Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 46 страниц)

2. ШВЕЙКІВ БУДЕЙОВИЦЬКИЙ АНАБАСИС

Античний полководець Ксенофонт^{97}без карти пройшов усю Малу Азію, побував бозна-де. Стародавні готи чинили свої напади також без топографічних знань. Завжди просуватися вперед – це і є анабасис. Пробиратися незнайомими країнами, потрапляти в оточення ворогів, які вичікують на найближчу нагоду, щоб скрутити тобі в’язи. Та коли в кого була така мудра голова, як у Ксенофонта або як у тих розбійників з різних племен, що прийшли до Європи хтозна-звідки – від Каспійського або Азовського морів, – той під час походів творив справжні дива.

Римські легіони Цезаря, потрапивши так само без карти аж ген на північ до Галльського моря, вирішили – нібито їм було ще не досить отих приємностей походу – повернутися до Рима іншою дорогою. І потрапили туди. Мабуть, саме з того часу й кажуть, що всі дороги ведуть до Рима.

Так само всі дороги ведуть і до Чеських Будейовиць, у чому бравий вояк Швейк був цілком переконаний, коли замість Будейовицького краю побачив села Мілевської округи.

Однак він, не зупиняючись, ішов далі, бо хіба може якесь там Мілевське перешкодити будь-якому бравому воякові все ж таки колись дійти до Чеських Будейовиць.

Таким чином, за деякий час Швейк опинився біля Кветова, на захід від Мілевська. Він уже переспівав усі, які знав, військові пісні про солдатські походи й перед Кветовом був змушений почати спочатку:

 
Гей, коли ми вирушали,
Всі дівчата заридали…
 

Якась стара бабуся, повертаючись із костьолу дорогою, що вела з Кветова до Вражи й далі на захід, похристиянському привіталася з Швейком і зав’язала з ним розмову:

– Добрий вечір, солдатику, чи далеко прямуєте?

– Іду я, матінко, в полк до Будейовиць, – відповів Швейк, – до цісаря на війноньку.

– Та ви ж ідете не в той бік, солдатику! – вжахнулася бабуся. – Сюдою ви зроду-віку туди не доберетеся. Це дорога прямісінько на Клатов.

– Я гадаю, – шанобливим тоном відповів Швейк, – що і з Клатова можна дістатися до Будейовиць. Хоч це, правда, добра прогулянка для людини, що поспішає чимдуж до свого полку, старається вчасно прибути на місце, Щоб не мати, боронь боже, якихось неприємностей.

– У нас теж був один такий шибеник. Звали його Тонічек Машків, – зітхнула бабуся. – Отож мав їхати до Пльзня, в ополчення. Він родич моєї небоги. Поїхав. А за тиждень його вже шукали жандарми, бо не доїхав по полку, а ще за тиждень він з’явився в нас у цивільному одязі й казав, буцімто його пустили додому у відпустку. Тоді староста пішов на жандармський пост, а ті вже його з цієї відпустки й витягли. Вже й листа написав з фронту, поранений, ноги позбувся!

Бабуся співчутливо подивилася на Швейка:

– Почекайте мене ось у тому лісочку, солдатику. Я винесу вам картопляної юшки, хоч трохи зігрієтесь. Нашу хату звідсіля видно: бачите, ген там за лісочком, трохи праворуч. А через наше село Враж, боронь боже, не йдіть, бо в нас жандарми, як тії шуліки. Потім з лісочка подайтеся на Мальчин. До Чижової, вояченьку, не заходьте. І там не жандарми, а справжні гицлі: хапають дезертирів. Прямуйте лісом аж до Седльців біля Гораждовиць. Там дуже добрий жандарм: він кожного пропускає через село. А папери хоч якісь маєте?

– Ні, матусю, не маю.

– Тоді й до Седльців не потикайтеся, йдіть ліпше на Радомишль, та глядіть, прибудьте туди надвечір, коли вже всі жандарми сидітимуть у шинку. Там на Долішній вулиці за Флоріаном розшукайте домок, такий собі голубенький, і спитайте господаря Меліхарка. То мій брат. Поклоніться йому від мене, а він уже вам покаже, як потрапити до тих Будейовиць.

Швейк чекав на бабусю в лісочку більше ніж півгодини; потім грівся картоплянкою, яку йому принесла бідна старенька в горщику, загорнутому в подушку, щоб не прохолов, а вона тим часом дістала з клуночка окраєць хліба і шматок сала, засунула все це Швейкові в кишеню, перехрестила його і сказала, що в неї у Будейовицях два онуки.

