Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 46 страниц)

Балоун відступив, розпачливо змахнув руками і пригнічено докинув:

– А що ж я вдію, коли я вже такий народився. Коли я ще був на військовій службі, то тричі приходив по обід до кухні, аж поки мене не замкнули. Якось я тричі підряд дістав реберце, а потім через нього відсидів цілий місяць. Дійся воля божа!

– Не бійтеся, Балоуне, – потішав його однорічник. – В історії батальйону не буде згадки про те, що ви загинули по дорозі з офіцерської кухні до окопів саме в ту мить, як допалися до чужого обіду. Ви ввійдете в історію разом з усіма солдатами нашого батальйону, що загинули за славу нашої монархії, як, наприклад, фельдфебель-рахівник Ванек.

– А яку смерть ви мені призначаєте, Мареку?

– Не дуже поспішайте, пане фельдфебелю. Так швидко це не робиться.

Однорічник замислився:

– Ви з Кралуп, коли не помиляюся? Отже, пишіть додому до Кралуп, що ви зникнете безвісти, але пишіть якось так, обережно. Чи, може, ви бажаєте бути тяжкопораненим і лежати за дротяними загорожами? Уявіть собі, лежите ви гарненько з переламаною ногою цілий день. Вночі ворог прожектором освітлює наші позиції і помічає вас; гадаючи, що ви розвідник, починає гатити по вас гранатами та шрапнеллю. Ви зробили величезну послугу нашому війську, бо ворог витратив на вас одного стільки боєприпасів, що їх вистачило б на цілий батальйон. І після всіх тих вибухів тлінні останки ваші вільно пливуть над землею, розрізаючи своїм обертальним рухом повітря. Вони співають пісню великої перемоги. Коротше, кожен свого дочекається і кожен з нашого батальйону відзначиться, так що славні сторінки нашої історії будуть насичені перемогами. Хоч я б і не хотів перебирати міру, але нема іншої ради. Все це треба зробити сумлінно і заздалегідь, щоб і по нас залишилася якась пам’ятка. Бо десь так у вересні з нашого батальйону не залишиться вже нічого, крім славних сторінок історії. Вони промовлятимуть до серця всіх австрійців і незаперечно доведуть, що всі ті, хто вже не побачить свого дому, боролися відважно, як леви. І знаєте, пане Ванеку, я вже склав кінець цього некролога. «Честь і слава полеглим у бою! Їхня любов до монархії – найсвятіша любов, бо вона завершилася смертю. Хай кожен вимовляє їхні імена, як, наприклад, ім’я Ванек, з пошаною. А ті, що найболючіше відчули втрату батьків родини, хай з гордістю витруть сльози, бо полеглі в бою були герої нашого батальйону».

Телефоніст Ходоунський і кухар Юрайда з великою цікавістю прислухалися до промови однорічника про майбутню історію батальйону.

– Підійдіть, будь ласка, ближче, панове, – сказав однорічник, перегортаючи свої записи. – Ось сторінка п’ятнадцята: «Телефоніст Ходоунський поліг третього вересня водночас з батальйонним кухарем Юрайдою». Слухайте далі: «Безпрецедентне геройство. Перший —. беззмінно сидячи три дні й три ночі біля апарата, ризикуючи життям, рятує телефонний дріт у своєму бліндажі. Другий, помітивши, що загрожує смертельна небезпека, бо ворог намагається обійти нас усіх з флангу, кидається з казанком гарячої юшки на ворога і сіє жах у його ошпарених рядах. Смерть обох прекрасна. Першого розірвала міна, другий задушився від отруйних газів, які йому підсунули під ніс, коли герой уже не мав чим боронитися. Обидва гинуть з вигуками: «Es lebe unser Batalionskommandant!»[306]306
  Хай живе наш батальйонний командир! (нім.)


[Закрыть] Головному командуванню не залишається нічого іншого, як щодня у формі наказу виносити нам подяку, щоб і інші частини нашої армії знали про відвагу нашого батальйону і брали з нас приклад. Можу вам прочитати витяг з наказу по армії, який буде зачитаний по всіх частинах. Він дуже подібний до наказу ерцгерцога Карла, коли той із своїм військом у році тисяча вісімсот п’ятому стояв перед Падуєю, де другого ж дня йому добре натерли морду. Отже, слухайте, що будуть читати про наш батальйон як про геройську частину – приклад і зразок для всіх військ: «Я вірю, що вся армія наслідуватиме взірець героїзму вищезазначеного батальйону і, зокрема, засвоїть його відвагу і віру в свої сили, його непохитність у час небезпеки, його надзвичайне геройство, любов і довіру до своїх командирів, одне слово, всі чесноти, якими відзначився цей батальйон і які ведуть його до гідних подиву подвигів на благо і перемогу нашої імперії. Хай же всі наслідують його приклад!»

