, котра година.

– Саме хвилину тому просурмили підйом.

– То я встану аж після кави, – вирішив Ванек, бо в нього завжди на все вистачало часу, – так чи інакше нас будуть знову мучити якимсь поспіхом і даремно ганяти, як учора з тими консервами… – Ванек позіхнув і спитав, чи він, випадково, прийшовши додому, не виголошував промов.

– Та трохи було, – сказав Швейк, – ви безперервно щось вигукували про якісь існуючі форми, що форма це не форма, а то що не форма, то форма. І що та форма – знову-таки не форма. Але це вас швидко звалило, і ви так хропли, немов хто дрова різав.

Швейк замовк, пройшовся до дверей і назад до койки фельдфебеля-рахівника. Потім зупинився перед ним і почав:

– Щодо мене, пане рахівник, то коли я почув, що ви про ті форми казали, я згадав одного ліхтарника Затку: він служив на газовій станції на Летні, засвічував і гасив ліхтарі. Це був освічений чоловік і, звичайно, відвідував усі можливі шиночки на Летні. Адже від тієї пори, коли ліхтарі засвічують, і до тієї, коли їх треба гасити, є багато часу. А потім над ранок на газовій станції вів такі самісінькі розмови, як ви, тільки він говорив ось що: «Кості для грання мають грані, бо вони ще не грані». Я чув це на власні вуха, коли мене одного разу п’яний поліцай за забруднення вулиці помилково привів не до поліційного відділку, а на газову станцію. А незабаром, – тихо сказав Швейк, – той Затка скінчив дуже погано. Вступив до конгрегації діви Марії, ходив з «небесними козами» на проповіді отця Ємельки^{152}до святого Ігната на Карлову площу й раз, коли там у костьолі були місіонери, він забув погасити газові ліхтарі в своєму районі, так що газ горів на вулицях три дні і три ночі. Це дуже погано, – провадив Швейк, – коли ні сіло ні впало людина почне встрявати в якесь філософування. Це завжди тхне білою гарячкою.

Свого часу перевели до нас із сімдесят п’ятого полку одного там майора Блюгера. Той завжди раз на місяць нас скликав, шикував у каре і обговорював разом з нами, що таке військове начальство. Він не пив нічого, крім сливовиці. «Кожний офіцер, солдати, – пояснював він на казарменім подвір’ї, – вже сам по собі – найдосконаліше створіння, яке має у сто раз більше розуму, ніж ви всі разом. Ви, солдати, взагалі не можете собі уявити нічого досконалішого, ніж офіцер, хоч би ви й думали над цим усе своє життя. Кожний офіцер – це створіння необхідне, тоді як ви, солдати, створіння випадкові. Ви можете існувати, але не обов’язково. Якби вибухла війна і ви загинули за найяснішого цісаря, – не сталося б ніякого нещастя, нічого б від цього не змінилося. Та коли б спершу загинув ваш офіцер, ви б тільки тоді побачили, як ви залежите від нього і яка це втрата. Офіцер обов’язково мусить існувати, а ви зобов’язані своїм існуванням лише панам офіцерам. Ви від них походите, ви без офіцерів не обійдетеся, ви без своїх військових командирів не можете й чхнути. Для вас офіцер, солдати, це моральний закон, байдуже, чи до ваших мозків це доходить, чи ні. А що кожний закон мусить мати свого законодавця, то офіцер, солдати, і є для вас тим законодавцем, і ви відчуваєте і повинні відчувати, що ви йому зобов’язані всім. Ви повинні беззастережно виконувати кожне його розпорядження, навіть коли б воно вам і не подобалося».

А якось, після того як майор Блюгер закінчив свою промову, він став обходити каре і питати одного за одним: «Що ти відчуваєш, коли дістаєш дозвіл побути в місті й спізнюєшся?» Усі давали різні плутані відповіді: то, мовляв, вони ще ніколи не спізнювалися, то їх після кожного спізнення з похмілля дуже нудить, а то ще один відчув, що залишиться без відпустки, тощо. Усіх їх майор Блюгер наказав відвести набік. Після обіду, каже, робитимуть присідання на подвір’ї за кару, бо не вміють висловити те, що відчувають. Поки прийшла черга до мене, я пригадав собі, яке питання він останнім разом з нами розбирав, і коли він до мене наблизився, я зовсім спокійно сказав:

«Насмілюсь доповісти, пане майоре, коли я спізнююся, то відчуваю в собі завжди якийсь неспокій, страх і докори сумління. А коли, діставши дозвіл повернутися до казарми пізніше, я таки повертаюся як слід і вчасно, мною оволодіває якийсь дивно приємний спокій і аж мурашки по спині лізуть від внутрішнього вдоволення». Всі навколо сміялися, а майор Блюгер розкричався: