Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 23 страниц)

2.

Знімаючи з графа шубу, лакей радісно шепнув:

– Вашмосць, ваш братик приїхали! Тільки що!

Олександр Андрійович аж кинувся.

– Ілько? Де він?

– Там, вашмосць! – і рукою показав на двері до кабінету.

Тепла хвиля радості наповнила груди графа. Він безмірно любив Іллю, що був молодший за нього майже на десять років, опікав його, протегував йому, і той, граф знав, віддячував йому теж щирою любов’ю та відданістю.

Олександр Андрійович заглянув у дзеркало, рукою пригладив волосся на скронях і рвучко відчинив двері до кабінету.

– Ільку! Братику!

Він розставив для обіймів руки і ступив кілька кроків уперед, до Іллі, що підхопився з дивана і кинувся йому назустріч.

Вони міцно обнялися. На оці старшого блиснула сльоза.

– Приїхав! З України! Як же там?

– Все гаразд. Гостинців навіз! Захопив також усе, що ти просив,– літописи старі, батькові та дідові записки...– і кивнув на стосик паперів, що лежали на столі.

– От дякую! Це допоможе в моїй праці!

– Що ти затіяв, Сашко? Щось важливе?

– Отак зразу? Може б, ми пообідали спочатку?

– Устигнемо! Дай роздивитися, словом перемовитися... Скільки часу не бачилися? Та й їсти я ще не хочу – в дорозі перекусив...

– Ну, тоді – сідай!

Він посадив Іллю в крісло, сам сів навпроти, взяв брата за руки, ніби хотів пересвідчитись, що це справді він.

– Подумати тільки, як ми рідко зустрічаємося!

– А будемо ще рідше.

– Що ж станеться?

– Приїхав проситися в діючу армію. Замовиш слово?

– Ну, якщо дуже хочеш, то замовлю. Куди ж?

– Туди, де гарячіше!

– Тоді – до Суворова! Я напишу Олександру Васильовичу!

– От дякую!

– Ну, що ж – пора, давно пора зіпхнути султана в Чорне море! Але будь обережний – не лізь поперед батька в пекло!

– Береженого й Бог береже?

Вони обидва засміялися, згадавши материну приповідку.

– Так, – сказав старший. – Сміх сміхом, а все ж бережись! Ми ще мусимо щось і для своєї вітчизни зробити корисне!

– Для України?

– Так. Це батьків і дідів заповіт!

– Що ж ми можемо зробити?

– Бачиш, в нинішніх умовах небагато. Втрат, яких зазнав наш народ у цьому столітті, нічим не заповнити. Після Полтави ми втратили свою автономну державу, судочинство, військо. Пізніше автономія була відновлена, але така куца, що й автономією назвати не можна. Та найбільшим нашим лихом було те, що народ погруз у темряву, забув своє коріння, славу дідів та пращурів своїх. Школи наші позакривано. При Богданові вони були в кожному селі, навіть жінки вміли читати й писати. А зараз? Не тільки селяни, а й козаки указом цариці перетворені на кріпаків, на гречкосіїв! За одне покоління люди стали темними, затурканими... Починають забувати, хто ми...

– Нерадісну картину ти намалював, Сашко, – похитав головою Ілля.

– Яка є.

– І що ж нам робити? Протестувати? Загубимо не тільки почесті, маєтки, землю, а й свободу чи навіть голови!

– Не дай, Боже! Бачиш, я задумав історію нашого народу – русів, від найдавніших часів до наших днів. Ну, може, не до наших, бо це дуже небезпечно, моє авторство можуть розкрити, а до передостанньої нашої війни з турками, в якій ми обидва брали участь.

– Чому ж русів, а не українців?

– Бачиш, Ільку, я хочу повернути нашому народові справжню його назву, яку він утратив після навали Батия,– Русь! Саме так називалася колись Київська князівська держава. Та й народ, що її населяв, тобто ми!

– Боюсь, давня назва не прищепиться... Що відсохло, те не приросте!

– І все ж спробую! Щоб люди знали, хто ми були, звідки рід свій ведемо! Щоб просто знали, як ми колись прозивалися і під якою назвою знали нас у світі.

– Ну, дай, Боже, тобі здоров’я та успіху! – вигукнув Ілля і враз посмутнів. – А я й не знаю, чим можу прислужишся нашому нещасному народові!

Він по-справжньому був засмучений. Милий, добрий Ілля! Олександр Андрійович підсунув до нього крісло, обняв брата за плечі. В дзеркало, що стояло навпроти, він побачив, які вони схожі Не писані красені, звичайно, але дужі, мов дуби, обличчя вирізьблені не з благородного мармуру, а витесані з того ж таки рідкісного переяславського дуба, але витесані вмілою рукою – крупні голови, стрімкі, розумні чола, проникливий погляд сірих очей в обох, воля й рішучість у всій поставі Недарма ж на війні не пасли задніх, а нині Ілля сам забажав ще раз понюхати пороху!

– Ільку, дорогий мій! – прихилився він до брата. – Доля була прихильна до нас – ми отримали непогану освіту, вибилися, як кажуть, у люди, маємо грунти, маєтки, становище у вищому світі. Але ми ніколи не повинні забувати, за чий кошт цього досягли, – за кошт отого темного народу нашого, який дав нам усе, а собі не залишив нічого – тільки убогість та темноту. За його кошт ми стали просвіщенні Тож і мусимо частку цього світла повернути йому: я напишу книгу, а ти заклади школу. Наприклад, у Ніжині. Там у тебе після смерті батька залишився добрячий шмат землі Насади сад, збудуй гарні будівлі і відкрий гімназію або ліцей. Як можна ще краще прислужитися своїй вітчизні? Прометей дав людям вогонь, а ми дамо світло для душі, для розуму! І слава твоя буде вічна! Народ пам’ятатиме тебе, Ільку!

Очі Іллі заблищали:

– А ти знаєш, Сашко, це думка! Я зроблю так, як ти радиш! Це коштуватиме немало, але народ дав нам більше – його працею ми живемо! Одно мене непокоїть: за мої благодійства ніхто мене не осудить – ні Бог, ні цар, ні вищий світ, а твої наміри небезпечні Тебе назвуть мазепинцем – і втратиш усе: чини, багатство, а може, й волю. Ти граєшся з вогнем!

– Я вже обдумав усе – і тримаю рукопис у великій таємниці Він у мене завжди під замком, а ключ при мені. Хочеш побачити?

– Звичайно.

Олександр Андрійович дістав з кишені невеликий ключик, підійшов до книжкової шафи і відімкнув її, потім з-під нижньої полиці вийняв невелику потайну шухлядку, а з неї – грубеньку книжку в зелених сап’янових обкладинках. Подав братові.

Ілля розгорнув, уголос прочитав заголовок:

– “История русов, или Малой России, сочинение Георгия Кониського, Архієпископа Белоруского" [11]11
  Славнозвісна “Історія русів” була знайдена року 1828-го в містечку Гриневі Стародубського повіту Чернігівської губернії, що належало покійній небозі О. Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. Її виявили члени стародубського повітового суду Лайкевич та Гамапія під час опису міської бібліотеки і показали родичеві О. Безбородька С. Шираю, губернському маршалкові, і той зробив копію для себе. З неї було зроблено ще декілька копій. З 1828 року “Історія русів” поширюється в списках, а видана була О. Бодянським 1846 року в Москві. Автором “Історії русів” довго вважався Г. Кониський, аж поки М. Максимович, порівнявши цей твір з історичними творами Г. Кониського, остаточно упевнився, що він не мав ніякого відношення до цього твору,– не та мова, не той стиль. Історики М. Слабченко, А. Яковлів, М. Возняк та інші переконливо довели, що автором книги міг бути О. Безбородько.


[Закрыть].– Ілля здивовано глянув на брата. – Сочинение Георгия Кониського? Не розумію, Сашко. Причому ж тут наш ніжинський земляк Кониський? Яку причетність має до цієї книжки архієпископ білоруський?

Олександр Андрійович поклав братові на коліно свою важку руку.

– Ніякої, Ільку. Ніякої! Це просто підміна імені...

–Але, як же можна ставити під удар живу людину? Сашко, я не розумію тебе!– Ілля був схвильований, на його щоках виступив рум’янець.– Якщо ця книжка випадково потрапить до чужих рук, Кониський може позбутися сану або й волі!

– Не хвилюйся, Ільку,– заспокоїв його старший брат. – По-перше, рукопис не потрапить до чужих рук, по-друге, нічого крамольного в ньому поки що немає – лише історія наших давніх князів, а по-третє, я попросив у Кониського дозволу поставити його ім’я на цій книжці. Я відверто розповів йому, що і як хочу написати, і він погодився і навіть благословив мене на цей труд. На моє застереження, що справа небезпечна, він поблажливо усміхнувся і сказав, що йому вже сімдесят років і ніщо його не лякає, але він сподівається, що я буду обачний і до небезпеки не дійде.

– Ну, якщо так, то і я тебе благословляю,– сказав Ілля і поцілував старшого брата в голову.– Я буду твоїм першим читачем!

– Дякую, братику. І не тільки будеш першим моїм читачем, а й на випадок моєї смерті виконаєш мою духівницю...

– Рано про це мовити, брате,– перебив його Ілля.

– Е-е, всі ми під Богом ходимо. Ніхто не знає свого часу,– по-філософськи зазначив старший.– Отож слухай, що скажу... На випадок моєї смерті книжку заповідаю тобі – хай зберігається на Україні. Але навіть після моєї смерті вона небезпечна для всього роду нашого. Тому зроби з неї кілька копій, а автограф спали, щоб ніхто не впізнав моєї руки, бо буде нащадкам нашим велика біда. Зрозумів?

– Ще б пак!

– Сподіваюся, до того часу і отець Георгій [12]12
  Георгій Кониський – український письменник, народився в Ніжині в 1717 році, а помер у 1795-му. О. Безбородько пережив його лише на чотири роки і помер у 1799-му.


[Закрыть]відійде в кращий із світів, – тож його ім’я надійно заховає моє авторство, і моя книга нікому зла не вчинить, а користь принесе...

– Ну, що ж, ти розумно розсудив... Зроблю кілька копій і пущу по Україні – хай люди читають! Закінчиш скоро?– Ілля погортав книгу.– О, більше половини! Колосальний труд! І тобі не шкода, що він буде безіменний? Що ніхто з наших земляків у часах прийдешніх не знатиме твого імені як великого патріота України? Невже твоє ім’я залишиться в історії наших сусідів, а земляки якщо й згадуватимуть, то лише як одного з підніжків імператорського трону?

Олександр Андрійович спохмурнів, замислився.

– Звичайно, Ільку, мені шкода, що ніхто в Україні не згадає мене добрим словом, як, наприклад, останнього кошового Калнишевського, але це не дуже засмучує мене. Головне – зробити хоч краплину добра своїй батьківщині, прислужитися їй, а не чекати від неї похвали та почестей. Хоч, правду кажучи, я сподіваюся, що мій стиль допоможе майбутнім історикам через багато-багато років дошукатися правди. А не дошукаються – так і буде “Історія русів” без автора, тобто без справжнього автора, бо авторство Кониського зразу відкинуть,– досить буде покласти поруч мої писання з його писаннями, як явна різниця кинеться кожному в вічі...

– Мабуть, так і буде, Сашко,– погодився Ілля.– Шкода тільки, що тоді нас уже не буде!

Сум його був цілком щирий.

Олександр Андрійович усміхнувся і, поцілувавши брата в голову, підвівся.

– Як казав наш покійний батько: що буде, те й буде, а буде те, що Бог дасть! Не сумуй, братику, а збирайся з духом та почимчикуємо до вечері!

3.

Михайло Безкровний після прийняття хлопців до Коша забрав їх у свій курінь, велику хату, що стояла над лиманом, і наступного дня взявся за їхній військовий вишкіл. Передусім одягнув як слід, видав зброю —мушкета, шаблю, списа, порохівницю, оглянув їх з усіх боків і, залишившись задоволеним, сказав:

– Як на молодиків, тобто молодих козаків, добре! Але мало мати козацький одяг та зброю – треба навчитися володіти цією зброєю, їздити на конях верхи, плавати на чайці, стріляти з гармати та знати й уміти ще багато чого, щоб бути справжнім воїном... Навчаються молодики не менше двох років! Але зараз йде війна, і ви повинні всю цю науку пройти за два тижні!

– Ого! – вирвалося в Івася.

Безкровний усміхнувся.

– Ну, якщо не за два тижні, то за два місяці! Це все залежатиме від того, скільки часу дасть султан... Отож завтра й почнемо!

Наступні два тижні хлопці справді не висихали. І якщо дещо давалося легко,– от хоч би їзда на конях, до якої вони були звичні з дитинства, або стрільба з мушкета, що здавалася їм забавкою.– то гребля на чайці-галері або копання шанців навіть їх, звичних до важкої роботи, вимучували так, що й вечеряти не хотілося – тільки спати!

Зате фехтування на шаблях, вправи зі списом та ручна боротьба хлопцям подобалися. Тут уже упрівав “батько” Безкровний, бо йому доводилося показувати всі прийоми бою та боротьби. Хлопці швидко опанували це мистецтво і намагалися неодмінно перемогти свого вчителя, або зчепившись вручну, покласти його на обидві лопатки. Безкровний змахував з лоба рясний піт, ображено бубнів Івасеві:

– Та не души ти мене так! Кістки поламаєш! Ведмідь ти клишоногий! Ото прозвали тебе запорожці Іваком, то ти справді Івак-дивак! Думаєш, якщо вас двоє на одного, то ви й лицарі? Я, братику, коли був молодим, то міг би тебе з Кириком, – так він звав Керіма, – запросто за пояса запхнути. А ти на старого наносів та й думаєш, що схопив Бога за бороду! Та я... Та я...

Після боротьби “батько” ледве дихав. Від'ївшись на запорозьких харчах, вони мали ці вправи за іграшку. Івась то й взагалі не відчував сили. Дивлячись, як “батько” Безкровний віддувався і задихаючись промовляв “та я... та я...”, він раптом схопив його та Керіма за пояси і легко, тримаючи кожного лише одною рукою, підняв обох високо вгору.

Безкровний задригав ногами.

– Опусти! Чуєш – негайно опусти! – загукав він.

Івась опустив.

Керім ще дужче зареготав, а Безкровний, витріщивши очі, здивовано-вражено вирячився на свого молодого земляка.

– Ну й ну! – похитав він нарешті головою. – Не знав я, що ти такий Голіаф! Звідки в тебе така сила? На вигляд ніби й не велетень...

– Та вже яка є, – скромно відповів Івась. – Пробачте, батьку, за жарт! Дуже вже не люблю я, коли люди нахваляються – я та я...

Безкровний спочатку усміхнувся, потім зареготав:

– Ото й вирішив провчити батька? Ха-ха-ха! Ну й зух! Ну й молодець! Утер носа старому! Коли б ще проти турка проявив ти таку силу й спритність, то був би героєм! Ну, це попереду – аби живий був!

Навчання було перерване несподівано.

Рано-вранці, коли Безкровний з хлопцями ледве продерли очі, до куреня примчав джура кошового і сповістив:

– Після сніданку будьте готовими до тижневого походу! Поїдете зустрічати якогось адмірала, що їде з Петербурга!

Невеличкий загін, усього тридцять шабель, вирушив на чолі з Безкровним опівдні і зразу взяв напрям на північ, на Жовті Води.

Хлопці раділи: це був їхній перший похід на таку далеку відстань. Коні йшли скоро і легко. Весняний степ саме ожив, зазеленів, сповнився пташиним співом, звіриним гамором. Все радувало око: повноводні ріки, голубе небо, золоте сонце і навіть війська, що йшли та йшли назустріч, до гирла Дніпра, не псували мирної та веселої картини степу.

Опівдні четвертого дня виїхали на Кременчуцький шлях і тут зупинилися, щоб перехопити високого гостя зі столиці, а потім допровадити у штаб Потьомкіна. Коли він буде, ніхто не знав. Безкровний обрав гарне місце – на лузі, над річкою. Тут і вода, і пасовисько, і дрова для багаття. Зразу ж козаки пустили коней на луг, самі, доки кашовари готували обід, покупалися в річці й почали ставити намети для нічлігу.

Безкровний зі своїми молодиками стояв під вербою, край дороги, і розмірковував:

– Прогавити його ми тут ніяк не можемо. Це єдина дорога на Берислав і єдиний міст через річку. Цього місця адмірал ніяк не може обминути. От тільки коли він тут буде—ніхто не знає. Може, сьогодні, а може, й кілька днів доведеться чекати...

Івась поглянув на дорогу. Вона спускалася з високої, крутої гори в долину, до вузького містка, перед яким у глибокій вибоїні блищала вода. Він пригадав, що коли вони їхали в Крим, то закидали ту вибоїну хмизом та землею, щоб не поламати коліс. Тепер вона зяяла знову, як пащека хижого звіра,– так і чигає на свою жертву! І ніхто не лагодить! Кожен потихеньку якось перебереться на той бік – і добре! А після мене, мовляв, хоч вовк траву їж!

Усе це Івась помітив, але не надав значення ні горі, ні крутому поворотові на ту дорогу, з якої вони щойно звернули, ні хисткому містку з глибокою вибоїною перед ним. Однак всіх турбувало – коли їхатиме високий гість і як не прогавити його?

Безкровний сказав, звертаючись до Керіма:

– Кирику, зоставайся тут – стеж за дорогою! З’явиться екіпаж – гукай нас! А ми – до гурту... Дізнаємося, чи каша зварилася.

– Гаразд, батьку!– кивнув головою молодик.– Стежитиму.

Не встигли Безкровний з Івасем дійти до вогнища, як почули Кириків крик:

– Дивіться! Дивіться! Там щось скоїлося! Коні носять!

Козаки оглянулися – і на якусь мить завмерли від того, що побачили.

З гори щодуху мчала трійка нажаханих чимось коней. За ними виднілася невелика чорна карета, що підстрибувала на нерівностях дороги, і дивно було, що досі не перекинулася. Переляканий візник, видно, випустив з рук віжки, бо, ледве тримаючись на сидінні, розмахував над головою батогом і щосили кричав:

– Рятуйте! Рятуйте! Понесли-и!

Від його крику і розмахування батогом коні лякалися ще дужче і мчали ще швидше. Неважко було зрозуміти, що чекає і на карету, і на кучера, і на пасажирів, коли доскочить до мосту. Неминуча смерть або каліцтво!

Всі схопилися на нога – кинулися до шляху. Стали стіною впоперек дорога, сподіваючись, що коні, побачивши перепону, зупиняться.

Але не стримувані віжками та вудилами коні летіли мов скажені. Вже видно їхні копита, розмаяні гриви, чорні, розширені від жаху очі.

– З дороги! З дорога! – гукав візник.

Але він не знав, що попереду – небезпека. Вузький місток, складений нашвидкуруч з круглих, розколених навпіл плах, хитався під ногами, а підступна вибоїна перед ним так і чекає на необережного, щоб потрощити йому колеса, а то й кістки.

Трійка наближалася. Козаки захвилювалися. Що робити? Зчинився крик.

– Тікаймо з дороги! Ми й самі загинемо під копитами!

Інші вигукували:

– Стріляйте з мушкетів угору! Коні зупиняться!

Та ні в кого не було при собі мушкета. Виявилося, що зброю всі залишили біля багаття.

А трійка вже ось-ось... І мчить прямо на козаків, що, мов зграя горобців, враз сипонули врозтіч. У вікні карети проти сонця блиснуло золото еполетів.

– Прокляття!– вигукнув Безкровний.– Невже адмірал? І треба ж, щоб загинув на наших очах! Що скаже Потьомкін! Що скаже кошовий!

І тоді, коли оскалені кінські пики вже майже нависли над натовпом козаків, коли земля здригнулася від грому копит, наперед метнувся Івась, стрибнув прямо назустріч корінному, сірому в яблуках коневі, що ніс на собі хомут та дугу, і міцно вчепився руками за натягнуті ремінні гужі. Якась невидима сила рвонула його тіло вперед, на груди коневі...

Козаки охнули.

– Іваку-у!– крикнув хтось голосно.– Пропадеш ні за що!

– Розтопчуть!– зойкнув Кирик і схопився за голову.

Та Івась утримався. Його ноги охопили шию коня, що аж присів на задні ноги, ставши дибки і піднявши високо перед собою Івася. Притримані ним припряжні теж зупинилися, ставши дибки. Візник із свого високого сидіння кумельгом покотився на обочину, на зелену бережину, а козаки, що стояли найближче, відразу схопили коней за гнуздечки – і пригнули їхні голови до землі.

Екіпаж зупинився. Дверцята миттю розчинилися, і на дорогу вистрибнуло двоє морських офіцерів – віце-адмірал та мічман. Обоє були бліді, схвильовані. Видно, розуміли, якої страшної небезпеки щойно уникли.

Мічман кинувся до візника, що, охкаючи, намагався звестися на ноги, а адмірал підійшов до козаків і, відсалютувавши двома пальцями, швидко щось заговорив.

Козаки знизали плечима, розвели руками – ніхто не розумів його мови.

– Не розуміємо, ваше превосходительство,– промовив Безкровний і для більшої наглядності теж розвів руками.

Адмірал усміхнувся і покликав мічмана:

– Володья, Володья, іди сюди! Допомігши візникові, мічман підійшов. Адмірал щось довго йому розповідав, а молоденький мічман, майже підліток, ствердно кивав галовою. Він уже трохи оговтався від переляку, і на його тонкому, вродливому обличчі поволі з’являвся природний юнацький рум’янець. Врешті, коли адмірал замовк, він пояснив козакам:

– Його превосходительство віце-адмірал Поль Джонс дякує вам за порятунок і хоче дізнатися, хто той сміливець, що, ризикуючи життям, кинувся навстріч коням і зупинив їх.

– Це Івак! Івак!– гуртом загелготіли козаки, зрозумівши, що перед ними “їхній” адмірал, якого вони виїхали зустрічати. А Безкровний додав: – А ми запорожці! Нас послано, щоб ми зустріли вас і провели в штаб-квартиру князя Потьомкіна!

Вислухавши, адмірал радісно сяйнув небесно-голубими очима і вигукнув:

– О, запорозькі козаки! Я дуже радий, бо чув про запорожців ще в Парижі і навіть читав у французьких авторів про їхні подвиги на Чорному морі та Середземному. Мені пощастило!

Він тиснув Безкровному та іншим козакам руки, чим немало дивував мічмана, а потім повторив запитання:

– Так де ж той сміливець, якому я завдячую життям?

– Це Івак, – сказав Безкровний.

– Івак? – перепитав адмірал.– Це ім’я чи прізвище?

– Це запорозьке прізвисько, яке йому дали при вступі до Коша,– пояснив Безкровний.– Так ми всі його тепер і звемо! – І погукав: – Івасю, Івасю, підступай, братику, ближче! Адмірал хоче з тобою поговорити!

Івась пропхався наперед, шанобливо вклонився.

Адмірал по-дружньому поплескав його по плечу і щось довго говорив на своїй мові. Мічман пояснив коротко:

– Адмірал Джонс дякує козакові Іваку за сміливість, за порятунок командирів і нагороджує його медаллю. Але позаяк нагороди він зараз не має, то попросив мене, щоб я уступив козакові свою. Вона рівноцінна – за хоробрість. А мені адмірал згодом поверне.

Мічман зняв з себе красиву срібну медаль і прикріпив Івасеві до і жупана, а адмірал Поль Джонс виголосив при цьому коротке, але енергійне слово, смисл якого полягав у тому, що він радий воювати з такими сміливцями проти будь-якого ворога і сподівається на перемогу.

Козаки запросили його до обіду. Адмірал виявився простою в поводженні людиною – їв дерев’яною козацькою ложкою зі спільної миски, хвалив кашу, засмажену салом, і тут же вивчив кілька незвичних для його вуха слів – каша, ложка, миска, козак. Був з цього вельми задоволений і обіцяв до перемоги над султаном опанувати козацьку мову досконало і володіти нею, як своєю рідною шотландською, англійською та французькою. Себе велів називати не віце-адміралом, а просто Полем Джонсом або по-французькому звичаю ще простіше – Жонесом.

Мічман Івашківський, виявилося, був земляком – сином дрібного українського шляхтича з Вінниці, теж простим і милим парубком, що відразу вписався в козацький гурт знанням народних звичаїв та мелодійних подільських пісень, яких знав безліч.

Після обіду, відпустивши кременчуцького візника додому, адмірал з мічманом пересіли на запасних коней і рушили під охороною запорожців у подальшу мандрівку на південь – до театру воєнних дій.