З кутка, де лежав Швейк, почулося голосне позіхання, а потім Швейк заговорив уві сні:

– Ваша правда, пані Мюллерова: бувають люди подібні одне до одного. В Кралупах ставив артезіанські криниці такий собі пан Ярош. Він і годинникар Лейганц із Пардубиць були подібні між собою, як дві краплі води, і знову-таки той Лейганц був викапаний Піскор із Їчина, а всі троє були подібні до невідомого самогубця, якого знайшли повішеним і зовсім уже зотлілим в одному ставку біля їндржихового Градця, просто біля залізниці, де він, мабуть, кинувся під поїзд. – Знову солодке позіхання, і всі почули далі: – Усім іншим присудили заплатити великий штраф, а завтра, пані Мюллерова, зваріть мені локшини. – Швейк перевернувся на другий бік і захропів, а між кухарем-окультистом Юрайдою і однорічником почалися дебати про вгадування майбутнього.

Окультист Юрайда вважав, що хоч на перший погляд здається і дурницею писати жартома про те, що скоїться в майбутньому, але нема сумніву, що така забава дуже часто вміщає в собі пророчі факти, коли душевний зір людини під впливом таємничих сил проникає крізь заслону невідомого майбутнього. Від тієї хвилини з язика Юрайди не сходили ці «заслони». У кожному другому реченні він згадував цю заслону майбутнього, аж поки нарешті не переключився на регенерацію, тобто на відновлювання людського тіла, приплів до цього здатність інфузорій відроджуватися і скінчив заявою, що кожен може відірвати ящірці хвіст і той у неї знову відросте.

Телефоніст Ходоунський до цього додав, що було б не життя, а мед, коли б людина мала ті самі властивості, що і ящірка. Ось, наприклад, на війні: відірве, скажімо, комусь голову або іншу частину тіла. Військове відомство дуже б радо вітало це, тоді в армії не було б зовсім інвалідів. Один такий австрійський вояк, у якого безперервно відростали б ноги, руки, був би, напевно, цінніший за цілу бригаду.

Однорічник заявив, що на сьогодні, завдяки дуже розвиненій воєнній техніці, з великим успіхом можна було б розкраяти ворога хоч би й на три поперечні частини. Існує закон відновлення окремих частин тіла деяких інфузорій. Кожний відділений шматочок відновлюється і виростає в самостійний організм. В аналогічному випадку після кожної битви австрійське військо, яке брало участь у бою, збільшувалося б утричі, вдесятеро, з кожної ноги розвивався б новий, свіжий піхотинець.

– Якби вас оце почув Швейк, – зауважив фельдфебель-рахівник Ванек, – він одразу ж навів би який-небудь приклад.

Швейк негайно зреагував на своє ім’я і промимрив:

– Hier![307]307
  Тут! (нім.)


[Закрыть] – Та, виявивши таким способом свою військову дисциплінованість, він одразу ж захріп знову.

В прочинених дверях вагона з’явилася голова поручника Дуба.

– Швейк тут? – спитав.

– Спить, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, – відповів однорічник.

– Якщо я питаю Швейка, ви, однорічнику, повинні зараз же скочити й покликати його.

– Не можна, пане лейтенанте, він спить.

– То збудіть його! Я дивуюся, однорічнику, як це вам одразу ж не спало на думку. Ви повинні проявляти більше послужливості перед своїми начальниками. Ви мене ще не знаєте, але ви мене ще взнаєте.

Однорічник почав будити Швейка.

– Швейку, горить, уставай!

– Коли горіли Одколкові млини, – забурмотів Швейк, перекидаючись на другий бік, – приїхали пожежники аж з Височан…

– Як зволите бачити, – сказав спокійно однорічник поручникові Дубові, – я його буджу, але нічого не виходить.

Поручник Дуб розлютився:

– Як ваше прізвище, однорічнику?

– Марек.

