Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 46 страниц)

Ярослав Гашек
ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА

JAROSLAV  НАSЕК

OSUDY

DOBREHO  VOJAKA

SVEJKA

1920-1923

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

<sub>Переклав з чеської Степан Масляк[1]1
  Текст для електронної книги взято за виданням 1990 року.


[Закрыть]</sub>

_{Малюнки  з  ілюстрацій  Йозефа  Лади}

_{Примітки О. Л. Паламарчук}

ВСТУП

Велика доба потребує великих людей. На світі є невідомі скромні герої, не увінчані славою Наполеона. Марно ви шукали б їхні імена в історії. Та коли проаналізувати, – їхня слава, можливо, затьмарила б навіть славу Александра Македонського. У наші дні на вулицях Праги можна зустріти чоловіка в приношеному вбранні, який, власне, і сам не уявляє свого значення в історії нової, великої доби. Він скромно йде своєю дорогою, нікого не турбує, і до нього не чіпляються журналісти з проханням про інтерв’ю. Коли б ви запитали, як його звуть, він би відповів дуже просто і скромно: «Я Швейк…»

І справді, цей тихий, скромний, убого вдягнений чоловік і є той старий бравий вояк Швейк, хоробрий герой, ім’я якого ще за часів Австро-Угорщини було на устах усіх громадян Чеського королівства і слава якого не примеркне і в Республіці.

Я дуже люблю цього бравого вояка Швейка і, змальовуючи його пригоди під час світової війни, переконаний, що всі ви сповнитесь симпатією до мого скромного, невідомого героя. Він не підпалював храму богині в Ефесі, як це зробив отой дурень Герострат, щоб потрапити до газет та шкільних хрестоматій.

А цього вже досить.

АВТОР

Частина перша
В ТИЛУ

1. БРАВИЙ ВОЯК ШВЕЙК УСТРЯЄ В СВІТОВУ ВІЙНУ

– Ви знаєте, нашого Фердінанда вбили, – сказала служниця Швейку, якого в свій час військова лікарська комісія безапеляційно визнала ідіотом, завдяки чому він звільнився з армії і промишляв тепер продажем собак, паскудних, нечистокровних потвор із родовідними свідоцтвами, сфабрикованими його власною рукою. Крім цього фаху, Швейк мав ще й ревматизм і тепер саме натирав собі коліна оподельдоком.

– Якого це Фердінанда, пані Мюллерова? – спитав Швейк, не перестаючи розтирати коліна. – Я знаю двох Фердінандів. Один служить у аптекарському магазині Пруші й одного разу помилково випив там пляшку якоїсь гидоти проти випадання волосся; а потім знаю ще Фердінанда Кокошку. Той збирає по вулицях собаче гівно. Обох анітрохи не шкода.

– Та що ви, паночку, таж це пана ерцгерцога Фердінанда^{1}з Конопіште^{2}, отого гладкого, богомільного.

– Матір божа! – вигукнув Швейк. – От так гарна історія. А де ж це з паном ерцгерцогом таке трапилося?

– Уколошкали його, паночку, в Сараєві з револьвера. Він їздив туди зі своєю ерцгерцогинею автомобілем.

– Он як, пані Мюллерова, автомобілем! Ну-ну, такий пан може собі це дозволити. Але йому, мабуть, і на думку не спало, що такі мандри автомобілем можуть зле скінчитися. Та ще й у Сараєві – це ж у Боснії, пані Мюллерова. Тут, мабуть, турки рук доклали. Та що там казати: не треба було відбирати в них тієї Боснії та Герцеговини^{3}. Ось воно як, пані Мюллерова. То кажете, пан ерцгерцог уже став перед божим судом. А довго мучився?

– Ясновельможний ерцгерцог зразу й сконали, паночку. Звісно, револьвер – не іграшка. Ось недавно в нас у Нуслях^{4}один пан бавився револьвером і перебив геть усю родину та ще й двірника, що прийшов подивитися, хто це там на четвертому поверсі зняв таку стрілянину.

– Буває револьвер, пані Мюллерова, що не вистрілить, хоч ти сказися. Таких систем дуже багато. Але на пана ерцгерцога купили, напевно, щось ліпше, і голову даю, пані Мюллерова, що той, хто це зробив, добре на таке причепурився. Бо, знаєте, стріляти у пана ерцгерцога – неабияка робота. Це вам не браконьєрові стріляти в лісничого. Тут уся справа в тому, як до нього добратися. В якомусь лахмітті до такого пана і не сунься. Тут треба йти в циліндрі, щоб вас поліцай загодя не цапнув.

