Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Підшиваю останню сторінку справи і згортаю папку. Все, розслідування закінчено. Але від того не маю задоволення. Шкода двох молодих робітників, що, йдучи з кінотеатру, пограбували продуктовий кіоск, а потім влаштували в гуртожитку пиятику й зчинили бійку. Тепер вони сядуть на лаву підсудних, тільки розпочавши життя. І я вкотре себе запитую: чому так сталося? Адже їхні батьки не п'яниці, а працьовиті люди, і колектив майстерні загалом гарний, досі не траплялося там надзвичайних випадків.

Але ж існував якийсь поштовх до такого вчинку? Та поки що я його не знайшов і з допиту нічого не дізнався. «Так захотілося,– відповідали винні, злякані й здивовані, не вірячи, що їх судитимуть, і не усвідомлюючи свого вчинку.– Ми не думали...»

Але чому не думали? Знову розгортаю папку, щоб перечитати справу від початку до кінця, хоч знаю її напам'ять. Заглиблююсь у папери. Позитивні характеристики, пояснення майстра... Ось протокол свідка, що того вечора сидів на балконі, рятуючись від задухи, і бачив, як бешкетники видушили скло в кіоску. Він тоді не зупинив їх, «боявся, щоб не кинули каменя у вікно або десь не перестріли». Так, боягузтво і байдужість завжди поруч із злочином.

За три роки роботи інспектором карного розшуку я в цьому часто переконувався і мене брала злість.

Дзвонить телефон.

–Загайгора слухає.

–Це я, Арсене. Ти не забув?

Я зиркаю на аркушик календаря, де написано: «О 15.00 зустріч у середній школі».

–Я прийду, мамо. Як тобі?

–Нічого, в школі мені завжди краще, – намагається говорити бадьоро.– Готуємось до екзаменів. Сьогодні три контрольні з хімії. Не любив ти хімії.

Вона навмисне згадує хімію, щоб я не розпитував про здоров'я, бо вночі мати пила валер'янку.

–Але ти за мене не червоніла.

–Авжеж, Арсене, авжеж, хімію ти подолав, а от...– зітхає і кладе трубку.

У її зітханні – біль і хвилювання, що я досі не маю пари. Мати розуміє мене як ніхто, але відколи почало здавати її серце, не стримується: тактовно й ненадокучливо натякає про одруження. Я знаю, що її змушує, і в мене холоне в грудях, обіймає невимовний жаль. Мені інколи спадає на думку, що я надвередив її серце тим розкриттям, своїм непогамовним прагненням знайти батькові сліди. Але хіба міг передбачити, куди заведе пошук і що ненароком відкриється велика таємниця? Часом сам себе запитував: а коли б знав, чи доклав би стільки зусиль? І відповідав: безперечно, бо прагнув повніше і глибше пізнати свого батька, як усе моє покоління, що народилося напередодні війни,– майже через хату діти росли сиротами.

Встаю, щоб покласти папку до сейфа, та, потримавши її на долоні, передумую. Не дає спокою відсутність першопричини злочину в цій простій справі. Вирішую ознайомити з нею прокурора Великошича.

У коридорі, як завжди після обіду, відвідувачів нема. З кабінету напроти чується повільне постукування друкарської машинки. То працює мій підлеглий, недавній випускник середньої спеціальної школи міліції, молодший лейтенант Анатолій Кузька. Намірююсь зазирнути до нього, але згадую, як він розгублюється при моїх відвідинах, і минаю двері.

У приймальні чергує молоденький, щойно після демобілізації, сержант. Він поспішно закриває товсту книжку, але я встигаю прочитати «Історія».

–Прокурор у себе?

–Так точно, товаришу капітан.

–Готуєтесь?– киваю на підручник.

–Еге, на юридичний, – ніяковіє.

–Будемо разом їздити на сесії – я заочно навчаюсь на другому курсі юридичного факультету.

Великошич, у синій сорочці із закачаними рукавами, сидить за столом і щось пише, схиливши голову з глибокими залисинами. Ліворуч з вікна падає яскравий сніп сонячного проміння, вирізьблюючи кожну рису його великого обличчя, – кидається у вічі блідо-рожевий шрам на лобі, що тягнеться навскоси від лівої брови і ховається у темно– русому волоссі.

–У тебе щось невідкладне?– питає, не підводячи голови, а впізнаючи мене по кроках.

–Хочу, щоб ви переглянули цю справу. Не знаходжу в ній першопричин злочину. Хіба що кіно викликало у них «спрагу».

–Цікаво, кіно...—уважне зиркає на мене сірими очима, не полишаючи писати.– А ти добряче помізкував над фактами? Який фільм вони дивилися?

–Які там факти, Сергію Антоновичу! Все мов на долоні.

–Добре, подивлюсь. Ти вибачай... Як там Кузька?

–Втягується. Я зараз іду на зустріч із школярами.

–Нам би частіше виступати перед населенням, частіше,– скрушно мовигь і багатозначно додає:– Бачив Миколу Горака.

–Коли? – підозріло дивлюся на прокурора, гадаючи, що він помилився.

–Сьогодні вранці.

Він більше нічого не сказав, вважаючи, що й того досить, аби я все зрозумів. Мовчки прошкую з кабінету. Що я міг йому відповісти? Що за три роки роботи інспектором я не забув своєї першої значної справи, де фігурував Микола Горак – колишній учень нашої десятирічки. Справа, яку я тоді вів, стала для мене нелегким випробуванням на чесність та сумління. І я вистояв. З колонії Микола написав мені сердитого листа з прихованою погрозою. І ось він на волі – замість п'яти років відбув два з половиною. Напевне, добряче працював і зразково поводився. Зустріч з ним іще попереду. Тоді й проясниться, як далі житиме Микола.

Коли б я оглянувся, зустрівся б з осудливим і водночас безпорадним поглядом Великошича. Він так інколи дивиться на працівників, якщо хтось припускається помилки в роботі або виявляється безсилим. І той погляд дошкуляє дужче, ніж вичитування чи стягнення. А Великошич вважав, що з Гораком я недостатньо попрацював, раз отримав такого листа. Тому я не оглядаюсь.

Надворі буяє травень. За парканами білопінно цвітуть вишні. У квіточках гудуть бджоли. Пахне медом. Повітря солодке й духмяне. Віття кленів всіяне гострими списиками ніжно-зеленого листя. Небо безхмарне – неозора блакить дихає лагідністю та спокоєм, спонукує до мрійливості й глибокої задуми. Місто мліє від щедрої ласки сонця. В такі погодні дні у мене з'являється дивне бажання десь сховатись на березі Лебідки, лягти горілиць і довго дивитися у небо...

Я виходжу на вулицю Леніна, на якій розташовані переважно всі адміністративні установи. Звіддаля видніється двоповерховий універмаг «Перемога». Минаю кінотеатр «Іскра», біля якого юрмляться підлітки. Вже другий тиждень кіномережа «витискає» фінансовий план з бойовика. Неохоче звертаю у бічну вулицю і мимоволі уповільнюю кроки. Я намагаюсь якнайрідше нею ходити.

Спроквола наближаюсь до того місця, не помічаючи ні цвіту на вишнях, ні блакитного неба. Зупиняюсь навпроти затиснутого будинками подвір'я, порослого високими будяками, кропивою і лопухами. Над бур'яном стримлять закіптявілі стіни, купчаться обгорілі й трухляві дошки, здіймається чорний бовдур, на вершечку якого сидить ворона. Тиша – нічичирк. Аж моторошно. Дмухає вітерець, і в згарищі щось тоненько цокає, мовби хтось постукує у порожню бляшанку пальцем...

Непоспіхом рушаю далі, думаючи, що таки цупка людська пам'ять, коли й досі ніхто не побудувався на цьому подвір'ї.

А саме з нього розпочалась моя справжня робота інспектора карного розшуку.

Попелище знову будить спогади...

Розділ перший

Серпневого ранку 1962 року я прокинувся з відчуттям радості: з наступного дня моя перша відпустка, і я міг з певністю сказати про набуття деякого досвіду за допомогою Великошича, тоді слідчого прокуратури.

Я не збирався. відпочивати цілий місяць – була робота: перекрити дах на хаті, полагодити паркан та пофарбувати веранду. А потім... Заплющився перед люстерком, уявляючи, як ми з Олею виходимо з загсу, сідаємо у машину, прикрашену барвистими стрічками, і вона мчить до пам'ятника Леніну, де ми покладаємо квіти. Оля в довгій білій сукні, прозорій фаті, з розпущеним волоссям, і в її очах тремтить полохлива ніжність. А навколо знайомі, товариші, клацають фотоапарати...

Ти вже, наче слон, спиш стоячи,– раптом сказала мати на вухо, бо я забув про гоління і бритва дзижчала, мов джмелі.

Я продовжував водити бритвою по скронях, стежачи в люстерко за матір'ю. Вона вийшла на кухню і замріяно всміхалась, щаслива, нараз помолоділа, що я навіть не помітив зморщок навколо її губ. Мати поставила на стіл миску з полуницями, налила із склянки сметани і почала перемішувати ложкою. У кімнаті смачно запахло лісом, вогкою травою. Я любив полуниці з сметаною. Швидко доголився і подався надвір, підтягнувся на перекладині, кілька разів підняв штангу й почав умиватись.

–Домовся з Гораком, щоб перекрив дах,– долинув голос матері.– Пересиль себе, сину. Він не відмовить.

Горак – батько Миколи, бляхар райкомунгоспу, неабиякий майстер. І по шістнадцяти роках війни люди багато будувалися, тож замовлень старий мав достоту. Але як з ним говорити після того, що вчинив його син? Горак сам приходив до мене просити, щоб якось пом'якшив провину, а я випровадив гостя із хати. Мати теж спробувала заступитись за колишнього однокласника, але, коли я показав їй фотографію закривавленого студента, замовкла і вийшла з кімнати. Тепер я повинен уклонитись Горакові, бо на весь район він один бляхар.

Я звів голову і крізь струмки води побачив у вікні матір, що сперлася ліктями на підвіконня. Вона дивно дивилася на мене зволоженими очима, мов от-от заплаче.

–Не повернеться у мене язик,– буркнув я і хлюпнув водою в обличчя.

–Який ти впертий,– зітхнула, і в її голосі вчувалася зажура.– Ох, коли б Федір тебе побачив. Як ти на нього схожий.

Але батько вже вісімнадцять літ, як загинув у бою під Хмельницьким. А мати все плекала надію на зустріч, приховуючи її від мене, соромлячись своєї вірності. І я, подорослішавши, дізнався про безвзаємну любов учителя Романа Гнатовича Балюка, який, утративши сім'ю під час окупації, досі не одружувався. Я його краще знав, аніж батька, якого пам'ятав невиразно, наче він майнув у далекому мареві.

Я вдягався, поглядаючи на його збільшену фотокартку, і не знаходив ніяких спільних зі мною рис. Батько —в пілотці, гімнастерці, з кубиками в петлицях, груди навхрест оперезані ремінними пасками. В дитинстві зримо бачив довгу шаблю із кутасом біля ефеса та віддуту кобуру, звідкіля визирало чорне руків'я нагана. У батька ледь примружені очі під широкими бровами, і мені, малому, часом здавалось, що він запитував: «А ти маму слухаєш?» Опісля, коли почав ходити до школи, його погляд німо цікавився: «А як ти вчишся?» Тепер батько мовчав, ніби щось обдумував. Мати розповідала, що він був ставним і високим, а я – так собі, середнього зросту, нічим не примітний.

–То йдеш чи ні? – нетерпеливилось матері, що вже сиділа за столом.– Мені теж чомусь соромно звернутись до Горака. Ніби я завинила перед ним.

«Ми всі завинили,– подумав я,– усі, що не розгледіли в Миколі рис жорстокості».

Я вийшов на кухню. Мати лагідними очима пантрувала кожен мій рух, видивлялася мене всього, мовби збиралася надовго запам'ятати, наче я кудись виїжджав.

–Може, присолодити?– торкнулася моєї руки.

–Угу,– я з апетитом снідав полуницями.

Мати посипала їх цукром, вкраяла скибку білого хліба і щоразу поглядала то на мене, то на фотокартку, яку було видно з кухні Вона порівнювала мене з батьком і водночас не наважувалась розпочати розмови.

–То коли ви подасте заяву?– нарешті мовила, опускаючи очі.

її худорляве лице мов застигло, тільки нервово Посіпувались кутики губ. І йені стало шкода її, наче я справді збирався залишити матір у самотині, гостро відчуваючи, що почав ділити свої почуття між Олею і нею, і від того пойняв незрозумілий смуток та відчуття провини. Мабуть, я не перший і не останній опинився у такому становищі, покохавши дівчину. Але для матері залишилося в серці щось осібне, що належало їй —і більше нікому, хто б не полонив мою душу. Проте вона ревнувала мене до Олі, і та ревність не була злою чи підступною. Мати, ясна річ, побоювалася, щоб я не помилився у своєму виборі.

–Хочемо на Жовтневі розписатись,– відповів, невдоволений відстрочкою.

–А ви вже вирішили, де житимете? – тихо запитала.

–Тобі соромно майбутньої невістки?

–Авжеж, соромно, хата занедбана,– сказала скрушно. – Але ж Сава Архинович залишиться сам.

Сава Архипович– батько Олі.

–Чого сам? А Василь? З ним він не скучатиме,– заспокоїв матір і помітив, як її щоки наливались рум'янцем. Вона глянула на мене повеселілими очима, нагнулась і поцілувала в лоба.

–Чаю дати?– заметушилась, щоб приховати свою радісну розгубленість, викликану рішенням не залишати її після одруження.

–Ні, дякую,– я звівся з-за стола.

–Прийди сьогодні раніше, Арсене,– попросила. – Й Олю приведи до нас.

–Добре, мамо.

Вийшов надвір, не передбачаючи того, що через кілька годин один випадок усе круто змінить, переверне моє єство, і я побачу матір зовсім в іншому світлі. І не лише її. Тоді постане безліч запитань, важких, навіть ганебних підозрінь, і я не знаходитиму місця, розгублений та вражений, приголомшений невигаданим фактом, подією вісімнадцятирічної давності.

А поки що поминув школу і почав наближатися до чепурного будиночка Балюка, обгородженого рідким зеленим штахетником. У садку, під крислатими яблунями, біля вуликів порався Роман Гнатович, одягнутий у білі полотняні штани і сорочку, в жовтому брилі. Коло його ніг із карнавки курився дим, відлякуючи бджіл. Сподівався, що мене не помітить, але вчитель, наче відчувши мій погляд, враз повернувся.

–Доброго ранку, Арсене!– і рушив до паркану.– Як тобі в останній день перед вакаціями?

Я посміхнувся тому рідко вживаному «вакації» і міцно потис його шкарубку долоню.

–Важкувато, але якось дотягну, – підтримав його жартівливий той.

Він звично, двома пальцями, розгладив свої руді від тютюну й обвислі, як у Шевченка, вуса і задоволено зміряв мою статуру.

–Чув, непогано підмітаєш наш дім, – лукаво підморгнув мені, натякаючи на Миколу Горака.

Я не здивувався його обізнаності, бо в нашому невеликому місті всі події скоро ставали відомими.

–Лише вчуся, Романе Гнатовичу, вбиваюся у колодочки.

–Вбивайся швидше, крути їм в'язи... Меду не хочеш? Є свіжий, липовий, аж у носі коле.

–Нема куди,– красномовно ляснув себе по животі.– Тарілку полуниць з'їв.

–Полуниці теж корисні. – Вчитель відвернувся і запитав, задумливо крутячи вуса:– Як там мати?

–Як завжди. Ви б завітали до нас,– запросив, хоч і знав, що він майже щодня навідувався до неї, коли я на роботі.

–Ось дам лад бджолам і забіжу. Ну, йди, Арсене, а то вигорять вугляки,– і поплескав мене по плечу, неначе рідного сина.

Я пішов, а Балюк, схилившись на паркан, дивився вслід. І його бриль видався мені перезрілим соняхом, що з цікавістю хилився на вулицю. Раптом я подумав, що тепер, коли ми поберемося з Олею, може, й мати зважиться вийти за нього заміж. Вона б зовсім не образила моїх почуттів до батька, бо я поважав Балюка, прислухався до його порад і з дитинства звик бачити поруч із матір'ю.

Зі мною віталися перехожі, яких багато вранці, але їхнє шанобливе «добридень» не тішило самолюбства, як попервах. Мабуть, за рік я змужнів і посерйознішав. Проходячи повз невеликий базарець, почув, як одна жінка насмішкувато сказала: —О, сьогодні не їде тарахкалом. Зараз до Придибихи заскочить, а потім на службу.

«Тарахкалом» вона називала мою «Яву».

–Гарна дівка у Сави,– прицмокнула друга жінка.– Мій теж до неї підкочувався...

–Еге, поки німота ледве не відбила хрипів,– єхидно додала інша.

–Цього не зачепить, побоїться – з левольвертом ходить.

Я ледве не засміявся, бо рідко носив зброю. А невисокий і моцюватий Василь Хавара, названий брат Олі, справді колись віднаджував залицяльників, передибуючи їх на вулиці, й страшно харчав, луплячи банькаті очі, не в змозі мовити й слова. Того було досить, щоб кому-небудь удруге забаглося провести її додому або, не дай бог, скривдити. Тоді Василь просто навіснів.

Після почутої розмови закортіло побачити Олю, і я демонстративно попрошкував до універмагу. Дивно, але відтоді, як Оля погодилася на одруження, наші стосунки трохи змінилися, певніше, змінилися ми самі: при зустрічах між нами наче виникав хтось третій, суворий та застережливий, інколи ми аж замовкали, ніби прислухались до нього. Очевидно, третій – наше майбутнє спільне життя, і ми підсвідомо проймалися відповідальністю за крок, який наважилися зробити. І чекання незвіданого обростало новими, приємними турботами. Ми збиралися вийти на довгий шлях і, щоб його здолати, не збивши пальці, мріяли зберегти любов та ласку, щиру відданість до скону.

Перед універмагом на майданчику, вимощенім білими квадратними плитами, відчувався подих гарячого дня: від плит пашіло сухим теплом, а відбите сонячне проміння примушувало мружитись. Я угледів Олю знадвору, за широким вікном: стояла перед полицями, закладеними головними уборами. Моя наречена була одягнена в блідо-голубий халат, світловолоса, її постать чітко вимальовувалась на тлі різнобарвного товару. Оля мене помітила, звелася навшпиньки, щоб краще бачити. Я помахав їй рукою і почав підніматися сходами.

В універмазі приємно, прохолодно. Маленька й вертка Степанида Трохимівна, продавець із секції галантереї, втупилась у мене допитливими очима і багатозначно кивнула. Я не знітився, як два роки тому, коли вперше завітав до Олі, приїхавши з школи міліції відбувати практику.

Оля ступила ближче до мене і відкинула з грудей довге волосся за плечі, відкриваючи тонку шию і щоки. Здалося, що вона розсунула м'яку й шовковисту намітку, щоб краще бачити мене та показати себе. Мені подобалось, коли її волосся вільно струмувало, спадаючи на плечі. Йдучи поруч, любив дивитись, як вітер його кошлатив, а воно розліталося дивним полум'ям і лоскітливо торкалося мого обличчя. Тоді ввижалося, що її коси існували окремо, жили своїм незбагненним і таємничим життям.

–Привіт, Арсенчику,– поспішно привіталася й подивилася на мене так, наче ми зустрілися після багатьох років розлуки.

Від її розгубленого й водночас лагідного, поривчастого погляду мені забракло слів. Я мовчки вбирав мінливо-зеленаві, схожі на легкі брижі ріки, очі, всміхнені припухлі губи, русяві серпики брів і десь глибоко ховав ті дорогі риси в собі, щоб ніхто не відібрав.

–Ти коли сьогодні звільнишся?– поцікавилась Оля.

–Не... знаю. А що?

–Може, пішли б позагоряли? Я працюватиму до двох.

–Я тобі подзвоню, якщо начальство відпустить раніше.

–Чекатиму.

–Ти не передумала?

–Знову?..– насупилась ображено.

А мені, особливо при зустрічі з Олею, не вірилося, що вона незабаром увійде в мій дім, щоб у ньому залишитись назавжди,– недавня худенька дівчинка, колишня учениця моєї матері, яка, поки я служив в армії і навчався у школі міліції, виросла в красуню.

–Більше не буду. Як мій тесть, брикає? – Раптом мене осінило: – Слухай, попроси батька, нехай поговорить з Гораком, щоб перекрив нам дах. Вони ж разом працюють.

–А ти?—звела брови і нараз здогадалась.– А-а, тобі ж... Добре, Арсене, тільки не впевнена, щоб дядько Гаврило погодився. От за Василя ручаюсь: він тобі допоможе, але так, щоб не платили за роботу.

–Мама не схоче задарма.

–Тоді Василь...– Оля зніяковіло замовкла, пересунула на прилавку дзеркало праворуч і тихо, з докором мовила: – Ти ж його знаєш... Воно якось негарно вийде. Ні, Арсене, Василь образиться.

Усе вірно. Тепер, коли ми мали породичатись, Василь не візьме платні за роботу, справедливо вважаючи, що працюватиме не лише для нас, а й для своєї сестри.

–Постараюсь умовити матір,– пообіцяв Олі.

–Постарайся, Арсене, і попроси Балюка. – Оля зашарілась і додала: – Віра Матвіївна послухає Романа Гнатовича.

До універмагу, зайшов гурт, жінок, напевне, прибув автобус з якогось села, і на першому поверсі відразу полюднішало. Авжеж, сьогодні середа, базарний день. Жінки розсипались по секціях, і до Олі теж простувало декілька.

–Я подзвоню тобі,– сказав, відходячи від прилавка, і мимохідь угледів себе в дзеркалі, наївно щасливого, з надто хлопчакуватим обличчям.

Уперше завважив, що Великошич, здається, в душі підсміювався наді мною, тихцем споглядаючи моє перевтілення. Але ні разу того не виказав, якщо не брати до уваги співчутливих поглядів, які скоріш свідчили про мою фахову невправність. Ні, Великошич не міг кепкувати з кохання.

–Зачекай, голубе,– пролунав позаду знайомий жіночий голос.

Я зупинився на площадці перед входом до універмагу й оглянувся. У кутку за залізними дверима стояла баба Фросина, притискаючи до грудей рогозяного, з сірою латкою на ріжку кошика. Розчіпчана, у зчовганих чорних напівчобітках і заяложеній одежі, що бахматилась на її кощавій, зігнутій постаті, вона викликала жалість і відразу своєю неохайністю. Баба жувала улюблені вафлі і чіпко дивилася на мене маленькими гострими очима.

–Чого вам?

Кінчиком хустки вона витерла з губів та бороди білі кришки й поманила мене скарлюченим пальцем, сторожко озираючись. Я знав, як і кожен у місті, що говоритиме несповна розуму баба Фросина, але, коли не вислухати її, бігтиме слідом та ображатиме. Тому чекав, не підходячи до неї.

–Ти мене не бійся,– зашепотіла, і її в глибоких зморшках обличчя на мить набрало осмисленого виразу.– Я добра, то все його собаки. Ах, собаки! – Нараз вжахнулася, притислася до стіни, залементувавши:– Повно лютих собак! Рятуйте її! Рятуйте!..

Я пішов, а баба Фросина ще янчала за дверима універмагу їй знову ввижалися собаки. Зустріч з нею на хвилину потьмарила мій гарний настрій.

І все ж у мене не було передчуття, що невдовзі мрії та сподівання, моє усталене життя полетять шкереберть і я мовби повисну над прірвою.

Розділ другий

Наші кабінети містилися навпроти через коридор. Отож я почув, що слідчий Великошич, мій давній наставник, або, як іронічно називали товариші, «хрещений батько», з кимось розмовляв по телефону. Тому я навмисно клацнув замком, сповістивши таким чином Сергія Антоновича про свій прихід.

Мій кабінет – кімната на шість квадратних метрів, де більше половини площі займали однотумбовий стіл з телефоном, сейф, на якому стояла портативна машинка, стільці біля вікна, що виходило на подвір'я. На стіні портрет Дзержинського. Ще на підвіконні графин і склянка.

Я відчинив кватирку й сів за стіл. До відпустки, не без допомоги Великошича, ми підігнали всі справи, які я вів, і в останній день не передбачалося роботи, хіба що написати два-три листи в суд.

Попереду у мене багато вільного часу, що рідко випадало протягом року, і від того я почувався незвично безтурботним та спокійним.

Дивився у вікно, в яке зазирала гілка з перезрілими ягодами-сережками, і розважливо підбивав підсумки своєї праці. Справ виявилось немало. Здебільшого – хуліганські вчинки, крадіжки, сімейні чвари, самогоноваріння, одне вбивство в стані сп'яніння на грунті ревнощів. І серед них – справа Миколи Горака. За рік я пізнав безліч різних людей, їх доль. Траплялись ниці типи, але за обов'язком мусив бути неупередженим збирачем фактів, а вже правосуддя вершив Закон.

Я не розчарувався у своїй роботі, бо прагнув до неї зі шкільної парти, після пам'ятної, мабуть тільки для мене, тодішнього семикласника, зустрічі із слідчим прокуратури Великошичем. Він завітав до нашого класу, трохи припізнившись, високий, плечистий, русявочубий, в цивільній одежі, оглянув нас меткими, з лукавинкою, очима і щиро посміхнувся, наче до своїх молодших братиків та сестричок. Ми не зводили очей з його доброго і мужнього обличчя, надто зі шраму на лобі. Як ми його слухали, колишнього контррозвідника Смершу! П'ять років тому сконав фашизм, і в нашій пам'яті не стерлися дні окупації, війна ще сиділа під образами у кожній хаті. Великошич розповів про контррозвідників, про роботу слідчого. Відтоді я і знайшов своє покликання.

Я був хирлявим хлопчаком, і міцніші ровесники не кривдили мене лише з поваги до матері, вчительки. їхня прихована зневага ображала мою гідність, принижувала в очах товаришів. Я мріяв стати дужим. Отож, повернувшись зі школи, ще не охолонувши від спогадів слідчого, я заповзято заходився майструвати турнік: витягнув з огорожі трубу, викопав яму біля причілка і поставив двометрового грабчака, заготовленого на дрова. Потім до нього і причілкового стовпа прикріпив трубу. Пізніше на звалищі надибав два колеса від тачки і зробив з них штангу. Тепер мій день починався з фізичних вправ. Мати ніби не помічала мого мордування залізяччям.

Смішно згадувати, як попервах я щоразу мацав свої м'язи. Та вже в дев'ятому класі, всім на подив, я легко піднявся по канату аж до бруса і спустився на землю. У десятому сталася сутичка з Василем Хаварою, і я не показав спини: спритно відірвав його руку од свого коміра і так її скрутив, що Василь аж присів. А коли Великошич організував гурток з вільної боротьби, я записався першим. До призову в армію мав другий спортивний розряд, а Сергій Антонович став мені справжнім другом. Поступово я вийшов з-під впливу Балюка. Роман Гнатович ніби тим і не переймався, а наче спогордів. Зустрічаючись зі мною, поважно кахикав, погладжуючи руді вуса, мовби не знаходив теми для розмови.

Опісля я зрозумів, що Балюк, утративши сім'ю, вбачав у мені рідного сина і пильно стежив за самостійними кроками, однак не виказував свого хвилювання, вдаючи байдужого. Трьом людям я найбільше завдячував у житті: матері, Роману Гнатовичу і Великошичу.

Я звівся з-за столу і підійшов до вікна, пригнув вишневу гілку й губами зірвав ягоду. Вона була прохолодна й гладенька, мов намистина, і я не наважувався її розкусити. Поклав на календар у виямку для авторучки.

До кабінету завітав Сергій Антонович і перервав мої роздуми. Він був якийсь по-весняному жвавий і світлий: уся його могутня постать випромінювала снагу й бадьорість, а меткі очі життєдайну силу. Може, біла сорочка з засуканими рукавами хак освіжала його?

–Здоров, Арсене. Ох і день гряде! Ох і день!– міцно потис мені руку, сів на стілець коло вікна. Це б до Лебідки, та й у воду.

–Чого ж? Можна підскочити мотоциклом.

Великошич покивав пальцем, хитро примружився.

–Еге, тоді підскочиш у нашого прокурора на килимі, як хтось бовкне, що міліція серед дня загоряє. Ти хоч за мене відсмажся.

–Мені теж не доведеться.

–Ну, п'яти помочиш,– трохи заздрісно зауважив Сергій Антонович.– Коли почнете перекривати дах, тукни мене, допоможу. Звичайно, краще, щоб ти кудись поїхав. Відпустка вдома – не відпустка, а ще в нашого брата.

–А ви куди збираєтесь у відпустку?

–Збираємось до моєї матері. П'ять років не бачились,– з провиною у голосі сказав Великошич, хмурніючи. – Раніше як було: ото зберуся у відпустку, тільки складемо чемодани, а тут уже й відкликають.

–Це за Ященка?

–При ньому,– скривився Сергій Антонович.

–Я чув, що він надто полюбляв справну цифру.

–У нашій роботі та цифра – людям ось де,– і він схопив себе пальцями за горло.– Як не гірко, а поки що на одній профілактиці правопорушень далеко не поїдеш.

Сергій Антонович устав, повернувся до вікна, затримав погляд на вишнях. Потім повернувся до мене і запитав:

–Чим займешся сьогодні?

–Та майже ніякої роботи.

–А ти...– Великошич замислився на мить і продовжив:– Присвяти цей день архіву. Пора перенести його в ту кімнату. Впораєшся?

–Залюбки,– посміхнувся на його пропозицію.

–Закінчиш – і додому. Ні, бери Олю і до Лебідки. – Сергій Антонович поплескав мене по плечу важкою, жилавою рукою і весело додав: – Чортяка! І вибрав же дівчину...

Великошич рвучко, ніби засоромившись, вийшов з кабінету. А мені нестерпно забаглося побачити Олю, і я висунув шухляду, підняв на дні ріжок паперу. Під ним лежала фотокартка. Я сфотографував Олю у грудні, коли падав перший лапатий сніг. Вона стояла на східцях універмагу, вдягнена в зимове пальто з хутряним коміром, у хутряній шапці, простягнувши руки, і невимушено сміялась, трохи схиливши голову. Вся в білих зірочках, мов Снігурка. Мені подобалось те фото. Я завжди, як тільки всядуся, обов'язково гляну на нього. Світла й чиста, дитинно щаслива, Оля наче берегла мою душу від людської заскорузлості, черствості, підлості, з якими я стикався під час роботи. Потім зайшов до Великошича, який щось зосереджено писав, критично оглянув шафи, прикидаючи, скільки часу вони заберуть. Мабуть, небагато, через якихось дві години я вільний. Уже відчував прохолодний подих Лебідки, манливий плюскіт зеленкуватої води і тихий шелест очерету... До роботи! Взяв у чергового ключ від архівної кімнати, яку нещодавно прибудували в кінці коридора, набрав оберемок папок із позначками «1944 р.» і відніс туди, маневруючи між стелажами, як у бібліотеці. За шість ходок вивільнив одну шафу із справами по 1950 рік. Вони лежали горою на столі, безмовні свідки чиїхось провин.

Мені Давно кортіло ознайомитися з архівом, та все не випадало нагоди і бракувало часу. Із справ можна дечому навчитись, перейняти досвід, якого мені не вистачало, і я того не соромився, часто звертаючись за допомогою до Великошича. В школі міліції мене навчили азбуки слідства, а інше я повинен опановувати все життя, якщо, звичайно, прагнутиму робити як фахівець. Прикинув, що до другої години, коли закінчувалась Олина зміна, далеко і я ще встигну переглянути десять-п'ятнадцять справ. Погляд упав на папки з написом «1944 р.», далекий рік, коли я вперше пішов до школи.

Розгорнув верхню. Звичайне розслідування крадіжки зерна, інша – цукрових буряків, далі—макухи з олійні, пограбування їдальні... Всі справи вів Кедровський, дід Кедровський, як тепер його називали у відділі. Він давно перебував на пенсії. Я розчаровано подумав, що з них нічого не запозичу, надто прості справи. Звівся, щоб покласти їх на стелаж, коли ж в очі кинулося ніби знайоме прізвище на папці, перев'язаній навхрест розпушеною мотузкою із клоччя. Мотузка закривала рукописні фіолетові літери, і я відгорнув її з них...

«Розшук капітана Загайгори Федора Павловича...» Федір. І я Федорович... Невже?! Напевне, мати подала відразу після приходу наших. Але навіщо, коли батько загинув у бою під Хмельницьким? Я похапцем розв'язав мотузку, розкрив справу і гарячково почав читати. Хоч повідомлення коротке, але нічого не второпав —«...не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березівку». Не загинув у бою, як казала мати, а не повернувся. Тобто десь зник... Відчував, як терпла шкіра на голові і по тілі повзли холодні мурашки.

Не повернувся...

Розділ третій

Мати назавжди втратила число і рік народження, місце і справжнє прізвище своїх батьків. Вона згадувала, що нібито вони жили в якомусь селі і їхній город левадою впирався у ставок, на якому ґелґотали гуси. А неподалік стояла чорна батькова кузня, в якій завжди палахкотів вогонь і з воріт висотувався сірий дим. Пам'ятала, як батько набивав на колеса розпечені залізні обручі, а по тому спускав їх з горба, і вони котилися прямо до ставка, шубовсяли у воду, здіймаючи бризки, сичали, і над ними довго клубочилась пара.

Ще згадувала, як вечором чи вночі їхала на возі польовою дорогою, а за ними мчали вершники. Батько стріляв з гвинтівки, аж дзвеніло в голові й закладало вуха, а мати все тулила дочку до себе, хрестилася і щось шепотіла... Вони опинились у вагоні, переповненому людьми, і батько висадив її кудись високо, до якихось клунків, де вона й заснула. Пізніше вже крізь сон чула постріли, іржання коней, гамір та зойки. Прокинулась уранці в порожньому вагоні на верхній полиці й почала плакати, гукаючи маму. Звідтіля її зсадив дядько і відвів до височенної кам'яної хати.