– Ага, так це ви той однорічник Марек, що не вилазив з арешту, чи не так?

– Справді, пане лейтенанте, я, так би мовити, пройшов однорічний курс у криміналі і був реабілітований, а саме: після звільнення з дивізійного суду, де виявилася моя невинність, мене призначено батальйонним історіографом і мені залишили звання однорічника.

– Довго ви ним не будете, – сатанів поручник Дуб, увесь червоний як варений рак. Колір обличчя в нього мінявся так швидко, нібито хтось бив його по щоках. – Я вже прикладу до цього свою руку!

– Дуже прошу, пане лейтенанте, записати мене на рапорт, – серйозно сказав однорічник.

– Ви зі мною не жартуйте, – гаркнув поручник Дуб, – я вам покажу рапорт. Ми ще зустрінемося. Вам не здорово відгукнеться, бо ви мене взнаєте, коли ще дотепер не знаєте.

Поручник Дуб розгнівано відійшов від вагона, забувши в роздратуванні про Швейка, хоч ще хвилину тому мав намір покликати його і наказати: «Ану, дихни на мене!» Це мав бути останній засіб піймати Швейка на недозволеному вживанні алкоголю. Але тепер уже було пізно, бо, коли за півгодини поручник Дуб схаменувся і знову повернувся до вагона, солдатам роздали чорну каву з ромом.

Швейк уже встав і на голос поручника Дуба вистрибнув з вагона, як сарна.

– Дихни на мене! – вереснув поручник Дуб.

Швейк видихнув на нього увесь вміст своїх легенів, немов гарячий вітер поніс у поле запах горілчаного заводу.

– Чим від тебе, драбуго, тхне?

– Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, від мене тхне ромом.

– Отже, бачиш, голубчику, – переможно вигукнув поручник Дуб. – Нарешті я тебе накрив.

– Так, пане лейтенанте, – сказав Швейк без найменшого занепокоєння. – Саме хвилину тому ми дістали ром до кави, і я випив спочатку ром. Та якщо, пане лейтенанте, є якесь нове розпорядження і треба пити спочатку каву, а потім ром, прошу пробачити, більше це не повториться.

– А чого ти так хропів, коли я півгодини тому підходив до вагона? Таж тебе не могли добудитися.

– Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я цілу ніч не спав, бо згадував ті часи, коли ми були на маневрах біля Веспрема^{192}. Перший і другий армійські корпуси, що виконували роль ворога, йшли через Штірію і західну Угорщину і оточили наш четвертий корпус, а він був розквартирований у Відні та його околицях, де в нас усюди були укріплення, але вони нас обійшли І пробралися аж на міст, який наводили сапери з правого берега Дунаю. Ми готувалися до наступу, а нам на допомогу мали прийти війська з півночі, а потім з півдня від Осека^{193}. Тоді зачитали наказ, що нам на допомогу йде третій армійський корпус, аби нас не розбили між озером Балатоном і Пресбургом, коли ми наступатимемо проти другого армійського корпусу. Та нічого з того не вийшло. Ми мали вже ось-ось перемогти, але просурмили відбій, і виграли ті, з білими пов’язками.

І поручник Дуб не промовив ні слова і, збентежено хитаючи головою, пішов геть, але зараз же знову повернувся від штабного вагона і гукнув Швейкові:

– Закарбуйте собі всі: настане час, і ви будете переді мною скавчати.

На більше він не спромігся і, постоявши ще трохи, попростував до штабного вагона, де капітан Сагнер допитував одного бідолаху з дванадцятої роти, якого затримав фельдфебель Стрнад. Цей солдат почав уже тепер дбати про свою безпеку в окопах і звідкись зі станції приволік оббиті бляхою дверцята від свинюшника. Солдат стояв виструнчившись, з вибалушеними від переляку очима і виправдовувався: він, мовляв хотів узяти цї дверцята з собою до траншеї як охорону проти шрапнелі, хотів убезпечитися.

Скориставшися з нагоди, поручник Дуб проголосив довгу промову про те, як треба поводитись солдатові, в чому полягають його обов’язки щодо батьківщини і монарха – верховного головнокомандувача і найвищого військового повелителя. Якщо в батальйоні є такі елементи, їх треба виполоти, покарати і позбавити волі. Це базікання було таке гидке, що капітан Сагнер поплескав винного по плечу і сказав йому:

– Біс із вами! Якщо ви справді зробили це з дурного розуму, то вдруге так не робіть. Адже це дурниці. Дверцята поставте на місце, звідки ви їх узяли, і йдіть під три чорти!

