Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

Стримуючи дрож у пальцях, видобув три фотокартки.

–Цих ви не бачили? – подав їй.– Може, впізнаєте?

Верхнє фото – Замрики. Шепета втупилась у нього, то наближаючи до очей, то віддаляючи. Розглядала батька.

–Ні, цих не пам'ятаю, – сказала впевнено і повернула мені, затим зиркнула на Карпаня. – Боже, Петро! Це вам Ганя дала?

–Яка Ганя? – здушило мені в грудях.

–Дубовенко. Хіба не вона? – дивилася підозріло.

–Ви його знаєте, Тетяно Прокопівно? Бачили в сорок четвертому?

–Де ви її взяли? – звелася з лавки.

–Поки що я запитую, товаришко Шепета, – суворо сказав.

–Але ж... – Жінка розгублено закліпала рудими віями. – Коли Ганя вам нічого... Ні, нехай вона. Я вам не скажу, – і вперто стулила тонкі губи.

Я витер рукавом спітнілого лоба. В горлі пересохло, наче мене смажило пекуче сонце. Налив з графина склянку води й випив. З вдячністю, попри її затятість, дивився на Шепету і ледве стримувався, щоб не скочити і не загорлати: є ниточка! Що не хотіла розповідати – мене це не турбувало. Зараз мовчала, пізніше заговорить. Головне – найшовся слід. Це вже був крок, і значний. А попереду розмова з Дубовенко. Шепета не покривала злочинців. Вона навіть не злякалась. Тільки здивувалась... Які злочинці? Де вони? Ще нічого не відомо. Я перехопив Шепетин погляд. У вікні мигнуло кругле обличчя Ніни.

–Дубовенко вдома?

Шепета заперечно похитала головою.

–А де?

–Поїхала в Жмеринку за путівкою, – повідомила неохоче.

–Коли вернеться?

–Увечері, піввосьмої.

–Дякую вам, Тетяно Прокопівно, – я вхопив її засмаглу руку й міцно потис.

Шепета знизала худими плечима.

Попрошкував до будинку. Постукав. Двері розчинилися навстіж, і на порозі з'явилась Ніна в коротенькому барвистому халатику. Звела чорні бровенята.

–Вас прислала Віра Матвіївна? – соромливо опустила очі. – У мене розболілася голова, і я заснула...

До мене не дійшов смисл її слів. У великій кімнаті оббіг очима стіни, шукаючи фотографій. Он вони, між двома вікнами.

–Ой, у мене ж ліжко!.. – Ніна метнулася його застеляти.

Я підійшов до стіни, гарячково шукаючи... Є! Таке ж, як у справі. Петро Карпань весело, ледве стримуючи сміх, відверто дивився на мене. Ну, здрастуй, товаришу старший лейтенант! Хто ж ти для Дубовенко? Родич? Але чому Шепета затялась?

–Віра Матвіївна, мабуть, гніваються, – говорила Ніна. – Я надолужу, ось побачите, і ви мене ще повезете до Вінниці. – Ніна зупинилася поруч. – Це мій батько, – сказала тихо.

–Той військовий?

–Еге.

Карпань – батько Ніни! Напевне, я сів би прямо на підлогу, коли б поряд не виявилося стільця. Поглядав то на Ніну, то на фотографію на стіні. Схожі. Особливо очі. А мати Карпаня ні слова про онуку. Навпаки: побивалась, що її не має, що син не встиг женитись.

–Коли ти народилась?

–У липні сорок п'ятого, – зітхнула.

У липні. Карпань приїздив у відпустку в жовтні. Листопад, грудень, січень, лютий... Дев'ять місяців. Дев'ять!

–А як тебе по батькові?

–Петрівна.

–А мати?

–Микитівна.

Дубовенко Ніна Петрівна. Але чому не Карпань? Я згадав, що якось мати казала, що Нінин батько теж загинув на війні. Може, в тому і крився смисл Шепетиного мовчання?

–Післязавтра обов'язково прийду до школи, – провинно мовила Ніна.

–Приходь.

Я заспішив надвір. Боявся довше залишатися у кімнаті, щоб ненароком не злетіло якесь запитання, яке б насторожило дівчину. Почувався мореплавцем, що нарешті, після довгих поневірянь, добувся обітованого берега. Аж не вірилось. Глипнув на годинник – близько чотирьох. Отже, через три з половиною години матиму перший вагомий факт. Аби Шепета не попередила Дубовенко про мої відвідини. Не встигне: я вдруге приїду раніше.

Вихопився на дорогу, і «Ява» понесла мене до міста. Мої передбачення підтвердились: на блокпосту сходив Карпань. Чому не припустити, що зійшли" батько і Замрика? А потім?.. Куди вони поділись, якщо щасливо дісталися блокпоста? Невже хтось на них чатував на дорозі в березовому гаю, що вела до села? Тоді хто?!

За хатою працював Василь: лунали голосні виляски, аж ворони, що звикли таборитися надвечір у верховітті старої липи на розі провулка, галасливо кружляли над нею, боячись сідати. Шмат нового паркану кидався у вічі своєю білизною. Я залишив мотоцикл на подвір'ї, піднявся на веранду. Мати, зігнувшись на стільчику, оббирала картоплю.

–Арсене, – звелася, тримаючи картоплю з довгим лушпинням. – Ти якийсь... якийсь...

–Який, мамо? – весело поцікавився.

–Якийсь незвичний,– вдивлялася у моє обличчя і наче випромінювала лагідність і турботу. – Радісний, щасливий.

–Є радість, мамо, є, – ствердив її спостережливість, заходячи в коридор.

Не відала вона, що то було чисто професійне збудження, викликане вдачею. Радості, мабуть, я не матиму навіть по успішному завершенні справи. В кімнаті, сівши за стіл, набрав номер телефону Великошича. За вікном, надворі, Хавара загинав жерсть. Помітив мене й помахав молотком. У трубці пролунало коротке «алло».

–Це я, Арсен.

–А... Вже з'їздив?

–Тільки що вернувся.

–І як? Що там бахкає?

Василь під грушею загинає бляху,– я перевів подих.—Сергію Антоновичу, вимальовується слід.

І я йому розповів про розмову з Шепетою, про фотографію Карпаня в кімнаті Дубовенко, про Ніну, яка назвала його батьком. Висловив і свої припущення. Великошич мовчав, а я ще дужче хвилювався.

–Що ж, вітаю, – мовив протяжливо, напевне, посміхнувся. – Кінчик з клубочка виткнувся. Побачимо, куди і до кого він приведе. Аби фото виявилось не випадковим.

–Воно таке, як у справі, – гаряче заперечив. – Лише сам Карпань міг його залишити. Сам!

–Логічно, звичайно,– погодився слідчий.– Але від сюрпризів у нашій роботі ніхто не застрахований. Завжди готуйся до несподіванок. Чому б десь не знайти Шепеті фотокартки і не віддати Дубовенко, яка прижила з кимось дитину? Га?

Мені, враженому домислом слідчого, наче заціпило.

–Приїдеш – подзвони.

Ох і здібний Великошич на різні версії! Часто-густо перекреслював усю роботу, ставив її з ніг на голову, домагаючись напруги в пошуку, розслідуванні, слідстві, глибокого, всебічного вростання у справу.

–Знову їдеш? – запитала мати, крутячи м'ясорубку.

–Трохи пізніше,– я швидко вийшов надвір, щоб вона не помітила зміни мого настрою.

Не полишала думка про зустріч із Дубовенко. Повільно, здавалось, спливав час. Ненароком угатив молотком по пальцю, аж під нігтем запеклася кров.

Близько п'ятої години прийшов Горак. Зупинився коло мене, обмахуючись, ніби віялом, кашкетом.

–На дощ парить, – сказав.

–Я поглянув на небо – ні хмаринки.

–Підведе ваш барометр.

–Ще не підводив. А нову хвіртку маєш?

–З дощок  зроблю.

Дядько Гаврило скривився.

–Я тобі виготовлю залізну.

Здивувався його послужливості, але скористатися нею не міг. Та й не повірив у щирість Горака. Просто він мовив знічев'я, аби щось сказати.

–Не треба, дядьку.

–Дарма, Арсене, – сумовито похитав головою, очевидно, зрозумів причину моєї відмови. – Злість пересілась. Я багато думав. Воно правильно. В тебе така робота. Попусти отим усім – на голову сядуть. Але своє є своє: болить.

–А як Степан? – вихопилось у мене.

–Що Степан? – стенув плечима. – Вилежується на річці, догулює відпустку. Хоч і син, а в душу йому не заглянеш.

Він обминув веранду і зник за причілком. Його відвертість присоромила мене і водночас розтопила лід відчуженості.

Я посміхнувся. Забитий палець не дозволяв мені міцно притискати обухом сокиру до жердини, і я несамохіть уповільнив темп, але не кликав матері на поміч.

Розділ п'ятнадцятий

Ніна, напевне, зачула вуркання мотоцикла, бо тільки-но я наблизився до ґанку, вибігла з будинку навстріч у барвистому халатику й зупинилася переді мною, розгублена та пригнічена.

      —Приїхали скаржитись мамі? – запитала сумно, підупало.

–На кого? – не второпав я.

–На мене, – не насмілювалася глянути в очі.

–А що ж ти зробила?

–Гм!.. – вона смикала задирку на вказівному пальці. – Ніби вже забули.

–Забув, – я таки не пам'ятав, що вона мені говорила в перший приїзд, окрім про Карпаня.

–Жартуєте, – відкусила задирку. Пучки в неї руді, наче після шкрябання молодої картоплі.

–Я мовчатиму, Ніно, – пообіцяв їй, хоч і не знав про що.

–Ой, як славно! – сплеснула зраділо і зиркнула сяючими ожиновими очима. – Я хімію здам, ви не думайте... – На ґанку щось зашипіло, і дівчина югнула за поріг, гукнувши: – Зачекайте, я зараз.

Глипнув на годинник – десять на восьму. Сів на лавці під вікном. Навпроти, через колію, з майданчика блокпоста на мене дивилася Шепета. Вона Ніні нічого не розповіла, інакше б дівчина зустріла мене з підозрілою насторогою. І цей висновок вселяв надію, водночас стверджував існування якоїсь таємниці, пов'язаної з Карпанем і появою на світ Ніни. А яку б у цьому випадку висунув контрверсію Великошич?

Міркував і краєм вуха ловив бренькіт посуду, що долинав із ґанку, потім запахло смаженою цибулею, салом. Думав, що Ганні Дубовенко доведеться якось пояснювати дочці мету мого приходу. А ось як нам поговорити, щоб не заважала Ніна? Поглядав удалеч, туди, де між лісосмугами обабіч колії завжди виринав паровоз. А вже пора.

–Я приготувала мамі вечерю, – з'явилася Ніна, переодягнена в коричневу спідничку і білу блузку з погончиками, мабуть, від піонерської форми. Вона несміливо приткнулась на лавці і теж поглядала в бік міста.

–Молодець.

–Я все вмію робити, навіть квасити помідори, огірки і капусту, – похвалилась. – Лише хімія... Ви справді не до мами?

–До неї, але не скаржитись, – заспокоїв її.

Видать, щось трапилось на блокпосту, – сказала жваво, з цікавістю.

Мою появу люди ніколи не вважали випадковою. На їх розсуд, я не міг марнувати час.

Я промовчав.

–А ви балакали з тіткою Тетяною?

–Трохи.

–А мене нічого не питатимете? – повернула округле, обрамлене чорним волоссям обличчя.

Я засміявся з її безпосереднього бажання бути втаємниченою. Ніна не надавала ніякого значення нашій розмові, що відбулася раніше в кімнаті. Звичайно, на її погляд – вона незначна. Але варто мені натякнути на неї, як дівчина сполошиться.

Під дашком на посту зателенькав дзвінок. Поїзд наближається, – сказала Ніна.

Шепета видобула жовтий прапорець. Над зеленим тунелем лісосмуги висіло малинове коло призахідного сонця. Стиха заспівали, застугоніли рейки, дедалі гучніше... Нараз у кінці тунелю вигулькнув зелений тепловоз із червоною цяткою. Я мимоволі напружився, мов перед стрибком. Подумав, що, коли так перейматимусь хвилюванням перед кожною зустріччю із свідком, мене ненадовго вистачить.

Утішало, що справа про зникнення батька одна.

Поїзд стишував біг. Машиніст висунувся з кабіни й гукнув:

–Привіт, смородинка!

Ніна соромливо відвернулася шаріючись. Нас обдало пругким, гарячим повітрям і металевим духом. А справді схожа на смородинку: чорнява, круглолиця, засмагла... Мигтіли вікна. Зашипіло, заскреготало, забряжчало, і поїзд поволі зупинився, наче пришвартувався до причалу пароплав.

З вагонів ніхто не виходив. Невже Дубовенко не приїхала? Я стис лавку руками, аж заніміли пальці. Не передбачив. Розгублено зиркнув на Ніну. Вона сяйнула смішливими очима і раптом схопилась, побігла назустріч жінці середнього зросту, в білому платті в червоних квіточках, з двома повними сітками. Обняла її, взяла одну. Дубовенко!

Я глянув уздовж состава – більше ніхто не зійшов. Поїзд коротко прогув і рушив.

–Добрий вечір, – привіталась Дубовенко, відверто дивлячись в очі, без тіні знічення й боязні на кругловидому засмаглому обличчі. – Ніна сказала, ви до мене.

Ніна сторожко глипала з-за материного плеча, напевне, не вірячи моїй обіцянці не скаржитись на неї. Мені б її турботи!

–До вас, – я з цікавістю розглядав молоду жінку, гладенько зачесану, з важким вузлом пшеничних кіс.

Вона в міру повна й приваблива своєю жіночою зрілістю, а великі голубі очі вилучали спокій і затишок. Я уявив, якою вона була років двадцять тому, і подумав, що парубки не обминали її увагою. Із Шепетою не зрівняти. То чому б Карпаню?..

–Ходімо до хати,– запросила Дубовенко.– Повечеряєте з нами.

–Дякую. Я вас тут почекаю, а ви не поспішайте, у мене є час.

–Тож якось незручно...– вагалася Дубовенко.

–Я недавно полуднав, – сказав, щоб її не мучило сумління.

На полустанку панувала тиша. Шепета стояла на майданчику блокпоста, все ще тримаючи в руці жовтий прапорець. Десь за лісосмугою в полі підпадьомкали перепели. В повітрі волога задуха, мов перед дощем. Але небо чисте, порожевіле од призахідного сонця. Мабуть, звідкілясь насувалася хмара, якої не видно було далеко за обрієм. Збігали хвилини...

Дивно почувався: то прислухався, чи не рипнуть двері, то охоплювала непевність, що розмова з Дубовенко принесе якусь користь, додасть новий факт. Із поразкою не хотілося миритись, хоча підсвідомо готувався до неї з самого початку пошуку. За такі справи бралися працівники з великим досвідом. Це я розумів. А в мене – лише рік роботи. Одна надія на щасливий випадок. Досі мені таланило: Куртій, батьків товариш, комбайнер Горжій, тепер ось Дубовенко.

Не зоглядівся, коли встав і почав походжати по втоптаній стежці від ґанку й до рогу будинку, але перед вікнами другої половини хати, де, напевне, мешкала Шепета. Вона, до речі, залишалася на майданчику, тільки сперлася ліктем на поручні і дивилася на рейки чи стежила за мною. Безперечно, їй кортіло попередити Дубовенко, перекинутися з нею кількома словами, але не наважувалась. І з того я зробив висновок, що вона не дуже хвилювалась за приятельку. Проте дві жінки, не сестри і не далекі родичі, за п'ять кілометрів од міста, разом прожили вісімнадцять років, і коли б не мали нічого спільного, їх співіснування виявилося б мукою. А я не помітив у Шепеті ні неприязні, ні байдужості ДО Дубовенко.

Рипнули двері – Ніна, вже одягнута в зелену сукню в білий горошок, обнову із Жмеринки. Покрадьки косувала на своє плаття, на мене, очевидно, чекаючи похвали чи захоплення. А я не знав, що сказати. Їй воно, звичайно, личило.

–Овва, ти мов дівка на виданні! – гукнула Шепета.

–Ой, тітко Тетяно!.. – соромливо втупилась у носки салатових босоніжок.

–Ну, біжи сюди, щебетухо, – запросила Шепета. – І босоніжки.

Ніна перестрибнула через колію, озирнулась:

–Мама жде вас!

Я подумки подякував Шепеті, що покликала її до себе.

Доторкнувся до фотокарток у кишені й постукав У двері.

–Заходьте.

Дубовенко сиділа біля стола, прибраного і застеленого білою скатертиною, по березі вишитою ружами. Лише тепер звернув увагу на кімнату: ліворуч висіла синя ширма, що відгороджувала плиту і кухонне начиння, далі стояла проста, без дзеркала шафа ще довоєнного виробництва, ліжко з двома великими подушками, руда скриня і знову ліжко, односпальне, напевне Ніни, з подушкою і ясиком, під вікном стара, аж чорна, лавка, два стільці, в кутку за рушниками ховався образ, зі стелі звисав паперовий абажур, підлога в барвистих бавовняних пілках. Усе просте, але чисте й охайне.

Присів на стілець, навпроти Дубовенко і фотокарток на стіні. Одразу відшукав Петра Карпаня, а чомусь здавалося, що його фото не буде. Розмірковував, з чого почати розмову. Дубовенко нервово перебирала довгі френзлі скатертини, і мені впали в око її руки, засмаглі, грубі, достоту чоловічі. Де ж вона їх витрудила? Чергування – робота неважка.

–На дощ збирається, – мовила. – Нехай би пройшов, прибив трохи пилюку.

–А хлібові не зашкодить? – запитав, щоб підтримати розмову.

–Тихий і короткий на ораницю, мов роса на зорі. І травичка оживе, бо вже почала жухнути, – зауважила хазяйськи.

–Хто ж у вас споживає траву?

–Корівка і телятко. їм на зиму заготовляємо з Ніною.

–Косите?

–Авжеж.

Я щосили намагався не дати погаснути нашій балачці, і невдовзі з'ясувалось, що Дубовенко тримала й кабанця, двадцятеро курей, сіяла навіть пшеницю і просо, садила картоплю, щоб не облогувала земля понад колією. Якось насіяла кавунів, і зійшли, але ворони геть подовбали, не боячись опудал...

Вона не скаржилась і не нарікала на долю. Тільки наче підсумувала своє життя:

–Без чоловіка важкувато. Але поки що, слава богові, при здоров'ї.

Отак, того не відаючи, перекинула місток у минуле, і я не забарився з нього скористатись.

–А де ваш чоловік?

Дубовенко глипнула на фотокартку Карпаня у вузенькій  жовтій рамці.

–Загинув на війні.

Вона поставила мене в скрутне становище: коли покажу фотокартку з Карпаня і почну допитуватись, ніби зловлю її на неправді, і хтозна-як далі поведеться. Чи не замкнеться у собі? Чи буде щирою та відвертою? І те, що Дубовенко вважала Карпаня своїм чоловіком, мене ще більше переконало в існуванні чогось старанно прихованого від сторонніх людей. Одначе я потрапив у безвихідь, і мені нічого не залишалось, як сказати напрямки:

–Я, Ганно Микитівно, прийшов заради Карпаня Петра Дем'яновича.

–Петра Карпаня?! – і занімувала, широко розплющивши очі, потім схопилась, стала під стіною, затуляючи спиною фотокартку, немов боронячи її від мене. Склала руки на грудях, зблідла, вражена, з тремтячими губами —Це вам Шепета?.. Ви?.. Ніні?..– прошепотіла й осунулась на лавку, мабуть, не витримали ноги. Терла долонею лоба, безтямна і згорьована.

Я метнувся за ширму й зачерпнув у кварту води.

–Випийте, Ганно Микитівно, випийте, Шепета нічого мені не сказала. Ніну я не питав.

Дубовенко зробила кілька спраглих ковтків, заплющилась і зітхнула.

–Боже, як я боялась. І тепер усе... – Провела рукою по косах, важко розклепила повіки і змучено глянула на мене. – Шістнадцять років, відколи Ніна...

–Вам не треба боятись. Розумієте, не треба, – поставив кварту на лавку, сам трохи розгублений і схвильований.

–Якщо вона дізнається, – Дубовенко скрушно похитала головою.

Моя мати теж боялась, але її страх і переживання минули, вона зараз ніби почала жити заново.

–Це ваша особиста справа: розповісти їй чи ні, – заспокоїв я Дубовенко.

–А ви? – запитала з болем.

–Я мовчатиму, – пообіцяв.

–Що ж вас цікавить?

–Карпань: коли він приїхав? Де був? З ким зустрічався?

Крізь вікно бачив Ніну і Шепету, що стояли на майданчику блокпоста. Дівчина крутилася на всі  боки, аж підвіювалось плаття, демонструючи обнови,  а Шепета милувалась нею, підперши скроню долонею..

Дубовенко пересіла на стілець, лицем до стіни, щоб мати перед очима фотокартку. Зажурено дивилася на неї. її округле миловиде обличчя змарніло і тьмяно біліло в ранніх вечірніх сутінках кімнати.

Запало тривожне мовчання. Мені ввижалося, що тривога ховалася в закутку за синьою ширмою, а там чаїлась аж у плиті, в комині, де чорна і масна сажа. Здогадувався, що цю жінку повело, закрутило вагання і лиховісне сум'яття, і якщо я не допоможу їй виборсатися з нього, вона розповість лише півправду, тоді знову в своєму пошуку збочу на манівці.

Я першим зробив крок, сподіваючись на щиру сповідь Дубовенко, і висловив припущення, що Карпань не пропав безвісти, а загинув десь тут.

–Як тут? – скрикнула. – Він пішов у село!

–Удома його не було і в частину не повернувся, – повідомив найголовніше, приголомшливе, але  інакше я не міг.

– Господи! – вихопилось з грудей із стогоном. – Ви думаєте, що я... що він у мене?..

–Ні, Ганно Микитівно, я цього не думаю. Ви заспокойтесь і розкажіть усе, що знаєте,– запропонував їй і (хай простить мені Дубовенко) нишком зрадів, що таки Карпань зійшов на полустанку і навіть вирушив до Березівки.

Поганий виявився з неї оповідач. Та ще поймав сором перед чужою людиною, якій доводилося розповідати сокровенне, приховане від усіх.

Раніше Шепета і Дубовенко жили в Жмеринці в одному будинку, навчалися в одній школі і мріяли стати провідниками, як їх матері. Одначе розпочалася війна. Вона одразу зробила їх сиротами: в залізничному депо від бомбардування загинули батьки, а десь на півдорозі до Одеси фашистські стерв'ятники спалили пасажирський поїзд, у якому їхали матері. Дівчатками опікувались сусіди і знайомі, а під час окупації переховували разом із своїми дітьми в підвалі зруйнованої школи. Але поліцаї натрапили на схованку чи хтось виказав, бо в квітні сорок четвертого вночі під'їхала плямиста тупоноса машина і з неї висипали жандарми з вівчарками, оточили школу й вивезли дівчат до табору. Невдовзі полонянками завантажили брудні вагоні, що стояли в тупику, й рихтувалися відправити до Німеччини. Але навальний наступ наших військ врятував їх від каторги.

Залізничне начальство, зглянувшись на виснажених сиріт, дало їм роботу на полустанку. На полях дозрівав здичавілий хліб, плесами росли соняшники і всілякі злаки, а на городі колишнього колійного обхідника серед бур'янів буяла картопля, зав'язувались колючі огірочки. Живність і пайок, чисте повітря, попри пережите горе, вилюднило дівчат. І коли проїздили ешелони, бійці весело гукали до них, сипали жартами.

Жовтень 1944 року випав сльотавим. У той день сіялась мжичка, а під вечір пустився холодний краплистий дощ, лопотів по зжовклому листі лісосмуги. Ганна наварила картоплі, присмачила її стертиму макітрі сім'ям із конопель і поставила каструлю в духовку. Сиділа біля вікна, чекала на повернення Тетяни. Вони чергувалися з обходом колії. Робота необтяжлива: підправити, де зсунулась, щебінку, змастити замки на стиках рейок, вижати бур'яни обабіч, підбілити стовпці.

Ганна куняла під музику дощу і не вгледіла під вікном Тетяниної постаті. Почула вже стукання підборами кирзаків по дошці. Куфайка на Шепеті лисніла, набравшись води, що скапувала з кінчиків піл на підлогу. Вона обережно здійняла з голови мокрий мішок і, стоячи на порозі, викрутила його, стрі– пнула, подала Ганні. Дівчата поїли бараболі, випили чаю, настояного на вишневих гілках, і Тетяна вляглася спати. Скоро вона тихо засопіла, Ганну теж почало хилити на сон. Але в дев'ятнадцять тридцять проходив єдиний пасажирський поїзд, і дівчина, щоб не зморила дрімота, розкинула засмальцьовані карти: випадали якісь зустрічі в казенному домі, зміна місця проживання і далека дорога. Що дорога, не сумнівалась: завтра вирушала в обхід колії.

Посутеніло. Вона засвітила гасницю, і тоді за вікном ще дужче споночіло. Дослухалася, чи не гухне поїзд, залишаючи вокзал. У кімнаті монотонно поцокували ходики, і коли Ганна оглядалась на них, щоб запримітити, котра година, ледве добачала стрілки й цифри, звичайного костиля замість гирки. Поволі спливав час, губився в шелесті листя й шурхоті дощу, жебонів струмком за хатою. Розглядала королів, дам і валетів, напівстертих од ужитку, і подумки добирала до їх погрудь обличчя своїх знайомих. Гра її тішила, а надто, коли уявляла себе і Тетяну мальованими, пишнотілими жінками з чудернацькими високими зачісками, оголеними грудьми і плечима, зодягнутими у гаптовані сукні.

Захопилась, що ледь не проґавила поїзда: вибігла з хати, а він уже наближався трьома цятками вогнів. Ганна поколихала йому ліхтарем, їжачись від їдкої вогкості. Густа темінь, що звідусіль обсідала її, щомиті яснішала, і тишу будив перестук коліс. Відчуття самотності зникало, перекреслювалось золотим мереживом дощу, вихопленим яскравим промінням потяга з ночі. Ганну обдало теплом і сухою парою: через хвилю, поминувши її, поїзд зупинився чахкаючи. У вагонах деінде бовваніли пасажири. Аж десь у хвості ніби брязнула сходинка, і поїзд рушив. Вона з незрозумілим сумом дивилася на теплі червоні жаринки, що меншали віддаляючись.

І коли знову запала тиша й напосівся морок, почула кроки. До неї наближалась розпливчаста, неоковирна постать. Здогадалась, що то, мабуть, єдиний пасажир, який зійшов на полустанку. В пітьмі не розгледіла, який він: старий чи молодий, і по хрипкуватому голосі теж не визначила віку. Подорожній напівжартома попросився до хати переждати Дощ. Він ступив у жовте кружальце проміння ліхтаря, і вона спершу побачила мокрі поли шинелі, речмішок, забрьохані хромові чоботи, в яких не здолати п'яти кілометрів розгрузлої грунтівки до села. В примарному світлі вимальовувалася широкоплеча, висока фігура військового в кашкеті. Од неї війнуло непередаваним духом солдатського вбрання та міцного тютюну, чомусь воно видалося їй незбагненно рідним: як батька чи тих бійців, що визволили їх із вагонів.

Ганна завела військового до нежилої кімнати, де, крім лавки і стола з огарком свічки, не було ніяких меблів. Запалила її. Подорожній виявився офіцером із трьома зірочками на погонах, молодим. Він почепив шинелю на цвях, скинув кашкета—звільнив чорняве хвилясте волосся і доброзичливо посміхнувся дівчині. Вона подумала, що десь у Березівці його зачекались батьки і, може, дружина чи наречена, а він з'явиться до них, мов сніг серед літа, здоровий та неушкоджений. Знала, яке то велике щастя вихопитись із страшного виру війни хоч на день-два й посидіти в рідній хаті.

Він роззувся, залишившись у шкарпетках, і сидів поруч з Ганною, мирний та домашній, розпитував її про життя-буття, а потім розповів про себе, бої, своїх товаришів. Ганна теж докидала слово, рада розмові й пойнята якимось незрозумілим почуттям до незнайомого чоловіка. А дощ не вщухав – ковзав по шибках пучками крапель. І вона, соромлячись та лякаючись, зловила себе на думці, що бажала протриматись негоді до ранку або щоб вона зовсім не припинялась. Їй було з Петром затишно і спокійно на серці, а під груди чомусь підступала невимовно хвилююча млость...

Потім Петро Карпань, ляснувши себе по лобі, розв'язав речмішок і виклав на стіл флягу, бляшанку консервів, кружку і буханець білого хліба. Господи, білого хліба! Ганна вперше в житті випила (не відмовилась, бо ж за повернення на рідну землю). Погляд Петра пом'якшав, полагіднішав, чорні очі сповнилися ніжністю та ласкою. Ганна вже не боялася задивлятися у них, не здригалася, коли його пальці ненароком торкалися її рук.

Огарок свічки догорав – блимав тремтливий кволий вогник, а Ганна зовсім не зважала, що скоро він погасне і їх сповиє темрява. І коли востаннє мигнув язичок полум'я, затим щез, вона не рухалась, щоб засвітити ліхтаря, принишкла, ніби вмерла, в якомусь дивному, тривожному й солодкому очікуванні...

Він пішов на другий день надвечір. Дощ уже вщух. Я провела його до повороту на Березівку. Просив мене йти з ним, до його батьків, а вранці, мовляв, зразу до сільради розписуватись, – Дубовенко, тереблячи френзлі скатертини, журно посміхнулася своїм нездійсненним мріям. – Я залишилась, бо його батьки нічого про мене не знали. Так і сказала Петрові. Він обіцяв уранці прийти з ними за мною. І досі... Добре, хоч фотокартку залишив, – вона знову гірко, вибачливо і провинно всміхнулась.

–А на дорозі до Березівки нічого не помітили?

–Ні, тільки блищали калюжі.

–Ви подумайте, Ганно Микитівно. Це надто важливо.

Вона замислилась, не перестаючи перебирати френзлі, не піднімаючи голови, щоб. не зустрітися з моїм поглядом. Я терпляче чекав. У шибки вдарили перші краплини дощу. Таки «барометр» у Горака вірний.

–Дощ, – мовила тихо. Я зрозумів: у її пам'яті ожив давній дощ, і вся вона в минулому, особливо в своїх почуттях до Карпаня, зараз їй аж ніяк не згадати, що тоді не схвилювало, чогось дріб'язкового на перший погляд, а для мене важливого.

–Які речі віз Карпань?

–Речмішок, – стенула плечима. – Шинелю, зброю... Я вам уже казала... Ой, там же корова з телям!—Дубовенко метнулася з кімнати.– Ніно, зажени худобу в хлів! – гукнула.

Бачив крізь вікно, як неохоче вийшла з блокпоста Ніна, простягла руки долонями догори, ловлячи краплини, потім збігла по приступках, перетнула освітлену, перекреслену серпантинами дощу, місцину й зникла в темряві. Ганна Микитівна вернулася, постояла перед фотографією, сіла на краєчок стільця, немов збиралася скоро встати. Я зрозумів, що їй треба видоїти корову й попорати своє господарство. Тому заспішив із запитанням, яке вже крутилося на думці.

–Карпань часом не мав при собі гроші?

–Гроші? – Дубовенко злякано глянула на мене й потупилась. – Може, й були, не знаю.

–Багато грошей, Ганно Микитівно.

–Не знаю. Він мені не показував, – знову взялася за френзлі скатерки.

Я дістав фотокартки з батька і Замрики.

–Не пригадуєте, ці не сходили на полустанку?

–Ні, не пам'ятаю.

Звівся, подякував за розповідь і попросив нікому не говорити про нашу розмову. Дубовенко рушила за мною надвір. Дощ припинився, освіживши землю і повітря. Небо зоряне й світло-синє – час молодого серпневого вечора. Мокре листя на деревах наче вкрите темно-голубою емаллю. Ганна Микитівна провела мене до дороги. Тьмяно полискувала вмита бруківка, ділячи навпіл березовий гай. Нею йшов Карпань, тоді багнистою грунтівкою. Я попрощався з Дубовенко і помалу поїхав. У світлі фари мигтіли метелики, натикаючись на скло, руки й груди. Я мружився, щоб не потрапили в очі.

Відтворював у пам'яті почуте. Що ж, факт добув я вагомий, незаперечний, і з'явився справжній свідок. Не засмучувало, що при Карпаню не було грошей. Підтвердилось важливіше: він не загинув у прифронтовій смузі, а щасливо дістався полустанка і вирушив до Березівки. Живий, здоровий, з наміром одружитися з Дубовенко. І зник по дорозі до села.

Може, його перестріли на містку через Лебідку або випадково здибався уже в селі зі своїм старим недругом? Може... Скільки тих «може»! Тепер коло пошуку зовсім звузилось, перетворилось на крапку із назвою – Березівка. Факт переконливо свідчив, що тільки в селі Карпань пропав безвісти. Це полегшувало розслідування. Не всі його ровесники загинули. Хтось та щось згадає, попри значний перебіг часу.

Подумав, що таки час працював на мене: у сорок четвертому ще не повернулися з війни ні Куртій, ні Горжій, з якими зустрівся б Кедровський. Проте за п'ять кілометрів од міста жили дві дівчини, котрі на власні очі бачили старшого лейтенанта. І варто тільки... Мені аж перехопило віддих, стало невимовно боляче. Ех, Кедровський, Кедровський! За п'ять кілометрів, на забутому богом і людьми полустанку – свідки. І в пам'яті Дубовенко нічого не стерто, навіть незначне. Але спрацювала арифметика війни: більше тридцяти тих, що пропали безвісти. Винятки не передбачались. А він знаходився поруч. І гарячі сліди.

Я ледь підтримував газ. «Ява», тихо повуркуючи, котила мене бруківкою. У світлі фари на шляху з'явився чорний живий клубочок, завмер на мить і рішуче почимчикував через дорогу до лісосмуги, їжак. Ліворуч, мов річка в тьмяній позолоті, текла стерня. Я піддав газу. Вдалині привітно світило ліхтарями місто.

Спершу мені видалось, що над шляхом висіла павутина, і не встиг я змикитити, що ж то за велетенський павук її напнув між стовпом та деревом лісосмуги, як опинився за кілька метрів од неї.

Дріт! Дорога перетнута дротом. Я різко крутнув кермо праворуч – дріт гаряче шморгнув по лівій руці, мотоцикл ускочив у кювет, а я завалився на ногу.

Усе трапилося в лічені секунди. Лежачи на мокрій траві, я ніяк не міг отямитись од несподіваної пастки. І лише коли мені стукнуло в голову, що саме зараз найкращий момент вчинити напад на мене, безпомічного і розгубленого, миттю вимкнув фару й заглушив двигуна, вивільнив ногу з-під «Яви» і відповз од неї, причаївся, сторожко вслухаючись. Під рукою ні каменя, ні дрючка – мокра трава.