Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

Отже, треба все перевірити, по суті, розпочати слідство заново. І, головне, не обійти увагою якоїсь дрібниці.

Поминув стежку через поле. Крізь рідку лісосмугу помітив путійця, що штовхав перед себе по рейках якийсь прилад на колесах. Дорога нагадала Олю і день, коли віз її на велосипеді, а за нами біг Василь Хавара.

До блокпоста дістався за кілька хвилин. Ліворуч, на повороті до Березівки, біля залізничної колії мигнули сірі стіни приземкуватої хати, помешкання чергових, де жили дві жінки й материна дивна учениця, дев'ятикласниця Ніна Дубовенко, яка не злюбила хімії, коли дізналася, що все навколишнє можна виразити формулою.

Дорога на Березівку навпіл ділила гай, обабіч якого в ранковому мареві мліли берези. Сонце добряче пражило землю і вже випило росу з трави й листя, але її духмяна вільгість ще не випарувалась над шляхом, і я наче купався у ній, розтинаючи пругке повітря. Шосе тьмяно полискувало камінням, немов луска на великій рибині, і ген, звиваючись, перестрибнуло Лебідку, далі бігло серед стерні й губилося за першими, віддалік малень

кими хатами. І я вперше за рік роботи гостро усвідомив, що це дорога батька і матері, дорога мого дитинства. На ній лежали наші невидимі сліди. Невже по ній батько йшов у сорок четвертому році?

Майнув через місток, і враз перед моїм зором постало село, відмежоване від гаю полем. У соковитій зелені садів привітно біліли будинки, ряхтіли шибки на останньому поверсі школи, величаво, ніби вартова вежа, стриміла силосна башта.

Я в'їхав з дивним передчуттям чогось незнаного досі в Березівку. Зупинився на заасфальтованому майдані, що став центром села і прикрасився Палацом культури, двоповерховим правлінням колгоспу, школою, відділенням зв'язку, універмагом, чайною, книжковим магазином, будинком сільради. Шкодував, що не залишилося хати, де ми жили, де я народився. На тому місці – меморіал загиблим у Великій Вітчизняній війні односельчанам: статуя скорботної матері, квіти...

Коли я дивився на те святе місце, в мені зненацька спливло болюче до відчаю: а чи викарбували б на плиті прізвище мого батька? Раптом вирішать увіковічнити імена для нащадків... І я, не знаходячи відповіді, відчув поповз холодних мурашок по спині, бо ж на кожного бійця, в такому випадку, сільрада подавала офіційний запит у військкомат.

Збентежений та пригнічений, я намірився зайти до правління, запитати адресу Карпанів і Замрик... Ступив кілька кроків і почув позаду дитячий голос:

–Дядю, покатайте.

Хлопчик років семи, зодягнутий у білу сорочечку і чорні труси, боязко визирав з-за статуї.

–А ти знаєш, де живе Дем'ян Карпань?

–Діда Дем'яна нема, – осмілів і вийшов, зазирнув у фару.

–Як нема?

–Помер торік. Є баба Ніна.

–Покажеш її хату?

Еге, у них спасівка росте на подвір'ї.

Я висадив його на сидіння і наказав міцно триматись. У малого щасливо сяяли очі, він крутив навсебіч круглою головою, мабуть, шукав своїх товаришів, щоб похизуватись перед ними. Поволі рушив, щоб хлопчик не впав.

–Як тебе звати?

–Костик.

–А баба Ніна вдома?

–Стрижуть Майку, – невдоволено буркнув, і я завважив, що, напевне, з бабиною онукою Костик чогось не ПОДІЛИВ.

Вулиці й хати здавалися знайомими, і мене не полишало відчуття, ніби я колись ними гасав, осідлавши хворостину.

Ми спустилися з пагорба на греблю, обсаджену вербами, за якою починалася стара Березівка. На зеленкуватому плесі ставка ґелґотали гуси й качки, на мілині при березі баблялись у воді діти. Я навмисне посигналив, щоб привернути їх увагу, і вони повернули голови, а декілька хлоп'ят метнулося навздогін. Спершу подумав, що справді хотіли нас наздогнати, але, оглянувшись, побачив: хлопчаки намагалися бігти у хмарці куряви, яку здіймав мотоцикл, і за кілька хвилин їх мокрі тіла зробилися чорними від пилу. Костик, косячи очима назад, сміявся... Ми теж у дитинстві вимащувались болотом, обвішувались лататтям і галасували, мов дикуни. То була неабияка втіха.

–Осьдечки, дядю, – Костик буцнув мене головою в бік.

Тут дорога віками виїжджена, витоптана селянами– вона наче вгрузла в землю, стала рівчаком,

обабіч якого, мов на узвишші, за плотами й парканами містилися подвір'я, витикались острішки дахів, клунь та верховіття дерев. Звідсіля, знизу, нічого не видно, що робилося на обійстях.

–Ви йдіть, а я постережу мациклета, – запропонував Костик свої послуги і шморгнув облущеним носом.

Положистим з'їздом я піднявся до перелазу. На подвір'ї, зарослому споришем, чепурна хата з підведеною призьбою, неподалік росла крислата спасівка, під якою світили жовтими боками падалішні грушки. Тітку Ніну я помітив біля хлівця. Вона сиділа навпочіпки, і з-за її спини визирали білі ноги не то вівці, не то кози.

–Лежи, Майко, лежи, обчикрижу—і полегшає,– лагідно промовляла. – В такому кожусі і сам чорт спариться. Ну-ну, потерпи.

У відповідь щось стогнало і тихо мекало. Я скочив через перелаз і наблизився до тітки. Вона стригла козу.

–Бог на поміч!

–Ой!.. – стрепенулась і оглянулась на мене, весело відказала: – Спасибі. Бог допоможе, як сліпому окуляри.

Я посміхнувся дотепній приказці й присів поруч. Коза блимала розумними рожевими очима, потяглася писком й обнюхала мої руки. Тітка стригла її великими ножицями і жужми білої вовни запихала в торбу. Нараз із вирізу її квітчастої кофти вислизнув на чорному шнуркові маленький, з дитячу долоньку, образок Ісуса Христа. Я такого ніде не бачив. І, мабуть, старий, бо потемнілий, напевне, ще її предків.

–Цікавий у вас образок, – зауважив.

–Це моєї бабуні, – сказала тітка. – 3 святої Лаври принесла. Два таких було. Одного дала синові, Петрові, коли йшов на війну. Він йому, шибеник, очі повибирав, – сумно посміхнулась.

–Навіщо?

–Щоб не бачила бозя, як брав хліб із мисника. Тоді голодний випав рік... А ви не тутешні? – сховала образок під кофту.

–Ні, з міста.

–Я ж бачу, що не березівський,– стрельнула на мене меткими очима і далі ні про що не питала.

Я нишком придивлявся до жінки. Округле лице, контури губ і брів свідчили, що вона мати Петра Карпаня. Навіть погляд смішливий, очевидно, ніколи не занепадала духом. І згадала сина Петра... Тї коричневі пальці спритно орудували ножицями, що погрозливо клацали, стинаючи віхті вовни. Коза дрібно тремтіла, але лежала сумирно і пантрувала рожевим оком кожен порух своєї господині.

–Ох і балакучий ви,– покепкувала тітка.– То з чим прийшли?

–Мені б поговорити з вами... про сина.

–Про мого Петра? – здивовано-вражено дивилась на мене, і коза, скориставшись з моменту, скочила й сховалась у хлівці. – Мо', щось про нього чули? Хто ви? Звідки? – сперлася рукою на землю, щоб утриматись, не сісти на спориш.

Я допоміг їй встати – вона виявилась маленькою жінкою, мені до підборіддя.

–Не хвилюйтесь, я з міліції, інспектор, – мовив якомога привітніше і підвів її до хати.