Поручник Дуб прикусив губу і вирішив, що, власне, тільки від нього залежить порятунок підірваної дисципліни в батальйоні. Тому він ще раз обійшов усю територію вокзалу і біля одного складу, де великими літерами по-угорському й по-німецькому було написано: «Курити заборонено», – надибав на якогось солдата: той сидів там і спокійно читав газету, закрившись нею так, щоб не було видно його петличок.

Дуб гаркнув на нього:

– Струнко!

Це був солдат з угорського полку, що стояв у Гум енному в резерві. Поручник Дуб трусонув його, угорський солдат підвівся і, не вважаючи навіть за потрібне козирнути, встромив газету в кишеню і рушив у напрямку шосе. Поручник Дуб, як привид, пішов слідом за ним, але солдат прискорив крок і, обернувшись, насмішкувато підвів угору руки: хай, мовляв, офіцер ні на хвилину не сумнівається, він одразу встановив його приналежність до одного з чеських полків. Потім солдат побіг і зник між хатами по той бік шосе.

Поручник Дуб, щоб якось показати, ніби він анітрохи не причетний до цієї сцени, з гідністю ввійшов до маленької крамнички біля шосе, збентежено показав рукою на велику котушку чорних ниток, заплатив і, сунувши її в кишеню, повернувся до штабного вагона. Тут він наказав батальйонному ординарцеві покликати свого денщика Кунерта і, віддаючи йому нитки, мовив:

– Про все доводиться самому дбати. Я знаю, що ви про нитки й не згадали.

– Насмілюся доповісти, пане лейтенанте, у нас їх повно.

– Ану, покажіть. Та негайно! Ви думаєте, я вам вірю?

Коли Кунерт повернувся з цілою коробкою білих і чорних котушок, поручник Дуб сказав:

– Ти, йолопе, придивися як слід до тих ниток, що ти приніс, і до моєї великої котушки! Бачиш, які твої нитки тонкі, як легко вони рвуться, а тепер поглянь на мої: скільки треба сили, щоб їх перервати. На фронті нам не потрібно ніякого мотлоху, на фронті все мусить бути якнайкраще. Отож візьми всі нитки і чекай моїх наказів, та пам’ятай, нічого не роби самостійно, на свій розум, а коли щось купуватимеш, завжди питайся мене. І не бажав би я тобі мене пізнати. Ти мене ще не знаєш з поганого боку.

Коли Кунерт вийшов, поручник Дуб звернувся до надпоручника Лукаша:

– Мій денщик дуже інтелігентна людина. Інколи зробить якусь помилку, але взагалі дуже добре все розуміє. Головна риса його вдачі – це безсумнівна чесність; я в Бруку дістав із села від шуряка посилку з кількома смаженими молодими гусками, і, ви повірите, він навіть не доторкнувся до них, а оскільки я сам не міг їх швидко з’їсти, то вони засмерділись. Але він їх волів не чіпати. Ось що значить дисципліна. Офіцер повинен виховувати солдатів.

Надпоручник Лукаш, намагаючись показати, що не слухає базікання цього дурня, відвернувся до вікна і промовив:

– Так, сьогодні середа.

Тоді поручник Дуб, відчуваючи потребу взагалі поговорити, звернувся до капітана Сагнера й сказав фамільярним, товариським тоном:

– Слухайте, капітане Сагнер, що ви думаєте про…

– Пардон, одну хвилинку, – сказав капітан Сагнер і вийшов з вагона.

* * *

Тим часом Швейк говорив з Кунертом про його пана.

– Де ти був увесь час, чом тебе не було видно? – спитав Швейк.

– Хіба не знаєш? – сказав Кунерт. – 3 моїм старим пришелепою спокою нема. Щохвилини кличе мене до себе й питає про справи, до яких мені нема ніякого діла. Наприклад, питався мене також, чи приятелюю я з тобою. Я йому відповів, що ми дуже рідко бачимось.

– Дуже гарно з його боку питати про мене. Я його дуже люблю, твого пана лейтенанта. Він такий милий, добросердечний, солдатам просто батько рідний, – серйозно сказав Швейк.

