Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц)

10.

Тим часом у той день у Лубнах помирала Хуржикова дружина Ганна. Помирала тихо, спокійно, як догоряє тонка воскова свічка.

Біля неї останні три дні невідлучно знаходилися Параска та Катря. Іноді заглядав до кімнати Василь, скупо плакав, цілував висохлі материні руки і відразу ж утікав у стодолу, де

голосно ридав, упавши ниць на суху торішню солому, і гаряче молився, щоб Всевишній продовжив мамині дні.

Він раптом відчув себе малою, безпорадною дитиною. Батько поїхав і не скоро вернеться, матері ось-ось не стане, і на нього зваляться численні турботи про немале господарство. Турботи, яких він до цього не знав. Та найголовніше – не стане найдорожчої і найріднішої людини, матері, любов якої і значення якої в твоєму житті усвідомлюєш сповна лише тоді, коли втратиш її.

Виплакавшись у соломі, він знову заходив до хати і припадав головою до материнських рук і, відчуваючи, як вони щогодини стають холодніші, з болем вдивлявся в рідні згасаючі очі.

Мати Божа, думав з розпачем, вона помирає.

– Параско!– хапав він наймичку за руки, вибігши в кухню.– Невже це кінець? Невже нічим зарадити?

Стара сумно хитала головою.

– Видно, Бог захотів узяти її до себе... На все його воля!

Увечері мати підняла обважнілі повіки, осмислено глянула на сина.

– Василечку, синку мій,– промовила тихо, але виразно,– батько не приїхав?

– Ні. Ще тільки тиждень минув, як він поїхав, а повернеться не скоро.

– Я ж йому казала – не їдь, не поспішай, та він не послухав. А я й не забарилася...

Василь заплакав.

– Не плач, синочку. Кожному свій час. Так доля відміряла. А ти живи – і будь щасливий! А коли батько повернеться, скажи йому, щоб відбув по мені роковини, а тоді, як захоче, хай жениться. Не переч йому! Ти вже дорослий – і мачуха тобі не надокучить! Бо й сам скоро оженишся...

Василь заплакав ще дужче. На цей раз він зрозумів, що це вже кінець. І справді, мати підняла через силу руку, перехрестила його і, тихо зітхнувши, замовкла. Навіки.

На його крик до кімнати вбігли Параска та Катря.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1.

Коли гомін незадоволення з приводу арешту Івася трохи улігся, хтось згадав про царицин подарунок.

– Гей, дивіться, а бочонок стоїть собі! І чіп у ньому! І ніхто не здогадався покуштувати – що в середині? Га?

– А й справді!– прогув Безкровний.– А загляньте-но, хлопці, що в ньому!

Чумаки відіткнули чопа.

– У-у-у! О-о-о! Аж дух забиває! Та це ж справжня оковита! Побий мене грім!

Безкровний простягнув кухля.

– Ану, націдіть – попробую!

Йому націдили. Він ковтнув – закотив очі під лоба.

– Еге-ге! Та я ще й не пив у своєму житті нічого подібного! Ану, браття, наваліться!

Чумаки зібрались біля бочки. Куштували, пили, хвалили. Закушували кашею.

– А таки не поскупилася паніматка! Смачно!

Коли було випито півбочонка, Безкровний раптом ляснув себе по лобі:

– Стривайте, хлопці! А Івасю! А служивим! Про них і забули!

Він націдив дерев’яний кухоль – підніс Івасеві. Але той відмовився.

– Не п’ється, дядьку Михайле! Не хочу! Як із зв’язаними руками пити?

Безкровний штовхнув під бік вартового.

– Чи ти бачив коли-небудь, служивий, таке, щоб чоловік від чарки відмовлявся? Га? Я не бачив, їй-богу!

– І я не бачив.

– Отож-бо! То на – хоч ти покуштуй!

– Е-е, я при службі! Побачить капрал —дасть по пиці!

– Та глянь, чоловіче, як капрал сам дудлить! І твої товариші вже стоять у черзі до бочонка! Облизуються!

Фількін справді якраз задер голову назад і осушував кухоль до дна, а солдати й собі простягали свої кухлі чумакові біля бочонка, щоб налив.

Вартовий поплямкав губами.

– Е, чорт! Була не була! Давай – ковтну разок!– і перекинув добрячого кухля в горлянку – тільки забулькало. А витерши вуса тильним боком руки, поросив:– Дав би ти мені, хохол, цибулину – загризти!

– Та я тобі, служивий, не тільки цибулину, а й миску каші принесу, бо ніч довга —зголоднієш!—запевнив Безкровний.

Він миттю розтанув у вечірніх сутінках, а за кілька хвилин повернувся з мискою каші, ложкою, скибкою хліба, цибулиною та кухлем горілки.

– Пригощайся, служивий!

Той помахав пальцем, п’яно заварнякав:

– Е-е, браток, не підманиш! Я ж при службі!– і послав у рота ложку каші.– Ти хитрий, хохол, але в мене, браток, не об’єгориш! Я сам кого хочеш оковпачу!

Безкровний тицьнув йому в руки кухля.

– Та хто тебе, брате, хоче об’єгорити? Це ж подарунок цариці! Хіба не бачив?

Той з зусиллям проковтнув кашу, поперхнувся.

– Ет, чорт! Яка крута!

– А ти промочи горло – враз піде! Як по маслу!

Солдат задумався, завагався.

– Та воно-то так! Але ж страшно – служба!

– Чи й не служба – стерегти зв’язаного! Прив’яжеш його вірьовкою до пояса – та й нікуди він не дінеться!

Солдат довго обдумував сказане чумаком, а потім, вирішивши, мабуть, що той має рацію, буркнув сам до себе:

– Е, була не була! Де одна, там і друга! Бо, справді, суха ложка рота дере!

Безкровний непомітно потиснув руку Івасеві, мовляв, жди мене, і поколивав до багаття.

Вечір усе густішав і густішав – невдовзі настала глуха ніч.

Івась прислухався – що вартовий?

А вартовий таки запам’ятав пораду старого запорожця – кінець вірьовки, якою був зв’язаний заарештований, прив’язав собі до ременя і влігся поряд з ним. Спочатку він щось муркотів, кидався, а десь серед ночі заснув мертвим сном.

І ось тоді Івась відчув, як чиясь рука помацала вірьовку і гострим ножем перерізала її, так що один кінець залишився біля солдата, а другий спав з Івасевих рук.

Почувся шепіт Безкровного:

– Тікай, Івасю! Знайди човен, перепливи Дніпро і жди нас за Круковом, у Холодній балці! А ми не завтра, то післязавтра будемо там! Жди, поки приїдемо!

Івась тихо поповз до гаю, а потім, пересвідчившись, що ніхто за ним не женеться, повернув до Дніпра. Тут знайшов невеликий рибальський каюк і відштовхнувся від берега.

2.

Першим помітив втечу Івася капрал Фількін і, недовго думаючи, затопив кулацюгою вартовому в пику.

– Де арештант?

Той довго бликав очима, спросоння не розуміючи, чого від нього хоче начальство.

– Який арештант?

Фількін показав на обривок мотузки, що теліпався біля солдатського ременя.

– А то що?

Вартовий враз усе зрозумів.

– Утік, клятий!

Фількін передражнив його:

– Утік! Отож-бо, що втік! Це й дурневі ясно! А крізь стрій кого вестимуть за це – тебе чи мене? Га? А в Сибір кого потягнуть? Тебе, раба Божого! П'яницю нещасного! Ти ж напився вчора?

– Їй-богу, не пив! Хіба я дурень на посту пити? Я службу знаю!

– Не бреши! Бачу, що пив! Пика брезкла! Ану, дихни!

Капрал простягнув носа до самого рота солдатового. Той дихнув. Фількін зморщився – плюнув набік.

– Тьху! Смердить, як із конюшні! А ще кажеш, не пив!

– Їй-богу, не пив! Ну, ковтнув один ковток, щоб покуштувати царициної горілки. Ото й усе!

Капрал побагровів.

– Та й усе!– знову передражнив він осоловілого солдата.– Га чи ти, дурню, знаєш, що нас чекає? Каторга! Ка-тор-га! Ти чуєш, йолопе? Але, перш ніж мене поженуть на каторгу, я виб’ю з тебе душу!– і ще раз сунув кулаком у зуби солдатові.

Їх обступили чумаки. Хуржик спитав:

– Та що трапилося, служивий? Чого ти розходився?

– Е-е, так-перетак, втік ваш кобзар отой, співак, якого уподобала цариця! Що ж тепер буде? Та його світлість князь з мене душу витрясе, як дізнається!

Запорожець Безкровний поплескав його по спині.

– Ну, як би він дізнався? Хіба сам розпатякаєш! А спитає при нагоді – скажеш, що відправив з оказією. І кінці в воду! Хто там пам’ятатиме про якогось чумака-наймита? Хіба сама цариця!

– Отож-бо й воно! Цього найбільше боюся. Вона спитає Потьомкіна, а Потьомкін мене. Отак і знайдуть крайнього!

– Не бійся! Скажеш: а моє яке діло? Я відправив, а чи дійшов він живий до Петербурга, а чи ні – не моє діло. Може, втік по дорозі, а може, дуба врізав. Чого з нашим братом не трапляється! Всі ми ходимо під Богом! І нікому не дано знати, навіть самому князеві, де тебе чорти вхоплять!

Фількін спочатку слухав недовірливо, а згодом почав поволі заспокоюватися.

– А й справді, не такий страшний чорт, як його малюють!– Однак гаркнув на солдата: – А ти дивись мені – ні пари з вуст! Щоб жодна собака не дізналася, як тут було! І геть з-перед моїх очей! Мерзотник!

Солдат втягнув голову в плечі і стрімголов шугнув у натовп.

Один Хуржик упродовж цієї розмови стояв збентежений і розгублений. В думці прикидав, як позначиться на ньому, на його подальшій долі несподівана втеча наймита. Чи не запідозрить Потьомкін, що він, чумацький отаман, причетний до неї? Тоді не оберешся лиха! Чого доброго, можна й волі позбутися!

І друга думка мучила: куди подався Івась? Невже в Лубни – до Катрі? А там підмовить дівчину – і гайнуть десь, що й не знайдеш! І пропали його сподівання на щастя з молодою дружиною! Тьху, так добре складалося – і на тобі! Утік!– І він з досадою пошкріб п’ятірнею потилицю.– Цей Івась і від чортів з пекла втече! Не так просто, видно, від нього спекатися! А треба!

3.

Від 30 квітня, коли Катерина прибула до Кременчука, і до 8 травня, тобто цілий тиждень, молоде місто двигтіло від гарматних салютів, від показового навчання суворовської дивізії, яким вельми була задоволена імператриця, від балів, прийомів, звучання військових оркестрів, тупоту кінських копит та галасу багатьох тисяч людей, що зібралися сюди, щоб краєм ока глянути на царицю. А вона нетерпляче ждала Йосифа II, імператора австрійського.

За цей час була випита не одна бочка вина та горілки, столи місцевих можновладців та багатіїв, які один поперед одного намагалися здивувати царицю якомога пишнішим прийомом, вгиналися від екзотичних українських страв та напоїв. Чого тут тільки не було! Вино кримське та угорське; горілка звичайна та перцівка; вишнівка та калганівка, наливки міцні та напівміцні; жіночі – слив’янка, малинівка, грушівка, смородинівка; настої з шипшини та порічок, терну та терносливу, агрусу та абрикос; квас хлібний та ягідний, броварський та російський; узвар яблучний – кислуватий та грушевий – солодкий; мед домашній, холодний, щойно з льоху чи з льодовні.

Катерина куштувала всього потроху, крім горілки.

Різноманітність страв дивувала не менше: борщі українські, з карасями, з м’ясними галушками, з пампушками в часнику та олії; риба різна і по-різному приготовлена – варена, смажена, копчена, сушена, в’ялена; птиця різних видів і теж по-різному приготовлена; а що вже м’ясних страв, то й не перелічити: яловичина варена з хроном, з грибами, душенина з нирками, язик з кисло-солодкою підливою, свинина тушкована з капустою та яблуками квашеними, порося з хроном, теляча грудинка з грибами, печеня з баранини, ковбаса домашня, свинина з чорносливом... А ще різні бабки, вареники, млинці та млинчики, галушки та гречаники, шулики з медом та маком, вергуни, сластьони, тістечка, драглі, коржики, рогалі... Ух!

І це все Катерина куштувала. Потроху, звичайно. Але так переповнювалася, що пізнього вечора ледве збиралася по трапу на галеру.

Жалілася Безбородькові:

– Ваша багатюща Малоросія загодувала мене, вже не влажу в жодну сукню,– і, грайливо поводячи очима, руками ковзала по боках та підгримувала бюст, від пишноти якого сукня справді ледь не лопалася.

Та всьому буває кінець. 8 травня прискакав від Рум’янцева гонець: Йосиф проїхав Миргород і повернув на Кременчук.

Катерині набридли звані обіди та вечори, хотілося якоїсь переміни. Вона торкнула Потьомкіна за рукав.

– Звели закласти карету, Гришенька,– поїдемо цесарю назустріч.

Ця забаганка руйнувала плани Потьомкіна – зустріти Йосифа в Кременчуці, і він почав відмовляти:

– Катя, для чого їхати хтозна-куди! Прибуде сам! Все тут приготовлено для зустрічі – і війська, і оркестр, і народ. Він полюбляє пишноту, блиск, гарматну пальбу... А в степу що? Жайворонки?

Катерина легенько поплескала його по щоці:

– Я так хочу!

Аргумент був жіночий, але незаперечний, і Потьомкін у поклоні схилив чубату голову.

Через півгодини виїхали. Катерина запросила до себе в ридван Потьомкіна, Безбородька, Шувалова. Широкими прямими вулицями Кременчука їхали повільно, а як тільки піднялись на гору і звернули на Миргородський шлях, шестірка коней понеслася навскач. Обоз зразу відстав. Не відставав лише екіпаж Безбородька.

Катерина мовчки дивилася в вікно, на квітучий весняний степ, на ліси, гаї та переліски, на безмежне голубе небо, а думала про Йосифа. Що несе ця зустріч?

Відчуваючи, що от-от гряде нова війна з Туреччиною, вона шукала спільників. Англія та Пруссія підтримували султана відкрито. Франція – таємно, Швеція лише й ждала хвилини, коли можна буде напасти на російський флот на Балтиці.

Отже, Йосиф! Тільки він може бути надійним союзником, бо Османська імперія безпосередньо загрожує його кордонам. І все ж – як він себе поведе?

Час минав поволі. Дорога була довга й одноманітна. Після легкого сніданку Катерина почала відчувати голод.

– Панове, чи не пора нам перекусити?

Зупинилися. Обоз не з’являвся. Ждати не хотілося. До того ж ніхто не знав, чи не збився він з дороги.

– Поїдемо!– запропонував Потьомкін.– Має ж десь бути корчма... Там і підкріпимося.

Справді, не минуло й півгодини, як кучер зупинив коней, показав пужалном убік від дороги. Там, у затишній місцині, неподалік від степового озера, темніла довга присадкувата будівля під солом’яним дахом. На подвір’ї, над колодязем, височів журавель, а біля воріт, на сосновій тичці метлявся чималий жмут сіна – знак, що тут можна підкріпитися, випити чарку, переночувати і, звичайно, погодувати коней.

– Корчма!

Однак саме тоді, коли кучер хотів потягти віжки “соб” і звернути до корчми, вдалині, над шляхом, знялася курява. Заблискотіли сонячні зайчики,– то від шибок ридвану відбивалося сонячне проміння.

– Йосиф! Їй-богу, Йосиф!– вигукнув Безбородько, що мав гострий зір.

– Вперед!– наказала Катерина.

Всі миттю вскочили в ридван – і кучер погнав коней назустріч клубкові куряви, що швидко котився по шляху.

Зустріч була щира, дружня. Сповнений вражень від подорожі, імператор був глибоко потішений тим, що Катерина Власною персоною зустрічає його в цьому мальовничому українському степу. На такий подвиг з її боку він не сподівався і розцінив це як вияв крайньої зацікавленості петербурзького двору в австрійській участі у війні. Тому в розмові значно перевищив свої майбутні територіальні претензії, заявивши, що хотів би мати і Хотин у Буковині, і землі понад Дунаєм аж до впадіння його в Чорне море, і дещо відхопити від Венеції.

На зауваження Безбородька, що його апетити непомірні, він, зрозумівши, що переборщив, примирливо відповів, зводячи на жарт:

– Перепрошую, ваша величність, мій апетит не непомірний, а просто вовчий, але в прямому розумінні... Я голодний.

– Я теж,– відповіла, сміючись, імператриця.– Однак наш обоз безнадійно відстав чи заблудився... Що ж робити?

– Єдиний вихід – завернути до корчми,– сказав Потьомкін.

– До корчми, до корчми! – погодилися всі.

Корчма зустріла їх мовчанкою. Ні на подвір’ї, ні в хаті вони не знайшли жодної людини. А їсти хотілося все дужче,– сонце вже давно звернуло з обіду.

– У мене в кофрі є шмат буженини,– сказав Йосиф,– однак немає жодного шматка хліба. А яка ж то їжа – буженина без хліба?

– Боже,– вигукнула Катерина.– Що ж нам робити? Невже помирати з голоду?

– Не звольте безпокоїтись, ваша величність,– сказав Безбородько.– Не може бути, щоб у корчмі, що зовсім не схожа на пустку, не було нічого їстівного. А давайте заглянемо до світлиці! – І він рішуче відчинив двері з кухні до великої кімнати, заставленої довгими столами та лавами. Сюди виходила тилом піч. Кімната була недавно помазана білою глиною, а долівка – червоною. Долівка, окрім того, була густо встелена свіжою лепехою. На протилежній від низеньких вікон стіні раптом привернула увагу всіх велика картина, написана олійними фарбами. На ній був зображений козак, що сидів під деревом, просто на траві, і, склавши під собою ноги по-турецьки, грав на кобзі. Він мав голену голову. Лише вузький жмут чорного волосся спадав йому на лоба. Збоку пасся осідланий кінь, прив’язаний до списа, ввігнаного вістрям у землю, а на дереві висіли рушниця та шабля.

Одного погляду було досить, аби зрозуміти, що попрацювала тут досвідчена, вправна рука.

– Козак Мамай,– пояснив Безбородько,– казковий персонаж українського героїчного епосу. Але це не лубок! Це рука справжнього майстра! Та ось і підпис – Володимир Боровик... Не знаю такого... не чув...

Та розглядати картину було ніколи: голод допікав усе дужче.

Безбородько гайнув по хаті, по кухні, заглянув до комори.

– Є!– раптом сповістив голосно і виніс на світ Божий повну макітру яєць та хлібину і звернувся до Шувалова та Потьомкіна: – Графе, несіть дрова – насмажимо яєчні! А ви, князю, допоможіть йому!

Катерина і Йосиф засміялися, побачивши, як Потьомкін невміло рубає дрова, а Шувалов носить їх до печі і розпалює вогонь. Тим часом Безбородько, підперезавшись жіночим фартухом, чикрижив цесарську буженину на сковороду, бив яйця і на рогачеві вправно посунув у піч, над вогонь.

Незабаром по хаті війнуло смажениною, зашкварчали вишкварки, смачно запахло яєчнею.

– Милості прошу,– вклонився Безбородько імператриці та цесарю, запрошуючи до столу.

Обід вийшов на славу. Настрій у всіх зразу поліпшився. Потьомкін розпорядився готуватися у зворотну дорогу. Безбородько попрощався зі всіма – він мав їхати до Полтави, щоб там приготувати все для зустрічі цариці, коли вона повертатиметься з Криму, зокрема, прослідкувати, щоб був закінчений будинок дворянського зібрання. Та підготувати інсценізацію Полтавської баталії.

– Непогано було б і розписати,– шепнув Потьомкін.– Та щоб там знайшлося місце і для “матушки”. Вона була б задоволена.

Безбородько кивнув головою на знак того, що зрозумів, і карети роз’їхалися. На південь, до Кременчука, помчали ридвани Катерини та Йосифа II у супроводі його охорони, на північ, до Миргорода, рушив легкий екіпаж графа Безбородька, члена колегії закордонних справ.

4.

Граф Олександр Андрійович Безбородько походив із козацької старшини Березанської сотні Переяславського полку. Його доля чимось нагадувала долю Олексія Розумовського, котрий завдяки прекрасному голосові потрапив до Петербурга як соліст придворного хору, а там уже сподобався Єлизаветі Петрівні, став її фаворитом, а згодом і законним чоловіком та графом. Безбородько не мав ні голосу Розумовського, ні його зовнішності, зате, закінчивши Київську академію, виніс звідти добре знання мов, риторики, та, щонайважливіше, чудову каліграфію. Завдяки цьому з 1765 року він почав служити в канцелярії генерал-губернатора Лівобережної України Петра Рум’янцева, разом з ним брав участь у російсько-турецькій війні 1768-74 років та виконував важливі дипломатичні доручення під час укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору. Про нього дізналась Катерина і наблизила до себе, призначивши на високу посаду особистого секретаря. З 1783 року він фактично очолив колегію закордонних справ.

Ставши дипломатом, домігся визнання Туреччиною приєднання Криму до Росії, за що був “пожалуваний” титулом графа та багатьма маєтками. Став одним з найбагатших землевласників України.

На час подорожі Катерини він мав сорок років, відмінне здоров'я і великий вплив на імператрицю та на зовнішню політику Росії.

