Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"

Автор книги: Ярослав Гашек

Думаю, що я це добре склав:

«Дивізійний суд n-ської дивізії і штаб n-ського полку заявляють, що стаття, вміщена в місцевій газеті, про вигадані бешкети солдатів n-ського полку абсолютно не відповідає дійсності, від першого до останнього рядка вигадана, і слідство, почате проти тих газет, спричиниться до суворого покарання винуватців».

Дивізійний суд у своєму офіційному листі до командування нашого полку, – вів далі полковник, – висловлює переконання, що, власне, йдеться не про що інше, лише про систематичне цькування військових частин, які прибувають із Ціслейтанії до Транслейтанії.

До того ж порівняйте, скільки війська пішло на фронт від нас і скільки від них. Я вам скажу правду – мені чеський солдат миліший, ніж ця мадярська наволоч. Досить хоча б згадати, як під Бєлградом мадяри обстріляли наш другий маршбатальйон, а той, не знаючи, що це по них стріляють мадяри, почав бити по дейчмейстерах^{142}, які стояли на правому крилі, а дейчмейстери також помилилися і відкрили вогонь по сусідньому боснійському полку. Ото була, скажу вам, ситуація! Я був саме в штабі бригади на обіді. Напередодні мусили ми задовольнитися шинкою і юшкою з консервів, а в цей день ми мали дістати смачний курячий бульйон, ромштекс з рисом і ромові бабки. Напередодні ввечері ми повісили в містечку одного сербського торговця вином, і наші кухарі знайшли в нього в льоху тридцятирічне вино. Можете собі уявити, як ми всі чекали того обіду. Юшку ми вже з’їли, саме беремося за курку, коли нараз чуємо перестрілку, а далі й справжній вогонь. Нашій артилерії й не в голові було, що то наші частини стріляють одна по одній, і вона почала бити по нашій лінії. Один набій упав навіть біля самого штабу нашої бригади. Серби, мабуть, вирішили, що в нас спалахнув бунт, і давай гатити по нас з усіх боків, а потім почали переправлятися через річку. Бригадного генерала викликають до телефону, і командир дивізії зняв страшний галас, що це за свинство діється на бригадній бойовій ділянці. Адже він щойно дістав наказ від штабу армії розпочати атаку на сербські позиції вночі на лівому крилі о другій годині тридцять п’ять хвилин. Ми ж являємо собою резерв і повинні негайно припинити вогонь. Але в такій ситуації і мови не могло бути про «Feuer einstellen»[149]149
  Припинити вогонь (нім.).


[Закрыть]. Бригадна телефонна станція повідомляє, що нікуди не може додзвонитися, їй відповідає лише штаб сімдесят п’ятого полку, який передає, що він саме дістав від сусідньої дивізії наказ: «Ausharren»[150]150
  Триматися до кінця (нім.).


[Закрыть], – але ніяк не може зв’язатися з нашою дивізією, а тому, що серби зайняли висоти двісті дванадцять, двісті двадцять шість, триста двадцять сім, полк просить прислати один батальйон для зв’язку і налагодити телефонну лінію між ним і нашою дивізією. Шукаємо сполучення з дивізією, але зв’язок з дивізією перерваний, бо серби тим часом перетяли обидва наші фланги й замкнули центр у трикутник, де залишилося все: полки, артилерія, обоз з усією автоколоною, склад і польові лазарети. Два дні я не зсідав з коня, а командир дивізії й наш бригадний потрапили в полон. І в усьому були винні мадяри зі своєю стріляниною по нашому другому маршовому батальйону. Ясно, вони все намагалися звернути на наш полк. – Полковник плюнув. – Ви самі тепер, пане надпоручнику, переконалися, як майстерно вони використали вашу пригоду в Кіраль-Гіді.

Надпоручник Лукаш зніяковіло закашляв.

