Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 23 страниц)

– Я хочу до Керіма!

Старший коваль кивнув молодшому.

– Проведи його, Саво!

Керім лежав у такій же землянці, як і та, де щойно був Івась. Тут було тепло – у кабиці горів вогонь, над ним висів казанок, в якому кипіло якесь запашне зілля. Його помішував кописткою старий сивовусий запорожець із золотою сережкою в правому вусі.

– Ось товариша привів – Іваком зветься,– сказав Сава.– За друга свого турбується...

– Хай зостається – буде мені за помічника,– промовив глухим голосом запорозький знахар.– Бо його товаришеві доведеться лежати не один день.

Керім стогнав, метався в жару. Івась присів біля нього, поклав долоню на гарячого сухого лоба. Лоб горів, як у вогні.

– Керім! Брате! Як тобі? – Хворий розплющив очі. Слабка усмішка промайнула по його схудлому суворому обличчю.

– Важко мені,– прошепотів.– Мабуть, помру.

Івась дав йому кухоль з водою – зволожив запечені губи.

– Не помреш! Тримайся, брате! А я буду весь час біля тебе!

5.

Капітан Поль Джонс добрався до Фінляндії на невеликому прогулянковому боті, а решту дороги до Петербурга – то пішки, то на попутних, то на диліжансі. Столиця вразила

його суворою геометричністю вулиць, величністю мостів і пишністю палаців. Грошей на візника у нього не залишилося, і він йшов самоходом, розпитуючи зустрічних про храми та найвеличніші будівлі, а також про те, як знайти графа Безбородька.

На його подив, майже кожен третій або четвертий пристойно одягнутий пан розумів його і відповідав французькою, англійською або німецькою мовою, докладно пояснюючи, як пройти далі.

Графа Безбородька не було вдома, і стомлений капітан змушений був годину чи й дві прогулюватися поблизу, щоб не прогаяти приїзду графа на обід. Від того, як складеться розмова з графом, залежало багато: відважний капітан не тільки витратився в дорозі, так що не мав навіть і дрібної монети, щоб купити гарячих пиріжків, якими тут торгували мало не на кожному розі, а просто був у відчаї, бо не мав тут ні знайомих, ні даху над головою, ні грошей, щоб, на випадок невдачі, повернутися назад, у Копенгаген.

Тому, помітивши, що біля будинку зупинився екіпаж, він поспішив до нього.

З екіпажа вийшов поважний пан років сорока. Лакей відчинив перед ним двері. Але капітан перехопив його на півдорозі.

– Мосьє Безбородько?

– Так.

– Капітан Поль Джонс,– виструнчився шотландець.– Щойно прибув з Копенгагена. Мені повідомили, що...

Безбородько перебив, його. Ніби не помічаючи обшарпаності прибулого та настороженості в його очах, він простягнув йому руку і вигукнув:

– Капітане, я з дня на день ждав вас! З приходом весни на Чорному морі розгоряться морські бої, і бажано було б, щоб ви були вже там!

– Я поспішав, мосьє,– скромно заперечив Поль Джонс.

– Так, так, я бачу, ви щойно з екіпажа,– і Безбородько досить безцеремонно оглянув вицвілий і пожмаканий капітанів камзол.– Заходьте, будь ласка, до мене. Пообідаємо і поговоримо. А потім я вас представлю імператриці.

Однак виявилося, що з обідом граф не поспішав. Він запропонував капітанові прийняти ванну, поголитися, а поки той усе це робив, слуги графа почистили і випрасували капітанський камзол та панталони, наваксували до блиску черевики.

Дещо зніяковілий морський вовк, зайшовши до їдальні, подякував Безбородькові:

– Дякую, графе. Я вельми зобов'язаний перед вами.– І він показав на себе.—Тепер не соромно показатися і перед її величністю.

Безбородько зробив рукою широкий жест.

– Ось пообідаємо – і поїдемо до її величності.

Через годину, як граф і обіцяв, вони ввійшли до кабінету цариці. Катерина прийняла шотландця вельми доброзичливо, розпитала про здоров’я, про дорогу з Копенгагена до Петербурга, подякувала за приїзд, який свідчив про готовність капітана служити Росії.

– Я весь до ваших послуг, ваша величність,– схилив поштиво свою рудувату голову Джонс.– Готовий виконати перше-ліпше ваше розпорядження! Жду ваших наказів, ваша величність!

– Похвально чути таке, капітане,– милостиво сказала Катерина.– До речі, наскільки я знаю, ви командували флотиліями, а маєте скромне звання капітана. Гадаю, це можна пояснити лише неуважністю ваших сюзеренів. Я хочу виправити цей недогляд і, зважаючи на ваші заслуги перед Америкою та Францією і відзначаючи ваші подвиги на морі, надаю вам звання контр-адмірала. Сподіваюсь, ви виправдаєте його новими подвигами на Чорному морі у війні проти Туреччини.

– Буду старатися, ваша величність.

– Відправляйтесь туди негайно! Час не жде!– тоном наказу сказала Катерина.– Гроші, подорожню, документи вам приготують. З вами поїде перекладач. Він же буде вашим ад’ютантом.

– Слухаюсь, ваша величність,– підхопився новоспечепий контр-адмірал.

– Бажаю успіху!

6.

Нову наймичку Хуржик привів у неділю, коли всі обідали. Завів на кухню і сказав:

– Це Луша, тобто Лукія, наша нова наймичка. Вона помагатиме нам по господарству.– І підштовхнув дівчину до столу.– Сідай, Лушо, обідай зі всіма – знайомся: це мій син Василь, а то Параска та Катря – наймички, як і ти, але вони старші, все тут знають, і ти мусиш їх слухатись... Ось так!.. А Катря покаже тобі господарство, щоб ти знала, що робити... Дівчина сіла на край ослона, несміливо взяла ложку до рук – простягнула до миски, але очима в цей час метнула по всьому столу і по домочадцях, що сиділи за ним. І погляд той був такий чіпкий, пронизливий, що кожному здалося, як щось холодне і колюче торкнулося його серця.

Катря знітилася. Ну й очі – ніби просвічують тебе наскрізь! Мовби читають твої думки! А сама нічогенька – в міру округла, не товста і не кістлява, не руда, мов кішка, але й не чорна, мов галка, а якась середня – попеляста чи темно-сіра, як миша. От тільки очі чимось відрізняються від звичайних людських очей – якісь холодні, зелені, проникають в саму душу і перевертають в ній усе.

І де господар знайшов таку?

Зразу ж по обіді, коли Катря вийшла з хати, до неї підійшла Луша, взяла під руку.

– Знаєш, серденько, мені здається, що ми однолітки і, мабуть, сироти,– почала несподівано мову.– Бо який же батько віддав би свою дочку у найми?

– Так, я справді втратила батька,– тихо відповіла Катря.

– От бачиш – я так і знала... А я кругла сирота – вже не один рік поневіряюся по наймах... І кінця-краю їм не бачу... Невже ж так нам і доведеться посивіти у наймах, як отій старій Парасці? Чи Бог нас красою обділив? Чи щастям? Чи ми не роботящі? Та невже ж не знайдеться той, хто візьме нас заміж і зробить господинями?

– Хтозна,– здвигнула плечима Катря.– Хто те відає?

– Ну, дівчина зразу відчуває, чи подобається комусь, чи ні. Ось, приміром, у хазяїна син уже парубок, женити пора. Чим не жених? І багатий, і собою не поганий. Невже не пробувала знадити його?

– Дуже треба!– фиркнула Катря.– Знаджувати осоружного!

– Хіба в тебе був хтось?

– Був.

– Де ж він?

Катрі не сподобався цей допит. Вона не розуміла мети його. Тому відповіла різко:

– Був, та немає... Поїхав у Крим та не повернувся!

Луша полегшено зітхнула.

– І ти його дуже кохала?

– Дуже.

– І нічого не матимеш проти того, щоб я закрутила голову Василю?

– З чого ти взяла, що я буду проти?

– Ну, ти гарна дівчина, а він багатій... Чому б і не спробувати?

– Ради Бога, не тули праведне до грішного!.. Коли б Івась був живий, то нікого мені не треба!

Луша подивилась на неї довгим, пильним поглядом

– Ну, Катре, дивись – не передумай, я тебе попередила!.. А тепер покажи господарство. Бачу, тут аби руки —то робота знайдеться! Коли б знала, що на себе працюватиму, то старалася б, а на дядю – хай Хуржик дурнішу знайде!

З цими словами вона рушила перша, ніби все тут їй було відоме,– заглянула і до коровника, і до свинарника, і до пташника. І Катря в душі дивувалася, як вона всюди прискіпливо приглядалася, цмокала язиком, ніби прицінювалася на ярмарку. Катрі стало смішно. Їй здалося, що вона розгадала потаємні наміри цієї дівчини, яка будь-що заповзялася вийти заміж за багатого і стати незалежною ні від кого господинею.

Разом з тим їй подумалося, що було б непогано, коли б Василь і справді уподобав цю дурноверху,– може б, від неї відв’язався зі своїми залицяннями.

7.

Два тижні Івась не відходив від Керіма – поїв відварами та настойками трав, які готував старий знахар Щока, розтирав лоєм груди, бо старий уже не мав сили це робити, обкладав торбинками з гарячими висівками, а знахар двічі на день правив молитву над хворим, заглядав у рота та в очі і наказував молодому помічникові знову й знову терти Керімові грудину й ребра, аж поки з того не пожене піт.

Врешті одного дня Керімове тіло вкрилося рясним потом. Він ніби скупався в ньому – аж сорочка промокла наскрізь.

– Буде жити!– перехрестився знахар Щока.– Чуєш, Іваку! Житиме твій татарчук! Хвороба відступила від нього! Радуйся!

Івась уже звик до того, що запорожці звали його Іваком. Тому відгукнувся відразу:

– Радуюсь, дідуню... Керім – справжній друг. Він не раз виручав мене у скрутну хвилину. І дай Боже, щоб він видужав – мені та його матері на радість!

Однак минуло ще більше тижня, поки Керім звівся на ноги. Був він худий – аж світився і, здавалося, хитався од вітру. Та молодість брала своє, а щедра на сонце весна з кожним днем наповнювала його тіло все новою і новою силою.

І ось настав день, коли їх обох – Івася й Керіма – викликав до себе кошовий отаман Сидір Білий. До землянки заглянув молодий козак-джура і, жмурячи очі від темряви, що панувала всередині, гукнув:

– Івак тут?

– Тут,– обізвався Івась.

– А Кирик Татарчук?

– Теж тут.

– Негайно до кошового отамана! Виходьте!

Хлопці вийшли.

Джура понад берегом провів їх до чималої хати, що стояла на горбочку, над лиманом, і повів до немолодого козарлюги з повислим вусом, який сидів за столом, під грушею, і щось писав, вмокаючи біле гусяче перо у скляну чорнильницю. Поряд з отаманом на широкій лаві лежала чорна кирея, яку отаман, видно, скинув з пліч, щоб не заважала писати, а на ній – кобза.

– Ось привів, батьку,– сказав джура, кланяючись.– Оце Івак, а той другий, утлий після хвороби, Кирик Татарчук.

Сидір Білий відклав перо і підвів на хлопців очі. Був він на вигляд суворий, міцний, широкий у плечах. На його голеній голові виднілося кілька старих шрамів, а таке ж голене обличчя прикрашали дві глибокі зморшки, що від крил носа різко спускалися вниз і надавали видові отамана тієї суворості, яку впершу мить помітили хлопці.

По той бік груші, на колоді, дрімало кілька запорожців – грілися на весняному сонці.

– Ну, мореплавці, як ся маєте?– спитав отаман, ховаючи усмішку у вусах.– Оговталися після подорожі?

– Оговталися,– відповів Івась.

– Що ж з вами сталося? Звідки і чому ви тікали? Мені сказали, що один з вас був закутий у кайдани...

– Це був я,– сказав Івась і розповів все, що з ним сталося в Криму.

– І куди ж ви тікали?

– Як куди? Додому, звичайно. На Україну! Але нам не повезло... Зіпсувалася погода...

– Дякуйте Богові, що мої хлопці саме випливли в море, щоб турка постерегти, а то б помандрували ви до самого султана в гості: вітер гнав вас прямо до турецьких берегів.

– Дякуємо Богові і вам, батьку, та всьому Кошеві Запорозькому,– вклонилися хлопці.– До султана ми не допливли б, хіба що мертві, а на той світ – це точно! Коли б не запорожці, то до вечора і дуба врізали б!

– Ну, й що ви думаєте далі робити?– знову підвів на них очі кошовий.

Хлопці перезирнулися. Поки що про це вони не думали.

– А що б ви нам порадили, батьку?– спитав Івась.

Отаман усміхнувся.

– Отакої! Я вас питаю, а ви мене... Бачите, Кіш – це не заїжджий двір. Поки ви були хворі, ми вас тримали тут, годували та лікували, а тепер ви здорові – і можете йти собі на всі чотири вітри. Незабаром тут розгориться справжня війна, і мені не хочеться, щоб серед нас терлися незнайомі нам люди. Розумієш, Іваку?

Як було не розуміти? Отаман без усяких натяків, прямо сказав, щоб вони забирали свої манатки та йшли собі геть без оглядки. Справді, не важко було здогадатися, що жодна військова частина не потерпить у себе в розпалі війни чужих, хтозна-звідки прибулих незнайомців. Немалу роль тут, мабуть, відігравало й те, що Керім був татарином. Отож – їм просто не довіряють. Треба йти! А куди? Всюди повно царських військ. Не встигнеш кроку ступити – і тебе спитають, хто ти і чого тут швендяєш? Козаки хоч знають, звідки і як вони прибули, а солдати зразу потягнуть до начальства, а те, не довго думаючи, накаже забити в залізо – і пожене в Сибір.

Івасеві стало жарко. Чого доброго, можна і на самого Потьомкіна напоротися. А чим така зустріч скінчиться, не треба бути особливо мудрим, щоб здогадатися.

Видно, ці думки так явно пробігали по молодому обличчю парубка, що кошовий легко читав їх. Хай не всі, а головні – вагання, сумніви, непевність, відчай —читав як по писаному.

– Ну, й що надумав, козаче?– спитав він, не приховуючи легкої насмішки.

– Нам треба забиратися з Коша під три чорти, так я розумію,– сказав Івась.– Але я не знаю, куди і як? Мені до Лубен, а Керімові до Мерефи так просто не добратися – не близький світ! От я й думаю, що робити? І просто не знаю... Ні грошей, ні коней, ні припасів ми не маємо... Ні бумаг ніяких...

Він безпорадно розвів руками.

Сидір Білий засміявся і провів пальцями по струнах, мовби даючи зрозуміти, що розмова закінчилася. Звуки кобзи вдарили Івася по серцю – аж воно застогнало.

– Які чисті звуки!– вигукнув він.– Але ж інструмент не настроєний!

Отаман глянув на нього здивовано, ніби побачив уперше.

– Ти що – розбираєшся в цьому?

– Трохи.

– Ну, візьми – настрой! – і подав через стіл кобзу.

Івась пройшовся по струнах. Деякі фальшивили. Видно, закрутки пересохли і відпустили їх. Він швидко направив кобзу – взяв кілька акордів: чисті, сильні звуки вилетіли з-під його пальців і громом полинули понад сріблястим плесом широкого Бузького лиману.

Сидір Білий аж здригнувся від них, а козаки, що дрімали на колодках проти сонця в кінці саду, схопилися і, протираючи очі, підійшли до столу.

– Ти диви!– вигукнув один, немолодий уже козак у киреї наопашки.– Та це ж Івак, якого ми врятували в морі!

– Так, це він,– підтвердив отаман.– А я й не знав, що він кобзар! Ну, що ж, хлопче, покажи своє уміння! Хай товариство послухає!

Івась зніяковів.

– Та що ви, батьку! Я давно не співав...

– Не прибіднюйся! Якщо зумів настроїти інструмент, то співати можеш! Бачиш – я співати люблю, а от грати так і не навчився,– тому й кобза розладналася...

– Співай! Співай, хлопче!– загули запорожці.– Негоже батькові кошовому відмовляти!

Івась здвигнув плечима, ще раз пройшовся по струнах, видобуваючи з них гучний, сріблястий передзвін, а потім сів біля столу на лавочку. Помовчав якусь мить, подумав – і раптом сильно, високо, як колись, бувало, малим поводирем на ярмарку, перед сотнями слухачів, завів:

 
Ой Морозе – Морозенку,
Преславний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!
 

Його дужий молодий голос, мов білий голуб, полинув на лиман і на весь Васильків. Рибалки на лимані кинули вибирати невода з води – заслухалися, а з вулиці у двір до кошового почали потихеньку заходити запорожці, ставати позаду півколом і, підперши щоки кулаками, задумалися.

Отаман Білий напружився, застиг, мов зачарований, в його великих сірих очах несподівано заблискотіли проти сонця дрібні сльозинки, і скотилися на сріблясті вуса, і загубилися там сивими росинками. Він, видно, мав чуле серце, любив співати, а головне – це була його улюблена пісня. І як цей парубок угадав, що йому до душі?

Пісня була тужлива, жалібна і розповідала про славного сподвижника Богдана Хмельницького полковника Морозенка, що потрапив до рук ворогів. Вони ж його не рубали, з рушниць не стріляли, вони з нього, молодого, живцем серце рвали!

Боже! Як це було зрозуміло запорожцям! Хіба ж не така доля чекала на кожного з них? В їхній пам’яті зберігалися десятки і сотні переказів про мученицьку смерть від рук ворогів вірних синів України, славетних лицарів Запорожжя. їх живцем засмажували у мідних котлах, настромлювали на палі, зачіпляли за ребро гаком, вішали на плотах і пускали вниз по Дніпру на пострах іншим, четвертували, рубали голову, колесували, живцем серця видирали з грудей.

Вороги думали, що вони вже вмерли і ніколи більше не піднімуться з могил. А вони знову народжувалися, виростали, мужніли, знову брали до рук зброю і ставали в ряди оборонців України! Бо плодюча мати козацька! Бо невмируще прагнення до волі живе в людських серцях!

Завмер останній акорд, затих парубочий голос, і раптом з гурту запорожців, що зайшли з вулиці, розштовхуючи інших, ринувся один і схопив молодого кобзаря за плечі.

– Івасю! Ти? Яким побитом? Господи!

Івась підвів очі, глянув на вусате обличчя козака – і з криком кинувся йому на шию.

– Дядьку Михайле! Ви? А як же ви тут опинилися?

Це був Михайло Безкровний.

Вони обидва були вражені несподіваною зустріччю, бо нічого не знали про дальшу долю один одного. Безкровний після раптового зникнення хлопця в Криму думав, що його вже й на світі немає, а Івась, звичайно ж, не міг знати, що старий запорожець, зустрівши своїх товаришів, без вагання залишився з ними, щоб воювати з султаном. Обоє були несказанно раді. Ще й ще раз обнімалися, цілувалися, розпитували один одного, як кожен опинився тут, аж поки в їхню розмову не втрутився кошовий.

– Годі вам!– розвів він їх руками.– Бачимо, що родичі або добрі знайомі! А це міняє всю справу!

Безкровний закліпав очима.

– Яку справу, батьку?

– Бачиш, тут у мене щойно була розмова з Іваком та цим хлопцем, – він кивнув на Керіма. – Я подумав, що чужі люди в Коші нам без потреби. Хлопці видужали, підправилися – і я їх умовляв мандрувати собі далі, тепер уже не по морю, а по суші... Та раз ти знаєш Івака і можеш поручитися за нього, то це міняє справу. Тепер я подумав, що вони, якщо хочуть, можуть залишатися з нами. Сміливі та ще й співучі молодики нам не завадять... Та ти ж сам чув!

– Я й раніше чув... Сама цариця з Потьомкіним слухала його спів і навіть звеліла забрати хлопця в Петербург, у придворний хор. Ледве втік, бідолаха... Тепер йому на очі Потьомкіну не потикайся!

Кошовий стиснув кулаки.

– Ось такі вони всі – заздренні на все чуже: все, що розумне й талановите, тягнуть до себе! А у нас навіть школи поруйнували, щоб дурніші були! Дурнішими та темнішими легше управляти!

Безкровний погодився з ним – ствердно кивнув головою, а вголос спитав Івася:

– Ти чув, що сказав кошовий? Вирушиш із своїм товаришем додому чи залишишся з нами? Я радив би залишитися. Не вік же тобі наймитувати у Хуржика! Треба й покозакувати – повоювати! Якщо живим залишишся, землі отримаєш півста десятин,– Потьомкін від імені цариці обіцяв. Це якщо турка поб’ємо!.. Ну, а якщо спіткає невдача, то вічна пам’ять залишиться по тобі. Значить, Богові так треба було! Тут уже, братику, нікому дорікати, бо своєї долі і конем не об’їдеш! Ну, то як?

Івась глянув на Керіма, ніби запитував – як?

Той стенув плечима.

– А ти?

– Я, мабуть, залишуся тут!

– То і я з тобою!

Сидір Білий ударив Івася по плечах:

– Ну і молодець!– І гукнув писаря: – Писарю, запиши хлопців у компут [9]9
  Компут – реєстр (гр.).


[Закрыть]– Івака та Кирила Татарчука! До Михайла Безкровного в науку – молодиками! Хай трохи повчаться орудувати шаблею, рушницею та списом! Ну, а в боях іспити складуть,– гадаю, недовго ждати! А тобі, Іваку, дарую цю кобзу,– грай, синку, на радість козакам та для підкріплення їхніх сердець!

Івась зашарівся від радощів – не сподівався, що кошовий такий щедрий.

– Дякую, батьку!

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

1 .

Всю зиму Хуржик із сином сам виконував усю ту роботу, яку раніше тягнув один Івась,– годував коней, волів, бичків, корів. Затягнувся геть. Навіть ніколи було поголити щетину на обвітрених, схудлих щоках.

Врешті не витримав. За тиждень перед Великоднем найняв наймита – підстаркуватого і бездомного відставного солдата, списаного з війська по причині каліцтва. По необережності потрапив на марші під гармату – і йому переламало ногу.

Зрослася вона криво – і йому дали абшит [10]10
  Абшит – відставка.


[Закрыть]. Дома він не застав нікого і нічого: родичі померли, хата без догляду завалилася, землю наділили іншим людям. І довелося старому солдатові наймитувати, переходячи від одного хазяїна до іншого, ніде довго не затримуючись, бо яка з нього була вже праця. Хуржик узяв його лише тому, що Рубдвадцять, як його прозвали за кульгавість, погодився порати худобу лише за харчі та одяг.

Отож, трохи відпочивши і ради свята, що надходило, поголившись та одягнувшись у нове вбрання, Хуржик запряг у воза коней, налаштував Катриній матері подарунків і покликав Катрю.

– Сідай – поїдемо!

– Куди?

– Як куди? Хіба ти не хочеш повидати матір? Та й перед Великоднем закинути їй чогось їстівного! Я ось приготував...

Катря була здивована. Це вперше Хуржик сам виявив бажання поїхати у Мацьківці. Раніш посилав Івася, потім – Василя, а це якась муха його вкусила – сам.

Однак вона промовчала. Сам – то й сам. Останнім часом він до неї не чіпляється, тільки позирне пильно при зустрічі – і мовчки пройде мимо. А матері справді потрібна вже допомога, бо їздила вона з Василем у село ще перед Різдвом. Як там живе старенька, як сестричка? Чи не голодують?

Вона швидко переодягнулася і сіла на воза.

До В’язівки їхали мовчки, а коли завернули в ліс, Хуржик раптом заговорив:

– Катре,– сказав він, не дивлячись на неї,– а знаєш, чого я їду до твоєї матері?

– Чого?

– Просити твоєї руки! Скоро рік мине, як померла Ганна...

Катря обімліла. Він знову за своє! Та й де? Якраз на тому місці, де вони з Івасем тікали від вовків! Ось та дорога, ті ж сосни обабіч,– тільки снігу немає, а під колесами шипить сипучий пісок... Саме тут вовки відстали, і вона в знемозі схилилася парубкові на груди.

Згадавши про Івася, вона заплакала.

– Ти чого, дурна?– оглянувся на неї Хуржик.– Страшно?

– Ні, не страшно, дядьку Семене... Колись же треба зважитись і на такий крок.

– Так у чім же річ?

– Де ви Івася поділи, дядьку Семене? Так ви і не сказали!

– Знову за рибу гроші!– вигукнув Хуржик і ляснув батогом.– Скільки разів мовлено: пропав твій Івась! Ну, пропав! Скільки людей пропадає: той від хвороби, того вб’ють, той утопиться... А Івась зник, мов корова язиком злизала! 3ник! Розумієш? І ніхто не бачив, коли і як це сталося, бо було це вночі.. Швидше всього татари вбили його! І при чому тут я? Ночував би я з волами – мене б укокошкали! Але, видно, мені не судилося, а йому... А що там скоїлося, ніхто не бачив і не знає! Оце тобі і вся мова! І забудь про нього! Нема Івася! Нема, і ніде я його тобі не візьму! Хоч ти плач, хоч топися – ніде не візьму!

Катря схлипнула.

– Легко вам казати – нема! А може, й є? Ви ж самі кажете, що ніхто не бачив, де він подівся. То, може, він живий?

Хуржик не спалахнув, не розсердився, не гримнув, а, помовчавши трохи, розважливо сказав:

– Катре, ну, давай домовимося: я ж не зараз весілля хочу справляти, а влітку. Відбудемо роковини по покійній, щоб усе було по закону – людському і Божому, перечекаємо ще якийсь тиждень чи два, а там і обвінчаємося! Я розумію, ти кохала Івася. Але ж його вже немає! Був би живий – інша річ. А раз нема, то де ж ти його візьмеш? Треба змиритися і думати про себе та свою сім’ю. Не вік же тобі гнути спину в наймах! А я господар на всі Лубни – житимеш у розкоші' Та й не старий я ще... Хіба це старість – сорок другий рік?.. Подумай добре – і сама зрозумієш, що доля сама йде тобі до рук! Бери її швидше – та міцніше тримай!

Катря мовчки ковтала сльози і через спазм, що здушив їй горло, не могла вимовити жодного слова. Хуржик, сидячи в передку і звісивши ноги на стельваги, не оглядався і все говорив і говорив, малюючи перед дівчиною привабливі картини заможного і спокійного родинного життя.

Так доїхали вони до Мацьківець – під його бубоніння.

Мати зустріла їх сльозами радості Дізнавшись, що перед нею сам Хуржик, поцілувала його руку. Хуржик зніяковів, висмикнув її:

– Бог з вами, паніматко, я не годен, щоб мені ви руку цілували!

– Е-е, батечку, ви наш рятівник! Що б ми робили без вас? Досі померли б з голоду!

– Ну й слава Богу, що не померли. Я вам привіз дещо,– сказав Хуржик і почав заносити до хати клунки з борошном, пшоном та солониною.– Ваша дочка – роботяща дівчина – заробила!

Після обіду він кинув Катрі:

– Візьми сестрицю – погуляй трохи, а я тут потолкую з матір’ю!

Дівчата вийшли, і Хуржик, сівши навпроти матері, пильно подивився на худу, хворобливу жінку, визначаючи в думці, що вона, мабуть, однолітка з ним або на рік-два старша. Що то вона скаже на його слова? Невже відмовою, як і Катря?

Він трохи помовчав, збираючись з думками, а потім, вирішивши, що найпростіший шлях – брати вола за роги, пішов навпростець:

– Паніматко, ви вже, мабуть, знаєте, що я вдовець. Скоро буде рік, як померла моя дружина.

– Знаю,– тихо сказала жінка.– Вам важко.

– Не те слово, паніматко,– важко... Просто неможливо далі так жиги! Господарство велике – без хазяйки все валиться! Треба всьому давати лад, а я не встигаю...

– Ну, то що я вам пораджу? Прийде час – женіться,—ще тихіше сказала жінка, опускаючи очі.– Ніхто вас не попрікне...

– Отож я й приїхав, щоб просити руки вашої дочки, паніматко,– прямо рубонув Хуржик.– Дуже я вподобав Катрю! Гарна, роботяща, чесна, золоте серце має! Таку б мені господиню! У всьому господарстві вона верховодила б! А про вас я уже й не кажу – ви жили б з меншою дочкою у достатку та в шані, як у Бога за пазухою. Хатину вашу я полагодив би, обійстя обгородив би, нарізав би шмат землі у В’язівку та лугу півдесятини – дивись, через два-три годочки і зять путящий знайшовся б! Адже меншенька ось-ось стане дівкою! А яка зараз її доля – теж у найми?

Він замовк, ждучи відповіді.

Мати злякано глянула на нього, на його суворе, тверде обличчя.

– А Катря ж як – згодна? Ви говорили з нею?

– А що Катря? Вона ще дурна – у голові вітер віє! Закохалася в Івася – ніяк забути не може! А що ж Івась? Його немає і не буде!

– Не знаю... Жалко дитини...– промовила мати.

Хуржик не дав їй закінчити.

– А себе? А меншеньку доцю? Не жалко! Що вас жде, якщо ви мені відмовите? Злидні! Голодна смерть! А Катрю я спроваджу з очей! Хай іде – шукає собі іншого місця! За Хуржика будь-яка піде – аби тільки тюкнув! Та я нікого не хочу – тільки Катрю! Ваше слою – і вона погодиться піти за мене! І не прогадає – житиме в добрі та розкоші! І ви біля неї! А ні – тоді як знаєте... Я своє слово сказав!– І він поклав на стіл свої кулаки, мов довбешки.

Мати знітилася, заплакала. В її очах світилася безвихідь. Її худі, гострі плечі опустилися, а сині, кістляві руки, що теж лежали на столі, дрібно тремтіли.

– Я поговорю з нею,– промовила з натугою.– Покличте її до хати!

Хуржик полеплено зітхнув і підвівся.

– Ну, от і добре! Та крутіше з нею! Крутіше!

Він вийшов надвір. Катря з сестричкою сиділи на колоді – проти сонця.

– Зайди, Катре, до хати! Мати кличе!

Катря враз зблідла, поцілувала сестру в голову і ступила до сіней. А Хуржик опустився на її місце, сів біля малої.

– Як тебе звати, дочко?

– Настею,– відповіла та, ніяково опускаючи очі.

– Скільки ж тобі годочків, Насте?

– Чотирнадцять.

Хуржик приглянувся до неї пильніше. Подумав: “Дівуля вже! Чотирнадцять років! І дуже схожа на Катрю. Підросте, вилюдніє – красуня буде, як і Катря! Видно, в батька вдалися дівчата, бо коли б у матір, то руді були б і незугарні”.

Дівчинка знітилася і опустила голову, даремно намагаючись заховати під колоду свої босі цибаті ноги.

Хуржик теж замовк. Дивлячись похмуро на невеличке віконце, намагався уявити за ним розмову Катрі з матір’ю. Невже клята дівка упреться і не погодиться стати з ним до шлюбу? Невже доля матері та сестри не змусить її взятися за розум?

Час летів. З хати ніхто не виходив. Він почав втрачати терпіння, совався на колоді, ніби сидів на дошці, утиканій цвяхами, схопився, пройшовся по двору, виглянув на вулицю – нікого, хоч нікого там і не ждав. Врешті терпець його лопнув, і він рішуче ступив до хати.

Відчинив двері – і остовпів.

Мати з дочкою сиділи на лаві обнявшись і беззвучно плакали. На скрип дверей підвели голови, безтямно глянули на нього – і знов залилися сльозами. Це його розізлило. Кляті баби! Які тонкосльозі! Скільки часу перевели! І він гримнув:

– Пізно вже! Час їхати додому! Ти ідеш, Катре? – Це означало: чи ти згодна, Катре?

Так вона й зрозуміла. Підвелася, ще раз обняла матір, а потім, витерши сльози, сухо сказала:

– А що я маю робити? їдьмо!

Хуржик аж крякнув на радощах. Тепло розлилося в грудях – дихати стало легко.

Це була згода!