Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)

4.

Була неділя. Поснідавши, Безбородько зачинився в бібліотеці і витягнув з потайної шухляди свій заповітний рукопис – “Історію русів”.

Писав поволі, найчастіше в неділю, коли забував про державні справи, коли не обсідали ніякі інші турботи і ніщо не відволікало уваги від праці. Любив ось такі, як сьогодні, ясні, морозні зимові дні. В кабінеті натоплено, тепло. Довкола тиша – не долітає ні людський голос, ні скрип саней, ні брязкіт з кухні, бо вікна виходять у просторий, засніжений сад, що тилами припирає до Неви. На просторому столі – все найнеобхідніше: стосик паперу для чернетки, виписки із джерел, грубенька книга в цупких обкладинках, до якої в кінці дня він своєю твердою рукою заносить написане. Та ще каламар з чорнилом та біле гусяче перо біля нього...

Сідай – думай і пиши!

Але перед тим він обов’язково прочитує написане раніш – розділ або хоч пів-розділу. Щоб увійти в ритм праці, щоб не збитися з канви розповіді, з обраного стилю.

Звичайно, все починається з вивчення джерел —літописів, дідових та батькових щоденників, переобтяжених побутовими та сімейними подробицями, спогадами, виловлюється з них найсуттєвіше – зерна історії, що занотовуються у “Виписки”, а вже із “Виписок” компонується, спочатку в чорновику, сама “Історія”.

Олександр Андрійович розкрив свою заповітну книгу на останньому запису, прочитав уважно, вникаючи в кожне слово – на місці воно чи ні, хоча й знав, що на місці, бо стилістом був бездоганним ще в Академії, присунув ближче до себе “Виписки”, щоб були під рукою, а потім записав скорописом до чорновика: “Гетьман, з упертого наполягання присутніх, погодився на їх волю і, запросивши до себе сина свого Юрія, поручив зборам зі словами: “Вручається він під охорону Божу і вашу опіку, і анафемі віддаю того, хто зведе його з путі правдивої і сотворить притчею во язицах і посміховищем у людях! Віддаю й самого його, якщо він піде дорогою незгідливою і віддалиться від правоти, честі і християнських чеснот, і заповіддю йому на все життя його служити вітчизні вірно й щиро, пильнувати її, яко зіниці очей, і пролити за неї всю свою кров, якщо буде їй корисна і спасенна! Понад сю жертву я нічого іншого не вимагаю, і се нехай буде йому за повсякчасний мій пароль і гасло! А вас прошу і заклинаю скріпляти його добрими порадами і постійною мужністю, яка всьому племені нашому слов’янському є споконвіку властива і спадкова”. По тому вручив Гетьман синові своєму клейноди військові і печать національну з усіма документами й справами письмовими; і він, за звичаєм, був привітаний і прикритий од урядників та товариства прапорами й шапками і проголошений Гетьманом, з пальбою із гармат та мушкетів і з музикою військовою, що грала в місті на всіх перехрестях і майданах, а до полків і міст вислано гінців з універсалами. Відбувся ж і здійснений був вибір сей у 7-й день серпня 1657 року...

Старий Гетьман перед сконом своїм мав ще нараду з урядниками й товариством, і на ній обрано за радників і опікунів до молодого Гетьмана писаря генерального Виговського і полковника Полтавського Пушкаренка, який бував уже у походах наказним гетьманом. І старий Гетьман останнього дня в своєму житті, побувши з сином своїм та його радниками декілька годин наодинці, помер 15 серпня пополудні”.

Безбородько поклав перо і замислився. Не знав Богдан і не міг знати нещасливої долі сина свого Юрася, який мав тоді лише шістнадцять літ, не знав і не міг знати страшної долі народу свого українського і вітчизни своєї, що впадуть вони незабаром у глибоку прірву розбрату, що жде їх розруха і руїна. Руїна його держави, його духу, руїна його діла!

У цю мить думки графа були перервані. У двері постукали – заглянув старий лакей Сидір.

– Що тобі, Сидоре?

– Графе, прибув фельд’єгер... Від імператриці...

Безбородько скривився: пропала неділя! А так хотілося попрацювати!

– Що там скоїлося? Де посланець?

– Тут.

Безбородько вийшов. Біля вхідних дверей тупцяв молоденький офіцер. Побачивши графа, виструнчився, віддав честь.

– Графе, її величність хоче вас бачити негайно! Карета подана! Жде!

– Що там?

– Захворіла матушка.

На графовому обличчі проступила стурбованість. Скільки, бувало, хворіла патронеса, але його ніколи не кликано. А тут раптом... Невже це серйозно?

Він заметушився, заспішив. Не ждучи лакея, сам накинув на себе шубу, надів шапку, тихенько шепнув Сидорові:

– Скажи графині – хай не турбується!– і вискочив услід за посланцем на вулицю, де стояли легкі парокінні санчата.

Візник вйокнув на коней – і ті, ситі, до блиску вичищені, помчали, мов вітер.

Олександра Андрійовича не залишала тривога. Невже такий серйозний стан здоров’я імператриці, що потрібна його присутність? Невже помре “матушка”? А що тоді? Зміна царствування? Наслідник престолу єдиний і відомий – Павло. А це означає багато змін у політиці і перестановок або й змін в уряді. Що тоді чекає його? Він не раз думав про це. Його становище до цього часу цілком залежало від Катерини. Вона підняла його до вершини влади, і тримається він на цій вершині доти, поки вірою і правдою служить їй. Але ж Катерина не вічна. їй незабаром виповниться шістдесят років – вік поважний, особливо для жінки. А якщо взяти до уваги збудливість її темпераменту і зв’язані з цим різні надмірності, то не виключена можливість близького і фатального кінця. Що тоді, милостивий пане Олександре Андрійовичу? Котитися з гори, з вершини, до якої звик? Самому чи з примусу залишити золоту клітку, що принесла достаток – і не малий! – йому і його родові?

В душі ворухнувся страх. А все це можливе, батечку! Може, навіть сьогодні або в недалекому майбутньому. Що тоді? Він дуже добре знав історію —і далеку, і ближню, щоб легковажити такою загрозою. Явною загрозою! Пишучи з прицілом на майбутнє свою “Історію русів”, він майже нічим не ризикував, бо все обдумав, як забезпечити себе від викриття і можливого покарання. А тут? Що ти зробив, щоб убезпечити своє майбутнє при найкрутіших поворотах життя? Не думав? Ай-ай-ай, батечку! Треба думати! Повинен був думати! Та чим більше думав, тим більший страх огортав його.

Ось і Зимовий! Що там?

Вартові віддали честь – і він вступив до палацу, кинув на руки лакеєві шубу та шапку, добре знайомими мармуровими сходами збіг на другий поверх і повернув до апартаментів імператриці. Сподівався побачити тут стовпотворіння людське, метушню, шарварок, але нічого цього не було. Хіба що вешталося кілька в міру стурбованих фрейлін імператриці та покоївок.

Він привітався, запитав:

– Матушка занедужала?

– Занедужала, мосьє,– підтвердили дівчата.

– Вона мене кликала?

– Так, я зараз запитаю, мосьє,– відповіла одна і зникла за дверима спальні.

За кілька хвилин вийшла – залишила двері розчиненими.

– Її величність запрошують вас, графе.

Безбородько зайшов.

Катерина лежала в ліжку, на високо підбитих подушках. Як завжди, акуратно причесана, нарум’янена, але крізь рум’яна пробивалася зрадлива блідість. Її повні, ще досить гарні руки лежали поверх пухової ковдри, що відливала ніжно-зеленим шовком. Побачивши Безбородька, вона підняла праву руку для поцілунку, а лівою махнула покоївці, щоб вийшла.

– Ось бачиш, графе, занедужала я,– промовила дещо стомленим голосом.– І покликала по тебе. Сідай!

Безбородько поцілував її руку, обережно сів на тендітний, з позолоченими ніжками дзиглик. Він завжди з побоюванням умощував своє важке козацьке тіло на подібні тендітні вироби столярного мистецтва, побоюючись, що тоненькі та ще й викривлені ніжки так і хруснуть під його неабиякою вагою. Тому сидів напружено.

– Ваша величність, я дуже був стурбований звісткою про вашу хворобу, а тепер, побачивши вас, втішився: гадаю, це незначне нездужання і слабість швидко минеться.

– Будемо сподіватися, графе. Але вночі мені по-справжньому було погано. Лікарі навіть боялися, аби мене не розбив апоплексичний удар. Ставили п’явки.

– Хай Бог милує, ваша величність!– вигукнув злякано Безбородько.– Отак було погано? Від чого б це?

– Е-е, мало від чого! Імперія велика! Та ще й війна! До цього часу князь Таврійський не взяв Очакова. Солдати мруть від дизентерії, а тут упала така люта зима, що обморожуються, замерзають на смерть. Чужоземці через ці труднощі тікають... Нассау-Зіген поїхав до Варшави, Поль Джонс —до Парижа, збирається де Лінь... Приклав до цього руку і князь Григорій, а вона у нього важка... Не всі витримують його крутий норов. Одна я умію з ним ладити... Та й ти, душа моя, добрий – три дні не з’являвся. А я жду проект указу, який ти обіцяв мені принести ще в четвер. Гуляв, мабуть, як це водиться з тобою, з італійськими красунями... Пиячив! А у матушки хай голова болить, де взяти кошти на війну! Не бережете мене!– в голосі Катерини почулися плаксиві нотки, їй, видно, стало жалко себе. – Помру – тільки тоді зрозумієте, кого втратили... Як жити будете?

– Бог з вами, государине-матінко!– замахав руками граф.– І не думайте про таке! Ви ще он яка... Гарна! І роки вас не беруть! Вам ще жити та жити! І нам при вас вашою милістю...

Катерина порожевіла від задоволення. Хитрий хохол! Уміє улестити! Але вголос сказала напрямець:

– Проект указу приніс?

– Лише начерки, матінко,– у Безбородька не вистачило духу признатися, що він справді три дні віддавався розвагам і нічого не зробив.

Тому розкрив теку з синього сап’яну і, імпровізуючи, почав розгортати перед імператрицею параграф за параграфом весь проект майбутнього указу. Катерина уважно слухала і схвально кивала головою. Проект їй подобався. Що не кажи, а не помилилася вона, що витягла у свій час цього козака з канцелярії графа Рум’янцева. Там би він так і засох писарчуком, а тут виріс ген до яких чинів! Одначе, ніде правди діти, і здібностями його Бог не зобидив! Про який документ не спитай, хоч і двадцятилітньої давності, не заглядаючи в бумагу, чеше, мов по писаному! Пам’ять рідкісна! Та й хитрий достобіса, як і кожен хохол, і весельчак – за словом в кишеню не лізе. З ним не заскучаєш... Правда, і її не раз обманював, але завжди уміє так вивернутися, що й серця на нього не маєш.

Закінчивши, Безбородько склав теку. Та тут Катерина простягнула до неї руку.

– Залиш мені, Олександре Андрійовичу,– хочу уважніше переглянути.

Безбородько ніяк не ждав такої царициної забаганки і на мить отетерів. У теці лежало лише кілька аркушів чистого паперу, текст указу складав на ходу. Як перехитрив сам себе! Що робити?

Він сповз з дзиглика і грюкнувся на коліна. Схопив випещену, великодержавну руку і доторкнувся губами.

– Матінко! Пробач мені великодушно! Я тебе обманув: читав по пам’яті! А проект забув дома, бо дуже вже квапив мене фельд’єгер. Завтра принесу.

Не підводив очей. Знав, що покірної голови і меч не січе. Ждав прочухана.

Та Катерина тільки довірливо потріпала його по щоці.

– Бачу, ви всі обманщики...

Це було прощення.

– Тільки в дрібницях, государине-матінко! В таких дрібницях, яких не треба й до уваги брати!– вигукнув підбадьорений її ласкою Безбородько.– А в значних та великих справах я вам відданий до кінця, ваша величність!

– Я це знаю, графе. Тому й покликала нині, що вірю і довіряю тобі.

Безбородько зрозумів, що основна розмова попереду, і знову присів на дзиглик.

– Я весь увага, ваша величність.

Катерина пильно глянула в вічі своєму співрозмовникові, витримала паузу. Ще раз з притиском сказала:

– Я довіряю тобі, графе, і знаю, що ти умієш тримати язик за зубами.

І знову пауза.

Безбородько губився в здогадах. Навіщо такі застереження? Про що буде мова? Та відповіді не знаходив. Нарешті Катерина промовила:

– Сьогодні вночі я перелякалася, графе. Мені раптом стало так погано, що думала – помру. А помирати поки що не можна, бо не вирішене питання про престолонаслідування.

Вона знову замовкла, ніби спіткнулася, і, видно, думала: продовжувати чи ні?

А Безбородько похолов: йому довірена страшна таємниця! Може скластися так, що доведеться важити головою. О Боже!

Мабуть, вирішивши остаточно довіритися Безбородькові, Катерина продовжила:

– Ти знаєш, Олександре Андрійовичу, що мій син Павло ненавидить мене, що він людина неврівноважена, жорстока, правити імперією не може. Та й допускати його до цього не можна... Я боюсь, що, ставши імператором, він погубить усе моє діло... Отож я хочу законним шляхом позбавити його права на престолонаслідування і передати таке право внукові моєму Олександрові.

– Малий ще... Одинадцять років...– засумнівався Безбородько.

– Малий нетяма порозумнішає, старий дурень – ніколи,– заперечила Катерина і після паузи додала: – Та й сподіваюся я, що не сьогодні помру, а поживу ще... Однак свого часу ніхто не знає, тому маніфест варто заготовити заздалегідь...

– Ви маєте рацію, ваша величність,– погодився Безбородько.

– Тоді й склади як належить цей папір, Олександре Андрійовичу!

– Мені пройти до себе?

– Та ні ж! Сідай тут і пиши! Скомпонуй, будь ласка, так, щоб було все по закону, а я підпишу... Повеліваю після моєї смерті передати трон моєму внукові Олександру!

Безбородько відчув, як у нього похолола спина. По суті, він стає учасником майбутнього державного перевороту. Цим маніфестом усувається від влади наслідник престолу Павло. Якщо якимось чином він дізнається про це, то не зносити горопасі Олександру Андрійовичу голови! Та хіба тільки йому одному? Родові всьому! Переворот – це не жарти! Розправа буде невідворотна і кривава!

Потерпаючи від однієї думки, чим все це може закінчитися, і відчуваючи, як по спині забігали мурашки, він сів до столу, взяв папір, перо і твердо вивів: “Маніфест про престолонаслідування”.

Написав короткий текст швидко, прочитав Катерині – і та кивнула головою, схвалила.

– Перепиши начисто!

Переписаний начисто “Маніфест” Катерина уважно прочитала і звеліла подати перо. Безбородько підніс до ліжка невеликий ломберний столик, поставив каламар і подав перо.

Імператриця трохи підвелася і, спираючись на подушку, твердо вивела: “Катерина”. Безбородько присипав підпис піском, згорнув аркуш у сувій, перев’язав голубою стьожкою і запитально глянув на “матушку”. Катерина поглядом показала на невеличку інкрустовану сріблом скриньку, що стояла на туалетному столику, перед дзеркалом.

– Подай!– Відкривши скриньку, опустила туди сувій, потім закрила кришку і заховала собі під подушку.– Отут йому лежати до мого останнього подиху! Знає про нього Бог та ми вдвох, Олександре Андрійовичу. Отож, якщо переживеш мене, виконаєш мою останню волю – обнародуєш цей маніфест, щоб запобігти сходженню на престол того безумця. А якщо я тебе переживу, то доручу виконати цю місію іншому, кому довірятиму. А тепер – іди! Я хочу відпочити...

5.

Тут автор просить вибачення у читача за те, що перериває природний, хронологічний хід подій, і хоче, перескочивши через кілька років, розв’язати туго зав’язаний у спальні імператриці сюжетний вузол про престолонаслідника.

В житті цього не зробити, в романі – все в руках автора, оскільки подальші події давно стали набутком історії.

Після пам’ятного дня, коли був підписаний “Маніфест про престолонаслідника”, Катерина прожила ще немало років, але рішення свого не змінила. Більше того, неприязнь між матір’ю та сином все більше посилювалася і, навпаки, зростала любов до внуків, котрих Катерина любила, всіляко опікала і навіть втручалася у їхнє виховання.

“Маніфест” усі ці сім чи вісім років спокійненько лежав у неї під подушкою.

А що ж граф Безбородько? Спочатку Олександр. Андрійович переживав, хвилювався: почерк, яким був написаний “Маніфест”, давно став знайомий багатьом, в тім числі й наслідникові престолу. Отож неважко було здогадатися, що свій гнів Павло, коли б документ потрапив до його рук, вилив би на його автора. Однак з часом страх минув. Катерина почувалася добре, настільки добре, що наступного року, розмінявши сьомий десяток свого життя, не на жарт закохалася в юного двадцятидвохрічного підпоручика кінної гвардії Платона Зубова. Ця неприродна любов старої розпусної жінки шокувала петербурзький двір і дипломатичний корпус, але разом з тим свідчила, що стан її здоров’я добрий і що вона не думає про вічний спочинок. Це й заспокоювало Безбородька. Він і гадки не мав, що небезпека чекає на нього з іншого боку.

Дуже швидко Платоша Зубов став набирати неабиякої ваги при дворі. Чини та нагороди сипалися на нього, як з рогу достатку. А після несподіваної смерті Потьомкіна восени 1791 року майже всі найвищі звання та посади колишнього фаворита перейшли до нього. Він став князем, новоросійським генерал-губернатором, начальником Чорноморського флоту, йому Катерина подарувала сотні тисяч десятин землі та незліченну кількість кріпаків на Україні, в Білорусії та в щойно приєднаній Польщі. І чим більше зростала вагомість Зубова, тим помітніше падав авторитет Безбородька. Катерина не позбавила його ні власності, ні титулів та чинів, але все прохолодніше ставилася до нього, все рідше зверталася до нього за порадами. Йому іноді здавалося, що він просто став не потрібен їй. Чи був він на службі, чи ні – його не помічали. Він часто залишався вдома, працював над своєю “Історією русів”, читав, їздив на полювання, а то й просто клав у кишеню сто рублів і йшов грати в карти чи розважатися з артисточками італійської опери. Не обходилося і без п’яних загулів, тоді він по кілька днів не з’являвся додому. Ну і, звичайно ж, на службу. В такі дні суворо проінструктований кучер Іван мчав графською каретою до Зимового і справно стояв там до обіду. Потім їхав додому, удаючи, що везе графа на обід. Таку ж процедуру проробляв він і після обіду. Таким чином він вводив в оману петербурзького обивателя: дивись-но, мовляв, язики плескали, що граф Безбородько потрапив у немилість, а він, виявляється, знов у фаворі!

Так продовжувалось до листопада 1796 року, воли все раптом змінилося. Бо, як відомо, всьому є свій початок і свій кінець.

У ці похмурі осінні дні, коли над Петербургом низько нависає холодне, сіре небо і сіє дрібним сніжком, Олександр Андрійович завершив свою працю. “Історія русів” закінчувалася 1769 роком. Тоді він вирушив на російсько -турецьку війну. На цьому автор поставив крапку.

Здавалося б, чому? Адже після того минуло ще майже два бурхливі десятиріччя. І саме тоді, після переможного завершення тієї війни і підписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору, сходить його зоря. У виробленні статей того договору він зіграв чи не найголовнішу роль. Згідно з ним Росія придбала землю між Дніпром та південним Бугом, фортеці Кінбурн, Керч, Єнікале та Азов, Туреччина змушена була визнати незалежність Кримського ханства, яке через дев’ять років було приєднане до Росії. Договір установлював протекторат Росії над Молдовою та Волощиною, дозволяв торговим кораблям вільно проходити через Босфор та Дарданелли.

Це був великий успіх молодого дипломата. І попереду таких успіхів було ще немало.

Але чи міг про все це писати Безбородько в своїй “Історії”? Не міг і не хотів.

Поступивши на державну службу, спочатку в канцелярію генерал-губернатора Малоросії Петра Рум’янцева, а згодом – самої імператриці, він зрозумів, що душа його роздвоїлася. Катерининська епоха – це час остаточного придушення і знищення автономії України: було скасовано Гетьманщину, розформовано слобідські козацькі полки, зруйновано Запорізьку Січ, розформовано лівобережне козацьке військо, а рядових козаків позбавлено козацьких привілеїв, знищено гетьманське судочинство, майже повсюдно позакривано школи. Все це відбувалося на його очах, і він не міг не переживати і не страждати, дивлячись, як поволі руйнується козацька держава, а народ поринає в темряву, убогість, рабство... З іншого боку, він змушений був як державний чиновник підтримувати цю політику, бути слухняним знаряддям монаршої волі. І підтримував, і слухняно виконував, і радо отримував за це послушенство нагороди, титули, землі, кріпаків... Так робили всі, так робив і він. Чи ж міг він, маленька піщинка, зупинити чи загальмувати цей велетенський і страшний імперський коток, що котився по людських головах та народах?

І Безбородько змирився. А змирившись, так і жив з роздвоєною душею. Не він перший, не він останній!

Чи ж хотілося йому писати в своїй “Історії” про всі ті неблагопристойні вчинки, причетним до яких він був теж і які привели врешті до остаточної руйнації його вітчизни?

Це перша причина, чому він завершив “Історію русів” 1769 роком. А друга – відома: страх. Він боявся, описуючи події щойно минулих днів, хоч найменшою рисочкою викрити себе. Сучасники відразу здогадаються, хто автор. Тоді уже ніщо не врятувало б його!

Отож, закінчивши свою велику працю, Олександр Андрійович восени 1796 року мав багато вільного часу, був у піднесеному настрої і тепер частенько навідувався в Зимовий палац, щоб погуторити зі знайомими, побачити вищий світ і себе показати.

Одного похмурого листопадового ранку він заглянув в апартаменти цариці і помітив, що там незвичайний переполох. Бігали з переляканими очима фрейліни, швидше, ніж завжди, снували камердинери, окремою купкою стовбичили стривожені державні сановники. Серце його йокнуло.

– Що трапилося?– зупинив він незнайомого слугу.– Щось із царицею?

– Так, ваше благородіє,– відповів той.– Ще годину тому матушка пішла туди, куди звичайно ходить пішки, зачинилася там і досі не вийшла. Всі бояться, що з нею щось сталося...

– Так чого ж ви не постукаєте?

– Стукали. Ніякої відповіді.

– Так треба зламати двері!

– А хто насмілиться зробити це?

– Чудаки!– вигукнув Безбородько.– 3 нею ж, може, погано! А ви...

Прихопивши з собою кількох камердинерів, він кинувся до високих різьблених дверей.

– Ламайте!

Ті натиснули плечима. Двері не піддалися.

– Сильніше!

Вони з розгону вдарили гуртом. Двері злетіли зі шпінгалетів – розчинилися. І ось тоді з багатьох грудей вирвався несподіваний, зляканий вигук:

– Ах!– і всі завмерли.

У глибині кімнати стояло пишне, роззолочене крісло,– Безбородько знав, та й всі знали, що це колишній “трон Понятовського”, останнього короля Польщі і одного з фаворитів цариці, вивезений з Варшави і пристосований російською самодержицею для своїх інтимних потреб. На ньому, скорчившись, сиділа Катерина. Спідниця на ній задралася, а сама вона, посиніла, з виряченими очима, перехилилася через бильце крісла і щось недоладно белькотала.

Одного погляду Безбородькові було досить, щоб зрозуміти, що Катерину розбив апоплексичний удар.

– Перенесіть її в спальню! Швидше!– гукнув він.– Покличте лікаря!

Катерину перенесли в спальню, поклали на ліжко. “Охи” та “ахи” не вщухали.

Безбородько гримнув:

– Відчиніть кватирку! Впустіть більше повітря! І всі геть звідси!

Хтось відчинив кватирку. Спальня миттю опустіла.

Катерина ледве дихала. Погляд її був безтямний і страшний, але він нітрохи не налякав Безбородька.

Як тільки остання фрейліна зачинила за собою двері, він швидко засунув під подушку руку, намацав в глибині, аж під периною, знайому скриньку – і миттю опустив її собі в глибоку кишеню камзола.

Майже одночасно скрипнули двері – ввійшов лейб-медик Катерини, та він нічого не помітив, окрім смиренна схиленої постаті графа над ледь живим тілом імператриці.

Лікар став по другий бік ліжка, підняв важке повіко умираючої, послухав, як вона дише,– скорботно підняв очі вгору.

– Ну?– одними устами спитав Безбородько.

– Ніякої надії, графе, – так же тихо відповів лейб-медик.

– Тоді я мушу йти. Треба віддати потрібні розпорядження. Усіх нас чекають нелегкі дні. Вам прислати кого-небудь на допомогу?

– Ні, я сам покличу кого треба.

Безбородько спустився вниз. Лакей накинув йому на плечі шубу, гукнув карету, відчинив дверцята. Допоміг графові залізти всередину.

– Іване, додому! І жени чимдуж! А звідти – поїдемо в Гатчину!

Дома Олександр Андрійович, не роздягаючись, зайшов у кабінет, мисливським ножем підколупнув кришку скриньки, дістав папір. Він! “Маніфест”!

– Слава Богу!– зітхнув полегшено.– Здається, сьогодні моя доля в моїх руках! Ну, тепер у Гатчину!

Довгі роки єдиний законний син Катерини Павло, хоча і подейкують, що теж нагуляний від Салтикова, жив, як вигнанець, у Гатчині, неподалік від столиці. Тут були свої порядки, звичаї, своя варта, яка ніяк не хотіла пропускати Безбородька в палац. Лише наполегливість графа змусила чергового офіцера завагатися.

– Полковнику,– довершив умовляння досвідчений царедворець,– ти нині зайдеш до його високості полковником, а вийдеш генералом. Повір мені – буде так!

Видно, у словах чи в інтонації Безбородька полковник уловив щось таке, що змусило його віддатися в руки провидіння. На кілька хвилин він зник у блискучому нутрі великого палацу, а повернувшись, віддав честь і урочисто сказав:

– Графе, його високість жде вас!

Перед кабінетом наслідника Безбородько взяв офіцера за лікоть.

– Зачекай на мене тут!– і вступив у запобігливо розчинені перед ним двері.

Павло стояв біля каміна, в якому горів вогонь. Видно, і йому, як полковникові, чуття підказало, що недаремно прибув з Петербурга цей немолодий, лисіючий царедворець. Уся фігура Павла являла собою напругу і чекання. Навіть його високі ботфорти, навіть білий, акуратно завитий парик, ба, навіть невеликий, трохи кирпатий ніс виявляли ту напругу і нетерпляче чекання.

Безбородько зробив кілька кроків і зупинився. За ним безшумно зачинилися двері.

– Ваша величність,– голосно промовив він, явно хвилюючись.– Ваша величність...

– Ваша високість, графе... Ваша високість – хотіли ви, певно, сказати,– перебив його Павло.

Та Безбородько, мовби не чуючи тих слів, знову проказав:

– Ваша величність, привіз вам печальну вістку: сьогодні важкий апоплексичний удар вразив її імператорську величність імператрицю-государиню Катерину Другу...

Жоден м’яз не здригнувся на Павловому обличчі. Тільки очі блиснули, але враз і потухли.

– Який жаль!– почувся його байдужий голос.– І як же вона?

– Я залишив її у важкому стані. Лікар сказав – ніякої надії!

Павло довго мовчав. Стояв закам’яніло і випуклими очима дивився у вогонь. Врешті спитав:

– Це все?

– Ні, ваша величність,– Безбородько ступив кілька кроків наперед і, засунувши руку в кишеню камзола, вийняв шкатулку.– Мені пощастило запобігти непоправній помилці, допущеній у припадку гніву вашою матінкою.

Павло мовчки схопив шкатулку, швидко витягнув з неї перев’язаний синьою стьожкою сувій, розгорнув —прочитав. Знову жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Тільки якась невловима думка блиснула на мить в його очах. Потім він нагнувся і кинув папір у вогонь, а перечекавши, поки він згорів, ніби між іншим, сказав:

– Дякую, графе... Ви правильно зробили, що запобігли цій жахливій несправедливості... До речі, ви й досі граф? Я думав, що ваші заслуги перед троном оцінені вище... Ну, та до цього ми вернемося пізніше... А що зараз?

– Терпеливо ждати офіційної вістки, ваша величність,– порадив Безбородько.

– Так, так, ви маєте рацію, князю,– ніби ненароком обмовився Павло.

Безбородько наживки не проковтнув.

– Граф, ваша величність... Я тільки граф...

– Гаразд, графе, відкладемо розмову про це на потім,– милостиво погодився Павло.

– А от за дверима, ваша величність, стоїть полковник, вартий того щоб носити генеральські еполети... Я обіцяв йому це. Він якимось шостим чуттям відчув, яку звістку я несу вам, і пропустив мене до вас.

– Це не найважчий обов’язок, який я маю виконати в найближчому майбутньому, мій дорогий князю,– запевнив Безбородька Павло, знову обмовившись.– Будуть набагато складніші...

Підбадьорений цим Олександр Андрійович насмілився закинути вудочку на більшу рибину.

– Так, ваша величність... В попереднє царствування було допущено немало помилкових рішень і несправедливостей щодо окремих людей і навіть народів... Зокрема по відношенню до моєї батьківщини – Малоросії...

– Я це знаю,– спокійно підтвердив Павло.– Ми згодом і до цього повернемося, князю.

Олександр Андрійович торжествував. Здається, наступне царствування обіцяє бути сприятливим для України, як і для нього. “Дай Боже доброго царя, який би приніс хоч крихітку волі моїй безталанній батьківщині, моєму бідному народові,– молився він.– А мені дай, Боже, щастя дожити до того часу, коли це станеться, коли народ мій поряд з іншими народами піде по зоряному шляху щастя, по нашому срібному Чумацькому Шляху”!

Та чоловік думає-гадає, а Бог по-своєму замишляє.

Справді, Павло не забув Безбородька. Надав йому титул князя, зробив його канцлером, навіть підписав один указ про відновлення справедливішого гетьманського судочинства в Україні... Та не на того коня поставив Олександр Андрійович! Не такою людиною виявився Павло, щоб зробити комусь добро. А хоч би й добрим був, то не встиг би нічого зробити, бо відміряла йому доля лише чотири роки царствування, а потім руками братів Зубових затягнула зашморг на шиї.

Ще менше рясту топтати на білому світі відміряла вона самому князю Безбородьку – лише два роки. Помираючи весною 1799 року, він заповідав братові Іллі:

– Багато нажив я за життя статків-маєтків. Та все то марнота! Спадкоємці з превеликим успіхом розтринькають їх, ще й лаятимуть, що мало надбав. Та я не печалюся з того. Хай собі тринькають! Одна журба душу облягає: чи дійде моє слово до народу нашого? Чи згине в плині часу, як не раз гинули у війнах, пожежах та від нерозуму людського неоціненні скарби історії?

– Ти маєш на увазі “Історію русів”?– спитав Ілля.

– Так, мою “Історію”... Збережи її, брате! Повези на Україну!

– Повезу, братику... Збережу! Будь спокійний!

Ілля схилився до брата, обняв і беззвучно заридав.