– Пане надпоручнику, – інтимним голосом заговорив полковник, – поклавши руку на серце, признайтеся, скільки разів ви спали з пані Каконі. – Полковник Шредер сьогодні був у чудесному настрої. – Не кажіть, пане надпоручнику, буцім ви щойно почали з нею листуватися. Я в ваші літа три тижні був у Ягрі на інженерних курсах, і ви б тільки бачили, як я всі три тижні нічого іншого не робив, а тільки спав з мадярками. Щодня з іншою. Молоді, незаміжні, старші, одружені – які потрапляли під руку. Я так трудився, що, повернувшись до полку, ледве волочив ноги. Найбільше мене вимотала жінка одного адвоката. Та показала, що таке мадярки. Притому вхопила мене зубами за ніс і цілу ніч не дала мені ока заплющити. «Почав листуватися», – полковник інтимно поплескав надпоручника по плечу. – Ми знаємо. Нічого не говоріть, я маю свій погляд на цю справу. Ви закрутилися з нею, її чоловік перехопив листа, а той ваш пришелепуватий Швейк… До речі, пане надпоручнику, ваш Швейк – це таки характер, бачите, що він устругнув з тим вашим листом. Такої людини справді шкода. Оце, я вам кажу, виховання. Мені це в ньому подобається. Треба буде обов’язково припинити слідство проти нього. Вас, пане надпоручнику, ці газетки добре побили камінням, і присутність ваша тут зовсім зайва. Цього тижня на російський фронт буде відправлена маршова. Ви найстарший офіцер в одинадцятій роті і поїдете з нею як ротний командир. В бригаді вже все полагоджено. Скажіть фельдфебелеві-рахівникові, нехай вам знайде іншого денщика замість Швейка.

Надпоручник Лукаш вдячно поглянув на полковника, а той додав:

– Швейка призначаю до вас ротним ординарцем. Полковник підвівся і, подаючи зблідлому надпоручникові руку, сказав:

– Отже, справу ліквідовано. Бажаю вам на Східному фронті подвигів і багато щастя. А як, може, ще колись побачимося, приходьте до нашого товариства, не уникайте нас, як колись у Будейовицях…

Надпоручник Лукаш, ідучи додому, весь час повторював:

– Ротний командир, ротний ординарець.

І перед ним ясно виринала постать Швейка.

Фельдфебель-рахівник Ванек, коли Надпоручник Лукаш наказав йому підшукати якогось нового денщика на місце Швейка, сказав:

– А я думав, що ви, пане обер-лейтенанте, цілком вдоволені тим Швейком. – Але почувши, що полковник призначив Швейка ординарцем одинадцятої роти, вигукнув: – Рятуй нас, господи!

* * *

В арештантському бараку при дивізійному суді вставали, згідно з приписами, о сьомій годині ранку, прибирали матраци, які валялися в поросі на підлозі. Нар не було. В довгому приміщенні за перегородкою, згідно з приписами, складали на сінник ковдри. Ті, що скінчили роботу, здебільшого фронтовики, сиділи на лавках уздовж стіни або били воші та розповідали різні втішні пригоди. Швейк із старим сапером Водічкою і кількома солдатами з різних полків і частин сиділи на лавці під дверима.

– Погляньте, хлопці, – озвався Водічка, – на цього мадяра, що біля вікна, як він, бісова душа, молиться, щоб для нього все добре закінчилося. Чи не роздерти б йому рило від вуха до вуха?

– Але ж це непогана людина, – сказав Швейк. – Він тут сидить, бо не хотів іти до війська. Як член якоїсь секти, він проти війни, не хоче нікого вбивати, і тому його замкнули. Він дотримується божої заповіді, але тут йому цю божу заповідь добре помажуть медом. Перед війною в Моравії жив якийсь пан Немрава. Так той, коли його призвали до армії, навіть не хотів узяти гвинтівки на плече. Носити якісь гвинтівки – це, мовляв, проти його переконань. За це його так посадили, аж мало не здох, а потім знову потягли до присяги. А він заявив, що присягати не буде, бо це проти його переконань. І таки витримав.

– Ну й дурень, – сказав старий сапер Водічка. – Він міг присягнути, а потім наплювати на ту їхню присягу.

– Я вже тричі присягав, – заявив якийсь піхотинець, – і тричі сиджу за дезертирство. Не було б у мене лікарської посвідки, що п’ятнадцять років тому я в нападі божевілля уколошкав свою тітку, то, мабуть, мене б уже тричі розстріляли на фронті. Але моя небіжка тітка завжди витягає мене з біди, і, нарешті, я, мабуть, усе ж таки повернуся з цієї війни додому живий і здоровий.

– А заради чого ж ти, приятелю, – спитав Швейк, – уколошкав свою тітку?