Ще більший успіх у досягненні кар’єри чекав на нього в майбутньому: після смерті Катерини він зумів сподобатися Павлові, мав на нього також немалий вплив і, користуючись цим, вирішив полегшити становище пригнобленого й покріпаченого рідного народу України. Не без його підказки 1796 року Павло видав указ про часткове відновлення на Лівобережній Україні адміністративно-судових установ колишньої Гетьманщини, що було благом для народу. А наступного року надав йому чин канцлера та князівський титул.

Але це було пізніше. А майбутнього навіть розумний та прозорливий граф Олександр Андрійович не міг прозирнути. Тепер же він їхав у відкритому екіпажі, підставляючи обличчя чебрецевому вітерцеві, як колись, у далекій юності, коли теж у відкритому візку возили його до Києва, в академію, і тихо намугикував напівзабуту українську пісню:

 
А в полі могила з вітром говорила,
Повій, вітре буйнесенький, щоб я не чорніла.
 

Кучер Іван, широкоплечий, бородатий, таки його кріпак з Чернігівщини, не оглядаючись на пана, почав басом підтягувати:

 
Щоб я не чорніла, щоб я не марніла,
Щоб на мені трава росла, росла й зеленіла.
 

Відчувши підтримку, графський голос зміцнів, забринів розчуленістю. Олександр Андрійович набрав повні груди запашного полтавського повітря, напоєного сонцем та терпкою зеленню степу, зітхнув:

– Гарно у нас на Україні, Йване!– чи то запитав, чи то ствердив він.

– Гарно, пане Ликсандре,– погодився кучер, теж зітхнувши.– Коли б не ви, то ніщо б не втримало мене в туманній столиці. Взяв би жінку та дітей та й пішки пішов би на Україну... Дивуюся – що вас так тримає? Маючи тут такі маєтки, такі землі, чого сидіти серед того кам’яного громаддя, дихати смородом та пилюкою великого міста? Не розумію...

– Е-е, братику, важко зрозуміти... Мушу!.. Доля підняла мене на таку висоту, на таку височенну гору, з якої жоден смертний добровільно не хоче сам скочуватися, бо знає, що розіб’ється. От і тримаюсь... І триматимусь, поки й сил моїх!.. А в тому, що серце тужить за батьківщиною, ти правий,– і в мене тужить. Буває, пригадаю рідні місця, росяні ранки на лузі, плакучі верби над ставом – і так раптом закортить скинути лаковані штиблети та босоніж гайнути по нашій теплій землі, як тридцять літ тому! Та ба! Минулося! Не той вік, не те становище в суспільстві! Потрапив я, братику, в золоту клітку – і немає мені з неї виходу. Та й сам, хоч би й виганяли, не тікав би з неї... Ось так!– філософськи закінчив Олександр Андрійович, похитав своєю крупною головою, ніби злегка глузуючи над суєтою людського життя, і раптом, помітивши попереду високу могилу край дороги, попросив: – Зупинися тут, Йване, будь ласка!

Кучер зупинився. Безбородько пішов до могили навпростець, по бур’яну, здерся на крутий пагорб, насипаний далекими предками над якимось давно забутим покійником, і довго там стояв у задумі, озираючись довкола та вдивляючись у синю далечинь степу. А коли зійшов униз, сказав:

– Далеко видно з гори, дуже далеко, а з Зимового палацу – ще далі... Оце й тримає мене там... Міцно тримає... Отак-то, Йване!.. Рушай!

Переночували вони в Красногорівці у місцевого дідича, а наступного дня, під вечір, добралися до Обухівки.

Спочатку Безбородько мав намір їхати прямо до Миргорода, та згодом передумав. У Миргороді нікого не знав, не мав знайомих, а неподалік, у Обухівці, жив молодий поет Василь Васильович Капніст, з яким граф познайомився в Петербурзі і вподобав запального юнака. Його вірші стали з’являтися на сторінках петербурзьких видань, про нього заговорили, як про нову зорю, що сходить на поетичному небосхилі.

Вже вечоріло, коли екіпаж поволі в’їхав на широке подвір’я і зупинився перед поміщицьким будинком над Пслом. Сповіщений служкою, вийшов невисокий смаглявий молодик років тридцяти з довгим, до пліч, темно-русим хвилястим волоссям, що, розділене рівним проділом надвоє, спадало на плечі. Побачивши Безбородька, він радісно розкинув руки, притьмом збіг з ганку і вигукнув:

– Графе! Дорогий мій благодійнику Олександре Андрійовичу! Я не вірю своїм очам! Ви тут, в Обухівці! Я такий радий! Я просто щасливий! Милості прошу до господи!

