Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"
Автор книги: Ярослав Гашек
Жанры:
Юмористическая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 46 страниц)
– Пане генерале, – раптом сказав дуже серйозно шофер. – Ми вже біля небесної брами, злазьте, пане генерале! Ми не можемо проїхати небесною брамою, тут велика тиснява. Самі війська.
– Переїдьте кого-небудь, – гукає він шоферові, – тоді поступляться.
І, нахилившись із автомобіля, кричить:
– Achtung, sie Schweinbande![227]227
Увага, ви, свиняча голото! (нім.)
[Закрыть] Ото тварюки. Бачать генерала й не можуть рівнятись праворуч.
Шофер спокійно його втихомирює:
– Це їм нелегко, пане генерале, більшість має відірвані голови.
Генерал Біглер лише тепер помічає, що ті, хто товпиться біля небесної брами, інваліди. Вони втратили на війні деякі частини свого тіла, але несуть їх із собою в заплічних мішках. Голови, руки, ноги. Якийсь праведний артилерист, що пхався до небесної брами в подертій шинелі, ніс у мішку весь свій живіт разом з нижніми кінцівками. З мішка якогось іншого праведного запасного дивилась на генерала Біглера половина сідниці, яку солдат утратив під Львовом.
– Це заради порядку, – зауважив шофер, проїжджаючи крізь густий натовп. – Вони, мабуть, повинні пройти небесну медичну комісію.
Через небесну браму пускали тільки за паролем, і генерал Біглер його відразу згадав: «Fur Gott und Kaiser!»[228]228
За бога й імператора! (нім.)
[Закрыть]
Автомобіль в’їхав у рай.
– Пане генерале, – звернувся до Біглера якийсь офіцер-ангел з крилами, коли вони проїжджали повз казарми для рекрутів-ангелів. – Ви мусите зголоситися до головного штабу.
Їхали далі повз якийсь учбовий плац, де аж кишіло рекрутами-ангелами. Їх учили кричати «алілуя».
Проїхали повз групу, де рудий капрал-ангел ухопив одного вайлуватого рекрута-ангела в свої руки, молотив його кулаком у живіт і верещав: «Роззяв ширше свою пельку, свинюко Віфліємська. Хіба так волають «алілуя»? Немовби в тебе в пельці кнедлик застряг. Хотів би я знати, який дурень тебе, тварюко, пустив у рай! Спробуй-но ще раз». – «Гла-гле-глу-я!» – «Що ти собі думаєш, тварюко, що й у нас у раю будеш гугнявити! Спробуй іще раз, кедре ти ліванський».
Поїхали далі, а за ними ще довго лунав переляканий вереск гугнявого рекрута-ангела: «Гла-гле-глу-я!» – і крик ангела-капрала: «А-лі-лу-я, а-лі-лу-я, ти, корово йорданська!»
Потім вони побачили величну заграву над високою спорудою, як та Маріанська казарма в Чеських Будейовицях, а над нею два літаки, один ліворуч, а другий праворуч, і посередині між ними натягнене величезне полотно з величезним написом:
Генерала Біглера висадили з автомобіля два ангели у формі польової жандармерії, взяли його за комір і потягли на другий поверх.
– Поводьтеся пристойно перед господом богом, – сказали йому нагорі перед одними дверима й увіпхнули його всередину.
Посеред кімнати, де на стінах висіли портрети Франца-Йосифа і Вільгельма, спадкоємця трону Карла-Франца-Йосифа{171}, генерала Віктора Данкеля{172}, ерцгерцога Фрідріха{173}і начальника генерального штабу Конрада фон Гетцендорфа, стояв господь бог.
– Кадете Біглер, – сказав господь бог з притиском, – ви мене не впізнаєте? Я ваш колишній капітан Сагнер з одинадцятої маршової роти.
Біглер заціпенів.
– Кадете Біглер, – знову заговорив господь бог, – яким правом ви привласнили собі титул генерал-майора? Яким правом ви, кадете Біглер, їздили в штабному автомобілі по шосе між ворожими позиціями?
– Насмілюсь доповісти…
– Рота на замок, кадете Біглер, коли з вами говорить господь бог.
– Насмілюсь доповісти, – знову починає, заникуючись, Біглер.
– Отже, ви не зволите заткнути пельку? – горлає на нього господь бог, відчиняє двері і гукає: – Два ангели, сюди!
Входять два ангели з рушницями через ліве крило. Біглер у них пізнає Матушича і Батцера.
Із уст господа бога лунає:
– Киньте його в сортир!
І кадет Біглер летить кудись, звідки жахливо смердить.
* * *
Напроти сонного кадета Біглера сиділи Матушич із денщиком капітана Сагнера Батцером і безперестанку грали в «шістдесят шість».
– Stink awer d’Kerl wie a’Stockfisch, – кинув Батцер, зацікавлено спостерігаючи, як уві сні кадет Біглер дуже підозріло крутиться. – Muss d’Hosen voll ha’n[230]230
Але ж цей парубійко смердить, як тріска… Певно, в нього повні штани! (Нім. діал.)
[Закрыть].
– Це може трапитися з кожним, – філософськи сказав Матушич. – Облиш його, не тобі ж його переодягати. Краще карти здавай.
Уже було видно світлову заграву над Будапештом, а понад Дунаєш промацував небо промінь прожектора.
Кадетові Біглеру вже знову снилося щось інше, бо він мурмотів крізь сон:
– Sagen Sie meiner tapferen Armee, dass sie sich in meinem Herzen ein unvergangliches Denkmal der Liebe und Dankbarkeit errichtet hat[231]231
Скажіть моїй відважній армії, що вона спорудила собі в моєму серці вічний пам’ятник любові і вдячності (нім.).
[Закрыть].
Біглер за цими словами знову почав крутитися, сморід ударив Батцерові в ніс, і він, плюнувши, зауважив:
– Stinkt, wie a’Heizlputza, wie a’bescheissena Heizlputza![232]232
Смердить, як прибиральник сортирів, як обісраний золотар! (Нім. діал.)
[Закрыть]
А кадет Біглер крутився все неспокійніше і неспокійніше. Його новий сон був надзвичайно фантастичний. Він захищає місто Лінц у війні за австрійські спадкові володіння.
Йому привиділись редути й укріплення навколо міста. Його головний штаб перетворився раптом у величезний лазарет. Усюди лежали недужі й трималися за живіт. Під палісадами міста Лінца їздять сюди й туди французькі драгуни Наполеона I.
А він, комендант міста, стоїть над тим усім, також тримаючись за живіт, і кричить якомусь французькому парламентерові: «Передайте своєму імператорові, що я не здамся…»
Потім біль у животі раптом ущух, і він кидається з батальйоном через палісади за місто, вперед до слави й перемоги, бачить, як надпоручник Лукаш підставляє свої груди під удар шаблі французького драгуна, щоб відвести його від Біглера, захисника оточеного Лінца.
Надпоручник Лукаш умирає біля його ніг з вигуком: «Ein Mann, wie Sie, Herr Oberst, ist notiger als ein nichtsnutziger Oberleutnant!»[233]233
Така людина, як ви, пане полковнику, куди потрібніша, ніж якийсь нікчемний обер-лейтенант! (нім.)
[Закрыть]
Оборонці Лінца, зворушені, відвертаються від умирущого, але тут зненацька Біглера вдаряє у сідницю картеч.
Біглер сягає рукою назад до штанів і відчуває, як щось липке мажеться по руці. Він кричить: «Санітари! Санітари!» – і падає з коня…
Батцер і Матушич підняли кадета Біглера з підлоги, куди він звалився з лавки, й знову поклали на місце.
Потім Матушич підійшов до капітана Сагнера і доповів, що з кадетом Біглером діються дивовижні речі.
– Мабуть, це не від коньяку, – сказав він, – це більше скидається на холеру. Кадет Біглер пив на всіх станціях воду. В Мошоні я бачив, як він…
– Ну, холера так швидко не розвивається, Матушичу. Скажіть пану докторові, він у сусідньому купе, хай подивиться на нього.
До батальйону був приділений військовий лікар, вічний студент медик і член корпорації буршів Вельфер. Він умів пити, фехтувати, одначе знав медицину, як свою власну кишеню. Скінчив медичні факультети в різних університетських містах Австро-Угорщини, практику відбув в найрізноманітніших лікарнях, але докторату не захищав просто з тієї причини, що в духівниці, яку залишив його дядько своїм спадкоємцям, була умова, щоб студентові медицини Фрідріхові Вельферу виплачувати річну стипендію до того часу, поки Фрідріх Вельфер не дістане лікарського диплома.
А ця стипендія була майже в чотири рази більша, ніж платня асистента в лікарні. І MUC[234]234
Medicinal Universalis Candidatus (лат.) – кандидат усіх медичних наук.
[Закрыть] Фрідріх Вельфер сумлінно намагався віддалити присвоєння йому ступеня доктора медицини до якнайдальшого часу.
Спадкоємці зі шкури вискакували, називали його пришелепою, робили спроби накинути йому багату наречену, аби тільки його позбутися. Але він, MUC Фрідріх Вельфер, член, мабуть, дванадцяти студентських товариств, ще більше їх розлютив, видавши кілька збірок дуже гарних віршів у Відні, Лейпцігу, в Берліні. Друкувався у «Сімпліціссімусі»{174}і спокійно вчився далі: йому не свербіло.
Але прийшла війна і підступно напала з тилу на MUC Фрідріха Вельфера.
Поета, автора збірок «Lachende lieder», «Krug und Wissenschaft» i «Marchen und Parabeln»[235]235
«Усміхнені пісні», «Келих і наука», «Казки і притчі» (нім.).
[Закрыть], безцеремонно потягли на війну, а один спадкоємець із військового міністерства доклав усіх зусиль, аби безтурботний Фрідріх Вельфер захистив «воєнний докторат».
Вельфер зробив те письмово. Дістав цілу низку запитань, на які повинен був відповісти, але він на всі відповів стереотипно: «Lecken Sie mir Arsch»[236]236
Поцілуйте мене в зад (нім.).
[Закрыть]. За три дні полковник повідомив, що Фрідріх Вельфер дістав диплом доктора медичних наук. Він, мовляв, давно вже дозрів, щоб дістати ступінь доктора, і головний штабний лікар призначає його до додаткового лазарету. Від його поведінки тепер залежатиме швидке просування по службі, і хоч він, як це відомо, в різних університетських містах мав поєдинки з офіцерами, однак тепер, під час війни, такі речі забуваються.
Автор збірки поезій «Келих і наука», закусивши губу, пішов служити.
Після ствердження кількох випадків, що він ставився до солдатів-пацієнтів надзвичайно ліберально, розтягуючи, скільки можна було, їхнє перебування в лазареті, наперекір гаслу дня: «Вилежуватись і здихати в лазареті або вилежуватись і здихати в окопах – усе одно здихати», – доктора Вельфера послали з одинадцятим маршовим батальйоном на фронт.
Кадрові офіцери в полку дивились на нього, як на щось неповноцінне. Офіцери запасу також не звертали на нього уваги й не приятелювали з ним, щоб не поглиблювати прірви між собою і кадровиками.
Капітан Сагнер, зрозуміло, вважав себе чимось незрівнянно вищим від цього колишнього MUC, який порубав шаблею в часи свого довготривалого навчання кількох офіцерів. Коли доктор Вельфер – «військовий доктор» – пройшов повз Сагнера, той навіть не глянув на нього і далі говорив з надпоручником Лукашем про щось зовсім неістотне. Аби щось сказати, він раптом заговорив про вирощування гарбузів біля Будапешта. Надпоручник Лукаш згадав, як він на третьому році навчання в кадетському корпусі з кількома товаришами «з цивільних» їздив у Словаччину. Там їм довелося побувати в одного євангелічного пастора, словака.
Той їм подав до свинячої печені гарнір з гарбуза, а потім, наливши вина, сказав: «Гарбуз і свиня потребує вина», – а він, Лукаш, образився[237]237
Розмова капітана Сагнера з надпоручником Лукашем велася по-чеському. (Прим. автора).
[Закрыть].
– В цьому Будапешті ми побачимо небагато, – сказав капітан Сагнер, – везуть нас якось в обхід. Згідно з маршрутом, ми тут стоятимемо лише дві години.
– Думаю, що будуть переформовувати вагони, – відповів надпоручник Лукаш, – приймуть нас на сортувальну станцію «Transport-Militar-Bahnhof».
До них підійшов «доктор воєнного часу» Вельфер.
– Нічого страшного, – сказав він, усміхаючись. – Панове, які претендують на те, щоб з часом стати офіцерами армії і які ще в Бруцькому клубі вихвалялися своїми стратегічно-історичними знаннями, мали б дістати попередження, що небезпечно одним махом з’їсти цілий пакунок солодощів, які їм мама посилає на фронт. Кадет Біглер з моменту виїзду з Брука проковтнув, як він мені признався, тридцять трубочок з кремом, але на всіх вокзалах пив тільки переварену воду. Це нагадує мені, пане капітане, вірш Шіллера «Wer sagt von…»[238]238
«Хто каже про…» (нім.)
[Закрыть].
– Слухайте, докторе, – перепинив його капітан Сагнер. – Тут ідеться не про Шіллера. Що з кадетом Біглером?
«Військовий доктор» Вельфер усміхнувся:
– Ваш кадет Біглер, кандидат на офіцерський чин, обробився. Це не холера і не дизентерія, а звичайнісінький собі розлад шлунка. Ваш пан кандидат на офіцерський чин випив більше ніж слід коньяку і наробив у штани. Але, мабуть, він обробився б і без коньяку, бо зжерти стільки трубочок з кремом, які йому надіслали з дому!.. Це – дитина… В клубі, як я пам’ятаю, пив завжди лише чвертку вина. Він абстинент… – Доктор Вельфер плюнув. – Купував собі лінцькі тістечка.
– Отже, нічого серйозного? – перепитав капітан Сагнер. – Але коли б чутка про це поширилась…
Надпоручник Лукаш устав і сказав Сагнерові:
– Спасибі за такого командира взводу!
– Поки що я його трохи підлатав, – сказав Вельфер, безнастанно усміхаючись, – хай пан командир батальйону дасть дальші розпорядження… Тобто я відішлю кадета Біглера в лазарет… видам посвідку, що в нього дизентерія. Тяжкий випадок дизентерії. Ізоляція…. Кадета Біглера покладуть до інфекційного барака… Я не сумніваюся, – вів далі Вельфер з тією ж самою бридкою усмішкою, – що так краще. Бо одна річ кадет, хворий на дизентерію, а інша – обкаляний кадет.
Капітан Сагнер звернувся до свого приятеля Лукаша строго офіційним тоном:
– Пане надпоручнику, кадет Біглер з вашої роти захворів на дизентерію і залишиться під лікарським доглядом у Будапешті.
Капітанові Сагнерові здалося, що Вельфер притамовує зловтішний сміх, та коли він поглянув на «військового доктора», той мав на диво байдужий вираз обличчя.
– Отже, все гаразд, пане капітане, – відповів Вельфер спокійно, – кандидат на офіцерський… – Він махнув рукою: – При дизентерії кожен може наложити в штани.
І відважного кадета Біглера відвезли до військового ізолятора в Уй-Буда.
Його закаляні штани загубились у вирі світової війни. Мрії про великі перемоги були замкнені в одній з лазаретних палат інфекційних бараків.
Коли кадет Біглер довідався, що в нього дизентерія, він зрадів. Яка різниця – бути пораненим чи захворіти за свого найяснішого монарха при виконанні своїх обов’язків?
У лазареті з ним трапилася невеличка неприємність. Усі місця для хворих на дизентерію були зайняті, і кадета Біглера перевели в холерний барак.
Коли кадета Біглера викупали і всунули йому під пахву термометр, штабний лікар-мадяр покрутив головою: «37°! Найгірший симптом при холері – великий спад температури, хворий стає апатичним…»
Кадет Біглер справді не виявляв ніякого хвилювання. Він був надзвичайно спокійним і повторював у думці, що так чи інакше, а він страждає за найяснішого монарха.
Штабний лікар наказав всунути термометр кадетові Біглерові в пряму кишку.
– Остання стадія холери, – вирішив лікар, – ознаки скорого кінця. Крайнє послаблення, хворий утрачає відчуття оточенння, його свідомість потьмарена. Він усміхається в передсмертних корчах.
Кадет Біглер під час цієї маніпуляції справді по-мученицькому всміхався і вдавав з себе героя. Коли йому запихали термометр у пряму кишку, він навіть не поворохнувся.
«Наявні симптоми повільного вмирання від холери, – подумав лікар. – Пасивність…»
Для впевненості лікар спитав мадярського санітара унтер-офіцера, чи не було в кадета Біглера блювоти і проносу у ванні.
Діставши заперечну відповідь, він уважно поглянув на Біглера. Коли при холері припиняється пронос і блювота, це знову ж таки, як і попередні симптоми, ясна картина того, що для хворого настають останні години життя.
Кадет Біглер, якого витягли з теплої ванни й зовсім голого поклали на ліжко, змерз як собака, аж зубами видзвонював. На тілі в нього висипала гусяча шкіра.
– Бачите, – сказав штаб-лікар по-угорському, – його морозить, ноги й руки холодні. Це кінець.
Нахилившись над кадетом Біглером, спитав по-німецькому:
– Also wie geht’s?[239]239
Як почуваєте себе? (нім.)
[Закрыть]
– S-s-se-hr gu-gu-tt[240]240
Ду-ду-дуже до-доб-ре (нім.).
[Закрыть], – зацокотів зубами кадет Біглер. – Eine De-deck-ke![241]241
Ко-ковд-ру! (нім.)
[Закрыть]
– Свідомість частково затьмарена, а частково прояснюється, – сказав знову по-угорському штабний лікар. – Тіло дуже схудле, губи й нігті повинні були б почорніти… Це вже мій третій випадок, коли хворий умирає від холери, а нігті й губи не чорніють…
Він знову нахилився над кадетом Біглером і говорив далі по-угорському:
– Серце не прослухується.
– Ei-ei-ne-ne De-de-de-deck-ke-ke, – знову зацокотів зубами кадет Біглер.
– Це його останні слова, – сказав штабний лікар санітарові. – Завтра його поховаємо разом з майором Кохом. Зараз він знепритомніє. Його документи в канцелярії?
– Напевно, там, – спокійно відповів унтер-офіцер.
– Ei-ei-ne-ne De-de-deck-ke-ke, – благально дзвонив їм услід зубами кадет Біглер.
У палаті, де стояло шістнадцять ліжок, лежало тільки п’ятеро хворих, один з них – неживий. Він умер дві години тому й був прикритий простиралом. Небіжчик мав те ж саме прізвище, що й вчений, який відкрив холерну бацилу. Це був капітан Кох. Саме про нього говорив штабний лікар, що його завтра поховають разом з кадетом Біглером.
Кадет Біглер підвівся на ліжку і вперше побачив, як умирають від холери за найяснішого монарха. З чотирьох ще живих двоє вмирали, задихалися й синіли, причому щось кричали, але не можна було розібрати, якою мовою. Це було скоріше здушене харчання.
Двоє інших, з дуже бурхливою реакцією, що свідчила про одужання, скидалися на людей у тифозній гарячці: вони вигукували щось незрозуміле і вистромлювали з-під ковдри схудлі ноги. Над ними стояв бородатий санітар, що розмовляв штірійським діалектом (як розпізнав кадет Біглер) і втихомирював їх:
– У мене також була холера, моє золоте панство, але я не бив ногами по ковдрі. Тепер уже з вами все добре, дістанете відпустку і… Не кидайся, – гаркнув він на одного, який так шпурнув ковдру, що вона полетіла йому аж на голову. – Це у нас заборонено робити. Маєш гарячку, то й радій, принаймні не повезуть звідсіля з музикою. Ви вже обидва видряпалися.
Він поглянув навколо себе.
– Ось ті двоє вже померли. Ми так і сподівалися, – сказав він добродушно, – отож радійте, що вас це минуло. Треба йти по простирала.
За хвилину він повернувся і прикрив простиралами померлих. У них були зовсім чорні губи, і нігті на руках також почорніли. Санітар витяг руки з-під ковдри і спробував запхати язики назад у рот, потім став навколішки біля постелі й почав молитися:
– Heilige Marie, Mutter Gottes…[242]242
Свята Маріє, матір божа… (нім.)
[Закрыть]
Молячись, старий санітар із Штірії дивився на своїх пацієнтів, які видужували, бо їхня гарячка свідчила про повернення до життя.
– Heilige Marie, Mutter Gottes, – набожно повторював санітар, коли зненацька якийсь чоловік поплескав його по плечу.
Це був кадет Біглер.
– Слухайте, – сказав він, – я… купався… Тобто, мене купали. Дайте мені ковдру… Мені холодно.
– Це надзвичайний випадок, – сказав півгодиною пізніше штабний лікар кадетові Біглеру, який лежав під ковдрою. – Ви, пане кадете, одужуєте. Завтра ми переведемо вас у запасний лазарет до Тарнова. Ви – носій холерних бацил… Ми зробили в науці такий крок уперед, що це вже можна встановити. Ви з дев’яносто першого полку…
– Тринадцятий маршовий батальйон, – відповів за кадета Біглера санітарний унтер-офіцер. – Одинадцята рота.
– Пишіть, – наказав штаб-лікар. – «Кадета Біглера, тринадцятий маршовий батальйон, одинадцята маршова рота, дев’яносто перший полк, надсилаємо на лікарський догляд до холерних бараків у Тарнов. Носій холерних бацил…»
Ось так кадет Біглер, натхненний воїн, перетворився в носія холерних бацил.
2. У БУДАПЕШТІ
У Будапешті на військовому вокзалі Матушич приніс капітанові Сагнеру телеграму, яку надіслав бідолашний командир бригади, відправлений до санаторію. Вона була не шифрована і мала такий самий зміст, як і попередня: «Швидко приготувати обід і потім маршем на Сокаль». До цього ще було додано: «Обоз зарахувати до східної групи. Розвідка касується, тринадцятому маршовому батальйону збудувати міст через ріку Буг. Докладніше в газетах».
Капітан Сагнер негайно вирушив до коменданта вокзалу. Комендант, невеличкий на зріст, товстенький офіцер, зустрів його привітно.
– Ну й витворяв же ваш бригадний генерал, хай йому грець, – промовив він, регочучи на все горло. – Але ми зобов’язані вручити вам цю нісенітницю, бо з дивізії ще не надійшло розпорядження щодо генералових телеграм. Учора тут проїздив чотирнадцятий маршовий батальйон сімдесят п’ятого полку, і командир батальйону дістав телеграму: видати його людям по шість крон як особливу нагороду за Перемишлі? – і водночас прийшов ще наказ, щоб кожний солдат відрахував з тих шести крон дві крони на воєнну позику… За точними відомостями, у вашого бригадного генерала параліч.
– Пане майоре, – сказав капітан Сагнер комендантові військового вокзалу. – Згідно з полковим наказом і з маршрутом, ми їдемо до Гедельйо{175}. Тут команді належить одержати по сто п’ятдесят грамів швейцарського сиру. На останній зупинці солдати мали дістати по сто п’ятдесят грамів угорської ковбаси, але нічого не одержали.
– Мабуть, і тут нічого з цього не вийде, – відповів майор, приємно, як і раніше, всміхаючись. – Про такий наказ для полків з Чехії мені нічого не відомо. А втім, це не моя справа, зверніться до відділу постачання.
– Коли ми, пане майоре, від’їжджаємо?
– Попереду стоїть поїзд з важкою артилерією для Галичини. Ми його пустимо за годину, пане капітане. На третій колії стоїть санітарний поїзд. Він від’їздить за двадцять п’ять хвилин після артилерії. На дванадцятій колії – поїзд з боєприпасами. Він вирушає за десять хвилин після санітарного, а за двадцять хвилин після нього пустимо ваш поїзд. Безумовно, якщо не буде ніяких змін, – додав він, знову посміхаючись, чим остаточно спротивів капітану Сагнеру.
– Пробачте, пане майоре, ви сказали, що не знаєте про жодний наказ щодо видачі ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру полкам з Чехії, чи не можете ви мені це пояснити?
– Це секретне розпорядження, – відповів, усе посміхаючись, комендант військового вокзалу в Будапешті.
«Ну, і сів же я маком, – подумав капітан Сагнер, виходячи з приміщення комендатури. – На якого біса я наказав надпоручникові Лукашеві зібрати всіх командирів і йти з ними та з солдатами до відділу постачання по ці сто п’ятдесят грамів швейцарського сиру на душу?»
Тільки-но командир одинадцятої роти надпоручник Лукаш, згідно з розпорядженням капітана Сагнера, зібрався наказати батальйону податися до складу по ті сто п’ятдесят грамів швейцарського сиру, як перед ним з’явився Швейк із нещасним Балоуном.
Балоун увесь аж тремтів.
– Насмілюсь доповісти, пане надпоручнику, – як завжди чемно сказав Швейк, – справа, про яку йдеться, дуже важлива. Я б вас просив, пане надпоручнику, залагодити цю справу десь на стороні, як висловився один мій приятель Шпатіна із Згоржа, коли був дружком на весіллі й раптово в церкві йому захотілося…
– У чому, власне, річ, Швейку, – перепинив його надпоручник Лукаш, який уже скучив за Швейком, як і Швейк за ним. – Відійдемо трохи далі.
Балоун ішов позаду них і не переставав тремтіти. Цей велетень зовсім утратив душевну рівновагу й вимахував у безнадійному розпачі руками.
– Ну, то говоріть, Швейку, – сказав надпоручник Лукаш, коли відійшли трохи вбік.
– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, – почав Швейк, – воно завжди краще признатися самому, бо шила в мішку не сховаєш! Ви, пане обер-лейтенанте, дали певний наказ, щоб Балоун, коли приїдемо до Будапешта, приніс вам отой паштет із печінки й булочку. Дістав ти такий наказ чи ні? – звернувся він до Балоуна.
Балоун почав ще дужче вимахувати руками, немов боронився від ворога.
– Цей наказ, – сказав Швейк, – на жаль, не міг бути виконаний, пане обер-лейтенанте. Ваш паштет із печінки я зжер… Так, ізжер, – повторив Швейк, тицьнувши знавіснілого Балоуна, – бо я думав, що паштет із печінки може попсуватися. Мені кілька разів доводилося читати в газетах, як цілі родини отруювалися паштетом з печінки. Одного разу це сталося на Здеразі, вдруге – в Бероуні, раз у Таборі, потім у Младій Болеславі, а раз у Пршибрамі. Всі отруєні померли. Паштет із печінки страшенна гидота…
Балоун, тремтячи, відійшов убік, засунув палець у горлянку і почав блювати.
– Що з вами, Балоуне?
