Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 23 страниц)

5.

Мацьківці сонно дрімали під білими снігами. Дві санні підводи, навантажені лантухами та сосновими дровами, звернули у вузький провулок, що вів до Сули, і зупинилися біля одинокої хати під старими яворами.

Перед ворітьми з передніх саней спурхнула Катря – кинулась до хатини і ще з порога загукала:

– Мамочко! Настуню! Рідні мої!

З-за столу підвелися мати й сестриця – метнулися їй назустріч, обняли несподівану гостю, а з радощів і плакали, і сміялись крізь щасливі сльози. Мати не вірила своїм очам.

– Господи! Катрусю! Невже це ти? Жива! Дома!

– Я, мамо, я!– Катря теж плакала.

До хати зайшли троє – попереду Івась, за ним – Параска, останнім Керім, зарослий чорною бородою від вуха до вуха.

Мати пізнала Івася – сплеснула руками.

– Івасю! Синочку! А ти ж звідки? Ми ж оплакали тебе, бо думали, що загинув... Катря просто звелася за тобою з туги!

Івась обняв стару.

– Тепер усе буде гаразд, мати! Все буде добре! Слава Богу, ми всі живі й здорові!

–А це Параска? Я така рада! Милості просимо!—Мати перевела погляд на незнайомця, що стояв біля дверей.—А це ж хто?

Івась підштовхнув Керіма на середину хати.

– А це, щоб ви знали, привіз вам із самого Криму ще одного зятя. Звати його Керімом, а по-нашому – Кириком... Де Настуня? Хай подивиться – такий чи не такий? Підійде чи ні?

Настуня зашарілася і заховалася за Катрю, але та зі сміхом випхнула її наперед себе. За останні півтора чи два роки, відколи Івась не бачив її, вона підросла, перетворилася із нескладної, забитої отроковиці в гарненьке дівча, дуже схоже на Катрю. Ті ж зоряні оченята під чорними брівками, рум’янець на щоках та малинові губи, та ж пишна, густа коса – все свідчило, що незабаром це дівча стане справжньою красунею.

Вона зиркнула на Керіма і знизала плечиками, закопилила губенята.

– Пхе! Дуже треба – старий дідуган!

Усі усміхнулися, а Івась зареготав і штовхнув Керіма кулаком під бік.

– Чув? Старий дідуган!

Керім зніяковів, але поглядом прикипів до норовистого дівчати.

– Дарма що дідуган – все одно ти будеш моєю! – І блиснув білими зубами.– Клянусь Аллахом!

– Ой, матінко! Та ще й турок!– скрикнула Настуня і знову шугнула за Катрю.

Всі знову засміялися, а мати, щоб якось зам’яти дитячий вибрик дочки, заспішила:

– Ой, чого ж ми стоїмо? Сідаймо до столу та пообідаємо чим Бог послав!

Та Івась заперечив:

– Ні, мати, ми ще не голодні. А от, якщо ваша ласка, нам би з Кириком не завадила пара баняків окропу, щоб покупатися з дороги та поголити бороди, а то справді ми схожі на дідів, і дівчата, чого доброго, піднесуть нам гарбуза!

Мати схопилася.

– Дорогі мої, про що мова! Ідіть до хатини, що через сіни, там затопіть піч, грійте воду, купайтеся, голіть бороди, а ми тут тим часом приготуємо щось тривніше та й пообідаємо гурточком.

Зимовий день короткий. Почало сутеніти, коли хлопці, скупані, підстрижені та поголені, зайшли з хатини до хати.

Тут їх уже ждали. Стіл був засланий чистим настільником, на ньому лежали крупні скибки житнього хліба, дерев’яні ложки, а посеред столу стояла велика череп’яна миска, в якій парував гарячий борщ.

Коли хлопці сіли,– а їх посадили під образами, на покуті,– мати проказала “Отче наш”, перехрестила трапезу і запросила до учти:

– Чим маємо, тим і приймаємо! Смачного вам, дорогі мої! – І перша зачерпнула ложкою борщу і, підтримуючи її скибкою хліба, щоб не розхлюпати на настільник, поволі піднесла до рота.

Після борщу Катря подала локшину з молоком та вергуни. Ще й додала:

– Локшину я варила, а вергуни смажила Настя. Я вже пробувала і скажу вам, що нічого смачнішого не їла. Правда, вони трохи пересолені та трохи підгоріли, але то не біда: зате хрумтять на зубах!

Гучний сміх заглушив її останні слова. Настуня спаленіла і опустила оченята додолу, промовивши з докором:

– Катре! Яка-бо ти, їй-богу!

А Івась штовхнув Керіма під бік і шепнув, але так, що всі почули:

– Кирику, чи не здається тобі, що Настуня старалася заради тебе, старого діда? Га?

Ще гучніший регіт пролунав за столом, а чистий, поголений Керім, якому тепер можна було дати заледве вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, реготав дужче за інших і своїми, ясно-карими очима зиркав через стіл на зніяковілу дівчину. Пересміявшись, відповів:

– Старого діда я Настуні прощаю, а от вергуни справді такі смачні, що я згоден їх їсти все життя кожного дня!

Настуня зарум’янилась, мов півонія, і вдячно глянула на парубка. Катря лукаво усміхалася, мати обняла меншу дочку за плечі й поцілувала в голову, а Івась хитро примружив очі і підморгнув Керімові:

– Е-е, братику, я й не підозрював, що ти такий спритний! Бачу – тут гарбузами і не пахне, зате явно запахло весільними шишками та весільним короваєм!– І повернувся до дівчини.– Чи як, Настуню?

Настуня зовсім розгубилася, зніяковіла і крадькома глянула на Керіма, мов просила захисту. Керім упіймав той благальний погляд і рішуче припинив Івасеві жарти.

– Не пащекуй! Моє весілля буде не раніше твого! А до того часу немало води стече!

Обід затягнувся до самого смерку. Івась розповів про свої мандри по білому світу, про війну, про американського побратима-адмірала, показав його кортик, прочитав напис на ньому: Івакові – Джонс.

– А зараз не віриться, що все те не привиділося мені, не наснилося. Коли б не цей кортик та не Георгій на грудях, то, їй-богу, не повірив би, що все те було насправді і що ми з Керімом уціліли у тому вогні, у тому смертовбивстві, що поглинуло немало наших товаришів... І знаєте, після всього, що я пережив, я вже не міг би наймитувати у Хуржика. І не тільки у Хуржика – ні в кого! Я хочу бути вільною, незалежною ні від кого людиною. І їхав сюди з одною думкою: забрати Катрю і гайнути на вільні землі! Побоювався одного: чи погодиться Катря? Тепер знаю: після всього, що вона тут пережила, згодна зі мною їхати!

Мати й Настуня, почувши це, остовпіли й оніміли.

– Катрусю! Як? Ти ідеш?– спромоглася нарешті мати.– А нас залишаєш?

Катря обняла їх.

– І ви з нами... Все продамо тут, а на нових землях почнемо нове життя!

– Ой, Боже! Що ви надумали!– схлипнула мати.– Куди? Там же чужий край!

Параска теж посмутніла. В її очах забриніли сльози.

– А куди ж тоді мені, одній-однісінькій у світі? У найми мене, стару, вже ніхто не візьме... Навіть поховати нікому буде... Одні у мене близькі люди – Івась та Катря, та й тих не буде біля мене!

– Ну, ми тебе, Параско, не залишимо одну – заберемо з собою,– втішив стару Івась.– Якщо ти не проти, звичайно...

Параска зраділа.

– Та з вами хоч на край світу! А тут без вас як житиму?

Катрина мати похитала головою.

– І вам не страшно, Параско?

– Ні, не страшно. Поки буде сила, помагатиму. А зляжу – будуть близькі люди біля мене: хліба, води подадуть, в землю покладуть, коли помру... А тут?

– А мені страшно,– зітхнула мати.– Далекий край, чужі люди...

– Край не такий далекий, а люди й наші там будуть,– сказав на те Івась.– Не одні ми ідемо туда. Безкровний із Засулля теж ладнає мажі на весну. Казав – і ще будуть охочі поміняти засульські піски на жирний таврійський чорнозем. Так що їхатиме ціла валка...

Весь вечір вони пробалакали отак про те, що було, і про те, що буде, що жде їх через півроку, про те, як спродати Хуржикову живність та землю і що купити в дорогу для майбутнього господарства. Івась підбадьорював усіх, щоб не лякалися даремно, розповідав, яка там, на півдні, земля розкішна, які рибні ріки, які випаси для худоби. Керім підтакував, а сам не зводив очей з Настуні, голублячи її ласкавим поглядом, і те п’ятнадцятилітнє дівча крадькома теж зиркало на нього і червоніло, коли погляди їхні зустрічалися.

А коли проспівали перші півні і хлопці вклалися в хатині спати, Керім сказав Івасеві:

– Хочеш ти чи ні, а бути нам родичами!

– Як то?– здивувався Івась.

– Ти одружишся з Катрею, а я з її сестрою!

– Настунею?

– Так.

– Та мала ж іще! Та й чи згодна буде? У нас не так, як у вас!

– У вас мала, молода, а у нас саме якраз! Та й не поспішатиму я – нехай підросте півроку чи рік... А щодо згоди, то я вже постараюсь сподобатися...

Івась пацнув його долонею по спині.

– Ну, й прудкий же ти! Бачу, не марнував даремно часу...

Вони засміялися, щільніше вкрилися кожухами і погасили свічку.

6.

Одвихрила, одхурделила зима. Нелегкою вона видалася для Івася. Скільки разів довелося йому їздити до крутія Пухлякова, щоб той уладнав справу зі спадщиною! А той усе тягнув, водив за носа, відбувався якимись несуттєвими відмовками. Івась довго не міг зрозуміти, чого він ще хоче, аж поки одного разу, вже перед весною, на Масницю, не зайшов з кошелем жирних в’юнів та карасів прямо до нього додому.

Назустріч вийшла Луша.

Івась всього раз бачив її, але запам’ятав добре. Здивувався.

– Ти? Тут?

Він не вірив своїм очам: так вона змінилася. На голові – білий очіпок, що прикривав чорну косу, квітчастий сарафан щільно облягав її міцну, дещо розповнілу постать, а округлі щоки пашіли рум’янцем та здоров’ям.

Хоча Луша була значно нижчою за Івася, але якось зуміла дивитися на парубка звисока, з почуттям власної переваги.

– Я покоївка пана судді,– повідомила пихато.

І було в її відповіді стільки зверхності, зарозумілості, що Івась замало не розсміявся.

– Може, й господинею станеш?– спитав з іронією.

Та Луша цілком серйозно відповіла:

– Може, й стану. А чому б ні? Я не гірша за інших! А ти з Катрею вже побрався?

– Ще ні, бо не минуло року з дня смерті її чоловіка.

– Пхе!– зневажливо знизала плечем Луша, а потім, спохватившись, споважніла.– Ти чого прийшов?

Івась поставив кошіль з мерзлими в’юнами на підлогу.

– Та осьприніс панові судді... Наловив у Сулі...

– Маєш якесь діло до нього?

– Катря має...

– Я чула... Хуржикову землю хоче продати?

– Так.

– А сама ж куди?

– Поїдемо в Таврію. Там землі досить.

Раптом відчинилися двері – і до кухні заглянув Пухляков. Побачив Івася.

– А-а, це ти?– вирячив очі.– А я думаю, хто тут балакає...

Луша повела бровою на кошіль з рибою.

– Ось приніс!

Пухляков втупився в кошіль, де лежали темні, гладкі в’юни та крутобокі карасики, розплився в усмішці, маленькі очиці його заблищали.

– Ох, яка розкіш! З ікрою! Ну, ти ніби знав, коли принести,– у мене саме гість... І ми з ним якраз говорили про Катрю...

– Хто ж це?– здивувався Івась.

– Капніст... Василь Васильович Капніст... Чував? Щойно повернувся з подорожі по заграницях і завітав до мене...– І глянув на Лушу.– Ти ось що, Лушо,– засмаж нам в’юнів. Ми з Василем Васильовичем поласуємо. Та й карасиків у сметані...

– Миттю, паночку,– заметушилася Луша.

З кімнати донісся голос:

– Хто там про мене згадує, Сергію Івановичу?

Пухляков кинув через плече:

– На ловця і звір біжить, Василю Васильовичу! Ми з вами про Катрю, а тут її наречений на поріг...

– Так хай зайде!

Пухляков глянув на Івася, на його засніжені чоботи, з яких уже залишилися мокрі плями на підлозі.

– Заходь! Тільки спочатку скинь свої чоботиська!

Івась роззувся і босоніж вступив до чималого покою, де за столом, у кріслі, сидів ошатно вдягнений молодий пан.

Іван вклонився. Пан простягнув йому руку.

– Так оце ти Катрин наречений? Івась?

– Так, пане, – знову вклонився Івась, обережно тиснучи простягнуту панську руку і дивуючись, що той її подав йому.

– То яке ж ти маєш діло до судді?

– Я ніякого діла не маю... Клопочуся за Катрю.

– Про що саме?

– Вона стала спадкоємницею свого загиблого чоловіка, після якого залишилася земля. А всі папери згоріли під час пожежі... От я й ходжу...

Останні слова Івась вимовив навмисне з притиском: мовляв, ходжу, ходжу, а толку ніякого... Капніст так і зрозумів його, бо зразу ж повернувся до Пухлякова і запитав:

– Так в чім же річ, Сергію Івановичу? Це ж так просто поновити документи! Справа ж ясна!

Пухляков злегка почервонів і, щоб Івась не бовкнув нічого зайвого, поспішно сказав:

– Та папери давно готові... Треба тільки, щоб Катря сама з’явилася в суд, власноручно розписалася, заплатила мито – і отримала їх.

Івась зрадів.

– Так завтра можна й приїхати?

– Авжеж можна.

– Ну, то я піду.

– Іди, Йване, йди,– погодився з ним Пухляков.

Та Капніст затримав.

– Як же Катря? Як думаєте жити?

– Катря жива-здорова. Дякує вам за заступництво... Живемо зараз у її матері в Мацьківцях, а навесні подамося в Таврію, на нові землі...

– От як! Це добре!– схвально відгукнувся Капніст.– Це добре, що ви помандруєте на вільні землі. Бо нашому народові ніхто не допоможе– треба зараджувати біді самим...– Він сумно похитав головою, ніби відповідав своїм думкам, потім поплескав Івася по плечу.– Років двадцять там не буде кріпацтва, а якщо отримаєш козацький наділ, то взагалі будете вільні... І діти ваші будуть вільні... Бо у нас тут зовсім не те...– Він раптом замовк, згадавши; мабуть, про Пухлякова, а потім додав:– Ну, йди! І хай вам з Катрею Бог помагає!

Наступного дня, вранці, Івась з Катрею прибули в суд. Пухляков прийняв їх люб’язно і зразу ж показав папери: одні, що Катря стала спадкоємницею Хуржикової землі та сіножаті, а другі про те, що вона продала п’ять десятин у Вищому Булатці та півдесятини в Лубнах йому ж таки, Пухлякову.

Однак розплачуватися не поспішав. Лише ткнув пальцем:

– Розпишися, Катре, ось тут, тут і тут! Мита не треба – я сам заплачу!

Катря взяла перо, яке Пухляков, умочивши в каламар, сам уклав їй в руку, і розписалася, як учив колись покійний батько.

Пухляков присипав її підпис піском, почекав хвилину, здмухнув пісок у череп’яну миску, що стояла тут же, на столі, потім один аркуш простягнув Катрі, а інші обережно заховав у шухляду й .замкнув її. Заховавши ключ в кишеню, він люб’язно усміхнувся і легенько торкнувся Катриної руки.

– От і все, Катре. Діло зроблене. Було нелегко його провернути, але всьому буває кінець, і я радий, що допоміг тобі. Тепер ми з тобою квити!

Ця несподівана заява приголомшила Івася. Як! П’ять десятин! Цілий лан! І – квити? Та де це таке видано?

Він розгублено подивився на не менш розгублену Катрю і почав поволі багровіти. Права рука його поривчасто занишпорила біля бока, але не лівого, де висіла шабля, а правого, і не знаходила її там.

Помітивши цс, Катря підхопилася, вчепилась в ту різко напружену руку і потягнула Івася до дверей.

– Ходімо, Івасю! Ради Бога, ходімо!– А з порога кинула: – Спасибі вам, пане суддя! Ви мені дуже допомогли! Спасибі!

Спродавши землю і все, що можна було спродати, почали готуватися до від’їзду. Спорядили три мажі, накупили всього необхідного для господарства – реманенту, насіння для посіву, хатнього посуду і вирушили рано-вранці у Вербну суботу.

Коли виїздили з двору, мати заплакала. Обцілувала хатні двері, вікна, пустила сльозу над криницею, що дихала прохолодою під крислатими весняними яворами, вклонилася сусідам, що вийшли проводжати, і тільки тоді сіла на передню мажу – до Івася та Катрі.

Параска правувала другою мажею, а Керім з Настунею – третьою.

За поворотом, біля кладовища, зупинилися.

– Попрощаємося з батьком,– сказала мати.

Знайшовши могилку, порослу молодою травою, схилилася на хреста, а дочки опустилися на коліна – припали до холодного горбика. Хлопці стали поряд з ними. Всі мовчки молилися, жінки тихо плакали.

Нарешті мати підвела очі.

– Прости нас, ріднесенький наш, що залишаємо тебе тут одного. Спи спокійно, а нам – пора!

Опівдні добралися до річки Войнихи, що за Солоницею. Тут їх уже ждав Михайло Безкровний з сім’єю та двома супутниками, що теж, заохочені його розповідями про розкішні південні степи, зважилися на переселення. А ввечері добралися до Хорола і зупинилися на ночівлю під гаєм, на звичній чумацькій станції.

Поставили, як водиться, вози в коло, волів, коней та корів, яких узяли з собою, пустили на бережину пастися. Назбирали сухого хмизу і розвели багаття, щоб зварити вечерю, молодь нарвала бур’яну для постелі. Застилаючи її ряднами, Катря спитала:

– Ти й минулого разу тут ночував, Івасю?

– Тут. Це постійна чумацька станція для тих, хто їде з Лубен. Тут починається Ромоданівський шлях, що веде аж до Кременчука.

– А чому його називають Ромоданівським?

– Кажуть, більше ста років тому по цих степах вів на турка, під Чигирин, своє військо московський воєвода Ромоданівський і залишив після себе такий широкий слід, що по ньому і чумаки почали їздити і назвали його Ромоданівським.

– Я його собі так і уявляла: широкий битий шлях... Коли

ти не повернувся з Криму, я навіть пісеньку про нього склала.

Івась здивувався.

– Сама склала?

– Сама... Ждала тебе, ждала і не могла діждатися... Так було тужно!

– То заспівай! Хочу почути!

Катря зніяковіла.

– Так почують же – сміятимуться. Незручно якось...

– То ходімо на берег – поглянемо, як товар наш пасеться...

– Ходімо.

Вони спустилися вниз, сіли під кущем калини. Товар розбрівся по широкому лугові, йдучи попасом туди, де росла більша і смачніша трава.

Івась обняв дівчину.

– Ну, тепер заспівай! Тут ніхто не почує...

Катря пригорнулася до нього, тихенько завела:

До Хорола все дорога, до Криму стежечка,– прийшла туга від милого до мого сердечка.

Ой ти, туго, ой ти, турбо, не пристань до мене: є в самої туги много край серденька мого!

Катря раптом заплакала.

– Ти чого?– кинувся Івась.

– Згадала той час... Боже, як я тужила за тобою! Світ був не милий, очі від сліз не висихали!

Івась рукою витер її мокрі щоки, міцно пригорнув, поцілував.

– Все те вже позаду... Не тужи! Тепер ми разом – і ніхто більше не розлучить нас! Хіба що смерть!

– Ой, не кажи такого! Я хочу, щоб ми з тобою жили довго-довго – аж до старості, щоб діждалися діток, а потім – онуків...

– Так і буде, моя кохана. Я впевнений у цьому. Наш шлях буде довгий-предовгий, як отой Чумацький Шлях, що на небі!

– А чому він Чумацький? – спитала Катря.

– Бо показує дорогу чумакам до Криму.

– А люди кажуть, що то дорога, що перетинається посередині світу: одна веде в пекло, а друга – в рай.

– Мабуть, що так,– погодився Івась.– По тій дорозі душі померлих ідуть на той світ: одні, праведні, в рай, а грішні – в пекло.

– І по ній янголи ходять – показують, куди кому йти?

– Так.

– А ми праведні чи грішні?

– Який у нас гріх? Ми по правді жили... А от Хуржик або Пухляков – грішники. То вже напевне! В тому й сумніву нема! Хто чинить хоч одній людині зло, той грішник! Так я думаю... І ще я гадаю, що Чумацький Шлях – то дорога до щастя! Для добрих, для праведних людей! Одні доходять до нього раніше, інші – пізніше... Але доходять! Сподіватимемося і ми, що знайдемо своє щастя...

Вони сиділи обнявшись і чули, як лунко і молодо стукають їхні серця, як дихає весняна земля, як росте трава, дивилися на небо, де зоряною музикою бринів ясний, сріблястий Чумацький Шлях, що вів їх до щастя...