Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 46 страниц)

«По тобі, бовдуре, хіба тільки блощиці лазять, коли хропеш на матраці. Такий бісів син, ще жарти строїть». І вліпив мені такого ляпаса, що держись!

– На військовій службі інакше не може бути, – сказав фельдфебель-рахівник, ліниво потягаючись на своєму ліжку. – Це вже так заведено, що б ти не відповів, що б не зробив, завжди над тобою висітиме хмара і! гримітимуть громи. Без цього дисципліна неможлива.

– Дуже мудро сказано, – промовив Швейк. – Я ніколи не забуду, як посадили рекрута Пеха. Ротним лейтенантом у нас тоді був такий собі Моц. Він зібрав рекрутів і почав розпитувати, хто звідки. «Ви, зелені, трикляті рекрути, – говорить до них, – повинні навчитися відповідати ясно, точно, так, мов батогом хльоскати. Отже, почнімо. Звідки ти, Пеху?» Пех був чоловік інтелігентний і відповів: «Нижній Боусов, Унтер Бауцен, двісті шістдесят сім будинків, тисяча дев’ятсот тридцять шість жителів чехів, округ Їчін, волость Соботка, колишній маєток Кость, парафіяльна церква святої Катерини XIV сторіччя, обновлена графом Вацлавом Вратіславом Нетоліцьким, школа, пошта, телеграф, станція чеської торговельної залізниці, цукроварня, млин з тартаком, хутір Вальха, шість ярмарків на рік…» Але тут до нього підскочив лейтенант Моц і почав частувати його раз у раз по пиці, примовляючи: «Ось тобі один ярмарок, ось тобі другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий». А Пех; хоч і був усього тільки рекрут, став вимагати, щоб його допустили на батальйонний рапорт. У канцелярії сиділа тоді весела гоп-компанія. Ну, і написали, що він іде до батальйонного рапорту через ярмарки в Нижньому Боусові. Командиром батальйону був майор Рогель. «Also, was gibt’s?»[181]181
  В чому річ? (нім.)


[Закрыть] – запитав Пеха, а той і застрекотав, як з кулемета: «Насмілюсь доповісти, пане майоре, в Нижньому Боусові є шість ярмарків на рік». Майор Рогель на нього як заверещить, ногами як затупоче і зараз же наказав відвести до лазаретної божевільні. Відтоді з Пеха став найгірший вояк, сипалась на нього кара за карою.

– Солдатів важко виховувати, – сказав фельдфебельрахівник Ванек, позіхаючи. – Солдат, який не був у війську покараний, це не солдат. Можливо, в мирні часи дехто й без кари відбув свій строк, а потім це йому ще й зарахували на цивільній службі. Сьогодні ж, бачимо, саме навпаки. Ті найгірші солдати, що в мирний час не вилазили з гауптвахт, найліпші вояки під час війни. Пам’ятаю піхотинця Сільвануса з восьмої маршової роти. На нього раніше сипались кара за карою. Та ще й які кари! Не соромився вкрасти в товариша останній крейцер, та коли дійшло до бою, він перший перерізав дротяні загородження, трьох узяв у полон, та одного з них дорогою застрелив, бо, як пояснив, не довіряв йому. Дістав велику срібну медаль, пришили йому дві зірки, і, якби його пізніше під Дуклею не повісили, був би вже давно взводним. Але повісити його довелося: після одного бою зголосився на рекогносцировку, і якийсь патруль з іншого полку наскочив на нього, коли він обшукував убитих. Знайшли в нього щось із вісім годинників і багато перснів. Отож і повісили його біля штабу бригади.

– З цього видно, – розважливо сказав Швейк, – що кожний вояк мусить сам здобути для себе своє місце.

Задзвонив телефон. Фельдфебель-рахівник підійшов до апарата. Можна було розпізнати голос надпоручника Лукаша: питався, як справа з консервами. Згодом було чути якісь докори.

– Слово честі, їх немає, пане обер-лейтенанте! – кричав у телефон Ванек. – Звідки б вони взялися? Це тільки фантазії панів з інтендантства. Зовсім не потрібно було цих людей туди посилати. Я вам сам хотів подзвонити. Кажете, що я був у буфеті? Хто, хто це говорив? Той окультист-кухар з офіцерської кухні? Так, я дозволив собі туди зайти. Знаєте, пане обер-лейтенанте, як називав той окультист метушню з тими консервами? «Страхіття ненародженого». Та ні, але де, пане оберлейтенанте! Я зовсім тверезий. Що робить Швейк? Він тут. Покликати його? Швейку, до телефону, – сказав фельдфебель Ванек і пошепки додав: – коли питатиме вас, який я прийшов, то скажіть – у повному порядку, Швейк коло телефону:

– Швейк. Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте…

– Слухайте, Швейку, як там з тими консервами? Все в порядку?

– їх немає, пане обер-лейтенанте. Ні слуху ні духу.

– Я хотів би, Швейку, щоб ви завжди, поки ми в таборі, до мене вранці зголошувалися. Коли поїдемо, будете постійно біля мене. Що ви робили вночі?

– Сидів цілу ніч біля телефону.

– А було щось нового?

– Було, пане обер-лейтенанте!

– Швейку, тільки без ваших дурних штучок. Повідомляв хто-небудь про щось важливе?

– Повідомляли, пане обер-лейтенанте, але аж на дев’яту годину. Я не хотів вас турбувати, пане обер-лейтенанте, мені це й на думку не спадало.

– Ну, так скажіть мені, нарешті, що там таке важливе на дев’яту годину?

– Телефонограма, пане обер-лейтенанте.

– Я вас, Швейку, не розумію.

– У мене все записано, пане обер-лейтенанте. «Прийміть телефонограму. Хто біля телефону? Маєш? Читай, або щось таке подібне».

– Сили небесні! Швейку! З вами просто мука… Перекажіть мені зміст, бо як заліплю вам раз! Так що там?

– Знову якась нарада, пане обер-лейтенанте, сьогодні вранці о дев’ятій годині у пана полковника. Я вас хотів будити вночі, але потім роздумав.

– Ще б пак, відважитися будити мене через якусь дурницю, коли на це досить часу і вранці? Wieder eine Besprechung, der Teufel soll das alles buserieren![182]182
  Знову нарада, чорт би їх побрав! (нім.)


[Закрыть]

Повісьте трубку, покличте мені до телефону Ванека.

– Фельдфебель Ванек біля телефону. Rechnungsfeldwebl Vanek, Herr Oberleutnant[183]183
  Фельдфебель-рахівник Ванек, пане обер-лейтенанте (нім.).


[Закрыть].

– Ванеку! Знайдіть мені негайно іншого денщика. Цей гультяй Балоун до ранку зжер увесь мій шоколад. Прив’язати його? Ні, віддамо його в санітари. Хлоп як гора, хай тягає поранених під час бою. Зараз пошлю його до вас. Залагодьте це в польовій канцелярії й повертайтеся зараз же до роти. Як ви гадаєте, скоро поїдемо?

– Нема чого поспішати, пане обер-лейтенанте. Коли ми мали їхати з дев’ятою маршовою, то нас водили за ніс цілих чотири дні. Про восьму нема чого й говорити. Тільки з десятою йшло краще. Ми були без затримки на місці в повній бойовій готовності. Опівдні дістали наказ, а ввечері вже виїхали. Зате нас потім ганяли по всій Угорщині й не знали, на якій ділянці фронту нами діру заткнути.

З того часу, відколи надпоручник Лукаш став командиром одинадцятої маршової, він опинився в стані так званого синкретизму. Цей філософський термін означає, що він намагався примирити суперечні поняття за допомогою компромісів, які доходили до повного змішання поглядів. Тому він відповів:

– Так, можливо. Буває. Отже, ви думаєте, що сьогодні не поїдемо? О дев’ятій годині нарада у пана полковника. A propos, вам відомо, що ви черговий? Я лише так. Зробіть мені… Стривайте, що б ви мені мали зробити? Список старшин з даними, відколи служать… Потім провіант для роти. Національність? Так, так. Це також… Але головне, пришліть нового денщика… Що сьогодні повинен робити з людьми прапорщик Плешнер? Vorbereitung zum Abmarsch![184]184
  Підготовка до походу! (нім.)


[Закрыть] Рахунки? Прийду підписати по обіді. Нікого не пускайте до міста. До буфету в таборі? По обіді на годину… Покличте сюди Швейка… Швейку, ви тим часом залишитесь біля телефону.

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я ще не пив кави.

– То принесіть собі каву і залишайтесь у канцелярії біля телефону, поки я вас не покличу. Ви знаєте, що таке ординарець?

– Це такий, що бігає, пане обер-лейтенанте.

