Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 46 страниц)

Він збирався розповісти ще щось цікаве і повчальне, але їх розмову перервало повернення надпоручника Лукаша.

Кинувши страшний, нищівний погляд на Швейка, він підписав папери, відпустив солдата й кивнув Швейкові, щоб той ішов за ним до кімнати.

Надпоручникові очі метали блискавиці. Він сів у крісло і, дивлячись на Швейка, роздумував, як йому приступити до покари.

«Насамперед треба йому зо два рази затопити в пику, – думав надпоручник, – потім пущу йому юшку з носа, пообриваю вуха, а далі – буде видно!»

А навпроти нього сяяла щира і добросерда пара невинних очей Швейка, який відважився порушити передгрозову тишу словами:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, ви втратили кішку. Зжерла крем для черевиків і дозволила собі здохнути. Я її викинув у підвал, але в сусідній. Такої чемної й гарної ангорської кішки ви вже не знайдете.

«Що мені з ним зробити? – майнуло в голові надпоручника. – Боже ти мій, яка в нього ідіотська міна»,

А добросерді, невинні Швейкові очі зоріли м’яко й ласкаво, водночас із виразом цілковитої душевної рівноваги: все, мовляв, як слід, і нічого не трапилось, а якщо й трапилося, то це теж слід. Адже мусить щось траплятися.

Надпоручник Лукаш, мов ошпарений, зірвався з крісла, але Швейка, як це задумав спочатку, не вдарив. Замахав кулаком перед його носом і заверещав:

– Швейку! Ви вкрали собаку!

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я про жодний такий випадок за останній час не знаю і дозволю собі зауважити, що ніхто інший, тільки ви самі пішли по обіді з Максом гуляти, то як же я його міг украсти? Мені зараз упало в очі, що ви повернулися без собаки, отже, щось трапилося. Це справді, як то кажуть, ситуація. На Спаленій вулиці живе один ремісник Кунеш, він виробляє шкіряні торби. І разу не було, щоб цей Кунеш, пішовши з собакою на прогулянку, не загубив його. Найчастіше він забував псів десь у шинку, або їх у нього просто хтось крав, або навіть позичав і не повертав.

– Швейку, тварюко, іродове кодло! Заткніть писок! Або ви нечуваний негідник, або верблюд і безглуздий ідіот. Ви тільки й умієте прикладами сипати, але я вам кажу – ви зі мною не грайтеся. Звідки ви привели цього пса? Де ви його роздобули? Ви знаєте, що він належить нашому полковникові? Коли ми випадково зустрілись, він його відібрав. Чи знаєте, що це ганьба на весь світ? Так скажіть правду, вкрали ви його чи не вкрали?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я його не крав.

– А ви знали, що це крадений собака?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я знав, що цей собака крадений.

– Господи боже, Швейку! Я вас застрелю, ви ж худобина, ні, ви тварюка, ви віслюк! Смердюх ви нещасний! Невже ж ви такий ідіот?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, такий.

– Нащо ж ви мені привели краденого собаку? Нащо ви цю бестію припхали мені в квартиру?

– Щоб вас порадувати, пане обер-лейтенанте.

І Швейкові очі добродушно і ніжно глянули надпоручникові в обличчя.

Той упав у крісло і застогнав:

– За що мене бог скарав такою худобиною? У тихій безнадії сидів надпоручник у кріслі, й у нього було таке відчуття, ніби він не тільки не має сили затопити Швейкові в ухо, але навіть скрутити собі цигарку. Сам навіть не знаючи нащо, він послав Швейка по «Богемію» і «Тагеблатт» і наказав йому прочитати об’яву полковника про вкраденого собаку.

