Текст книги "Пригоди бравого вояка Швейка"
Автор книги: Ярослав Гашек
Жанры:
Юмористическая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 46 страниц)
Як ішов я в Прагу по ковбаси,
На шляху зустрівсь паяцик ласий,
Не паяцик, а наглядач клятий, —
Та я втік, бо він хотів кусатись.
А в той час, коли обидва дрочили наглядача, як дрочать червоною хусткою у Севільї андалузького бика, надпоручник Лукаш зі страхом очікував, коли з’явиться Швейк і доповість йому, що знову приступає до виконання своїх обов’язків.
3. ПРИГОДИ ШВЕЙКА В КІРАЛЬ-ГІДІ
Дев’яносто перший полк перевели до міста Міст-наЛітаві – до Кіраль-Гіди.
Саме коли Швейка після триденного арешту мали за три години вже випустити на волю, його разом з однорічником відвели на головну гауптвахту і звідтіля під конвоєм відправили на вокзал.
– Про це вже давно горобці на даху цвірінькали, – сказав йому по дорозі однорічник, – що нас переведуть до Угорщини. Там формуватимуться маршові батальйони, солдати наб’ють руку в стрілянні, поб’ються з мадярами, і ми весело поїдемо в Карпати. Сюди, до Будейовиць, приїдуть мадяри, розквартируються, і почнеться змішування племен. Існує така теорія, що при виродженні найкращий засіб – це гвалтувати дівчат іншої національності. Шведи й іспанці робили так під час Тридцятилітньої війни, французи – в часи Наполеона, а тепер у Будейовицькій окрузі це саме знову робитимуть мадяри, причому воно вже не виглядатиме як грубе насильство. З часом усе влаштується по-доброму. Це просто буде обмін. Чеський солдат переспить з мадярською дівчиною, а бідна чеська служниця прийме до себе мадярського гонведа, і за століття антропологи стануть перед несподіваною загадкою: звідки в населення з берегів Мальші з’явилися випнуті вилиці.
– Це перехресне парування, – кинув Швейк, – взагалі дуже цікава штука. В Празі живе офіціант-негр Християн. Його батько колись був абіссінським королем, і його показували в Празі на Штваніце{118}в цирку. В нього закохалася одна вчителька, що писала віршики до «Лади»{119}про пастушків і лісові струмочки, пішла з ним до готелю і допустилася, як це говориться в святому письмі, перелюбства, потім страшенно здивувалася, що в неї народився такий біленький хлопчик. Та ба, за два тижні хлопчик почав робитися бурим. Бурів, бурів, а тоді за місяць почав чорніти. За півроку був чорнісінький, як його татонько, абіссінський король. Вона з ним пішла в клініку шкірних хвороб, щоб йому якось відновили білий колір шкіри, але там їй сказали, що це справжнісінька чорна негритянська шкіра і що тут уже нічого не вдієш. Вона від горя з’їхала з глузду, почала через газети питати порад, чи є якісь ліки проти негрів, і її відвезли до Катержінок{120}, а негреня віддали в притулок, де всі з нього дуже потішалися. Потім він вивчився на офіціанта і ходив танцювати до нічних кафе. Тепер від нього з великим успіхом родяться чеські мулати, але вони вже іншого кольору, ніж він. Один студент медик, що часто ходив до «Чаші», якось нам пояснював, нібито це не така проста справа. Від такого мулата знову народжуються мулати, а цих уже не можна відрізнити від білих людей. Але несподівано в якомусь поколінні, казав він, може з’явитися негр. Уявіть собі таке нещастя! Ви женитеся з якоюсь панночкою. Ця потвора, зовсім біла, раптом народить вам негра. А якщо дев’ять місяців тому вона ходила без вас подивитись на атлетичні змагання у вар’єте, де виступав якийсь негр, то думаю, що й ви задумаєтесь.
– Випадок вашого негра Християна, – сказав однорічник, – треба розглянути також і з воєнних позицій. Припустімо, цього негра взяли в армію. Він пражанин, отже, належить до двадцять восьмого полку. А ви ж уже чули, що двадцять восьмий перейшов до росіян. Росіяни страшно дивувалися б, коли б узяли в полон і негра Християна. Російські газети, напевно, писали б, що Австрія жене на війну свої колоніальні війська, хоч у неї таких немає, і що вона вже вдалася аж до негритянських резервів.
– А я чув, – докинув Швейк, – нібито Австрія все ж таки має колонії десь там на півночі, якусь Землю цісаря Франца-йосифа…
– Ви, хлопці, притримайте язика трохи, – сказав один із конвоїрів, – це нині слизька справа – базікати про якусь там Землю цісаря Франца-Йосифа. Не називайте нікого, так краще…
– То подивіться на карту, – перепинив його однорічник, – і на свої очі побачите Землю нашого наймилостивішого монарха Франца-Йосифа. Згідно зі статистикою, там самісінький лід, і його звідти вивозять на криголамах, що належать празьким льодовням. Цей льодовий промисел дуже високо цінять та шанують і за кордоном, бо це прибуткове підприємство, хоч, правда, і небезпечне. Найбільша небезпека загрожує під час транспортування льоду з Землі цісаря Франца-Йосифа через Полярне коло. Ви можете собі це уявити?
Конвоїр щось невиразно пробубонів, а капрал, який очолював конвой, підійшов і став слухати лекцію однорічника. Той серйозно вів далі:
– Ця єдина австрійська колонія може забезпечити льодом усю Європу і є неабияким народногосподарським чинником. Колонізація, звичайно, розвивається, але поволі, бо колоністи або не зголошуються туди їхати, або Ідуть і там замерзають. Проте разом з поліпшенням кліматичних умов, а в цьому виявляють велике зацікавлення міністерство торгівлі і закордонних справ, росте надія, що великі площі льодовиків будуть належно використані. Влаштування кількох готелів привабить безліч туристів. Треба буде, звичайно, поробити відповідні туристські стежки і дороги поміж крижаними брилами та намалювати на льодовиках туристські значки. Єдина перешкода – ескімоси. Вони унеможливлюють роботу наших місцевих органів… Ці впертюхи не хочуть учитися по-німецькому, – казав однорічник, а капрал з цікавістю слухав. Він був кадровий солдат, дурний і жорстокий. До війська він працював по селах наймитом. Слухав і ковтав усе, про що не мав уявлення, а його ідеалом було залишитися в армії, служити за «юшку».
– Міністерство освіти, пане капрале, коли замерзло п’ять архітекторів, збудувало для них великими коштами і жертвами…
– Муляри врятувалися, – втрутився Швейк, – бо вони грілися від запаленої люльки.
– Не всі, – промовив однорічник, – з двома трапилося нещастя, вони забули затягнутись, і люльки погасли, їх довелося закопати в кризі. Але кінець кінцем усе ж таки там збудували школу з крижаної цегли та залізобетону, воно вкупі дуже добре тримається, та що ж, ескімоси довкола розклали вогонь з розібраних на дрова вмерзлих у кригу торгових кораблів і досягли того, чого хотіли. Лід, що на ньому поставили школу, розтанув, і вся школа разом з директором та представником влади, який другого дня мав бути присутнім на урочистому висвяченні школи, провалилася в море. Почувся лише голос представника влади. Бувши вже по шию у воді, він ревнув: «Gott, strafe England!» Тепер, мабуть, туди пошлють війська, щоб тих ескімосів приборкати. Ясно, війна з ними буде важка. Найбільше нашому війську будуть капостити приручені білі ведмеді.
– Ще нам тільки цього бракувало, – надзвичайно мудро сказав капрал. – І без цього вже по саме нікуди маємо тих воєнних винаходів. Ось узяти б, наприклад, маски для затруювання газами. Натягнеш собі таке на голову, і ти вже отруєний, як нам пояснювали в старшинській школі.
– Вони вам тільки страху напускають, – зауважив Швейк, – жодний солдат нічого не повинен боятися. І коли б хто в бою впав навіть до сортирної ями, то підвівся б, облизався і пішов далі воювати. А щодо отруйних газів, то для нас вони звичні ще з казарм після солдатського хліба та гороху з перловкою. Але тепер, кажуть, росіяни винайшли щось проти унтер-офіцерів.
– Здається, якісь особливі електричні струми, – доповнив однорічник. – Притягувані целулоїдними зірочками на петлицях унтер-офіцера, вони викликатимуть вибух. Одне слово, як то кажуть, від біди не втекти.
