Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц)

Безбородько з деяким подивом слухав запальну мову молодого поета.

– Та ви стали ще більшим малоросійським патріотом, ніж були, друже!– вигукнув він, і не можна було розібрати, що в тому вигукові – осуд чи захоплення.– Однак ми повинні тверезо оцінювати цю непросту і вельми небезпечну справу. Не забуваймо, що на цьому шляху можна позбутися не лише становища в суспільстві, що, гадаю, не байдуже вам, до речі, а й волі та голови, як це сталося з кошовим отаманом Калнишевським та його полковниками.

– Але ж, графе, це довірлива бесіда!– не менш палко вигукнув Капніст.– Я довіряю вам, як собі! Вірте й мені – я людина честі!

Безбородько приязно усміхнувся, даючи зрозуміти, що повністю довіряє своєму другові, та все ж застеріг:

– Я довіряю вам, друже, але прошу ніде і нікому не згадувати моє ім’я у зв’язку з сучасним та майбутнім станом нашої вітчизни – Русі. Так, Русі, бо саме так називалися наша держава у далекому минулому, а народ її називався русами. На жаль ми втратили цс ім’я. Втратили з часу Батиєвого погрому, коли вищі, освічені кола нашого суспільства були майже поголовно винищені, а нижчі не затримали в своїй пам’яті цього наймення.

– Тепер ми маємо нову назву – Україна! – сказав палко Капніст.– Вона нічим не гірша від старої...

– І все ж, коли писати історію народу, це має значення,– заперечив Безбородько.– Плутанина з назвою мимоволі вносить плутанину в саму історію та в свідомість народу. Дуже погано, коли сам народ не знає, як себе назвати. Тоді й сусіди та дальні народи плутають нас з іншими. То ми називалися русами, то русинами, то черкасами, то козаками, то малоросами. А тепер ще й нова назва з'явилася – Україна... Треба повернути нашому народові стародавню назву – Русь, руси!

У Капніста заблищали очі.

– То ви, Олександре Андрійовичу, задумали писати книгу? Історію нашого народу? Так це ж чудово! Хай вам Бог Помагає!

– Ну, з чого ви взяли, друже? Хіба при моїй зайнятості державними справами та відсутності літописів під руками я посмію зважитися на такий труд? Я думав, що вам це було б під силу. У вас є талант до письменства, є вільний час, а в вашій бібліотеці напевно зберігається не один літопис... Хоча, якщо правду казати, і в мене сверблять руки. Бо в тому становищі, коли суспільство наше малоросійське опинилося, як ви кажете, в ямі, коли воно втратило не тільки військову силу, а й духовність, історичну пам’ять та віру в майбутнє, гадаю, починати треба з відродження історичної пам’яті. А отже, потрібна книжка про наше минуле, про боротьбу наших предків за волю, щоб кожен, хто прочитає її, згадав – хто ми, звідки рід ведемо? Чому так сталося, що ми забули навіть свою споконвічну назву? Моя бабуся, до прикладу, казала: навколо нас живуть різні люди —ляхи, турки, татари, москалі, литва... Я питав: а ми ж хто? Вона відповідала: а ми прості люди... Вона не знала, як назвати себе, своє плем’я. Ось що страшно! Народ забуває, хто він, звідки пішов, де його коріння! Отож – ще раз кажу: потрібна книга! Потрібна книга, яка б пробудила свідомість, що ледве тліє, яка б роздмухала іскру і запалила свічу серед безмежного мороку руїни, байдужості та забуття. Тільки ж хто візьметься за це? Бо труд то важкий і вельми небезпечний. Хто зважиться на таке, повинен розуміти, що ризикує становищем, свободою або й життям.

– І все ж хтось розумний та сміливий має зважитись на такий подвиг!– гаряче вигукнув Капніст.– Ради народу нашого, його майбутнього!

– Будемо сподіватися, що знайдеться такий,– підсумував розмову Безбородько, подякував за вечерю і підвівся з стільця.

Вони перейшли в бібліотеку.

Це була чимала продовгувата кімната. Перед широким венеціанським вікном, що виходило в сад, стояв широкий письмовий стіл, а позаду, під глухою стіною, поблискували склом важкі, вишневого кольору книжкові шафи, тісно начинені книгами, старовинними манускриптами та різними сучасними паперами.

У Безбородька заблищали очі. Запеклий бібліофіл, він схопив зі столу свічник зі свічкою і зразу ж кинувся до крайньої шафи. Але Капніст зупинив його.

– Графе, тут французькі книги, а те, що вас цікавить, знаходиться в іншій шафі,– і, відчинивши дверцята середньої шафи, що стояла навпроти стола, дістав кілька рукописних фоліантів.– Ось! Тут і наш Початковий літопис, і козацькі літописи Самовидця та Гребінки, і багато чого іншого...

І поклав усе це на стіл.

Безбородько погортав, обережно перегортаючи цупкі пожовклі аркуші, поплямкав губами, набожно, як перед найбільшою святинею підняв догори очі й руки, прошепотів:

– Боже! Яке багатство!

– Воно ваше, графе!– сказав Капніст.

– Справді?– Безбородько схопився, обняв його.– Ви дозволяєте, мій дорогий Василю Васильовичу, взяти все це з собою? В Петербург?

– Так.

– Але я не можу прийняти такого безцінного подарунка! Я згоден узяти все це лише для того, щоб зняти копії, а потім поверну! Обов’язково поверну!

– І на такі умови я згоден!– відповів, сміючись, Капніст.

З бібліотеки, де пахло старим папером, вони вийшли на

подвір’я. Ніч була ясна, місячна. Свіже повітря духмяніло розквітлим бузком, а довкілля сповнювалося веселим кумканням жаб, що звеселяли всю долину Псла.

Через усе темно-синє небо простягнувся широкий ясно-сріблястий Чумацький Шлях. По ньому, як по морю, плив місяць уповні.

Безбородько підійшов до заростів бузку, що двома непролазними стінами стояв обабіч алеї, і обличчям уткнувся в прохолодну кипінь цвітіння. Довго вдихав п’янкий аромат, аж поки в голові запаморочилося, а потім підвів очі до неба.

– Боже!– прошепотів зі сльозами в голосі.– Яка розкіш! Які чари української ночі! Як давно не відчував я цього! Як давно я не бачив рідного неба і Чумацького Шляху на ньому! Шляху мого народу! Куди ведеш ти? Що чекає нас на твоїх просторах – доля чи недоля, тиха щаслива пристань чи гуманна холодна безвість?

Плечі його здригнулися – чи то від нічної прохолоди, чи від плачу.

Капніст підійшов, обняв.

– Дорогий мій Олександре Андрійовичу, я розумію ваші почуття, вашу тугу за рідним краєм. Невже, будучи так близько до самодержиці нашої, імператриці Катерини, ви не можете нічим допомогти йому, полегшити становище народу?

Безбородько враз узяв себе в руки, миттєва слабість, розчуленість відлетіли від нього, як подих вітерцю. Він знову став твердим та розсудливим політиком, царедворцем.

– Ні, Василю Васильовичу, від нашої '‘матушки” ніякого полегшення нам не ждати... А ось з спадкоємцем у мене були розмови, і мені здалося, що ми порозуміємося. Але про це нікому ні слова, бо, як ви знаєте, спадкоємець у “матушки” не в фаворі. Та й невідомо, хто кого переживе. Все це укрито темрявою невідомості.

– Розумію. Справді, все укрите темрявою невідомості. Залишається одне – ждати,– погодився Капніст і раптом перемінив тему: – А чи не пора нам, Олександре Андрійовичу, піти до Морфея в обійми? Ви з дороги – стомилися. Пора! Пора! Чиста постіль жде на вас!

5.

Одного дня, опівдні, стало відомо, що цариця попливла далі по Дніпру, до нещодавно закладеного Потьомкіним на місці козацького селища Кодаки міста Катеринослава. І чумаки рушили до переправи.

Там уже утворилася чимала черга. Довелося два дні чекати.

Нарешті, вранці у п’ятницю, перша Хуржикова мажа в’їхала на пором і тут він на власній шкурі відчув відсутність одного з наймитів. Довелося самому взятися за налигача, а плечем підпирати воза, бо колеса по самі ступиці грузли в сипучому придніпровському піску, а потім братися за весла та за канат і перти важкий пором до супротивного берега – аж очі на лоба лізли.

Разом з тим ніхто не знімав з нього обов’язків отамана. Оскільки гуртова чумацька каса, куди ще в Лубнах кожен вніс свою частку, знаходилася в нього, то він мусив розрахуватися з поромником, прослідкувати, щоб усі мажі благополучно переправилися через річку і щоб взагалі не трапилося якоїсь біди.