– А заради якого біса людей убивають? – відповів приємний чоловічок. – Кожен може здогадатися, що заради грошей. Та баба мала п’ять ощадних книжок і якраз, коли я прийшов увесь обшарпаний і обдертий відвідати її, одержала проценти. Крім неї, я не мав жодної рідної душі на всьому божому світі. Тому я й прийшов до неї просити, щоб вона мені допомогла, а вона, стерво, як почала, як почала: «Ти такий, – каже, – молодий, дужий, здоровий, гайда робити!» Слово по слову – зчинилася сварка. Я її кілька разів знехотя стукнув кочережкою по голові й так розквасив фізію, що наприкінці вже й сам не знав, чи це тітонька, чи не тітонька. Сиджу я біля неї на підлозі й без упину промовляю: «Це тітонька чи не тітонька!» Так мене другого дня знайшли біля неї сусіди. Потім я був у божевільні на Слупах. А коли нас уже перед війною викликали в Богніце^{143}на комісію, мене визнали за здорового і відправили до армії відслужувати пропущені роки.

Повз них пройшов з мітлою сухорлявий довгов’язий солдат.

– Це вчитель з нашої маршової роти, – відрекомендував його єгер, що сидів біля Швейка. – Іде підмести біля себе. Це дуже порядна людина. Видумав один віршик і вскочив сюди. Ходіть-но сюди, пане абетко, – гукнув він солдата з мітлою.

Той поважно підійшов до лавки.

– Прочитай нам про ті воші.

Солдат з мітлою відкашлявся й почав:

 
У вошах фронт! Усе їх ловить військо.
По нас усіх велика лізе вош.
Пан генерал підскакує на ліжку,
І він сорочку змінює також.
 
 
В полку живеться вошам, як у раї,
Вже й до капралів звикли – їм гаразд!
Ось прусську вош так палко обіймає
Австрійський франт, старий вошивець наш.
 

Змучений вояк-учитель сів на лавку і зітхнув:

– Ось і все, і за оце мене вже слідчий чотири рази допитував.

– А насправді це все й дірки з бублика не варт, – розважливо сказав Швейк. – Все залежатиме від того, кого ті судові пани розумітимуть під старим австрійським вошивцем. Дуже добре, що ви приплели там палкі обійми. Це їх зіб’є з пантелику, вони зовсім очманіють. Ви їм поясніть, що вошивець – це самець воші і що на вощу-самичку може лізти лише самець-вошивець. Інакше з цього не викараскаєтесь. Ви ж, певно, не для того писали, щоб когось образити. Це ясно як божий день. Ви скажіть панові слідчому, що писали для своєї власної розваги й так, як називають самця свині кнуром, так і самця воші називають вошивець.

Учитель зітхнув.

– Але ж той пан слідчий не вміє добре по-чеському. Я вже йому це подібним манером на допиті пояснював, а він на мене розкричався, що самець воші, мовляв, називається по-чеському вошак. «Ніяки фошивець, – казав слідчий. – Фошак. Femininum, sie gebildeter Kerl, ist «той фош». Also, Maskulinum ist звучить «та фошак». Wir kennen uns’re Pappenheimer»[151]151
  Жіночий рід, ви, освічений дурню, є «той вош». Отже, чоловічий рід звучить «та вошак». Ми знаємо, що й до чого! (нім.)


[Закрыть].

– Коротше кажучи, – сказав Швейк, – ваша справа кепська. Але надії не втрачайте. Це все ще може обернутися на краще, як говорив циган Янечек у Пльзені, коли йому в тисяча вісімсот сімдесят дев’ятому році за два грабунки з убивством уже наклали зашморг на шию. А він і справді вгадав. В останню хвилину його відвели з-під шибениці. Не мали права стратити, бо саме відзначався день народження нашого найяснішого монарха. Отже, його повісили аж другого дня, коли вже відсвяткували день народження. Та той торбохват мав таке щастя, що третього дня після страти дістав помилування, і слідство треба було починати наново, бо стало відомо, що це, власне, зробив інший Янечек. Таким чином, його довелося викопати з тюремного кладовища, реабілітувати й перенести на пльзенське католицьке кладовище. Але потім з’ясувалося, що він євангелістського віросповідання, і його перевезли на євангелістське кладовище, а потім…

– А потім дістанеш по пиці, – обізвався старий сапер Водічка. – Якої тільки всякої всячини цей дурило не навигадує. Тут людина має клопоти з дивізійним судом, а він, негідник, учора, коли нас вели на допит, усю дорогу товкмачив мені, що таке ієрихонська троянда.