Капрал, хоч до служби в армії і крутився біля волів, усе ж таки нарешті второпав, що з нього глузують, і перейшов наперед конвою.
Вони вже наближалися до вокзалу, де будейовичани прощалися зі своїм полком. Прощання не мало офіційного характеру, але площа перед вокзалом була заповнена громадянами, які чекали на військо.
Цікавість і увага Швейкова зосередилися на шпалерах громадян. І, як це звичайно буває, зразкові солдати лишилися позаду, а наперед вийшли ті, що були під багнетами. Зразкових солдатів пізніше мали, як оселедців, напхати до телятників, а Швейка з однорічником везти в спеціальному арештантському вагоні, який завжди чіпляли до військових поїздів зразу ж за штабними вагонами. Причому в такому арештантському вагоні місця – хоч конем грай.
Швейк не міг утриматися, щоб не вигукнути в бік шпалер «Слава!» і не замахати шапкою. Це так подіяло, що юрба підхопила привітання, і «Слава!» летіло далі, «Слава!» гриміло перед вокзалом. Там, далеко попереду, люди почали говорити: «Вже йдуть».
Капрал з конвою розгубився і заверещав на Швейка, щоб той заткнув собі пельку, але оклики ширились, як лавина. Жандарми відпихали шпалери, звільняючи дорогу конвоєві, але юрба кричала «Слава!» та вимахувала шапками й капелюхами.
Це була грандіозна маніфестація. З вікон готелю навпроти вокзалу якісь дами махали хустинками й кричали: «Heil!» До вигуків «Слава!» приєднувалося «Heil!», а якогось ентузіаста, що використав нагоду і вигукнув: «Nieder mit den Serben!» – збили в штучно викликаній штовханині з ніг і трохи потоптали.
Як електрична іскра, мчало далі: «Вже йдуть».
І вони йшли. Швейк під багнетами приязно махав рукою до юрби, а однорічник поважно козиряв.
Так увійшли у вокзал, і, коли прямували до призначеного військового поїзда, оркестр стрілецького полку, диригента якого спантеличила несподівана маніфестація, мало не заграв: «Боже, цісаря храни нам». Та, на щастя, в останню хвилину з’явився в чорному котелку старший фельдкурат сьомої кавалерійської дивізії отець Лаціна і почав наводити порядок.
Його історія була дуже проста. Він, цей пострах усіх офіцерських їдалень, кендюх, ненажера, щойно вчора приїхав до Будейовиць і нібито випадково взяв участь у невеличкому бенкеті офіцерів полку, який від’їздив на фронт. Їв, пив за десятьох і трохи напідпитку бігав до офіцерської кухні виманювати в кухарів якісь рештки. Ковтав цілі миски підлив і кнедлів, рвав, як хижак, зубами м’ясо, а під кінець добрався в кухні до рому, нажлуктився, як свиня браги, аж почав ригати, а потім знову повернувся на прощальну вечірку, пив і пив, аж очманів. У цьому він мав багатий досвід, і в сьомій кавалерійській дивізії офіцери завжди доплачували за нього. Вранці вбив собі в голову, начебто він зобов’язаний наводити порядок при від’їзді перших полкових ешелонів, і тому вештався вздовж шпалер і поводився на вокзалі так, що офіцери, які керували відправкою полку, замкнулися від нього в канцелярії начальника станції.
Тому він і з’явився знову перед вокзалом саме вчасно, щоб затримати паличку диригента, готового вже диригувати «Боже, цісаря храни нам».
– Halt! – вигукнув. – Ще ні, я сам подам знак! Поки стійте вільно, а я скоро прийду.
Він пішов на вокзал і, пустившись за конвоєм, затримав і його своїм криком «Halt!».
– Куди? – суворо спитав капрала, який не знав, що робити в новій ситуації.
Замість нього добродушно відповів Швейк:
– Нас везуть до Брука. Якщо хочете, пане оберфельдкурате, можете їхати з нами.
– Таки поїду, – заявив отець Лаціна і, звертаючись до конвою, додав: – Хто каже, що я не можу їхати? Vorwarts! Marsch![113]113
Вперед! Марш! (нім.)
[Закрыть]
Старший фельдкурат, опинившись в арештантському вагоні, ліг на лавку, добряга Швейк скинув шинелю й поклав її отцю Лаціні під голову, а однорічник сказав пошепки переляканому капралові: «Обер-фельдкуратам треба догоджати!».
