Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц)

8.

– Усі ми, хто старший, пам’ятаємо гетьманування нашого останнього гетьмана Кирила Розумовського,– почав запорожець.– Хоч теж життя було не з медом, та все ж якось жилося.

Старі вольності, запроваджені ще Богданом Хмельницьким і затверджені Переяславськими статтями, поволі царями урізувалися, скорочувалися, так що простому козакові, а особисто бідному посполитому ставало жити все важче і важче. Та все ж, кажу, якось жилося. Та зовсім стало гірко, коли на престол зійшла цариця Катерина. Чому вона мала зуб на Україну, я не знаю, але з самого початку свого царювання вона заповзялася знищити на нашій землі все, що пахло волею. Її указом від 1764 року була скасована гетьманщина, а замість неї відновлена ненависна народові Малоросійська колегія, заведена ще Петром Першим. Граф Рум'янцев, що її очолював, відразу зробив перепис і ревізію населення і ввів на Україні податки, яких до того уряд не збирав, заборонив посполитим вільно переходити із земель одного дідича до іншого, тобто закріпостив їх, жорстоко придушував прояви вільнодумства – карав таких людей на горло або засилав на Соловки чи в Сибір.

Та народ не покорявся – глухо ремствував, грізно гомонів. І не тільки на Україні, а й по всій імперії, бо всюди було недобре. І тоді Катерина надумала скликати до Петербурга комісію від усіх народностей по складанню “Нового уложения”. Обрали депутатів і від України. Лубенським депутатом був відомий вам усім наш місцевий шляхтич Григорій Полетика. З’їхалася та комісія в Петербург і довго засідала. Наш Григорій Андрійович був одним із найрозумніших депутатів – закінчив Київську академію, знав чужі мови, любив свою землю і свій народ і гаряче обстоював його права і привілеї, запроваджені ще гетьманом Богданом.

Це не сподобалося цариці – вона злякалася вільнодумства депутатів, особисто депутатів від України, і розпустила комісію, указавши урядові і далі додержувати своїх неухильних рішень, ввести в державі такі реформи, тобто такі нові порядки, щоб усе було по всій країні однакове, єдине – єдине військо, єдиний суд, єдині податки, навіть щоб наш дідич звався дворянином, а не дідичем, а посполитий – кріпаком.

В Україні ці реформи почалися з того, що року Божого 1775-го була знищена, зруйнована дотла Запорозька Січ.

Царицю на смерть перелякали повстання Пугачова та гайдамаччина, розпочата запорожцями під проводом Максима Залізняка. Вони хотіли звільнити Правобережну Україну від польських панів, і спочатку сама цариця нібито співчувала їм, бо хотіла приєднати ті землі до своєї імперії. Та коли повстання розгорілося не на жарт, вона сама й придушила його тими ж військами генерала Кречетникова, які послала на Правобережжя нібито для підмоги повстанцям.

Я вже був тоді запорожцем і бачив усе це на власні очі.

– Розкажи, Михайле! Розкажи!– загомоніли чумаки і ближче присунулися до оповідача.– Чому ж саме на Січ поклала цариця свій гнів?

– Е-е, це довга історія,– знову засумнівався Безкровний.

– Ну, й що? Вечір теж не короткий! До ночі далеко!

– Гаразд. Тоді слухайте... Після бурси я пішов на Запоріжжя. Три роки, як там було заведено, вчився військовому ремеслу, а потім став справжнім братчиком, тобто повноправним козаком запорозького братства. А що був молодий, меткий і до того ж грамотний, то мене запримітив кошовий Петро Калнишевський, наш-таки земляк з Лубенського полку, і взяв до себе джурою. Таких джур, як я, було в нього десятків зо два, якщо не більше. Обов’язки наші були не важкі, але неспокійні і небезпечні – охороняти кошового, виконувати його накази, їздити гінцями, куди пошлють, а на війні підтримувати зв’язок з курінними отаманами.