– Го-го, аби ж то, – заперечив Кунерт. – Це така свиня, якої світ не бачив. А дурний, як куряче гузно. Остобісів мені, як та… Весь час присікується й присікується.

– Та невже! – дивувався Швейк. – А я думав, що це така порядна людина. Ти якось чудно говориш про свого лейтенанта, та ви, денщики, мабуть, такими вродилися. Хоча б узяти, наприклад, денщика майора Венцеля. Той про свого пана інакше не скаже, як «кавалок ідіотського йолопа», а денщик полковника Шредера називає свого пана «засцяною потворою і смердючим тхором». Це, бач, від того, що кожний денщик вчиться від свого пана. Коли б сам пан не лаявся, то й денщик не дозволяв би собі цього. Коли я служив у Будейовицях, був у нас один лейтенант Прохазка, так той не дуже лаявся: тільки, було, й скаже своєму денщикові: «Ти, розкішна корово». Іншої лайки денщик Гібман від нього не чув. Гібман так звик до цього, що коли відслужив своє і повернувся додому, то і до татуня, і до мамуні, і до сестер інакше не звертався, як: «Ти, розкішна корово». Звернувся так і до своєї нареченої. Вона від нього відмовилася та ще й подала до суду за образу честі, бо він це сказав не тільки їй, але і татуню її, і мамуні привселюдно, десь на танцях. Не простила йому й на суді, заявивши, що якби він назвав її «коровою» десь у куточку, то, можливо б, вона і погодилась миритися, але так – це сором на всю Європу. Між нами кажучи, Кунерте, я б такого про твого лейтенанта ніколи не подумав. Коли я з ним уперше розмовляв, він справив на мене таке симпатичне враження, немов свіжокопчена сарделька. А коли я говорив з ним удруге, він видався мені дуже начитаним і якимось таким одухотвореним… А звідки ти, власне? З самих Будейовиць? Хвалю, коли хто-небудь з самого звідки-небудь. А де ти там живеш? Під аркадами? Це добре. Там бодай улітку прохолодно. Маєш родину? Жінка і троє дітей? Та ти ж щасливий, приятелю! Принаймні буде кому тебе оплакувати, як говорив на проповідях мій фельдкурат Кац. І воно таки правда, бо я якось у Бруку чув розмову одного полковника з запасними, що їхали до Сербії. Він говорив, що солдат, який залишає вдома родину і гине на полі бою, рве всі родинні зв’язки. Стривай, у нього це вийшло так: «Коли є мертфий, фін мертфий для ротина, ротинний зв’язок фше нема, то фін ein Held[308]308
  Герой (нім.).


[Закрыть] те, що сфій шиття hat geopfert[309]309
  Пожертвував (нім.).


[Закрыть] за феликий ротина, за Vaterland[310]310
  Батьківщину (нім.).


[Закрыть]». Ти живеш на п’ятому поверсі?

– На першому.

– Так, так, справді, тепер я згадав, що там на площі у Будейовицях немає жодного п’ятиповерхового будинку. Вже йдеш? Ага, твій пан офіцер стоїть перед штабним вагоном і дивиться сюди. Коли б він тебе спитав, чи я випадково про нього нічого не говорив, то скажи йому, не приховуючи, що я про нього говорив, і не забудь йому переказати, як гарно я про нього згадував. Адже рідко можна зустріти такого офіцера, який би так по-дружньому і по-батьківському ставився до солдатів, як він. Не забудь повідомити його, що він мені видається дуже начитаним, і скажи також, що він дуже ентелікентний[311]311
  Швейк навмисне перекручує слово.


[Закрыть]. Крім того, розповіси йому, що я вчив тебе бути порядним і виконувати всі його найдрібніші бажання. Запам’ятав?

Швейк уліз до вагона, а Кунерт з нитками пішов до свого барлога.

За чверть години поїхали далі на Нову Чабину через спалені села Брестов і Великий Радвань. Видно було, що тут ішли жорстокі бої.

Схили Карпат і підніжжя були пориті окопами. Вони тяглися з улоговини до улоговини, вздовж залізничної колії з новими шпалами. Обабіч дороги виднілися великі вирви від гарматних набоїв.

Місцями через потоки, які вливалися до Лаборця (залізниця йшла понад його верхньою течією), було видно нові мости і обгорілі каркаси старих.

