Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 23 страниц)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1 .

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1.

Івась Бондар, наймит багатого лубенського чумака Семена Хуржика, у неділю вранці напував хазяйських коней. Довгим журавлем раз по раз витягав з обмерзлого колодязя чимале дерев’яне цеберце і перевертав його в такий же довгий обмерзлий жолоб, обабіч якого товпилися коні, що жадібно цмулили крізь зуби холодну воду. Над колодязем у червонястому промінні ранкового сонця, що сходило з-за Сули, стовпом здіймалася рожева пара.

На душі в Івася було легко, радісно, як це буває у двадцять юнацьких літ, коли в усьому тілі буяє дужа, нестримна сила. А силою природа-матінка хлопця не обділила. Він був ставний і жвавий, як вигуляний на весняних травах лошак-одноліток. Незважаючи на лютий мороз, витерта свита на ньому була розстебнута, стара облізла шапка-бирка збилася набакир, і з-під неї весело вистрибнув на волю буйний кучер. На обличчі цвіли малинові рум'янці, очі дивилися на світ широко, по-доброму, ніби весь цей білий світ належав йому. З-під свити, що шилася явно не по його плечах, випиналися тугі м’язи, а руки, здається, ніколи не потребували рукавиць, – ось і тепер його долоні були такі гарячі, що коли він брався ними за обледенілий журавель, то лід під ними миттю танув і в цеберце капали паруючі краплини води.

Він тягав би журавля й далі, та раптом протяжно скрипнула хвіртка – і на подвір’я боязко вступила жіноча постать, геть вкрита рясним інеєм. Гримкочучи кованим ланцюгом, їй назустріч кинувся від приметеної снігом будки здоровенний пес-вовкодав.

– Ой, лишенько!– почувся переляканий дівочий зойк.

– Не бійся! Він не дістане!,– гукнув Івась і, поставивши цеберце на цямрину, поспішив до воріт, на ходу кинувши: – Геть у будку, Бровко! Ну!

Собака перестав гавкати, але до будки не пішов, а й далі шкірив зуби і тихо гарчав.

Незнайомка зіщулилась, знітилася. Майже все її обличчя було затушковане від морозу грубою вовняною хусткою. Тільки очі блищали крізь вузьку щілину.

“Жебрачка? Чи що?” – подумав Івась, а вголос спитав:

– Кого тобі, дівонько?

– Мені б хазяїна або хазяйку... Кажуть, Хуржикам наймичка потрібна, —тихо промовив несміливий голос.

– Ось воно що! – протягнув спроквола Івась. – Виходить, просишся у найми? Справді, наша господиня захворіла, і їй потрібна ще одна наймичка, бо тітка Параска не справляється... А ти вже служила у кого-небудь? Чи знаєш, який це гіркий хліб?

– Ні.

– А чого ж тоді йдеш?

Дівчина потупилася, схлипнула.

– Знаю, що гіркий, та коли немає ніякого...

Івасеві стало жалко її.

– Сирота?

– Напівсирота... Батько помер кілька літ тому.

– Кріпачка?

– Ні, Бог милував... Козачка я... Та від того не легше, коли нічого їсти і в хаті нічим протопити...

– Чого ж це ви так зубожіли?

– Довго розповідати... Поки батько був живий, то мав козацький наділ землі, а як помер, так і пішло,– полковник відібрав його нібито для полкових потреб. А коли полк розпустили, то приписав до свого маєтку... Ось так і зосталися ми з матір’ю лише з хатою та городом. Буряки садили на ньому, капусту, квасолю, а на рівному – трохи житечка, чи пшенички сіяли. На поденщину ходили – так і жили... А минулого літа, сам знаєш, спека, недорід, а потім ще й град витовк...

– Звідки ж сама?

– З Мацьківець.

– Як же тебе звати?

– Катрею... Катериною... А тебе?

– Івасем... Тобто – Іваном.

– Івась – гарне ім’я.

– Гарне... Та коли від господарів на кожному кроці тільки й чуєш – Івась та Івась: Івасю – те, Івасю – се, Івасю – туди, Івасю —сюди, —то й це гарне ім’я стане тобі немиле...

– То ти теж наймит?

– Та вже ж не хазяйський син,– і Івась насмішкувато повів оком на свою витерту свитину та на зачовгані чоботи.