– Та хіба ж це я вигадав? Про це розповідав одній старій бабі слуга художника Панушки Матей, коли та його питала, який вигляд має троянда з Ієрихона. Він їй сказав: «Візьміть сухий коров’ячий кізяк, покладіть його на тарілку, полийте водою, і воно вам гарненько позеленіє, оце і є троянда з Ієрихона», – захищався Швейк. – Я цих дурниць не вигадував. Треба ж було щось один одному оповідати, коли нас вели на допит. Я тебе, Водічко, хотів тільки розважити.

– Ти вже когось розважиш, – презирливо плюнув Водічка. – Тут голова обертом іде, як викрутитися з цієї халепи, вийти на волю і порахуватися з мадярськими негідниками, а він тебе потішає якимсь коров’ячим гівном. Як же я зможу повернути борг тим мадярським песиголовцям, коли мене замкнули? Та ше й доводиться прикидатися перед слідчим і божитися, буцімто я нічого проти мадярів не маю. Це, голубчику, собаче життя. Але якщо я колись такого сучого сина вловлю, то задушу, як цуценя. Я їм покажу «istem ald meg a maguart»[152]152
  Боже, благослови угорців (початкові слова угорського гімну).


[Закрыть]. Я їм такого всиплю, що піде про мене слава на весь світ.

– І якого дідька нам усім боятися? – сказав Швейк. – Якось воно буде, перед судом головне – не говорити правди. Хто дасть себе запаморочити і признається – тому завжди амінь. З признання ніколи добра не вийде. Я колись працював у Моравській Остраві, і там трапилася така історія. Один шахтар віддубасив віч-на-віч інженера. Ніхто цього не бачив. Адвокат, що помагав йому брехати, безупинно торочив: хай він усе заперечує, бо тільки так вилізе з халепи. І хоч суддя знай умовляв шахтаря і нагадував, що признання пом’якшує провину, той ані вухом не повів і тримався свого: не винен. І його звільнили, бо він довів своє алібі: в цей самий день, каже, був у Брно…

– Боже мій, – шарпнувся Водічка. – Тримайте мене, люди! Якого гаспида він усе це базікає, не розумію. Якраз учора на допиті був з нами такий самісінький. Коли його слідчий питав, ким він був у цивільному житті, він відповів: «Дмухав у Хреста». І так цілі півгодини, поки слідчий вияснив, що він роздмухує міх у коваля Хреста. А коли його потім спитали: «Отже, ви в цивільному житті допомічний робітник?» – він відповів: «Та де там понічний, нічний сторож то Франта Гибшів».

У коридорі почулися кроки й вигуки вартових: «Zuwachs!»[153]153
  Поповнення! (нім.)


[Закрыть].

– Знову нашого полку прибуває, – зрадів Швейк. – Може, десь затаїли якого недокурочка.

Двері відчинились, і всередину вштовхнули того самого однорічника, який сидів із Швейком у будейовицькій тюрмі й божим провидінням був приречений на роботу в кухні якоїсь маршової роти.

– Слава Ісусу Христу! – сказав той, входячи, на що Швейк за всіх відповів:

– Навіки слава, амінь!

– Однорічник задоволено глянув на Швейка, поклав на підлогу принесену з собою ковдру, сів на лавку біля чеської колонії, розкрутив обмотки, повиймав спритно заховані в складках сигарети, роздав їх, а потім добув із черевика шматочок сірникової коробки і кілька сірничків, майстерно розрізаних навпіл.

Черкнув, обережно запалив сигарету, дав усім прикурити й байдуже сказав:

– Мене обвинувачують у бунті.

– Не таке наварювали та виїдали, – заспокійливо обізвався Швейк. – А це як раз плюнути.

– Звичайно, – сказав однорічний, – якщо ми таким способом з допомогою різних судів хочемо виграти війну. Коли їм уже так заманулося за всяку ціну зі мною судитись, хай судяться. Один мій процес анітрохи не змінює всієї ситуації.

– А як же ти збунтувався? – спитав сапер Водічка, з симпатією позираючи на однорічника.