– Отже, щоб ви були на місці, коли я подзвоню. Нагадайте ще раз Ванекові, хай підшукає для мене якогось денщика. Швейку, алло, де ви?

– Тут, пане обер-лейтенанте, якраз принесли каву,

– Швейку, алло!

– Чую, пане обер-лейтенанте, кава зовсім холодна!

– Ви вже, Швейку, добре знаєте, що таке денщик, поговоріть з ним, а потім дайте мені знати, що воно за людина. Повісьте трубку.

Ванек, сьорбаючи чорну каву, до якої долив рому з пляшки з написом «Tinte»[185]185
  Чорнило (нім.).


[Закрыть] (зробленим з обережності), поглянув на Швейка і сказав:

– Наш обер-лейтенант не говорить, а, мабуть, кричить у цей телефон. Я чув кожне його слово. Ви, Швейку, певне, з паном обер-лейтенантом дуже добре знайомі.

– Ми одна рука, – відповів Швейк. – Рука руку миє. Ми вже вкупі багато чого пережили. Скільки разів нас хотіли розлучити, але ми знову знаходили один одного. Він завжди в усьому на мене покладається. Я не раз сам з цього дивувався. Ось ви тепер, певно, самі чули, як він казав, щоб я вам ще раз нагадав про того нового денщика і що я мушу на нього подивитися й дати про нього свій відзив. Той пан обер-лейтенант не з кожного денщика вдоволений…

* * *

Полковник Шредер залюбки скликав на нараду всіх офіцерів маршового батальйону, щоб наговоритися досхочу. Крім того, треба було щось вирішити в справі однорічника Марека, якого полковник Шредер за бунт віддав до дивізійного суду, бо Марек не хотів чистити вбиралень.

З дивізійного суду його привели вчора вночі на гауптвахту і там тримали під вартою. Водночас із дивізійного суду до полкової канцелярії прислали дуже туманного листа, в якому зазначалося, що хоч у цьому випадку не йдеться про бунт, бо добровольці не повинні чистити вбиральні, але оскільки це все ж таки порушення дисципліни, то передумовою прощення такого гріха може бути лише бездоганна поведінка на фронті. З цих причин, мовляв, обвинувачений доброволець Марек надсилається до свого полку, а слідство в справі порушення дисципліни припиняється аж до кінця війни, але воно буде відновлене при найближчому порушенні дисципліни з боку однорічного добровольця Марека. Крім того, була ще одна справа. Разом з однорічником Мареком з дивізійного суду на гауптвахту прислали самозваного взводного Тевелеса. Його нещодавно доправили в полк з лазарету в Загребі. Він мав велику срібну медаль, нашивки однорічника і три зірочки. Розповідав про геройські подвиги шостої маршової роти в Сербії, що нібито з усієї роти залишився тільки він один. Слідство ствердило, що з шостою маршовою ротою на початку війни справді пішов на фронт якийсь Тевелес. Однак він не мав прав однорічного добровольця. Зажадали відомостей від бригади, куди 2 грудня 1914 року під час втечі з Бєлграда приєднали шосту маршову роту. І виявилося, що в списку представлених до відзнаки або відзначених срібними медалями немає жодного Тевелеса. Однак установити, чи справді піхотинцеві Тевелесу було на «дане звання взводного, виявилось неможливим, бо вся шоста маршова рота пропала біля церкви святого Сави в Бєлграді разом зі своїми офіцерами. В дивізійному суді Тевелес виправдувався тим, буцімто йому обіцяли велику срібну медаль, і тому він у лазареті купив її в одного босняка. А щодо нашивок однорічника, то він їх пришив і носив сп’яну, бо, маючи ослаблений дизентерією організм, завжди підхмелявся.

Отже, коли почалася нарада, полковник Шредер перед вирішенням цих двох справ повідомив, що зустрічатися треба буде частіше, бо від’їзд уже недалеко, і, як його повідомили з бригади, там уже чекають наказів з дивізії. Хай солдати будуть напоготові, а командири рот повинні пильно стежити, щоб нікого не бракувало. По «тім ще раз повторив усю вчорашню лекцію і зробив огляд воєнних подій. Ніщо, говорив він, не повинно зла «мати в армії бойовий дух та ініціативу.

На столі перед ним лежала карта воєнних дій з прапорцями на шпильках. Але прапорці були поперевертані, а фронти пересунені. Повитягані шпильки з прапорцями валялися під столом.