– А я думала...

Катря не сказала, що вона думала, та Івась і без того зрозумів і весело зареготав:

– Ходімо – покажу свої хороми! – і повернув до конюшні.

– А як же хазяїни? Я ж хотіла з ними поговорити...

– Хазяїн із сином Василем пішов до заутрені, – сьогодні ж неділя. Повернеться – тоді й поговориш... А господиня лежить – слабує...

Івась загнав до стійла коней і відчинив сірі, з нечищених дощок дверцята до комірчини в кутку конюшні.

– Ось тут я мешкаю... Заходь – погрієшся!

Катря зайшла, роззирнулася довкола.

Це була невеличка, вимазана білою глиною комірчина. В кутку, біля малесенького віконечка, – лежанка, в якій палахкотіли сухі дубові сучки, поряд з нею – піл, на якому замість постелі лежала прикрита рядюгою та старим кожухом житня солома, під протилежною стіною – незграбний, нічим не засланий стіл на перехрещених ніжках, а на ньому – чималий окраєць хліба, кілька цибулин та сіль у дерев’яній солянці.

– Роздягайся – грійся, – сказав Івась, а потім, помітивши, що дівчина кинула голодний погляд на хліб, додав: – І пригощайся! Хліб, сіль та цибуля є – ото і все моє багатство... Їж, а я ще попораю волів.

Він причинив за собою дверцята, узяв вила, скинув з горища кілька навильників сіна та овсяної соломи – понакладав волам у ясла, потім приніс із льоху лантух буряків – дав жеребним кобилам і тільки після цього знову зайшов до свого убогого наймитського житла.

Катря сиділа на полу, біля лежанки, – грілася. Хліба на столі – ні крихти: з’їла весь. Після морозу та їжі її обличчя зарум’янилося, очі блищали. На шиї, відтіняючи білину шкіри, червонів тоненький разок дрібних коралів.

Тільки тепер, коли вона роздяглася і скинула з голови свою важку вовняну хустку, Івась зміг роздивитися її як слід. Дівчина була молода і добре одягнута – у вишивану сорочку, зелену оксамитову корсетку, барвисту плахту. На ногах, правда, замість чоботят сіріли грубі, неоковирні валянки, та Івась їх не помічав, а, глибоко вражений, прикипів до темних, опушених чорними віями очей.

Він остовпів з несподіванки. Боже, яка гарна! А вголос сказав:

– Ну, ти й вирядилася! Мовби не в найми, а на свято! Або на ярмарок!

Катря знизала плечима.

– Я ж не зразу буду ставати до баняків та свиней... А домовлюся спочатку.

– Ти сьогодні з дому?

– Вчора. Ночувала в Тернах у добрих людей.

– Чого ж це тобі так приспічило, що не в будень, а в неділю з’явилася?

Дівчина зітхнула.

– Відкладати вже було ніяк. У хаті ні буряка, ні зернини. Тому залишила хвору і голодну матір та сестричку – і сюди, шукати порятунку. Якщо не наймуся і не принесу додому хоч вузлик борошна чи хлібину, то помремо голодною смертю.

– Яке лихо! – вигукнув Івась. – Чим же я можу зарадити тобі?

У Катрі на очах заблищали сльози, плечі опустилися, важка зажура охмурила її чоло.

Тут грюкнули дверцята – і на порозі виросла кремезна чоловіча постать. У сивій смушевій шапці, добротному кожусі, підперезаному барвистим шерстяним поясом, у нових чоботях перед ними з’явився сам господар Семен Хуржик. Він, видно, не сподівався побачити у комірчині свого наймита незнайому дівчину, а тому раптово зупинився і втупився в неї пильним поглядом.

– Ти хто?

Катря підхопилася і, розгубившись, мовчала. Вона вже здогадалася, що перед нею сам господар. Їй на виручку поспішив Івась.

– Це Катря, мосьпане... З Мацьківець... Вона почула, що ви шукаєте наймичку, і прийшла...

Суворе Хуржикове обличчя трохи розпогодилося. Було воно голене, темне, мовби з нього ще не зійшла літня засмага. Над лобом, що брижився двома крупними поперечними зморшками, з-під шапки вибивалося густе чорне волосся, під гачкуватим носом – такі ж густі чорні вуса. Брови теж чорні і зламані. В молодості він, видно, був далеко не поганий парубок, тепер же літа додали його обличчю твердості й суворості, від чого у дівчини затремтіло серце.