Вони обнялися, почоломкалися.

Господар підхопив Безбородька під руку і повів до будинку, ще й ще висловлюючи подив і радість з приводу несподіваного візиту високого петербурзького гостя.

Був він жвавий, рухливий. Його смагляво-матове обличчя та виразні агатові очі свідчили, що в його жилах тече якась південна кров.

Справді, він був лише наполовину українець – по матері.

Його дід Петро Капнисос, палкий грецький патріот, брав на початку століття активну участь у визвольній боротьбі грецького народу проти турецьких поневолювачів. Після чергової поразки він емігрував до Венеції, де, одружившись та придбавши маєток, став венеційським поміщиком, і міг би, здається, жити до кінця днів своїх спокійно. Тим більше, що у нього народився син Василь і потрібно було думати про його виховання та майбутнє. Але до Венеції дійшла чутка, що Туреччина вкотре розпочала війну проти Росії. Знову заграла надією на визволення рідної Еллади кров палкого патріота. Він продає маєток і з родиною мчить у Молдову, де разом з іншими греками – емігрантами вступає волонтером до російського війська. Однак Петро Перший війну програв, і, боячись переслідувань на батьківщині, Капнисос залишається в Росії.

Молодий Василь Капнисос, дещо змінивши прізвище й ставши Капністом, йде на військову службу і проявляє себе у багатьох війнах хоробрим офіцером. Року 1737-го його призначають полковником Миргородського полку, а згодом Єлизавета Петрівна наділяє його землями на Миргородщині – селами Обухівкою, Попівкою та Трубайцями. В Обухівці він будує собі дім, господарські будівлі та висаджує сад. 1751 року йому присвоюють чин бригадира і призначають командиром слобідських козацьких полків – Харківського, Сумського, Охтирського, Ізюмського та Острогозького, що на Тихій Сосні, на Воронежчині. Через п’ять років розпочалася російсько-пруська війна, в якій бере участь і бригадир Василь Петрович Капніст разом зі своїми козацькими полками. 19 серпня 1756 року відбулася велика битва під Грос-Єгерсдорфом. В шаленій кінній атаці бригадир загинув смертю хоробрих. Наступного дня козаки не змогли знайти тіла свого командира. Знайшли тільки праву руку із затиснутою в кулаці шаблею та іменним перснем на пальці, відвезли її в Обухівку й з почестями поховали там. А незабаром народився його шостий син, якого на честь батька мати назвала Василем.

Майбутній письменник зростає в Обухівці, навчається дома, а згодом їде до столиці і поступає у військову школу Ізмайловського полку. Навчається добре, у вільний час вивчає французьку, німецьку та латинську мови, і йому присвоюють звання капрала, а незабаром – сержанта. Він знайомиться з поетами Державіним, Хемніцером, Батюшковим. Тоді ж знайомиться і з Безбородьком. Між земляками зав’язуються дружні стосунки. Однак Капністові не до душі військова служба, він мріє присвятити себе поезії, письмен-ству – і йде у відставку. Безбородько допомагає йому влаштуватися контролером у головне поштове управління, але вже наступного 1783 року, коли Катерина видала указ про закріпачення українських селян, він на знак протесту залишає державну службу і іде у свою Обухівку, де пише знамениту “Оду на рабство”, що розповсюджується в списках.

Безбородько і сам співчував землякам, котрі з волі цариці потрапили в кріпосне рабство, якого на Україні не було, але ці співчуття таїв глибоко в душі, щоб не накликати на себе гніву патронеси. Тепер він не без задоволення згадав, як два чи три роки тому, перебираючи пошту імператриці, вилучив і спалив донесення про вільнодумства молодого поета і список його “Оди”, що ходив по руках. Інакше б не минути йому арешту або й заслання!

Звичайно, Олександр Андрійович розумів, як ризикував, але, слава Богу, повторних донесень не було,і все м инулосяблагополучно. Однак попередити, щоб був обачніший, треба. Береженого і Бог береже!

Вони найшли до передпокою. Господар, віддавши розпорядження накривати на стіл, запропонував гостеві переодягнутися в домашній халат і сходити після дороги на Псло покупатися.

Вода була ще прохолодна, але м’яка, чиста, пахла лепехою. Безбородько після спекотної дороги довго хлюпостався в ній, як колись у дитинстві, аж поки відчув, що змерз.