У Крюкові купили мастила для коліс – і рушили чумацьким шляхом на південь. Поспішали, бо хотіли до ночі дістатися до Холодної Балки.

Там було звичне місце чумацького нічлігу. Там була вода – долиною протікав струмок, по його берегах врунилася зелена трава – добра паша для волів, а по узгір’ях шумів дубовий гай, де вдосталь валялося сухого гілля для багаття.

Уже вечоріло, коли під’їхали до узвозу.

В долині горів вогонь.

Хуржик вилаявся:

– Трясця його мамі! Хтось випередив нас і зайняв наше місце!

Чумаки занепокоїлися. Де ж ночувати? їхати далі? Воли пристали, зголодніли. Та й самі стомилися – час на спочив. І на тобі – маєш! Хтось спритніший уже волів попасає, кашу варить, намети ставить від мошкари та комарів. А їм куди? Далі валандати?

Однак робити нічого – спустилися в долину, наблизилися до вогнища. І тут хтось радісно вигукнув:

– Браття! Та тут нікого немає! Гляньте – ні возів, ні волів, ні людей! Сам собі вогонь горить! Що за чудасія?

– А й справді – нікого!– здивувався Хуржик і перехрестився: – Свят, свят, свят! Що за чортівщина! Не може ж сам по собі вогонь загорітися!

– Не інакше – нечиста сила!– сказав Безкровний і раптом засміявся, бо лише він почав здогадуватися, хто винуватець чумацького переполоху.– Гляньте – он суне з гаю! Марище якесь! Та ще й рогате!

Чумаки остовпіли. З темряви у відблисках світла, що лилося від багаття, раптом вималювалося щось велике, кострубате. Ні голови, ні рук – тільки ноги.

Хтось перехрестився.

– Браття, тікаймо! Чортяка!

Хуржик вихопив з мажі запасну люшню.

– Куди? Він сам! Відлупцюємо клятого!

Чумаки й собі схопили, що кому під руку підвернулося – батога, дубову вісь, заступа чи замашного кийка, стали щільно побіля отамана, приготувалися провчити рогатого. Однак ніхто не рушив назустріч незнайомцю: все ж таки – нечиста сила!

З нею не жартуй!

Тим часом “нечиста сила” підступила ближче, і всі раптом упізнали Івася, котрий ніс на плечах велику в’язанку хмизу.

Хуржик сплеснув руками.

– Івась! Ти? Де ти тут узявся, ледащо? Ну, дякуй Богові, що впізнали, а то б завдали тобі хльору!

Івась скинув в’язанку з пліч. Випростався.

– Я, хазяїне! Я! Власною парсуною!

– Була б тобі парсуна, коли б гуртом угамселили по дурній твоїй верші! Як же тобі пощастило втекти? Не інакше нечистий допоміг?

– Та було таке,– погодився Івась і, помітивши застережливий знак Безкровного, замовк.

– І як же думаєш далі жити? А якщо впіймають?– Хуржик не знав, чи радіти з того, що Івась знайшовся і знову виконуватиме належну йому роботу, чи печалитися.

– Упіймають —знову втечу!—безтурботно відказав Івась.

– Який ти прудкий! Втечу! Запроторять у Сибір – звідти не втечеш!

– Ну, це ще баба надвоє: ворожила! Звідти теж тікають!

– Отже, ти нас тут ждав?

– Ждав... Бо знав, що ви тут ночуватимете. От і багаття розіклав і хмизом на цілу ніч запасся. Добре, що в кишені був кремінь і кресало! Можна і кашу або куліш варити! Бо голодний, мов пес! Коли б не проїжджі чумаки, то й з голоду вмер би!

Чумаки раділи. Переправа і неблизька дорога всіх стомили вкрай, розчарування від звістки, що хтось уже отаборився в Холодній Балці, засмутили чумацькі серця зовсім, – тож несподівана з’ява Івася і розкладене ним вогнище так обрадували зморених людей, що вони радиш, мов діти. При світлі багаття поставили мажі табором, волів пустили пастися, а кашовари притьмом почали варити в казані кашу.

Навіть Хуржик, хоч і не дуже тішила його щаслива втеча наймита, повеселів.

– Ставте намети! Бо мошкари та комарні тут до гибелі!– розпоряджався він, ходячи по табору.– Вози рихтуватимемо і вісі маститимемо завтра – по видному, а зараз – вечеряти і спочивати! Дорога до Криму ще далека, а ми, дякуючи цариці, прогаяли стільки днів! Тепер треба надолужувати!