Уся Медзілаборецька долина була порита й розкопана, немовби тут працювали армії гігантських кротів. Шосе за річкою було розрите і розбите, а поля біля нього столочені лавиною військ, що прокотилася тут.

Повені й дощі залишили по краях вирв пошматоване лахміття австрійських мундирів.

За Новою Чабиною на старій обгорілій сосні між сплетеним гіллям висів чобіт якогось австрійського піхотинця з частиною його гомілки.

Навколо стояли оголені ліси без глиці, без листя, дерева без верховіть; хутори були зруйновані – все це наслідок шаленого артилерійського вогню.

Поїзд їхав поволі, по свіжих насипах, так що увесь батальйон міг докладно ознайомитися з принадами війни і, дивлячись на військові кладовища з хрестами, що біліли на полонинах та по спустошених схилах гір, поступово, але певно підготуватися до бойової слави, яка увінчається заболоченим австрійським кашкетом, що теліпається на білому хресті.

Німці з-під Кашперських гір, які сиділи в задніх вагонах і ще при в’їзді на станцію Миловиці ревіли своє: «Wann ich kumm, wann ich wieda kumm…», – після Гуменного принишкли, бо зрозуміли, що багато з тих, чиї шапки висять на могилах, також співали про те, як буде гарно, коли вони знову повернуться й назавжди залишаться вдома зі своєю коханою…

В Медзілаборці поїзд зупинився за розбитим, спаленим вокзалом, із закурених стін якого стирчали покручені залізні балки.

Новий довгий дерев’яний барак замість спаленого вокзалу, поставлений нашвидкуруч, поспіль, обліпили плакати всіма мовами: «Підписуйтесь на австрійську воєнну позику».

В іншому такому ж бараці містився пункт Червоного Хреста, звідки разом з гладким військовим лікарем вийшли дві сестри-жалібниці. Вони голосно сміялися з цього військового лікаря, який, щоб їх розвеселити, наслідував різні звірячі голоси і невміло рохкав.

Під залізничним насипом у долині потоку лежала розбита польова кухня.

Показуючи на неї, Швейк звернувся до Балоуна:

– Поглянь, Балоуне, що нас незабаром чекає. Саме мали роздавати обід, і раптом прилетіла граната і он як потрощила кухню.

– Страхіття! – зітхнув Балоун. – Я ніколи не думав, що потраплю в таке. А все через мою пиху. Від пихи я вже й пупа не чув на череві. Адже я, тварюка, минулої зими купив собі в Будейовицях шкіряні рукавиці. Вже мені негоже було носити на своїх селянських пазурах старі плетені рукавиці, які носив мій небіжчик тато. Я все скиглив за тими шкіряними, міськими. Батько горох варений жер, аж за вухами лящало, а я гороху ані в рот. Тільки птицю і птицю. Вже й на свинячу печеню крутив носом, і жінка мусила готувати її, прости мене боже, на пиві.

Балоун у цілковитому розпачі почав свою генеральну сповідь:

– Я говорив непоштиво про святих угодників і угодниць, а в шинку на Мальші, у Дольному Загаю, побив капелана. В господа бога я ще вірив – цього не зрікаюсь, але щодо святого Иосифа, то я мав сумнів. Усіх святих терпів у хаті, лише образ святого Иосифа виніс. І ось тепер господь покарав мене за всі мої прогрішення і розпусту. А скільки я нагрішив у млині! Скільки разів я лаяв свого татуня, шматком хліба йому докоряв, коли він пішов на спочинок, а жінку свою мучив.

Швейк замислився:

– Ви мельник, правда? То вам належало б знати, що божі млини мелють поволі, але до кінця. Адже через вас, певно, і вибухнула світова війна.

Однорічник устряв у розмову:

– Своїм богохульством, Балоуне, і тим, що ви не визнавали всіх угодників і угодниць, ви собі добряче нашкодили, бо треба вам знати, що наша австрійська армія вже віддавна чисто католицька і бере приклад у нашого найвищого верховного головнокомандувача. Як ви взагалі наважилися з отрутою ненависті в душі супроти навіть деяких святих і угодників іти в бій, коли військове міністерство завело в гарнізонних командах єзуїтські проповіді для панів офіцерів і коли на Великдень ми бачили урочистий військовий хресний хід? Ви мене, Балоуне, розумієте? Вам ясно, що ви, власне, виступаєте проти традиційного духу нашої славної армії? Або з тим святим Иосифом, образок якого, за вашими словами, ви викинули зі своєї світлиці. Адже він, Балоуне, і є покровитель усіх тих, хто хоче викрутитися з війни. Він же був тесляр. А знаєте прислів’я: «Погляньмо, де тесляр залишив шпарку». Скільки людей пішло з цим гаслом у полон, не знайшовши іншого виходу. Оточені з усіх боків, вони рятували себе не тільки з позицій свого егоїзму, але як членів армії, щоб потім, повернувшися з полону, мати змогу сказати найяснішому імператорові: «Ми тут і чекаємо на дальші накази!» Ви розумієте, Балоуне, що я цим хочу сказати?