– Та воно тих напасників, кажуть, було там чимало, паночку.

– Про це й говорити нема чого, пані Мюллерова, – сказав Швейк, закінчуючи розтирати коліно, – якби ви хотіли вбити пана ерцгерцога або найяснішого нашого цісаря, то напевне б із кимсь порадилися. Більше людей – більше розуму. Цей порадить одне, той інше, і діло вийде, як співається в нашому гімні. Головне в тому, щоб не прогавити хвилини, коли такий пан повз вас проїде. Ось, наприклад, ви, мабуть, пам’ятаєте того пана Луккені, що проштрикнув терпугом нашу небіжчицю Єлизавету^{5}. Він же прогулювався з нею, от і вірте після цього комусь; відтоді жодна імператриця не ходить на прогулянку. І таке чекає ще не на одного. Ось побачите, пані Мюллерова, доберуться вони ще й до російського царя і цариці, а можливо, боронь боже, і до найяснішого нашого цісаря, коли вже почин зробили з тим його племінником. Старий має ворогів до біса. Куди більше, ніж отой Фердінанд. Оце якось один панок у шинку розповідав: прийде, каже, час, і ті цісарі скапуватимуть, як свічки, один по одному; їх, каже, й державна прокуратура не врятує. Потім виявилось, що той пан не мав чим заплатити, і шинкар мусив покликати поліцая. А він як затопить шинкареві в пику раз, а поліцаєві аж двічі. І його відвезли в поліцейській корзині, щоб прочумався. Го-го, пані Мюллерова, діються нині речі, скажу я вам. Це ще одна втрата для Австрії. Коли я був на військовій службі, один піхотинець застрелив капітана. Зарядив гвинтівку і пішов у канцелярію. Там йому сказали: тобі, мовляв, нема чого тут робити. А він своє і своє: хочу, каже, говорити з паном капітаном. Капітан вийшов до нього і тут же вліпив йому казармений арешт, а той підняв гвинтівку і пальнув капітанові просто в серце. Куля вилетіла крізь спину та ще й шкоди наробила в канцелярії: розбила пляшку чорнила, а воно облило службові папери.

– І що потім сталося з тим жовніриком? – спитала пані Мюллерова згодом, коли Швейк уже одягався.

– Повісився на підтяжках, – відповів Швейк, чистячи свого котелка. – А ті підтяжки навіть не його були. Він позичив їх у тюремного наглядача, мовляв, у нього штани спадають. Що ж він, дурний був чекати, поки його розстріляють? Не дивуйтеся, пані Мюллерова, в такому становищі кожному голова обертом піде. Наглядача за це розжалували і припаяли йому шість місяців. Але він їх не відсидів. Утік до Швейцарії і зробився там проповідником у якійсь секті. Тепер чесних людей обмаль, пані Мюллерова. Гадаю, що і пан ерцгерцог Фердінанд у тому Сараєві не розчовпав, що воно за пташка той, хто в нього стріляв. Побачив цього панка і, певно, подумав: «Це, мабуть, порядна людина, якщо вітає мене». А панок тим часом його й бацнув. Всадив одну кулю чи кілька?

– Газети, паночку, пишуть, буцімто пан ерцгерцог був як решето. Той випустив у нього геть усі набої.

– Це йде, пані Мюллерова, як по маслу, страшенно швидко. Я для такої справи купив би собі браунінг. На вигляд – іграшка, а тим часом за дві хвилини можна з нього перестріляти двадцять ерцгерцогів, байдуже – худих чи гладких. Хоча, між нами кажучи, пані Мюллерова, в товстопузого ерцгерцога вцілити, безперечно, легше, ніж у худого. Пам’ятаєте, як оті португальці підстрелили свого короля?^{6}Він був такий самий черевань. Та що й казати, адже ж король ніколи худенький не буває. Ну, зараз я йду до шинку «Під чашею», а коли прийдуть за тим пінчером, – я вже взяв за нього завдаток, – то скажіть, що він у мене на селі у псарні, я йому недавно підрізав вуха, і, доки вони не загояться, песика не можна перевозити, бо вуха застудяться. Ключ залишіть у двірнички.

У шинку «Під чашею» сидів лише один відвідувач. Це був таємний агент державної поліції Бретшнейдер. Шинкар Палівець мив череп’яні підставки з-під кухлів, а Бретшнейдер марно намагався зав’язати з ним серйозну розмову.

Палівець був відомий грубіян, кожне друге слово в нього було «зад» або «гівно». Водночас він був начитаний і радив кожному прочитати, що саме написав про цю другу річ Віктор Гюго, переказуючи останню відповідь старої гвардії Наполеона англійцям у битві під Ватерлоо.

– Гарне літо маємо, – вів далі Бретшнейдер свою серйозну розмову.

– Все це гівна варте, – відповів Палівець, ставлячи підставки до скляної шафи.

– Та й устругнули ж вони штуку нам у Сараєві, – з проблиском надії озвався Бретшнейдер.

– В якому «Сараєві»? – перепитав Палівець. – У тій нусельській корчмі? Там же щодня бійка. Відома річ – Нуслі!

– В боснійському Сараєві, пане шинкарю. Застрелили там нашого пана ерцгерцога Фердінанда. Що ви на це?

– Я в такі справи не втручаюся. З такими справами хай вони мене поцілують у зад, – чемно відповів пан Палівець, закурюючи люльку. – Бо в наші часи встрявати в такі справи – це однаковісінько що в зашморг лізти. Я дрібний торговець. Хто до мене приходить і замовляє собі пиво, тому я наливаю, а якесь там Сараєво, політика чи небіжчик ерцгерцог – це не для нас, на цьому нічого не заробиш, хіба що камеру в Панкраці^{7}.

Бретшнейдер замовк і розчаровано обвів очима порожній шинок.

– Тут колись висів портрет найяснішого нашого цісаря, – за хвилину знову заговорив він, – отам, де тепер дзеркало.

– Еге ж, правду кажете, висів, – ствердив пан Палівець, – та той портрет дуже мухи запаскудили, от я і виніс його на горище. Бо, знаєте, ще хтось, бува, дозволив би собі кинути якесь слово і могли б з цього вийти неприємності. А на біса мені це здалося?

– В тому Сараєві, напевно, паскудно воно вийшло, пане шинкарю?

На це підступне пряме запитання пан Палівець відповів надзвичайно обережно:

– В цю пору в Боснії і Герцеговині буває страшенна спека. Коли я там служив, ми нашому обер-лейтенантові мусили класти лід на голову.

– В якому ж полку ви служили, пане шинкарю?

– Я цих дрібниць не пам’ятаю, бо ніколи такими дурницями не цікавився, – відповів пан Палівець. – Багато знатимеш – швидко посивієш.

Таємний агент Бретшнейдер надовго замовк, і його похмуре обличчя пожвавішало лише з приходом Швейка, який увійшов у шинок і, замовивши чорне пиво, зауважив:

– У Відні сьогодні також траур.

Бретшнейдерові очі блиснули надією, і він похапцем промовив:

– В Конопіште вивісили десять чорних прапорів.

– А їх повинно там бути дванадцять, – зауважив Швейк, відпивши пива.

– А чому ви гадаєте, що дванадцять? – спитав Бретшнейдер.

– Для рівного рахунку, щоб була дюжина: краще рахувати, та й купувати на дюжину вигідніше, – відповів Швейк.

Запала тиша, аж її порушив сам Швейк, зітхнувши:

– Виходить, він уже перед божим судом, дай йому господи царство небесне. Навіть не дочекався, поки стане цісарем. Коли я служив у війську, один генерал упав з коня і розбився. Хотіли йому допомогти сісти знову в сідло, підсадити його, аж глядь, – а він мертвісінький. І теж мав піти вгору: мітив у фельдмаршали. Це трапилося під час військового огляду: вони, ці огляди, до добра ніколи не доводять. В Сараєві, мабуть, теж був якийсь парад. Пам’ятаю, одного разу на такому параді мені бракувало на мундирі двадцять гудзиків, то за це мене на чотирнадцять діб замкнули до буцегарні, і два дні я пролежав, як той Лазар, зв’язаний «козлом». Але що ж удієш? В армії мусить бути дисципліна. Інакше ніхто б нікого не слухався. Наш обер-лейтенант Маковець завжди казав нам: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах, а військова служба з вас, йолопи, людей зробить». Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку^{8}, а на кожному дереві сидить солдат без дисципліни. Це мене завжди найбільше лякало.

– У Сараєві це робота сербів, – спрямовував розмову Бретшнейдер.

– Помиляєтесь, – відповів Швейк, – то зробили турки через Боснію і Герцеговину. – І Швейк виклав свої погляди на зовнішню політику Австрії на Балканах: турки в 1912 році програли війну з Сербією, Болгарією і Грецією. Вони хотіли, щоб Австрія їм допомогла, а цього не сталося, ось вони й застрелили Фердінанда.

– Ти любиш турків? – звернувся Швейк до шинкаря Палівця. – Любиш тих собак нехрещених, адже ж ні?

– Мені аби клієнт, – сказав Палівець, – хай він буде й турок. Яке діло нам, торговцям, до політики? Заплатив за пиво – сиди в шинку і базікай собі досхочу. Це мій принцип. Хто б там не вбив нашого Фердінанда – серб чи турок, католик чи магометанин, анархіст чи младочех^{9}, – мені однаковісінько.

– Добре, пане шинкарю, – мовив Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох зловиться, – але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?

Замість шинкаря відповів Швейк:

– Авжеж, утрата, тут нічого не скажеш. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердінанда можна замінити якимсь там йолопом? Шкода тільки, що він не був ще товстіший.

– Що ви хочете цим сказати? – ожив Бретшнейдер.

– Що хочу сказати? – охоче відповів Швейк. – А ось що: коли б він був гладший, то напевно б його грець побив ще тоді, коли він ганяв у Конопішті бабів, які в його лісах збирали хмиз та гриби, і тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: небіж найяснішого пана цісаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас у Будейовицях на ярмарку проштрикнули у сварці одного торговця худобою, на прізвище Бржетіслав Людвік^{10}. У нього був син Богуслав, і от куди той, бувало, прийде, продавати свиней, ніхто в нього нічого не купує, а кожен каже: «Це син того, проштрикнутого, він теж, мабуть, добра каналія». Кінець кінцем йому нічого не залишалося, як стрибнути в Крумлові з мосту у Влтаву, потім довелося його звідти витягати, довелося оживляти, довелося з нього воду викачувати, і все ж таки він сконав на руках у лікаря, коли той йому щось впорснув.

– Ну й дивні ж у вас порівняння, – значуще промовив Бретшнейдер, – говорите спочатку про Фердінанда, а потім одразу про торговця худобою.

– Які там порівняння? – запротестував Швейк. – Боронь боже, щоб я хотів когось із кимсь порівнювати. Пан шинкар мене знає. Правда ж, я ніколи нікого ні з ким не порівнював? Я тільки не хотів би опинитися в шкурі вдови ерцгерцога. Що ж вона тепер робитиме? Діти – сироти, маєток у Конопішті без господаря. А виходити ще раз за якогось іншого ерцгерцога? Яку з цього матиме користь? Поїде з ним знову до Сараєва і вдруге залишиться вдовою. От кілька років тому був у Зліві біля Глубокої^{11}один лісник з таким паскудним прізвищем Пиндюр. Застрелили його браконьєри, і лишилася після нього вдова з двома дітьми. За рік вона знову вийшла заміж за лісника, Пепіка Шавловиця з Мидловарів^{12}. Та що ж, і того порішили. Тоді вийшла заміж утретє, і знову ж таки за лісника, та й каже; «Бог любить трійцю. Якщо й тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдію». Ясно, що й цього застрелили, а вона вже мала з тими лісниками шестеро дітей. Пішла вона до канцелярії князя в Глубоку скаржитись, якого вона з отими лісниками клопоту зазнала. Тоді їй порадили Яреша, сторожа з Ражицької загати^{13}. І що б ви думали? Втопили його, як обловлювали ставок. А вона вже й від нього народила двоє дітей. Потім узяла собі коновала з Воднян, так той її раз уночі шарахнув сокирою і сам добровільно на себе заявив. Коли його потім в окружному суді у Пісеку вішали, він відкусив священикові носа і сказав: взагалі, мовляв, ні в чому не кається, і до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснішого цісаря.

– А ви не знаєте, що він про нього говорив? – голосом, сповненим надії, запитав Бретшнейдер.

– Цього вам сказати не можу, бо цього ніхто не відважився повторити. Але, кажуть, щось нечувано страшне, бо один присутній при тому судовий радник аж із глузду з’їхав, його ще й досі тримають в божевільні, щоб, бува, чого не розпатякав. То була не звичайна собі образа найяснішого монарха, що їх сп’яну сиплють.

– А які ж то образи на нашого найяснішого монарха сп’яну сиплють? – запитав Бретшнейдер.