Повернулися, коли стемніло. В їдальні горіли свічки. Стіл був накритий на дві персони.

Як тільки Безбородько переступив поріг вітальні, погляд його зустрівся з поглядом козака Мамая, що з позолоченої рами дивився прямо па двері.

– О, і тут старий знайомий! Та ще й, здається, вийшов з-під одної і тої ж руки!– вигукнув трохи здивовано граф і попростував прямо до картини. Там, узявши свічку, глянув па підпис.– Авжеж! Він – В. Боровик!

– Ви його знаєте?– здивувався Капніст.– Звідки?

Безбородько розповів про пригоду в степу та придорожню корчму.

– Так, це він – Володя Боровик,– ствердив господар.– Не знаю, чи є в нього родич-корчмар, але сам він син миргородського козака-маляра, іконописця. Я його добре знаю, ми майже ровесники. Від батька Луки хлопець навчився малювати. Та як! Гляньте, графе, сюди!– і Капніст підніс свічку до портрета, на якому був зображений він сам.– Ну? Впізнаєте?

Портрет вразив Безбородька. І не стільки разючою схожістю з оригіналом, як своєрідною манерою письма та заглибленістю в душу, в її тайни. Безсумнівно, він не помилився, цей В. Боровик —людина з іскрою Божою, з великим хистом. Шкода, якщо його талант занидіє, захиріє в провінції, розтратиться на дрібниці. Він уже цілком сформований художник, але йому потрібен простір, висота, з якої його помітив би світ. Його місце в столиці.

Вони сіли до столу. Василь Васильович по-домашньому сам пригощав. Ніхто не заважав їхній розмові.

– Я хотів би познайомитись з цим художником,– сказав Безбородько, запиваючи смачну смажену гусятину з кисло-солодкою сливовою підливою кухлем холодного вареного меду, що, як пам’ятав граф, колись на Україні звався ситою. – Чи не поїхати мені в Миргород? Правда, часу маю обмаль...

– Не звольте турбуватися, графе,– заспокоїв його Капніст.– Я пошлю чоловіка, і він привезе Боровика сюди. Післязавтра буде тут. А ми тим часом матимемо змогу наговоритися... Бо так хочеться вилити душу людині, яка розуміє тебе з півслова!

– Гаразд, Василю Васильовичу. Я згоден. Та хай ваш протеже захопить із собою одну-дві картини – краще портрети. У мене виникла думка, щоб цей молодий художник, якщо згодиться, поїхав зі мною до Полтави і там розписав будинок дворянського зібрання. І то – швидко, до приїзду її імператорської величності, яка повертатиметься з Криму через Полтаву. Там Потьомкін надумав показати матушці в натурі Полтавську баталію. Саме тому я їду туди, щоб усьому дати лад. Думаю, якщо Боровик зуміє так розписати той дім, щоб був до вподобі цариці, то їхати йому в столицю! А там усе залежатиме від його таланту і працьовитості. Мені хочеться допомогти здібному землякові, як і всьому нашому нещасному народові, що після вікових змагань за волю втратив усе: і волю, і землю свою, і навіть надію на краще!

Капніст відразу пожвавішав.

– Графе! Я радий чути це з ваших уст! Я радий, що після наших задушевних і довірливих розмов у столиці ви не змінили поглядів на стан речей в Україні. А я, щоб ви знали, повернувшись додому і побачивши цілковите закріпачення нашого селянства, до якого тепер зараховано і багатьох колишніх козаків, ще більше упевнився в думці, що за останні сімдесят чи вісімдесят років народ наш скотився в глибоку яму. Він утратив свої вольності, свою автономію, які досягнув при Богданові Хмельницькому, втратив своє військо та судочинство, навіть право вільно дихати. Не знаю, чи й вибереться він коли-небудь з тієї ями, бо всі загубили віру на краще – і кріпаки, і міщани, і козаки, і козацька старшина. Правда, старшина поспіль одворянюється, намагається швидше здобути папери, які засвідчують її дворянське звання та походження, право на землю та кріпаків. Особливо помітним це стало після скасування гетьманщини в 1764 році та знищення Січі в сімдесят п'ятому. Народ втратив будь-який захист. Судочинство стало драконівське. Більшість людей потрапило в рабство, спритніші стали відрікатися свого походження, своєї мови та звичаїв заради дворянських привілеїв. Всі потроху почали забувані свою історію...