Потім ще раз докладно повторила, якими селами йому йти, а які минати. Наостанці витягла з кишені спідниці крону, щоб, мовляв, Швейк купив собі у Мальчині горілки на дорогу, бо до Радомишля добра миля.

За порадою бабусі, Швейк обминув Чижову і пішов на схід у напрямі Радомишля, гадаючи, що до тих Будейовиць можна дійти з будь-якої частини світу.

З Мальчина Швейк ішов із старим гармоністом, його він здибав у шинку, де купував собі горілку на ту «добру милю» до Радомишля.

Гармоніст вважав Швейка за дезертира і порадив йому йти разом до Гораждовиць. Він має там заміжню доньку. Її чоловік також дезертир. Гармоніст, за всіма ознаками, у Мальчині хильнув зайвого.

– Вона свого чоловіка вже два місяці ховає в стайні, – спокушав він Швейка, – то й тебе сховає, і сидітимете ви там аж до кінця війни, вдвох не буде сумно.

Швейк чемно відмовився, і це гармоніста дуже образило. Він повернув геть від Швейка, погрожуючи, що йде донести на нього жандармерії в Чижовій. У Радомишль Швейк потрапив надвечір і зразу ж пішов розшукувати господаря Меліхарка, на Долішній вулиці, за Флоріаном. Передав йому поклін від сестри з Вража, але на старого це не справило аж ніякого враження.

Він наполягав, щоб Швейк показав документи. Це був якийсь упереджений невіра, бо без угаву говорив про розбійників, пройдисвітів та злодіїв; багато їх, мовляв, тепер вештається по Пісецькому краю.

– Втече вам таке з війська, служити воно там не хоче, ось і тиняється по всьому краю, а де може, там і краде, – з притиском сказав він, дивлячись Швейкові просто у вічі, – а вигляд кожне має такий, ніби й до трьох рахувати не вміє.

– Правда очі коле, – додав він, коли Швейк підвівся з лави, – якби мав чисте сумління, то сидів би спокійнісінько і показав би свої документи. Та коли він їх не має…

– Бувайте здоровенькі, дідусю.

– Щасливої дороги, шукайте собі дурнішого. Вже Швейк зник у пітьмі, а дідок усе незадоволено буркотів:

– Каже, йде до Будейовиць у свій полк. З Табора. А сам, шахрай, іде спочатку до Гораждовиць, а звідти вже на Пісек. Таж він махає навколо світу.

Швейк знову йшов майже цілу ніч, аж поки не надибав десь у полі біля Путіма ожеред. Розгріб солому і десь близенько почув голос:

– З якого полку, куди вітер несе?

– З дев’яносто першого, до Будейовиць.

– А що ти там забув?

– Там у мене обер-лейтенант!

Почувся сміх. Але сміявся не один, сміялись аж троє. Коли сміх стихнув, Швейк запитав, з якого вони полку, і довідався, що двоє з тридцять п’ятого, а один артилерист також з Будейовиць. Хлопці з тридцять п’ятого розповідали, що вони втекли місяць тому, аби не попити до маршбатальйону, а артилерист подорожує з часу мобілізації. Він тутешній, з Путіма, а ожеред – його власність. Ночує він завжди тут. Вчора в лісі знайшов цих двох і взяв їх з собою до свого ожереду.

Всі троє чекали кінця війни за місяць або два. Вони були певні, що росіяни вже десь за Будапештом, увійшли вже в Моравію. У Путімі всі про це говорять. Завтра вдосвіта жінка драгуна принесе сніданок. Потім хлопці з тридцять п’ятого підуть на Стракониці, бо один з них має там тітку, а в неї в горах за Сушицею є якийсь знайомий. У нього тартак. Ось там вони й сховаються.

– Гей ти, з дев’яносто першого, якщо хочеш, – запропонували вони Швейкові, – можеш іти з нами. Наплюй на свого обер-лейтенанта.

– Не так воно легко, – відповів Швейк і заліз якнайглибше в ожеред.

Коли він уранці прокинувся, в ожереді вже нікого не було. Хтось – мабуть, драгун – поклав біля ніг Швейкові окраєць хліба на дорогу.