– Я не хотів чистити нужників на гауптвахті, – відповів той, – і мене погнали аж до полковника. А той – відома свиня. Почав на мене кричати, мене, мовляв, посадили згідно з полковим рапортом, і я звичайний в’язень, і взагалі він дивується, як мене тільки земля носить і як вона обертається, коли в армії знайшлася така людина, однорічний доброволець, з правом на офіцерський чин, але яка своєю поведінкою може викликати лише огиду і презирство своїх начальників. Я йому відповів, що обертання землі не може припинитися через появу на ній такого однорічника, як я, що закони природи сильніші, ніж нашивки однорічника. Я краще хотів би знати, хто мене може примусити чистити якийсь там нужник, що його я не загиджував, хоч я на це й мав право після тієї гнилої капусти та вимоченої баранячої солонини зі свинської полкової кухні. Потім я сказав полковникові, що його запитання, чому мене земля носить, трохи дивне, бо невже ж таки через мене землетрус буде. Пан оберст[154]154
  Полковник (нім.).


[Закрыть] під час моєї промови нічого не казав, тільки зубами клацав, як стара кобила, коли їй від мерзлого буряка язик дубіє, а потім як заверещить: «То ви будете чистити нужник чи не будете?» – «Насмілюсь доповісти, я ніякого нужника чистити не буду». – «Ви будете чистити, джмелю ви однорічний». – «Насмілюсь доповісти, не буду». – «Стонадцять чортів туркові й його мамі, ви будете чистити, й не один, а сто нужників!» І так зарядили: «Будете чистити?» – «Не буду чистити».

Слово «нужник» літало сюди й туди, немовби це була якась дитяча примовка з книжки Павли Моудрої^{144}, Полковник бігав по канцелярії як скажений, потім урешті сів і сказав: «Поміркуйте добре, а то я вас віддам до дивізійного суду за бунт. І не думайте, що ви будете перший однорічний доброволець, якого в цю війну розстріляли. В Сербії ми повісили двох однорічників з десятої роти, а одного з дев’ятої пристрелили, як ягнятко. А за що? За впертість. Ті двоє, яких ми повісили, відмовлялися під Шабачем проколоти багнетом жінку і сина одного чужака[155]155
  Чужаками звали тоді в австрійській армії сербських партизанів.


[Закрыть], а однорічник з дев’ятої роти був розстріляний за те, що не хотів іти вперед і всіляко викручувався: то йому опухли ноги, то він взагалі плоскостопий. Отже, будете чистити нужник чи не будете?» – «Насмілюсь доповісти, не буду». Полковник подивився на мене і спитав: «Ви часом не слов’янофіл?» – «Ні, анітрохи».

Потім мене забрали й повідомили, що мене обвинувачують у бунті.

– Найкраще зробиш, – порадив Швейк, – коли вдаватимеш тепер ідіота. Ото як я сидів у гарнізоні, був там з нами один дуже мудрий і освічений чоловік, викладач торговельної школи. Він дезертирував з фронту, і над ним хотіли влаштувати гучний показовий процес, щоб на пострах іншим засудити й повісити. Та він з цього дуже просто вислизнув: почав удавати хворого спадковою психічною хворобою, а коли штабний лікар його оглядів, він заявив: ніякий він не дезертир, а просто з юних років любить мандрувати, і його завжди кудись далеко тягне: одного разу він прокинувся в Гамбурзі, а іншим разом – у Лондоні, і сам не міг збагнути, як туди потрапив. Його батько був алкоголік і скінчив життя самогубством ще до його народження; мати була повією, пиячила й умерла від перепою; молодша сестра втопилася; старша – кинулася під поїзд; брат нібито стрибнув з залізничного мосту на Вишеграді. Дід убив свою жінку, облив себе гасом і запалив; друга бабуня волочилася з циганами і отруїлася в тюрмі сірниками. Одного двоюрідного брата судили декілька разів за підпал, і він у Картоузах^{145}перерізав собі шматочком скла жили на шиї; двоюрідна сестра по батькові кинулась у Відні з сьомого поверху. А він сам у дитинстві був дуже занедбаний: його вихованням ніхто не цікавився, і він до десяти років не вмів говорити, бо, коли йому було шість місяців, ті, що його на столі сповивали, кудись відійшли, а кіт стяг його зі стола, і він дуже вдарився головою об підлогу. Часом у нього, казав, страшенно болить голова, і в такі хвилини він не знає, що робить. У такому, власне, стані він подався з фронту до Праги й опам’ятався лише тоді, коли його «У Флеків»^{146}за пивом заарештувала військова поліція. Ви б тільки побачили, як радо його відпустили з армії, а п’ять вояків, які з ним сиділи в камері, на всяк випадок записали собі приблизно таке:

Батько – алкоголік. Мати – повія.