По всьому полі бою переможцем прогулявся кіт, якого писарі тримали в полковій канцелярії. Вночі він наробив на австро-угорський фронт і, намагаючись загребти гівно, розмазав його по всій карті й повиривав прапорці. Напудив на фронти і передмостові укріплення і запаскудив усі армійські корпуси.

Полковник Шредер був дуже короткозорий.

Офіцери маршового батальйону зацікавлено поглядали, як палець полковника Шредера наближався до цих купок.

– Звідтіля, панове, до Сокаля на Буг, – сказав полковник Шредер пророче і посунув вказівний палець по пам’яті до Карпат, причому запхав його в одну з цих купок, якими кіт намагався зробити карту воєнних дій рельєфною.

– Was ist das, meine Herren?[186]186
  Що це таке, мої панове? (нім.)


[Закрыть] – здивовано спитав він, коли йому щось прилипло до пальця.

– Wahrscheinlich Katzendreck, Herr Oberst[187]187
  Мабуть, котяче гівно, пане полковнику (нім.).


[Закрыть], – дуже чемно відповів за всіх капітан Сагнер.

Полковник Шредер метнувся до сусідньої кімнати, і звідти розляглася громова лайка, прокльони й страшні погрози, що він примусить усю канцелярію оте після кота вилизати.

Допит був короткий. Було встановлено, що кота два тижні тому притяг до канцелярії наймолодший писар Цвібельфіш. Після цього зізнання Цвібельфіш мусив спакувати свої манатки, і старший писар відвів його на гауптвахту, де Цвібельфіш мав сидіти аж до дальшого наказу. На цьому, власне, вся нарада й закінчилася. Коли полковник Шредер повернувся з червоним, як буряк, обличчям на офіцерську нараду, він забув, що мав обговорити справу однорічника Марека і самозванця взводного Тевелеса.

Лише коротко сказав:

– Прошу панів офіцерів бути готовими й чекати дальших моїх наказів та інструкцій.

Таким чином, однорічник і Тевелес залишалися на гауптвахті, а коли пізніше до них приєднався Цвібельфіш, вони дістали змогу зіграти в «мар’яж», а після «мар’яжу» – турбувати своїх охоронців проханнями, щоб повиловлювали бліх у їхніх сінниках.

Трохи згодом запхали до них і єфрейтора Пероутку з тринадцятої маршової роти. Коли вчора по табору розійшлася чутка про від’їзд на фронт, він зник, і лише вранці патруль знайшов його у шинку «Біла троянда» в Бруку. Пероутка виправдувався, нібито він перед від’їздом хотів оглянути відомі теплиці графа Гарраха біля Брука, а повертаючись назад, заблудив і щойно вранці, зовсім знесилений, доволікся до «Білої троянди». (Насправді ж він спав з Руженкою з «Білої троянди»).

* * *

Ситуація була ще не зовсім ясна. Поїдуть чи не поїдуть? Швейк біля телефону в канцелярії одинадцятої маршової роти вислуховував найрізноманітніші думки – і песимістичні, і оптимістичні. Дванадцята маршова рота телефонувала, ніби хтось із канцелярії чув, що спочатку відбудуться вправи у стрілянні по рухомих фігурах і що поїдуть аж після них. Цього оптимістичного погляду не поділяла тринадцята маршова рота. Вона саме телефонувала, що з міста повернувся капрал Гавлік, який чув від одного залізничника, нібито вагони вже на станції.

Ванек вирвав у Швейка з рук трубку, схвильовано загорлав, що залізничники дідька лисого знають. Таж він сам оце тільки повернувся з полкової канцелярії.

Швейк із справжнім задоволенням сидів біля телефону і на всі запитання: «Що нового?» – відповідав: «Ніхто нічого певного не знає».

Так само відповів і на запитання надпоручника Лукаша:

– Що у вас нового?

– Ще ніхто нічого певного не знає, пане обер-лейтенанте, – прозвучала Швейкова стереотипна відповідь.

– Повісьте трубку, ви, дурний осел!

За хвилину прийшла низка телефонограм. Після цілої серії непорозумінь Швейк їх прийняв. У першу чергу прийняв ту телефонограму, якої йому не могли продиктувати вночі, бо він не повісив трубки і спав. Ця телефонограма стосувалася щеплених і нещеплених.

Потім знову запізнену телефонограму про консерви. Це питання було вияснено ще вчора ввечері.