Швейк почимчикував лісами й біля Штекна зустрів одного волоцюгу, старого пройдисвіта. Той привітав його як доброго друга ковтком горілки.

– В цьому не ходи, – повчав він Швейка, – бо через військову форму неважко в халепу вскочити. Тепер усюди швендяють жандарми, навіть і жебрати в такому одязі не зможеш. Жандарми за нами вже не так нюшать, як раніше, тепер вони полюють лише на вас. Тільки вас шукають, – повторив він так переконливо, що Швейк вирішив краще не згадувати про дев’яносто перший полк. Хай вважає його за кого хоче. Навіщо розбивати ілюзію доброму старому.

– Куди націлився? – за хвилину запитав волоцюга, коли обидва закурили люльки й пішли поволі, обминаючи села.

– До Будейовиць.

– Бійся бога! – жахнувся волоцюга. – Там же тебе швиденько запакують. І місця не зігрієш. Тобі треба дістати якесь цивільне лахміття і вдавати з себе кульгавого. Але не бійся, підемо на Стракониці, Волинь, Дуб, і сам чорт не перешкодить нам добути оте лахміття. Там, навколо Стракониць, іще досить недоумкуватих і чесних людей, які, буває, на ніч не замикають дверей, а вдень там взагалі ніхто не замикається. Підуть собі кудись до сусідів на побрехеньки – і ось у тебе вже цивільний одяг. Що тобі потрібно? Черевики маєш, хіба щось на плечі. Шинеля стара?

– Стара…

– Ну, її можеш собі залишити, бо й на селі ходять у шинелях. Тобі потрібні ще штани й піджак. Коли позичимо з чужої комори цивільний одяг, штани й мундир можна буде продати євреєві Германові у Воднянах. Він скуповує казенні речі та перепродує їх по селах. Сьогодні й почалапаємо в Стракониці, – розвивав він далі свій план. – Звідтіля чотири години до старої шварценберзької вівчарні. Там живе один мій знайомий вівчар, теж старий уже дідок, заночуємо в нього, а вранці підемо в Стракониці і поцупимо де-небудь той цивільний одяг.

У кошарі Швейк познайомився з приємним дідусем, який пам’ятав ще розповіді свого діда про французькі війни. Був, мабуть, років на двадцять старший за старого волоцюгу, тому й звертався до нього, як і до Швейка, «хлопче».

– Отак, хлопці, – почав розповідати дід, коли вони сіли біля печі, в якій варилася в лушпинні картопля, – тоді мій дідусь, отак оце, як твій вояк, теж дезертирував. Але у Воднянах його зловили і так відшмагали, що з заду аж клапті летіли, і ще йому, як не говори, поталанило. А ось Ярешів син^{98}, дід старого Яреша, сторожа рибного ставка в Ражницях за Протівіном, дістав у Пісеку за втечу кулю в лоб, а перед розстрілом на пісецьких окопах його прогнали крізь стрій і вліпили шістсот палиць. Так що смерть була для нього тільки полегшенням, вона визволила його з тих мук. А коли ж ти втік? – із сльозами на очах звернувся він до Швейка.

– Після мобілізації, коли нас відвезли до казарми, – відповів Швейк, розуміючи, що вояк у формі повинен виправдати довір’я старого вівчаря.

– Ти переліз через мур, чи що? – зацікавлено спитав вівчар, згадуючи, мабуть, розповіді свого дідуся, як той лазив через мури.

– Інакше не виходило, дідусю.

– А варта була сильна і стріляла?

– Так, дідусю.

– А куди тепер мандруєш?

– Та в нього розуму, як кіт наплакав, – відповів за Швейка волоцюга. – Йому гвалт до Будейовиць захотілося. Знаєш, молоде – дурне, само лізе чортові в зуби, отож мушу його трохи напрахтикувати. Поцупимо десь цивільні лахи, і все буде гаразд. До весни сяк-так прокалатаємо, а потім гайда працювати до селян. Цього року люди потрібні будуть. Голод за дверима. Кажуть, то всіх волоцюг ловитимуть і ганятимуть на польові роботи. Якщо так, то, гадаю, краще піти добровільно. Людей, кажуть, мало буде. Всіх переб’ють.

