Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)

Пухляков знову потарабанив пальцями по столу, повернув свої очиці на Лушу:

– Свідок, як тебе звати?

– Лукерія Сідлецька,– відповіла та.– А по-простому – Луша.

– Ти цю жінку знаєш?– показав на Катрю.

– Ще б пак! Ми були наймичками у покійного Семена Хуржика.

– Що та про неї ще можеш сказати?

– Що можу сказати? Що вчора вона вийшла заміж за нього і стала господинею Хуржиковою, а сьогодні – вже вдовою.

– Чому так сталося?

– Хуржик згорів під час пожару.

– Чому ж стався пожар? Це необережність чи злочин?

– Думаю, що злочин.

– А саме? Хто міг підпалити хатину?

– Думаю, що Катря...

Почувши це, Катря зірвалася з місця і кинулася до Луші.

– Ах ти ж гадюка! Так от звідки пішли ці підлі чутки! Від тебе!

Вона вчепилася руками в Лушині коси і почала шарпати її голову. Луша заверещала від болю і почала вириватися. Жмути волосся полетіли на підлогу.

– Припиніть!– верескнув Пухляков, а потім загукав: – Грицьку! Грицьку! Сюди! Розніми їх!

Вбіг Грицько, схопив Катрю на оберемок, відтягнув до лави.

– Тримай її, бо така скажена, що й очі повидирає!– суддя хустиною витер піт, що раптово зросив йому чоло.– Просто фурія! Відьма!

– Вона відьма і є!– закричала Луша, намагаючись так-сяк розчесати скуйовджені коси.– Я розповім! Я все знаю!

Пухляков запхнув несвіжу хустину в кишеню, перегнувся через стіл.

– Що ти знаєш? Кажи!

– Ти нічого не знаєш! Ти брехуха! Безсоромна брехуха!– скрикнула Катря, намагаючись вирватися з Грицькових рук, але той тримав міцно.

– А ти мовчи! Ти своє слово вже сказала!– І до Луші:– Кажи! Я слухаю!

– Це вона підпалила хатину! Вона! Хотіла спалити п'яного мужа! І спалила! Це через неї згоріла вся вулиця!

– Чекай! Чекай!– спинив її Пухляков.– Не поспішай! Скажи мені толком: чому Катерина Хуржикова хотіла вкоротити життя своєму чоловікові? Яка причина?

– Таж ясно яка! Захотіла заволодіти його господарством, його фунтами! Щоб потім вийти за молодого...

– А в неї був хтось на приміті? Я маю на увазі – який-небудь парубок...

– Аякже! Я його не бачила, але розповідають люди, що був. Івась Бондар. Теж був наймитом у Хуржика. Десь, кажуть, зник у Криму. Але ж хто знає, як там було насправді, може, сам утік, а згодом повернеться...

–А скажи мені, Лушо, як так сталося, що такий статечний чоловік, як Хуржик, взяв за жінку свою наймичку? Та ще й таку молоду... Я бачу, вона дівка гарна, нівроку собі, але ж така різниця в роках... Він що – покохав її?

– Та вже ж!– процідила крізь зуби Луша.– Покохав... Мусив покохати!

– Як це зрозуміти?

– А так, що вона причарувала його... Я сама бачила, як вона ворожила... А на той випадок, коли старий не піддасться, то причарувала і сина Василя. Той від неї зовсім збожеволів – просто згубив голову! Став сам не свій! Як бачите, чи так, чи інак, а Хуржикове господарство і грунти дісталися б їй!

Катря знову рвонулася з Грицькових рук, та той здушив її так, що й дихати стало важко.

Тільки видихнула:

– Лушо, Бога бійся! Що-бо ти говориш! Справді, ворожила я, воском на воді, але не на Хуржика чи його сина, а на Івася. Хотіла дізнатися, чи живий він, чи загинув. Бо Хуржик же приставав...

Вона заплакала від безсилля.

В цей час знадвору долинув людський гомін.

– Що там?– спитав суддя.

Грицько виглянув у вікно.

– Люди зібралися, Сергію Івановичу... Повно людей... Попереду погорільці...

– Чого вони хочуть? Що їм треба?

– А хтозна, Сергію Івановичу... Не чути сюди нічого...

Пухляков подумав, пожував губами, потім з натугою підвівся.

– Постережи тут, Грицьку, а я піду – дізнаюся...

Він вийшов на ганок – і вжахнувся: до нього посунула розлючена юрба людей. Йому здалося, що їх тут зібралося кілька тисяч, хоча в сутінках, що огорнули синьою імлою міський майдан, важко було визначити, скільки їх насправді. Вгору піднялися десятки рук тих, що стояли попереду.

– Де та палійка? Де та відьма? Давай її сюди!– загукали вимогливо.

Пухляков злякано відступив.

– Ви про що, люди? Чого сюди прийшли?

– Ми погоріли через неї! Ми всього позбулися!

– Вона пустила нас по світу жебраками!

– Відьма-а! Давай її сюди-и!– верещали жінки.– Сюди чаклунку-у!

– Ми швидко розправимося з нею!

Одні розмахували кийками, інші – кулаками. Пухляков перелякався не на жарт. Натовп був такий збуджений, що запросто міг ввірватися в будинок і вчинити самосуд. Звичайно, людей можна було зрозуміти – згоріло дві вулиці. Дощенту вигоріли хати, повітки, клуні, погоріли вози, сапи, рала, борони – все, без чого господар – не господар. Згоріла одна корчма, дві кузні, чинбарня. Вогонь мало не добрався до церкви. Сотні людей залишилися без притулку, багато хто – без одягу, без хліба на зиму... Все це зрозуміло, але допустити самосуд судця не міг. А міського голови якраз немає – ні з ким порадитися...

– Люди-и!– гукнув він.– Заспокойтеся і йдіть спати! Злочинниця, якщо підтвердиться її вина, відповість за вчинений злочин! Але для цього є суд! Не беріть гріха на душу! Бо то буде явне вбивство!

Натовп розлючено загув, і Пухляков поспішив заховатися за двері– грюкнув засувом. Витер спітнілого лоба. Ху-у! Ну й потрапив у халепу! Натовп такий збуджений, розлючений, що, чого доброго, вікна потрощить і доможеться свого! Може, Катря й справді винна у підпалі, але ж він, суддя, не може допустити самосуду... Що скажуть у Полтаві?

Він зайшов у кімнату, гарячково думаючи, як утихомирити людей. Воскова свічка скупо освітлювала Лушу і Катрю, котру все ще тримав за руки Грицько. Їх теж налякав грізний гомін, що докотився знадвору, і вони сиділи принишклі, смирні.

Йому раптом спало на думку, що тільки Луша зараз може якось заспокоїти народ. І він спинився перед нею.

–Люди збунтувалися... Вимагають, самосуду над зловмисницею. Ніхто й слухати мене не хоче! Піди ти до них —утихомир, заспокой. Скажи, що слідство ведеться, все йтиме по закону. Хай усі розходяться по-доброму... Іди! Вони тебе послухають!

Луша слухняно підвелася, і Пухляков, прочинивши двері, швидко випхнув її на ганок, а сам, знову запершись, почав прислухатись. Луша щось говорила, переконливі інтонації її голосу долітали до нього, та жодного слова він не розібрав. Однак гомін поволі спадав, завмирав, а згодом і зовсім затих. Лише один хтось наполегливо домагався негайної розправи над злочинницею, викрикуючи:

– Спалити відьму! Спалити!

Та незабаром і цей голос розтанув. Настала тиша. Пухляков перехрестився, прочинив двері і виглянув у щілину. Майдан пустів, люди поволі розходилися.

6.

Не минуло й трьох днів, як чутка про лубенську відьму долетіла до Обухівки. Василь Васильович Капніст спочатку не повірив, що потерпілі від пожежі мешканці міста вимагають привселюдного спалення її на багатті. Але миргородський повітовий суддя, що привіз цю чутку, забожився:

– Їй-богу, це правда! Не далі як учора гостював у мене свояк з Лубен і розповів усе, як було... Він сам мало не потерпів від пожежі,– вогонь зупинили за дві хати до нього. Місто гуде. Тільки й мови про весілля, що закінчилося так трагічно, та про молоду, що, бажаючи заволодіти землею багатого чумака, у якого служила наймичкою, спалила його і його сина... Народ наполягає, щоб суддя Пухляков видав зловмисницю на негайну розправу.

– Дивна історія!– все ще сумнівався Капніст.– Щоб у наш час – і відьма! Бути такого не може!

– Але ж є! Народ обурений і, видно, кимось підбурений. До того ж забитий, темний, вірить у всіляку чортівщину, у відьом, відьмаків та русалок. Якщо Пухляков спасує і піддасться вимогам натовпу, бути ще одній трагедії! А тоді недобра слава рознесеться про нашу губернію по всій імперії! А як наслідок – комісії, перевірки, допити, звільнення зі служби... Не заздрю я Пухлякову! Та й усім нам неприємності! – журився суддя.

Василь Васильович погодився з ним. Він і сам лагодився поступити на державну службу – директором губернських училищ, збирався їхати за підтримкою до столиці, і цей негожий вчинок міг кинути тінь на всю губернію. Окрім того, з розповіді судді виходило що молода жінка може загинути ні за що ні про що.

– Я поїду завтра в Лубни, – заявив він.

Суддя зрадів.

– Їдьте, Василю Васильовичу! Їдьте, благодійнику наш! Бо це не вперше в Лубнах розігрується подібна історія. Розповідають, що років шістдесят тому, ще за козаччини, в Лубнах теж хотіли було спалити одну жінку, що нібито відьмувала. На щастя, мимо проїздив один московський вельможа – Татіщев і врятував її. І ось знову...

Наступного дня Капніст прибув до Лубен, переночував у корчмі, а вранці з’явився до судді Пухлякова. Звичайно, Пухляков не знав і відати не відав, що цей ще досить молодий дворянин із сусіднього повіту стане в майбутньому губернським суддею, але, як людина, що вийшла з низів, звик запобігливо ставитися до всіх, хто був багатий і займав вищий щабель у суспільстві, до того ж йому було відоме впливове прізвище Капністів, тому прийняв його люб’язно. На прохання гостя він докладно розповів про недавню пожежу, її причини і наслідки.

– І де ж ця нещасна жінка?– спитав Капніст, коли Пухляков замовк.– Що з нею сталося?

– Я забрав її з холодної, бо боявся, що її спалять разом з холодною, і тримаю тут, у себе, під замком.

– Я хотів би побачити її і, якщо можна, поговорити з нею.

– Будь ласка, ваше благородіє.

Пухляков провів його у кінець коридора і відімкнув двері невеличкої напівтемної кімнати, світло до якої проникало через вузьке загратоване віконце під стелею. В дальньому кутку, на дощаному тапчані, сиділа, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками, досить молода чорнява дівчина. Це здивувало Капніста. З розповіді Пухлякова він уявляв, що Катря – підстаркувата, огрядна і дебела дівка, вічна наймичка, а тут він побачив просто юну, якій, мабуть, не було ще й двадцяти років, вродливу дівчину, що при його появі зразу ж схопилася з тапчана і, схрестивши на грудях руки, вклонилася незнайомому панові. В її очах промайнув переляк, цілком виправданий у її становищі.

Капніст озирнувся на Пухлякова, і той, зрозумівши, що гість хоче поговорити з дівчиною віч-на-віч, приніс йому стілець і, вийшовши, зачинив за собою двері.

– Сідай, Катре,– сказав Капніст, і собі сідаючи.– Хочу поговорити з тобою... Я не суддя і не пристав. Можеш мене не боятися. Я просто по-дружньому хочу поговорити з тобою про те, що сталося, бо не все мені ясно, і по змозі допомогти тобі..– Він приязно і довірливо заглянув у смутні, насторожені очі дівчини.– Ти мені віриш?

Катря стенула плечима. Ніяковіючи, відповіла:

– Хтозна... Мені дуже хочеться вірити вам, паночку... Бо всі проти мене...

Капніст зауважив про себе її природний розум і кмітливість.

– Мені цього досить... Прошу об однім: на мої запитання відповідай щиро і правдиво. Мені чомусь думається, що ти ні в чому не винна...

Катря пильно, з цікавістю і якоюсь неясною надією, що раптом спалахнула в її очах, глянула на дивного незнайомця. Чому, з якої причини він проявляє турботу про неї? Щирість це чи хитрість?

Капніст з не меншою цікавістю стежив за зміною почуттів на її жвавому обличчі, у погляді її виразних очей, і йому здалося, що прочитав її думки, як у відкритій книзі.

– Ти, бачу, сумніваєшся... І правильно робиш... Бо приходить, бач, незнайомець і хоче залізти в душу... Отож я виправляю свою помилку і розповім спочатку про себе, а тоді вже матиму право розпитувати тебе... Я сам з Обухівки, що біля Великих Сорочинець, і звуть мене Василем Васильовичем Капністом, якщо чувала...

Катря оживилась, очі її блиснули.

– Звичайно, чула таке прізвище. Кибинці належать Капністам...

– О, звідки ти це знаєш?– Капніст не приховав здивування.

– Мати розповідала... Вона ролом із Кибинців.

– Ось як! Тоді ми майже родичі.. Бачиш, який світ тісний!

Катря вперше усміхнулась, на її щоках з’явився рум’янець.

Здається, душа її, що відгородилася було від усього світу крижаним панциром, почала поволі відтавати.

– Тепер я вам вірю,– сказала вона.– Бо про Капністів чула тільки хороше.

– Я радий це чути від тебе, Катре... А тепер давай поговоримо про твоє лихо. Згода?

– Згода.

– Скажи мені, ти по любові йшла за Хуржика? Пробач за таке запитання, але це важливо.

Катря почервоніла.

– Яка там любов! Господи! Мусила...

– А хто ж тебе примушував?

– Материна хвороба та нужда...

– А Хуржик?

– Користуючись тим, що я заборгувала йому, наполягав і він, матір умовляв, аж поки домігся її згоди... Я її розумію: сама хвора, працювати не може, а їсти щось треба... Та ще сестриця Настуня... Хто їм допоможе, окрім мене?

– Кажуть, у тебе був хлопець...

– Був... Івась... Та з ним сталося якесь лихо... Не повернувся з Криму разом з чумаками. І до цього часу немає його... Я ждала більше року!

– Ну, а тепер скажи мені, що за дівчина Луша... Теж наймичка?

– Так.

– Що ти про неї можеш сказати?

Катря зблідла, губи її ображено затремтіли:

– Не хочу про неї й говорити!

– Чому?

– Негідниця вона! Це від неї пішло, що я відьма! Наговорила судді такого, що мені хоч з мосту та в воду! Набрехала, що то я підпалила хатину, щоб позбутися нелюбого чоловіка!

– А ти справді не підпалювала?

– Бога бійтеся, паночку! Хіба я звірюка яка? Я ж дала матері слово і Хуржикові, що піду за нього... Та й самі подумайте, чим би я підпалила хатину зсередини? Свічкою? Але ж хатина мазана – як її підпалиш? Хіба глина горить?

– До речі, чого ти з чоловіком опинилася в хатині?– Катря почервоніла по самі вуха, і Капніст, зрозумівши, що ляпнув дурницю, спохватився.– Власне, можеш не відповідати на це запитання. Пробач, будь ласка.

Але Катря відповіла:

– Ну ви ж знаєте – такий весільний звичай. Жінки увечері відвели нас туди... Там уже було приготовлене ліжко...

– Так, так, я це знаю... Пробач мені... Ну... а що було далі? Ще раз вибач за незручне запитання...

– Нас залишили в хатині самих... П'яний Хуржик ледве тримався на ногах і відразу сів на ліжко, а мені наказав роздягнутися. Я пішла в сусідню кімнату і роздягнулася, а коли повернулася, то він уже схилився на подушки і заснув... Я зраділа цьому і не стала його будити, сіла біля вікна і так, задумавшись над своєю нещасливою долею, довго сиділа, аж поки не побачила за вікном червонясту заграву та не почула запаху диму. Я кинулася в сіни, до дверей. Тут уже було чути, як палахкотить солома на дахові, як тріщать лата та крокви у вируючому полум’ї. Я перелякалася і хотіла вискочити надвір, щоб покликати людей, але двері не відчинилися, мовби хтось їх підпер кілком.

– Підпер кілком?– аж кинувся Капніст.– Ти про це казала судді Пухлякову?

– Ні, не казала... А він не запитував, чому я не покликала людей або чому не витягла з хати Хуржика.

– Що ж далі?

– Я кинулась назад, вибила вікно, і спробувала витягти через нього Хуржика, якого не могла добудитися.

– Ну й що?

– Я зуміла лише стягнути його з ліжка на долівку, а підняти, щоб витягти через вікно, у мене не вистачило сили. Він такий важкий!

– Ще б пак! І тоді ти...

– У вікно вже шугало полум’я, стеля почорніла, тріщала і от-от могла впасти. І тоді Параска вилила на мене крізь вікно відро води і наказала стрибати... І я стрибнула... Прямо в полум’я... А там мене ще раз хтось облив холодною водою... Так я врятувалася від страшної смерті...

Вона замовкла і з надією підвела очі на свого співбесідника, ніби питала: ну, в чім же моя вина? Але він запитав ще:

– А чому Луша назвала тебе відьмою? Чи, може, хтось перший вимовив це слово?

– Та Луша ж!

– А чому саме відьмою? Невже тільки тому, що застала, як ти ворожила? Але майже кожному хоч раз у житті ворожила циганка чи баба-ворожка. Та можна й самому собі поворожити. Хіба не так? Це у нас звично. Мабуть, немає тієї дівчини, яка б не хотіла знати свого майбутнього...

– Бачите, коли Луша стала на службу до Хуржиків і побачила ще не старого вдівця і його сина-парубка, то почала відразу підбивати до обох клинці, щоб сподобатись комусь і вийти заміж. Дуже вже їй хотілося стати заможною господинею. Але вони не звертали на неї ніякої уваги. І вона швидко зрозуміла чому.

Катря раптом замовкла, ніби спіткнулась на якомусь слові,– аж Капністові довелося перепитати.

– А чому, Катре?

Дівчина зніяковіла, щоки її знову зарожевіли.

– Та... Аж соромно мені казати...

– Обидва закохалися в тебе? – допоміг їй Капніст.

– Так,– ще більше зніяковіла Катря і опустила очі.– А як ви здогадалися?

Капніст усміхнувся, розвів руками.

– Бачиш, неважко здогадатися... Ти гарна дівчина,– отож не дивно, що в тебе закохалися і батько, і син... До речі, де ж подівся син? Як його?

– Василь.

– Де ж подівся Василь?

– Не знаю. Я його не бачила після пожежі.

– А до того?

– А до того сидів за весільним столом... Блідий, мов смерть... Мені було жалко його.

– Все-таки – де ж він подівся? Невже ніхто не бачив?

– Люди кажуть, що згорів, як і батько... А я думаю, що після всього пережитого зійшов з дому... Адже йому нелегко... Йому важче, ніж будь-кому. Як він мучився і переживав, бідний, в останні тижні,– і словами не переказати!

Капніст задумливо дивився на Катрю. Ні, що б не говорили люди, ця дівчина не винна у підпалі Хуржикової оселі і в його смерті. Відповіді її осмислені, щирі, мов на сповіді. Ніякого намагання викрутитись, ніякого лжесвідчення. Дивиться прямо – у вічі. Тримається достойно. Хіба що трохи ніяковіє від того, що одягнута в якусь стару лахманину, накинуту наопашки на білу сорочку, на якій видніються сліди сажі. Тиха, спокійна. Аж не віриться, що, як розповідав Пухляков, накинулась на Лушу, мов фурія. Хоча, коли вникнути в її тодішній душевний стан, і це можна зрозуміти і виправдати.

Однак неясними залишалися кілька запитань: хто підпалив хатину, хто і навіщо підпер кілком двері і де подівся Василь? Пухляков каже, що обгорілий труп Хуржика знайдено, знайдено також і залишки обгорілого дубового кілка, яким, напевне, були підперті двері хатини. А от ніяких слідів Василя не виявлено.

Невже й справді він зійшов з дому? На це запитання відповідь дасть лише час.

– Скажи мені, Катре,– звернувся він до дівчини,– і це вже останнє запитання: за кого б ти пішла заміж, коли б тобі було дано право вибирати,– за старого Хуржика чи за його сина Василя?

– Ні за кого, бо я любила і досі люблю одного Івася!– твердо відповіла Катря.

– А все ж?

– Ну, коли б я мала право вибирати, то вибрала б молодого... Але ж такого права я не мала. Хуржик і мене міцно тримав у кулаці, а Василя ще міцніше... Коли б ви знали, як Василь просив батька, як повзав у нього в ногах, щоб відступився від мене! Як плакав! Та батько не відступився! Не дозволив одружитися зі мною! Мов навіжений, кричав на нього, відкидав усі Василеві благання! Мов лютий звір, погрожував, що битиме, що позбавить спадку... Мені було легше, ніж Василеві, бо після смерті Івася все мені збайдужіло, навіть життя...

Капніст підвівся.

– Пробач мені, Катре, що я влазив у твою душу. Але тепер я переконався, що ти ні в чому не винна. Так я скажу і судді, і людям... Бувай здорова!

– Ходіть здорові, паночку,– відповіла Катря.—Хай береже вас Бог!

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

1.

Острів Березань лежить при самому вході в гирло Дніпра. Гасан-паша беріг його, мов зіницю ока, і тримав біля нього майже весь свій флот, бо знав, що хто володіє островом, той володіє й Очаковом.

Головатий, у свою чергу, розумів, що, поки турецький флот стоїть на рейді біля Березані, взяти острів неможливо. Тому його дозорці день і ніч слідкували за діями Гасана-паші. Однак нічого втішного не сповіщали: капудан-паша уперто, ні на день не залишав острова, стеріг фортецю.

Головатий терпляче ждав. А тим часом відібрав вісімсот козаків, котрі добровільно зголосилися взяти участь у цій небезпечній операції, приготував і відповідно оснастив гарматами флотилію з легких суден – дубів та байдаків, здатних пливти по мілководдю, а також домовився з де Рібасом, що замінив Нассау-Зігена на посту головнокомандуючого, котрий попросив відставки і виїхав з Росії, підтримати артилерійським вогнем.

Спливали останні дні жовтня. Все частіше налітали на острів холодні осінні шквали, рвали вітрила на кораблях, ламали щогли. Гасан-паша нервував, боявся, що сильний шторм зірве ескадру з якорів і знесе на прибережні мілини. Врешті не витримав. Після однієї особливо бурхливої ночі наказав відчалити від острова і заховатися в очаківській гавані, під захистом крутих берегів та фортечних гармат.

Про це зразу ж стало відомо Антону Головатому, і вранці сьомого листопада запорізька флотилія вийшла з Бузького лиману і взяла курс на острів Березань. Того ж ранку услід за нею рушила і російська ескадра де Рібаса.

Десятки дубів, байдаків та чайок серед білого дня ринули до острова. Вода на підступах до нього була така мілка, що козакам іноді доводилося перетягати свої судна через мілини вручну. Чайки зупинилися перед мілинами, висадивши десант прямо у воду.

Турки не сподівалися нападу і з деяким запізненням розпочали обстріл їх з берегових гармат, установлених на високих обривистих кручах .Коли вдарили гармати і кілька байдаків рознесло вщент, Головатий вигукнув:

– Суши весла! Стрибайте в воду! За мною! Вперед!

Він перший скочив у воду і по мілині кинувся до берега, шаблею вказуючи на улоговину, по якій легше було здертися вгору.

Козаки ринули за ним. Шльопали у воду розжарені ядра, вибухали бомби. Падали козаки. Та незабаром наступаючі опинилися в мертвому просторі, де вже ніщо не могло їх вразити, помчали щодуху за отаманом, а біля берега обігнали його.

Івась, Керім та мічман Недашківський трималися біля адмірала Джонса, як і всі інші з його команди. На крутий, обривистий берег здерлися одними з перших і зразу ж потрапили під рушничний вогонь. Турки покидали гармати, залягли в окопах і майже в упор стріляли в нападаючих. Падали вбиті і поранені.

– Швидше, браття!– гукнув Джонс і піддав ходу.– Швидше!

Козаки поспішили за ним і за хвилину опинилися в окопах. Турки схопилися за шаблі. Зав’язався рукопашний бій. Адмірал був примітною мішенню: його мундир, еполети та білий шовковий шарфик на шиї зразу привернули увагу противника – і кілька яничарів з шаблями наголо Кинулись до нього.

– Керіме!– гукнув Івась.– Пильнуй!

І, розрядивши пістоль у груди найближчому яничарові, що пер напролом на адмірала, підставив свою шаблю під шаблю іншого нападника – зчепився з ним.

Яничар не піддавався – оборонявся затято, намагаючись дістати Івася своєю гострою шаблею. І таки дістав – черкнув поковзом по кисті лівої руки, аж кров бризнула додолу, але тут же і сам упав навзнак від влучного удару. З другого боку адмірала захищали Недашківський та Керім. Сам Джонс успішно орудував шпагою. Всі вчотирьох вони пробивалися вперед, мов таран. І турки раптом втратили бойовий запал, завагалися, а потім один за одним почали відступати до фортеці. Та й було їх менше, ніж козаків.

Серед загального гамору і галасу здалеку почувся голос отамана Головатого:

– Наддай, браття! Вперед! На плечах утікачів увірвемося в фортецю!

Але страх додав ворогам сил. Турки тікали, мов стадо нажаханих оленів. Перед ними завчасно відчинилися ворота, і вони юрбою, штовхаючи один одного, ринули до них.

Козаки наздогнали задніх і сподівалися разом з ними ввірватися всередину, але в останню мить упали важкі залізні фати, придушуючи тих, що потрапили під них. Ворота зачинилися. Кілька десятків яничарів, що не встигли проскочити, запросили у козаків “аману”, і їх, обеззброєних, повели назад, до берега.

Взяти фортецю знаскоку не пощастило. Головатий наказав відходити до турецьких окопів. Тут стояли залишені напризволяще гармати, лежали бомби з гнотами та чавунні ядра, в земляних нішах в мішках горів порох.

– Розвертайте гармати!– гукнув отаман.– Забивайте заряди! Наші гармати із суден зняти, перенести на берег – пальнемо так, щоб Осману-паші у фортеці стало жарко!

За годину вся козацька артилерія, включаючи і ті гармати, що були захоплені у ворога, була установлена на узвишші і залпом ударила по фортеці.

Тим часом з протилежного боку до острова підійшла ескадра де Рібаса, наблизилася до берега, наскільки було можливо, і теж відкрила ураганний вогонь. У фортеці спалахнули пожежі. Від прямого попадання ядра завалився високий мінарет мечеті. Жахливі крики поранених, обпалених вогнем та ошалілих від страху яничарів струсонули низьке, сіре небо.

Фортеця відповідала поодинокими пострілами, бо всі зняті зі стін і установлені на кручах гармати опинилися в руках козаків.

Наближалася неминуча розв'язка.

– Швидше заряджайте, бісові діти!– підбадьорював козаків Головатий.– Піддайте вогню! Припечіть яничарів так, щоб попросили пощади! От так! Славно! Славно!

У цю мить фортецю струсонув страшний вибух. Задрижала земля. Стовп вогню піднявся високо вгору над подзьобаними, мов віспою, стінами. А слідом за цим із-за них долинув ще сильніший крик жаху.

Козаки остовпіли і перехрестилися. Навіть стріляти перестали. Головатий уже було рота розкрив, щоб дати нагінку гарматам, та тут розчинилися ворота фортеці і з них вивернув гурт яничарів, що в один голос закричали:

– Аман! Аман! Здаємося! На милість Аллаха!

Головатий подав знак адміралу Нассау-Зігену – і ескадра теж припинила пальбу. Стрілянина вщухла. Турки виходили з фортеці, кидали на землю шаблі, ятагани та рушниці, яничарки, збивалися в купи, схавали на коліна – обличчям на південь і кланялися Аллахові, дякуючи за порятунок.

Настала тиша. Козаки ринули у фортецю. Незабаром кілька їх повернулися з невільниками. Доповіли отаманові та товариству:

– Ось, батьку, знайшли в темниці двадцять п’ять наших бранців-запорожців, конали в казематі від голоду та холоду. Але всі живі..

Схудлі, зарослі бранці доземно кланялися отаманові і всьому товариству, обнімали знайомих, витирали з очей сльози радості.

– Спасибі, отамане, спасибі, браття! Хай Господь порятує ваші душі, як ви нас порятували!

До самого вечора запорожці гасили пожежі, підраховували здобич. А була вона немала: одинадцять турецьких корогов, двадцять одна гармата, багато зброї, а ще більше припасів, призначених для Очакова.

Головатий наказав поховати загиблих, гармати знову поставити на фортечні мури, а свої – переправити на човни, залишив у фортеці залогу з трьохсот чоловік і наступного дня, прихопивши з собою Османа-пашу та військові знамена турків, відплив назад, до Василькова.

Ради такої важливої і давно очікуваної перемоги Потьомкін сам прибув до Коша, щоб подякувати переможцям і нагородити Георгіївськими хрестами та медалями тих, що відзначилися.

Церемонія відбувалася біля церкви. Запорожці вишикувалися в дві шеренги. Отамани на чолі з Антоном Головатим стали попереду. Потьомкін подякував усім за визначну перемогу, за хоробрість і першому Головатому повісив на шию хрест Святого Георгія. Таку ж нагороду отримали всі отамани, які брали участь у штурмі Березані.

Коли церемонія вже кінчалася, раптом прибула запорізька кіннота на чолі з кошовим Чепігою. Виявилося, що, поки Головатий брав Березань, Чепіга зробив блискавичний рейд до Хаджибея [14]14
  Хаджибей – сучасна Одеса.


[Закрыть], розгромив у ньому турецький гарнізон і, головне, спалив гамазеї з борошном та іншим продовольством, призначеним для залоги Очакова.

– Ну, братця, ви – герої!– вигукнув Потьомкін.– Вважайте, що Очаків тепер наш!

На радощах він тут же роздав отаманам хрести, що залишилися, а всім учасникам рейду до Березані та Хаджибея – срібні медалі за хоробрість.

Івась стояв передостаннім у шерензі і в міру наближення “найсвітлішого” все більше втягував голову в плечі. Він ладен був провалитися крізь землю, аби не зустрітися з ним віч-на-віч. Знав: упізнає – запроторить у тюрму або в Сибір. Та й канчуків накаже всипати! Жевріла маленька надія: агей не впізнає, бо ж одноокий!

Потьомкін простягнув руку до солдата, котрий позаду ніс корзину з нагородами, взяв медаль, ступив крок наперед і підвів свої важкі очі на Івася. Вираз подиву промайнув по його одутлому обличчі. Упізнав!

– Ба! Ба! Ба!– вигукнув він.– Ти? Чумак із Кременчука? Чому ти тут? Чому не в придворному хорі? Ти знехтував монаршею волею? Ослухався мого наказу? Як ти тут опинився?

Івась отетерів і мовчав. Язик – мов отерп, не міг вимовити слова. В живому оці Потьомкіна блиснув гнівний вогонь.

– Ти що – оглух? Я питаю тебе – як ти тут опинився? Адже твоє місце – в Петербурзі! Така була воля цариці! Ти розумієш?

Івась мовчав. Він не знаходив, що сказати.

Потьомкін від цього ще більше злився. Назрівала буря.

І тоді з другого ряду почувся голос:

– Ваша ясновельможність, дозвольте слово мовити!

– Виходь!– неохоче погодився Потьомкін.– Ти хто?

Наперед вийшов немолодий уже, поважний запорожець.

– Я запорожець Безкровний, земляк цього молодика і його вчитель військової справи... А раніше чумакував... Ми з Івасем були разом у Кременчуці, і я знаю всю ту історію... Так от, скажу вам, ваша ясновельможність, святу правду: це ми, чумаки, не пустили Івася до Петербурга, бо нас чекала ще довга дорога в Крим, кожному було ще багато роботи, кожна пара чумацьких рук – на вагу золота! Як було відпустити?

– Та чи ви розумієте, що це непослух?– загримів Потьомкін і притупнув ногою.– Я не знаю, хто допомагав йому. Я знаю, що винен він сам, бо вчинив усупереч волі імператриці! Я позбавляю його нагороди! Я наказую заарештувати його!

Зі свити вийшли два молодці офіцери, стали обабіч Івася. Із старшинського строю метнулися Антон Головатий та Поль Джонс. Не змовляючись, одночасно стали перед головнокомандуючим.

Першим почав Головатий.

– Найсвітліший князю! Не звольте гніватися! Івак – хоробрий воїн і заслуговує найвищої похвали! Я прошу вас бути справедливим...– Він понизив голос: – Погляньте – запорожці невдоволені, хвилюються!

Але Потьомкін пропустив зауваження Головатого мимо вух.

– Антоне Андрійовичу, не проси... Я не можу його нагородити: він знехтував волею її величності, не виконав мого наказу! Розумієш?

Обвинувачення було занадто серйозне. Івась стояв ні живий ні мертвий... Думка стукала в череп. Що робити? Тікати? Не втечеш. Проситися? Упасти на коліна? Хто на це зважить? Ждати неминучого, як віл обуха? Але ж це каторга або й смерть! Що ж робити?

Поки його серце калатало в грудях від цих думок, перед Потьомкіним став Поль Джонс, відсалютував двома пальцями.

– Мілорде, наскільки я зрозумів, ви звинувачуєте мого побратима Івака в якихось давніх гріхах,– Івась не зрозумів його мови, як не вслухався в його слова. А Джонс вів далі: – Не знаю, в чому провинився він, але яка б не була його вина, війна, по-моєму, все уже списала... Він брав участь у кількох боях, проявив себе відважним воїном, а вчора, рятуючи мене, пролив свою кров. Я прошу вас, мілорде...

Потьомкін перебив його.

– Адмірале, ви перевищуєте свої повноваження!

– Ні, мілорде, я прошу, а просьба ніколи не може перевищувати нічиїх повноважень. Просити можна навіть імператорів, в тому нема нічого протизаконного.