Швейк повернувся з газетою, розгорнутою на сторінці об’яв. Він увесь сяяв і радісно сповіщав:

– Є воно там, е, пане обер-лейтенанте. Пан полковник так гарно описує цього краденого пінчера, аж серце радіє. Та ще й обіцяє нагороду сто крон тому, хто його приведе. Це добра нагорода – велика. Звичайно дають п’ятдесят крон. У Коширжах був один такий, на прізвище Божетех. Він тільки з цього й жив. Бувало, вкраде собаку, а потім шукає в об’явах, у кого який пес загубився, прочитав – і гайда туди. Якось украв гарного чорного шпіца, а тому що власник не дав об’яви, він сам ризикнув дати об’яву в газету. На об’яви розтринькав цілу п’ятірку. Аж нарешті зголосився один пан ї об’явив, що це його пес, він його, мовляв, загубив і думав, що вже марно його шукати. Він, каже, втратив віру в людську чесність. Але тепер бачить, що все ж таки є чесні люди, і це його дуже тішить. Він, щоправда, принципово проти того, щоб винагороджувати за чесність, але на пам’ять дарує йому свою книжку про вирощування квітів у саду і вдома. Бідолаха Божетех ухопив того чорного шпіца за задні лапи і натовк ним пана по голові. Відтоді він зарікся давати об’яви. Краще вже собаку продати на псарню, якщо ніхто його не розшукує через газети…

– Ідіть, Швейку, спати, – наказав надпоручник. – Ви здатні розводити теревені аж до ранку. – І вже ліг, а вночі йому приснилося, ніби Швейк украв коня у наступника трону, привів до нього, до Лукаша, а наступник цього коня впізнав на параді саме тоді, коли він, нещасний надпоручник Лукаш, їхав на чолі своєї роти.

Вранці надпоручник почував себе, як після розгульної ночі, немов його вчора нагодували ляпасами. Уві сні його переслідував жахливий кошмар, і він, виснажений страшним сном, над ранок знову заснув. Розбуркав його стукіт у двері, в які просунулася добродушна Швейкова фізіономія, і він спитав, коли збудити пана надпоручника.

Надпоручник тільки застогнав:

– Геть, тварюко, це просто жахливо!

Коли надпоручник устав, Швейк приніс йому сніданок і зовсім приголомшив новим запитанням:

– Насмілюсь запитати, чи не хочете, пане надпоручнику, щоб я знову роздобув якогось песика?

– Знаєте, Швейку, мені б дуже хотілося віддати вас до польового суду, – сказав, зітхнувши, надпоручник. – Але судді вас напевно б звільнили, бо ще ніколи в своєму житті вони не бачили такого безмежного йолопа. Погляньте на себе в дзеркало! Вам не стає млосно від вашої придуркуватої фізіономії? Такого безглуздого витвору примхливої природи мені ще не доводилося бачити. Ну, скажіть правду, Швейку, ви самі собі подобаєтесь?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, не подобаюсь. Я й в цьому дзеркалі маю якусь шпичакувату голову, бо це ж не шліфоване скло. А ось у китайця Станека було опукле, дзеркало, ото була комедія: хто тільки, бувало, гляне на себе в те дзеркало, його блювати поривало. Морда – набакир, голова, як цебер на помиї, черево, як у роздутого від пива каноніка. Одне слово – фігура. Йшов раз повз нього генерал-губернатор, поглянув на себе, і зараз же це дзеркало мусили зняти.

Надпоручник відвернувся, зітхнув і вирішив, що замість Швейка краще зайнятися кавою.

Швейк порався вже на кухні, і до надпоручника Лукаша долинув його спів:

 
Марширує Греневіль,
Шабель дзенькіт звідусіль,
Прашну брану^{86}вже минає,
Не одне дівча ридає.
 

Потім знову з кухні почувся спів:

 
Ми, вояки, рать багата,
Скрізь кохають нас дівчата,
Гроші знайдуться на все,
Нам усюди хороше!
 

«Тобі, напевно, всюди хороше, голодранцю», – подумав надпоручник і плюнув.

У двері просунулася Швейкова голова:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, що по вас прислали з казарми. Маєте зараз іти до пана полковника. Прийшов ординарець. – І конфіденційно додав: – Це, певно, через того пінчера.

– Я вже чув, – сказав надпоручник, коли ординарець у передпокої хотів йому також доповісти.

Він вимовив це пригніченим тоном і пішов, кинувши на Швейка вбивчий погляд.

Це був не рапорт, а щось гірше. Коли надпоручник увійшов у канцелярію полковника, той сидів у кріслі, як сова.

– Два роки тому, пане надпоручнику, – сказав полковник, – ви висловлювали бажання перейти в Будейовиці до дев’яносто першого полку. Ви знаєте, де Будейовиці? Над Влтавою! Так. Над Влтавою, а там у неї вливається Огржа чи щось таке. Місто, так би мовити, дуже привабливе і, як не помиляюся, має набережну. Знаєте, що таке набережна? Це мур, збудований над водою. Так. А втім, це до справи не стосується. Ми там проводили маневри.

Полковник замовк і, дивлячись у чорнильницю, швидко перейшов на іншу тему:

– Мій пес у вас зіпсувався. Нічого не хоче їсти. Погляньте, в чорнильницю влізла муха. Це дивно, що й узимку в чорнильницю падають мухи. Що це за порядок?

«Та вже б говорив швидше, старий шкарбуне!» – подумав надпоручник.

Полковник устав і пройшовся кілька разів по канцелярії.

– Я довго думав, пане надпоручнику, що, власне, з вами зробити, щоб це вже не могло повторитись. Я і пригадав собі, що ви бажали перейти до дев’яносто першого полку. Головне командування недавно повідомило нас, що в полку бракує багато офіцерів, бо всіх їх повбивали серби. Даю вам слово честі: не пізніше як через три дні ви будете переведені в дев’яносто перший полк в Будейовиці, де формуються маршбатальйони. Не треба дякувати. Військо потребує офіцерів, які… – І, не знаючи більше, що сказати, глянув на годинника й промовив: – Уже пів на одинадцяту. Час приймати полковий рапорт.

На цьому скінчилася приємна розмова, і надпоручникові стало легше на серці, коли він вийшов з канцелярії. Лукаш попрямував до школи добровольців. Там він сповістив, що найближчими днями їде на фронт і з цього приводу влаштовує прощальну вечірку в Неказанці.

Повернувшись додому, значуще спитав Швейка:

– Знаєте, Швейку, що таке маршбатальйон?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, маршбатальйон – це те саме, що «маршбатяк», а маршова рота – це «маршка». Ми все це скорочуємо.

– Так ось, Швейку, – сказав надпоручник урочистим тоном. – Я вас повідомляю, що ви поїдете зі мною з «маршбатяком», коли вже так дуже любите скорочення. Але не думайте собі, що на фронті будете викомарювати такі штуки, як тут. Радієте?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, дуже радію, – відповів хвацький вояк Швейк. – Як це буде надзвичайно прекрасно, коли ми обидва разом поляжемо за найяснішого цісаря і його родину…

ПІСЛЯМОВА ДО ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ «В ТИЛУ»

Закінчуючи першу частину книги «Пригоди бравого вояка Швейка» («В тилу»), повідомляю, що незабаром одна за одною вийдуть іще дві частини: «На фронті» і «В полоні». І в цих дальших частинах вояки й населення теж говоритимуть і поводитимуться так, як вони насправді говорять і поводяться.

Життя – це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить, як уміє. Церемоніймейстер доктор Гут^{87}говорить інакше, ніж хазяїн шинку «Під чашею» Палівець. А цей роман не підручник салонних манер і не науковий трактат про те, яких слів годиться вживати в товаристві. Це історичний малюнок певної доби.

Коли треба вжити якогось сильнішого слова, котре справді було сказано, я, не вагаючись, подаю його саме так, як воно звучало. Пом’якшувати або замінювати їх крапками вважаю безглуздим лицемірством. Такі слова можна почути й у парламентах. Цілком слушно було колись сказано, що добре вихована людина може читати все. Обурюватися природними речами може тільки морально звихнута свинюка або рафіновані соромітники, які, керуючись своєю псевдомораллю, не дивляться на зміст, а розлючено кидаються на окремі слова.

Свого часу я читав критичну статтю на якусь новелу. Критик обурювався, що автор написав: «Висякався і витер ніс». Це, мовляв, суперечить усьому естетичному, піднесеному, що саме повинна давати народові література.

Це лише невеликий зразок того, які дурні народжуються під сонцем.

Люди, яких коробить від міцних слів, це боягузи, бо реальне життя лякає їх своїми несподіванками, і саме такі слабкі люди – найшкідливіші в галузі культури людського характеру. Вони б виховали народ, як групку сентиментальних людців, онаністів фальшивої культури, типу святого Алоїза, про якого в книжці монаха Євстахія оповідається, нібито він, почувши, як хтось гучно випустив гази, почав плакати і заспокоївся лише молитвою.

Такі люди публічно обурюються, але з незвичайним захопленням ходять по громадських убиральнях перечитувати непристойні написи на стінах.

Вживши в книжці кілька сильних висловів, я просто мимохідь зафіксував, як люди насправді говорять.

Від шинкаря Палівця ми не можемо вимагати, щоб він говорив так делікатно, як пані Лаудова^{88}, доктор Гут, пані Ольга Фастрова^{89}і цілий ряд інших, які б з радістю зробили з усієї Чехословацької республіки великий салон з паркетом, де б люди ходили у фраках, рукавичках, вишукано говорили і плекали делікатні салонні звичаї, хоч саме під їхньою маскою салонні леви віддаються найгіршим порокам і розпусті.

* * *

Користуючись цією нагодою, сповіщаю, що шинкар Палівець живий. Пережив війну, яку пересидів у тюрмі, і залишився такий, як і тоді, коли встряв у ту історію з портретом цісаря Франца-Иосифа.

Він прийшов мене відвідати, коли прочитав про себе в моїй книжці, і закупив понад двадцять примірників першого випуску, в яких був надрукований початок роману, роздав їх своїм знайомим і таким чином допоміг поширенню книжки.

Він щиро радів, що я про нього написав і до того ж змалював його як відомого грубіяна.

«Мене вже ніхто не переробить, – сказав він мені, – я все життя говорив грубо і те, що думав, і так говоритиму до кінця своїх днів. Не заткну я собі рота серветкою через якогось там дурного осла. Я тепер прославився».

Його самовпевненість почала зростати. А його слава грунтується на кількох сильних словах. Але це його цілком задовольняє, і якби я, передаючи його мову правдиво і точно, підкреслив, що так, мовляв, не треба говорити (що, звичайно, не було моєю метою), я б тяжко образив цього порядного чоловіка.

Сам того не знаючи, невишуканими словами, просто і чесно він висловив огиду чеської людини до візантинізму. У нього була в крові ця неповага до цісаря і до делікатних слів.

* * *

Живий і Отто Кац. Цей портрет справді відтворив постать фельдкурата. Після перевороту він покинув свою професію, зрікся католицької церкви і нині працює довіреним на одній фабриці бронзи і фарб у Північній Чехії. Написав мені довгого листа, в якому погрожує порахуватися зі мною, бо якась німецька газета надрукувала переклад одного розділу, де фельдкурат змальований таким, яким був насправді.

– Я його відвідав, і ми дуже добре порозумілися. О другій годині ночі він уже не тримався на ногах, але виголошував проповіді і повторював: «Я, гіпсові голови, фельдкурат Отто Кац».

* * *

Дуже багато людей типу небіжчика Бретшнейдера, державного детектива старої Австрії, вештається в республіці й по сьогодні. Вони надзвичайно цікавляться, хто що говорить.

Не знаю, чи пощастить мені досягти цією книгою своєї мети. Вже те, що мені довелося почути лайку: «Ти пришелепуватий, як Швейк», – свідчить про зовсім протилежне. Якщо, проте, слово «Швейк» стане новою лайкою в барвистому вінку лайок, – буду змушений вдовольнитися цим збагаченням чеської мови.

Ярослав Гашек

Частина друга
НА ФРОНТІ

1. ПРИГОДИ ШВЕИКА В ПОЇЗДІ

В одному купе другого класу кур’єрського поїзда Прага – Чеські Будейовиці сиділо троє: надпоручник Лукаш, навпроти нього літній, зовсім лисий добродій і Швейк. Швейк скромно стояв біля дверей у коридор і саме приготувався вислухати нову повінь громів з уст надпоручника Лукаша, який, незважаючи на присутність лисого цивільного, з самого початку подорожі втовкмачував Швейкові, що він несусвітна тварюка і таке інше.

Йшлося ні про що інше, тільки про таку дрібницю, як кількість багажу, що його доглядав Швейк.

– У нас украли валізу, – дорікав надпоручник Швейкові. – Як у тебе повертається язик про таке доповідати, дармоїде!

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, – тихо обізвався Швейк, – таки справді вкрали. На вокзалі завжди вештається чимало отих злодюжок. Я собі цю історію уявляю так: одному з них, безсумнівно, припала до вподоби ваша валіза, і той жевжик, безсумнівно, скористався хвилиною, коли я відійшов від багажу, щоб доповісти вам, що з вашими речами все гаразд. Той голодранець міг поцупити вашу валізу саме в цю зручну для нього мить. Вони чигають якраз на таку хвилину. Два роки тому на Північно-Західному вокзалі вкрали в однієї пані візочок разом з дівчинкою, загорнутою в ковдру, але злодії були такі порядні, що віднесли її в поліцію на нашій вулиці, мовляв, дитину хтось підкинув і вони знайшли її у під’їзді. Потім газети з тієї сердешної пані зробили матір-душогубку. – І Швейк з притиском заявив: – На вокзалах завжди крали і будуть красти. І нічого тут не вдієш.

– Я глибоко переконаний, Швейку, – промовив надпоручник, – що ви колись таки довоюєтесь, Я й досі не добрав, чи ви вдаєте дурня, чи вже таким дурнем народилися. Що було в тій валізі?

– Та нічого особливого, пане обер-лейтенанте, – відповів Швейк, не зводячи очей з голомозого черепа цивільного, який сидів навпроти надпоручника і, здавалося, зовсім не цікавився цією справою, а читав свою «Neue Freie Presse»^{90}. – В тій валізі тільки й було, що дзеркало з нашої кімнати та залізна вішалка з передпокою, і ми, власне, нічого не втратили, бо дзеркало і вішалка належали домовласникові.

Побачивши погрозливий рух надпоручника, Швейк провадив лагідним тоном:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я про те, що ту валізу поцуплять, наперед нічого не знав, а щодо дзеркала й вішалки, то я повідомив домовласника, що ми їх повернемо, тільки-но прийдемо з війни додому. У ворожих країнах, певно, буде багато дзеркал і вішалок, отже, в кожному разі, ні ми, ні пан домовласник не зазнаємо жодного збитку. Як тільки здобудемо якесь там місто…

– Геть звідси! – страшним голосом ревнув надпоручник. – Я вас колись до польового суду віддам. Ну, чи не найбільший ви кретин у світі? Інша людина, коли б навіть жила тисячу років, не наробила б стільки дурниць, як ви за ці кілька тижнів. Гадаю, що й ви це помітили?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, помітив. У мене, так би мовити, неабиякий спостережницький хист, та він виявляється аж тоді, коли вже запізно. І вийшло таке, що хоч під землю провалися. Так уже мені, видно, на роду написано, як тому Нехлебі з Неказанки^{91}, якого носило до шиночка «В сучому гайку». Він завжди мріяв стати доброчесним і від суботи почати нове життя, але завжди другого ж дня розповідав: «Прокидаюсь я вранці, друзі, дивлюсь – лежу на нарах у поліції». І ставалося з ним таке кожного разу, коли він давав собі слово йти чемно додому, а наприкінці виявлялося: або він по дорозі повалив десь тин, або випряг коня візникові, або намагався прочистити люльку пером, видертим із султана на касці в поліцая. Він просто вже й не знав, що йому робити. Але найбільше його мучило, що те прокляття переслідує його вже з діда-прадіда. Якось вибрався його дід у мандри…

– Швейку, дайте мені спокій з вашими розповідями.

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, все, що я вам зараз розкажу, чистісінька правда. Вибрався його дід у мандри…

– Швейку, – розлютився надпоручник, – я ще раз наказую вам нічого мені не розповідати! Я не хочу більше нічого слухати. Стривайте-но, приїдемо до Будейовиць, я з вами порахуюся. Я накажу посадити вас на гауптвахту! Вам це відомо?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, невідомо, – лагідно сказав Швейк. – Ви мені про це ще на згадували.

У надпоручника мимохіть заклацали зуби, він зітхнув, видобув з шинелі «Богемію» і почав читати відомості про великі перемоги на фронті та про дії німецького підводного човна «Е» в Середземному морі. Та коли він дійшов до повідомлення про новий німецький винахід – висаджувати міста в повітря за допомогою спеціальних бомб, які, скинуті з літака, вибухають тричі підряд, то почув голос Швейка, що звернувся до лисого пана:

– Пробачте, шановний пане, чи не ви часом пан Пуркрабек, представник банку «Славія»?