Калнишевський, , коли я був при ньому, вже мав років під сімдесят, але рідко який молодик міг зрівнятися з ним силою, а вчений і досвідчений муж – розумом. До того ж був він спокійний, поміркований, ніколи не робив важливого діла згарячу, а тільки обмізкувавши його і вивчивши зі всіх боків. При ньому запорожці почали жити заможно: розорювали тучні чорноземи, збирали великі врожаї пшениці, ячменю, гороху, випасали табуни коней, отари овець, гурти скоту, займалися рибальством та мисливством, випарювали сіль у морських затоках та з чималим зиском продавали чумакам. Усі запорозькі вольності по обидва береги Дніпра вкрилися хуторами, де з сім’ями жила переважна більшість запорожців. Калнишевський приймав сюди усіх, хто тікав з України від кріпацтва. Про його хазяйновитість запорожці навіть склали приказку: “Як був кошовим Лантух, не було чого всипати в лантух, а як став Калниш, то з’явилися паляниця і книш”.

Лише ті, хто не хотів обтяжувати себе сім’ями, та молодь постійно жили в Січі. Але вони ніколи не голодували, не знали, що таке злидні. Калнишевський усьому вмів дати лад. Тому його любили, поважали і останні десять років перед загибеллю Січі незмінно обирали кошовим.

Немало він з запорожцями послужив і цариці Катерині. В останній війні з турецьким султаном шість років, поки тривала війна, запорожці проявляли хоробрість і на суші, і на морі. Про їхні звитяги знали і на Україні, і в Петербурзі. Сам Потьомкін не раз висловлював захоплення мужністю кошового та його побратимів. Навіть побажав сам вступити до коша рядовим братчиком. Пам’ятаю, це було в Бериславі, де ми конопатили галери та чайки для наступної експедиції проти турецького флоту. Приїхав Потьомкін і на обіді у Калнишевського, де зібралося чимало курінних отаманів та значних козаків, схилив свою чубату голову перед запорожцями.

– Прийміть, браття, і мене до свого лицарського гурту! Богом клянусь, не осоромлю Війська Низового Запорозького!

Калнишевський глянув на своїх товаришів.

– А що, браття, приймемо?

– Приймемо, приймемо!– загукали захмелілі запорожці.

– А яке ж ми йому по нашому звичаю ім’я дамо?

Отамани і значні козаки перезирнулися, прискіпливо оглянули Потьомкіна.

– А що,– сказав один,– нехай зветься Грицьком Нечесою! Гляньте, яку нечесану чуприну завів на своїй дурній голові!

Потьомкін блимнув своїм єдиним видющим оком, поморщився – чи то від того, що йому не сподобалося нове наймення, чи від того, що запорожець так непоштивно відізвався про його голову.

– Дякую, братчики! З цього часу матиму за честь носити це ім’я і не осоромлю його ні зрадою, ні боягузтвом!

Та не так воно сталось, як гадалось.

Щороку цариця все більше обмежувала запорозькі вольності. Особливо після Коліївщини. І найдужче тим, що почала населяти запорозький край то німцями, то сербами, то болгарами. Віддавала їм найкращі землі, найвигідніші урочища.

Запорожці писали цариці чолобитні, посилали в Петербург гінців та депутації, бажаючи відстояти свої права.

З одною такою, останньою, депутацією поїхав і я.

Взяли з собою договори та універсали Богдана Хмельницького, запаслися подарунками впливовим особам у Петербурзі, що могли стати в пригоді. Чого там тільки не було: шалі турецькі та персидські: килими, тканини шовкові та хутра різні, бочки вина, соку, наливок, меду, діжки ковбас, сала, баликів, рибця, щуки зимової свіжопросольної, а також верхових коней з дорогими сідлами.

Валка була чимала. Очолювали депутацію писар Антін Головатий, отаман Сидір Білий та Логвин Мощенський. Царський двір зустрів нас насмішками. На обіді, влаштованому з наказу цариці, нам подали такі довгі ложки, що їх ніяк було донести до рота. Тоді запорожці, щоб стримати себе і перетворити це неподобство на жарт, почали через стіл годувати один одного.

Царедворці реготали. Якісь два поважні пани, ходячи поміж столами, розмовляли вголос по-французьки, думаючи, що козаки не розуміють цієї мови.

– І де цей народ народжується?– спитав один.

– Звісно де – у їхній пришелепкуватій Хохландії,– відповів регочучи другий.

Серед запорожців були такі, що второпали сказане. Переморгнувшись, вони голосно завели мову:

– Ой-ой-ой, брате мій, та й панів же тут до біса!

– Та всі такі поважні та розумні!– відказав другий.

– І де вони тільки родяться?

– Звісно де – у Петербурзі та в Москві!

– А де вмирають?– спитав знову перший.

– А вмирають теж відомо де – в Сибіру та на Камчатці,– відповів другий, даючи зрозуміти панам, що їхнє панування при дворі нерідко закінчується засланням у Сибір та на Камчатку.

Пани-царедворці насупилися, почервоніли – і зникли, мов вітром їх здуло.

Довго ми оббивали пороги різних канцелярій, роздаровували вельможним панам та підпанкам все, що привезли з собою, але так нічого й не добилися. Тоді Антін Головатий так відписав Калнишевському: “Тут добре вміють брати, але відмовляються щось зробити, бо, мовляв, ніхто нічого не знає і допомогти в нашій справі нічим не може. Чутка йде, що хочуть поділити наші землі поміж великими петербурзькими панами. Як писано в Писанії: ”І розділиша ризи його і меташа жребій".

З тим листом" на Запоріжжя було послано мене.

А тим часом, як я дізнався пізніше, цариця зі своєю державною радою постановила взагалі скасувати всі вольності запорожців, а нашу Січ дощенту зруйнувати.

Не встиг я приїхати на Запоріжжя, а вже Потьомкін отримав пакета з Петербурга з цим наказом.

Ні слова не сказавши про це запорожцям, Потьомкін доручив виконання цієї підступної і ганебної постанови царського двора генералу Текелію та князю Прозоровському.

Якраз на Зелені свята, 4 липня 1775 року, генерал Петро Текелій з сорокатисячним військом обложив Січ. Я ледве прошмигнути встиг крізь нього зі своїм листом від Головатого. Та той лист нічим уже не міг зарадити запорожцям.

Сили були не рівні. Текелій мав сильну артилерію, вісім полків кінноти, сімнадцять ескадронів пікінерів, десять піхотних полків, двадцять ескадронів гусарів та тринадцять полків донських козаків. А Сім мала лише двадцять гармат та десять тисяч січовиків!

Три дні без руху стояв навколо Січі Текелій, нікого з неї не випускаючи і нікого не впускаючи. Мовчали й запорожці.

А тим часом князь Прозоровський з військом позаймав усі запорозькі паланки [2]2
  Паланка – округ. На Запоріжжі було вісім паланок-округів – Кодацька, Бугогардівська, Інгульська, Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська та Прогнойська в гирлі Дніпра.


[Закрыть], поруйнував їх, обеззброїв тих січовиків, що там були, взяв їх під варту, хутори та зимовища розорив, а сім’ї запорожців повиганяв.

Коли Текелій отримав від Прозоровського звістку, що паланки ним захоплені, то зразу не вдався до сили, а вирішив діяти хитрістю. Він послав у Січ офіцерів і запросив кошового отамана зі всією старшиною до себе в гості.

Калнишевський зрозумів, що генерал хоче обезголовити Січ, а потім узяти її приступом. Тому зібрав на раду курінних отаманів.

– А що, панове отамани, робитимемо? Генерал у гості нас кличе. Підемо чи ні? Віддамо йому Січ чи будемо битися?

Отамани обурено загаласували:

– Браття! Та нас просто хочуть вигнати з Січі!

– Хочуть забрати наші степи і наші вольності, кров’ю завойовані нашими батьками та дідами!

– Не підемо! Будемо битися! Покажемо Текелієві, де раки зимують!

Однак значна частина Січової старшини мовчала. Мовчав і кошовий отаман Петро Калнишевський.

Врешті, коли перший спалах обурення улігся, він промовив:

– Панове отамани, я цілком поділяю ваші думки і ваші почуття, та поміркуймо, що з того буде,– у Текелія втричі більше війська. Та ще й Прозоровський підійшов з великою силою. Ми й дня не протримаємося! І самі загинемо, і сім’ї наші сконають у Сибіру.

Втрутився січовий архімандрит Володимир Сокальський:

– Браття мої, чада мої,– сказав він,– не проливайте християнської крові, не беріть гріха на душу! І самі загинете, і сім’ї занапастите, і багато душ християнських безвинних погубите. Змиріться, чада мої,– і Бог вас помилує і захистить! Ідіть до Текелія!

На жаль, Бог не захистив.

Пішла запорозька старшина з хлібом-сіллю до генерала Текелія. Той спочатку запросив до столу, пригостив, а наступного дня вранці звелів усіх заарештувати, забити в кайдани і відправити до Петербурга.

– Ну, а що ж запорожці? Билися?– спитав Хуржик.

– Ще цілий тиждень. Текелій не наважувався нападати на Січ,– повів мову далі Безкровний.– Боявся, мабуть, різанини... Запорожці теж причаїлися і мовчали, бо бачили, що сили їхні замалі, щоб розпочати битву. Натомість вони пішли на хитрість: послали до Текелія послів з проханням, щоб дозволив їм вийти з Січі половити рибу, бо, мовляв, нічого їсти. Текелій дозволив. Тоді січовики вийшли з Січі, залишивши в ній лише двадцять чи тридцять немічних, старих та хворих братчиків своїх, сіли на човни і гайнули тільки їм відомими гирлами та протоками до моря. Побачивши, що його обдурено, Текелій розгнівався і наказав Січ пограбувати, розорити, вали розкопати, а курені спалити. Церкву святої Покрови пограбували дощенту. Що там було цінного, забрав собі Потьомкін, решту похапали солдати. Отакі-то були невеселі Зелені свята для нас того сумнопам’ятного року 1775-го.

– А далі що? Куди ж подалися запорожці?– спитав хтось.

– Ми випливли на своїх чайках у море. Куди пливти? Ніде нас не ждали, ніде нам не було притулку. Залишалося одне: піддатися нашому споконвічному неприятелю – турецькому султанові і просити його, щоб він дозволив оселитися за Дунаєм, на пустинних, майже не заселених ніким землях. Поки запорозька депутація подорожувала до Стамбула, ми тим часом зупинилися на Тілігулі [3]3
  Тілігул – морський лиман неподалік теперішньої Одеси.


[Закрыть]. Султан дозволив запорожцям поселитися на Дунаї, сподіваючись у майбутньому використати їх як військову силу. Значна частина їх під проводом похідного отамана Ляха відпливла морем у Дунайське гирло. А багато хто зостався біля Тілігула. Серед них і я. Та незабаром потягло мене у рідні краї – на Лубенщину. Так я опинився в Засуллі.

– А що ж кошові старшини, котрих заарештував Текелій? Яка доля кошового отамана Петра Калнишевського?– спитав Івась.

Безкровний сумно похитав головою.

– Мов у воду канули. Уже пізніше, в Лубнах, я дізнався, що Калнишевського заслали в Соловецький монастир, де його було замуровано в казематі як найтяжчого злочинця. Залишили йому замість вікна лише вузьку щілину, щоб подавати воду та їжу. Так і мучиться славний воїн у холодній темниці донині, якщо живий [4]4
  В одиночці Калнишевський провів 12 років, потім режим полегшили, а 1801 року звільнили зовсім, та сліпий і немічний отаман уже не повернувся на Україну і помер там 23 листопада 1803 р. на 112 році свого життя.


[Закрыть]. Інших отаманів теж покарано тяжко: військового писаря Івана Глобу запроторено в Білозерський монастир, військового суддю – в Тобольський, а полковників Чорного, Кулика, Пелеху, Порожню, Головка посаджено також на воду та хліб по різних фортецях та монастирях у сирі холодні каземати, ніби вони не славні сини Війська Низового Запорізького, а вбивці чи злодюги... Ось так з волі цариці Катерини згинула наша преславна вольниця – Січ Запорозька. І хтозна, чи відродиться коли-небудь... Розсіялися братчики по світах, як туман по долині,– хто на Соловках та в Сибіру, хто під султаном – молиться не нашому Богові, а хто залишився на нашій землі, той тепер служить у Херсонському та Полтавському пікенерських полках, а більшість стало гречкосіями – орють землю, сіють, жнуть, стають простими селянами, і великі пани, як Потьомкін, до прикладу, чи той же Браніцький помалу, без поспіху перетворюють їх у звичайних кріпаків... Ось чому, братове, коли потрапляю на ці споконвічні запорозькі землі, я неодмінно плачу. Та й як не плакати? Як не ридати?

Він замовк і втупився у малиновий жар багаття. І його сумний погляд туманився проти вогню сивими слізьми.

9.

Переправа в Бериславі була довга і важка, а шлях до Перекопу – ще важчий. Рівний, безводний степ, що лише недавно перейшов з-під влади кримського хана під владу Російської імперії, ще був не розораний, хоча й поділений царицею поміж вельможами. Він густо заріс полином, буркуном та сивою ковилою. Під палючим сонцем бур’яни почали сохнути, чахнути. Широка наїжджена дорога, здавалося, не мала кінця-краю. І попереду, і позаду над нею здіймалися хмари куряви – то був знак, що по ній ідуть чумацькі валки.

Івась ішов поряд з волами, стомлено погейкував на них. На зубах потріскував пісок, обличчя та одяг запорошені – тільки очі поблискують. Страшенно хотілося пити, але Хуржик наказав видавати із запасів, що везли від Дніпра, лише по дві кварти теплої води – уранці та ввечері. Волів напували в напівпересохлих річечках, і вода в них була каламутна, гірка. А до Перекопу – ой як не близько!

Язик пересох і, здавалося, розпух, став шорсткий, мов тертушка. А сонце пече немилосердно. Небо над головою дихає розжареним горном.

Воли розімліли, пристали, чапають по пилюці, ніби варені. Мажі поскрипують, однак руху вперед майже не помітно: рівний, безмежний степ скрадає його. Окові ні за що зачепитися на ньому. Та Івасеві дорога знайома, і він знає, що незабаром безіменна річечка, де буде зупинка, а може, й вода.

Хай і непридатна для пиття, бо в ній кишать п’явки та черв’ячки, однак освіжити зморене тіло можна.

– Гей, гей, сірі! – гукає він на волів.– Уже недалеко!

Степова річечка майже пересохли. Лиш подекуди каламутно поблискує зеленкувата вода, але, побачивши її, воли раптом прискорюють ходу.

– Розпрягайте!– гукає Хуржик.– Тут днюємо, вечеряємо, а вночі рушимо далі. Їхати вдень – одна мука! Замордуємо волів!

Стали табором. Воли зразу ж кинулися до води. Вона гірко-солона, скаламучена, але п’ють. Цмулять потроху, крізь зуби, бо п’явки аж звиваються в ній, а чумаки навіть дивитися гидують. Лиш кашовари проціджують крізь полотно і починають варити куліш. Ще й жартують: з м’ясом!

Івась знайшов чистіше плесо – умився. Вода тепла, та все ж трохи освіжила запечене тіло. Потім нарвав оберемок ковили – приліг біля мажі. Приліг і мов провалився – заснув.

І сниться йому диво дивне: звучить троїста музика, люди йдуть з церкви. А попереду – Катря. Святково вдягнена, у стрічках барвистих, іде поряд з... Чекай, чекай! То він чи не він? Кидається наперед, приглядається – ні, не він! Якийсь чужий чоловік! Вид його в тумані, розпливається – не впізнати. А Катря смутна. І сльози в очах!

На Івасеві груди враз наліг важкий камінь. Давить, давить його! Він хоче крикнути: Катре – ні, ні! Ти ж моя! Як же ти могла таке вчинити? Чом не ждала мене? Катрусю!

Та Катря проходить мимо, ніби не бачить його. А дружки співають, а троїсті музики грають-витинають...

А він як став – так і закам'янів. Не ворухнеться! Мов стовп!

Розпач роздер йому груди. І від того болю, що теж приснився, він прокинувся.

Серце шалено калаталося. І лоб змокрів. І до тями він довго не міг прийти. І все ще, думаючи, що то сон триває, допитувався сам у себе: з ким це вона ? З ким? О Боже!

Хтось штовхнув його ногою під бік.

– Вставай хлопче! Пора! Ми вже й повечеряли, а ти все спиш! Твоя миска з кулішем – на возі. Швидше вечеряй, закладай волів у ярма – та й у путь!

Над ним стояв Хуржик. Довкола чумаки лаштувалися в дорогу. Вечір запалював на небі дрібні свічечки.

Івась протер кулаками очі – схопився, швидко проковтнув вихололий куліш і кинувся до волів.

Хуржик скочив на коня. Свиснув. Потім подав голос:

– Руша-аймо!

Валка рушила – насупроти місяця. Заскрипіли ярма, загейкали на волів чумаки. Степ, тихий, сонний, враз сповнився голосистим цвірінчанням степових цвіркунів, потривожених стукотом коліс, сопінням волів та кінським іржанням.

Івась, як завжди, іде попереду, важко ступає запиленими чобітьми по розбитій степовій дорозі. У правій руці – батіг, у лівій – налигач.

Над головою, у темно-синьому небі, ясно зоряніє Чумацький Шлях, вказує напрям на Крим. Уже вкотре Івась веде валку по ньому! І кожного разу його дивне молочно-сріблясте сяйво викликає в душі якийсь неясний тривожний щем. Куди ведеш ти? Скільком чумакам, чумацьким поколінням указував ти шлях, що й назву тобі дали – Чумацький? І наврочував долю – щасливу чи лиху? Що ж наврочиш ти мені нині? Щастя чи горе?

Мовчить Чумацький Шлях. Не відповідає. Розметнувся по небу сріблястим поясом – через усю Україну, і через Крим, і через море – і мовчки зирить вниз, на дрібних, мов комахи, людей, на сірих круторогих волів, що поволі чалапають по холодній нічній пилюці, на безмежний степ, якому – ні кінця, ні краю.

Ти – їхня доля на довгі віки. Куди ж ведеш їх ти? Чумацький Шляху, Чумацький Шляху...

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1.

За тиждень чумаки подолали відстань до Перекопа, а ще за три дні – по перешийку – до озера Солоного, куди Хуржик водив валку щорічно і де в нього було багато знайомих татар-торговців.

Отаборилися прямо серед степу. Звідусюди до них сипонули покупці.

Передусім продали все, що везли з України. Прибутки були рясні, чумаки раділи з того і в останній день торгів дозволили собі перепустити по келишку абрикосової ракії, а потім поїхали на соляний базар.

Сіль лежала просто на березі озера – купами. Чумаки великими дерев’яними лопатами насипали її в лантухи – вантажили на мажі. Ніхто солі не важив – ні мір, ні ваг не було. Здавна кримчани продавали її на око – мажами. Скільки навантажив – те й твоє. Тому кожен намагався взяти якомога більше – аби витримали дубові осі та потяг-нули воли. Були й такі хитруни, що в степу, перед Перекопом, де ханська сторожа брала мито, залишали порожні вози, а потім перевантажували на них надлишки солі, щоб якось довезти додому. Вигода була подвійна – за кожну мажу платили менше власникові солі і відповідно менше мита в ханську казну, бо мито сплачувалося теж від воза.

Хуржик цим не користувався. Зате солі насипав по саму зав’язку.

Три дні вантажилися. Убилися до смерті. На що Івась – міцний, мов дуб, і той ледве чалапав, так що Хуржик сам уночі пас волів, а коли закінчили, дав ще два дні відпочинку.

Всі були веселі – попереду їх ждала дорога додому. Теж буде, звичайно, не легко, та все ж надія на щасливе повернення в рідні місця веселила серце.

Від’їзд Хуржик призначив на неділю. А ввечері розпорядився:

– Івасю, ниньки твоя черга пасти волів!

– Моя – то й моя,– погодився Івась, узяв кирею і поплентав у степ.

Там змінив Квашу, котрий пас удень.

– Все гаразд?

– А що б могло трапитись? Воли напоєні – лягай собі і спочивай!

