Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 23 страниц)

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

1.

Натовп німував недовго. Вражений, аж приголомшений почутим, він скоро оговтався від потрясіння і загув, загомонів.

– Боженьку! А й правда, що підпалити міг Василь! Недарма останній час перед весіллям був він якийсь ніби стеряний, мов сам не свій! Ми жили з Хуржиками через вулицю, то я не раз, бувало, питала, що з ним. Чи не захворів, бува? А він на те тільки відмахувався та важко зітхав, – засокорила в передньому ряду огрядна молодиця. – Тепер зрозуміло – чому...

– А може, то й не Василь?– голосно засумнівався миршавий дідок з посинілим від морозу носом.– Може, хтось інший опинився в колодязі?

– Таж не чути було, щоб хтось зник у Лубнах,—заперечив йому молодий, ще безвусий парубійко.– Чоловік же не комашка – хтось би помітив, що не стало!

– То ходімо – побачимо! Самі пересвідчимось – Василь чи не Василь?

– Так і впізнаєш, коли він пролежав під водою всю осінь і півзими!

– Там буде видно! Ходімо!

Думка сподобалась всім.

– Ходімо! Ходімо!– загули.

Натовп рушив до Хуржикового подвір’я.

Суддя захвилювався.

– Ще пошкодять труп! Ходімо й ми!– І погукав Грицька:– Ти ось що, хлопче, знайди мені Лушу! З-під землі відкопай і запри в холодній! Прийду – розмову матиму з нею! Це важливо!

На широкому Хуржиковому подвір’ї ледве вмістилися всі. Пухляков установив порядок – наказав не затримуватись, а проходити мимо трупа й пізнавати.

– Дивіться – він чи не він?

Найближчі сусіди в один голос заявили:

– Він! Василь!

– Хоча й змінився дуже, але це він! І одяг його!

Після того, як всі бажаючі задовольнили свою цікавість і оглянули Василів труп, суддя наказав людям розходитися. Залишилися на подвір’ї, окрім судді, лише Івась з Керімом, Катря та Параска.

Пухляков змерз і тер рукавицею кирпатого носа. Почував він себе ніяково. Ще б пак! Не додуматись відразу пошукати труп у колодязі! Адже Капніст підозрював саме Василя – отже, потрібно було шукати його!

Він скосив очі на спотворене, замерзле, аж скляне Василеве обличчя, на високий журавель, що височів серед пожарища, як докір йому, і сказав:

– Ну, ось що... Катрю з-під варти я звільняю. Та, власне, я й гримав її там швидше задля її власної безпеки, щоб гарячі голови не вчинили над нею самосуду. Тепер люди переконалися, що на ній вини ніякої немає, і ніхто не посягне на її життя. Тож хай їде в свої Мацьківці і живе там, поки тягтиметься судова справа. А тоді – на всі чотири...

– А як бути з Хуржиковим майном?– спитав Івась.– Після нього залишилася земля, воли, корови, вівці, свині, четверо коней. Добрі люди доглядають...

Пухляков поплямкав губами, знову потер носа.

– Я так розумію: єдиною спадкоємницею Хуржика після смерті Семена Хуржика та його сина Василя залишається його законна жона, понеже прийняла шлюб з ним і обвінчалася в церкві.

– Отже, Катря може розпоряджатися всім цим майном?

Пухляков раптом закліпав очицями. Він раптом відчув, що тут можна мати вигоду й для себе.

– Всією живністю, що зберігається в сусідів та Хуржикових знайомих, може хоч і сьогодні, а...– Він запнувся і почав плямкати губами.

– А землею?– підказав Івась.

– На землю потрібен документ – купча або дарча грамота... А всі Хуржикові бумаги, мабуть, погоріли? Чи не так?– Він хитро примружив око і глянув на Катрю.

Дівчина ще не встигла оговтатися від перенесеного потрясіння і безпорадно розвела руками, не знаючи, що відповісти.

Втрутився Івась.

– Безперечно, що так, ваша мосць. Як бачите, погоріли не тільки бумаги – все згоріло!

– Але грунти лишилися,– Пухляков обвів поглядом чимале Хуржикове обійстя і прицмокнув губами.– Навіть тут півдесятини буде! А в полі скільки?

– А в полі – двадцять п’ять,– відповів Івась, відразу здогадавшись, на що натякає суддя, і зрозумівши, що без його допомоги відсудити Хуржикову землю Катрі буде дуже важко або й зовсім не під силу. Тому ніби між іншим додав: – Катрі буде досить і того, що в полі, а тут, у місті, земля їй ні до чого. Не повергатися ж їй сюди, на попелище!

Пухляков проникливо глянув у ясні очі запорожця, а той підтвердив натяк досить прозорими словами:

– Допоможіть їй, пане суддя,– крім вас, нікому!

Пухляков скривився – боявся зайвих вух.

– Гаразд, приходьте – побачимо, що можна зробити,– поспішив сказати.

На тому він розпрощався.

Івась почував себе після розмови з суддею препогано – от ніби ногою вступив у багно. Уперше в житті йому довелося зіткнутися з ситуацією, що була для нього темна й чужа. Справді, що він знав про закони, про судочинство, про купчі, вірчі та дарчі грамоти? Про спадкоємність? Нічого. Все це була мудрість за сімома замками. А час біжить, не жде. Весною треба повертатися до війська, а що Катря тоді зробить сама? А він знав, як довго по судах тягнеться тяжба, як люди, що з діда-прадіда володіли землею, роками судилися, поки не втрачали і землю, і всі статки. Ніби не так було з Катриним батьком, що задумав було судитися з самим полковником? І землі позбувся, і в могилу ліг, залишивши сім’ю ні з чим... Те ж саме бачив він і в армії: офіцери наживалися на нижніх чинах, генерали брали хабарі від офіцерів, а всі гуртом намагалися видерти хоч вовни жмут з поганої вівці – запорозького козака.

“Бог з ним, з цим двором,– подумав Івась.– Умовлю Катрю віддати його Пухлякову. Аби лиш зробив бумаги на польові грунти!”

2.

Пухляков зачинив за собою двері і зразу ж кинувся до гарячої грубки – притулив закоцюблі руки.

– Грицьку!– гукнув.– Грицьку! Ти де?

З глибокого шкіряного фотеля, що стояв за столом, підвелася сонна Грицькова фізіономія.

– Я тута, пане!

Пухляков оглянувся і почервонів, гнівно тупнув ногою.

– Скільки разів тобі казано: не смій сідати в моє крісло! Вошви напустив! Рухтити можеш і на ослоні!

– На ослоні твердо!

– Поговори мені! Де Луша? Привів?

– Та привів,– Грицько нехотя виліз із фотеля, почухався.– Де ж вона?

– Та де ж? Там, де ви сказали,– в холодній!

– Приведи сюди!

Грицько пригладив розкуйовдженого чуба – мовчки поколивав до коридора, а незабаром привів Лушу. Став біля дверей. Луша відразу ж сіла на стілець біля столу.

– Можеш іти, Грицьку! Та нарубай дров!– сказав суддя, все ще гріючи руки.

– Та дров нарубано – ого-го! Аби ви жили стільки!

– Ну, то принеси води!

– Води в діжці повно, пане!

– Хай тобі біс! З тобою не зговориш! Свіжої води – тобі сказано!

– То так би зразу й сказали,– буркнув Грицько і прочинив двері, все ще не виходячи в коридор.

– Та не стовбич під дверима! Не підслуховуй!– гримнув Пухляков.

– Не вашого батька дитина! Я такої звички не маю!– огризнувся Грицько.

Пухляков кинувся було за ним, щоб дати потиличника, але перед самим його носом з грюкотом двері зачинилися.

– Тьху!– плюнув спересердя Пухляков і повернувся до Луші.– Ти вже тут?

– Та вже ж! Ви ж наказали зачинити мене в холодну! За віщо?

Пухляков сів у фотель, погладив гарячою долонею лисину. Все ще був злий.

– За брехню!

– Яку брехню? Коли я брехала? Кому? – Луша почервоніла, випнула наперед, через стіл, свої пишні груди і гнівно блиснула білками.

Пухляков аж сторопів від такої відсічі, а ще більше від несподіваної жіночої краси й сили, яких він раніш не помічав у завжди одягнутої в свитку наймички. Тепер вона була в сорочці та запасці, що чітко окреслювали її ставну постать. Гм! Дурний був Хуржик, що знехтував такою дівчиною. Сама набивалася! А він, йолоп, закохався, бач, в іншу! Гм! От і докохався! І собі віку вкоротив, і синові!

Ці думки нагадали йому, для чого звелів привести сюди Лушу. Служба – передусім! І він прибрав поважного вигляду.

– Лушо! – мовив грізно. Я підозріваю, що ти знаєш значно більше, ніж сказала мені на попередньому слідстві!

– Про що ви?– Луша відкинулась на спинку стільця і почала бліднути.

– Про пожежу і твою причетність до неї!

Дівчина знову спалахнула.

– Яку причетність? Що ви мені шиєте?– Вона випросталася.

– Я нічого не шию,—спокійно відповів Пухляков, відзначаючи в думці, що, по всьому видно, не вона підпалювала хатину, але хто підпалював, вона, очевидно, знає.– Просто я щойно бачив Василів труп і подумав, що ти більше знаєш, ніж кажеш.

– То це правда, що Василь загинув? – скрикнула Луша.– А я думала, що то все брехня! Мені Грицько розповів...

– Це правда. Василь утопився!

– Утопився! Бідолашний хлопець! Цього й треба було чекати! – знову вигукнула Луша.

– Отже, ти бачила, як він підпалював хатину? Кажи!

– Я не бачила!– відрізала вона поспішно.

– Ні, бачила! І ти боїшся признатися, бо й сама винна в тому, що сталося!

– В чому ж я винна?

– Ти могла вчасно покликати людей, підняти тривогу, врятувати Хуржика! Ти цього не зробила, бо хотіла і його, і Катриної смерті! Ти сподівалася, що Василь залишиться живий, а їх не буде. От...

– Що– от?

– От і настане свято на твоїй вулиці! Ти подумала, що залишишся з Василем і зумієш знайти стежку до його серця... Чи не так? Адже ти нівроку собі – гарна дівчина! Чом би йому, коли Катрі не стане, не кинути оком на тебе? Хіба не так ти думала? Одно забула, що такі речі пахнуть Сибіром! Тож краще буде, коли ти розповіси мені правду – як було! Нічого не втаївши!

– Авжеж!– хмикнула Луша.– А ви мене, рабу Божу, якраз і влечете гарненько в Сибір! Туди, де Макар телят не пас! – Вона міцно стулила рожеві губи.

Пухляков підвівся, накинув на двері защіпку.

– Ви для чого це?– Луша схопилася з стільця, підозріло глянула на нього.

– Щоб ніхто не чув і не бачив нашої розмови! – Він став проти неї, присадкуватий, лисий, кирпатий, на ситих сизих щоках його кучерявилися рудуваті, з проблисками сивини бакенбарди. – Чуєш? Щоб ніхто не чув і не бачив!

– Я розумію... Я нікому... нічого...– пролепетала злякано Луша, бо вид судді був справді такий, що в неї затремтіли коліна.

Пухляков підійшов ближче, взяв її за плечі, пильно заглянув в очі.

– Скажи мені, ти бачила, як Василь підпалював хатину? Тільки правду?

Він так стиснув їй плечі, що Луша аж поморщилася від болю. Мимо своєї волі, вона видавила з себе:

– Бачила.

– Як він палив?

– Засунув під стріху ківш жару.

– А потім?

– Підпер кілком двері.

– А далі?

– Кинувся тікати – як оглашенний!

– Там підняла крик, що горимо.

– Але не зразу підняла крик, а перегодя, коли вже спалахнув дах!

– Я так злякалася, що й голос втратила, а язик затерп...

Пухляков відпустив її – ущипнув за щоку.

– Цього досить, щоб упекти тебе в Сибір! Цілком досить! Замість того, щоб вихопити ковша з-під стріхи, щоб відкинути кілок від дверей, ти втекла і не зразу почала кричати, не зразу покликала людей...

– Та й не було вже нікого! Лише кілька жінок, що залишилися прибирати... Що вони могли зробити?

– А потім вину звернула на Катрю! Це твоя друга провина – лжесвідчення! А за це – тюрма! Хіба ти й цього не знала?

– Не знала.

– Хіба не чула в церкві: не лжесвідчи! Як же не знала? Ні, не викручуйся – не викрутишся! Ти винувата кругом! І за це тебе треба судити! – Голос Пухлякова шипів зловісно.– Ти хотіла спалити Катрю! Безневинно!

Луша зіщулилася, злякано зиркала на суддю. Лице її помертвіло.

– Я нікому не хотіла зла,– прошепотіла одними вустами.

– А що ж ти хотіла?

– Я хотіла трохи щастя: не бути наймичкою, а господинею, вийти заміж, мати діток... Що більше треба?

– Навіть згодна була піти за старого Хуржика?

– А чому б ні? Хіба він старий? Не старший за вас!

Пухляков було розкрив рота, щоб щось сказати, та так і

завмер з роззявленим ротом. Обличчя його порожевіло, а в очах зажевріли малинові жаринки.

– Ти... Ти хочеш сказати, що я теж не старий задля тебе? – спромігся нарешті він на слово.

– А скільки вам?

– Сорок п’ять.

– А дідичу Милорадовичу було шістдесят, коли він удруге оженився, молодій – дев’ятнадцять... І нічого—живуть!

Пухляков поплямкав губами.

– Гм, ти розумна дівчина, Лушо. І все знаєш... Милорадович був вдівцем?

– Так.

– А діти?

– Не тільки діти, а й онуки вже були...

Пухляков задумався. Пройшовся по кімнаті. Потім рвучко повернувся, взяв дівчину пальцями за підборіддя і пильно заглянув в очі.

– А за мене... ти пішла б? Я теж удівець... А дочка вийшла заміж... Ну?

Луша зашарілася. Чим далі, тим більше краска заливала її обличчя.

– А суд?

– Який суд?

– Ви ж хотіли мене судити!

– Ат! – зневажливо відмахнувся суддя.– Це все в моїх руках! Ну, то як?

– Господи! Ще й питаєте!– прошепотіла Луша у знемозі, враз зрозумівши, що і суд, і тюрма, і Сибір, які так грізно нависли було над нею, вмить розтанули, віддалилися і раптом блиснув промінь надії.

Вона ледве трималася на ногах. Пухляков підсунув їй стілець.

– Сідай, Лушо, та поговоримо тепер по душах... Отже, як я зрозумів, ти не проти того, щоб піти за мене, незважаючи на чималу різницю в роках? Чи так це? Відповідай коротко і чітко – так чи ні?

Лушине серце забилося частіше, на щоках виступив рум’янець, а очі блиснули радістю. Звичайно, не такого чоловіка їй хотілося – лисого, вайлуватого, мов лантух, та й старого і рудого, але ж зате – суддя, і вона стане судіїхою! Су-ді-ї-хою! Боже! Чи думала вона про таке?

– Так,– шепнула вона, ледве стримавшись, щоб не вигукнути на всю кімнату.

– Гаразд. Це вияснено. Але є ще одна заковика...– Пухляков і не помітив, що збився на суддівський тон.– Бачищ – я не можу отак запросто одружитися з тобою...– Він зробив паузу, а Луша вся внутрішньо напружилася, аж випросталася.

– Чому? Я не рівня вам?– спитала різко.

– Ти розумна і здогадлива дівчина,– похвалив її Пухляков, злегка червоніючи. – І це полегшує моє завдання пояснити тобі – чому?

– І не треба! Я все розумію!– ще різкіше сказала Луша.– Якщо не можете, то відпустіть мене – та й по всьому!

Пухляков схопив її за руку.

– Ні, ні, ти не так мене зрозуміла... Бачиш – я не хочу зайвих розмов...– В його голосі появилися благальні нотки, а потім в очах заблискотіли хитрі іскринки.– А давай-но ми зробимо так, Лушо. Ти сьогодні ж залишиш службу у дяка і перейдеш до мене служницею... Я давно живу одинаком. Правда, мені допомагає по господарству Грицько. Та який з нього помічник? Дров нарубає, груби натопить, води принесе... А мені потрібна справжня господиня в хаті. Ось ти й будеш нею. Спочатку ніби наймичкою, а там і поберемося... Ну, як? До мене? Чи в суд? Не забувай, що на тобі є вина! І не мала! Ну?

Він поплескав її по щічці.

Луша вагалася не довго. Е-е, що буде, те й буде!

– Краще до вас, ніж у суд... Ви не пошкодуєте – я стану доброю господинею. Не сумнівайтеся.

Пухляков розплився в задоволеній усмішці – погукав Грицька:

– Грицьку! Агов, Грицьку!

Двері прочинилися – з’явилася Грицькова фізіономія.

– Ну, що там?– буркнув.

– Від сьогоднішнього дня Луша служитиме у мене кухаркою та покоївкою. Щоб слухався її, як мене самого!

Грицькове обличчя витягнулося – аж нижня щелепа одвисла.

– Ну й ну!– вимовив він украй здивовано.– От так-так!

І пошкріб п’ятірнею свою нечесану чуприну.

Пухляков почервонів.

– Понукай мені! Зрозумів, що я сказав? Ось ключі від хати – проведи Лушу додому! А я прочитаю деякі бомаги – і на обід буду теж... Зрозумів, бовдуре?

– Та зрозумів, пане. Аякже!– Він явно був ошелешений такою несподіваною новиною, витріщив очі на Лушу і вже відкрив було рота, щоб ще щось сказати, та побачивши, що лисина судді почала червоніти – а це була явна ознака гніву, знизав плечима: – Як не розуміти?

3.

Наступного дня, вранці, Івась обійшов знайомих чумаків, котрі розібрали на зберігання Хуржикову живність, домовився з ними від імені Катрі, що він тепер забере, а що вони триматимуть до продажу. Потім зайшов до суду.

Пухляков був на місці.

– А-а, запорожець! Заходь, заходь! Бувалим людям я радий! – проголосив він, рукою показуючи на стілець поряд свого столу.– 3 чим завітав? Кажи!

Доброзичлива усмішка, з якою він зустрів відвідувача, дуже швидко злетіла з його лиця, а голос став сухий, офіційний... Та Івася це не збентежило. За останні два роки він багато чому навчився, а передусім – тримати себе в руках, не тушуватися перед начальством. Тому зразу почав з головного.

– Пане суддя, я прийшов до вас, щоб уладнати майнову справу Катрі.

– А вона тобі хто?– зразу ж перебив його Пухляков.

– Як – хто? Наречена... Ви ж знаєте.

– Але ж вона була замужем за іншим!

– Ну, й що? Була, а тепер вдова... Прийде час – і ми поберемося.

– Отже, наречена? І це твердо?

– Так.

– І чого ж вона хоче?

– Продати землю, що належить їй по спадку від Хуржика.

– Продати землю? – здивувався Пухляков.– Тобто хоче залишити Лубни?

– Так, після того, що трапилося, їй тут робити нічого. Ми поїдемо на південь, до Чорного моря. Там землі не міряно! Я маю право отримати ділянку – вже й місце набачив над Бугом...

Пухляков задумався, почухав свого кирпатого носа.

– Гм... Але ж потрібні бомаги – купчі, дарчі грамоти або заповіт від Хуржика. Вони в неї є?

– Немає, пане суддя. Ви ж знаєте – все згоріло. Тим більше ніякого заповіту Хуржик просто не міг залишити. Не встиг.

Пухляков відкинувся на спинку крісла.

– Якщо немає паперів – то немає й землі!

– Як? – аж кинувся Івась.– Побійтеся Бога, пане судця! Немає паперів, але ж є свідки. Є запис у церкві про вінчання, нарешті...

– Я знаю... От тільки чи ти знаєш, яка це тяганина! Ти гадаєш, що все це так просто? Сів, написав – і земля Катрина? Е-е, братику, таке діло не гак робиться!

Пухляков хитро прищурився, водночас явно чекаючи, що на це скаже Івась. Хлопцеві враз стало душно. Не такий він був простак, щоб не здогадатися, чого жде від нього суддя. Звичайно ж – хабаря! Але щоб так зразу, нахаб-но – не ждав такого. Правда, з Катрею вони обміркували цю делікатну справу – про продаж Хуржикової землі, що після смерті Хуржика та його сина переходила у спадщину його вдові. Розуміли вони, що ніяких паперів не залишилося – всі згоріли, отож буде морока. Катря зразу сказала: без Пухлякова нічого не вийде! Треба підмазати, бо ложка суха рота дере. Івась навіть погодився було. Але тепер, коли відчув крутійство і вимагання, душа його обурилася, збунтувалась, запротестувала. Він аж кулаки стиснув і зблід від напруження. Гнівні слова готові були зірватися з язика – ледве стримався. Досвідчений і хитрий Пухляков відразу спостеріг цю зміну і, випереджаючи вибух, сказав:

– Ти, парубче, думаєш, що Пухляков чогось хоче, вимагає? Та ні ж! Боронь Боже! Просто я думаю: братися мені за це явно безнадійне діло чи ні? Не взятися – жалко вас, молодят, узятися – собі ж гірше: клопоту на півроку. Мороки на рік, а прибутку – кіт наплакав! От і думай, як тут бути...

Івась замислився. Серце його занило, затужило. Справді, все залежить від судді. Якщо станеш дибки проти нього, то вплутаєшся в таку тяганину, що не тільки до весни не виплутаєшся, а й до осені. Тоді пиши – пропало! А Катря ж так надіється, що все владнається до весни, а весною вони виїдуть звідси і знайдуть щастя-долю на нових землях. Стояв би перед ним яничар, то й думки не було б, що робити. Махнув би шаблею або пальнув би з рушниці чи пістоля – і кінець! А тут ти зовсім безсилий перед цим кирпатим опудалом. Що захоче, те він з тобою й зробить. Влада!

Пухляков уважно слідкував за плином його думок, що відбивалися на його молодому обличчі.

– Ну, не правду я кажу, Івасю?

– Правду, пане,– зітхнув Івась, згадавши Катриного батька, котрий судився, судився з полковником за землю, та і землю втратив, і сам у землю ліг.– Я знаю, що все не просто. Тому й прийшов до вас порадою бо без вас нічого не зробимо. Вся надія на вашу допомогу.

Погляд Пухлякова потеплів.

– Ти розумний, бачу, парубок Івасю. Безперечно, ви з Катрею будете смикатися, поки плюнете і на землю, і на ходіння по судах.

– Так, пане суддя,– погодився Івась, бачачи, що треба поступитися своєю честю і совістю.– Катря готова тому, хто їй допоможе, уступити Хуржикове дворище. Ви бачили його – там добрячих півдесятини!

Пухляков хруснув пальцями.

– Усе це добре... Але робота варта більшого! Я був би не проти купити у неї десятин п’ять у полі... Якщо поцінно, звичайно... Їй же, гадаю, однаково, кому продати?

Івась внутрішньо здригнувся. Який нахаба! Який безсоромний вимагатель! П’ять десятин! Не мало! Цілий лан! Було б сказано – поцінно куплю! По всьому видно – доведеться віддати задарма! І що ти йому зробиш? Вогню прикладеш? Судитимешся? Як? Не кажучи ні “так”, ні “ні”, Івась відповів:

– Я скажу Катрі... А ви тим часом робіть, що треба...

Пухляков враз повеселів, став люб’язним.

– Ну, якщо так, тоді по руках!– І простягнув свою товсту, в ластовинні, руку з короткими, мов пообрубуваними, пальцями.

4.

В каміні палахкотіли березові дрова, випромінюючи приємне тепло та червонясте світло, що мерехтливими відблисками заповнювало напівтемну кімнату.

Перед каміном, у глибоких кріслах, сиділо двоє співрозмовників. Розмова була довірлива, конфіденційна, і господар кабінету граф Олександр Андрійович Безбородько, замкнувши зсередини двері, зауважив:

– Подалі від гріха! Навіть власним слугам не можна довіряти... Хоча це переважно свої люди, земляки... Отак-то, мій дорогий друже Василю Васильовичу. Навіть землякам!

Капніст налив з барвисто розписаного череп’яного глека роботи опішнянських майстрів у кухоль пива і зітхнув.

– Так хто ж і зраджує, як не свої люди? Ми ось з вами мріємо про відродження Гетьманщини, яку скасувала Катерина, а многі із наших землячків і раді, що скасувала, бо замість виборної старшинської посади, яку вони обіймали і з якої козаки на виборах могли й зіпхнути, від цариці тепер отримали “Жалувану грамоту дворянству”, за якою вони урівнюються в правах з великоросійським дворянством, перетворюють своїх-таки вільних селян та козаків на кріпаків. Коли б вони цього не захотіли, то сама цариця нічого б не вдіяла! І далі мала б Україна ті самі вольності, що й раніш. Наш вищий старшинський стан за привілеї дворянські, за ласощі царські готовий і вітчизною знехтувати. Від цього всі наші біди!

Безбородько сів, відпив ковток з кухля. Довго мовчав, обдумуючи сказане своїм молодим запальним співрозмовником. Внутрішньо він поморщився, бо йому здалося, що і його це торкається.

– Ви ніби про мене натякаєте, Василю Васильовичу...– почав було він.

Та Капніст виставив перед собою руки долонями назовні, ніби хотів захиститися від такого закиду.

– Що ви, графе! Боронь Боже! Я і в думці такого не мав! Одна “Історія русів” підносить вас над усіма нами на недосяжну висоту. А я ж іще знаю, окрім того, ваші наміри щодо сучасного стану нашої батьківщини. Хто, крім вас, наважився б підтримати мій намір поїхати в Берлін, щоб заручитися допомогою пруського двору в справі відродження Гетьманщини? Ніхто! Коли б усі були такими патріотами, як ви, то ми б не мали того жалюгідного стану, в якому перебуває зараз Україна.

– Ну, гаразд. Хай буде так,– усміхнувся Безбородько.– Переконав, друже мій, що я не хохол і не малорос, а щирий українець, хоча я такий же користолюбивий, як і інші наші землячки. І нахапав і титулів, і маєтків – не відмовлявся. Але не в цьому річ. Перейдемо до справи...

– Перейдемо,– погодився Капніст.

– Отже, Василю Васильовичу, пам’ятайте, що справа, яку ви затіяли, не тільки важлива для нас, а й небезпечна. Ніяких записок, ніяких посилань на мене чи інших осіб, причетних до цього, не називати ніколи і нікому!

– Ну, що ви, графе! Я все це розумію...

– З нашими земляками не спілкуйтеся, тримайтеся подалі від них. З німцями будьте теж обережні – до кінця не відкривайтесь. Відверто можна говорити лише з королем, та й то після того, якщо він проявить зацікавленість. Словом, будьте дипломатом... На мене можете зіслатися одному фон Утербрайцбаху, моєму доброму знайомому з Шарлоттенбурга. Він дасть вам захисток і зведе з потрібними людьми. Але як тільки відчуєте, що не знаходите в уряді розуміння, відразу ж припиняйте переговори... Правду кажучи, я не дуже вірю в них, бо упевнений, що визволення будь-якого народу

– це справа самого народу, а не зовнішніх сил, що лише можуть сприяти їй.

– Графе, та невже ж наші справи нині такі безнадійні?– вигукнув Капніст.– Невже маємо змиритися з неволею, в якій опинився не по своїй волі, а по волі недалекоглядних наших гетьманів наш богобоязний народ?

– Ну, не всі були недалекоглядні... Дехто розумів, у яку прірву ми падаємо, але сил зупинити це падіння не мали. І зараз не маємо. Народ погруз у темряву, забуває, хто він, звідки пішов, куди йде... На мою думку, з цього треба починати... З вирівнювання хребта, з підняття духу!

– Ви й почали, графе, своєю “Історією русів”,– делікатно зазначив Капніст.– Але, окрім просвітительства, потрібні ще й політичні акції! По-моєму, вони теж служать цій меті.

– Ви таки непоправний мрійник, Василю Васильовичу. Чесний, сміливий, але мрійник. Мені здається, ви хочете випередити час. За це й люблю вас, бо сам позбавлений таких якостей. Тому й співчуваю вашим гарячим поривам і благословляю на них, але молю вас: будьте благорозумні й обережні! Люблю вас, мов брата, і, не дай Бог невдачі, мені так не вистачатиме вас! До речі, вас не лякає така далека холодна дорога?

Зворушений щирістю почуттів графа, Капніст підвівся, обійшов навколо столика і обняв Безбородька за плечі.

– Дякую, графе, за все: за дружбу, за турботу! Дорога мене не лякає: з Обухівки не ближче, ніж до Пруссії,– доїду!

– Ну, що ж – це добре... Проїзні папери я вам дістав, гроші ви маєте... їдьте! Батьківщина не забуде ваших безкорисливих трудів!

– Дякую, графе! Вашими стараннями я все маю: і проїзні папери, і гроші, і надію...

– Ну, якраз особливої надії на успіх [16]16
  Політична поїздка Василя Капніста в Пруссію успіху не мала. Прусський двір відмовився втручатися в українські справи.


[Закрыть]я не маю,– розвів руками Безбородько.– Прусський двір спить і бачить не вольності нашого народу, а західні землі Речі Посполитої, які хоче загарбати не менше, ніж наша “матушка” східні. Тут вони спільники. Та оскільки обоє хижаки, то не виключена можливість і розбрату між ними. Тим більше що Пруссія вельми не зацікавлена в перемозі Росії над Портою. Ось на таку ситуацію я й сподіваюся. При такій ситуації цілком можливий енергійний демарш Берліна над Петербургом, вигідний для задуманого вами діла... Як тільки це станеться, я дам вам знати. Тоді збирайте підписи під петицією про відновлення Гетьманщини та Запорозької Січі. Війна з Портою сприяє цьому, бо половина війська, задіяного на півдні, набрана на Україні. Це полки пікінерські, сердюцькі, гусарські, козаки чорноморські... А постачання – майже все з України, окрім зброї – хліб, яловичина, риба, фураж для коней... Якщо уміло повести діло, то петербурзький двір піде на уступки. Він і так іде. Катерина вже не раз писала задунайським запорожцям, щоб верталися додому,– обіцяла і вольності, і землю, і Січ... Правда, вони не вірять їй, бо вже не раз були обмануті. А хто опікся на молоці, той дме й на воду...

– Я згоден з вами, графе. Поділяю ваші думки і їду без вагань та сумнівів. Як кажуть, доженеш – не доженеш, а погнатися треба! З цим і їду! Якщо Берлін погодиться зі мною, ми дещо можемо виграти, не погодиться – гірше не буде...

– При умові, що все залишиться в таємниці!– зазначив Безбородько.– Ще раз застерігаю: будьте обачні, обережні, Василю Васильовичу! Пам’ятайте, що ми важимо головами! Особливо ви!

Капніст печально усміхнувся.

– Буду обачний, графе. Та й ваші рекомендації, сподіваюся, допоможуть мені... А щодо голови, то не забувайте, що в моїх жилах тече не тільки козацька кров, а й кров великого змовника й палкого грецького патріота, мого діда Петра Капнисоса... Важити головою – це, видно, родове в мені... Тож не хвилюйтеся – все буде гаразд!

– Ну, Бог на поміч! Коли від’їжджаєте?

– Завтра на світанку... Попрощаємося зараз, бо не хочу, щоб ви турбувалися моїми проводами. Мене проведе Володя Боровиковський.

Безбородько оживився.

– Ну. як він вам?

– Набирається лоску столичного. Тужить за батьківщиною, за Миргородом... Але вчиться наполегливо і працює багато. Гадаю, з нього будуть люди!

– Дай Боже! А вам – успіху і щасливого повернення!

Вони обнялися і тричі – навхрест – поцілувалися.