Ще пізніше прийшла телефонограма для батальйонів, рот і частин полку такого змісту:

«Копія телефонограми бригади № 75692. Наказ по бригаді № 172. При звітах про господарство польових кухонь використані продукти треба зазначити в такому порядку: 1) м’ясо, 2) консерви, 3) свіжі овочі, 4) сушені овочі, 5) рис, 6) макарони, 7) крупи, 8) картопля, – замість попереднього: 4 – сушені овочі і 5 – свіжі овочі».

Коли Швейк прочитав це фельдфебелю, Ванек урочисто заявив, що такі телефонограми кидають у нужник.

– Це вигадав якийсь пришелепуватий у штабі армії і пускає по всіх дивізіях, бригадах і полках.

Швейк прийняв потім ще одну телефонограму, але її дуже швидко диктували, і він зловив з неї у свою записну книжку лише щось подібне до шифру:

«In der Folge genauer erlaubt gewesen oder das selbst einem hingegen immerhin eingeholet werden»[188]188
  Внаслідок, докладніше дозволено було або те навіть навпаки в усіх випадках треба надолужити (беззмістовний набір німецьких слів).


[Закрыть].

– Це все зайві речі, – сказав Ванек, коли Швейк дивом дивувавсь із написаного і тричі підряд голосно перечитував. – Справжня нісенітниця, хоч, чорт його батька знає, це може бути також і шифр, але в нас у канцелярії не подбали про шифрувальників, тому й це теж можна викинути.

– Я теж так думав, – сказав Швейк, – коли б я сповістив пана обер-лейтенанта, що він повинен in der Folge genauer erlaubt gewesen oder das selbst einem hingegen immerhin eingeholet werden, то він міг би образитися. Трапляються ж часом такі недоторканці, аж страх бере, – провадив Швейк, знов поринаючи в спогади. – Якось їхав я трамваєм з Височан до Праги, і в Лібні сів до нас один пан, на прізвище Новотний. Я його впізнав одразу, вийшов до нього на площадку і завів розмову, ми мовляв, обидва з Дражова. Але він як розприндився, як почав кричати, щоб я йому дав спокій, бо він мене, каже, й у вічі ніколи не бачив. Я йому став пояснювати, хай пригадає, як я, ще малим хлопцем, ходив до нього з матір’ю, її звали Антонією, а батька Прокопом, і він був економом. Але той дивак уперся, мовляв, що знати мене не знає і бачити мене не бачив. Тоді я почав йому наводити різні подробиці, що в Дражові було два Новотні, один – Тонда, другий – Иозеф, а він, мабуть, і буде той Йозеф, про якого мені писали з Дражова, буцімто він підстрелив свою жінку, бо та йому докоряла за пиятику. Але тоді пан замахнувся, а я відхилився, і він з розгону тр-рах прямо в шибку на передній площадці перед вагоноводом. Так скалки й посипалися. Нас, звичайно, висадили і відвели, а в поліції з’ясувалося, що він тому такий недоторканий, бо взагалі його звали не Иозеф Новотний, а Едуард Доубрава, і був він з Монтгомері в Америці, а сюди приїхав на відвідини до всього свого роду.

Раптом задзвонив телефон, і якийсь захриплий голос із кулеметного підрозділу знову запитав, чи не чути, коли їдуть. Про це ніби зранку йде нарада у пана полковника.

У дверях з’явився зблідлий кадет Біглер, найбільший бевзь у роті, бо в школі однорічників пнувся з шкури, аби тільки блиснути своїми знаннями. Кивнув Ванекові, щоб той вийшов з ним у коридор, і завів з ним довгу розмову.

Ванек повернувся, зневажливо посміхаючись.

– Ну й осел! – сказав Швейкові. – Наділив же господь нашу маршову екемплярами. Він теж був на нараді, а коли розходилися, пан обер-лейтенант розпорядився, щоб усі взводні дуже ретельно перевірили гвинтівки. То він прийшов спитати мене, чи має дати наказ прив’язати Жлабека, бо той вичистив гвинтівку гасом. – Ванек розхвилювався: – Приходить питати мене про такі дурні речі, ніби не знає, що їдемо на фронт. Пан обер-лейтенант учора зразу зметикував і наказав відв’язати свого денщика. То я й тому жовтодзьобому сказав, аби добре подумав, чи варто йому зараз озлоблювати солдатів.

– От добре, що нагадали про цього денщика, – сказав Швейк, – ви ще не знайшли випадково когось іншого для пана обер-лейтенанта?