Івась так і зробив. Обійшовши стійбище – перелічив волів. Усі. Заспокоєний цим, приліг на горбочку, накрився киреєю. Спочатку допікали комарі, та незабаром, зморений, перестав їх помічати і міцно заснув.

Прокинувся від того, що хтось раптом сів йому на ноги, а другий – на голову. Він хотів крикнути, але в рота йому запнули солону ганчірку. Напружився, щоб скинути з себе нападників, однак його тримали міцно. Хтось вірьовкою в’язав йому руки та ноги.

“Боже, що це?– промайнуло в голові.– Кому я тут потрібний? Що за люди?”

Незнайомці мовчки підняли його – кинули на коня, прив’язали до підпруга.

– Гайда!– пролунав чийсь голос.

“Татари,– подумав Івась.– Так ось хто мене схопив! Що ж вони хочуть зі мною зробити? Убити? Продати? Куди повезуть?”

Відповіді не було. Запитати – ніяк. У роті кляп, руки зв’язані. Що ж робити?

Ніч темна, безмісячна. Довкола четверо верхівців, але жодного обличчя не видно.

Передній знову промовив:

– Гайда! Гайда!– і рушив у степ.

Його везли довго, не зупиняючись,– до самого ранку. По дорозі двоє вершників відстали, а двоє, що зосталися, виявилися молодими татарчуками. Один, на вигляд старший, чорний, худий, мов жердина, тримався позаду, а молодший їхав поряд з Івасем, весь час мугикав собі під ніс якусь безконечну татарську пісеньку. І не звертав на полоненика ніякої уваги. За спиною у нього —лук, сагайдак зі стрілами, при боці – ніж.

А Івась відчував, що помирає: лежав животом на сідлі, головою вниз, і кров налягла гак, що в очах потемніло, в роті пересохло, дихати стало важко. Ще трохи – і кінець.

Він замугикав, забелькотав, як німий, заборсався, щоб привернути до себе увагу.

Татарчук урвав свою пісеньку, скосив на нього око. Несподівано спитав по-українському:

– Тобі що – до вітру?

– Ум-м-м!– знову промугикав Івась і завертів головою.

Татарчук сплигнув з коня, висмикнув Івасеві з рота кляп.

– Ну, що?

Івась простогнав:

– Помираю... Розв’яжіть...

Татарчуки щось швидко перемовилися між собою,– розв'язали його, і Івась сповз із сідла – важко брьохнувся на землю. Лежав довго, не маючи сил поворухнути ні ногами, ні руками.

– Пити... Ради Бога, пити...– прохрипів натужно.

Йому подали череп’яну пляшку з водою. Пив лежачи, захлинаючись,– аж поки висушив до дна. Лише годі відчув, що життя повертається в його знесилене тіло.

Потім поволі підвівся.

Татарчуки з острахом відступили – такий він був дужий та страшний, вхопилися за ножі, що висіли в шкіряних чохлах при поясі.

– Ти що ?

– Я? Нічого! Не бійтеся!– стенув плечима Івась.– Лише хочу спитати вас – куди ви мене везете? Що зі мною буде? Хто ви, нарешті?

Молодший відповів:

– Мені невідомо, що з тобою буде. Це знає наш хазяїн. Шакір-заде. Ми веземо тебе до нього додому. Він прибуде завтра. Тоді й дізнаєшся про свою долю... А ми з Алі —його батраки.

– А тебе як звати?

– Я Керім.

– Звідки ж ти так добре навчився говорити по-нашому?

– Я тум. Батько мій – татарин, а мати – українка з полонянок. Вона й навчила балакати по-вашому. Таких у Криму багато.

– Чому ж мене ви схопили і тягнете хтозна-куди?

Керім враз посерйознішав, кинув швидкий погляд на свого товариша, та, переконавшись, що той ніяк не реагує на їхню розмову, бо не розуміє її, повів далі:

– Бачиш, ми з тобою батраки. Ти належав своєму хазяїнові, як я своєму. Шакір-заде може мене побити, примусити працювати, може навіть продати іншому хазяїнові, тобто кожному, хто добре заплатить. Він не має права лише вбити мене, бо життя моє належить Аллахові...

Івась аж присвиснув.

– Чекай! Невже ти хочеш сказати, що й мене продано?

– А чому це тебе дивує?

– Ну, як же! У нас не заведено торгувати вільними людьми.

– Так то ж вільними. А ти невільний, ти батрак, це те ж саме, що ваш кріпак! Пригадай, хіба ваші беї не продають своїх кріпаків?

– Буває, продають... Та я ж не кріпак!

– Не знаю, я сам бачив, як розмовляв твій господар з моїм. І не краєм вуха чув їхню розмову, бо перекладав її... Одно мене здивувало: не мій хазяїн платив за тебе твоєму, а твій – моєму. Скільки – не знаю, але що платив – бачив на власні очі.

– Так ось воно що!– Івась враз усе зрозумів: Хуржик просто спекався його, щоб заволодіти Катрею.– То він заплатив Шакіру-заде за те, щоб той перепродав мене, чи за те, щоб убив?

– От цього не знаю. Та коли б він мав убити тебе, то не розпорядився б допровадити додому, а прикінчив би десь ближче, в степу, щоб сліду не було.

– І то правда... А скажи, Керіме, тобі не страшно, що ви нарветеся на царські війська, що стоять у Криму, і вони вас покарають? Адже це злочин, що ви схопили мене!

– Ні, не боїмося. Тут, у цій пустельній місцевості їх немає – аж до Кезлева [5]5
  Кезлев.– Євпаторія.


[Закрыть]. Та й зараз царському війську не до нас.

– Чому?

– Вчора ми дізналися, що турецький падишах об’явив війну цариці Катерині. Тож невідомо, чи утримаються орусутські військові залоги в Криму. Бо наш хан спить і бачить, як випре їх з півострова.

– Ось як!– вигукнув Івась, вражений несподіваною нови-ною.—Тепер мені стає зрозуміло, чому мій хазяїн наважився позбутися мене! Він теж, мабуть, дізнався про початок війни і подумав, що війна все спише... Який негідник! Керіме, відпусти мене – я хочу порахуватися з ним! Я уб'ю його!

Керім пильно глянув на свого полоненика і усміхнувся. Усмішка враз скрасила його – була гарна, якась тепла і щира. Навіть – довірлива. Було хлопцеві не більше сімнадцяти літ, мав він чорне лискуче волосся, карі очі, злегка смугляву шкіру і правильні риси обличчя, як у більшості тумів. Щось у ньому було від батька-татарина, але немало рис успадкував він і від матері-слов'янки. І цей сплав Азії та Європи несподівано дав світові новий тип людини, поширений по східній Україні та на Балканах – міцних чорнявих красенів-чоловіків та не менш міцних, тілистих, іноді злегка кирпатеньких чорнобривих красунь.

Івась з надією дивився на хлопця.

– Ну, чого вагаєшся? Зроби добре діло – відпусти. Скажеш – утік.

Керім заперечливо похитав головою.

– Ні, ми цього не зробимо. Хазяїн заб’є нас до смерті!

– Та яке ж він має право? Сам же казав, що твоє життя належить Аллахові.

– Е-е, ти не знаєш наших звичаїв. Він не заб’є нас, а зробить так, що сконаємо самі поволі. Та ще й намучимося. А тому, що ти втік, він нізащо не повірить. Отож бачиш – ми не можемо тебе відпустити. А хоч би й відпустили, то ти не дістанешся до своїх. Наш край пустинний.

– Куди ж ви мене завезли?

– Ще не завезли. Але завеземо? На півострів Тарханкут. Чув?

– Ні, не чув.

– Ну, то почуєш і сам побачиш. Давай руки – зв’яжемо! І – по конях!

– А може, так? Я не втечу, їй-богу!

–Та ні, давай краще зв’яжемо руки, щоб нам спокійніше було.

Керім усміхнувся своєю приємною посмішкою, а його товариш суворо прикрикнув:

– Руки назад, урусе!– і скрутив їх міцно.

Вони допомогли йому сісти на коня і рушили понад берегом моря на захід сонця.