Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)

6.

Після інсценізації Полтавської баталії, яку поставив для імператриці Потьомкін, Катерина у супроводі найвищих сановників у вельми доброму настрої зійшла з високої могили російських воїнів, звідки спостерігала за мальовничим видовищем, і направилася до Полтави. До себе в карету вона запросила Потьомкіна та Суворова, котрий командував цією інсценізацією, що нагадувала в натурі справжню битву.

Настрій у всіх був піднесений.

За царською каретою потягнулася довга низка карет придворних вельмож, на яких інсценізація теж справила велике враження. Навіть те, що на полі “бою” залишились лежати трупи десятьох молоденьких солдатиків-новобранців, розтоптаних під час кавалерійської атаки кінськими копитами, нікого не засмутило. Вони сприймалися, як справжні вороги, бо належали до “армії” Карла і були одягнуті у шведську уніформу.

“Битва” вийшла на славу! Гриміли гарматні залпи – і пороховий дим сивими хвилями котився понад землею, тріщала рушнична пальба, стрункі квадрати піхотних каре марширували по полю, виблискуючи проти сонця гострими вістрями штиків. Особливо мальовничо виглядали гусари, улани та козачі сотні, що з гиком та свистом врізувалися в ряди “супротивника”, – і тоді все перекривав веселий дзвін і блиск шабель, крик людей і кінське іржання. Здалеку, з вершечка високої могили, де сиділа в кріслі Катерина, такі кінські атаки були особливо ефектними.

– Спасибі, князю,– погаснула цариця руку Потьомкіну.– Розвеселив ти мою душу. Гадаю, і в цій війні мої солдати проявлять не меншу хоробрість.

– Запевняю вас, ваша величність, що так і буде,– відповів Потьомкін.– Ми завтра з генералом Суворовим вирушаємо до театру бойових дій.

Тільки в одній кареті, що серед інших поволі тягнулася в курному шляху до Полтави, настрій був дещо інший. Тут їхав граф Безбородько.

Олександр Андрійович сидів у кутку біля відчиненого віконця, і сумно дивився на рівне поле, де щойно була повторно розіграна трагедія його рідного народу.

Стоячи на могилі, за кріслом імператриці, під високим дубовим хрестом, на якому було випалено три слова: “Памяти павшим воинов”, він уважно спостерігав добре розіграну Полтавську баталію, і в душі його нуртували суперечливі почуття.

З родинних переказів він добре знав події майже вісімдесятилітньої давнини, бо дід Яків був учасником їх і навіть залишив записки про гетьмана Мазепу, які юний Сашко читав, будучи спудеєм Київської академії, і які загинули під час пожежі на їхньому хуторі в Березані. Як і дід Яків, він не схвалював вчинку гетьмана – його повстання проти царя Петра. Вважав, що він, той вчинок, був не обдуманий, легковажний, вкрай погано підготовлений. Та й готувався в такій глибокій таємниці, що більшість полковників та сотників, дізнавшись про несподівану переорієнтацію гетьмана на короля Карла, були вражені так, що відсахнулися від нього і один по одному зі своїми козаками переметнулися на бік Петра. Не останню роль у цьому відіграв і крутий норов гетьмана, від якого немало натерпілися не тільки полковники та сотники, а й прості козаки та посполиті. Тож і не дивно, що при гетьманові невдовзі залишилося лише три тисячі козаків та невелика групка старшин-однодумців, а майже двадцятитисячне козацьке військо билося під Полтавою на боці Петра.

Олександр Андрійович поглянув крізь віконце на рівне поле, подекуди поросле деревами, і намагався уявити, яким воно було в той трагічний для його батьківщини день, коли круто змінилася доля всього народу.

Поле, поле! Полтавське поле! Нещасна доля України!

Враз загинула автономна гетьманська держава! Загинули вольності, що, хоч і в урізаному вигляді, трималися з часів Богдана Хмельницького до 27 червня 1709 року. До ноги були вирубані Меншиковим мешканці гетьманської столиці – Батурина, а саме місто спалене до тла. В Лебедині ним же були колесовані, четвертовані, посаджені на палі та повішені сотні старшин та козаків, котрі не встигли з’явитися до Петра на присягу. А Ромни були спалені й сплюндровані своїми ж козаками, але з наказу Меншикова, лише за те, що там якийсь час стояла на постої шведська армія, а роменці за це були вислані до Курська на поселення. Нічого й казати, якої страшної кари зазнали ті козаки й запорожці, котрі залишилися до кінця вірними гетьманові,– їх піддали найжорстокішим тортурам, посадили на палі і на плотах пустили вниз по Ворсклі та по Дніпру на пострах “малоросіянам”.