– Не загубіть останньої клепки, – відповів Ванек. – На все досить часу. А втім, я думаю, що пан обер-лейтенант звикне до Балоуна. Той у нього щось і зжере, та, коли ми потрапимо на фронт, йому буде не до Балоуна. Коли скажу, що Балоун залишився, то він нічого не зробить. Це моя турбота, і пан обер-лейтенант не повинен пхати сюди свого носа. Тільки не квапитись!

Ванек ліг на койку і сказав:

– Швейку, розкажіть мені якийсь анекдот з військового життя.

– Чом би й ні! – відповів Швейк. – Але боюся, хтось ізнову зателенькає.

– То вимкніть телефон: роз’єднайте провід або зніміть трубку.

– Добре, – сказав Швейк, знімаючи трубку, – я вам розповім щось таке, що якраз підходить до нашої ситуації. Тільки тоді була не справжня війна, а маневри, але метушня була така сама, як сьогодні, бо ніхто не знав, коли вийдемо з казарм у похід. Зі мною служив один з Поржиць, на прізвище Шіц. Славний хлопець, але страшно побожний і страхополох. Він уявляв собі, що маневри – це щось страхітливе, і люди на них гинуть від спраги, а санітари збирають їх під час маршу, як падло. Тому він напився про запас, і коли ми вибралися з казарм на маневри й підійшли під Мнішек, він і каже: «Я, хлопці, не витримаю, мене може врятувати хіба сам господь бог». Потім ми прийшли під Горжовиці. Там у нас був дводенний відпочинок, бо трапилася помилка: ми так швидко посувалися вперед, що з іншими полками, які йшли з нами з флангів, ледве не захопили в полон увесь ворожий штаб. А це була б ганьба, бо наш армійський корпус мав програти, а ворожий – виграти, бо в них там крутилося якесь зачучверене ерцгерцогеня. Так той Шіц устругнув такий номер: коли ми вже стали табором, він зібрався й пішов собі дещо купити в якесь село за Горжовицями. Повертався до табору вже під полудень, було дуже гаряче, і він добряче впрів. Іде він та йде, коли бачить – при дорозі стовп, а на стовпі скринька, а в скриньці під склом маленька фігурка святого Яна з Непомук. Помолився він перед святим Яном та й каже: «Спарився либонь? Якби тобі бодай хоч хильнути трохи, а то цілісінький день смажишся на сонці і тільки прієш та прієш». Струснув перед ним солдатською фляжечкою, ковтнув з неї і мовить: «Я тобі також залишив ковток, святий Яне з Непомук». Але зразу отямився і вицідив усе до денця, а святому Янові лишив дулю. «Ісусе, Маріє, – вигукнув він, – святий Яне з Непомук, прости мені, я тебе за це винагороджу. Візьму з собою до табору ї так напою, що й на ногах не стоятимеш». І жалісливий Шіц з милосердя до святого Яна з Непомук розбив скло, витяг фігурку святого, запхав її під мундир ї приніс до табору. Потім святий Ян Непомук спав з ним на соломі. Він усюди тягав його з собою під час маршів у ранці на спині й мав відтоді щастя в картах. Де ми тільки ставали табором, там він і вигравав, аж поки ми не прийшли на Прахенсько. Ми розташувалися в Драгіницях, і тут він усе спустив до останнього крейцера. Вранці ми вийшли в похід і дивимося, а на грушці біля дороги висить на зашморгу святий Ян Непомуцький. Ось вам і анекдот. А тепер повішу трубку.

І телефон знову ловить нові тремтіння нервового життя, бо давня гармонія спокою в таборі була порушена. Саме в цей час надпоручник Лукаш вивчав у своїй кімнаті шифри, вручені йому в штабі, зі вказівками, як їх розв’язувати, і водночас вивчав секретний шифрований наказ про напрямок, у якому маршовий батальйон мусив просуватися до галицьких кордонів (перший етап):

7217–1238 – 475 – 2121 – 35 – Мошон.

8922 – 375 – 7282 – Раб.

4432–1238–7217 – 35 – 8922 – 35 – Комарне.

7282–9299 – 310–375 – 7881 – 298–475 – 7979 – Будапешт.

Розшифровуючи ці цифри, надпоручник Лукаш зітхнув:

– Der Teufel soll das buserieren[189]189
  Груба німецька лайка.


[Закрыть].