Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц)

9.

Катря довго стояла розгублена, приголомшена цією зустріччю з Василем і розмовою з ним. Господи, думала вона, ще тільки цієї напасті мені не вистачало. Мало, що старий Хуржик зиркає, мов кіт на сало, то треба ж, щоб і син почав приставати зі своїм коханням. І обидва навіть не заїкнулись про те, чи лежить її серце до них, ніби вона не жива людина, а якась бездушна деревина. Мовляв, що там питати про почуття якоїсь наймички, батрачки! Голодранка, вона щаслива буде стати дружиною багатія! Прийде на все готове! Стане господинею на всі Лубни! Хіба дурна буде відштовхувати щастя, що само йде до рук?

Сумна усмішка промайнула на її устах.

Який, одначе, холодний і жорстокий світ! Які безсердечні в ньому люди! Що батько, що син – одного поля ягоди! Страшно їх! Вони ні перед чим не зупиняться, аби лиш домогтися свого. І жоден не сказав ласкавого слова, не поцікавився, як ти живеш, чи видужала мати і чи має що їсти. Адже вже другий місяць кінчається, як була вдома, як відвезла їй трохи харчів, а ніхто не запитав, що там, як там. Може, знову з голоду пухла б, коли б не Івась, котрий, вдруге їдучи по сіно на луг, тайкома від господаря набрав борошна та сала і відвіз у Мацьківці.

Згадавши про Івася, вона трохи заспокоїлася. На душі стало тепло. Який хороший він, який добрий і уважний! І, здається, кохає її, хоч і не каже про це. Чи то соромиться, чи жде слушного часу.

– Однак чого ж я тут стою?– промовила сама до себе.– Я ж обіцяла йому, що буду в церкві!

Церква Святої Трійці була невелика, дерев’яна і стояла неподалік від ярмаркового майдану. Тут було ще більш людно, ніж на ярмарку, але того гамору, що там, не чулося, бо зібралися переважно бабусі та дідусі з онуками.

З відчинених дверей доносився спів півчих та глухуватий голос старенького отця Гервасія. Жив він по-сусідству з Хуржиком і щоранку дибав до заутрені та щовечора до вечірні. Якось, зустрівши її на вулиці, запитав:

– Чия ти, дівчино?

– Хуржикова,– відповіла вона, не вдаючись у пояснення.

Священик здивувався.

– Я хіба у Хуржиків є дочка?

– Та ні, наймичка я, панотче,– зніяковіла Катря.

– А-а, наймичка... Шкода, що не зайшла до мене. Мені

теж потрібна наймичка. Тобі у мене було б добре!.. Господарство в мене невелике...

Це було делікатне запрошення, і Катря пошкодувала, що не має права піти від Хуржика, бо заборгувала йому за харчі для матері.

– Дякую, панотче. Мені справді у вас було б ліпше. Та зараз я не можу піти від господаря...

– Розумію, розумію,– відразу погодився панотець.– Злидні завели в кабалу, а вибратися з неї, як і з ями, нелегко. Та все ж зумій, дівонько, вибратися!

Катря зітхнула. Справді, нелегко. Запряглася в ярмо – та й, мабуть, на все життя!

Вона заглянула в притвір, щоб якось протовпитися в церкву, але там було повно-повнісінько парубків. Ще чого доброго піднімуть на глузи. Не вирвешся. Тому облишила цей намір. Відійшла до церковного фарбованого паркана і сіла на лавочку.

Задумалася. І все про одно і теж – про батька і сина Хуржиків. Ой, заплутають вони її! Відчуває серце – не добром усе це скінчиться. Не добром! Ославлять на всі Лубни – і виженуть, мов собаку! Що тоді, Катре? Як жити? Що буде з нею самою, з матір’ю?

Раптом почула, що поряд хтось присів. Підвела голову, глянула – Івась. Як завжди, у своїй незмінній розхристаній свитині, шапці-бирці та зашкарублих ялових чоботях, – видно, з хазяйської ноги.

– Ось і я!– промовив він стиха.– Не забарився – все попорав. А Хуржик однак не хотів відпускати, та я сказав йому: “Не пустиш – однак піду, але вже назовсім! Не тільки світу, що в вікні...” Відразу пом’якшав і відповів: “Ну, йди вже, йди!.. Та повертайся завидна!” І чого він став такий лютий, немилосердний? Ніби гедзь який укусив його!

Катря несподівано уткнулась обличчям йому в плече – заплакала. Івась оторопів.

– Ти чого? Перестань! Люди ж дивляться!

Ніхто на них не дивився, але людей довкола справді було багато, і Івась трохи відсунувся від дівчини.

Катря рукою витерла на обличчі сльози.

– Нічого, Івасю, ти не знаєш!..– прошепотіла сумно.

Івась стиснув у своїй гарячій долоні її холодні пальці.

– А що я повинен знати?

Катря вивільнила руку.

– Довго розповідати.

Івась надув губи.

– Як довго, то й не починала б... А почала – розповідай!

– Тут, на людях, та й ще коло церкви, не хочу. Ходімо куди-небудь!

– Ну, ходімо!– Івась устав.– Якщо хочеш, покажу тобі козацьку фортецю та Сулу.

Вони перейшли на Ярмарковий майдан, добралися по Пирятинській над гору і ступили на перекидний міст, що з’єднував місто з фортецею. Звідси відкривалися засніжені засульські далі та Засулля з Солоницею. Над Сулою, за гаєм, блищала проти сонця гола Лиса гора. Попереду, на горбі, вивищувалася полкова козацька фортеця.

Влітку тут, мабуть, було гарно, але зимовий краєвид був білий, згладжений, одноманітний і навівав тугу.

Катря зупинилася на мосту, схилилася на перила і заплакала знову.

Івась схилився до неї.

– Ну, що з тобою? Чого ти? Я образив тебе?

Катря підняла заплакані очі, крізь сльози усміхнулася.

– Ні, ти мене не образив.

– То в чім же річ?

Катря почервоніла.

– Хуржики пристають – і батько, і син.

Івась зблід, задерев’янів на виду.

– Хуржики? І старий, і молодий? Та пошли ти їх до чорта!

– Легко тобі сказати.

– Ну, якщо боїшся, то я пошлю! Та ще й не так!

– А при чому ж тут ти?

– Як – при чому? Катре! Хіба не розумієш?

– Не розумію.

Івасеве обличчя почало поволі рожевіти. Він зніяковіло пробубонів:

– Ну, я думав, що ти давно здогадалася... Я ж кохаю тебе, Катрусю! Розумієш – кохаю!

Катря прихилила голову до його грудей, прошепотіла радісно:

– Голубе мій! І я тебе... Ось тобі хрест! І ніякі хуржики тепер мені не страшні!

Вона перехрестилася і знову припала до нього. А Івась узяв її голівку в руки і почав цілувати – і в рожеві щічки, і в ясні очі, і в малинові вуста.

– Люба моя! Єдина! Я такий щасливий!

Вони обоє були щасливі і довго ще стояли на перекидному дощаному мосту під стрімкими валами козацької фортеці. І хоча тут повівав дошкульний морозний вітерець, їм було тепло: їх зігрівало щире юне кохання.

Лиш коли сонце сіло за дахи будівель на горі, Катря сплеснула руками.

– Ой Боженьку! Як пізно вже! Ходімо, Йвасю! Бо Хуржик, мабуть, давно виглядає нас і зичить нам чортів і в живіт, і в печінку!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1 .

Великдень видався ранній, але сніги вже зійшли з землі, і люди раділи весні.

У понеділок, на другий день Великодня, в корчмі бунчукового товариша Михайла Оріхівського зібралися лубенські та засульські чумаки.

Зібралися вони на раду, – тому сторонніх у корчму не пускали. Платили оптом – за вечір.

За довгим столом, заставленим різними наїдками, жбанами з пивом, череп’яними кухлями, чарками та плесковатими пляшками з горілкою, сиділи поважні чоловіки – в сукняних чумарках, підстрижені “під макітру”, трохи вже захмелілі, і вели розмову про наступну поїздку до Криму по сіль.

На чільному місці, бо був найбагатший і споряджав у дорогу десять паровиць, сидів Хуржик, жував солонувату тараню і, запиваючи холодним пивом, з внутрішньою тривогою чекав хвилини, коли можна буде розпочати мову про отаманство. Як і в попередні походи до Криму, і тепер йому дуже хотілося стати отаманом чумацької валки, бо мав характер самолюбний і владний. Не терпів, коли над ним хто-небудь верховодив. Однак знав, що чумаки, пам’ятаючи з власного досвіду його крутий норов, можуть на цей раз обрати когось іншого. Ну, хоча б Пилипа Зайця, теж не бідного чумака, чи Трохима Задою, котрий уже приміряється до отаманства, бо, ще коли сідали за стіл, ніби ненароком, обмовився, що нині бере в дорогу десять возів, тобто не менше, ніж він, Хуржик. Отож треба якось випередити обох та й прихилити до себе тих, хто не може чи не хоче перейти йому шлях.

Помітивши, що пива в жбанах залишилося на денці, а пляшки стояли порожні, він гукнув до молодої шинкаревої дочки:

– Гей, шинкарко, чого стоїш? Хіба не бачиш, що посуд сухий – ні пива, ні горілки вже не стало? Ось на червінця та принеси нам з льоху, щоб холодніше було! Та й смаженини підкинь у миски, щоб було що покласти на зуба! Та ще й в’язку тарані не забудь! Щоб усі знали, як гуляють лубенські чумаки! Нічого не шкодуй! Я плачу!

Чумаки схвально загули:

– Ой, як добре! Оце так утнув Семен Михайлович! Далебі, не поскупився!

А коли шинкарка поставила на стіл пляшки та дерев'яне відерце з холодним пивом, а в миски вивернула зі сковороди запашні шматки підсмаженої золотистої ковбаси, молодий засульський чумак Терентій Кваша, відомий у всій окрузі співак і вигадник, раптом заспівав:

 
Славно, браття, славно, славно, браття, жить!
З нашим отаманом не доводиться тужить!
 

Тут же пісню підхопили всі, хто сидів за столом, і в стелю ударив могутній грім приспіву:

 
З нашим отаманом не доводиться тужить!
 

Співав і Хуржик. А коли пісня скінчилася, запитав ніби між іншим:

– До речі, браття, чи не пора нам подумати над тим, хто очолить нашу валку? Кого отаманом оберемо? Яка ваша думка? Та перед тим, як сказати слово, давайте промочимо горло, щоб у ньому це слово не застряло!

Це сподобалося всім. Налили в чарки – випили, закусили ковбасою. А Терешко Кваша ударив долонею по столу.

– Браття, та якого ліпшого отамана, аніж Семен Хуржик, нам треба? Га? Адже не раз уже водив нас до Криму і благополучно приводив додому! Своє отаманське діло знає! Справедливий! Не скупий! Не знаю, як хто думає, а, по-моєму, ліпшого не зіськати!

Чумаки загули знову:

– Ні, ні, не зіськати! Хай Хуржик буде нашим отаманом! Ми віримо йому!

Хуржикові від радощів перехопило подих, але, як належить у такому випадку і зважаючи на старовинні чумацькі звичаї, почав відмовлятися:

– Не заслужив я, браття, такої честі! Їй-богу, не заслужив!

На це вже добре захмелілі чумаки ревнули:

– Заслужив, батьку! Заслужив!

– Та й щось старіти я став, панове товариство!– не здавався Хуржик, бажаючи, щоб його попросили ще раз.– Може б, молодшого обрали? Га?

– Ти ще не старий, Семене!– заперечили чумаки.– Перша-ліпша дівка побіжить за тобою, аби тільки гукнув! А молодому отаманувати рано – хай спочатку розуму набереться!

Далі відмовлятися не годилося, тому Хуржик підвівся і, вклонившись, сказав:

– Дякую, браття, за довір’я. Ось вам хрест,– він перехрестився,– що порядкуватиму в дорозі справедливо, нікого не кривдячи. І мій перший наказ: як тільки завруниться трава і буде паша для коней та волів, так і виступаємо! Кожен до того часу хай заготує все необхідне для далекої дороги: сухарів, пшона, гречаної крупи, сала, кремінь і кресало, запасні осі. Що там ще?

– Знаємо! Знаємо!– закивали головами чумаки.– Не вперше!

– Ну, якщо знаєте, то Бог вам на поміч! Тоді, Терешку, промочи пивом горло та й заведи нам нашої, чумацької!

Терешко ковтнув з кухля, підпер щоку кулаком і тихо завів:

 
Ой, горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі.
Чумаченьки ішли —чаєняток найшли, мале гніздо розтоптали – чаєнят забрали...
 

Пісня була сумна. Терешків тужливий голос залітав у саме серце, але в Хуржиковім серці було радісно. Наступає весна красна, а з нею простелиться нелегка дорога до Криму. Нелегка, однак люба кожному справжньому чумакові. А особливо коли ти не просто чумак, а отаман цілої валки і під твоєю рукою буде кілька десятків готових на все молодців!

Він і собі на радощах приєднав свій голос до пісні, що була до душі кожному чумакові.

2.

Додому Хуржик приплентав добре напідпитку. Була вже глуха ніч, коли зайшов на подвір'я. Собака вискочив з будки, радісно заскавулів, стрибав на груди, лащився, як дитина. Хуржик погладив його за вухами, п’яно заварнякав:

– Що? Радієш? Любиш господаря? У-у, ти мій хороший песику! Один ти мене розумієш! А більше – ніхто! Один ти за мене душу покладеш! І захистиш, коли що! А більше – ніхто! Дай я тебе поцілую!– і нахилився до собачої пащі. Той лизнув його по губах мокрим гарячим язиком.– Отак! Бачу, бачу, що ти не тільки любиш мене, а й поважаєш... Як добрий друг!

Він би й ще варнякав, та раптом почув, як брязнула клямка біля стайні, де жив у комірчині Івась, і помітив, що з дверей шмигнула невисока дівоча повстать.

Катря!

Гострою швайкою кольнуло в серце. Катря була у Івася! Його вимріяна Катря, його наймичка вечорами, криючись від нього і від усіх, тайкома навідується в хатину до парубка!

Темна кров шугнула йому в голову. Шалена лють, що враз роздерла йому груди, скаламутила розум. Він відштовхнув від себе ногою собаку, що ображено заскавулів від болю, і притьмом рвонув навперейми дівчині.

Перейняв посеред двору, шарпнув за плече – аж дівчина заточилася і злякано скрикнула. Дихнув на неї горілчаним перегаром.

– Ах ти, стерво! Шльондра! То куди це ти вчащаєш? Як ти посміла! Та я задушу тебе ось тут на місці, як щеня!– і довгими цупкими ручищами щосили здушив дівчину у ведмежих обіймах.

Катря закричала:

– Люди-и! Рятуйте!

– Цить! Замовкни! Бо тут тобі й смерть буде!– ревнув розлючений Хуржик, сам не усвідомлюючи до ладу, що діє.

Та в ту ж мить відчув, як чиїсь міцні руки охопили його ззаду і здушили так, що захрускотіли ребра. Він випустив Катрю, вигукнув:

– Хто тут? Хто сміє? Пусти!

Над вухом почувся твердий Івасів голос:

– Я смію, дядьку Семене! Я! Ось як пожбурю тебе на землю, то й не встанеш! Тоді знатимеш, як чіплятися до дівчини! Старий шкарбан!

Хміль ураз випарувався з Хуржикової голови. Він і сам мав неабияку силу, а тут відчув, що вирватись із Івасевих рук не зможе. Парубок стиснув так, що й не дихнути.

– Пусти!

Івась послабив обійми – відступив на крок. Хуржик полегшено зробив повний вдих і зарепетував на весь двір:

– Розбійнику! Харцизяко! На кого руку здійняв? На свого господаря? На свого благодійника? Та знаєш, що я з тобою

зроблю? В холодну посаджу! Під суд! У москалі [1]1
  У москалі – в солдати.


[Закрыть]віддам! У Сибір! Згниєш там, мов падло! Я так тобі цього не прощу!

Заглушений люттю і власним криком, він не почув скрипу хатніх дверей і не помітив, як на ганок вискочили перелякані син Василь та стара Параска. Простоволосі, в білих полотняних сорочках, взуті на босу ногу, бо схопилися з постелі зопалу, почувши крик, вони завмерли з несподіванки. Думали – справді якісь розбійники напали, а виявилося – усі свої: батько, Івась, Катря. Але чому вони підняли такий крик, таку колотнечу? Що стряслося?

А Хуржик і далі біснувався. Серце його клекотало гнівом. Тепер його гнів був направлений проти Катрі, що стояла похнюплено віддалеки.

– А ти, дівко, розпуснице! Отак ти віддячуєш своєму благодійнику, котрий рятує тебе і твою матір від голодної смерті? Що надумала! Піти вночі до парубка! Вижену геть, щоб і ноги твоєї тут не було! Але спочатку відроби мені борг! Не думай, що вже розрахувалася зі мною!

– Семене!– подала голос з ганку Параска.– Ти чого розкричався? Чого серед ночі людей чудуєш? Напився – то йди спати! І нас розбудив, і сусіди, мабуть, посхоплювалися. Дивуються – що там у Хуржика зчинилося? Чи не пожар? Та й Ганна стривожилася, бідна! Йшов би ти в хату! А то знайшов причину для гвалту —дівчина вибігла до парубка на побачення! Чи й не дивина!

Стара відразу здогадалася, чому господар так знавіснів, та при Василеві не хотіла розкривати тієї таємниці. Їй і невтямки було, що Василь уже й сам здогадався, чому батько такий розлютований. Здогадався – і вжахнувся. Івася він по недосвідченості юнацькій не сприймав усерйоз, бо в голові його не вкладалося, щоб молода, гарна дівчина, якщо не дурна, могла віддати перевагу голодранцю-наймиту перед хазяйським сином, що мав колись успадкувати таке велике господарство. А ось батько... Мати, по всьому видно, довго не протягне, і він стане вдівцем. А що тоді?.. Звичайно, тоді він матиме повне право одружитися з ким захоче. Навіть і з Катрею.

Коли в його голові блискавично сяйнули ці думки, йому, незважаючи на нічну прохолоду, враз стало жарко. Світло в його душі померкло, погасло, холодною гадиною заповзла в серце безнадія.

Несподівано для самого себе він раптом вигукнув:

– Тату, ану перестань кричати! Зайди в хату! Сором який!

Голос його був різкий і вимогливий – аж старший Хуржик рота роззявив з подиву. Це вперше в синові проявився твердий батьківський характер.

Хуржик востаннє кинув злий погляд на Івася, погрозив йому кулаком і поколивав до хати, а проходячи мимо Катрі, суворо буркнув:

– А ти чого стовбичиш? Геть мені спати!

3.

Ранок був безхмарний. Івась схопився зі своєї солом’яної постелі задовго до того, як за Сулою піднявся край неба і бризнули на землю малиновогарячі промені сонця. Він був певен, що Хуржик вранці вижене його з двору, однак, як завжди, напоїв усю живність, погодував корів, заклав коням сіна, а волам – трясянки, тобто суміші вівсяної та гречаної соломи з сіном, і був немало здивований, коли побачив, як Хуржик вийшов надвір, потягнувся, пройшовся подвір’ям, і, жодного слова не сказавши наймитові, ніби й не було вчора між ними сутички, повернув до хати.

Вражений Івась аж занімів. З чого б це? Що трапилося? Чи задумав щось лихе і вичікує до пори до часу? Чи, швидше всього, дуже вже не хочеться самому братися за ту роботу, яку так старанно день у день виконує наймит?

А коли Параска покликала снідати і поставила посеред столу велику череп’яну миску з кулешем, а Хуржик, недбало перехрестившись, перший запустив у неї свою ложку, Івась зрозумів, що за ніч все чомусь перемінилося.

Їли всі мовчки. Про вчорашнє – ні слова. Тільки після сніданку Хуржик підвів на Івася очі.

– Ти ось що. Повитягаєш з возівні вози та мажі і передивишся ретельно. Де щось не так, полагодиш, підрихтуєш. Бо скоро ж – у Крим, по сіль! Особливо вісі та ярма щоб були справні! Та й усе щоб було справне – і колеса, і халабуди на вози, щоб дощі солі не розмочили, і казан – кашу варити. Все, все!

Івась дивувався. Ніби хто підмінив Хуржика. Ніби забув про вчорашню сварку. Яка тому причина?

Відповіді він не знаходив, а тому буркнув:

– Гаразд, усе зроблю. Не вперше,– і запитально глянув на Катрю, що сиділа навпроти.

Дівчина нерозуміючи здвигнула плечима. Видно, вона теж була вражена поведінкою Хуржика. Ждала вранці грози, а виявилося – її пронесло. Або, як кажуть, з великої хмари випав малий дощ.

Зустрівшись після сніданку на подвір’ї, на ходу перемовились.

– Що це сталося за ніч з Хуржиком?– спитав Івась.

– Не знаю,– відповіла Катря.– Чи п’яний був та проспався, чи надумав щось та прикидається невинним ягнятком... Не знаю.

– Ну, що ж, поживемо – побачимо,– філософськи завершив.

4.

Тим часом у сім’ї Хуржиків ця історія мала своє продовження.

Зразу по сніданкові Василь зайшов до матері. Вона лежала на високих подушках – стогнала. На її блідих, аж воскових, щоках цвів хворобливий червінь-рум'янець.

Синове серце стиснулося від болю.

– Мамусю, як тобі?– кинувся він до ліжка, опустився на коліна і поцілував її холодні руки.– Ти снідала?

Вона погладила його по вихрастій чорній голові, як колись малого.

– Снідала, Василечку, снідала,– прошепотіла кволо.– Скільки мені треба! Спасибі Парасці – я доглянута... А ти чого прийшов? Кажи! Бачу – щось непокоїть тебе. По очах, по виду твоєму бачу. Ну?

Василь справді за минулу ніч змарнів, бо не спав ні хвилини. Розмова з Катрею на базарі дошкульно вразила його, а ще більше вразило несподіване відкриття, що батько спалахнув і розгнівався на Катрю та на Івася неспроста: кохає він дівчину! Кохає і має якусь надію на взаємність!

Цей здогад так вразив його, що він ще увечері ледве утримався, щоб не зайти до матері і повідати їй про свої тривоги. Утримала лиш думка, що все це так її схвилює, як і його або й більше, і вона також не спатиме всю ніч.

– Матусю, я хочу женитися,– випалив він, зашарівшись та опустивши очі додолу.– Прийшов порадитися з тобою.

Мати полегшено зітхнула.

– Ху! А я думала, у тебе якась біда. А це ж радість! Бог на поміч, сину!

Василь сів на ліжко, безнадійно махнув рукою.

– Е-е! Яка там радість!

– Що ж так?

– Немає взаємності.

– Хто ж вона? Я знаю?

– Знаєш. Катря.

– Яка Катря? Наша наймичка?

– Так. Вона!

– І ти в неї дуже закохався?

– Дуже! Жити без неї не зможу!

– А вона?

– Мені здається, вона любить Івася.

– Ну от бачиш! Та що ж нам робити?

– Поговори та з нею, мамо. Невже вона така дурна, що піде за наймита?

– А батькові ти казав?

– Ні.

– Ну, от – і батькові не казав! А треба! Ти ж не сам собі живеш, а в сім’ї. Батьки повинні все знати і благословити на шлюб. Або відраяти.

– Ніхто мене не відраїть! А батько не дозволить!

– Звідки та знаєш?

Василь зніяковів. Не казати ж матері про свою підозру! Він і не здогадувався, що мати своїм жіночим серцем давно відчула це.

– Знаю. Просто знаю – і все.

Мати промовчала, потім твердо сказала:

– Ану, поклич батька! Поговоримо всі троє – по душам!

Василь привів батька.

– Ну, що тут трапилось?– присів біля столу.– Болить щось?

– Поговорити треба, Семене,– сказала мати.– Василь хоче женитися!

– Що-о?– Хуржик аж рота роззявив, повернувшись до сина, втупився в нього чорними очищами.– Кого ж ти хочеш брати?

Василь почервонів і мовчав. На поміч йому прийшла маги:

– Катрю.

– Яку Катрю? Кажи ясніше, Ганно!

– Та нашу ж! Наймичку! Яка ж тут ще Катря є?– і Ганна пильно глянула на чоловіка.

Хуржик здвигнув плечима, процідив крізь зуби:

– А ще чого він захотів? Наймичку! А жебрачки, що милостиню просить під церквою, не хоче? Не буде цього! Не буде йому мого благословення! Якщо хоче женитися, то будь ласка! Знайдемо дівчину з достойної сім’ї – і хай жениться! А наймичку брати – ні! Я не дозволю!

– Але ж, тату, нікого іншого мені не треба,– несміливо заперечив Василь.—А що наймичка – то й хай! Слава Богу, багатства у нас досить!

– Який ти розумний! А ти його надбав?– скипів Хуржик.

– Семене!– втрутилася в розмову Ганна.– Ну, що бо ти говориш! Ти ж не наймита збираєшся женити, а сина! Єдиного сина!

– Тому й не дозволяю, що це єдиний син, а не якийсь там наймит! Та з нас будуть усі Лубни сміятися!

– Ну, й хай сміються,– буркнув Василь.– Не дуже страшно!

– Тобі не страшно, а мені соромно буде.

– А кого ж ти хотів би мати за невістку, Семене?– спитала Ганна.

Вона розхвилювалася. Рожеві плями аж палали на її блідих щоках, сиві коси розмоталися по подушці, а змарнілі очі блищали хворобливим блиском.

Хуржик сердито гримнув:

– Та чи мало в Лубнах дівок? І з пристойних родин! Ну, хоча б у Оріхівських – яка гарна дівчина! За нею вони, мабуть, і корчму віддадуть...

– Дуже треба мені ваша корчма!– не здавався Василь.– Не з корчмою ж мені жити!

Останні синові слова боляче хльоснули Хуржика по серцю. Вони нагадали йому його власне женихання, коли він зазирнув на добро померлого хазяїна і одружився з його вдовою. Чи ж зазнав він щастя?

– Досить! Занадто ти розумний став!– і вдарив долонею по столу.– Ти ще молодий женитися! Молоко на губах не висохло, а туди ж! Та й не час! Мати хвора лежить, ледь жива. Я через тиждень-другий іду в Крим... А тобі приспічило!.. Викинь дурощі з голови! Іди! Розпустився!

Мало не плачучи від образи, Василь вийшов з кімнати і причинив за собою двері.

Ганна важко відкинулася на подушку, дивилася на чоловіка осудливо, навіть з гнівом.

– Ну, навіщо ти його так? Хлопцеві вже вісімнадцять літ – міг би й женитися... Чи, може, самому закортіло?

– Що-о?– Хуржик аж підскочив на стільці.– Ти знову за своє?

– Те, що чуєш! Василь теж уже помітив, як ти глипаєш на дівчину... Хоч би Бога побоявся! Хоч би смерті моєї діждався! Сором який!.. Я забороняю тобі думати про неї! Вона ж не пара тобі, бо ровесниця синові! А якщо не послухаєш, а зробиш по-своєму, я прокляну тебе! З того світу встану – і прокляну!

Хуржик схопився і кинувся до дверей:

– Тьху на тебе, дурноверха!– плюнув і вискочив з кімнати.