– Будь ласка, панове, перемініть пісеньку, – обізвався шинкар Палівець. – Я, знаєте, цього не люблю. Щось бовкнеш, а тоді шкодуватимеш.

– Які образи на нашого монарха сп’яну сиплють? – повторив Швейк. – Всілякі. Впийтеся, замовте, щоб вам заграли австрійський гімн, і побачите, що почнете говорити. Навигадуєте стільки на нашого найяснішого цісаря, що, якби лише половина з того була правда, вистачило б йому ганьби на все життя. Але наш старий добряга насправді цього не заслужив. Самі подумайте. Втратив сина Рудольфа ще молодим, у розквіті сил.^{14}Жінку Єлизавету проштрикнули терпугом. Потім десь пропав його брат Ян Орт^{15}, а брата – мексиканського цісаря – розстріляли в якійсь фортеці під муром.^{16}Тепер знову на старості застрелили родича. Та тут треба мати залізні нерви. А потім про це згадає якийсь п’яниця і починає його лаяти. Коли нині щось вибухне, піду добровольцем і служитиму найяснішому цісарю нашому, хоч би мене на капусту посікли! – Швейк хильнув як слід пива і повів далі: – Ви гадаєте, що наш найясніший усе це подарує? То погано його, мабуть, знаєте. Війна з турками неодмінно мусить бути. Ви вбили мені родича, так ось вам по пиці. Війна неминуча. Сербія і Росія нам у цій війні допоможуть. Завариться така катавасія, що аж пір’я летітиме.

Швейк у цю віщу хвилину натхнення був прекрасний, його простодушне, усміхнене обличчя сяяло, як місяць уповні. Йому все було просте і ясне.

– Можливо, – малював він далі майбутнє Австрії, – на нас, на випадок війни с Туреччиною, нападуть німці, бо ж німці й турки одна рука. Це такі бестії, що немає їм у світі рівних. Але ми можемо об’єднатися з Францією. Вона ще з сімдесят першого року має зуб на Німеччину. Ось тобі вже й почнеться танець. Війна буде, більше не скажу вам ані слова!

Бретшнейдер встав і урочисто промовив:

– Більш і не треба говорити, ходімте зі мною в коридор, я скажу вам дещо.

Швейк вийшов за агентом у коридор, де на нього чекала маленька несподіванка. Товариш по склянці показав йому орлика^{17}і заявив, що він Швейка заарештовує і негайно відведе до поліції. Швейк намагався довести, що добродій, очевидно, помиляється, бо він, Швейк, зовсім не винний, він же не сказав жодного слова, яке могло б кого-небудь образити.

Однак Бретшнейдер відповів, що Швейк насправді вчинив кілька злочинів, серед яких найголовніший – державна зрада.

Потім вони повернулися до шинку, і Швейк звернувся до пана Палівця:

– Я випив п’ять кухлів пива і з’їв один рогалик із сосискою. Тепер дай мені ще чарочку сливовиці, і я піду, бо мене заарештовано.

Бретшнейдер показав панові Палівцю орлика, хвилину дивився на нього, а потім запитав:

– Ви одружені?

– Так.

– А ваша дружина може вести торгівлю за вашої відсутності?

– Може.

– Ну, то все гаразд, пане шинкарю, – весело промовив Бретшнейдер, – покличте сюди вашу дружину і передайте їй справи, бо ввечері ми приїдемо по вас.

– Не журися, – потішив шинкаря Швейк, – мене заарештували тільки за державну зраду.

– А мене за що? – заскиглив пан Палівець. – Я ж був такий обережний.

Бретшнейдер усміхнувся і з переможним виглядом пояснив:

– За те, що ви сказали, нібито мухи запаскудили нашого найяснішого цісаря. Ми вам виб’ємо тих мух з голови.

Швейк вийшов з шинку «Під чашею» в супроводі агента. Він стежив за виразом обличчя Бретшнейдера і, коли вони були вже на вулиці, спитав із своєю добродушною посмішкою:

– Може, мені зійти з тротуару?

– Навіщо?

– Гадаю, що коли я заарештований, то не маю права ходити тротуаром.

Входячи в ворота управління поліції, Швейк промовив:

– І незчулись, як уже тут. Ви часто буваєте «Під чашею»?

Саме тоді, як Швейка вели в канцелярію поліції, в шинку «Під чашею» пан Палівець передавав справи заплаканій дружині, по-своєму заспокоюючи її.

– Не плач, не реви! Що вони мені можуть зробити за обпаскуджений портрет цісаря?

Отак любо й мило вступив бравий вояк Швейк у світову війну. Істориків, без сумніву, цікавитиме той факт, що він передбачав далеке майбутнє. Правда, ситуація пізніше склалася інакше, ніж Швейк викладав її «Під чашею», але він не мав дипломатичної освіти, і це слід узяти до уваги.

2. БРАВИЙ ВОЯК ШВЕЙК В УПРАВЛІННІ ПОЛІЦІЇ

Сараєвський замах наповнив управління поліції численними жертвами. Тягали одного за одним, а старий інспектор у приймальній канцелярії добродушно говорив:

– Вам цей Фердінанд боком вилізе!

Коли Швейка замкнули в одній з багатьох камер другого поверху, там уже сиділо ціле товариство – шість чоловік. П’ятеро примостилися навколо столу, а в кутку на нарах, немов тримаючись осторонь від них, чапів чолов’яга середнього віку. Швейк почав розпитувати, за що кого посадили. Від п’ятьох, що сиділи біля стола, дістав майже одну і ту саму відповідь: «через Сараєво», «через Фердінанда», «через те вбивство пана ерцгерцога», «за Фердінанда», «за те, що в Сараєві пана ерцгерцога спровадили на той світ».

Шостий, який цурався тих п’ятьох, сказав, що він тому не хоче мати з ними нічого спільного, щоб на нього не впала якась підозра; він, мовляв, сидить тут лише за спробу вбивства з метою пограбування одного дядька із Голиць. Швейк підсів до товариства змовників; ті вже вдесяте оповідали, як вони вклепалися в цю історію. Їх усіх, крім одного, спіткало це в шинку, винарні або в кав’ярні. Винятком був надзвичайно гладкий пан в окулярах, із заплаканими очима. Його заарештували вдома, на квартирі, бо за два дні до замаху в Сараєві він оплатив «У Брейшки» рахунок за двох сербських студентів політехніків; до того ж таємний агент Брікс бачив його п’яненьким у їхньому товаристві в «Монмартрі» на Ржетезовій вулиці, де він за них теж платив, як це стверджував його власний підпис у протоколі.

На попередньому слідстві в поліції він у відповідь на всі запитання тільки одноманітно квилив:

– Я маю паперову крамницю.

На що діставав таку ж стереотипну відповідь:

– Це вас не виправдовує.

Невеликий на зріст добродій, якого схопили у винарні, був учителем історії й намагався викласти власникові винарні історію різних замахів. Його заарештували саме тоді, коли він кінчив психологічний аналіз кожного замаху словами:

– Ідея замаху така проста, як «колумбове яйце».

– Так само як те, що вас чекає панкрацька тюрма, – доповнив його висновок комісар поліції на допиті.

Третій змовник був головою добродійного товариства «Доброміл» в Годковічках. Того дня, коли стався замах, «Доброміл» влаштував у парку гуляння з музикою. Прийшов жандармський вахмістр і звернувся до присутніх, щоб вони розійшлися, бо, мовляв, Австрія в жалобі, на що голова «Добромілу» добродушно відповів:

– Почекайте хвилинку, хай дограють до кінця «Гей, слов’яни».^{18}

Тепер він сидів з похнюпленою головою і нарікав:

– У серпні переобиратимуть правління, і коли я доти не повернуся додому, може статися, що мене не оберуть. А мене вже десятий раз обирають головою. Я цієї ганьби не переживу.

Дивну штуку втнув небіжчик Фердінанд четвертому заарештованому, людині бездоганної вдачі й незаплямованої репутації. Цілі два дні він уникав будь-яких розмов про Фердінанда і раптом увечері в кафе за «мар’яжем», б’ючи трефового короля бубновою сімкою, сказав:

– Сім кульок, як у Сараєві.

П’ятий, котрого, як він сам казав, посадили «через те вбивство пана ерцгерцога в Сараєві», ще й сьогодні мав наїжене від жаху волосся та бороду і тим дуже скидався на кошлату болонку. В ресторані, де його заарештували, він не тільки не вимовив ані слова, але навіть і газет не читав про вбивство Фердінанда. Він сидів сам-один біля столика, коли до нього підійшов якийсь пан, сів навпроти і швидко запитав:

– Ви читали?

– Не читав.

– Знаєте?

– Не знаю.

– А знаєте, про що йдеться?

– Не знаю, мене це не цікавить.

– А все ж таки вас це повинно було б цікавити.

– Не знаю, що б мене могло цікавити. Я викурюю сигару, випиваю кілька кухлів пива, вечеряю, а газет не читаю. Газети брешуть. Навіщо мені хвилюватися?

– Значить, вас не цікавить оте вбивство в Сараєві?

– Мене взагалі не цікавить жодне вбивство, хай то буде в Празі, Відні, Сараєві чи Лондоні. На це є державні установи, суди та поліція. Якщо когось десь уб’ють, то так йому й треба, – чого ти, бовдуре, був такий необережний, що дозволив себе вбити?

Це були його останні слова в тій розмові. Відтоді він кожні п’ять хвилин лише голосно повторював:

– Я не винен, я не винен.

Ці слова він вигукував і в воротях управління поліції, ці слова повторюватиме, коли його везтимуть до карного суду в Прагу, і з тими словами він увійде до своєї тюремної камери.

Вислухавши всі ці страшні змовницькі історії, Швейк вважав за доцільне розтлумачити їм усю безнадійність їхнього становища.

– Кепські наші справи, – так почав він свої слова розради, – і неправду ви кажете, що вам, що нам усім нічого не буде. Для чого ж тоді поліція, коли не для того, щоб за наші дурні язики дерти з нас лико. Коли вже прийшли такі небезпечні часи, що в ерцгерцогів смалять, то хай ніхто не витріщає баньки, коли його тягнуть до поліції. Все це робиться заради помпи: треба ж Фердінандові перед похороном зробити рекламу. А що нас тут, як чортів у пеклі, то тим краще, буде веселіше. Коли я ще служив у війську, під замком не один раз сиділа половина роти. Таких невинних, що їх засудили ні за цапову душу, було й було. Та не лише на військовій службі, а й в судах. Пам’ятаю, якось засудили одну тітку за те, що вона задушила своїх новонароджених близнят, хоч вона присягалася, що не могла задушити близнят, бо в неї народилося лише одне дівчатко, яке їй пощастило задушити зовсім безболісно, ані писнуло. Проте її все ж таки засудили за подвійне вбивство. Або отой невинний циган в Забеглицях, що вломився вночі під різдво до крамнички. Він клявся й божився, ніби хотів лише нагрітися, – та лисого дідька йому це допомогло. Коли вже суд ухопить щось у свої руки, – біда. Біда, але так і мусить бути. Хоч не всі люди такі негідники, як можна про них подумати, та спробуй-но відрізнити порядного від пройдисвіта, а надто сьогодні, в такий важкий час, коли уколошкали цього Фердінанда. Колись, як я ще служив у війську в Будейовицях, у лісі, за полігоном, застрелили пса, а цей пес належав пану капітанові. Той, коли дізнався про це, викликав нас усіх, вишикував і каже: хай вийде з шеренги кожний десятий! Я, зрозуміло, також був десятий. Ми виструнчилися, стоїмо, ані руш. А капітан ходить довкола нас і горлає: «Ви падлюки, волоцюги, нікчеми, плямисті гієни! За цього пса вас усіх треба в карцер запхати, січки з вас наробити, постріляти, живцем поварити. Я з вами церемонитись не буду: чотирнадцять днів ніхто ані кроку з казарми». Так тоді ж ішлося про собаку, а тепер про самого пана ерцгерцога, отже, тут треба такого страху, нагнати, щоб ця жалоба була така як слід.

– Я не винен, я не винен, – твердив наїжачений чолов’яга.

– Ісус Христос теж був не винен, – сказав Швейк, – а проте його розп’яли. Ніколи, ніде і нікого не цікавила доля якоїсь безвинної людини. «Maul halten und weiter dienen»[2]2
  Тримай рота на замку і служи (нім.).


[Закрыть], – як казали нам на військовій службі. Це найпевніше і найкраще.

Швейк ліг на нари і спокійно заснув.

Тим часом привели ще двох. Один з них був мандрівний крамар-босняк. Він ходив по камері, скреготів зубами і безперестанку матюкався. Боснійця непокоїла думка, що в управлінні поліції пропаде його кошик з крамом.

Другий новачок був шинкар Палівець. Він, помітивши знайомого, Швейка, збудив його і трагічним голосом вигукнув:

– І я вже тут!

Швейк щиро потиснув йому руку і сказав:

– Дуже радий. Я знав, що той пан дотримає слова, коли він казав, що по вас теж прийдуть. Така точність – надзвичайно добра річ.