Тітка сіла на призьбу, зажурено похилила голову, враз постарівши на кілька років. Руки безживно звисали долу, і забуті ножиці, тримаючись на пальцях, хижо, мов якась тварина, роззявили пащу. Тітка мовчала, напевне, згадувала свого сина, а я стовбичив перед нею, почуваючись так, наче пришелець з гіркого минулого.

–Тоді приходив літній чоловік і теж питав, – заговорила ніби сама до себе і тяжко зітхнула. – Гай-гай, скільки збігло літ, – звела на мене зажурені, стомлені очі, з надією запитала: – І ви нічого не знаєте?

Я заперечно похитав головою.

–Коли б отримала похоронку, було б спокійніше, а то—пропав безвісти. їхав додому і пропав. Хіба може зникнути безслідно людина? – Кінчиком хустки витерла очі, і від того поруху ножиці сповзли з пальців правої руки, глухо дзенькнули, впавши на землю.

–Усе траплялося на війні. А ви після того не отримували листів од його товаришів?

–Може, хто й писав, не пам'ятаю. А тепер я зовсім одна, як перст. Хоч би онука залишилась, та не встиг оженитись, – вона скорботно підібрала губи, стисла їх, щоб не заплакати, а я втупився у ножиці.

–Замрики далеко від вас живуть?

–Через два кутки. Їх Северин теж, як і мій Петро, пропав безвісти.

–А що вони за люди?

–Богомільні дуже. Якісь... ці, що по суботах моляться, – сказала з осудом, – їм байдуже, що рідне дитя загинуло. Все одно торочать: пішов супроти бога – бог і покарав. А їх, вовкулаків, дідько не бере.

ІЦо мене цікавило, дізнався: листів у Карпань не виявилося, з яких я міг би дещо довідатись. Обірвалася сподівана ниточка. Залишились Замрики. Як до них підступити? Я не стикався з адвентистами.

–Збираєтесь до Замриків? – здогадалась тітка.

–Еге.

 —Вони нічого не скажуть. Краще розшукайте Дениса Горжія. Він служив разом із Северином.

–Як-як? – не повірив власним вухам.

–Денис Горжій, він розповість, – вона підняла ножиці й важко звелася. – Майко, га, Майко, ану виходь! – загукала до кози. – А навіщо ви це розпитуєте?

–Може, розшукаю, тітко, вашого сина.

–Спробуй, дитино, хоч би. знаття, де могилка його, – перевела тремтливий віддих.

Вона пошкандибала зі мною до перелазу, а з хлівця визирала безрога коза„ вся у драбинках, і пасла хитрими очима свою господиню. Мій провідник сидів біля переднього колеса і захоплено крутив його, висолопивши язика від задоволення.

–Костику, грушок не хочеш? – запитала стара.

Хлопчина недовірливо глипнув на неї.

–А сваритись не будете?

–Чого ж сваритись, коли ти попросиш, а не вкрадеш.

Він схопився, та враз застиг на місці, прохально дивлячись на мене.

–Іди-йди, я тебе почекаю.

Костик метнувся за пліт, і до мене долинуло приязне бубоніння тітки Ніни.

Уже не думав, як повестися із Замриками. Скажуть щось чи ні – мені байдуже. Головне – існував Денис Горжій, що воював разом із Северином. Велика вдача надибати на нього. Мені не терпілося чим швидше з ним зустрітись. Он побачився з Куртієм – і з'явилися нові факти.

Я посигналив, і через хвилину на перелазі виріс Костик із пазухою грушок. Він поволі зійшов на дорогу, впираючись п'ятами в землю і кумедно випинаючи черевце, щоб не тягло вперед.

–Ого, ти вдвоє поважчав, – зауважив, садовлячи його на сидіння.

–Солодкі, – міцно зажмурився Костик від задоволення.

Карпань стояла за перелазом.

–Бувайте здорові!

–Хай щастить тобі, сину, – закивала головою.

–А тепер поїдемо до Замриків, – сказав я Костику.

–Угу.

Ми кривуляли вузькими вулицями. На вибоїнах Костик штовхав мене грушками в поперек, кректав, мов старець, віддуваючись, і я потерпав, щоб з його спасівок не зробилася киселиця. Часом з придорожніх кущів вилазив зареп'яшений пес і для годиться брехав на нас, лінуючись кинутись навздогін за такої спеки.

Порівнявшись із рудим штахетником, Костик ткнувся лобом мені в спину і загукав:

–Тут!.. Тут, дядю!

Він знову залишився стерегти мотоцикла.

Цегляна хата і сарай під бляхою, цементова криниця з дашком, стежка, вимощена плескатими шматками граніту, свідчили про хозяйновитість та статки. Я роззирнувся по обійстю, шукаючи буди. Дивно: наче не тримали собаки. І все ж йшов до ґанку насторожено. За дверима, оббитими повстю, чулося глухе постукування, як ото шевці забивають цвяхи в підошви чобіт або черевиків. Я стукнув кілька разів пальцем по дверях, і, звичайно, ніхто не відгукнувся, тому відчинив їх без запрошення і переступив поріг. Посеред кімнати на ослінчику сидів огрядний, червонястий дядько в чорному фартусі. Коліньми він стискав лапу, на якій дерев'яними цвяхами їжачився чобіт.

–Добридень, – привітався, охоплюючи зором кімнату: піч, тапчан, біля вікна стіл і лавка, на стіні висів мисник, а в кутку на стільці відро з водою.

Старий Замрика кивнув, не подаючи голосу, – губами тримав дерев'яні цвяхи. Насуплено, підозріло оглядав мене з-під кущуватих сивих брів примруженими очима. Його щоки мовби їжачились білими цвяхами – неголеною щетиною.

–Я з міліції, – зразу відрекомендувався.

У нього ворухнулися брови, він неквапливо згріб із губ, наче витираючи, цвяхи, поволі висипав їх у склянку.

–Документ, – вимогливо сказав напрочуд тонким голосом.

Я подав посвідчення. Замрика прочитав уважно, глипнув на мене, мабуть, звіряв із фотокарткою, і повернув. Потім поклав лапу на підлогу, вперся волохатими руками в коліна – приготувався слухати, не запрошуючи сісти.

За рік роботи звик, що люди по-різному ставились до мене: одні поштиво чи запобігливо, інші байдуже або зацікавлено, а деякі з погано прихованою боязню. Замрика – ніяк: його велике червонясте лице непроникливе, наче в кам'яного ідола. Напевне, приготувався прийняти муку за свою віру.

–Мене цікавить ваш син.

–У нас не було сина, – відповів, ніби відрубав, і жоден м'яз не сіпнувся на його обличчі.

–Як не було? – сторопів я, опускаючись на лавку. – А Северин?

–Він відступився од бога, і бог його покарав, – мовив завчено, монотонно.

–Чим же він не догодив богові?

–Узявши зброю в руки, – пискнув, дивлячись прямо поперед себе, кудись у вікно.

–Але ж... то фашисти. Коли б усі відмовились, хто б захищав рідну землю? – заперечив, відчуваючи, як у мені закипала злість.

–Все одно. Так угодно богові, – прорік, наче ідол.

–І вам не шкода сина?

–Ми замолюємо його гріх, – відказав незворушно.

Мене охопив страх: видалось, ніби розмовляв із мерцем чи з якоюсь поторочею, що прибрала людську подобу. Відчував, як крізь вікно припікало у спину сонячне проміння.

–А ви воювали? – запитав.

–Я бракований.

Не поцікавився, що в нього за хвороба. Вразив інший брак. І, може, в тому моя провина, моєї матері, всіх односельчан, що поруч жила людина, спустошена, відстала і страшна у своїй відчуженості од усього нашого. Скільки ж їх у Березівці? З тією думкою я попрямував до дверей. Тільки-но переступив поріг, як молоток заходився вганяти цвяхи в чобіт. Для кого він їх майстрував? Для своїх братів, сестер по вірі чи односельчан? За хвірткою оглянувся – ні на ґанку, ні у вікні Замрики не було,

Костикова пазуха, в сірих вологих кружальцях, значно поменшала. Малий з цікавістю лупав на мене вдоволеними очима. Витягнув за кінчик грушку й подав мені. Вона була тепла від його тіла..

–Ви не боялись? – пошепки запитав.

–Кого?

–Савродима.

Я погладив його вигоріле волосся, схоже на волоті» кукурудзи.

–Ні, Костику, і ти не бійся. Ти не знаєш, де зараз дядько Горжій?

–Дядько Денис? У полі, коло комбайнів,– і сам поліз на сидіння.

–А мама не шукатиме тебе?

–Вона на свинофермі.

Ми поїхали. Костик добре знав своє село. Мені пощастило з провідником, та ще й у жнива, коли в хатах позалишалися одні старі, немічні.

Рівчакуваті вулички поступово мілішали і на околиці села зовсім вирівнялись. Я підозрював, що Костик навмисне вибирав найдовший шлях, і, коли невдовзі з'явились будівлі з оборами, де поважно походжали, рохкаючи, свині, моя підозра підтвердилась. Біля воріт крайньої ферми купчились жінки в білих халатах, одна з них замахала рукою, і Костик голосно засміявся. Я здогадався – його мати.

За фермами починалося поле. Воно дихнуло гарячим повітрям, просякнутим пахощами стиглих хлібів. Дорога в'юнилася поміж високими соняшниками з почорнілими зернятами, і на нас немов дивилося звідусіль безліч широко розплющених очей у зелених віях. За соняшниками стелився буряковий лан, а далі на обрії колосилися вистояні пшениці, зеленіла тоненька смужка лісу, від якої рухались комбайни. Попри все, було легко і радісно на тому роздоллі. Безхмарне блакитне небо кликало в свою незайманість, видзвонювало піснями жайворів, і не хотілося вірити, що в світі існували зло й неправда, війна і смерть...

У видолинку поля з'явився комбайн, що стояв коло вагончика. Костик знову буцнув мене головою у спину, і я загальмував.

–Заждіть, я зараз, – він сповз із сидіння і метнувся за вагончик, босоніж по стерні, аж я мимоволі заворушив пальцями ніг. Невдовзі виглянув і гукнув: – Ходіть сюди! Тут дядько Денис!

За вагончиком був напнутий брезентовий навіс, під яким жовтів довгий, свіжовиструганий сосновий стіл із лавками. За столом, перед мискою борщу, сидів шпакуватий худорлявий чоловік у розхристаному комбінезоні. Він здивовано звів брови, кладучи ложку.

–Що, хтось із наших поцупив хліб? – несамохіть вихопилось у нього.

–Та ні, я в іншій справі,– потиснув його суху долоню, дивуючись, звідкіля він мене знав.

–А я вже подумав...– і вибачливо посміхнувся – сяйнув і зник білий разок зубів на засмаглому до чорноти обличчі. – Пообідаєте? їй-бо, такого борщу ви ніде не їли. Механізаторський. Мотре, принеси-но ще одну миску!

Костик вибрався на комбайн, під парасольку, і захоплено крутив кермо, подаючи сигнали губами. З вагончика виплила з тарілкою рум'янощока, пишнотіла молодиця у білому халаті й косинці, зав'язаній на потилиці.

–Чого галасуєш, цигане? – проспівала весело– грайливо. – Не терпиться? Уже дав норму?

–Дав, Мотре, аякже, – Горжій позирав на її статуру лукавими очима.

–То йди додому. Чого тут стовбичиш? Он висох на тараню за тою роботою, – і молодиця, ставлячи переді мною миску, навмисне притислась до Горжія своїм крутим стегном.

Він обійняв її за талію і жартома мовив:

–А ти мені не вділиш трохи від себе? Га?

–На вас усіх не напасешся.—І серйозно додала із жалістю у голосі: – Чорні та темні в жнива. Геть спадають з тіла.

Вона зібрала брудні тарілки і пішла. Горжій підморгнув мені змовницьки:

–Це б по сто грамів до цього борщу, га?

Борщ справді смачний, умлілий і пахнув димом,    наче рибальська юшка. Я почувався невимушено, немов потрапив до давно знайомого в гості. Виявилося, що й зголоднів, бо не звик добре снідати.

Горжій скаржився на нестачу запчастин, робочих рук, говорив, що на часі розробити іншу модель комбайна та захистити механізатора від спеки, пилюки. І щоб не бути голослівним, занурив руку за пазуху комбінезона й вигріб звідтіля жменю остюків.

Потім Мотря принесла печеню з картоплею, гладущик кисляку. Відчував, як пасок тісно охопив мій поперек. Після такого обіду закортіло полежати в холодку, ні про що не думаючи. Горжій закурив і благодушно посміхнувся, випустив струмінь диму. Мені подобався цей загнічений серпневим сонцем чоловік, хлопчакуватий через свою худорлявість і, мабуть, веселий на людях. Я вирішив не ходити околяса, а відразу викласти йому мету свого візиту.

–Чув, що ви служили із Северином Замрикою.

Рука з цигаркою на мить завмерла біля його губ, і Горжій, не приховуючи здивування, вигукнув:

–Овва, нарешті натрапили на нього! Я давно здогадувався, що він, гад, дезертирував. З тією торбиною можна жити, вік не працюючи.

–Якою торбиною? – примусив себе позбутись дрімоти. – Розкажіть, Денисе... Як вас по батькові?

–Юхимович, – І затягнувся, аж зашкварчала цигарка. – То ви нічого не знаєте?

–Коли б знав, тут би не сидів.

–А його розшукали чи сам об'явився?

–Де ж його шукати, якщо пропав безвісти?

Горжій насмішкувато глянув на мене, опісля старанно затовк цигарку з землю, налив кисляку і надпив. Затим підпер скроню долонею, нахмурився, немов збирався з думками чи поринув у спогади, крутячи склянку пальцями. Я не квапив його з розповіддю, хоч згадка про якусь торбину викликала зацікавленість.

–        Ми виросли з Северином на одній вулиці, вчилися в одному класі, – задумливо мовив Горжій. – Що він за людина?.. Словом, син сектантів: потайний, усе намагався бути непомітним, ні з ким не товаришував, жив, як і його батьки, наче вовкулака. Але нікому зла не чинив. Виріс, працював їздовим у колгоспі, молився своєму богові. Коли нас призвали на війну, думали, відмовиться взяти зброю, та, напевне, побоявся розстрілу. Тоді розмови були короткі. М-да... – Горжій спрагло допив кисляк, наче у нього пересохло в роті. – Потрапили з ним у мотоциклетний батальйон, упросився в мій екіпаж. Усе ж земляк, з одного села. А на війні це неабищо... Всього покуштували: відступали, потрапили і вийшли з оточення. Воював Северин, як і всі, я не бачив, коли він молився своєму богові. В сорок четвертому визволяли Житомир...

Горжій знову поліз до кишені за цигаркою, непоспіхом закурив – я розумів, що він підійшов до головного.

– Тепер про торбину, – гірко посміхнувся. – Ввірвалися в Житомир, газуємо вулицею, а тут по нас як вчешуть з автомата з одного будинку. Володьку, що сидів у колясці, наповал. Я під стіну, зіскочили з Северином із мотоцикла, підкралися до вікна, я шмальнув туди лимонку. Вбігли в Квартиру, а там два есесмани, готові. Вже хотіли виходити, коли Северин звернув увагу на шкіряну торбину, що стояла на столі. Розв'язав вузол – і рота роззявив! Нахилив її отак, – