Текст книги "Чумацький шлях"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц)

2.

Тим часом у Лубнах життя текло, як і раніш, буденно, одноманітно: люди вставали до сходу сонця, порали худобу та іншу живність, по неділях та святах інші до церкви, їхали в поле – жали, косили, звозили на стодоли врожай, поспішали до чинбарень, броварень, млинів, кузень та виконували десятки інших робіт, без яких немислиме впорядковане людське життя.

В господарстві Хуржиків теж усе йшло, як і раніш. Параска затоплювала вдосвіта піч, варила сніданок та обід, гріла баняки окропу для прання, замішувала й запарювала в цебрах щось їстівне для худоби, птиці та свиней. Катря доїла корів, а Василь годував усе, що мукало, мекало, бекало, кувікало, іржало та квоктало.

Господарство було велике і роботи вистачало всім.

Однак попри цю зовнішню і видиму сторону життя була сторона і внутрішня, невидима сторонньому окові або майже невидима.

Катря кожну мить відчувала на собі пильний, доскіпливий, але люблячий, ласкавий Василів погляд. Спочатку вона боялася хлопця, уникала зустрічі з ним наодинці, та згодом зрозуміла, що звідси ніяка небезпека їй не загрожує. Хлопець по-справжньому покохав її і ладен був виконати першу-ліпшу її забаганку. Після свого невдалого освідчення, отримавши одкоша від дівчини, він надовго втратив рішучість, а після смерті матері замкнувся в собі, уникав і Параски, і Катрі, сумував, а то й плакав нишком, ховаючись із своїми слізьми, щоб ніхто не бачив і не чув. Та минали дні й тижні, і Катря знову почала помічати, як Василь з якоюсь затаєною журбою поглядає на неї, намагається потрапити їй на очі, виконує за неї якусь частку її роботи, щоб їй легше було. Однак приставати до дівчини чи знову напрямець сказати їй про свої почуття не наважувався.

Та тривало так не довго. Одного разу, в неділю, коли Параска пішла до церкви, а Катря в кухні мила посуд, раптом прочинилися двері – і зайшов Василь.

– Ти сама? – запитав тихо, хоча й знав, що Параски дома немає.

– Сама,– відповіла дівчина, стривожившись.– А що?

Василь зачинив за собою двері, пройшов до столу і поклав

на нього якийсь згорток.

– Ось приніс тобі. Йди сюди!

Катря витерла рушником мокрі руки. Підійшла.

– Ну, що там?

Василь відступив на крок.

– Дивись!

На столі лежала барвиста плахта, на ній – квітчаста хустка, а поверх усього —разок червоних коралів, нанизаних на шовкову нитку.

– Катре, це тобі,– сказав парубок зовсім тихо і, побачивши, як дівчина почала бліднути, заспішив: – Катре, не відмовляйся! Візьми! Це від щирого серця! Подарунок від мене!

Катря підняла перед собою руки, ніби хотіла відштовхнути його.

– Ні, ні, я не заробила такого подарунка! Що це тобі спало на думку? Що Параска скаже? Що люди подумають? А батько, коли приїде?

– Сховай! Віднеси в село, додому! А потім принесеш, як своє,– і будеш одягати без страху! Знатимемо лише Бог та ми вдвох – ти та я!

– Ну, з чого б це? Як можна?

Василь зашарівся, аж скрикнув:

– Катре! Ну, хіба ти не бачиш? Я ж кохаю тебе! Я так кохаю тебе! Коли б ти тільки знала!

Дівчина похитала головою.

– Ну, ми ж уже говорили про це. Тобі відомо, що я не кохаю тебе...

Після цих слів Василь схопився за голову. Його вузьке, гостре обличчя враз посіріло.

– Невже ти так сильно любиш Івася? Катре! Ну, залиш мені хоч надію! Я ждатиму тебе все життя! Ждатиму, поки ти станеш вдовицею, а тоді прийду до тебе – і впаду на коліна! Якщо в тебе будуть діти, я стану їм батьком! Тільки не губи мене, не розбивай мого серця!.. Ну, все ж у житті може трапитися: коханий розлюбить тебе, захворіє на чуму чи на віспу в дорозі і не повернеться додому! А ти ж молода, тобі жити та жити! Навіщо ти сама у себе відбираєш щастя?

– Страшні слова ти мовиш, Василю,– тихо відповіла Катря.– Страшні слова... Я не вірю їм! Зате вірю, що повернеться Івась. Не може не повернутися! Яка там чума!

– Господи! Порятуй мою душу! – вигукнув парубок і підняв руки до божниці.– І навіщо я народився такий нещасливий!

Катрі стало шкода хлопця. Вона обняла його і, як мати, поцілувала в голову.

– Василю, не побивайся так. Не одна я на світі. Ти ще знайдеш своє щастя! А мого не чіпай!

– То візьми подарунок хоч на пам’ять!

– Ні, не візьму! Це ні до чого.

Кров схлинула з Василевих щік.

– Боже! Май до мене хоч крихту жалю!

Він жужмом схопив зі столу свій подарунок і, не дивлячись на дівчину, прожогом кинувся до дверей.

Катря перехрестилася.

– Господи! Порятуй його, божевільного!

3.

Після приєднання Криму до Росії в 1783 році багато невільників з України, захоплених піц час останнього походу кримчаків на Слобожанщину, повернулося назад, на батьківщину, але значна частина їх, переважно жінок, що вийшли заміж за татар і мали дітей, зосталися в Криму. Тут були їхні сім’ї, їхні оселі, а дома за вісімнадцять років, що минули, усе змінилося – батьки, либонь, померли, брати та сестри обзавелися сім’ями і розділили батьківську землю та всіляке добро.

Такі залишилися в Криму. А серед них і Керімова мати.

Івась побачив її зразу, як тільки привезли його в невеличке селище Сарису, що лежало на березі моря. Керім зупинив коней біля крайньої убогої хатини, складеної з жовтаво-білого ніздрюватого вапняку, і погукав:

– Нене, нене!

З хатини вийшла ще не стара жінка в барвистих татарських шароварах і такій же барвистій хустці. Однак з-під тієї хустини вибивалися біляві коси, а очі були такі синьо-волошкові, що відразу стало зрозуміло – ні, це не татарка!

Жінка кинулась до Керіма – обняла, як малого, рукою покуйовдила його чорнявого чуба.

– Приїхав! А я ждала тебе завтра або позавтрьому,– вона говорила по-українськи чисто і співуче, як говорять на Слобожанщині.– А де ж бей?

– Він прибуде завтра. А нас послав попереду, щоб ми доправили сюди оцього хлопця, вашого земляка, мамо.

Жінка підвела очі на Івася. Здивувалася:

– А чому він зв’язаний? Ви украли його? Взяли в полон?

Керім зніяковів.

– Що ти, мамо? Це чумак – з Лубен! Як би ми самі сміли вчинити таке? Все тут складніше. Як я зрозумів, отаман чумацької валки чомусь захотів спекатися хлопця і заплатив нашому беєві, щоб вночі, коли той пастиме волів, схопив його і завіз куди-небудь подалі. Бей довго вагався, а коли дізнався, що султан об’явив мошковам [6]6
  Мошкови (тат.) – московіти.


[Закрыть]війну, зважився... Ось так цей хлопець став полонеником і опинився тут.

– Бідний!– промовила жінка співчутливо і підняла на

зв’язаного бранця свої смутні сині очі.– Як же тебе звати хлопче?

– Іваном... А всі звуть Івасем.

– Івась... Гарне ім’я... Так і мого меншого братика звали – Івасем...– і повернулася до сина:– Куди ж ви його тепер?

Керім засміявся.

– Бей наказав кинути в зіндан [7]7
  Зіндан – яма, тюрма.


[Закрыть], щоб не втік.

– В зіндан!– вигукнула вражено жінка.—Там же водяться тарантули та гадюки, від укусу яких гинуть не лише дрібні звірята, а й люди! Твій батько загинув від них, його теж було кинуто в зіндан.

– Я це знаю,– похмуро сказав Керім.– І щось зроблю для твого земляка, мамо. Я відчуваю перед ним провину... Вертайся до хати, а я скоро прийду.

Він скочив на коня, і троє вершників рушили далі.

Вузька кам’яниста вулиця незабаром привела їх у затишну долину, по якій у глибоких кам’янистих берегах дзюрчав ледь помітний потічок Сарису, тобто Жовта вода. По тім боці його, в зеленому саду, виднівся чималий будинок під черепичним дахом, а довкола нього попід горою гніздилися убогі татарські халупи.

– Сарису!– вигукнув радісно мовчазний Керімів товариш.– Сарису! Нарешті ми дома!

Вони в’їхали на широке подвір’я бея, зупинилися біля криниці. Розв’язали Івася, напоїли коней. До них сипонули було беєві домочадці, але, дізнавшись, що бей затримався біля Сиваша і приїде завтра чи післязавтра, зразу ж відхлинули.

Ніхто не звернув особливої уваги на незнайомого полоненика, і Івась мовчки стояв, переступаючи з ноги на ногу, що затерпли від довгої їзди верхи, аж поки Керім не торкнув його за рукав.

– Ходімо!

– Куди? В зіндан?

– Ти чув мою розмову з матір’ю?

– Чув.

– Бачиш, якщо ти мене не підведеш, тобто не втечеш, – а ми все одно тебе спіймаємо, – то я зачиню в сарай – і там переспиш.

– Обіцяю тобі, що не втечу. Куди ж тікати, не знаючи ні стежок, ні доріг. Я навіть не знаю, де ми... Ні, поки що про втечу я не думаю.

– Ну, що ж – я вірю тобі,– погодився Керім.– Тоді – ходімо!

Він зачинив його в сарай. Призвичаївшись у напівтемряві, Івась оглянув свою тюрму. Та яка це тюрма? Втекти із неї – простіше простого. Стелі – ніякої, а дах – черепичний, розсунь черепицю і вилазь у дірку. А там – на всі чотири боки!

Та куди?

Довкола чужий незнайомий край, чужі люди, з одного боку – море, а з другого – сухий, непривітний степ. Як тікати? Без їжі, без води, не знаючи дороги... Ні, Керім мав усі підстави повірити йому, бо знав, що з Криму втекти без корабля або хоча б човна, без проводжатого неможливо.

Тверезо оцінивши своє становище, Івась дійшов висновку, що зараз тікати – смерті подібно, а тому взяв себе в руки, заспокоївся, знайшов біля протилежної стіни купу степового сіна і приліг на нього. Однак, хоча був змучений дорогою і тими подіями, що трапилися за останній час, заснути не міг. З Керімових розповідей він зрозумів, що його запродав у полон Хуржик. Спочатку він сумнівався, не хотів цьому вірити, але чим більше думав, тим більше переконувався, що так могло бути насправді.

Він пригадав Катрину розповідь про Хуржикове залицяння, сутичку з ним на подвір’ї, що ледь не привела до бійки і хтозна-чим могла скінчитися, і йому стало ясно, що ще дома Хуржик замислив позбутися його під час поїздки в Крим. Не дивно, що останнім часом Хуржик був добрий, навіть запобігливий. Цим він намагався приспати Івасеву пильність, викликати у нього та й у всіх чумаків довір’я, а головне, обставити злочин так, щоб жодна підозра не впала на нього.

Івась аж здригнувся від обурення та гніву. Який негідник! Це ж він ще тоді, збираючись у поїздку в Крим, задумав своє чорне діло! Ще тоді він знав, що Івась не повернеться додому, і Катря повірить, що його вже й на світі немає. Отже, Хуржикові залишиться лише дочекатися смерті хворої дружини – і Катря змушена буде, по власній волі чи по неволі, швидше по неволі, стати з ним під вінець. Серце Івасеве заклекотіло від гніву. Який підлий, підступний мерзотник!

Він скочив і сів. Ладен був тут же видертися на горище, пробрати в черепиці дірку – і тікати. Добратися до Сиваша, наздогнати валку і стати Хуржикові перед очі. Що з ним зробити? Відразу вбити?

Ні, спочатку він викаже йому перед усім чумацьким товариством все, що дізнався про нього, про його підступність і мерзенність, а потім задушить, розчавить, мов гадюку!

Однак тверезий розум узяв верх. Чи ж добереться він до

Сиваша? Чи застане там чумаків? Як без копійки в кишені, без знання тутешньої мови подорожувати по чужій країні та ще під час війни, що розгорається, мабуть, не на один рік?

Отак терзаючи своє серце, він ще довго лежав у темному кутку з розплющеними очима і не міг заснути. Лише під ранок, зовсім знесилений, склепив повіки і поринув у важке забуття.

4.

Наступного дня, під вечір, повернувся бей Шакір-заде. Івась здогадався про це відразу, як тільки почув тупіт кінських копит, радісний гавкіт собак та не менш радісне і шумливе верещання дітей. Він підійшов до дверей і припав оком до шпаринки.

Бей у супроводі кількох вершників зупинився посеред двору і, кинувши повід батракові, що безпосередньо кланявсь, важко зліз з коня. Діти кинулись йому на шию, він обдарував їх гостинцями, а потім погукав:

– Керіме, Керіме!

З гурту дворових вийшов Керім. Бей про щось тихо запитав його. Керім так само тихо відповів і одночасно показав рукою на сарай.

Івась зрозумів, що йдеться про нього.

Видно, Керімова відповідь вразила і обурила бея. Він зразу ж рушив до сарая. Керім поспішив за ним.

Івась повернувся на своє місце і приліг на сіно.

Бей зупинився в дверях, напружено вдивляючись у темряву, безпорадно мружачи очі. Нічого не уздрівши там, повернувся до Керіма і щось гнівно сказав.

Тут Керім загукав:

– Івасю, Івасю, ти тут?

Івась підвівся, вийшов наперед.

– Я тут!

Керім радісно залопотів по-татарському, пояснюючи, мабуть, господарю, що даремно він тривожиться і гнівається,– невільник, мовляв, не втік і не думав тікати. Але його намагання виправдатись, навпаки, викликало в душі бея ще більше обурення. Він раптом підняв нагайку і, шмагонувши хлопця по обличчю, закричав:

– Я тобі що казав? Посадити в зіндан! А ти що зробив? То моє слово тобі не указ? Тепер знатимеш, як треба слухати хазяїна!

Він удруге підняв нагая. Та вдарити не встиг – Івасева рука несподівано перехопила нагайку в повітрі.

На мить бей отетерів, залупав банькатими очима, а потім налився кров’ю, затупотів ногами, оскаженів і почав періщити Івася.

– Гей, люди, сюди! До мене!– закричав на весь двір.– Схопіть обох! Киньте в зіндан! У зіндан їх!

Хлопці не чинили опору. Та й було б не розумно – опиратися проти шістьох дужих озброєних джигітів!

Їх привели до глибокої ями в кінці двору за сараями і звеліли по драбині спускатися вниз. В ямі було напівтемно. Хоча стояло ясне надвечір’я, крізь зарості дикого винограду, ліан, жимолості та різних бур’янів, що понависали понад ямою, сюди проникало зовсім мало світла.

Як тільки хлопці спустилися вниз, джигіти витягли драбину й пішли геть. Стало тихо й парко, пахло перетлілим листям.

Раптом під ногами щось зашелестіло.

Керім злякано шепнув:

– Ой, гадюка!

Івась мав на ногах чоботи і не дуже побоювався гадюк. Керім же був узутий у неглибокі шкіряні чарухи-постоли – і гадюка могла запросто вкусити його за кісточку чи за литку.

Івась нахилився, придивляючись. Щось знову зашурхотіло, ворухнулося сухе листя.

– Миша!– гукнув з полегшенням.– Всього лиш миша! Дивись!

Справді, в кутку, серед листя, вовтузилася маленька сіра мишка.

Керім зітхнув, усміхнувся, потім засміявся голосно:

– Ху-у! Налякала, клята!

Але сміх його був неприродно напружений, нервовий. Видно, хлопець злякався не на жарт. Та й було чого: батькова смерть назавжди врізалася в його пам’ять.

Трохи заспокоївшись, вони оглянули свою темницю. Це була глибока, в три людські зрости, квадратна яма, висічена в білясто-сірому вапняку. Причому її стіни були не прямовисні, а похилі і нависали над головою, гак що отвір був значно вужчий, ніж дно, на якому могли вільно вміститися кілька в’язнів. Ні, без драбини чи вірьовки звідси не виберешся!

Не знайшли вони тут ні гадюк, ні тарантулів, й це їх обрадувало: отже, можна не стояти цілу ніч на ногах, а прилягти на товстий шар зіпрілого листя, що за тривалий час нападало із звисаючих майже до дна дикого винограду та міцних ліан, що плелися по стінах.

Вони сіли посередині, де було світліше.

– Чого бей прискіпався до тебе?– спитав Івась.

– Розгнівався за те, що я не послухався його наказу і зачинив тебе в сарай, а не запроторив в оцю яму. Дуже боїться, щоб ти не втік звідси, бо дав слово твоєму хазяїнові, що ти ніколи не повернешся на Україну.

– Отже, з-за мене... Я так і думав!.. Дякую тобі, Керіме,– ти добрий хлопець! Постраждав безневинно,– адже я тобі ніхто!

– Ну, чому ніхто? Ти теж людина... А моя ненька вчила мене допомагати всім стражденним... Ти теж пострадав безневинно!

– Я постраждав через кохану дівчину, яку хоче відібрати у мене хазяїн. Закохався, бач, старий песиголовець і вирішив позбутися мене таким негідним чином. Але всупереч усьому, я виживу – мушу вижити! – і повернуся, щоб відомстити своєму кривдникові! Та й Катрю хочу побачити. Буде вона вже замужем на той час чи ні – байдуже. Хочу, щоб знала, що зі мною трапилося...

– Заздрю тобі,– сумно сказав Керім.

– Заздриш? З чого б то?

– Бачиш, ти був наймитом, а мав дівчину, міг одружитися з нею. А в нас усе інакше... Я батрак – ні землі в мене, ні коней, ні овець. Щоб одружитися, я повинен заплатити калим. А з чого? З дванадцяти літ я пішов у найми до бея Шакір-заде,– спочатку за підпаска, згодом пас беєві отари, а коли завернуло з шістнадцяти і став дорослим, мене було відправлено в каменоломні, які приносять чималі прибутки, а всім, хто там працює, лише мозолі та каторжну працю... Ну, ти сам. незабаром пересвідчишся, що то означає камінь лупати!

– Звідки ти знаєш, що й мене пошлють туди?

– Важчої праці, ніж там, немає... Отож не важко здогадатися. Та не сумуй – будемо разом!

– Я й не сумую... До роботи я звик.

Вони ще довго говорили, розповідали один одному про своє життя, в обох не легке, сирітське, нужденне. Івась дізнався, що Керімів батько з молодим беєм Шакіром-заде ще в 1769 році, під час останньої російсько-турецької війни, ходив походом на Україну. А що був круглим сиротою і батраком і не мав ніякої надії зібрати грошей на калим, щоб одружитися, вивіз собі з Мерефи, яку Шакір-заде своїм загоном пограбував та спалив дотла, молоду дівчину Настю, котра стала йому за дружину і наступного року народила сина Керіма. Своїми руками він наламав каменю, намісив глини і склав над морем, на пустирищі, хатину. Керім невиразно пам’ятає батька, бо одного разу його привезли додому на гарбі мертвого. Лише добре пам’ятає, як гірко плакала мати, коли батька ховали.

Пізніше він дізнався, що батька вкусила гадюка в зіндані, куди за якусь провину кинув його бей. Бей забув про цей випадок, а Керім пам’ятав і не забував.

Давно настала ніч, зійшов місяць, з моря долітав глухий шум прибою, а вони все розповідали і розповідали один одному про своє життя, аж поки наліг сон і зморив обох так, що незчулися, як і поснули посеред ями.

Прокинувся Івась від несподіваного крику. Схопився. Вже зійшло сонце, і в ямі було видно. Керім сидів поряд, безтямними очима втупившись у куток, і кричав.

– Що таке? Що сталося?– кинувся до нього Івась.

Тримаючись одною рукою за ногу, хлопець другою тикав

туди, де звисали ліани.

– Там, там! Гадюка! Вона вкусила мене! О Аллах! Я умираю! Убий її!

Івась схопився – кинувся туди, куди показував Керім. Справді. Там довга сіра гадюка, звиваючись, намагалася вилізти по ліані вгору. Була і втекла, коли б Івась не придушив її чоботом до стіни, і вона з розчавленою головою впала додолу, але ще довго билася в передсмертних судорогах.

Потім нахилився до Керіма.

– Покажи рану!

Керім підняв холошу. На нижній частині гомілки, вище кісточки, червоніли дві невелички ранки. Івась швидко нагнувся і припав до них губами, почав висмоктувати кров і спльовувати набік.

– Що ти робиш?– вигукнув Керім, відсмикуючи ногу.

– Спокійно! Я висмокчу отруту!..

– Це не допоможе! Я помру!– Відчай і приреченість прозвучали в голосі хлопця.

– Не заважай!– гримнув на нього Івась і знову припав ротом до ранок.

Він пальцями лівої руки міцно передушив ногу нижче коліна, так що вона аж посиніла, і все смоктав і спльовував, смоктав і спльовував.

Та ранки були невеликі – через них багато крові не висмокчеш. Тоді підняв очі на посіріле обличчя юнака, промовив твердо:

– Треба б розсікти шкіру... Та чим? Ножа немає... Тож потерпи – я зубами!

Керім кивнув головою, міцно стиснув Кулаки, зажмурив очі. Івась уп’явся гострими зубами в тепле тіло – щосили вкусив, відчувши, як здригнувся і враз обм’як Керім, як хлинула з рани кров, заюшуючи литку та ступню.

Виплюнувши разом з кров’ю кусень м'яса, знову припав до рани. Довго висмоктував з неї заражену отрутою кров, ах поки вже нічого було висмоктувати. Потім від сорочки відірвав широку бинду і перев’язав Керімові ногу.

– Ну, що. брате, болить?

– Болить,– признався хлопець.

– Терпи, козаче, отаманом будеш,– втішив його Івась.

– Чи ж буду? Помру я! Адже батько помер!

– Ну, батька ніхто не здогадався порятувати, а я з тебе висмоктав усю отруту,– тепер житимеш... Чумаків теж нерідко кусають гадюки, і вони таким способом рятують себе – то вирізують шматок тіла навколо укусу, то висмоктують отруєну кров, то припікають укус розжареним залізом. Все діло в тім, щоб не прогайнувати часу, щоб отрута не розійшлася по всьому тілу, бо тоді – біда. Можна й померти. А якщо вчасно зробити це, потерпілий житиме. Хіба трохи похворіє... Слава Богу, ми вчасно спохватилися! Хай береже тебе Аллах!

– Слава Аллаху!– прошепотів Керім.– Вся надія на нього.

5.

Наступного дня, рано вранці, в зіндан опустилася драбина, почувся чийсь грубий голос:

– Гей, там! Вилазьте!

В’язні вилізли, примружилися від яскравого вранішнього сонця. До них наблизився Шакір-заде з двома сейменами.

– Ходімо зі мною!

Їх привели до кузні. Коваль надував міхи. В горні горів вогонь, там червонів шмат розжареного заліза.

Івася підштовхнули до ковадла. І тут він зрозумів, що зараз його закують у кайдани. Та ось вони й лежать напоготові – на дерев’яному станку, серед різного ковальського причандалля.

Його підштовхнули знову.

– Іди!

Він уперся – і не з місця.

Сеймени схопили його за руки – шарпнули. Іди! Та зрушити не змогли. Дужий, мов молодий бичок, Івась нагнув круту шию, люто бликав на них з-під брів, уперся ногами ще міцніше.

– Не піду!

Шакір-заде, що стояв біля коваля, нетерпляче гримнув:

– Ну, що ж ви там вовтузитеся? Давайте його сюди!

Сеймени згребли Івася обіруч, руків’ями шабель штурхонули під боки:

– Йди, шайтан!

Але й цього разу успіху не домоглися, зате роздратували невільника не на жарт. Сам не відаючи, що діє, Івась раптом відштовхнув обох від себе, схопив за карки і щосили тріснув один одного лобами – аж загуло.

Керім з переляку скрикнув:

– Івасю! Що ти робиш? Вони заб’ють тебе до смерті!

Та той ніби й не почув його слів,– спочатку одного, а потім другого жбурнув крізь розчинені двері з кузні на подвір’я, де вони й простяглися на землі, а сам ступив наперед, до ковадла, поставив на нього ногу і гукнув до коваля:

– Ну, чого роззявив рота? Заковуй!

І Шакір-заде, і коваль – обидва стояли ошелешені й вражені сміливістю та силою невільника. Лише коли сеймени, вивергаючи прокляття, кинулися до нього з оголеними шаблями, Шакір-заде, очумавшись, підняв руку й крикнув:

– Не чіпайте його! Цьому бикові ціни нема! Не те, що ви, слабаки!

Сеймени, все ще лаючись та посилаючи чумакові прокльони, відступили, а коваль не без остраху наблизився до нього.

– Чоботи у нього добрячі. Стягнути? Чи як?– спитав хазяїна.– Бо окалина палить мені ноги.

– Стягни – пригодяться. А йому дай свої старі чарухи,– погодився бей.

Коваль стягнув з Івася чоботи, приміряв на себе.

– Ти дивися – якраз!– промовив діловито і кинув босому невільникові свої стоптані шкіряні постоли.– Взувайся!

Івась, промовчавши, натягнув їх. Вони теж були якраз. Після того коваль, вправно орудуючи молотком та щипцями, наклав йому на ноги кайдани і заклепав наглухо.

– Готово! Тепер не втече!

– Ну, коли готово, тоді – на роботу! На найважчу! І щоб ніякого спуску! А спробує втекти або проявить непослух – бийте канчуками нещадно! – І повернувся до Керіма.– А тебе, хлопче, попереджаю: ніякої полегкості гяуру! Ніякої допомоги! Зараз іде війна, і я не хочу, щоб невільник якимось чином добрався до Кезлева чи Ак-мечеті [8]8
  Ак-мечеть – нині Сімферополь.


[Закрыть], де стоять залоги урусутських військ. Ти розумієш, чим це мені загрожує?

– Розумію,– прошепотів Керім.

– Ну, от і добре! А щось помічу у—шкуру спущу! А тепер – ідіть! – і гукнув до сейменів: – Доправте їх у каменоломню! Та скажіть Сулейману, щоб цей гяур кожного дня наламував гарбу каменю! Я не хочу годувати неробів!

Шлях до каменоломні був недалекий, але кайдани заважали йти: ятрили шкіру, били по ногах, і Івась ледве дошкандибав за село, в ущелину Сарису, де внизу жебонів манюсінький потічок з жовтою водою, а вгорі на поверхню виходили шари ніздрюватого черепашника. Тут уже працювало кілька беєвих батраків.

Сеймени здали Івася наглядачу Сулейманові. Це був похмурий чолов’яга років сорока з круглим, мов млинець, обличчям та довгими міцними руками. При боці, за поясом, у нього стримів ятаган, а в руці він затискував замашного гарапника.

– На найтяжчу роботу! – сказав старший сеймен.– Це гяур.

– Тут усім не легко,– буркнув Сулейман.

– Щоб кожного дня наламував гарбу каменю! Такий наказ бея!

– У мене не погуляє!

– Та дивися, щоб не втік!

Сулейман глянув на Івасеві кайдани – знизав плечима.

– Куди йому! А втече – наздожену і всиплю канчуком по спині так, що вдруге не захоче!

Він кинув невільникові кайло, молот та лом.

– Ставай он там – і починай!

Івась ніколи не був каменярем, навіть не думав,що доведеться ним бути будь-коли, а тому з деяким острахом взявся до роботи. Ударив кайлом. Довкола бризнули дрібні скалки.

Поряд став Керім.

– Та не гамсели так,– застеріг він.– Тут, брате, ніякої сили не вистачить, якщо будеш надриватися... До каменю треба братися обережно. Спочатку оглянь його, знайди найслабіші місця – тріщини, ямки, розломи, жили, а тоді орудуй – де кайлом, де ломом, а десь і молотком. Ось дивися...

Керім знайшов тріщину, загнав у неї лома і зверху вдарив молотком. Плита черепашника легко зсунулася набік. Але при цьому хлопець зачепив ногу і застогнав.

– Що? Болить? – кинувся Івась.

– Ой, болить!

– То, може б, ти пішов додому?

– Хто ж мене відпустить?

– А Сулейман?

– То такий собака, що й не підступишся. Нізащо не відпустить!

– А що ж робити? Тобі потрібно попарити ногу в зіллі. Мати твоя напевне знає, як його зварити. Потім добре перев’язати і кілька днів полежати, поки рана загоїться.

Поки вони говорили, за їхніми спинами виріс Сулейман. Важкий гарапник несподівано упав на Івасеві плечі.

– Так ось як ти працюєш, гяуре! – закричав він.– Я провчу тебе!

І знову підняв гарапника. Та вдарити не встиг. Івась раптом ступив крок наперед, схопив наглядача за боки – і той не встиг навіть зойкнути чи злякатися, як опинився високо вгорі, над головою невільника. Гарапник випав з його рук, крик жаху вирвався з його рота: він уявив, що зараз полетить з обриву вниз, на кам’яні уступи.

– Івасю-ю!– вигукнув Керім.– Зупинись!

Та Івась і не думав кидати свого кривдника в прірву. Потримавши достатньо над собою і відчувши, що від страху той обм’як і замовк, він поставив його на ноги і підніс до самого носа кулацюгу. Зробив страшні очі.

– Ти не нюхав? Ні? Так знай, ще раз зачепиш, то тут тобі й гаплик!

Сулейман Івасевої мови, звичайно, не розумів, але відчайдушний вчинок невільника та його кулак, піднесений до самого носа, були такі промовисті, що він мимоволі, ледве оговтавшись, пробелькотав:

– Якші, якші!

Та як тільки Івась відпустив його, він схопився за рукоятку ятагана. Та витягти з піхов зброю не встиг: наперед метнувся Керім і повис у нього на руках.

– Сулеймане, послухай мене!– заблагав хлопець.– Не роби ще одної дурниці! Бей Шакір-заде не простить тобі смерті невільника! Тим більше що, не розібравшись, ти перший напав на нього.

Сулейман трохи охолов. Тепер він і сам починав розуміти, що заледве не перевищив своїх прав. Та гнів все ще кипів у його серці.

– Він міг убити мене!

– Ти вдарив його перший. І вдарив нізащо!

– Ви не працювали, а базікали!

– Базікали! – вигукнув Керім.– Поглянь!

Він швидко підняв холошу шаровар і показав просякнуту кров’ю пов’язку.

Сулейман нахмурився.

– Що це?

– Гадюка вкусила. А цей гяур, якого ти несправедливо обвинуватив у лінощах та базіканні, врятував мене – висмоктав з рани отруту і перев’язав.

У наглядача округлилися очі.

– Тут є гадюки?

Керім зрозумів, що Сулейман не второпав, коли саме його вкусила гадюка, і подумав, що це трапилося тут, щойно, але не захотів пояснювати йому, коли і як це трапилося. Навіщо? Хай думає, що тут водяться гадюки, бо видно, що він їх боїться. Може, менше вештатиметься по каменоломні і менше наглядатиме за батраками.

– А де їх немає?– відповів запитанням на запитання.

– І ти гадаєш, що цей гяур висмоктав усю отруту з тебе?

– Хто ж це знає? Може, й не всю. Показати б ногу знахарю...

– То покажи!

Керім не сподівався такого від завжди крутого і часто несправедливого наглядача. Ледве стримуючи радість, запитав:

– То я можу піти, Сулейман-ага?

– Іди! – похмуро кинув той і, піднявши гарапника, поколивав геть.

Керім переможно глянув на Івася.

– Ну, не чекав такого! І від тебе не чекав, що ти зважишся так провчити Сулеймана, і від нього не чекав, що відпустить мене додому.

– Він тебе відпустив?– зрадів Івась.

– Так. Я розповів, що мене вкусила гадюка, і він відпустив до знахаря.

– То йди зразу ж! Хай дасть тобі якоїсь мазі, щоб швидше загоїлася рана. Отрути в тобі, гадаю, не залишилося ні краплі, бо коли б залишилася, то вже тобі було б погано або й помер би досі. Але на вмираючого ти не схожий... Іди! Рану треба лікувати!