Отець Лаціна, зручно вмостившись на лаві, почав розводитись:
– Рагу з грибами, панове, тим краще, чим більше грибів. Але грибки треба перше смажити на цибулі, а тоді вже додавати лавровий лист і цибулю.
– Та цибулю ви вже зволили додати раніше, – озвався однорічник, незважаючи на розпачливі погляди капрала, який бачив у отцеві Лаціні хоч і п’яного, але все ж таки начальника.
Становище капрала було справді розпачливе.
– Так, – докинув Швейк, – пан обер-фельдкурат правду кажуть. Чим більше цибулі, тим краще. В Пакомержицях був один бровар, так той додавав цибулю й до пива, бо, мовляв, цибуля викликає спрагу. Цибуля взагалі дуже корисна річ. Печену цибулю прикладають і до болячок…
Отець Лаціна тим часом, лежачи на лавці, говорив півголосом, наче крізь сон:
– Все залежить від прянощів, які прянощі й скільки їх класти. Не можна й перечорноперчити, ні перечервоноперчити.
Чимдалі він говорив усе повільніше й тихше:
– Пере-гвоз-дичи-ти, пере-цитри-нити, пере-корі-нити, перемуска-ти…
Не договорив і заснув. Коли йому набридало хропли, він свистів носом.
Капрал ошелешено дивився на нього, а конвоїри на своїх лавках тихенько підсміювалися.
– Цей так швидко не прокинеться, – кинув Швейк за хвилину. – Він п’яний як чіп. Не бійтеся, – провадив Швейк, бачачи, що капрал перелякано подає йому знак мовчати. – Тут нічого не зміниш, він налився, як бог звелів. Він у чині капітана. Кожний з цих фельдкуратів нижчого чи вищого чину має вже такий талан від бога – при кожній нагоді напиватися до нестями. Я служив у фельдкурата Каца. Так той міг би пропити й ніс між очима. Все, що цей тут виправляє, – дурниця супроти того, що виправляв той. Ми з ним пропили дароносицю і, можливо, самого господа бога пропили б, коли б нам хто на нього щось позичив.
Швейк підійшов до отця Лаціни, обернув його до стіни й тоном знавця сказав:
– Цей хропітиме аж до Брука, – і повернувся на своє місце, супроводжуваний розпачливим поглядом нещасного капрала, який спитав:
– Чи не піти мені про це доповісти?
– Про це й не думайте, – сказав однорічник. – Ви ж комендант конвою і не смієте від нас ні на крок. А також, згідно з приписами, не маєте права випускати з вагона будь-кого з конвою з донесенням, поки не матимете на його місце заступника. Як бачите, це твердий горішок. Подавати знак стріляниною, аби хтось прийшов, теж не можна, – тут нічого не сталося. А з другого боку, існує розпорядження, що, крім арештантів і супровідного конвою, в арештантському вагоні не сміє бути чужий. Сторонньому вхід сюди суворо заборонений. Не мудро також було б з вашого боку, коли б ви під час ходу поїзда, щоб замести сліди свого протизаконного вчинку, тихенько викинули фельдкурата, бо тут же свідки, які бачили, що ви його впустили до вагона, де йому нема чого робити. З цього, пане капрале, вийде не що інше, як розжалування.
Капрал збентежено забелькотів, буцімто старшого фельдкурата до вагона ніхто не кликав, а він сам до них пристав; і це, як не кажи, все ж таки його начальник.
– Тут начальник лише ви, – твердо підкреслив однорічник, а Швейк доповнив:
– І коли б навіть сам найясніший цісар хотів до нас пристати, то ви не сміли б цього дозволити. Це так, як на варті, коли до такого собі дурного рекрута підійде черговий офіцер і попросить, щоб той збігав йому по сигарети, а черговий ще запитає, який сорт йому купити. За такі справи – тюрма у фортеці.
Капрал несміливо захищався, говорячи, що це ж Швейк перший запропонував обер-фельдкуратові їхати з ними.
– Я, пане капрале, можу собі таке дозволити, – відповідав Швейк, – бо ж я пришелепуватий, але від вас ніхто такого не чекав.
– Ви вже давно служите понадстроково? – спитав капрала ніби мимохідь однорічник.
– Третій рік, тепер мене мають підвищити.