Олександр Андрійович важко зітхнув. Картини минулого швидко змінювали одна одну. Страшна історія народу! Страшна ще з погрому Батиєвого! Хто напише тебе? Хто напише для нащадків про діла дідів своїх? Для пам’яті людської, для оживлення змертвілих душ людських?

Карета в’їхала в Полтаву – колеса заторохтіли по нерівних плахах дерев’яної мостової. Безбородько зачинив віконце і відкинувся на м’яку подушку сидіння.

У післяобідній час, відпочивши, граф приїхав до дворянського зібрання. Перед масивним будинком вже стояв ряд карет. Збирався вищий світ Полтави та її околиць.

На сходах його ждав Володя Боровик.

Як він змінився за останній місяць! Схуд, зблід, бо майже не бував на сонці – приходив рано-вранці, а кінчав роботу перед заходом його. Безбородько квапив – працюй, працюй! Треба встигнути до приїзду імператриці!

І встиг! За день до прибуття Катерини в Полтаву поклав останній мазок.

А тепер стояв щасливий і схвильований. Новий чорний фрак, замовлений графом полтавським кравцям, і біле жабо, вперше в житті одягнуті заради такої небуденної події, зробили його молодшим, красивим, навіть елегантним. Русяві кучері гарно обрамляли добре виліплену природою голову.

Безбородько аж охнув. Ні, це не той миргородський парубок, що заявився в Обухівку, до Капніста, з портретом козацького полковника Рубана і, ніяковіючи, переступав з ноги на ногу перед столичним графом. На ньому були прості полотняні штани, вишита сорочка і досить стоптані юхтові чоботи, припорошені дорожньою пилюкою.

Щойно написаний, новий портрет молодого художника остаточно упевнив графа в тому, що перед ним справжній талант-самородок. Його треба лиш огранити, відшліфувати – і хтозна, чи не стане він новим Левицьким, теж земляком, академіком і придворним живописцем.

Після недовгої розмови Володя Боровик погодився поїхати до Полтави. Він відразу зрозумів, яка широка дорога відкривається перед ним, якщо його картини сподобаються цариці.

І ось тепер він, радісно-тривожний, схвильований, жде вирішення своєї долі.

– Ще не приїхала?– спитав Безбородько.

Малася на увазі цариця.

– Ні, не було,– відповів Боровик низько кланяючись.

І тут раптом на вулиці почулася якась метушня, пролунав тупіт багатьох копит, гомін владних чоловічих голосів.

– Цариця!– шепнув Безбородько.– Йди всередину і підійдеш, коли я покличу! А я мушу бути там!

І поспішив униз.

Катерина в супроводі Потьомкіна та цілої свити придворних вельмож ввійшла до зали. Все тут сяяло позолотою, добре навощеним паркетом та натертими до блиску шибками вікон. Пахло фарбою.

Місцеві поміщики схилилися перед царицею в низькому поклоні.

Катерина коротким кивком голови привіталася з ними і раптом зупинилася посеред зали: в око їй впали картини, намальовані на протилежних стінах. Ліворуч був зображений Петро Перший, що орав ниву, а праворуч – вона, Катерина: йшла босоніж по ріллі і засівала ту ниву золотистим зерном.

Вона оглянулась на Безбородька.

– Хто це, граф?

– Це ви, ваша імператорська величність!

– Я не про те. Це я сама бачу. Я питаю про художника.

Безбородько бачив, що картини сподобались Катерині. Але він удав на обличчі переляк.

– Якщо вам не подобаються, ваша величність, то краще буде, коли я не представлю його вам, бо художник цей досить молодий... Місцевий...

– Навпаки! Картини мені подобаються... Це ж оригінально і символічно: Петро Перший оре ниву, а Катерина Друга засіває її!

Безбородько розцвів. Задум належав йому. Але він про це промовчав, а лиш підняв над головою руку і голосно покликав:

– Володя! Боровиковський!

Прізвище “Боровиковський” вихопилося у нього несподівано, але поправляти себе не став. Може, так і краще?

Володя несміливо виступив із гурту полтавського панства, підійшов до цариці. Вона простягла руку. Пухку, білу, в сяючих самоцвітами перснях. Він досить незграбно нагнувся – поцілував.

– Володимир Боровиковський?– перепитала Катерина.

– Так,– відповів той, не сміючи перечити, що прізвище його трохи інше.

– Похвально, похвально! Картини твої мені подобаються. Де ж ти вчився?

Володя почервонів, а Безбородько поспішив йому на допомогу.

– У батька, іконописця, козака-маляра.

– О-о!– вихопився в Катерини вигук здивування.– Який, однак, талановитий цей народ! Майже ніде не навчається, а створює такі досконалі картини! А що, графе, коли взяти його в Петербург – хай повчиться в Академії! Га?

– Це прекрасна ідея, ваша величність!

– І звучить непогано – Володимир Боровиковський! Подумайте, графе, над цим!

– З радістю, ваша величність!

Доля миргородського козацького сина Володі Боровика була вирішена.

Він схилився в низькому поклоні.

7.

Чумацька валка без перешкод і без пригод прибула до Берислава. Всюди тільки й мови було – про війну. Хуржик радів: через ці новини про зникнення Івася всі швидко забули. Поговорили, побідкалися, що пропав хлопець,—та й перестали. Сам Хуржик підкинув думку, що наймита вбили татари і труп його заховали в таємному місці або втопили в солоному озері. Ніхто не заперечив проти такого здогаду – і на цьому всі зійшлися. Солі набрали досхочу – аби витримали мажі та довезли воли. Окрім того, накупили сушеного ізюму, хурми, тарані та вина і на радощах поспішали додому.

Однак на переправі чумаків чекала несподіванка. Другого дня після прибуття до Берислава валку оточили солдати. До Хуржика підійшов офіцер – запитав:

– Отаман валки?

– Так,– відповів Хуржик.

– Відійдемо трохи. Треба поговорити.

Коли відійшли вбік, офіцер знову запитав:

– Грамотний?

– Читати й писати вмію.

Офіцер витягнув з-за обшлага мундира папір – показав ошелешеному Хуржикові розмашистий підпис: Потьомкін.

– Бачив?

– Бачив. Але що це означає, пане офіцере? Яке відношення цей папір має до мене?

Той зробив суворе обличчя.

– Йде війна! Ми забираємо для потреб армії всю твою сіль!

Хуржиків язик затерп.

– Як – забираєте?

Офіцер усміхнувся, поплескав отамана по плечу.

– Та не лякайся! Не даром, а за гроші! Для армії потрібна сіль. Багато солі! Війна буде затяжна, і князь Таврійський послав мою команду окупиш цілу валку.

У Хуржика відлягло від серця.

– Ху-у! Перелякав ти мене, служивий!– зітхнув з полегшенням.– А по чім заплатиш і коли заплатиш?

Офіцер оглянувся. Переконавшись, що ніхто не може почути його все ж понизив голос:

– Заплачу добре – не пошкодуєш...

– Так солі ж не привезу додому! Що люди скажуть?– не здавався Хуржик.

– Чудило ти, отамане! Вернешся до Перекопу – купиш скільки твоїй душі завгодно! Я знаю, що деякі чумаки за літо двічі обертаються до Криму, а тобі щастя само йде до рук – тут близько. Такий бариш матимеш! Але...

Хуржик уже й сам змикитив, що буде вигідно, однак останнє слово офіцера насторожило його.

– Що – “але”, служивий?

Офіцер зовсім понизив голос.

– Бачиш, отамане, я тобі роблю вигоду, то й ти мені перекинь що-небудь...

– Як же це зробити? Чумаки не погодяться...

– А чумакам і не треба знати,– підморгнув офіцер.– Я складу папір, тобто напишу купчу, що сіль куплю у тебе на злотий Дорожче за пуд, але ти чумакам про це – ні гу-гу... Зі злотого тобі перепаде п’ятачок, а мені – гривеник. Тобі лиш треба прикласти руку до паперу – і мовчати!– офіцер насторожено дивився на отамана.– Ну, то як?

Хуржик ураз збагнув вигоду, хоча й розумів, що якийсь ризик є:

– А якщо князь дізнається? Не зносити тоді голови!

– Чудило ти, їй-богу! Це в першу чергу торкається моєї голови! А з твоєї й волос не впаде, якщо сам не розпатякаєш!

Хуржик подумав, що й справді цю змову ніякий собака не розкриє, якщо вони з офіцером самі не розпатякають, а тому сказав рішуче:

– Гаразд, пиши купчу, а я поговорю з чумаками.

Того ж вечора чумаки перевантажили сіль на галеру, що підійшла до берега, і почали лаштувати вози у зворотну дорогу – знову до Криму. Всі розуміли, що їм несподівано привалив подвійний заробіток. Таке трапляється нечасто – і від того було радісно на душі.

Вранці, коли їли гарячу кашу, до берега пристало чотири чайки-галери, і з них висипали запорожці – з пістолями та рушницями, з порохівницями та шаблями, навіть з чубами -оселедцями на голених головах.

– Браття чумаки, виручайте! Приспіла пора сніданок варити, а солі ані друзки! Вже який день їмо все прісне, не солоне!

– Та в нас самих катма! Все продали!

– Ну, хоч торбинка знайдеться?

– Знайдеться торбинка. Для себе зберігаємо.

– То й поділіться з нами!

До гурту підійшов Безкровний – витріщив очі.

– Братчики! Та з якого ви світу? Невже ж знову бачу запорожців? Невже це не сон? Як же це?– Він протер очі.

До нього пропхався через натовп якийсь здоровань з голеною головою, чорним вусом та опасистим черевом і загріб його в обійми.

– Їй-богу, Безкровний! Михайло Безкровний! От щоб я вмер – він. Та звідки ти взявся, братику? Невже чумакуєш?

Безкровний звільнився з обіймів і розставив руки.

– Боже! Охрім! Гупало! Побратиме дорогий! От не чекав зустріти тебе, та й ще зі зброєю! На чайці! Невже запорожцям дозволено знову відбудувати Січ, створити військо?

– Як бачиш!– Гупало випростав груди, показав на товаришів, на їхню зброю, на чайки.– А чого ти дивуєшся?

– Ну, як же! Хіба ти забув, що Січ була знищена, сплюндрована – і сліду генерал Текелій не залишив від неї!

– Е-е, брате, як таке забута! Та часи змінилися. Війна! Знову війна з басурманами! От цариця з Потьомкіним і згадала про нас. Недарма кажуть – як тривога, то й до Бога! Тому і вдарив той халамидник Грицько Нечеса чолом нашим отаманам: Харкові Чепізі, Антонові Головатому, Сидору Білому та Легкоступові, щоб збирали тих запорожців, що повернулися з-під турка та жили по очаківських степах. Отож і зібралися ми під проводом Сидора Білого. Та й немало – вже більше двадцята тисяч. Спочатку таборилися ми поблизу Берислава, потім Білий перевів нас у Прогної, колишню запорізьку паланку на Кінбурнській косі, а звідти невдовзі ми знялися і стали кошем у Василькові, що на лівому березі Бузького лиману. Отож і прямуємо ниньки туди, забравши решту хлопців, що залишилися тут. Лише називаємося ми тепер не Низовим товариством запорозьким, а Вірним Військом Запорозьким. Таку назву дав нам князь Потьомкін, нечестивець Грицько Нечеса, на догоду цариці. Та біс з ними – з царицею та її хваворитом! Головне – ми знову при зброї і знову будемо битися зі споконвічним противником нашим – турецьким султаном! Будемо збройно відстоювати наші землі понад Дніпром, Бугом та Чорним морем!.. Ну, а ти ж як? Бачу – живий, здоровий!

Безкровний зітхнув:

– І живий, і здоровий, і дітьми обсівся. Та розвередив ти ниньки мою давню рану – аж занило серце!

– Чого б то?

– Ну як же! Був запорожцем, а став гречкосієм, чумаком! Волам хвости кручу, хай би подохли! Побачив вас – і нутрощі перевернулися. Так і хочеться кинути к лихій мамі та й попливти з вами! Дихнути ще раз тією волею, що виколисала мене на берегах Дніпра!

– Так що тебе тримає? Гайда з нами!

– А приймете?

– Питаєш! Чого б же ми не прийняли до свого коша колись хороброго козака Безкровного? Хіба, може, став боягузом?

– Та ні.

– Ну, то й кидай своїх волів та приставай до нас!

– А що – і пристану! От тільки доручу свої мажі хлопцям.

Чумаки, що чули цю розмову, занепокоїлися. Земляки

Безкровного, засульці, загомоніли:

– Михайле, одумайся! Дома ж діти залишилися! Жінка! Ніхто ж тебе силоміць не тягне на війну!

– Та й солі ще треба купити!

– І додому допровадити!

– І продати, щоб із баришем бути!

Безкровний на мить завагався, але глянув на просмолені байдаки, на запорожців, що з цікавістю спостерігали цю сцену, на дебелого Охріма Гупала, в чорних очах якого грали насмішкуваті бісівські вогники, і рішуче махнув рукою.

– Ні, братця, не поїду я по сіль! Коли б усі міркували так, як ви, то досі турський султан підбив би під себе всю Україну! Кому ж, як не нам, запорожцям, захистити її! Ось мій останній рішенець – поїду я з побратимами-запорожцями на море! А ви візьміть моїх волів, мої мажі, купіть солі та й довезіть її до Засулля, передайте жінці. Хай продасть та дітей годує! І мене жде з війни! А не вернуся —хай заміж виходить!

– Ти це справді, Михайле? – спитав Хуржик.

– Справді, отамане,– відповів Безкровний і вийняв з кишені капшук.– Ось мій заробіток,– купи солі і на мою долю та довези до Засулля. Хай жінка продасть і купить дітям взуття та якусь вдяганку... А я, дасть Бог, живий буду – повернуся з війни. Хай жде!

Хуржик сумно усміхнувся і заховав капшук за пазуху.

– Зроблю, Михайле, так, як кажеш. Але не радив би тобі отак зопалу кидати живе та шукати мертвого.

– Не ховай мене, Семене, загодя!– похмуро кинув Безкровний.—А якщо загину, то допоможіть гуртом, чим зможете, жінці та дітям. А тепер – прощавайте! Не споминайте лихом!

Він почоломкався зі всіми чумаками, приніс зі своєї мажі торбинку солі і стрибнув з берега в чайку, де запорожці вже сідали до весел.

Охрім Гупало махнув шапкою – і невелика козацька флотилія, набираючи розгону, рушила вниз по Дніпру.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

1.

Потягнулися дні за днями – важкі, голодні, одноманітні. Минуло літо, настала осінь. З півночі на голубе, аж синє, море дихнули холодні вітри – і воно посіріло, захвилювалося, глухо зарокотало.

Івась поволі почав втрачати надію. Спочатку він думав, що його неволя – це явище нетривале, тимчасове, бо Крим уже кілька літ належав Росії, тут стояли залоги царських військ, і хтось-таки дізнається про нього і визволить з полону. Але час минав, залізні кайдани в’їлися в тіло, так що вище кісточок утворилися сині рубці, а в це глухе, далеке селище ніхто із військових чи цивільних властей так і не навідався. І надія почала гаснути. Невже ніколи він не повернеться на батьківщину, в рідні Лубни? Невже не зустрінеться з Катрею, що стала за довгі місяці розлуки дорогою та жаданою? А вона? Як вона там? Чи згадує про нього? Чи жде? Чи, може, почувши, що він у далекому Криму пропав, загинув, забула про нього і, змирившись з недолею, прихиляється до іншого? До кого ж? До Хуржика?

Згадка про Хуржика сповнювала його серце лютою ненавистю. Ось його ворог! Ось хто відібрав у нього і волю, і щастя! От із ким він хотів би зустрітися і зчепитися – не на життя, а на смерть!

Особливо важкими ці спогади і думки були довгими вечорами в зіндані, що став його постійним житлом.

Коли його в перший день після цілоденної важкої праці в каменоломні привів Сулеймен до цього гадючника і звелів спуститися по драбині вниз, він почав перечити, намагався розповісти, що там гадюки і що він не хоче лізти туди, та Сулеймен не зрозумів його і, не довго думаючи, просто штурхонув ногою в спину, і він, чіпляючись руками за густі зарості виноградної лози, хмелю та цупких ліан, гепнув на дно.

Там було ще видно. Скісні промені надвечірнього сонця наповнювали червонястим світлом глибоку яму. Івась пильно оглянув усі закутки – гадюк не було. Знаючи вже, що вони спускаються в яму і піднімаються вгору по ліанах, він добре потрусив усі зелені зарості і з них упало кілька молодих мідянок, неотруйних гадюк, схожих на вужів. Потоптавши їх, він обірвав усі зарості і намостив з них пухке ложе. Страх минув. Тепер був упевнений, що жодна гадина не спуститься до нього в яму, щоб тут поживитися жуками, хробаками чи комахами.

З того дня справді жоден плазун не потривожив Івася, хоча найменший звук, найтихший шерех все ще будив його і змушував озиратися і прислухатися в темряві. А може, повзе щось?

Згодом він звик і до своєї ями, і до підозрілих звуків, і до нестихаючого шуму морського. Приходив зморений, лягав у своє кубло і зразу ж поринав у важкий безпробудний каторжанський сон.

Єдиною близькою людиною для нього за цей час став Керім. Кожного дня хлопець приносив що-небудь попоїсти – то коржа, то кілька млинців, то шматок засмаженої баранини або просто печеного гарбуза. Передаючи Івасеві непомітно, щоб не бачив Сулеймен, казав:

– Це від матері.

Івась розумів, що і Керім, і його мати не забувають самовідданого вчинку полоненика, коли він, ризикуючи життям, висмоктував смертельну отруту з рани на Керімовій нозі. Але з часом став помічати, що Керім, помимо вдячності, проявляє до нього просто дружні, а то й братерські почуття. Працюючи поряд, вони вели безконечні розмови. Керім цікавився життям в Україні, долею самого Івася, побутом та працею чумаків в їхніх нелегких і небезпечних мандрах до далекого Криму. Дізнавшись, що у Івася залишилась в Лубнах кохана дівчина, він довго розпитував про неї – і яка вона з себе, які в неї очі, хто її батьки і чому вона пішла в найми. Врешті, зітхнувши, сказав:

– У вас зовсім інші звичаї, ніж у нас. Ось хоча б ти – наймит, а можеш запросто одружитися, взяти кохану дівчину. А в нас за дівчину треба заплатити чималий калим. А де його батракові заробити? Ось я з малих літ батрачу у бея, складаю акче до акче, куруш до куруша, а що наскладав? Одну мізерію. Мені вже на вісімнадцятий завернуло, я вже й на дівчину накинув оком. Та що з того? Хто мені її віддасть без калиму? Знайдуться багатші, заплатять скільки треба – і стане моя кохана чужою дружиною. А я знову в найми, знову складатиму ті нещасні куруші, поки й не посивію... Багач у нас має дві, три або й чотири жінки, а такі, як я, батраки – жодної...

Івась обняв хлопця.

– Так іди в Україну! Там знайдеш собі щастя. І без жодного куруша! Ти гарний хлопець, роботящий – за тебе перша-ліпша дівчина піде!

– Так і піде! Коли б, як батько, пішов я в похід, то, може, і взяв би яку!

– Чудило ти! Хіба можна своє щастя будувати на чужому горі? Хіба твоя мати щаслива?

– Де там! І досі плаче за Україною!

– От бачиш! Ні, брате, сім’ю треба будувати на любові, на обопільній злагоді, щоб усі були щасливі – і муж, і жінка, і діти. А силою брати – це розбій!

– То що – може, й справді гайнути мені на материну батьківщину? В Мерефу! – Керімові очі загорілися надією.– До дядьків?

– А чом не в мої Лубни? Та й Катрі сказав би, що я живий. Щоб ждала! А дівчата в Лубнах такі ж гарні, як і в Мерефі...

– То, може, разом?– Керім підвів на Івася очі.

– Разом? – здивувався Івась.– Тобто тікати? Але ж мені це не просто. Піймають – заб’ють до смерті і мене, і тебе. Та й зима на носі. А взимку як тікати? Степ голодний, холодний, без’їжний...

Вони надовго замовкли, кожен думаючи про своє. Івась не вперше задумувався про втечу. Бо хто ж із невільників не мріяв будь-що вирватися на волю? І зараз, збуджена словами Керіма, його уява запрацювала в цьому напрямку. Крушачи кайлом ніздрюватий черепашник, він перебирав у мислях різні варіанти втечі. Головне – щасливо добратися до якогось міста, де стоїть військова залога чи є царська адміністрація.

Але як туди добратися, коли не знаєш ні мови, ні шляхів, ні самих міст? За одну ніч не далеко втечеш, а вранці наглядачі виявлять відсутність невільника, доповідять беєві – і той пошле кінну погоню, яка швидко наздожене втікача. Де заховаєшся від переслідувачів у рівному, мов стіл, голому осінньому степу?

І так і сяк розмірковував він, а виходила одна безвихідь. Ніякої надії на успішну втечу!

Про це ж, видно, думав і Керім, бо після тривалої мовчанки, вибравши хвилину, коли нікого поблизу не було, раптом сказав:

– Треба тікати морем!

Івасеві така думка не приходила в голову, і він здивовано підняв брови.

– Морем? На чому і куди ми допливемо морем? Це ще більш непевно, ніж степом. У морі взагалі ніде не. сховаєшся! І як знайдеш на морі шлях?

Керім підійшов до Івася впритул, зашепотів схвильовано:

– Це єдина можливість – морем. Бачиш, нам би тільки перепливти Кірнікітську затоку. А там уже Україна, там, на Прогної, запорожці, на Бузі – флот. Це найближчий і прямий шлях, бо через Перекоп удвічі, а може, і втричі далі... Де взяти судно – це моя турбота. Якийсь каюк чи баркас я знайду. Напрям удень прокладемо по сонцю, а вночі – по зорях. Якийсь час я рибалив і все це знаю... До того ж ніхто зразу не здогадається, що ми втекли морем – спочатку шукатимуть у степу... А поки спохватяться, ми будемо вже далеко або й на тому боці... Про харчі і мови немає: я вже домовився з матір’ю – вона приготує...

– То мати відпускає тебе?

– Атож. Ми вже не раз говорили з нею, щоб я перебрався в Україну, а потім і її забрав би до себе. Нам тут важко жити, і мати вірить, що на батьківщині і їй і нам буде краще.

– Звичайно, буде краще. Як я розумію, тут вас ніщо не тримає.

– То ти згоден? Тоді я буду готуватись...

– Згоден. Готуйся!

Та недарма кажуть: чоловік думає-гадае, а Бог по-своєму повертає.

Вночі раптом подув з України сильний крижаний вітер. Ударив мороз. Почалася рання зима. Степ припорошило снігом, вода в Сарису взялася кригою.

Продрижавши в своїй ямі до ранку, Івась так закляк, що ледве виліз по обледенілій драбині нагору, ледве додибав до каменоломні. Тут його вже чекав з чималим клунком у руках Керім. Глянув на Івася – вжахнувся.

– На тобі лиця немає! Ти посинів увесь! На – вдягайся швидше!– і він витягнув з клунка старою кожуха, шапку та хутряні виступці.– Це батьків одяг. На тебе буде, мабуть, замалий, але іншого немає.

– Дякую, брате,– промовив розчулено Івась.– Справді, такий несподіваний холод – замалим не пропав. Думаю, те, що ми задумали, треба відкласти до тепла.

Він швидко одягнувся, надів шапку, взув виступці. Кожух і справді був замалий, так що застебнутися не було ніякої змоги, а шапка та взуванка – якраз впору.

Стало враз тепліше.

Керім зняв свій пояс – підперезав його. А на вухо шепнув:

– Я згоден з тобою. Втечу треба відкласти до кращих часів. Мороз, вітер, а море сказилося – аж реве! Нічого й думати випливати на човні. Почекаємо до тепла, діждемося кращої погоди.

Тут пролунав різкий Сулейманів голос: “До роботи! До роботи!”, і вони миттю нагнулися, схопили кайла і почали щосили, щоб зігрітися, лупати промерзлий, а тому крихкий ніздрюватий камінь.