– Не розумію, – зітхнув Балоун. – Я маю тупу макітру. Мені треба все повторювати разів з десять.

– А може, трохи скинеш? – спитав Швейк. – То я тобі поясню ще раз. Ти, значить, чув, що маєш поводитися згідно з духом нашої армії, що повинен вірити в святого Йосифа, а коли вороги оточать тебе, дивитися, де тесляр залишив шпарку, щоб урятувати себе для найяснішого імператора і для нових воєн. Тепер ти вже, мабуть, зрозумів і добре зробиш, коли висповідаєшся перед нами трохи докладніше у своїх негідних вчинках там, у млині. Але боронь боже розповідати щось подібне до того анекдота про наймичку, що пішла сповідатися до отця духовного і, коли вже всі гріхи виклала, засоромилася і призналася, що вона щоночі робить неморальні речі. Зрозуміло, святий отець, почувши таке, облизнувся і сказав: «Ну-ну, не соромся, мила дочко, я ж заступник бога; розкажи мені докладненько про ті свої неподобні штучки». Тоді вона з сорому розплакалася, бо, мовляв, допускалася страшних речей. Він почав її знову умовляти, що він же її отець духовний, і нарешті, аж тремтячи вся, вона розповіла, що кожного вечора роздягалася і лізла до ліжка. І знову не можна було з неї слова витягти. Вона ще більше розревлася. А він своє: «Не соромся, людина від свого народження гріховна посудина, але боже милосердя нескінченне!» Тут вона наважилася і, плачучи, розповіла: «Коли я роздягнена лягала до ліжка, я завжди виколупувала бруд поміж пальців на ногах та ще й нюхала його». Ото й усі її неподобства. Але ти, Балоуне, сподіваюсь, не такі речі в млині робив і тому розповіси нам щось цікавіше про справжні неподобства.

Балоун, як виявилося з його слів, творив неподобні речі з селянками, а неподобство полягало в тому, що він підмішував їм гірших гатунків борошно і в своїй простоті душевній називав це неподобством. Найбільше був розчарований телеграфіст Ходоунський. Він усе допитувався, чи справді в млині в нього нічого не було з селянками на мішках борошна. На це Балоун відповів, вимахуючи руками:

– Я на це був задурний.

Солдатам об’явили, що обідати вони будуть за Палотою на Лупківському перевалі. І справді, батальйонний фельдфебель-рахівник з ротними кухарями і поручником Цайтгамлем, який завідував господарськими справами батальйону, пішли до села Медзілаборців, а з ними відкомандирували патруль з чотирьох солдатів.

За півгодини вони повернулися з трьома зв’язаними свиньми і з ридаючою родиною русина, в якого реквізували цих свиней. З ними йшов гладкий військовий лікар з барака Червоного Хреста, який щось наполегливо пояснював поручникові Цайтгамлю, а той знизував плечима.

Перед штабним вагоном суперечка досягла кульмінації, бо військовий лікар почав доводити капітанові Сагнерові, що ці свині призначені для лазарету Червоного Хреста. Селянин, звичайно, не хотів нічого знати і вимагав, щоб йому повернули свиней, мовляв, це його останнє добро, і він ніяк не може віддати їх за ту ціну, яку йому запропонували.

При цьому він тицяв затиснені в кулаці гроші, які він дістав за свиней, капітанові Сагнерові, а селянка тримала капітана за другу руку і цілувала її з покорою, властивою для цього краю.

Капітан Сагнер зовсім розгубився, і йому ледве вдалося відштовхнути стару селянку. Але це не допомогло. Замість неї прийшли молоді сили, які в свою чергу теж почали лизати йому руки.