– На цьому треба поставити хрест, – цинічно сказав однорічник. – Я вам кажу, що, крім розжалування, з цього нічого не буде…
– Та воно однаково, – сказав Швейк, – чи загинути в чині старшини, чи звичайним рядовим. Хоч, правда, розжалуваних, кажуть, пхають на передову лінію.
Старший фельдкурат заворушився.
– Спить! – заявив Швейк, перевіривши, що з фельдкуратом усе в належному порядку. – Тепер йому, мабуть, сниться якесь смачне жрання. Боюся тільки, щоб він тут нам не напаскудив. Мій фельдкурат Кац, коли впивався, то вві сні не знав, що робить. Одного разу, слухайте…
І Швейк почав розповідати, скільки й чого він тільки зазнав з тим фельдкуратом Отто Кацом, і оповідав так докладно та цікаво, що ніхто незчувся навіть, як поїзд рушив.
Тільки рев з останніх вагонів перервав оповідь Швейка. Дванадцята рота, де були самі німці з-під Крумловська і Кашперських гір, дерла горлянки:
А з іншого вагона хтось у цілковитій зневірі горлав у бік Будейовиць, що все віддалялися:
Це було таке відчайдушне ревіння і скавуління, що товариші змушені були відтягнути його від прочинених дверей телячого вагона.
– Дивно, – сказав однорічник капралові, – що до нас іще й досі не з’явилася інспекція. Згідно з приписом, ви повинні були ще на вокзалі доповісти про нас комендантові поїзда, а не піклуватися про якогось п’яного старшого фельдкурата.
Нещасний капрал уперто мовчав і похмуро дивився вслід телеграфним стовпам, що втікали назад за вікном.
– Коли подумаю, що про нас нікому не доповіли, – ущипливо провадив однорічник, – і що на найближчій станції до нас, напевно, прилізе комендант поїзда, в мені аж кипить військова кров. Таж ми немов…
– Цигани, – втрутився Швейк, – або волоцюги. Так, ніби ми боїмося божого світла й не сміємо про себе нікого повідомити, щоб нас не посадили.
– Крім того, – сказав однорічник, – на основі розпорядження двадцять першого листопада тисяча вісімсот сімдесят дев’ятого року, при транспортуванні військових арештантів поїздами треба дотримуватися таких приписів: по-перше, арештантський вагон повинен бути загратований. Це ясно як божий день. Тут цього розпорядження не порушено, бо ми, як бачите, сидимо за солідними гратами. Значить, з цього боку тут усе гаразд. По-друге, згідно з цісарсько-королівським розпорядженням від дня двадцять першого листопада тисяча вісімсот сімдесят дев’ятого року, в кожному арештантському вагоні повинна бути вбиральня. Якщо її немає, то вагон повинен бути обладнаний закритою посудиною для відправлення великих і малих фізіологічних потреб арештантів і супровідної сторожі. Тут, власне, годі й говорити про арештантський вагон, де б могла бути вбиральня. Попросту сидимо в окремому загратованому купе, ізольовані від усього світу. Та й тієї нещасної посудини тут також нема…
– Можна це робити з вікна, – розпачливо кинув доведений до краю капрал.
– Забуваєте одне, – сказав Швейк, – жодний арештант не сміє підходити до вікна.
– А ще, по-третє, – вів далі однорічник, – тут повинен бути посуд з питною водою. Ви про це теж не потурбувалися. A propos[116]116
До речі (франц.).
[Закрыть]. Ви знаєте, на якій станції будуть видавати їжу? Не знаєте? Так я й думав, цим ви також не поцікавились…
– Як бачите, пане капрале, – сказав Швейк, – це не жарт возити арештантів. Про нас треба піклуватися. Ми не якісь там звичайні солдати, котрі мусять турбуватися самі про себе. Нам треба все принести аж під самий ніс, на це існують приписи й параграфи, і їх кожен мусить дотримуватись, бо інакше не буде ніякого порядку. «Заарештований – це дитя в пелюшках, – казав колись один мій знайомий гультяйчик. – Про нього треба подбати, щоб не простудився, не схвилювався, щоб був удоволений зі своєї долі, знав, що йому, бідоласі, не роблять кривди».
– До речі, – сказав за хвилину Швейк, приязно дивлячись на капрала, – коли буде одинадцята година, то ви мені, будьте ласкаві, скажіть.