– То ти думаєш, – спитав вівчар, – що оте цього року не скінчиться? Твоя, хлопче, правда. Бували вже довгі війни, семилітні, самі люди ці війни заслужили. Так їм і треба. Господь бог уже не міг дивитися, як усе те кирпу дерло. Вже їм і баранина не до смаку була, вжг й її, хлопці, ніхто не хотів жерти. Колись ходили сюди як на прощу, щоб я їм якогось баранця продав наліво, а останні роки тільки й подавай їм, що саму свинину або кури-гуси, та все на маслі, та все на салі. Отож господь бог на них і прогнівався за ту їхню гординю непомірну. Та нічого, коли почнуть знов лободу варити, як то було за неполеонівської війни, одразу за розум візьмуться. Або ті наші пани, так тих просто порозпирало, з жиру бісяться. Старий князь Шварценберг, той ще їздив у такій собі звичайнісінькій колясці, а вже молодий князівський шмаркач смердить тільки автомобілем. Але нічого. Господь бог ще натре йому тою бензиною пику.

У горщику з картоплею забулькотіла вода. Трохи помовчавши, старий вівчар пророче сказав:

– А цієї війни наш найясніший татунько не виграє, хто ж з власної охоти на ту війну полізе, коли він, як каже пан учитель із Стракониць, не схотів коронуватися на короля чеського^{99}. Хай тепер мастить медом кому хоче і де хоче. Коли вже ти, старий пройдо, обіцяв коронуватися, то дотримуй слова.

– Хтозна, – зауважив волоцюга, – може, він це якось тепер устругне.

– Тепер, голубе, всім на це начхати, – роздратовано промовив вівчар. – Послухав би ти, що там унизу говорять скочицькі люди, як зійдуться. У кожного хтось на фронті, ти б тільки почув, що вони говорять! По цій війні, мовляв, буде воля, не буде вже ні панських дворів, ні цісарів, а в князів маєтки відбиратимуть. Вже одного там Коржінка за такі балачки жандарми схопили. Нащо, кажуть, людей підбурював. Їм, жандармам, тепер великі права дали, що хочуть, те й роблять.

– Та воно й раніше так було, – озвався волоцюга, – пам’ятаю, тут, у Кладно, був жандармський ротмістр Роттер. Ото якось забандюрилося йому позаводити тих, як їх там, поліцейських собак вовчої породи, вони ніби можуть усе вислідити, коли їх навчити. І мав цей ротмістр на Кладненщині тих своїх собачих учнів повнісіньку купу. Тримав для них окремий будиночок, де ті собаки жили, як графи. Одного дня він надумався випробовувати свою собачню на нас, бідолашних волоцюгах. Наказав жандармам у всій Кладненській окрузі виловлювати волоцюг і віддавати їх йому в руки. Одного разу чухраю собі від Лан, пробираюся поза деревами і все глухим лісом. Та не дійшов і до тієї лісничівки, куди прямував, як по дорозі мене злапали й привели до ротмістра. Та вам, людоньки, й уві сні не привидиться, що я в цього ротмістра з тією собачнею зазнав. Перш за все дав їм мене обнюхати, потім я мусив лізти по драбині, а коли я вже добрався до верху, вони пустили за мною на драбину одну потвору. Ця тварюка стягла мене на землю, наступила на мене лаписьками й почала просто в лице шкірити зуби та гарчати. Потім цю потвору відтягли, а мені наказали десь сховатися, можу собі, кажуть, іти, куди хочу. Вибрав я дорогу в ліс, до однієї прірви в Качацькій улоговині. Але за півгодини ті два вовкодави були вже біля мене. Повалили мене на землю, один тримав за карк, а другий побіг до Кладна. За годину з’явився пан ротмістр Роттер із жандармами, гукнув на собаку, а мені дав п’ять крон і дозволив аж два дні жебрати в Кладненській окрузі. Та мені вже було не до того, я кинувся бігти, мов ошпарений кіт, на Бероунщину, а в Кладнєнську округу більше носа не потикав. Її обминали всі волоцюги, бо на них той ротмістр робив свої досліди. Він взагалі був закоханий у тих собак. На жандармських постах розповідали, що коли він, прибувши на перевірку, побачить там вовкодава, то вже нічого не перевіряє, а цілий день з вахмістром на радощах пиячить.

Поки вівчар відціджував картоплю і наливав у миску кисле овече молоко, волоцюга розповідав далі про жандармські витівки.