I сестра (втопилася)

II сестра (поїзд)

Брат (з мосту)

дід, жінку, гас, запалив

II бабуня (цигани, сірники) тощо.

Та коли один з них почав декламувати це штабному лікареві, то навіть і через двоюрідного брата ще не переступив, як його штаб-лікар (бо до нього вже третій такий з’явився) перебив: «А твоя двоюрідна сестра по батькові кинулась у Відні з сьомого поверху, а твоє виховання було страшно занедбане, і тому тебе, ледащо нещасне, ми виправимо». Тоді того солдата відвели в тюрму, зв’язали в козли. І знаєте, допомогло – з голови зразу ж вивітрилося і занедбане виховання, і батько-алкоголік, і мати-повія, і він сам волів добровільно зголоситись на фронт.

– Нині, – сказав однорічник, – в армії вже ніхто не вірить в успадковану ненормальність, бо, врешті, довелося б усі генеральні штаби посадити до божевільні.

У кованих дверях заскреготів ключ, і ввійшов наглядач.

– Піхотинець Швейк і сапер Водічка, до пана слідчого.

Обидва підвелися, і Водічка сказав Швейкові:

– Ти бачиш їх, бісових іродів? Щоднини допит, і кінця тому немає. Краще б нас уже, трясця їхній матері, засудили й не марудилися з нами. Бо так тільки цілий божий день байдики б’ємо, а ті мадярські шибайголови бігають навколо, аж руки сверблять.

Дорогою до приміщень дивізійного суду (вони містилися на другому кінці, в іншому бараці) сапер Водічка і Швейк міркували, коли вони, власне, вже стануть перед справжнім судом.

– Тільки допитують та й допитують, – злостився Водічка, – хоч би вже кінець який був. Понівечать копиці паперу, а ти й суду того не побачиш. Згниєш за гратами. Скажи щиро, цю юшку можна жерти? Або кислу капусту з мерзлою картоплею? Хрест би їх побив! Такої безглуздої світової війни я ще ніколи не бачив. Я собі це уявляв зовсім інакше.

– Щодо мене, то я цілком задоволений, – сказав Швейк. – Багато років тому, коли я ще був на дійсній службі, наш фельдфебель – «юшкоїд» Сальпера – казав: «У армії кожен мусить свідомо виконувати свої обов’язки». І так, було, зацідить по зубах, що ніколи не забудеш. Або небіжчик обер-лейтенант Квайзер. Приходить, бувало, оглядати карабіни й завжди вичитує: кожен солдат повинен бути якнайтупішим душевно, бо ж солдати – це тільки худоба, яку держава утримує, дає нажертися, напитися досхочу кави, дає тютюн для люльки, а за це вони мусять тягти ярмо, як воли.

Сапер Водічка замислився й за хвилину сказав:

– Пам’ятай, Швейку, коли ти прийдеш до слідчого, не плутай, тримайся того, що говорив минулого разу на допиті, щоб я не вклепався в якусь біду. Отже, головне: ти бачив, як на мене напали ті бісові мадяри. Адже ж ми орудували з тобою разом.

– Ти, Водічко, нічого не бійся, – заспокоював його Швейк, – буть тільки спокійний, не хвилюйся. Невже ж це так страшно стояти перед якимось там дивізійним судом? Побачив би ти, як швиденько відбувався військовий суд у старі часи. Служив у нас якось на дійсній один учитель Гераль. Якось, коли ми всі дістали казармений арешт, він, розлігшись на нарах, розповів нам, що в Празькому музеї зберігається книжка записів військового суду ще за часів Марії-Терезії. Кожний полк мав тоді свого ката, що страчував солдатів того полку. Одного по одному, по терезіанському талеру за штуку. І цей кат, згідно з записами, в деякі дні заробляв навіть п’ять талерів. Це неважко зрозуміти, – розважливо додав Швейк, – тоді були великі полки, і їх безперестану поповнювали з сіл.