Капрал допитливо подивився на Швейка.
– Ви, мабуть, пане капрале, хотіли мене спитати, чому ви повинні звернути мою увагу, коли буде одинадцята година? Від одинадцятої години, пане капрале, я належу до телячого вагона, – з притиском сказав Швейк і вів далі урочистим тоном: – Мене засудили на полковому рапорті на три дні. Я почав відбувати свою кару об одинадцятій годині і сьогодні об одинадцятій мушу бути вже на волі. Від одинадцятої години мені тут нема чого робити. Жодного солдата не вільно тримати понад строк, тому що у війську, пане капрале, треба додержуватись дисципліни і порядку.
Нещасний капрал після такого удару ще довго не міг отямитись, аж нарешті відповів, що він, мовляв, не дістав ніяких офіційних паперів.
– Милий пане капрале, – відізвався однорічник, – папери самі не прийдуть до коменданта конвою. Коли гора не йде до Магомета, комендант конвою сам мусить іти по папери. Ви тепер опинились перед новою ситуацією: ні в якому разі ви не маєте права затримувати когось, хто повинен вийти на волю. З другого боку, згідно з діючими розпорядженнями, ніхто не сміє покинути арештантський вагон. Їй-право, не знаю, як ви виплутаєтесь з цієї складної ситуації. Чим далі, тим гірше. Тепер пів на одинадцяту.
Однорічник сховав кишеньковий годинник.
– Дуже цікаво, пане капрале, що ви зробите за півгодини?
– За півгодини моє місце в телячому вагоні, – мрійно повторював Швейк.
Капрал, уже зовсім спантеличений, остаточно знищений, звернувся до нього:
– Якщо це вам не буде неприємно… мені здається, тут куди вигідніше, ніж у телячому вагоні. Я думаю… Його перебив фельдкуратів вигук крізь сон:
– Більше підливи!
– Спи, спи, – добродушно сказав Швейк, підкладаючи йому під голову полу шинелі, що зсунулася з лавки. – Хай тобі присниться гарний сон про жратву.
І однорічник почав співати:
Спи, дитятко, спи,
Оченьки склепи,
Бог з тобою буде спати,
Ангелятко колихати,
Спи, дитятко, спи.
Нещасний капрал уже ні на що не реагував. Він тупо дивився у вікно, не звертаючи уваги на цілковиту дезорганізацію в арештантському купе.
Біля перегородки конвоїри грали в «ляща», і на ягодиці падали енергійні й сумлінні удари. Коли капрал оглянувся в той бік, на нього саме зухвало дивився зад одного піхотинця. Капрал зітхнув і знову відвернувся до вікна.
Однорічник хвилинку про щось роздумував, а потім звернувся до ошелешеного капрала:
– Ви знаєте журнал «Світ тварин»?{121}
– Цей журнал, – зрадів капрал, що розмова переходить на іншу тему, – виписував у нас у селі шинкар, бо страшенно любив санських кіз, але всі вони в нього поздихали. Тому він звернувся до цього журналу за порадою.
– Милий друже, – сказав однорічник, – моя розповідь, яку ви зараз почуєте, доведе вам надзвичайно ясно одне: ніхто не вільний від помилок! Ви, панове, я переконаний, перестанете грати в «ляща», бо моя розповідь дуже і дуже цікава хоч би тому, що багатьох спеціальних слів ви не розумієте. Я оповідатиму вам про «Світ тварин», і ми забудемо про всі наші сьогоднішні воєнні клопоти.
Як я, власне, став колись редактором «Світу тварин», цього дуже цікавого журналу, деякий час було і для мене самого досить складною загадкою. Аж нарешті я дійшов висновку, що я хіба тільки в якомусь непритомному стані погодився на цей крок з дружньої любові до свого давнього приятеля Гаєка. Він до того часу чесно редагував журнал, але потім закохався в донечку видавця пана Фукса. Фукс його тоді одразу ж прогнав, та ще й звелів йому підшукати на своє місце порядного редактора.
Як бачите, тоді були дивовижні відносини між роботодавцями й службовцями.
