Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 23 страниц)

3.

У церкву люду набилося так тісно – яблуку ніде впасти. Катря стояла ні жива ні мертва. Господи, що зі мною діється, думала вона, чи це я, чи це тінь моя! Та я ж не ждала, не гадала, що наступить для мене цей судний день, коли я стану на рушничок з чужим, старим, нелюбим чоловіком! Боже, як же ти допустив до цього, як не вразив мене громом! Краще б мені в сирій землі лежати, ніж такого сорому і горя зазнавати!

Потім перед її внутрішнім зором спливло Івасеве обличчя, і очі її наповнилися слізьми. Івасику, голубе мій сизокрилий, затужило її серце, навіщо ж ти покинув мене на цьому світі? Чому не забрав з собою? Нам би було добре разом і на тому світі! Ти був би мій, а я твоя, а тепер мушу бути Хуржикова!

Вона ковтнула сльозу і знизу вгору глянула на запечене сонцем вусате обличчя хазяїна, що стояв задерев’яніло, мов ідол, і дивився прямо перед собою – в рота панотцеві Гервасію, котрий за аналоєм глухуватим старечим голосом читав молитву. Господи, мало не скрикнула вона, та невже ж це не сон, а наяву? Невже всеньке життя жити мені з ним? З цим осоружним і ненависним?

Та краше – в петлю! І на тому все закінчиться!

Вона не оберталася, не дивилася назад, але уявляла і натовп лубенських зівак, що прийшли подивитися на не зовсім звичайне вінчання, і німі лики святих на стінах церкви, і бліді обличчя матері та Настуні, яких Хуржик привіз із Мацьківець заради такого “случаю”, і блідого мов смерть Василя.

Згадка про матір та сестричку тонкою голочкою проткнула серце. Ні, не полізе вона в петлю! Бо як тоді вони? Що робитимуть без неї? Як житимуть на світі? Хіба не заради них згодилась вона на цю жертву? Голова тріскалася від думок, від розпуки, а серце – від жалю до себе. До слів отця Гервасія не дослухалася і зовсім не розуміла їх. І лише тоді, коли отець Гервасій узяв її праву руку і надів на безіменного пальця тоненьку обручку, а до вуст підніс холодного срібного хреста, вона прийшла до пам’яті. Очі її знов наповнилися слізьми.

Вражений і здивований отець Гервасій якусь мить мовчав, пильно вдивляючись у ті сльози і в помертвіле обличчя молодої, а потім перехрестив її і тихо, одними вустами, прошепотів:

– Хай береже тебе Бог, дитино!

Хуржик взяв її під руку і повів до виходу. Народ розступився перед ними – дав дорогу. За молодими вийшли родичі, дружки, бояри.

Весілля Хуржик справляв скромно, тільки в Лубнах і лише на свій кошт, а про Мацьківці й не згадував. Гостей накликав найближчих – побратимів-чумаків, сусідів, Катриних родичів та подруг. На застілля не скупився. Параска з Лушею та п’ятьма запрошеними жінками, що вміли смачно готувати, три дні пекли, варили й смажили всяку всячину – шишки, пироги, паляниці, марципани, ковбаси та шинку з часником, холодці з яловичини, свинини, курятини, рибу заливну та смажену, варили мед та узвар із сушених груш, яблук та слив-угорок. Корчмар Михайло Оріхівський привіз бочку горілки та три бочки пива, а також сотню полив’яних мисок та череп’яних кухлів.

Скриню з одягом та посагом молодої не везли, бо скрині та посагу Катря не мала. У скрутні роки після смерті батька все продали, щоб якось прожити.

Хуржик сказав Катриній матері:

– Яка там скриня! Який там посаг! У мене повно всього, аби лиш Катря зносила! А треба буде, ще докупимо!

Він ні на що не зважав – поспішав, щоб швидше відбути весілля, щоб яка-небудь причина, несподівана або й дріб’язкова, не стада на перешкоді.

Це був його день! Радість розпирала йому груди. Чого хотів, гою добився! Катря належить йому! Йому і більше нікому! Її почуття були йому байдужі і не хвилювали його, а совість не мучила. Та й що таке совість? Химера якась! Про неї ніколи не думав. Ішов і церкви додому поволі, твердо ступаючи новими чобітьми по старій лубенській вулиці, як господар, якому по праву належить і частина цього міста, і цієї вулиці. Вів під руку до господи молоду дружину, зовсім не помічаючи, що вона спотикається і давно упала б, коли б він її не підтримував, не бачив, що в її очах застиг холодний жах.

Він за весь день не примітив також, що робиться з сином Василем. Василь ішов у першому ряду, зразу за молодими, ніби з хреста знятий – блідий, аж жовтий, а його чорні очі були якісь погаслі, неживі, як у людини, яку силоміць тягнуть на страту.

Звернуло з полудня, коли розпочалася весільна учта. Хуржикова хата ледве вмістила всіх і після першої чарки загула, мов рій. Поруч з Хуржиком та його молодою дружиною, що займали чільне місце за столом у світлиці, сиділи чумаки. Цього літа, з огляду на війну, вони не їздили в Крим по сіль, але гурту свого не цуралися, бо сподівалися, що війна скоро закінчиться і вони знову запряжуть своїх круторогих у ярма і, подейкуючи на них, потягнуть знайомими чумацькими шляхами на південь, назустріч новим пригодам та враженням.

Спочатку, попиваючи горілочку, мед та пиво, вони гуторили про се про те, що зовсім не було цікаве Катрі, а згодом, коли хміль розібрав дужче, Терешко Кваша затягнув пісню та раптом замовк і сказав:

– Ет, хай йому грець, немає Івася з бандурою! А без бандури і пісня не співається! Шкода хлопця – згинув нізащо! А який парубок був! На всі Лубни!

Хуржика пересмикнуло. Ну й дурний цей Терешко – що патякає! Захотілося йому бандури! Згадав Івася! А це ж для Катрі – ніж у серце! Ну й дурень!

Він крадькома зиркнув на Катрю. Катря, смертельно збліднувши, сиділа ні жива ні мертва, і раптом помітив, як вона схитнулася і почала хилитися набік. Він злякався – підхопив її руками, крикнув:

– Господи, їй погано! Води! – А побачивши сина, що сидів на протилежному кінці столу, біля дверей, гукнув: – Василю, води! Принеси матері холодної води! Їй погано!

Василь – і без того завжди блідий на виду,– почувши слово “матері”, зблід ще дужче – тільки чорні очі спалахнули пекельним вогнем. Здавалося, він теж, як і Катря, зараз втратить свідомість і звалиться з ослона, але втримався. Швидко підвівся і за хвилину приніс кварту з водою, передав батькові.

Поки Хуржик приводив до пам’яті Катрю, бризкаючи їй на лице холодною водою, ніхто з чумаків не звертав уваги на Василя. А він сів на своє місце, схилився на стіл, охопив голову руками, скрипнув зубами і глухо застогнав:

– О Боже, не дай зійти з ума-розуму!

– Ти щось сказав?– спитав сусід.

Та він похитав головою.

– Ні, ні, нічого!

І, схопивши кухоль горілки, перехилив собі в рота – з жадібністю випив і, не закусивши, вибіг з хати.

До самого вечора тривала весільна учта. Гості пили, їли, під звуки троїстої музики танцювали в дворі, аж поки смеркло. А потім, коли вже добре стемніло, потроху почали розходитися,– в кожного ж дома і діти, і господарство. Однак не всі. Кілька молодиць гукнули Параску.

– А де ж постелимо молодим? Пора вже їм і на шлюбну постелю!

Параска провела їх у хатину. Там були дві чисті кімнати, розділені вузькими сіньми. В одній стояло широке дерев’яне ліжко. Жінки миттю підбили подушки, заслали вибіленим простирадлом, жартували між собою.

Одна, огрядна, червонощока, зітхнула, зняла очіпок, лягла на ліжко.

– Гай-гай, де мої молоді літа! Де моя дівоча цнота!

Інша, не менш огрядна, але білолиця, підвела її, обняла за плечі.

– О, згадала баба, як була дівкою! Не журися, Одарко,– все одно не вернеться те, за чим побиваєшся! А йди лишень по молодих та веди сюди, —дізнаємося, чи княгиня зберегла свою дівочу честь до шлюбу, чи розгубила по дорозі.

– Е-е, ні,– відповіла Одарка.– Ходімо разом!

– Ходімо! Ходімо!– загукали всі.– Уже пора!

Вони гуртом зайшли до світлиці і, вигнавши захмелілих чумаків, що виціджували з пляшок останню горілку, підхопили Хуржика та його молоду дружину попід руки – потягли з хати.

– Спатоньки, молодята, спатоньки пора!

Хуржик ледве чалапав, притримуючись руками то за одвірки, то за стіни, то за молодиць. Він на радощах таки добре перебрав і не міг слова мовити – тільки гикав.

На свіжому повітрі зупинився – рвонув на грудях сорочку. Гудзики з тріском повідлітали – вітерець війнув йому в груди прохолодою.

– Ху-у... Гик! Як легко стало! К-катре, це ти? К-куди ти м-мене ведеш?

Катря мовчала – ледве дихала, принишкла, мов курча, коли в небі з’явився коршун. А молодиці підхопили Хуржика попід руки, засокорили:

– А куди ж, князюшко наш? На м’яку постіль з княгинею, з молодою дружиною!

– А-а! А де Катря? Д-де жона моя?

– Та тут вона! Тут!

Їх увіпхнули в кімнату і залишили одних. Хуржик нетвердою ходою доколивав до ліжка, сів і довго хилитався, намагаючись щось заспівати, але співу не виходило – одне муркотання.

Потім підвів голову – побачив Катрю.

– Ц-це т-ти? Роз-зуй мене!– і повалився на подушку.

Катря стягнула з нього чоботи, ноги кинула на ліжко.

– І ти лягай б-біля м-мене! Та роздягнися!– сказав і зразу ж захропів.

Катря роздяглася, перехрестилася – сіла на ослоні, біля вікна. Хропіння подужчало – важкий хмільний сон наліг, мов камінь, на Хуржика. Катря стиснула зуби. Розпач вкотре за останні дні холодною кригою скував її серце, нестерпним відчаєм охмурив душу. Боже, Боже! Як їй жити? Як звикнути до свого нового становища? Як лягти поряд з нелюбим чоловіком? Та краще померти! Краще петлю накинути на білу шию, ніж розділити з ним шлюбне ложе!

Вона довго закам’яніло сиділа край вікна, не знаючи, на що зважитися. Була в такому стані, що коли б побачила петлю, то й хвилини не вагалася б. Але ні вірьовки, ні петлі ніде не видно – одні голі стіни, свічка біля божниці блимаєжовтим оком, тускло освітлюючи невелику хатину.

Хуржик лежав горілиць, розкинувши руки на все ліжко, а з його роззявленого рота вилітало таке могутнє хропіння, що Катрі здалося, що то хропе не людина, а кінь.

Їй стало огидно, і вона повернулася до вікна. Надворі було темно, але на білих стінах хати мерехтіли якісь червонясті тіні. Спочатку Катря не придала цьому значення, коли ж згодом глянула вдруге, з подивом відзначила, що все подвір’я залите цим червоним світлом.

Що це? Місяць зійшов чи пожежа?

Раптом вона відчула запах диму, він ставав усе сильнішим.

Боже! Щось горить!

Катря кинулася у сіни – до дверей. Штовхнула їх, але двері не відчинялися. Підперті, чи що? За ними щосили гоготало полум’я. Отже, тут не вийти! Тоді вона метнулася в сусідню – через сіни – кімнатку і остовпіла: тут уже палала стеля, шибки у вікні потріскалися, вогонь лизав смолисті лутки і раму. Знадвору доносилися крики.

– О Боже! Звідки ж це лихо?

Страх змусив її відступити назад, у кімнату, де лежав Хуржик. Тут вогонь ще тільки заглядав з-під стріхи у вікно – тож можна вилізти і врятуватись, щоб не згоріти в цьому палаючому пеклі. А Хуржик? Вона й зараз не могла назвати його чоловіком. Він лежав, як і раніш, горілиць, завдаючи могутнього хропака... Вони почала його бутити, та він не прокидався, лиш перестав хропти і відмахнувся рукою.

Що ж робити? Над ліжком почала чорніти стеля. Хвилина-дві – і в кімнату шугоне вогонь!

Тоді Катря схопила ослін і висадила ним віконце. З даху падали палаючі віхті соломи – крізь них ще можна вибратись. Коли б же не п’яний Хуржик!

Вона схопила його обіруч, та підняти не змогла. Важкий, мов камінь!

– Вставай! Вставай же! Горимо! О Боже!

Тузала сплячого туди-сюди, ударила навідліг рукою по щоці – ніякої відповіді, лише буркнув щось. Горілка приголомшила його, відібрала і пам’ять, і розум,– лежав, мов мертва, байдужа до всього колода.

Вона оглянулась і похолола: полум’я вже заволокло віконце, єдиний рятівний вихід з цього пекла. І тоді вона закричала:

– А-а-а! Рятуйте! Людоньки-и!

Несподівано знадвору обізвалась Параска:

– Катре, ти там? Вилазь! Вилазь, поки не пізно! Стрибай у вікно!

– Як же я вилізу? Обгорю!

– Підійди до вікна – я обіллю тебе водою!

Катря стала проти вікна, нагнулася – і тут холодний струмінь облив її з голови до ніг. Тоді вона перехилилася через підвіконня і, шугнувши прямо в полум'я, упала на землю. Хтось вилив на неї ще одне відро води, чиїсь руки підхопили її, відтягли подалі від вогню.

– Жива? Не обпеклася?– над нею схилилася Параска.

Катря підвелася.

– Здається, ні. Трохи щемлять руки...

– А Семен? Де він?

– Залишився там,– відповіла Катря..– П’яний! Я не змогла підняти! Такий важкий!

– О Боже!– закричала стара наймичка.– Люди-и! Семен залишився в хатині! Рятуйте-е!

Та вже ніхто не наважувався лізти у вогонь – усе було охоплено полум’ям. Палаючі іскри летіли на хату, на возівню, на конюшню, на сусідське обійстя.

Хтось закричав:

– Хата горить! Дивіться – хата горить! Виносьте добро!

З другого боку почулося:

– Зайнялися возівня та конюшня! Виганяйте на вулицю коней, волів, корів! Швидше! Де Василь? Що він робить?

Василя ніде не було.

На дзвіницях лубенських церков забили на сполох дзвони. З Хуржикового подвір’я вогонь перекинувся на сусідні двори. Небезпека почала загрожувати всій вулиці. Стривожені людські голоси змішалися з гоготанням полум’я, що швидко пожирало суху солому й дерево, з ревом нажаханої худоби, з іржанням коней. Червоне зарево піднялося над розполоханим містом.

А Катря стояла посеред двору, оточена пожежею зі всіх боків, окрім воріт, що не зайнялися, і якимось збайдужілим, ніби мертвим поглядом оглядала гинуче Хуржикове господарство.

І якось не відчувала ні смутку в душі, ні жалю за тим, що все гине, бо ще не звиклася з думкою, що все це не тільки Хуржикова, а й її власність. Вона ще не могла збагнути того, що, не побувши заміжньою жінкою, раптом стала вдовою і наслідницею всього того, що зараз так легко і з такою люттю пожирав вогонь.

Одна думка товклася в голові: як усе це сталося? Звідки взявся вогонь? Хто підпалив хату? Хто підпер двері, щоб молоді згоріли? А сумніву не було, що саме таку мету переслідував той, хто це зробив.

Шукала відповіді – і не знаходила.

4.

Після розгрому турецького флоту та смерті Сидора Білого Катерина з подання Потьомкіна призначила кошовим отаманом піших козаків Харка Чепігу, в миру – Захара Куліша, отаманом козацької флотилії – Антона Головатого, якого турки величали адміралом, Запорізькому “Війську вірних козаків" присвоїла назву “Чорноморського”, а самому Потьомкіну – титул “Великого Гетьмана козацьких військ”. Багатьох морських старшин було нагороджено Георгіївськими хрестами та срібними медалями за хоробрість.

Лише Поля Джонса було обійдено нагородою. Принц Нассау-Зіген нашептав “Сіятельному”, що зарозумілий “американець” порушив його інструкцію і повів на абордаж ввірені йому кораблі занадто рано, раніше, ніж була придушена гарматним обстрілом вогнева сила турків, від чого загинуло багато козаків, а серед них і кошовий отаман.

Поль Джонс почував себе ображеним, але виду не подавав. Навіть найближчі до нього люди – Івак та мічман Недашківський не помітили, як гірко адміралові на душі. Однак він знав, як йому гірко. Так, що в першу мить подумав було про відставку. Лише шотландська твердість характеру та американська схильність до гумору утримали його від нерозважливого вчинку. Одно втішало його: командуючим козацькою флотилією був призначений Антон Головатий, чоловік розумний, освічений, хоробрий і, головне,– приязний до нього. З ним приємно побесідувати і не менш приємно співпрацювати та воювати.

Головатий теж був здивований і вражений несправедливістю і відверто висловив своє ставлення до цього.

– Ганьба! Був би живий Сидір Білий, він прямо звернув би увагу найяснішого князя на цю несправедливість!– Від обурення його мужнє голене обличчя почервоніло, а чорні очі метали блискавки.– Після того, що сталося, мені незручно носити свою нагороду,– вона по праву належить вам, адмірале!

І він потягнувся, щоб зняти з себе Георгіївський хрест.

Поль Джонс перехопив його руку.

– Ні, ні, друже мій, ви чесно заслужили нагороду – і носіть її на здоров’я! До того ж чутка про це дійде до головнокомандуючого, і він затаїть гнів на вас! А я цього не хочу. Я знаю, чого вам коштувало відродити славне Запорізьке Військо і флот після руйнації його з наказу імператриці та того ж таки князя Потьомкіна і що це Військо означає для вашої батьківщини – України. Тож заради цього бережіть свою репутацію і не загострюйте відносин з головнокомандуючим. До того ж я знаю, що ви просили у нього дозволу поселитися з козаками після війни на землях, що прилягають до Чорного моря, від Бугу до Дністра, і він обіцяв вам це. Не зруйнуйте своєю необачністю цієї обіцянки! А за вашу душевність я щиро вдячний вам. Я високо ціную її.

– Мабуть, ви маєте рацію, адмірале,– охолонув Головатий.– Однак при нагоді я дам зрозуміти Сіятельному, що вчинив він негаразд.

Така нагода не примусила довго чекати на себе.

Наступного дня Потьомкін викликав його в штаб. За широким столом, на якому лежала карта гирла Дніпра та його околиць, сиділи адмірал Нассау-Зіген, адмірал Мордвинов та начальник штабу генерал Попов, завжди стриманий, підтягнутий, середніх літ та середнього зросту чоловік.

Потьомкін був стурбований. Його єдине живе око неспокійно бігало по карті.

– Панове,– сказав він.– государиня настійливо вимагає якнайшвидше взяти Очаків. Користуючись нашими млявими діями тут, на півдні, Швеція має намір напасти з моря на Санкт-Петербург. Але Очаків – міцний горішок. Тривала наша облога не принесла нам успіху. Чому? Та тому, що Гасан-паша укріпив острів Березань, зробивши його базою для постачання залоги Очакова боєприпасами та харчами. Цей острів, мов остюк в оці, не дає мені спати. Поки ми його не візьмемо, нічого й думати про взяття Очакова! Що будемо робити?

Він по черзі обвів поглядом кожного з присутніх. Усі мовчали, бо самі знали, як нелегко буде взяти той невеликий острів, що, будучи розташований за дванадцять верств від Очакова, сторожував вхід до Дніпровського лиману. Раніше він належав запорожцям, які, вирушаючи в похід через море на Туреччину чи на Крим, відпочивали на ньому, лагодили чайки та запасалися водою, а в далекі князівські часи слугував київським, новгородським та варязьким купцям так само, як пізніше козакам. А тепер турки звели на ньому міцну фортецю – і взяти її нелегко. Нассау-Зіген кілька днів обстрілював її, але не взяв.

– Чого мовчите?

– Думаємо, ваше сіятельство,– озвався Головатий.– Березань – справді міцний горішок.

– Тим більше честі переможцям.

– Почесті – замала плата, ваше сіятельство. Крові там доведеться пролити чимало!

– Що ж ти ще хочеш, отамане?

– Підтвердження на землі для козаків понад морем та Бугом. А також кожному учасникові нагороду – Георгіївський хрест чи медаль! Кожному! А не так, як за бій біля Кінбурна,– вибірково. Навіть адмірал Джонс залишився без нагороди...

– Чому саме Георгіївський хрест?– Потьомкін пропустив мимо вух останнє зауваження Головатого.

– Хрест Святого Георгія дає його власникові великі пільги, а також звільняє рядових козаків від тілесних покарань. Останнє для вільнолюбивих запорожців дуже важливе. Погодьтеся, що кара різками надто образлива для козака.

– Гаразд. Обіцяю всім хрест Святого Георгія – тільки візьми той острів!—сказав Потьомкін.– І землі кожному по п’ятдесят десятин ! [13]13
  Потьомкін у 1791 році раптово помер, так і не виконавши свою другу обіцянку. Головатому довелося знову їхати до цариці, і Катерина віддала чорноморцям землі на Кубані, де вони в 1792-93рр. і поселилися. Так утворилося Кубанське козацтво.


[Закрыть]Згода?

– Згода,– відповів Головатий.

– Тоді бажаю запорожцям успіху.– Потьомкін підвівся, даючи зрозуміти, що нарада закінчилася.

5.

Тієї ночі вигоріли дві вулиці. На щастя, погода була безвітряна, тиха, людей зібралося багато, і вони поливали стріхи сусідських будівель водою, покривали їх мокрими ряднами, зуміли відстояти від вогню решту Лубен.

Від Хуржикового обійстя залишився колодязь із журавлем та вхідний льох, де зберігалася приготовлена для весілля страва. А там, де стояли просторі будівлі, лежали чорні купи золи та попелу, диміли смердючими димами.

Зійшло сонце.

Посеред двору бовваніли чотири постаті: Катря з матір’ю та сестричкою і стара Хуржикова наймичка Параска. Катря – простоволоса, зчорніла, в мокрій білій сорочці, вимазаній у кіптяву та сажу, тремтіла від холоду й ледве трималася на ногах. З одного боку її підтримувала мати, з другого – перелякана Настуня.

Всі були прибиті, розгублені.

Лише Параска не втратила самовладання.

– Не журися, голубонько,– втішала вона Катрю.– Все минеться, все забудеться! Будь рада, що залишилася жива. Бо могло ж бути гірше – згоріла б, як Семен. Та, мабуть, і Василя не оминула така ж доля. Коли б був живий, то досі б об’явився! А то, бач, немає,– мабуть, теж згорів, бідолаха...

– Мабуть,– байдужно відповіла Катря.

Вона, здається, не розуміла, в якому світі живе. Все їй було чуже й байдуже. Згоріло “її” господарство? Хто сказав, що воно "її”? А хоч і “її”, то й що з того? Згоріло —то й згоріло. Мало що в світі губиться, зникає, пропадає... Он зник, згорів її хазяїн, чи то пак від учора – законний чоловік, зник його син, а тепер її пасинок Василь. В цю жахливу ніч, напевне, в усьому світі померло немало людей. Хтось за ними плаче, побивається, тужить. Усьому свій час. Половина світу плаче, а половина скаче. Так було, так буде завжди. Ось і тобі , Катре, прийшов час лиха! Лиха? А хіба, коли вінчалася з Хуржиком у церкві, ти була щаслива, мала в серці радість?

їй усе було байдуже. Вона навіть не відчувала холоду, бо сорочка ще Й досі на ній не висохла, прилипала до тіла, а ранкова прохолода змушувала мимоволі здригатися.

– Я піду – пошукаю тобі щось сухе,– сказала Параска.– Бо простудишся...

– Як хочеш,—тихо проказала Катря, не вникаючи у слова старої.

Параска поколивала до пожарища. Там, просто на землі, лежало в безладді Хуржикове добро, викинуте поспіхом з хати, і Параска сподівалася, що, може, знайде якусь вдяганку для Катрі.

У цей час з вулиці до двору завернули три чоловіки з ціпками. У переднього на грудях тьмяно блищала мідна бляха – знак влади.

Катря не знала, як його звати, але знала, що міський справник. В першу хвилину вона здивувалась. Чого йому тут треба? Шукає когось? Але ці думки миттю відлетіли від неї і забулися. Шукає – то й хай шукає. Яке їй до нього діло?

Чоловіки підійшли.

Справник, немолодий уже, огрядний, з сизо-червоним носом, що свідчило про його близьке знайомство з усіма лубенськими шинкарями, ткнув пальцем убік Катрі і хрипко запитав:

– Катерина Хуржикова?

Катря підвела безтямні очі, перепитала:

– Катерина Хуржикова?

Здається, вона спочатку не усвідомлювала, що мова йде про неї. Лише згодом схаменулася і відповіла:

– Це я.

Справник узяв її за лікоть.

– Ходімо з нами!

Вона навіть не поцікавилася, чому має йти з ними. Повернулася – і пішла. Тільки мати кинулася вслід – перехопила справника.

– Паночку, куди ви її ведете? Для чого?

– А ти хто, жінко?– вирячився на неї справник.

– Я мати Катрина.

– А-а, мати... Ведемо її в управу – дещо запитаємо. Бачиш – скільки хат згоріло! Та й хазяїн із сином згорів... Люди вимагають розслідувати, хто в цьому винен.

– То хіба ж Катря винна?

– Не знаю. Вона ж була господинею всьому цьому. Суддя вияснить... І не заважай, бабо! Не вештайся під ногами! Геть!

Він відіпхнув жінку і швидко почимчикував з двору.

Боса, розпатлана, у невисохлій сорочці, Катря покірно йшла поміж чоловіками, злякано зиркаючи на людей, що юрмилися з самого ранку на вулицях. Люди були змучені після пожежі, злі. До неї долітали слова, що змушували її все нижче і нижче опускати голову. Що вони говорять!

– Боже, яка страшна! Як марюка!– кинув хтось збоку.

– І в сажі!

– Як відьма! Тільки й того, що не на мітлі!

– Та, кажуть, вона відьма і є! І чоловіка спалила, і пасинка!

– Та таку саму спалити треба!

– Ніхто нічого не знає,– заступився чийсь голос.– Що-бо ви говорите?

– Е-е, не кажіть! Правда випливе на поверхню! Хтось та знає? Недарма кажуть: поле краде, а ліс бачить!

Катрине серце похололо. Це ж вони про неї! Це ж її звинувачують! Боже, що вони творять!

Вона стрепенулася і раптом прозріла. З очей злетіла, мов полуда, якась чорна мара, що окутала її вночі під час страшного потрясіння. Це ж недарма ведуть її до суду! Бо підозрюють у підпалі хатини, внаслідок чого загинули Семен та Василь і вигоріло кілька десятків дворів, а могло вигоріти все місто. Перед нею ніби день розвиднився – і вона ожила.

– Ви куди ведете мене?– зупинилася і рішуче спитала справника.

Той аж очі витріщив. Оце тобі на: плохенька вівця раптом заговорила!

– Там побачиш! Іди!

– Не піду! Подивіться – я ж майже гола! Мокра? Невмита! А ви мене на люди! Сором який!

– Нічого! Йди! Не вкрадуть тебе тут! Тягніть її?

– Кого тягти? Мене? Я не злочинниця!

– Там буде видно – злочинниця чи ні. А зараз – іди! Беріть її!

Два дебелі дядьки схопили її попід руки – повели на майдан, прямо до холодної, похмурої дерев’яної будівлі без вікон. Катря пручалася, опиналася, намагалася вирватися, але дядьки тягнули силоміць, а притягнувши, відчинили міцні дубові двері і пхнули в темну комірчину. Катря впала на солому, що зашелестіла під ногами. Позаду заскреготав металевий замок.

Для неї це був ще один удар. Теж, як і пожежа, несподіваний і жорстокий. Якусь хвилину чи дві вона лежала майже без свідомості, приголомшена страшною несправедливістю, що хтозна-звідки звалилася на її голову. Потім поволі повернулася до тями, підвелася, сіла під стіною, обхопивши коліна руками.

Холодний відчай заповзав у серце. Що робити? Що її жде? Сиділа довго і думала довго, перебираючи в пам’яті події минулого дня та минулої ночі. І ні в чому не знаходила своєї вини. Хіба в тому, що не врятувала Хуржика? А як було врятувати? Сам він був, мов квач, п’яний, а підняти його і викинути через вікно надвір не мала вона сили. Ні свідомо, ні через необережність хатину не підпалювала. То в чому ж її вина?

Так у роздумах, у терзаннях і сумнівах просиділа вона довго. А коли в церкві задзвонили до вечерні, знову заскреготав іржавий замок і почувся грубий голос:

– Виходь!

Катря вийшла. Яскраве надвечірнє сонце різонуло по очах – аж боляче стало. Новий вартовий, молодий дебелий парубійко, замкнувши замок, оглянув її, хмикнув:

– Ну й гарна! Ти хоча б солому з кіс повитрушувала! Та заплела їх або закрутила на потилиці! А то – ніби відьма!

– Яка я тобі відьма?– огризнулася Катря.– Мелеш казна-що!

– Так люди кажуть!

– Які люди?

– Ну, не базікай! Рушай!– посуворішав парубок.– І не здумай тікати! Все одно дожену – ще й ноги переб’ю!– і показав замашного кийка.

– А куди ти мене ведеш?

– Там побачиш! – А потім спокійніше додав: – У міський суд. Суддя требує!

Він привів її до так званого присутственого місця, тобто міської управи, приземкуватого цегляного будинку, де розмістилася канцелярія міського голови та міського суду. У чималій незатишній кімнаті за столом сидів лисий літній чоловік у казенному мундирі. Катря ніколи його не бачила, і він видався їй смішним. Його голий череп був блискучий, мов дзеркало. Вуса й бороду він голив, зате на ситих щоках, від вух до підборіддя, теліпалися дві сиві мички, що у панів, як чула Катря, називалися бакенбардами. А посеред них, над ротом, стримів, мов дуля, маленький кирпатий ніс. Очі були безбарвні і круглі, мов у сови. В інший час Катря усміхнулася б, але зараз було не до сміху.

– Привів, пане суддя,– сповістив парубок і підштовхнув Катрю наперед.– Кланяйся і сідай отам, біля столу!

Катря вклонилася і сіла на нефарбовану, вишмульгану до блиску дерев’яну лаву. Суддя підвів на неї свої совині очі, його рідкі вилізлі брови поповзли вгору.

– Ти чого майже гола?

– Все вбрання згоріло, добродію. Сама ледве жива вистрибнула у вікно.

– Ти знаєш, хто я?

– Мені сказали, що ви суддя.

– Так, суддя Пухляков... Сергій Іванович... І покликав я тебе сюди для того, щоб дізнатися про причини виникнення пожару, від чого потерпіло немало людей. Вони вимагають покарання зловмисників, якщо такі виявляться.

– Причім же я тут?– спитала Катря.

– Як?– вирячився Пухляков.– Ти ж хазяйка!

– Ну, яка я хазяйка... Я наймичка...

– Ти вчора стала законною дружиною Семена Хуржика, як мені сказали знаючі люди. І пожар трапився в тій хатині, куди твій муж повів тебе після весілля на шлюбне ложе... Гм-гм... Отож ти мусиш знати, з чого все почалося. Розповідай!

Катря розповіла, як було.

– І все?– суддя недовірливо похитав головою.– Кажеш, Хуржик як тільки ліг на ліжко, так і заснув? А ти часом не тріснула його чимось по голові?

– Що ви, паночку? Хіба я вбивця? Для чого б це я робила?

– Кажуть, ти з великою неохотою пішла за Хуржика.

– Ну й що? Хіба це причина, щоб убити чоловіка? То я просто не стала б з ним під вінець!

– Е-е, це все не просто! Так би ти й залишилася наймичкою, а після вінчання все Хуржикове добро по спадку належить тепер тобі...

Катря зблідла.

– Бог з вами! Що ви говорите, добродію! Яке добро? Воно все згоріло!

Пухляков покрутив головою, заліз рукою під мундир і зі смаком почухав груди.

– Е-е, жінко, не кажи! Встигли вигнати за ворота коней, волів, корів, свиней, овець. Згоріла лиш птиця... А земля! Хіба це не багатство? Покійний, царство йому небесне, був не з бідних!

Він усе знав.

– Та що ви мені приписуєте! – вигукнула Катря.– Я йшла за нього по добрій волі і без задньої мислі!

– Однак ти жива, а він згорів! І син його десь подівся. Мабуть, теж згорів.

– За Василя я нічого не знаю. Його в хатині не було. А чоловік був п’яний...

– Ти залишилася єдиною спадкоємницею Семена Хуржика і, як я зрозумів, не просто вдовою, а ... гм-гм... непорочною дівою... – Пухляков тихенько засміявся —хе-хе-хе! Сміх його був неприємний, підступний.

Катря почервоніла по самі вуха і промовчала.

– У тебе, кажуть, був коханий, Хуржиків таки наймит Івась Бондар. Він під час поїздки в Крим десь, кажуть, подівся. Але ніхто не бачив його мертвим. Отже, не виключено, що він живий, десь переховується у тихому закутку і жде від те бе звістки,щоб з'явитися і посісти місце Семена Хуржика... Тепер ти уторопала, що ваш намір білими нитками шитий?

Катря аж задихнулася від гніву.

– Та що ви навигадували, пане! Мені і в сні не могло таке приснитися, як ви мені приписали! Я не хочу слухати ваших вигадок! Відпустіть мене додому!– голос її зміцнів, у ньому раптом почулася внутрішня сила, що здивувала і насторожила суддю.

– Я нічого не навигадував,—твердо сказав він,– а розповів тобі те, що говорить народ!

– Який народ? Я хочу його бачити!

– Є свідок... Ти хочеш його бачити?

– Хочу!– вигукнула Катря, зрозумівши, що над нею нависла неабияка небезпека і потрібно оборонятись.

Пухляков простягнув руку до невеличкого дзвоника і подзвонив. На порозі з’явився парубок.

– Грицьку, приведи свідка!

Катря напружилася – втупила насторожений погляд у двері і не відривалася від них, аж поки вони знову відчинилися і в їх темному отворі виросла жіноча постать.

Луша? Катря аж кинулася, та суддя застережно постукав пальцем по столу і різко гримнув:

– Сиди!

Тим часом Луша не вагаючись, пройшла до столу і сіла навпроти Катрі. Весь її вигляд говорив про те, що ця кімната їй уже знайома і що настроєна вона рішуче: сміливо дивилася на Катрю і зовсім не тушувалася, не ніяковіла перед суддею.