– В Ліпніце^{100}на Підзамчі був собі один вахмістр. Мешкав на жандармському посту, а я, старий дурень, завжди думав, що жандармський пост повинен бути десь на видноті – на майдані або на іншому такому місці, а не в якійсь там глухій вуличці. Обходжу я одного разу будинки на околиці й не дивлюся на написи, аж прийшов до маленького будиночка, витарабанився на другий поверх, відчинив двері й даю про себе знати: «Уклінно прошу, подайте вбогому подорожньому». І враз – господи боже ти мій – ноги в мене підломилися. Та це ж жандармський пост. Карабіни біля стіни, розп’яття на столі, реєстри на шафці, а над столом на мене дивиться сам найясніший цісар. Не встиг я ще й слова бовкнути, як уже скочив на мене вахмістр і тут же в дверях так заїхав мені по пиці, що я покотився по тих дерев’яних сходах і очуняв аж у Кейжлицях. Оце вам таке жандармське право…

Всі троє добре наїлися й скоро полягали спати, вмостившись на лавках у теплій хатині.

Вночі Швейк потихеньку одягся і вийшов. На сході прокинувся місяць і піднімався вгору, Швейк прямував у його білому світлі на схід, весь час повторюючи: «Та не може ж бути, щоб я не дістався до тих Будейовиць».

Коли він вийшов з лісу, праворуч завидніло якесь місто. Швейк звернув трохи на північ, потім на південь, але знову побачив перед собою якесь місто (це були Водняни). Обминув його дорогою через долину, і ранкове сонце привітало Швейка на засніжених узгір’ях над Протівіном.

– Тільки вперед, – мовив бравий вояк Швейк. – Обов’язок кличе. Мушу таки добрести до Будейовиць.

Але нещастя хотіло, щоб ноги понесли Швейка не на південь від Протівіна, в напрямі Будейовиць, а на північ, просто на Пісек.

Близько полудня Швейк побачив перед собою якесь село. Спускаючись із невеличкого пагорба, він подумав: «Так далі не можна. Запитаю, куди треба йти до тих Будейовиць».

Та, ввійшовши в село, він страшенно здивувався, прочитавши на стовпі біля першого будиночка його назву: село Путім.

– Ісусе Христе, змилуйся, – зітхнув Швейк. – Я, значить, знову в Путімі, та я ж тутечки в ожереді спав.

І його вже зовсім не здивувало, коли з вибіленого будиночка, на якому висіла «курка» (так часто називали австрійського орла), вийшов жандарм, ніби павук, що пильнує свою павутину.

Жандарм підійшов просто до Швейка і промовив лише одне слово:

– Куди?

– У Будейовиці, до свого полку.

Жандарм саркастично посміхнувся:

– Ви ж ідете від Будейовиць. Уже ті ваші Будейовиці залишилися позаду, – і потяг Швейка на жандармський пост.

Путімський жандармський вахмістр був відомий у цій околиці своєю дуже тактовною поведінкою і хитрістю. Він ніколи не лаяв затриманих або заарештованих, але піддавав їх на допиті такому перехресному вогню, що й невинний признався б.

Два жандарми з цього поста перейняли його метод, ї перехресний допит завжди супроводили посмішками всього жандармського персоналу.

«Криміналістика грунтується на вмінні бути привітним і хитрим, – завжди казав вахмістр своїм підлеглим, – а гримати на когось немає ніякого сенсу. До обвинувачуваних і підозрілих треба підходити делікатно, але робити все, щоб потопити їх у зливі запитань».

– Щиро вас вітаємо, солдате, – сказав жандармський вахмістр, – ви, певно, добре-таки втомилися в дорозі. Розкажіть нам, куди бог провадить?

Швейк повторив, що йде в Чеські Будейовиці до свого полку.

– В такому випадку, ви, очевидно, заблукали, – всміхнувся вахмістр, – бо ж ви йдете від Чеських Будейовиць. У цьому я можу вас зараз переконати. Над вами висить карта Чехії. Погляньте, будь ласка, не неї. На південь від нас лежить Протівін. Від Протівіна на південь – Глубока, а ще на південь від неї – Чеські Будейовиці. Як бачите, ви йдете не до Будейовиць, а з Будейовиць.

Вахмістр ласкаво поглянув на Швейка, але цей спокійно, з гідністю сказав:

– А все ж таки я йду до Будейовиць.

Це прозвучало куди переконливіше, ніж Галілеєве «А все ж таки вона крутиться», бо Галілей свої слова сказав, певно, у великому гніві.