– Отже, ти хочеш служити наймичкою? – він повів похмурим поглядом по її постаті, мовби прицінювався.

– Так, пане.

– Скільки ж тобі років?

– Вісімнадцять.

– Гм, заміж пора, а ти – в найми...

– Безземельних ніхто не сватає, а голод змушує не тільки в найми йти, а й руку простягати біля паперті...

Хуржик помовчав, поплямкав губами.

– І що ж ти вмієш?

– Усе, що накажете, пане.

– Їсти варити, прати, в хаті прибирати, корів доїти, свиней та птицю годувати... Зумієш?

– Зумію, паночку, – зраділа Катря, відчувши в цих Хуржикових словах натяк на згоду взяти и в найми. – Безперечно, зумію.

– І все, що господиня скаже... Бо слабує вона...

– Усе робитиму, паночку.

– Гм, – Хуржик задумався. – А яку ж ти платню хочеш?

– Яку дасте, паночку... Тільки не відмовтесь найняти мене, бо мати пухне з голоду – вже другий день у неї й рісочки не було в роті... Та й сестричка Настуся голодує...

Катря благально дивилася на суворого чоловіка, від волі якого залежало так багато – життя матері, сестри та її власне життя.

– І все ж таки – яку платню хочеш?

– Як у всіх, паночку. Більше не хочу. Тільки сьогодні пошліть у Мацьківці хоч пуд борошна, щоб матінка мала щось на вечерю. В рахунок майбутньої плати... А я відроблю...

Хуржик розгладив вуса, ще раз оглянув дівчину з ніг до голови. Довго мовчав, нічим не проявляючи своїх думок та почуттів. Потім хмикнув:

– Гм... Ти мені подобаєшся... Але ходімо до господині – хай вона з тобою побалакає. Якщо і їй сподобаєшся, то служитимеш... А я ще сьогодні відправлю твоїй матері і борошна, і пшона, і солонини та олії. Тільки підпишеш бомагу за це...

Катря від радощів сплеснула руками, залилася радісними слізьми і раптом бухнулась перед господарем на коліна.

– Дякую, паночку, дякую!.. Дякую, батеньку рідний!.. Хай Бог вас боронить від усього лихого!.. А бомагу – підпишу... Аякже!

2.

Хата Хуржиків, нова, простора, на дві половини, стояла за валом, поблизу Миргородських воріт, на високій горі, звідки було видно і Сулу, і Засулля, і Лису гору. На лівій половині – кухня та комірчина для наймичок, на правій – світлиця та дві кімнати. Всі – з невеликими і низькими, по тодішньому звичаю, віконцями, але на дерев’яній фарбований підлозі. На міцному дубовому сволоці випечено розжареним прутом: “Збудовано року Божого 1780-го”, тобто всього сім років тому.

Катря боязко зупинилися біля порога, не зважуючись стати на чисту фарбовану підлогу. Та Хуржик підштовхнув її під лікоть.

– Іди!

Назустріч їм з-за столу вийшов високий юнак у білій сорочці та чорній плисовій камізельці. І темним обличчям, і статурою він дуже скидався на Хуржика.

– Як мати, Василю? – спитав його Хуржик. – Ти вже був у неї?

– Зараз їй стало трохи легше, тату. Звеліла покликати тітку Параску, щоб розпорядитися по господарству.

– От і добре. А я привів нову наймичку, – і прочинив двері до невеликого напівтемного покою. – Заходь, Катре!

Побачивши господаря, зі стільця поволі підвелася стара повновида жінка в червоній святковій кофті і темно-синьому очіпку, але Хуржик махнув їй рукою:

– Сиди, Параско!

Катря зупинилася в дверях. За грубою на широкому дерев’яному ліжку лежала хвора. Це була ще не стара, але вимучена хворобою жінка з рано посивілими косами та блідим, змарнілим обличчям.

– Ось, Ганно, тобі й Парасці на поміч молода наймичка... Поки ти слабуватимеш, вона доглядатиме разом з Івасем надвірне господарство...

Хвора довго й уважно дивилася на дівчину, і невідомо було, які думки застилають смутком і сльозами її очі. Нарешті вона зітхнула і кволо махнула рукою:

– Молода дуже, та мені вже, видно, не піднятися, – хай залишається... Аби тільки тобі з Василем було... добре... спокійно... і легко...

Голос її урвався, і вона безсило відкинулась на подушку.

– Заспокой її, Параско, – сказав тихо господар. – А ми підемо з Катрею, – їй ще треба поїхати сьогодні додому, а день зимовий – короткий...

Івась ждав їх на подвір’ї.

Хуржик зупинився на ганку, нахмурив кошлаті брови.

– Ти ось що, Івасю, – набери торбу борошна, налий у пляшку олії, вкинь у лантух кошіль буряків та кілька головок капусти на борщ... Це для Катриної матері... В сани запряжеш найкращих коней – Гнідого та Зірку, щоб пром’ялися трохи, а на зворотному шляху заїдеш у В’язівку на луг і набереш зі стогу сіна, щоб удруге не їхати... Зрозумів?

– Зрозумів, мосьпане, – схилив голову Івась.

– Та не барися! Щоб до смерку повернулися!

– Та вже ж, мосьпане...

– Ну, збирайтеся!

Збирався Івась і справді недовго. Не знати чому, літав мов на крилах. У ящик саней наклав сіна, кинув рептух оброку для коней, з комори виніс не торбину, як казав господар, а добрячий міх борошна, сулію олії, а з льоху – лантух буряків та капусти. В торбину поклав дві хлібини, шматок сала та ще одну – собі та Катрі на обід. А до всього – додав вузлик солі. Прикрив усе це сіном, у передку прослав попону, в оплені вставив довгі дубові рожни, побіля них поклав рубель, вила, сокиру – і рушив з двору.

3.

День був сонячний, морозний. Дорога простяглася прямо на південь – понад Сулою, через Терни та В’язівок. Пухкі глибокі сніги, що випали недавно, сліпили очі. Застояні коні, раді, що вирвалися на волю, без батога і понукань шпарко мчали по вузькій, пробитій серед заметів дорозі.

Івась зав’язав віжки за рожен, дістав з торбини хліб та сало, покраяв на шматки, торкнув Катрю за плече.

– Їж! Дорога далека!

– А ти?

– І я.

Ще теплий, свіжоспечений хліб та мерзле сало так і танули в роті. Незчулися, як півхлібини не стало.

– Заморили черв’яка – тепер і їхати можна, – сказав Івась, зав’язуючи торбину.– Но, коники! Но-о!

Скрипів під полозками сніг, мелькали кінські ноги та довгі розвіяні хвости, свистів настояний на міцному морозі пекучий зустрічний вітерець. З Тернівської гори до воркітливого влітку, а тепер приметеного білим саваном Булатця злетіли, мов на крилах, і помчали прямо лугами, навпростець, до зеленого бору.

Там Івась натягнув віжки, зупинився, дав коням оберемок сіна.

– Злазь, Катре!– і, схопивши до рук сокиру, попрямував до купи бурелому.– Наберемо для матері дров!

Він розстебнув свитку, поплював на долоні і заходився біля сухої сосни, вивернутої з корінням. Працював без спочинку – аж лоб змокрів. Зате на санях швидко виросла чимала купа смолистих рубанців, які він туго прикрутив вірьовкою до полудрабків.

– Ну, от – не з порожніми руками прийдемо,– і вмостився в передку саней.– Буде чим протопити в хаті...

Катря сіла поруч, прикрила попоною коліна.

– Дякую, Івасю... Який ти хороший, їй-богу!.. Такого б мені брата!

Івась широко усміхнувся. Вйокнув на коней.

– А може б, чоловіка? Га? – І раптом лівою рукою обняв її за плечі і пригорнув до себе.

Дівчина запручалася, невеличкими кулачками замолотила його в груди і в спину – аж загуло. Але парубок притискував її все дужче.

– Пусти! Задушиш, ведмідь ти клишоногий! – крізь сльози заблагала Катря. – Мені ж боляче!

Івась розслабив руку. В ту ж мить дзвінкий ляпас огрів його по щоці – аж виляск пішов лісом. Це було так несподівано, що він мимоволі потягнув віжки. Сани зупинилися! І тут він відчув, як другий ляпас опік і другу щоку.

– Ти що – здуріла? Я ж пожартував!

– І я пожартувала!

– Тьху на тебе!

– На батька свого тьхукай!

– Ось ти яка!

– Яка?

– З перцем!

– А коли б без перцю, то вже б давно з’їли!

Вони сиділи поряд, обоє червоні, і не дивилися одне на одного. У Катрі на очах виступили сльози, які вона витирала кінчиком хустки, а Івась м’яв у руках ремінні віжки і, зніяковілий і сердитий, подумки чортихався. “Тьху! Хай йому чорт! І дала ж лиха година зачепити цю дурноверху! Думав – пожартую, як з дівчатами на вечорницях не раз жартував, а тут – облизня, впіймав! Та ще й пику натовкла, мов котові! Сором який!”

Він не знав, що казати, і торкнув віжки. Коні рушили, потім перейшли на рись. Замелькали засніжені сосни, темні дуби, білокорі берези. Дорога не петляла, а пролягла просікою рівна, мов струна, і вузька, що й не розминутися з зустрічною підводою. Але зустрічних підвід не траплялося, і Івась, щоб якось розвіяти сором, що двома рум’янцями цвів на обвітреному обличчі, високо заніс над кіньми замашного батога і люто розмахував ним. Не хльоскав, не бив, а тільки розмахував, та коні і без того летіли бистрокрилими птахами і скоро винесли їх із лісу, а потім непомітно перемайнули через поле.

Мацьківці!

Село розкинулося на рівному березі Сули, під крутою горою. Невеличкі глиняні хатини-мазанки несміливо визирали з-під снігу, що чудернацькими кучугурами – заметами наліг на очеретяні дахи. Подекуди з лозових, обмазаних жовтою глиною димарів звивалися сизі димки. Десь далі, аж під лісом, що наступав на село з гори, валували собаки.

– Куди їхати?– запитав Івась, не повертаючи голови.

– Ось так – прямо, а там я покажу – у вуличку до річки,—теж не дивлячись на нього, відповіла Катря.

Хата стояла на горбі, над Сулою. Біля хати – хлів, клуня, саж. Далі, понад берегом, простягнувся город, обнесений потемнілими від негоди воринами. Обійстя непогане, але якесь нежиле, запустіле. Ніхто не розчистив тут снігу, не чути реву скотини в хліві чи свинячого рохкання в сажі. Де була дривітня – теж пусто. Лише стоїть одиноко широкий пеньок, на якому, видно, колись рубали хмиз. Всюди по обійстю – снігова пустеля, лише від хати тягнеться одинокий слід – на вулицю.

Катря миттю спурхнула з саней, кинулася до дверей – прожогом. Івась зав’язав віжки за стовп і поспішив за нею.

По хаті ходив мороз. Крізь замерзлі шибки ледве пробивалося скупе сонячне світло. З-за груби чулося Катрине ридання, і Івась заглянув туди, думаючи, що трапилося найгірше.

Та мати була жива, – лежала, вкрившись усім, чим мала, – ряднами, свитками, кожухами. Зігрівалася лише власним теплом. А Катря крізь сльози приказувала:

– Голубонько моя сива, як же ти пережила ці два дні! Як же ти настраждалася туга, матінко моя мила! А де ж Настуня?

– Пішла на село,– може, хто-небудь їсти дасть.

Івась розумів, що передусім потрібно вдихнути в цю пустку живий теплий дух, і похвалив себе за те, що здогадався захопити з лісу хуру дров. Він швидко вніс оберемок сухого суччя, наклав у піч і в грубу, викресав вогню, розпалив смолисту лучину – і за якихось кілька хвилин у хаті весело загоготів золотистий вогонь. Здається, відразу потеплішало, хоча, звичайно, до справжнього тепла було ще далеко. Потім приніс припаси, що набрав у Хуржиковій коморі, – хліб, сало, сіль, борошно, олію, капусту, буряки, і сказав Катрі, щоб готувала обід. Коням дав сіна та оброку, а після цього перерубав дрова, склав їх у сінях, щоб не привалило снігом, витягнув з криниці води для коней, поставив їх у хлів, накрив попонами і тільки після того, добре напрацювавшись, знову зайшов до хати.

Тепер тут було тепло: груба і піч аж пашіли. У печі, при вогні, що вже пригасав, булькала у горщику запашна, засмажена олією затірка. На столі лежав накраяний дрібними скибками хліб. На лаві, край столу, сиділа Катрина мати. Це була худа, зблякла від голоду, холоду та хвороби жінка, що мерзлякувато куталася в свитину. А Катря тим часом ставила на стіл миски, клала дерев’яні ложки. Вийнявши з печі горщика, насипала затірки.

– Ось і обід готовий – сідаймо,– сказала тихо, все ще не піднімаючи очей на Івася і не називаючи його по імені. Їм обом було ніяково.

Їли мовчки, довго дмухаючи на гаряче вариво. Першою поклала ложку мати. Перехрестившись на образи, сказала:

– Ху-у! Стомилася... Спасибі добрим людям, що порятували від смерті... А то думала – вже кінець,– і підвела очі на Івася: – Як же тебе звати, парубче?

– Івасем.

– Дякую тобі, Івасю. Долі тобі красної, а батькам твоїм – онуків колихати та втішатися ними!

– Немає в мене батьків. Я круглий сирота.,.

– Тоді тобі самому щастя... Ти одружений?

– Ні.

– Ну, встигнеш! За такого молодця кожна дівчина піде!– і замислено додала: – Мені б такого зятя!

Катря почервоніла, сердито глянула на неї.

– Мамо, ну що-бо ви таке кажете? Схаменіться! Люди подумають хтозна-що!

Вона не сказала “Івась подумає”, а сказала “люди”, хоча ніяких сторонніх людей тут, крім нього, не було. На очах її бриніли сльози.

– Ну, чого ти ображаєшся? Я ж не лаштую тебе за нього заміж, та коли б він захотів, то я була б не проти мати його за зятя, – сказала мати.

Івась усміхнувся і теж поклав ложку.

– Поживемо – побачимо,– сказав він, щоб припинити цю неприємну для Катрі розмову.– А зараз – дякую за гостину! Будемо їхати, а то ще й вечір застукає нас у дорозі...

Катря збиралася недовго. Зав’язала у вузол свій буденний одяг, щоб було що вдягати до роботи, вклонилася образам, поцілувала матір у руку – і мовчки вийшла з хати. Так же мовчки сіла в сани.

4.

Сонце схилялося на захід. Івась попустив віжки і дав змогу коням іти так, як вони хочуть, а сам розглянувся довкола. Ліворуч, по горах, темніли густі лісові зарості, праворуч, понад Сліпородом, простиралися безмежні снігові простори – луги та поля, де-не-де порослі кущами верболозу. Попереду темнів густий бір. Всюди було тихо, пусто, мертво– ні людини, ні звіра, ні птаха. Тільки їх двоє. Катря, він, та пара коней – ото всі живі істоти серед білої пустелі, в якій повновладним господарем панував зараз невидимий, але дошкульний тріскучий мороз.

Катря мовчала. А він думав, і думки його були про неї.

Щось сьогодні сталося з ним. Що – і сам не міг збагнути. З тієї хвилини, коли побачив дівчину у себе в комірчині і коли її погляд проник двома зірками йому в серце, він раптом утратив спокій. Весь час думав про неї. І не стільки думав, як уявляв її очі, темні, глибокі, що мали якусь незбагненну магічну силу і ніби притягували його до себе. Коли Хуржик сказав, що бере її за наймичку, він неймовірно зрадів, хоча і сам не усвідомлював – чому. Просто, мабуть, йому було б дуже шкода більш не бачити її. Він зрадів також, що господар наказав йому поїхати в село, бо це дозволяло побути з нею наодинці майже весь день. Хотілося зробити їй приємне – і він, користуючись тим, що Хуржик не стояв над головою, захопив для її матері їстівного значно більше, ніж йому було звелено. Уявляв, як радітиме вена, коли прибуде додому і внесе все те багатство в хатину і викладе на лаву чи на стіл. І все було б добре, коли б не отой дурний парубоцький вибрик, від якого і досі пече його сором.

Він червоніє, відчуваючи досаду – спочатку на себе, а потім – на Катрю. Хай і так – хай він винен! Але ударити його по обличчю – раз і вдруге! Це вже занадто! Хіба він хотів її образити чи насміятися з неї? Чи вона ніколи не бувала на вечорницях або на досвітках і не знає парубоцьких жартів?..

Йому хотілося помиритися з нею, заговорити, пояснити, що він не мав на думці нічого лихого, та вона уперто мовчала і, скільки він не зиркав на неї, відвертала очі.

Під саньми прогуркотів міст через Сліпорід. Позаду залишилися мацьківські поля, старе, ще з князівських часів, городище на горі, – почався ліс. Обабіч дороги стояли стрункі жовтогарячі, мов свічки, сосни, – тихо дрімали під білими шапками снігу.

Раптом коні рвонули – несподівано, неждано. Зі звичайної, спокійної ступи відразу перейшли у чвал і, наче скажені, помчали вперед. Мало не випавши з саней, Івась схопив віжки, та втримати нажаханих коней не зміг,– вони неслися все швидше і швидше.

Що трапилося? Чого вони злякалися?

І тут почувся розпачливий крик Катрі:

– Івасю, вовки!

Він оглянувся – і похолов: з лісу на дорогу, пурхаючи в глибокому пухкому снігу, один за одним виринали гінкі і жилаві звірі. Білозубий оскал хижих пащек, шерсть на спинах – дибом, очі горять голодним вогнем, худі тіла з підтягнутими животами і прищуреними вухами – мов списи. Вибравшись із заметів на дорогу, вовки миттю повернули услід за саньми і прискорили біг. Скільки ж їх? Один, два, три... П’ять, шість... Дев’ять, десять, одинадцять... Ого! Ціла зграя на чолі з вожаком!

Катря сплеснула руками.

– Ой Боженьку, що ж це буде!

– Тримайся! Не випади з саней!– гукнув Івась і, попустивши віжки, махнув батогом: – Но-о! Но-о-о!

Та коні й самі, без понукання, летіли як вихор, – їх підганяв смертельний жах. Мелькали ковані копита, з-під них бризкав іскрами тугий сизий сніг, довгі пишні хвости розпустилися віялами, і шалений вітер, що не знати де взявся в морозній тиші сонячного дня, пронизливо засвистів у вухах.

Івасеві стало страшно. Навіть один вовк, коли голодний, насмілюється нападати на людину, а тут – цілий виводок! Не змигнеш оком, як від тебе залишиться лише обгризений кістяк!

Він оглянувся знову. Вовки наздоганяли їх. Найсильніші вирвалися наперед і разом з вожаком, головатим довгоногим вовком, уперто долали ті кілька десятків кроків, що відділяли їх від такої бажаної і легкої, як їм, мабуть, здавалося, поживи. І тут Івась помітив одну важливу обставину: звірі бігли тільки по вкатаній дорозі, не звертаючи вбік, де вони зразу ж втрачали швидкість у глибокому снігу.

Отже, надія на коней.

– Но-о, дорогенькі! Виручайте! Но-о!

Яким зразу безмовно ворожим став ліс, яка нескінченно довга дорога стелиться по ньому! Коні витягуються в струну, мовби не торкаються копитами землі, а летять понад нею, самі відчуваючи, що тільки в їхніх ногах – порятунок від неминучої смерті.

Однак вовки поволі наздоганяють. Їх п’янить спокуса поласувати живим, теплим м’ясом, і це додає їм сил. Вожак уже за якихось десяток кроків. Поряд з ним – ще два дужі молоді самці, готові до вирішального стрибка – на сани. В їхніх очах уже палахкотить вогонь торжества. Ще зовсім небагато, ще кілька кроків – і ловитва закінчиться кривавим бенкетом!

– Що ти надумав?– кричить дівчина, бо в скрипові полозків, свистові вітру та тупотові копит інакше нічого не почуєш.

Івась не відповідає, а підводиться на повен зріст, виймає з передньої оплені замашного дубового рожна і ступає два кроки назад.

Тільки б не схитнутися, не впасти з саней!

Він лівою рукою хапається за задній рожен і відчуває себе більш упевнено. Сани мчать, як вітер, їх заносить, вони підстрибують, хитаються, витанцьовують якийсь божевільній дикунський танок, і він змушений весь час триматись на півзігнугих ногах, щоб не опинитися на землі.

Тим часом вожак уже майже поряд, він готується до стрибка. Його зовсім не лякає людина, яка у відчаї не знає, що діє. Та що важить одна людська істота – хай навіть і з палицею – проти цілої зграї знавіснілих від голоду звірів!

Розуміє це і Івась, але так просто здаватися не має наміру і пильно стежить за кожним рухом вожака. Ось той уже зовсім близько, чути його хрипке уривчасте дихання, а вискалений писок майже торкається ящика саней, і якого зустрічний потік морозного повітря вимітає рештки сіна. Він вибирає зручний момент, напружується – і стрибає просто на людину, щоб збити її з ніг і звалити додолу.

Івась чекав цієї миті. З-за його плеча різко свиснув важкий рожен і, мов блискавка, зустрів хижака на льоту. Хряснули кістки. Вовк завертівся, якось тонко, по-собачому заскавулів і, заливаючись кров’ю, глухо гепнув на дорогу. Здавалося, цього було достатньо, щоб провчити інших, остудити їхній запал, та вовки, поминувши вожака, що з розкраяним черепом корчився на снігу, уперто продовжували переслідування, намагалися обігнати підводу і па насти на коней збоку чи спереду. Цього їм не пощастило зробити: в заметах вони відразу втрачали швидкість. Тоді двоє з них, передні, наздогнали сани і плигнули одночасно. Івась пильнував уважно: ближчому одним ударом перебив хребет – і він, видобувши з пащі хрипкий болісний виск покотився під ноги тим своїм співродичам, які набігали ззаду, а другий устиг зубами вчепитися в Івасеву свиту. Івась щосили вдарив його чоботом у живіт, та відірвати від себе не зумів. Тоді він ткнув йому пальцем прямо в хиже брунатне око. Осліплений, пронизаний гострим болем звір заричав, розціпив зуби і почав поволі сповзати з саней. Сильний удар рожном тут же вкоротив його муки...

Тепер, загубивши трьох найсильніших вожаків, зграя стишила біг, мовби завагалася – наздоганяти сани чи ні, а потім і зовсім зупинилася. Це була перемога. Коні й далі мчали шалено, і незважаючи на мороз, їхні спини почали темніти від поту. Івась відчув, як у нього в грудях прокотилася хвиля якоїсь незрозумілої млості, а ноги затремтіли і підігнулися в колінах. Щоб не впасти, він поволі опустився поряд з Катрею.

Вони довго обоє мовчали. Потім дівчина, бліда, обімліла з переляку, тицьнула парубкові в руки віжки і, припавши до його грудей, забилася у нестримному голосному риданні. Івась аж сторопів.

– Ти чого?

Та вона ніби не чула його слів. Щойно пережите потрясіння потребувало виходу – і виливалося сльозами. Івась обняв її за плечі і вмовляв, як дитину:

– Ну, чого ти? Чого? Не бійся! Все вже позаду! Заспокойся! Вовки відстали і вдруге не нападуть! Годі плакати!

Коні мчали далі. Свистів вітер, копита тупотіли тупо, і снігові вихори здіймалися обабіч саней, а вони сиділи мовчки поруч, нажахані, знесилені, не ймучи віри в те, що з ними щойно сталося. Катря тихо схлипувала у парубка на грудях, а він однією рукою притримував коней, що поволі стишували біг, а другою обнімав її за плечі, гладив голову і при цьому примовляв:

– Ну, досить, Катрусю! Не плач! Адже ж ми живі! Живі!..

Та страх покинув її значно пізніше – аж під Тернами.

Вона замовкла, на щоках пробився легкий рум’янець, в очах зажевріло щось живе, іскристе, що так вразило парубка при першій зустрічі сьогодні вранці. Підвівши голову і зрозумівши, що півдороги проїхала схилившись Івасеві на груди, вона винувато, якось по-дитячому усміхнулась.

– Ти мій рятівник! Дякую тобі!– промовила тихо, а потім зовсім несподівано для нього нагнулася і поцілувала його в руку.

Івась отетерів.

– Ти що? Я ж не піп!

– Ти мій рятівник!– повторила вона голосніше і знову схилилася йому на груди.– Скільки й житиму – пам’ятатиму!

На цей раз Івась промовчав, обережно обняв її за плечі і потягнув віжками “соб” на тернівський луг, до приметених снігом стогів, щоб набрати сіна...