Поручник Цайтгамль заявив тоном комерсанта:

– Цей нахаба має ще дванадцять свиней, і йому заплатили зовсім правильно, згідно з останнім дивізійним наказом номер дванадцять тисяч чотириста двадцять, частина господарська. Згідно з параграфом шістнадцятим цього наказу, «…свиней треба купувати в місцях, не зачеплених війною, не дорожче двох крон шістнадцяти гелерів за один кілограм живої ваги. В місцях, зруйнованих війною, додається на один кілограм живої ваги тридцять шість гелерів. Отже, за один кілограм належить платити дві крони п’ятдесят два гелери. Примітки: якщо буде виявлено, що в місцях, зруйнованих війною, вціліли господарства з повним складом поголів’я свиней, то їх можна відправити для постачання проїжджих військових частин; платити ж за реквізовану свинину належить, як у місцях, не зачеплених війною, з особливою доплатою в дванадцять гелерів за один кілограм живої ваги. Якщо ситуація не зовсім ясна, треба тут же на місці скласти комісію в складі власника худоби, командира проїжджої військової частини і офіцера або фельдфебеля-рахівника (якщо йдеться про менші частини), якому доручено господарство».

Це все поручник Цайтгамль прочитав з копії дивізійного наказу, яку він весь час носив із собою і вивчив майже напам’ять.

– «У прифронтовій смузі оплата за один кілограм моркви підвищується на п’ятнадцять цілих три десятих гелера, а за цвітну капусту для offiziersmenagekucheabteilung[312]312
  Відділу кухні офіцерського харчування (нім.).


[Закрыть] треба платити одну крону сімдесять п’ять гелерів за один кілограм».

Ті, хто писав у Відні цей наказ, уявляли собі прифронтову територію як землю, що потопає в моркві і цвітній капусті.

Поручник Цайтгамль, звичайно, прочитав це схвильованому селянинові по-німецькому і запитав його також по-німецькому, чи він це зрозумів. А коли той заперечливо похитав головою, гримнув на нього:

– Отже, ти хочеш комісію?

Той зрозумів слово «комісія» і кивнув головою. Тим часом свиней його вже поволокли до польових кухонь на страту. Селянина обступили виділені для реквізиції солдати з багнетами, і комісія вирушила до нього на хутір, щоб там визначити, чи має він дістати дві крони п’ятдесят два гелери за кілограм, чи тільки дві крони і двадцять вісім гелерів.

Не встигли вони вийти на дорогу, що вела до села, як від польових кухонь тричі розляглося предсмертне верещання свиней. Селянин зрозумів, що все скінчено, і розпачливо вигукнув:

– Давайте мені за кожну свиню по два ринських[313]313
  Місцеве українське населення мало свої назви для означення австрійської валюти: гелер – сотик, гульден (золотий) – ринський тощо. Один ринський дорівнював двом кронам.


[Закрыть].

Чотири солдати оточили його щільніше, а вся родина загородила дорогу капітанові Сагнерові і поручникові Цайтгамлю, впавши перед ними навколішки в пилюку посеред шляху. Мати з двома доньками обіймали коліна обох, називали їх благодійниками, аж поки селянин не гримнув на них і не загорлав українським діалектом угорських русинів, щоб вони встали. Хай, мовляв, солдати подавляться цими свиньми.

На цьому комісія припинила свою діяльність. Але селянин раптом збунтувався і почав погрожувати кулаком. Тоді один із солдатів так садонув його прикладом, що той аж перекинувся. І вся родина, хрестячись, кинулась тікати на чолі з батьком.

А ще за десять хвилин батальйонний фельдфебель-рахівник разом з батальйонним ординарцем Матушичем ласували в своєму вагоні свинячим мозком, і, напихаючи пельку, раз у раз уїдливо зверталися до писарів:

– І ви б жерли, правда? Але що вдієш, хлопці, це тільки для старшин. Куховарам – нирки і печінка, мозок і ошийок для панів фельдфебелів, а молодшим писарям лише подвійна солдатська порція м’яса.

Капітан Сагнер уже дав наказ щодо офіцерської кухні: «Печеня зі свинини з кмином, вибрати для цього найкраще м’ясо, не дуже жирне». Ось чому, коли на Лупківському перевалі роздавали солдатам обід, кожен з них виявив у своєму казанку по два маленьких шматочки м’яса, а той, хто народився під нещасливою планидою, знайшов лише шматочок шкурки.