– Знаєте що, солдате, – так само чемно промовив до Швейка вахмістр, – я вас переконаю, і ви кінець кінцем самі дійдете висновку, що кожне заперечення тільки утруднює признання.

– Ваша правда, – сказав Швейк, – кожне заперечення утруднює признання, і навпаки.

– Ось бачите, ви й самі, солдате, це розумієте. Скажіть мені щиро, звідки ви вийшли, коли ви націлилися до тих ваших Будейовиць. Кажу навмисно «ваших», бо, очевидно, мусять бути ще якісь інші Будейовиці, які лежать десь на північ від Путіма, хоч дотепер вони не зазначені ще на жодній карті.

– Я вийшов з Табора.

– А що ви робили в Таборі?

– Я чекав на поїзд до Будейовиць.

– А чому ж ви не поїхали поїздом до Будейовиць?

– Бо я не мав квитка.

– А чому ж вам як солдатові не дали безплатного військового квитка?

– Бо я не мав при собі жодних документів.

– Ось воно що, – сказав переможно жандармський вахмістр одному з жандармів, – він не такий дурний, як удає, гарно починає закручувати.

І вахмістр почав знову, немовби не дочув останньої відповіді про документи:

– Отже, ви вийшли з Табора. Куди ж ви, власне, йшли?

– До Чеських Будейовиць.

Вираз вахмістрового обличчя став трохи суворішим, і його очі отупились у карту.

– Можете нам показати на карті, як ви йшли до тих Будейовиць?

– Я тих усіх місць не пам’ятаю, пам’ятаю тільки одне, що тут, у Путімі, я вже раз був.

Весь персонал жандармського поста допитливо перезирнувся, а вахмістр вів далі:

– Отже, як кажете, ви були в Таборі на вокзалі. Маєте щось при собі? Викладіть!

Коли Швейка ретельно обшукали і, крім люльки та сірників, нічого не знайшли, вахмістр запитав:

– Скажіть мені, чому у вас нічого, так-таки нічогісінько нема?

– Бо мені нічого не потрібно.

– Ох боже мій, – зітхнув вахмістр, – ну й морока з вами! Ви сказали, нібито раз уже були в Путімі. Що ви тоді тут робили?

– Я йшов повз Путім до Будейовиць.

– Бачите, як ви плутаєте. Ви ж самі кажете, що йшли до Будейовиць, а тепер ми вам довели, що ви йдете від Будейовиць,

– Очевидно, я зробив коло.

Вахмістр і весь персонал поста значуще перезирнулися.

– Ці ваші кола справляють таке враження, ніби ви просто тиняєтесь по околиці. Ви довго сиділи в Таборі на вокзалі?

– До відходу останнього поїзда до Будейовиць.

– Що ви там робили?

– Розмовляв з солдатами.

Вахмістр знову промовисто перезирнувся з жандармами.

– А про що ви, наприклад, з ними розмовляли і про що питали?

– Я їх питав, з якого вони полку і куди їдуть.

– Чудово. А ви їх часом не питали, скільки чоловік має, наприклад, полк і як він ділиться?

– Ні, не питав, бо це вже давно знаю напам’ять.

– Отже, ви прекрасно обізнані з організацією нашого війська?

– Безперечно, пане вахмістре.

Переможно глянувши на своїх жандармів, вахмістр викинув останнього козиря:

– Вмієте по-російському?

– Не вмію.

Тоді вахмістр кивнув сержантові, і, коли обидва вийшли до сусідньої кімнати, вахмістр, окрилений своєю перемогою і певний своєї правоти, заявив, потираючи руки:

– Ви чули? Не вміє по-російському. Це стріляний горобець. В усьому признався, а в найголовнішому – ні. Завтра відпровадимо його в Пісек, до окружного начальства. Криміналістика – це вміння бути привітним і хитрим. Ви бачили, як я його втопив у повені запитань? І хто б на нього міг подумати? Такий пришелепуватий і придуркуватий вигляд! Але до таких людей треба заходити з-під лісу. Тим часом замкніть його кудись, а я піду писати протокол.

І ще того самого дня жандармський вахмістр, мило посміхаючись, до вечора строчив протокол, кожне речення якого було приперчене слівцем «spionageverdachtig»[69]69
  Запідозрений у шпигунстві (нім.).


[Закрыть].