– Коли я був у Сербії, – сказав Водічка, – в нашій бригаді були такі, що добровільно за сигарети вішали чужаків. За повішеного чоловіка солдат діставав десяток сигарет «Спорт», за жінку й дитину – п’ять. Потім інтендантство почало наводити економію, й розстрілювали людей цілими гуртами. Зі мною служив один циган, і ми довго не могли второпати, що й він це робить. Правда, нас трохи дивувало, чому його завжди на ніч кличуть до канцелярії. Ми тоді стояли на Дрині. Раз уночі, коли його не було, одному з наших спало на думку понишпорити в його речах. І ось що виявилося: цей гультяй ховав у заплічному мішку аж три коробки по сотні «Спорту». Вдосвіта повернувся циган до нашої стодоли. Ми недовго розглядали його справу, звалили на землю, а один такий Белоун задушив його ременем. Та й живучий же був, чортів циган, як той кіт.

Старий сапер Водічка плюнув:

– Ніяк не можна було його задушити. Вже обробився, очі йому вилізли на лоба, а ще тріпотів, як недорізаний півень. Тоді його схопили двоє за голову, двоє – за ноги, шарпнули, як кішку, і скрутили йому в’язи. Потім ми начепили на нього мішок з його сигаретами і нишком кинули в Дрину. Хто б ті сигарети курив? А вранці його почали шукати.

– Ви повинні були заявити, що він здезертирував, – розважливо сказав Швейк. – Він, мовляв, довго до цього готувався і щодня хвалився, що ось-ось зникне.

– Та хто б там ще про такі речі думав? – відповів Водічка. – Ми своє зробили, а інше вже нас не турбувало. Там це було зовсім легко. Щодня хтось зникав, і вже навіть трупів з Дрини не витягали. Біля нашого розшарпаного ландверака[156]156
  Солдата крайової оборони.


[Закрыть] гарненько плив Дриною до Дунаю і роздутий чужак. Побачать таке вперше новачки, і аж температура в них підскакує.

– Треба було їм дати хінін, – сказав Швейк.

Вони саме ввійшли до барака, де містився дивізійний суд, а патруль зразу ж відвів їх до канцелярії № 8, там за довгим столом над купами актів сидів слідчий Руллер.

Перед ним на столі лежав том кодексу законів, а на ньому стояла недопита склянка чаю. Праворуч було розп’яття з штучної слонової кості. Запорошений Христос розпачливо дивився на підставку свого хреста, вкриту попелом і недокурками сигарет.

Слідчий Руллер, знов викликаючи жаль розп’ятого бога, саме однією рукою струшував попіл з сигаретки об підставку розп’яття, а другою рукою віддирав склянку з чаєм, яка прилипла до кодексу.

Звільнивши склянку з обіймів кодексу, він перегорнув сторінку книжки з бібліотеки офіцерського клубу.

Це був твір Фр. С. Краузе з багатонадійною назвою: «Forschungen zur Entwicklungsgeschichte der geschlechtlichen Moral»[157]157
  «Дослідження з історії розвитку статевої моралі» (нім.).


[Закрыть].

Задивившись на репродукції з наївних малюнків чоловічих і жіночих статевих органів з відповідними віршами, які відкрив учений Фр. С. Краузе у вбиральнях берлінського Західного вокзалу, слідчий не звернув уваги на прибулих.

Тільки коли Водічка закашляв, він стрепенувся й перестав розглядати репродукції.

– Was geht los?[158]158
  Що там трапилось? (нім.)


[Закрыть] – спитав він і знову почав перегортати сторінки, шукаючи продовження наївних малюночків, екскізів та начерків.

– Насмілюсь доповісти, пане аудиторе, – відповів Швейк, – камарад Водічка застудився і тепер кашляє.

Слідчий Руллер лише тепер поглянув на Швейка і на Водічку, намагаючись надати своєму обличчю суворого виразу.

– Нарешті ви приволоклися, ледарі, – сказав, порпаючись у купі паперів на столі. – Я наказав привести вас на дев’яту годину, а тепер уже майже одинадцята. Як ти стоїш, осле старий, – звернувся він до Водічки, бо той насмілився стати «вільно». – Як скажу ruht, лише тоді можеш робити зі своїми ножиськами, що хочеш.

– Насмілюсь доповісти, пане аудиторе, – відізвався Швейк, – у нього ревматизм.

– Ти ліпше заткни рот, – сказав слідчий Руллер. – Говоритимеш, коли я тебе запитаю. Ти вже тричі був У мене на допиті, і завжди ляпаєш те, чого не слід. Так знайду я нарешті ці кляті папери чи не знайду? Ну й маю я з вами, мерзотники, роботу. Ви думали під суд попасти, прорахувалися, голубчики. Ось подивіться, сучі сини, – сказав він, витягши з купи паперів товстенну папку з написом: «Schwejk und Woditschka»[159]159
  Швейк і Водічка (нім.).