Коли голомозий не відповів, Швейк заговорив до надпоручника:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я читав якось у газеті, що нормальна людина повинна мати на голові в середньому від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосин, а в брюнетів звичайно волосся буває рідше, як це видно з багатьох прикладів. – І він невблаганно повів далі: – А один студент медик у кав’ярні «У Шпірків» також казав раз, нібито причиною випадання волосся буває нервовий струс протягом перших шести тижнів після народження.

Тоді сталося щось жахливе. Голомозий пан кинувся на Швейка і, заверещавши: «Marsch heraus, Sie Schweinkerl!»[58]58
  Геть звідсіля, свинюко! (нім.)


[Закрыть] – виштовхав його коліном у коридор, потім повернувся в купе і зробив невеличкий сюрприз надпоручникові, відрекомендувавшись йому.

Швейк трохи помилився. Голомозий суб’єкт був не паном Пуркрабеком, представником банку «Славія», а всього-на-всього генерал-майором фон Шварцбургом. Генерал-майор у цивільному одязі саме виконував інспекційну подорож по гарнізонах ї зараз збирався налетіти на Будейовиці.

Це був найстрашніший інспекційний генерал з усіх, що будь-коли існували на світі. Виявивши якісь непорядки, він провадив з начальниками гарнізонів таку розмову:

«Ви маєте револьвер?»

«Маю».

«Добре. На вашому місці я б, напевно, вже знав, що з ним робити, бо те, що я тут бачу, це не гарнізон, а свиняча череда».

І справді, після його інспекційної подорожі то тут, то там хтось завжди стрілявся, і генерал-майор фон Шварцбург сприймав це з задоволенням:

«Так і повинно бути. Оце справжній солдат!»

Скидалося на те, що він узагалі не любив, щоб після його інспекції будь-хто лишався живий. У нього була манія переводити офіцерів у найнеприємніші місця. Щось не так, яка-небудь дрібничка – і офіцер уже прощався зі своїм гарнізоном і їхав на чорногорський кордон або до якогось задрипаного гарнізону, що вщент снився в брудному закутку Галичини.

– Пане надпоручнику, – спитав генерал-майор, – у якому кадетському корпусі ви вчилися?

– У Празькому.

– Отже, ви вчилися в кадетському корпусі й навіть не знаєте, що офіцер відповідає за свого підлеглого? Дуже гарно. По-друге, ви розмовляєте зі своїм денщиком, немов з якимсь сердечним другом. Дозволяєте говорити, хоч його не питають. Це ще краще. І, нарешті, ви дозволяєте йому ображати ваше начальство, а це вже найгарніша справа. З цього всього я зроблю деякі висновки. Ваше прізвище, пане надпоручнику?

– Лукаш.

– А в якому полку служите?

– Я був…

– Дякую, ми зараз говоримо не про те, де ви були. Я хочу знати, де ви тепер.

– В дев’яносто першому піхотному полку, пане генерал-майоре. Мене перевели,

– Вас перевели. Значить, зробили дуже добре. Вам не зашкодить якнайшвидше разом з дев’яносто першим піхотним полком подивитись, як виглядає фронт.

– Це вже вирішено, пане генерал-майоре.

Тепер генерал-майор почав розводитися про те, що в станні роки, як він помітив, офіцери розмовляють зі своїми підлеглими в фамільярному тоні, і він у цьому вбачає небезпечне поширення деяких демократичних принципів. Солдата треба тримати в страху. Треба, щоб він тремтів перед своїми начальниками, боявся їх. Офіцери повинні тримати рядових на відстані десяти кроків від себе й не дозволяти солдатам думати самостійно, навіть взагалі думати. В цьому полягає трагічна помилка останніх років. Раніше солдати боялись офіцерів, як вогню, а сьогодні…

Генерал-майор безнадійно махнув рукою:

– Теперішні офіцери здебільшого панькаються з солдатами. Ось що я хотів сказати.

Він знову взяв газету і заглибився в читання. Надпоручник Лукаш, блідий, вийшов у коридор, щоб порахуватись із Швейком.

Той стояв біля вікна, і на його обличчі був такий щасливий і задоволений вираз, який може мати лише одномісячна дитина, що наїлася й напилася, а тепер солодко спить.

Надпоручник зупинився й кивком показав Швейкові на порожнє купе. Потім увійшов за ним і замкнув двері.

– Швейку, – сказав він урочисто, – нарешті прийшла хвилина, коли ви дістанете від мене зо два таких ляпаси, яких іще світ не бачив. Якого чорта ви причепилися до цього лисого пана? Ви знаєте, хто він такий? Це генерал-майор фон Шварцбург!

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, – обізвався Швейк з міною великомученика, – мені ніколи в житті й на думку не спадало будь-кого образити, а щодо якогось генерал-майора, то про нього я навіть і не чув, і в вічі його не бачив. Він справді викапаний Пуркрабек, представник банку «Славія». Той ходив до нас у шинок, а раз, коли біля столу був заснув, якийсь добродій написав йому на лисині чорнильним олівцем: «Дозволяємо собі ввічливо запропонувати вам згідно з доданим тиражем № 111-в застрахувати у нас життя і таким чином назбирати грошей на посаг і забезпечення ваших дітей». Потім, зрозуміло, всі пішли геть, а я залишився з ним наодинці, а оскільки мені завжди немов наврочено, то він, коли продер очі й лупнув на себе в Дзеркало, зовсім оскаженів і, гадаючи, що це я йому таке встругнув, також хотів мені врізати кілька ляпасів. Слівце «також» спливло з Швейкових уст так щиро, лагідно і з таким докором, що в поручника опустилася рука. А Швейк вів далі:

– Через таку дрібнісіньку помилку тому панові не варто було так хвилюватися, у нього насправді повинно бути від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосин, як писалося в тій статті «Що треба мати нормальній людині». Мені ніколи в житті на думку не спадало, що на світі існує якийсь лисий генерал-майор. Сталася, так би мовити, трагічна помилка; вона може трапитися з кожним, коли один зробить якесь зауваження, а другий зараз же за це вчепиться. Кілька років тому кравець Гівль розповідав нам, як він їхав із Штірії, де кравцював, до Праги через Леобен і віз із собою шинку, куплену в Маріборі^{92}. Їде він поїздом і гадає, ніби він узагалі єдиний чех між усіма пасажирами. Та, коли проїздили біля Святого Моріца^{93}, він почав краяти по шматочку з цілої шинки, якийсь пан навпроти нього так ласо почав завертати на неї очима, аж слина йому з рота котила. Кравець Гівль помітив це та й каже сам до себе вголос: «Мабуть, жер би й ти, пронозо нещасна». А той йому по-чеському відповідає: «Певно, жер би, коли б ти дав». Отож, поки приїхали до Будейовиць, ту шинку разом і ум’яли. Прізвище того пана було Войтех Роус.

Надпоручник Лукаш глянув на Швейка і вийшов з купе. Ледве він сів на своє місце, як за хвилину в дверях з’явилося ясне Швейкове обличчя:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, за п’ять хвилин ми в Таборі. Поїзд стоятиме там п’ять хвилин. Чи не накажете замовити щось на зуб? Колись тут можна було дістати надзвичайно добру…

Надпоручник скочив як ошпарений і в коридорі сказав Швейкові:

– Ще раз повторюю, чим менше ви лізтимете мені на очі, тим я буду щасливіший. Найкраще було б, коли б я вас зовсім не бачив! Та будьте певні, я вже це влаштую. Щоб ви більше не показувалися. Згиньте з моїх очей, скотино пришелепувата!

– Слухаюсь, пане обер-лейтенанте!

Швейк козирнув, обернувся за статутом і попрямував у кінець коридора. Там він примостився в кутку на сидінні кондуктора і почав розмову з якимось залізничником:

– Пробачте, чи можна вас про щось запитати?

Залізничник, здавалось, не виявив ніякого бажання до розмови, бо лише слабо і апатично кивнув головою.

– До мене часто заходив, – почав Швейк, – один знайомий, на прізвище Гофман, то він завжди запевняв, нібито гальма на випадок тривоги ніколи не діють, одно слово, тягни, не тягни за цю ручку – завжди вийде пшик. Я, правду кажучи, ніколи цими справами не цікавився, та коли вже сьогодні звернув увагу на цей гальмовий апарат, то хотів би знати, що в ньому до чого. Ану ж колись треба буде його вжити.