– Блю-блю-ю, е-е, пане обер… е-е, обер-лейте-нанте, е-е, – використовуючи перерви, простогнав нещасний Балоун. – Це я-я її зжер, е-е, поже-е-р-р-р, е-е, я-е-е, са-е-е-м…
З рота нещасного Балоуна вилітали клапті станіолевої обгортки паштету.
– Як бачите, пане обер-лейтенанте, – сказав Швейк, не розгубившись, – кожний зжертий паштет вилізе наверх, як олія на воду. Я хотів узяти провину на себе, а він, бовдур, сам себе зрадив. Балоун взагалі непогана людина, але зжере все, що йому довірять. Я знав одного такого типа. Він працював кур’єром у банку. Йому довіряли тисячі: один раз навіть, коли він одержував гроші в іншому банку, йому дали помилково на тисячу крон більше, і він тут же повернув їх, але боронь боже було доручити йому купить на п’ятнадцять крейцерів копченого ошийка, неодмінно по дорозі зжере. Такий уже був ненажера, що, коли його службовці посилали по ліверні ковбаси, він їх по дорозі розпорював кишеньковим ножем, а діри заліплював пластиром, який йому обходився для п’ятьох ліверних ковбасок дорожче, ніж коштувала б ціла ліверна ковбаска.
Надпоручник Лукаш зітхнув і відійшов.
– Чи не зволите дати якісь накази, пане обер-лейтенанте? – гукнув йому вслід Швейк, тим часом як нещасний Балоун усе пхав собі пальця в горлянку.
Надпоручник Лукаш махнув рукою і попрямував до продовольчого складу. Йому спало на думку, що коли вже солдати поїдають печінкові паштети своїх офіцерів, то Австрія виграти війни не може.
Тим часом Швейк перевів Балоуна на другий бік залізничної колії. По дорозі він потішав його, мовляв, вони разом подивляться на місто і принесуть звідти пану надпоручникові дебреценських сосисок. Швейкове уявлення про головне місто угорського королівства, цілком природно, збігалося з уявленням саме про ці ковбасні вироби.
– Та ми ж поїзд прогавимо, – заскиглив Балоун, оскільки він був такий само ненажерливий, як і скупий.
– Коли їдуть на фронт, – заявив Швейк, – то ніколи не спізнюються, бо кожний поїзд, що їде на фронт, спочатку добре подумає, чи варто привозити на кінцеву станцію лише половину людей. А врешті, я тебе добре розумію, Балоуне. Ти за крейцер залюбки гнав би через Карпати вошу на мотузці.
Але вони не встигли нікуди піти, бо пролунала команда «по вагонах». Солдати окремих рот знов поверталися до своїх вагонів з порожніми руками. Замість ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру який їм тут мали роздати, кожен дістав коробочку сірників і одну поштову листівку, видану комітетом у справі охорони солдатських могил Австрії (Відень, XIX, 4, вулиця Канізія). Замість ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру кожен мав у руці західногалицьке військове кладовище в Седльцях з пам’ятником нещасним воякам крайової оборони. Його вирізьбив однорічник фельдфебель Шольц, який ухилявся від фронту.
Біля штабного вагона панувало надзвичайне пожвавлення. Офіцери маршового батальйону обступили капітана Сагнера, який їм схвильовано щось розказував. Він саме повернувся від коменданта вокзалу і тримав у руці дуже секретну, довжелезну справжню телеграму із штабу бригади з інструкціями і вказівками, як поводитися в тій новій ситуації, в якій опинилася Австрія 23 травня 1915 року.
Бригадне командування сповіщало, що Італія оголосила Австро-Угорщині війну.
Ще в Бруку-на-Лейті в офіцерському клубі дуже часто за обідами і вечерями говорилося на ситий шлунок про дивовижну поведінку Італії{176}, але взагалі ніхто не чекав, що здійсняться пророчі слова того ідіота кадета Біглера. Якось за вечерею він відсунув тарілку з макаронами і заявив: «Цього добра наїмся аж під брамою Верони».
Капітан Сагнер, вивчивши інструкції, одержані з бригади, наказав сурмити тривогу.
Коли зійшлися всі солдати маршового батальйону, їх вишикували в каре, і капітан Сагнер прочитав їм надзвичайно піднесеним тоном переданий телеграфом наказ по бригаді.
«Через безприкладну жадобу італійський король знехтував братерські зобов’язання, хоч повинен був дотримувати їх як союзник нашої монархії. У цій війні його обов’язком було стати пліч-о-пліч наших геройських військ, але зрадливий італійський король від самого її початку грав роль замаскованого саботажника, поводився двозначно, причому таємно домовлявся з нашими ворогами. Ця зрада завершилася в ніч з 22-го на 23 травня оголошенням війни нашій монархії. Наш головнокомандувач переконаний – наші мужні й славні війська нищівним ударом дадуть гідну відсіч нікчемному ворогові, і зрадник переконається, як, почавши ганебну – і зрадливу війну, він сам себе знищив. Ми непохитно віримо, що з божою поміччю незабаром настане день, коли італійські рівнини знову побачать переможців з-під Санта-Лючії, Віченци{177}, Новари{178}, Кустоцци. Ми хочемо перемогти, ми мусимо перемогти, і ми, безперечно, переможемо!»
Потім ішло звичайне «dreimal hoch!»[243]243
Трикратне «слава!» (нім.).
[Закрыть], і батальйон, трохи збентежений, знову сів у поїзд. Замість ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру на голови солдатів звалилася війна з Італією.
У вагоні, де сиділи Швейк, фельдфебель Ванек, телефоніст Ходоунський, Балоун і кухар Юрайда, точилася цікава розмова про вступ Італії у війну.
– На Таборській вулиці в Празі був теж такий випадок, – почав Швейк, – там жив один купець, на прізвище Горжейший, а трохи далі від нього напроти була крамниця купця Пошмоурного. А між ними обома мав свою крамницю дрібний крамар Гавласа. Так от, спало якось на думку купцеві Горжейшому об’єднатися з крамарем Гавласою проти купця Пошмоурного, і він почав з ним умовлятися, щоб об’єднати свої крамниці під одною фірмою: «Горжейший і Гавласа». Але крамар Гавласа пішов до купця Пошмоурного і каже, що Горжейший дає йому дванадцять сот за всю його крамницю з дрібним товаром і хоче, щоб він, Гавласа, разом з ним торгував. Але якщо він, Пошмоурний, дасть йому вісімнадцять сотень, то він охоче ввійде з ним у спілку проти Горжейшого. Так і умовились. Гавласа ще якийсь час крутився коло Горжейшого, вдаючи, нібито він найліпший його друг. А коли заходила мова про те, коли ж вони нарешті об’єднаються, відповідав: «Та це не за горами. Я тільки чекаю, коли повернуться з дач клієнти». А коли ці клієнти поприїздили, то й справді все було готове. Одного разу вранці Горжейший пішов відчиняти крамницю і бачить над крамницею свого конкурента велику вивіску з назвою фірми: «Пошмоурний і Гавласа», – написану величезними літерами.
– У нас, – докинув пришелепуватий Балоун, – теж був раз такий випадок: я хотів купити у сусідньому селі ялівку, навіть уже вмовився, та вотицький різник вихопив її в мене з-під носа.
– Отже, коли почалася нова світова війна, – вів далі Швейк, – коли в нас на одного ворога побільшало, коли знову утворився новий фронт, то, будь ласка, поводьтеся з боєприпасами ощадніше. «Чим більше дітей у родині, тим більше різок ламається», – говорив, бувало, дідусь Хованець з Мотолі, що за невеличку плату від батьків шмагав сусідських дітей.
– Я тільки боюся, – висловив свої побоювання Балоун, тремтячи всім тілом, – що через цю Італію нам зменшать порції.
Фельдфебель Ванек замислився й серйозно сказав:
– Все можливе, бо тепер наша перемога трохи відтягнеться.
– Тепер би нам здався новий Радецький, – додав Швейк. – Той добре знав ту країну, знав, де слабке місце італійців і що треба штурмувати та з котрого боку. Воно ж справа нелегка – влізти кудись. Влізти кожен дурень зуміє, але вилізти звідтіля – оце справжнє військове вміння. Коли вже хто кудись улізе, то він повинен знати, що навколо діється, щоб не потрапити в халепу, яку звуть катастрофою. Ось, наприклад, у нашому будинку, ще на старій квартирі, якось на горищі спіймали злодія. Але той гультяй, коли ліз туди, помітив, що муляри саме ремонтують задню ліфтову клітку. Так він вирвався з рук, проштрикнув двірничку і по риштуванню спустився вниз у клітку, але звідтіля вже не міг видряпатися. Отак і наш татуньо Радецький: він знав усі ходи та переходи в Італії, його ніхто не міг ухопити. В одній книжці від початку до кінця описано, як він чухрав з-під Санта-Лючії і як він, тому що італійці також дали дмухача, лише на другий день відкрив, що переміг власне, він, бо італійців навіть у бінокль не було видно. Тоді він повернувся і зайняв покинуту Санта-Лючію. Саме за це він і одержав звання фельдмаршала.