Що далі жандармський вахмістр Фландерка писав чудернацькою урядовою німецькою мовою, то яснішою видавалась йому ця ситуація.

А коли він закінчив свій рапорт словами: «So melde, ich gehorsam, wird den feindlichen Offizier heutigen Tages, nach Bezirksgendarmeriekommando Pisek uberliefert»[70]70
  Отже, насмілюсь доповісти, що сьогодні ворожого офіцера Доставимо до окружної жандармської команди в Пісек (нім.).


[Закрыть], – то задоволено посміхнувся і гукнув жандармського сержанта:

– Ви дали цьому ворожому офіцерові їсти?

– Згідно з вашим наказом, пане вахмістре, ми даємо їжу лише тим, кого затримали й допитали до дванадцятої години.

– Тут і є такий виняток! – поважно зазначив вахмістр. – Це, очевидно, старший офіцер, певно, зі штабу. Адже ясно, росіяни для шпигунства не закинуть сюди якогось там єфрейтора. Пошліть по обід для нього в трактир «У котика». Якщо там уже нічого нема, хай щось зварять. Нехай ще приготують чай з ромом і все це пришлють сюди. Але не кажіть, для кого. Взагалі нікому нічичирк, що тут у нас за пташка. Це військова таємниця. А що він зараз робить?

– Попросив трохи тютюну і сидить у вартівні з таким задоволеним виглядом, немов у себе вдома. «У вас тут, – каже, – тепленько. А грубка не курить? Мені у вас дуже подобається. А якщо грубка курітиме, треба буде вичистити комин. Але тільки після полудня, ні в якому разі не тоді, коли сонце стоїть над комином».

– Погляньте лишень, що за витончена гра з його боку, – з щирим захопленням сказав вахмістр. – Вдає, немовби він ні до чого не причетний. А таки добре знає, що його розстріляють. Таку людину треба поважати, хоч вона й наш ворог. Адже йде на певну смерть. Не знаю, чи ми були б здатні на таке. Можливо, ми захиталися б, зламались. А він спокійно сидить і каже: «Тепленько тут У вас, і грубка не курить». Це вже, пане сержанте, характер. Така людина мусить мати залізні нерви, самозречення, впертість і ентузіазм. Коли б і в Австрії були такі патріоти… Але краще про це не говорити. І в нас бувають такі ентузіасти. Ви читали в «Народній політіці» про обер-лейтенанта артилерії Бергера? Він виліз на високу сосну і влаштував собі на гіллі спостережний пункт. А коли наші відступили, він уже не міг злізти, бо інакше потрапив би в полон. Тому чекав, аж поки наші знову прогнали ворога. І тривало це цілих чотирнадцять днів. Усі чотирнадцять днів він сидів на вершечку дерева і, щоб не вмерти з голоду, обгриз геть усе верховіття – їв гілки і глицю. А коли наші прийшли, він так ослаб, що вже не міг утриматися на дереві, впав униз і вбився. По смерті його відзначили золотою медаллю за хоробрість.

І вахмістр поважно додав:

– Самопожертва, пане сержанте, це – геройство! Бачите, як ми знову заговорилися. Біжіть же замовити обід, а того тим часом пришліть до мене.

Сержант привів Швейка. Вахмістр, жестом запросивши його сісти, по-дружньому почав випитувати, чи має він батьків.

– Не маю.

Вахмістрові зараз же спало на думку, що це найкраще, принаймні ніхто не буде за цим нещасним ридати. При цьому він вдивлявся в добродушне Швейкове обличчя і раптом у припливі щирості поплескав його по плечу, нахилився до нього і батьківським тоном запитав:

– Ну, а як вам у Чехії подобається?

– Мені в Чехії всюди подобається, – відповів Швейк, – на своєму шляху я скрізь зустрічав дуже добрих людей.

Вахмістр притакував, хитаючи головою.

– Народ у нас дуже добрий і щирий. Якась там крадіжка або бійка не має значення. Я вже тут п’ятнадцять років, а коли те все підрахувати, то на один рік припадає три чверті одного вбивства.

– Ви хочете сказати, що тут у вас на одну чверть не дорізують? – спитав Швейк.

– Ні, ви не так зрозуміли. За п’ятнадцять років нам довелося розслідувати лише одинадцять убивств. З метою грабунку було п’ять, а решта – це такі собі звичайні, які й торби січки не варті.

Вахмістр на хвилину замовк і знову перейшов до свого методу слідства:

– А що ви збиралися робити в Будейовицях?