Коли мій приятель Гаєк відрекомендував мене видавцеві, той прийняв мене дуже чемно і спитав, чи маю взагалі якесь уявлення про тварин. Моя відповідь його цілком заспокоїла. Я сказав, що завжди шанував тварин, бачив у них перехідний ступінь до людини і що з позицій охорони тварин завжди уважно ставився до їхніх прагнень і бажань. Кожна тварина прагне тільки, аби її. перш ніж з’їдять, убили наскільки можливо без болю.
Короп, наприклад, від самого свого народження має непохитну впевненість у тому, що куховарка дуже негарно робить, коли вона йому поре живіт ще живому, а звичай відрубувати півневі голову – це успішний наслідок боротьби товариства охорони тварин проти різання їх невмілою рукою.
Покручені тіла смажених в’юнів свідчать, що, вмираючи, вони протестують проти смаження їх живцем на маргарині. Кістка індика…
Тут видавець перебив мене, запитавши, чи обізнаний я з птахівництвом, чи знаю собак, кроликів, бджільництво, різні подробиці з життя тварин, чи вмію витинати з чужих журналів малюнки для репродукції, перекладати з закордонних журналів спеціальні статті про тварин, чи вмію користуватися Бремом і чи міг би я з ним, Фуксом, удвох писати вступні статті з життя тварин стосовно до католицьких свят, змін пір року, перегонів, полювань, дресирування поліцейських собак, національних і церковних свят, одне слово, чи я добре орієнтуюся в професійній пресі і чи зможу виявити свої знання в короткій змістовній вступній статті.
Я заявив, що вже давно обмислив план правильного редагування такого журналу, як «Світ тварин», і всі названі рубрики й пункти зможу цілком задовольнити, бо володію потрібними знаннями. «Моє прагнення, – сказав я, – підняти журнал на небувалу височінь. Реорганізувати його щодо змісту й щодо форми. Завести нові розділи, наприклад: «Куточок гумору звірів», «Тварини про тварин», – причому треба буде дуже пильно пов’язувати все з політичною ситуацією і подавати читачам несподіванку за несподіванкою, щоб вони не могли отямитись, коли читатимуть описи різних тварин. Розділ «Тваринна хроніка» буде чергуватися з «Новою програмою розв’язання проблеми свійських тварин» і з «Рухом серед тварин».
Він знову перебив мене, сказавши, що його це повністю задовольняє, а якщо мені пощастить виконати бодай половину сказаного, він дарує мені пару карликових віандоток, які дістали перший приз на останній берлінській виставці свійської птиці, а їхній власник – золоту медаль за вміння їх парувати.
Можу сказати, що я доклав рук і, поки в мене вистачило сил, дотримувався своєї державної програми. Я навіть відкрив, що мої статті перевершують мої здібності.
Бажаючи дати читачам щось зовсім нове, я вигадував тварин.
Виходячи з тих міркувань, що, наприклад, слон, тигр, лев, мавпа, кріт, кінь, свиня тощо – створіння, давно вже відомі кожному читачеві «Світу тварин», я хотів схвилювати читача чимось новим, новими відкриттями й тому вирішив пустити в журнал «сірчаночеревого кита». Цей новий рід мого кита завбільшки з рибу тріску був наділений міхуром з мурашиною кислотою, який мав спеціальний канал. Тим каналом мій сірчаний кит виприскував одурманюючу отруйну кислоту на риб, яких збирався з’їсти. Пізніше один англійський вчений… тепер я вже не пам’ятаю, як я його охрестив, назвав цю рідину «китовою кислотою». Китовий жир уже також був усім відомий, але нова кислота зацікавила кількох читачів, і вони почали питати про фірму, що виробляє цю кислоту.
Взагалі читачі «Світу тварин», можу вас запевнити, дуже цікаві.
Незабаром після «сірчаночеревого кита» я відкрив цілу низку інших тварин. Назву хоча б «благуна хитрого» – ссавця з роду кенгуру, «вола їстівного» – прототипа корови і «інфузорію сепійну», яку я означив як рід щура.
З кожним днем у мене з’являлися нові звірята. Я сам був вражений своїми успіхами в цій галузі. Я ніколи не думав, що тваринний світ треба так грунтовно доповнювати й що Брем міг пропустити в своєму творі «Життя тварин» стільки назв тварин. Чи ж знав Брем і всі його наслідувачі про мого кажана з острова Ісландія, «кажана заморського», про мою свійську кішку з верхів’я гори Кіліманджаро під назвою «пачуха оленяча дражлива»?
Хіба до цього часу природознавці мали уявлення про якусь «блоху інженера Куна»?{122}Я знайшов її в бурштині: вона була зовсім сліпа, бо жила на підземному доісторичному кроті, а той також був сліпий, бо його прабаба спарувалась, як я писав, з підземним сліпим «печерним мацаратом» з Постоєнської печери, що в той час сягала аж до теперішнього Балтійського океану.
З цієї незначної події розвинулася велика полеміка між газетами «Час» і «Чех»{123}, бо «Чех» у відділі «Різне», цитуючи в своєму фейлетоні статтю про відкриту мною блоху, заявив: «Що бог робить – добре робить». «Час», звичайно, з чисто реалістичних позицій розбив мою блоху разом з достойним «Чехом», і від того часу, здавалося, мене покинула щаслива зірка винахідника й відкривача нових створінь. Передплатники «Світу тварин» почали хвилюватися.
Привід до цього дали мої різні дрібні повідомлення про бджільництво і про свійську птицю, де я розвинув свої нові теорії, які викликали справжній переполох, бо внаслідок моїх простих порад розбив параліч відомого пасічника пана Пазоурка і пасічництво на Шумаві й Підкрконошах загинуло. На свійську птицю напала чума, одне слово, все по черзі здихало. Передплатники писали погрозливі листи й відмовлялись від журналу.
Я кинувся до птахів, що живуть на волі. Я й до сьогодні згадую історію з редактором «Сільського обрію», депутатом-клерикалом Йозефом М. Кадлчаком.
Я вирізав з англійського журналу «Country Life»[117]117
«Сільське життя» (англ.).
[Закрыть] малюнок якогось птаха, що сидів на горісі, і дав йому назву «горішник», так само як з погляду логіки я, без сумніву, написав би, що птах, який сидить на ялівці, це – «ялівник», або «ялівка».
І ось що трапилося: у звичайній поштовій листівці пан Кадлчак напався на мене, що це, мовляв, сойка, а не якийсь там горішник, і що «горішник» – це рабський переклад німецького слова «Eichelhaher»[118]118
Від Eichel – жолудь.
[Закрыть].
Я написав листа, в якому виклав цілу теорію про горішника, пересипаючи лист численними лайками та вигаданими цитатами з Брема.
Депутат Кадлчак відповів мені в «Сільському обрії» передовою статтею.
Мій шеф пан Фукс сидів, як завжди, в кафе й читав провінційні газети, бо останнім часом часто шукав у них згадки про мої цікаві статті в «Світі тварин». Коли я прийшов, він показав мені на столі «Сільський обрій» і щось тихо сказав, дивлячись на мене своїми сумними очима, бо його очі тепер завжди мали сумний вираз. Я голосно прочитав перед усією публікою:
– «Шановна редакціє!
Я звернув увагу на те, що ваш журнал вводить незвичайні й невиправдані назви, надто мало дбає про чистоту чеської мови і вигадує різних тварин. Я навів доказ, що, замість стародавньої назви сойки, ваш редактор вводить назву «жолудник», що є буквальним перекладом німецького терміна «Eichelhaher» – «сойка».
– Сойка, – повторив за мною розпачливо видавець журналу.
Я спокійно читав далі:
– «У відповідь на це я від вашого редактора «Світ тварин» дістав листа особистого, надзвичайно грубого і розбещеного характеру, де мене назвали нетямучою тварюкою, що, згідно з законами, заслуговує на суворе засудження. Добре виховані люди так не відповідають на істотні наукові зауваження. Я радий би знати, хто з нас обох більша тварюка. Можливо, визнаю це, я не повинен був робити докорів у поштовій листівці, а написати листа. Та в зв’язку з перевантаженістю роботою я на цю дрібницю не звернув уваги, але сьогодні після грубого випаду вашого редактора «Світу тварин» ставлю до ганебного стовпа.
Ваш пан редактор дуже помиляється, коли думає, що я недовчена тварюка, яка не має ніякого поняття, як ці всі птахи називаються. Я цікавлюсь орнітологією вже багато років, черпаю свої знання не лише з книжок, але і в природі і маю в клітках більше птахів, ніж ваш редактор, людина, обмежена стінами празьких шинків і пивниць, бачив їх протягом усього свого життя.