Одначе пан Палівець відповів, що така точність гівна варта, і пошепки запитав Швейка, чи решта цих арештованих панів, бува, не злодії, бо, мовляв, йому як торговцеві це б могло пошкодити. Швейк пояснив, що всі, крім одного, посадженого за спробу вбивства селянина з Голиць з метою пограбування, належать, через ерцгерцога, до їхнього товариства.

Пан Палівець образився і запротестував – він, мовляв, тут не через якогось там дурного ерцгерцога, а через самого найяснішого цісаря. Це всіх дуже зацікавило, і він розповів про те, як мухи обпаскудили найяснішого монарха.

– Засрали його, бестії, – кінчив він розповідь про свою прикру пригоду, – та ще й мене самого довели до тюрми. Я цього тим мухам не подарую, – додав він погрозливо.

Швейк знову заснув, але ненадовго, бо по нього прийшли, щоб відвести на допит.

Отже, піднімаючись сходами до третього відділу на допит, Швейк ніс свій хрест на голгофу, сам не помічаючи свого мучеництва.

Уздрівши табличку, що плювати на сходах заборонено, він попрохав у поліцая дозволу плюнути в плювальницю і в сяєві своєї власної простодушності вступив до канцелярії зі словами:

– Добрий вечір вам, панове, всім разом.

Замість відповіді хтось штурхнув його під ребра і підштовхнув до столу, за яким сидів пан з холодним чиновницьким обличчям, риси якого свідчили про звірячу жорстокість – ніби він щойно зійшов зі сторінок книжки Ломброзо «Про типи злочинців».^{19}

Він кровожерливо глянув на Швейка і сказав:

– Не робіть ідіотської міни.

– Це від мене не залежить, – серйозно відповів Швейк. – Мене з військової служби списали за ідіотизм, і особлива комісія офіційно визнала за ідіота. Я офіційний ідіот.

Подібний до злочинця пан заскреготів зубами.

– Те, в чому вас звинувачують, і всі ваші вчинки свідчать, що в вас усі клепки на місці.

І він нарахував Швейкові цілу низку різних злочинів, починаючи з державної зради й кінчаючи образою його величності і членів цісарського дому. В центрі тієї групи злочинів виблискувало схвалення вбивства ерцгерцога Фердінанда, з якого виходила парость із новими злочинами, серед яких особливо вирізнялося підбурювання до бунту, оскільки це сталося в публічному місці.

– Що ви на це скажете? – переможно спитав пан із звірячими рисами обличчя.

– Цього і справді багато, – невинно відповів Швейк, – а що забагато, те шкодить.

– Ось бачите, самі погоджуєтеся.

– Я погоджуюся з усім, бо строгість мусить бути, без строгості ніхто ніколи нічого не зробить. Наприклад, коли я служив у війську…

– Заткніть пельку! – ревнув поліційний радник на Швейка. – Говоріть тоді, коли вас про щось питатимуть. Розумієте?

– Чому ж не розуміти, – сказав Швейк. – Дозвольте доповісти, розумію і в усьому, що ваша милість ласкаво скажуть, я зумію зорієнтуватися.

– З ким маєте зносини?

– Зі своєю служницею, шановний пане.

– А чи не маєте знайомих у місцевих політичних колах?

– Маю, шановний пане. Купую вечірній випуск «Народної політіки» – «сучки».

– Геть! – заверещав на Швейна пан із звірячим виразом обличчя.

Коли Швейка виводили з канцелярії, він сказав:

– На добраніч, шановний пане.

Повернувшись до камери, Швейк повідомив усіх арештованих, що такий допит – це жарти. Там на вас трохи погримають, а наприкінці виженуть.

– Раніше, – вів далі Швейк, – бувало куди гірше. Читав я колись книжку, що обвинувачені мусили ходити по розпеченому залізі й пити розтоплене олово, щоб можна було виявити, хто не винний. А хто не хотів признаватися, тому запихали ноги в іспанські чоботи^{20}й розтягували на драбині або пекли йому пожежним смолоскипом боки, як це робили зі святим Яном Непомуцьким^{21}. Той, кажуть, верещав при цьому так, ніби з нього шкуру живцем дерли, і не переставав ревти, аж поки його в непромокальному мішку не скинули з Еліщиного мосту^{22}. Таких випадків було безліч. А потім ще людину четвертували або садовили на палю десь там біля музею. А якщо злочинця кидали лише до підземелля, на голодну смерть, то він почував себе так, немовби знову на світ народився.