6.

Далекий шлях від Кременчука до Берислава, де вдруге доводилося чумакам з Полтавщини та Чернігівщини переправлятися через Дніпро. Тут ріка була могутніша, ширша, а переправа значно складніша й важча. Іноді збиралося так багато валок – і чумацьких, і військових, що доводилося днями й тижнями чекати своєї черги.

Зате порядок тут був суворий. Щоб не було суперечок і штовханини та щоб було де пасти волів та коней, прибулих записували в компут, тобто список. Це грецьке словечко залишилося від запорожців, які на Січі заносили в свій компут-реєстр братчиків.

А господар-перевізник записував у нього лише отаманів. І Хуржик отримав картку з числом двадцять сім. Це означало, що доведеться тут, на переправі, загоряти не менше тижня.

– От що товариство,– сказав він,– залишимо біля возів варту, а самі з волами гайнемо в степ, де багато паші і є вода, бо тут і самі знудьгуємося, і воли подохнуть з голоду!

Залишили п’ятьох наймитів біля валки, а самі – з волами та кіньми – рушили в степ. Знайшли широку долину, де з-під гори били джерела і по берегах струмка зеленіла соковита трава, там отаборилися, розклали вогнище, поставили намети.

Волів та коней пасли по черзі. На третій день випало це робити Безкровному з Івасем. Вони взяли свитки і поволі поколивали попід горою до череди.

Опівдні, коли сонце стало посеред неба, пастухи простелили в тіні дерев свитки, прилягли на них – і задрімали. Розбудив їх чийсь гучний голос:

– Вставайте, лайдаки!—і на їхні плечі раптом посипалися дошкульні удари.

Чумаки схопилися від пекучого болю й несподіваного крику.

Перед ними на баских конях сиділо троє: якийсь немолодий вусатий пан і два дужі кремезні пахолки. У старою було випещене обличчя, за поясом —два пістолі, м’яті жовті чоботи – в посріблених стременах. Сидів він у дорогому, обшитому шовком сідлі, прямо, пихато. У пахолків – шаблі при боках, сідла звичайні, шкіряні, в руках – гарапники.

Вони знову підняли їх, та старший зупинив:

– Годі!– і загорлав на чумаків: – Ви спите, а воли у вівсі! Та й долина належить графові! Хто вам дозволив випасати тут худобу? Я сіно кошу тут! Збитки які! Харцизяки! Лайдаки!

Безкровний спалахнув:

– Хто ти такий, дідько тебе забирай! Яке маєш право нападати на вільних чумаків? Мав би я зброю, ти б у мене інакше заговорив!

– Хлопе! Як смієш ти мені погрожувати! Мені, ясноосвецоному панові!—верескнув вусатий.– Я шляхтич ІОзеф Мосціцький, старший управитель графа Браніцького, якому належать ці землі! А ти хто? Мужик? Хлоп?

– Я вільний запорожець!

– Тю на тебе! Запорожець! Запорожці були та загули! А тепер запорозькими землями володіють зовсім інші люди – граф Браніцький, князь Потьомкін, князь Вяземський, граф Безбородько та інші великі можновладці, котрі прислужилися чимось цариці Катерині. А ти й досі згадуєш своїх запорожців! Пора вже забути їх! Де вони тут? Їх немає! Одні – в землі, а другі – за Дунаєм, втекли аж до султана! Га?

Безкровний зблід, зсутулився, зціпив зуби так, що аж заскрипіли.

– Твоя правда, пане,– промовив з болем.– Не наші тепер це землі, а чужі. Катерина роздала їх своїм любчикам, населяє чужинцями —швабами, сербами, болгарами, а запорожцям, котрі щедро полили їх своєю кров’ю, місця тут немає. Прокляття!

– І не буде!– процідив зловороже Мосціцький.– І нічого більше теревенити про це! Плати, лотре, штраф за потраву посіву та за столочену траву! А то потягну до суду!

– Я наймит! Чого б раптом я платив?

– Наймит! Хлоп! А такий великорозумний, що й не перебалакаєш! Ну, не хочеш платити – займемо волів! Хай приходить хазяїн!– і повернувся до пахолків: – Женіть, хлопці, в село! А там побачимо!

– Чекайте, пане!– втрутився Івась, зрозумівши, що буде ще більша халепа.– Я миттю збігаю до хазяїна – з ним поговорите.

Мосціцький трохи схолов.