Швейк підвівся і разом із залізничником підійшов до гальма з написом: «На випадок небезпеки».

Залізничник вважав своїм обов’язком пояснити Швейкові принцип дії гальмового механізму:

– Він вам правильно казав, що треба потягти за ручку стоп-крана, але брехав, буцімто апарат не діє. Поїзд завжди зупиниться, бо механізм має зв’язок через усі вагони з локомотивом. Гальмовий апарат мусить обов’язково діяти.

При цьому обидва тримали руки на держаку стопкрана, і хто його знає, як це трапилось, але вони його смикнули, і поїзд зупинився. Обидва ніяк не могли погодитися, хто це, власне, зробив і дав сигнал тривоги.

Швейк запевняв, що ні в якому разі не він. Нащо йому, мовляв, це робити. Хіба ж він хлопчисько з вулиці?

– Я й сам здивувався, – добродушно говорив Швейк кондукторові, – чого це поїзд несподівано зупинився. Їхав-їхав і раптом став. Мені це навіть неприємніше, ніж вам.

Тоді якийсь поважний пан заступився за залізничника: він, мовляв, чув, як цей вояк перший почав розмову про сигнали тривоги. Проте Швейк не вгаваючи говорив про свою чесність та про те, що він абсолютно не зацікавлений, щоб поїзд спізнився, бо він же їде на війну.

– Наш начальник станції в цьому розберуться, – вирішив кондуктор, – і вам це коштуватиме двадцять крон.

А пасажири тим часом виходили з вагонів, головний кондуктор свистів, а якась перелякана пані бігла з валізою через залізничну колію в поле.

– Це справді варто двадцяти крон, – розсудливо сказав Швейк, зберігаючи цілковитий спокій. – І це, я вам скажу, ще дешево. Одного разу, коли найясніший цісар відвідав Жижків, якийсь Франта Шнор затримав його карету, впавши перед цісарем навколішки посередині дороги. Потім поліцейський комісар того району, плачучи, дорікав панові Шнору, що він не повинен був цього робити в його районі, а коли вже так хотів, то міг упасти навколішки на одну вулицю нижче, у районі поліційного радника Кравса. Там, мовляв, міг би виявити свою пошану монархові. Потім цього пана Шнора посадили. Швейк поглянув навколо саме тоді, коли до юрби слухачів приєднався головний кондуктор.

– Ну, досить, їдьмо краще далі, – сказав Швейк, – адже не багато честі, якщо поїзд спізнюється. Коли б це було в мирні часи, то про мене, будь ласка, але коли війна, то тут уже всі повинні знати, що в кожнісінькому поїзді їдуть військові особи, генерал-майори, обер-лейтенанти, денщики. Всяке таке спізнення пахне неприємностями. Наполеон під Ватерлоо спізнився на п’ять хвилин^{94}і опинився в нужнику з усією своєю славою.

Цієї миті крізь юрбу слухачів проштовхався надпоручник Лукаш. Страшенно блідий, він міг вимовити лише одне слово:

– Швейку!

Швейк козирнув і відізвався:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, на мене звалили, нібито я зупинив поїзд. Залізничне управління має дуже дивні пломби на стоп-кранах. До них краще не підходити, бо вскочиш у халепу, і від тебе вимагатимуть двадцять крон, як ось тут від мене.

Головний кондуктор вийшов, засюрчав, і поїзд знову рушив.

Слухачі розійшлися по всіх купе, надпоручник Лукаш, не сказавши більше ні слова, теж пішов на своє місце,

Залишилися тільки кондуктор, Швейк і залізничник. Кондуктор витяг записну книжку й почав складати рапорта про цей випадок. Залізничник вороже дивився на Швейка; той спокійно спитав:

– Ви вже давно працюєте на залізниці?

Залізничник не відповідав, але Швейк гнув далі, він, мовляв знав одного Франтішка Млічека з Угржіневсі під Прагою, який одного разу також потягнув за аварійне гальмо і так налякався, що на два тижні втратив мову й заговорив лише тоді, коли, прийшовши в гості до городника Ванека в Гостіварж, зняв там бучу і той відчухрав його батогом.