– Приступити до служби в дев’яносто першому полку. Вахмістр наказав відвести Швейка знову до вартівні і швидко, щоб не забути, приписав до свого рапорту окружному жандармському командуванню в Пісеку: «Досконало володіючи чеською мовою, хотів пробратися в Чеські Будейовиці до дев’яносто першого піхотного полку».

Вахмістр радісно потер руки, задоволений багатим матеріалом і блискучими наслідками свого методу слідства. Згадав попередника, вахмістра Біргера, який із затриманим узагалі не говорив, ні про що його не питав, а зараз же відсилав до окружного суду з коротким рапортом: «Згідно зі свідченнями сержанта, затриманий за бурлакування і жебрацтво». Теж мені допит!

Дивлячись на сторінки свого рапорту, вахмістр задоволено посміхнувся і витяг з письмового стола засекречений документ від крайового жандармського командування в Празі із звичайним: «Суворо секретно», – і перечитав ще раз:

«Всім жандармським відділенням і постам суворо наказується з загостреною пильністю слідкувати за всіма особами, які проходять їхнім районом. Перегрупування наших військ у Східній Галичині було причиною того, що деякі російські військові частини, перейшовши Карпати, зайняли позиції на території нашої держави, внаслідок чого фронт пересунувся глибше на захід імперії. Ця нова ситуація створила можливість російським шпигунам використати нестійкість фронту і проникнути глибше на територію нашої монархії, головним чином у Сілезію та Моравію, звідки, згідно з секретними донесеннями, велика кількість російських шпигунів перейшла до Чехії. Як стверджено, між ними є багато російських чехів, вихованих у вищих штабних військових школах Росії, і ті, бездоганно володіючи чеською мовою, є особливо небезпечними шпигунами, бо вони можуть повести й, безперечно, поведуть і між чеським населенням протидержавну пропаганду. Тому головне жандармське командування наказує затримувати всіх підозрілих і насамперед підвищити пильність у місцях, де розташовані гарнізони, військові пункти і станції, через які проходять військові поїзди. Затриманих негайно обшукувати і відправляти до вищої інстанції».

Жандармський вахмістр Фландерка знову вдоволено посміхнувся і поклав секретний циркуляр «Sekretreservaten» між іншими до папки з написом «Секретні розпорядження». Там їх було чимало. Їх фабрикувало міністерство внутрішніх справ разом з міністерством оборони, якому підлягала жандармерія.

В головному жандармському управлінні в Празі не встигали їх розмножувати і розсилати.

Там були:

Наказ про стеження за настроями місцевого населення.

Інструкція, як на основі розмов з місцевим населенням вияснити вплив відомостей з фронту на його настрої.

Анкета: як ставиться місцеве населення до випуску військових позик і збирання пожертв.

Анкета про настрої призваних в армію і тих, яких мають призвати.

Анкета про настрої членів місцевого самоврядування й інтелігенції.

Розпорядження про негайне вияснення, які політичні партії існують серед місцевого населення, їхню чисельність.

Розпорядження про нагляд за діяльністю керівників місцевих політичних партій і вияснення ступеня лояльності певних політичних партій, які діють серед місцевого населення.

Анкета про те, які газети, журнали і брошури надходять до району даного жандармського поста.

Інструкція щодо вияснення, з ким зустрічаються особи, запідозрені в нелояльності, в чому полягає їхня нелояльність.

Інструкція, як з місцевого населення залучити до співробітництва платних донощиків та інформаторів.

Інструкція для платних інформаторів з місцевого населення, зарахованих на службу при жандармському посту.

Кожен день приносив нові інструкції, настанови, анкети і накази. Затоплений цією масою винаходів австрійського міністерства внутрішніх справ, вахмістр Фландерка мав величезну кількість неопрацьованих анкет. Відповідав стереотипно, що в нього все в порядку і лояльність місцевого громадянства треба віднести до рубрики Ia.

Австрійське міністерство внутрішніх справ винайшло для класифікації лояльності і вірності монархії такі ступені категорій: Ia, Ib, Ic; IIa, IIb, IIc; IIIa, IIIb, IIIc; IVa, IVb, IVc.

Ця римська четвірка в сукупності з літерою «a» означала «Зрадник, повісити»; з «b» – «Інтернувати»; з «c» – «Слідкувати і заарештувати».