– Гаразд! Біжи! Та щоб не гаявся!

– Я миттю!– І Івась підтюпцем поколивав до табору.

Хуржик прийшов сердитий, хоча й не знав, на кого гніватися – на незнайомого управителя графа Браніцького чи на чумаків, які не догляділи волів.

– Ну, що тут?– спитав грубо, навіть не привітавшись.

Пан Мосціцький аж підскочив у сідлі.

– Хлопе!– рявкнув.– Замість того, щоб уклінно просити прощення, ти проявляєш грубощі! Плати десять карбованців штрафу за потраву, а ні – подам до суду!

Хуржик витріщив очі. Перепитав:

– Десять карбованців? За віщо?

– За овес, що поїли та потолочили твої воли!

– Я хочу побачити ту потраву.

Всі гуртом піднялися на гору. Там справді був посіяний овес, але потрави, як не дивилися, ніде не побачили. Тільки в одному місці побачили сліди ратиць.

Хуржик лиховісно глипнув на пана Мосціцького.

– То де ж потрава, пане?

Той почервонів, однак стояв на своєму.

– А віл був у вівсі? Був!

– Ну й що?

– Потолочив? Потолочив! От і плати! Та й у долині траву потолочили і спасли!

Хуржик витягнув з кишені монетку – простягнув.

– Ось злотий, пане,– бери!

Мосціцький спалахнув.

– Ти насміхаєшся з мене! Та ліпше я в суд подам – хай там розбираються!

– Ну, і впіймаєш облизня! Клич кого хочеш – ніхто не засвідчить потрави... А мене і моїх чумаків не далі як на тому тижні сама Катерина і сіятельський князь Потьомкін навістили в таборі, на березі Дніпра, слухали наші співи та пригостили царською наливкою, щоб ти знав! Я їм прошеніє подам, жалітимуся на тебе, пане, що притісняєш чумаків, заважаєш торгівлі.

Хуржик пішов у наступ, добре розуміючи, що наступ – то найкраща оборона.

Збитий з пантелику Мосціцький забубонів:

– Я нікого не притісняю і торгівлі не заважаю. А що віл був у вівсі, то сам бачив, пане, слід. Як відмовишся?

– Я й не відмовляюся і за збитки плачу,– і простягнув карбованця.

Управитель удав, що не помітив насмішки в голосі хитрого чумака, взяв гроші.

– Отак би зразу! І забирай своїх волів та йди подалі від гріха!

7.

Надвечір чумаки відігнали волів у сусідню долину – “подалі від гріха”, наварили каші, повечеряли і сіли круг багаття,– завели неквапливу бесіду про се, про те, а потім згадали про недавню зустріч з царицею. Минуло з того часу лише кілька тижнів, а вже не вірилося, що таке було. Хіба не дивина? їхали, їхали, мазали колісною маззю осі, погейкували на волів, розпрягали та запрягали їх, мокли під дощами, смажилися на сонці, годували своєю кров’ю комарів, їли чумацьку кашу, черствий хліб, цибулю, сало та часник, самі пропахтілися тим часником та дьогтем і тут на тобі – сама цариця раптом з’явилася перед ними, ніби зійшла з небес. Хіба не чудо? Розкажи кому – не повірить! Отож, чим більше віддалялася та подія, тим більш неймовірною їм самим здавалася вона. І навіть потроху почала обростати легендами.

– Братця! Як сіла вона перед нами в крісло, обсипана золотом та брильянтами, дак мені аж дух перехопило!– вигукнув Терешко Кваша.– Гей, Боже,– подумав я,– скільки на цій жінці багатства! На одному її пальці більше, ніж я придбав за всеньке своє життя! Там такого золота, таких камінців коштовних, що можна всіх моїх волів, і хату, і землю, і мене самого з тельбухами купити!

– Ще б пак!– похмуро кинув Безкровний.– Чого ж не обсипати себе золотом, коли все золото України, все її багатство опинилося в її кишені? Коли Потьомкін з Текелієм та Прозоровським дванадцять років тому зруйнували Січ, то передусім обчистили військову скарбницю і січову церкву Покрови, а неозорі вольності запорізькі, тобто землі наші, степи й ліси наші цариця роздала своїм коханцям та прибічникам. Одному Потьомкіну перепало, кажуть, більше ста тисяч десятин! А хіба ж у неї один Потьомкін? Ось мене, старого запорожця, ниньки, як собаку, вигнано управителем графа Браніцького з моєї ж землі! А яке право має той Браніцький на нашу землю? Тільки те, що одружився з небогою Потьомкіна, яку Потьомкін мав за коханку? Ось так і пішла по руках запорозька земелька, полита нашою кров’ю,– цариця відкраяла добрий шмат своєму колишньому коханцю, а той випросив ще й для чоловіка своєї небоги-коханки добрий лан. Не залишилось запорожцю й кроку, де б міг вільно ступити. Як же мені жити на білому світі! Як же мені не плакати над своєю нещасливою долею і долею побратимів своїх, що розсіялися, мов туман, по чужих навколишніх краях!

Плечі його раптом здригнулися – і він заплакав.

Це було так несподівано й дивно, що всі заніміли. Безкровний завжди був неговіркий, суворий, твердий. У Засуллі його звали Запорожцем, а родове прізвище Безкровний почали забувати. Повернувшись після руйнування Січі і мандрів по чужих землях у рідне село, він одружився з бідною вдовою, що мала хатину, шмат піщаного грунту та двоє синів, придбав з нею ще двох синів – своїх, і їх усіх люди прозвали Запорожцями. Безкровний пишався цим, ставився до пасинків, як до рідних, працював по наймах за п’ятьох, кожного року наймався в чумацьку валку, щоб заробити хлопцям, що підростали, на грунти та на волів. І ніхто не чув від нього ні зітхання, ні нарікань на важку долю, ніхто ніколи не бачив сліз на його мужньому обличчі, а тут раптом заплакав, як мала дитина.

Хуржик витріщив очі.

– Ти що, Михайле? Що трапилося?

Всі кинулися до Безкровного, почали втішати, допитувалися, що за причина змусила його заплакати.

Безкровний витер кулаками очі, збив з вусів сльозини, винувато усміхнувся.

– Пробачте, браття, мою слабість... Згадали ви про царицю, а я пригадав, як дванадцять років тому зруйнувала вона нашу Січ Запорозьку, як наші степи розділила – роздала своїм графам та князям, що тепер бідному козакові-нетязі ніде стати і коня чи вола попасти, та й не втримався – самі сльози полилися. Така мене печаль напосіла, така туга здавила серце! Як же гак сталося, що вільні лицарі запорізькі позбулися і землі, і волі? Хто винен у цьому?

– А хто ж, Михайле? – спитав Терешко Кваша.

– Та хто ж? Вони – царі! Спочатку Петро, а тепер – Катерина!

– Катерина? А така на вигляд мила жінка! І усміхається ласкаво, і подарунок піднесла! Такої смачної горілки, скільки й живу, не пив...

– Дурний ти, Терешку!– скипів Безкровний.– За чарку горілки ти ладен пробачити їй те, що вона закріпостила половину нашого народу, зруйнувала Січ, що упродовж віків захищала Україну від ворогів, ввела побори такі, яких ми не знали ніколи, знищила козацтво і замість нього утворила регулярне військо, позаминулого року нашій козацькій старшині й шляхті дала грамоту на дворянство, а козацькі ранги перейменовано на чини... Отож незабаром наше панство відцурається наших звичаїв, нашої мови і закріпостить поспільство, тобто мене з тобою, не згірше графа Браніцького. А ви... Ех, ви! Гречкосії ви! Сліпі кроти! Дідько б вас забрав! Не бачили ви по-справжньому вільного життя та й думаєте, що так і треба! Що кожен пахолок графа Браніцького може тебе лайдаком обізвати або й нагаєм по спині уперіщити!.. А все з дозволу цариці!

– Та я... Що я? Маленький чоловічок!– забубонів Терешко.– Я справді нічого не знаю. І як жили запорожці, і як вони воювали, і як їхню Січ зруйнувала Катерина, і де вони поділися після цього... Нічого не знаю.

– А й справді, Михайле,– втрутився Хуржик, розповів би людям, як воно було... То й ми б знали. Вечір довгий – послухаємо! І молодь послухає... Як Січ руйнували...

Безкровний трохи охолов.

– То, браття, довга історія!

– Нічого, нічого! Розповідай!– загукали чумаки.– Гей, хто молодший – підкинь-но гілля у вогонь! Щоб світліше було та й щоб комарі не так надокучали!

– Гаразд,– погодився Безкровний.– Тоді слухайте. Нелегка то історія! Серце кров’ю обливається, з очей сльози ллються! Але знати її треба!