[Закрыть]. – Не думайте собі, що тут, у дивізійному суді, будете вилежуватися на ліжках через якусь дурну бійку і на деякий час уникнете фронту. Заради вас я мусив по телефону говорити аж із судом при штабі армії, йолопи ви проклятущі.

Він зітхнув.

– Чого ти надимаєшся, Швейку? На фронті тобі одразу відпаде охота битися з якимись гонведами. Слідство над вами обома припиняється, і кожен піде до своєї частини, де буде покараний на рапорті. А тоді підете з маршовою ротою на фронт. Лише попадіться мені знов у руки, мерзотники, то я вас прикручу, аж язики повивалюєте. Ось вам довідка про звільнення, і поводьтеся по-людському. Проведіть їх до канцелярії номер два.

– Насмілюсь доповісти, пане аудиторе, – сказав Швейк, – ми обидва візьмемо ваші слова до серця і стократ дякуємо за вашу доброту. Коли б це було в цивільному житті, я насмілився б сказати, що ви золота людина. Отож ми обидва мусимо просити у вас пробачення за те, що ви з нами стільки часу втратили. Ми насправді цього не заслуговуємо.

– Забирайтеся вже під сто чортів! – загорлав слідчий на Швейка. – Пан полковник Шредер просив за вас. Коли б не він, не знаю, як би це вам обійшлося.

Водічка відчув себе знову давнім Водічкою тільки аж у коридорі, коли патруль вів їх до канцелярії номер два.

Солдат боявся запізнитися на обід і тому сказав:

– Та швидше, швидше, хлопці, сунетесь, як ті воші. Тоді Водічка попросив його не дуже розпускати губу.

– Щастя твоє, що ти чех. Коли б ти був мадяр, я б тебе роздер, як оселедця.

Військові писарі з канцелярії пішли на обід, і солдат, що супроводив Швейка і Водічку, мусив поки що привести їх знову до в’язниці дивізійного суду, і це не обійшлося без прокльонів на адресу ненависної породи військових писарів.

– Хлопці там знову зберуть увесь жир з юшки, – нарікав він трагічно, – а замість м’яса залишать мені жили. Я вчора також конвоював двох до табору, і хтось у мене за той час ізжер півхлібини, яку вони одержали за мене.

– Ви, як видно, тут у дивізійному суді тільки й думаєте, як би нажертись, – сказав Водічка, який знову піднісся духом.

Коли вони розповіли однорічниковї, як закінчилась справа, той вигукнув:

– Отже, маршова рота, друзі! «Попутного вітру!» – як люблять писати в журналі чеських туристів. Готування до променаду скінчене. Наше славне військове управління про все подбало і все виконало. Вас також запросили взяти участь у екскурсії до Галичини. «Ясна думка і серце веселе, хай вам щастя дорогу встеле». Вирушайте ж у далеку дорогу. Щиро полюбіть ті краї, де вас познайомлять із траншеями. Там же так гарно і надзвичайно цікаво. У далекій чужині будете почувати себе, як у своїй хаті, як на братній землі, а може, навіть і як у милій вітчизні. З високими почуттями вирушайте в дорогу до країн, про які ще старий Гумбольдт^{147}казав: «У цілому світі я не бачив нічого розкішнішого за ту дурну Галичину». Багатий і рідкісний досвід, якого набула наша славна армія під час відступу з Галичини в дні першого походу, буде для наших нових воєнних походів, певно, бажаним дороговказом при накресленні програми другої подорожі. Лише простуйте прямісінько до Росії і з радощів повистрілюйте в повітря всі патрони.

По обіді, перед відходом Швейка і Водічки до канцелярії, до них підійшов бідолашний учитель, автор поезії про вошей, і, відвівши обох набік, таємниче сказав:

– Не забудьте, коли вже будете на російському боці, зараз же сказати росіянам: «Здравствуйте, русские братья, мы братья чехи, мы не австрийцы».

Коли виходили з барака, Водічка, бажаючи демонстративно висловити свою ненависть до мадярів і підкреслити, що його тюрма не зламала й не похитнула його переконань, несподівано наступив на ногу мадярові, який не хотів служити в армії, і загорлав на нього: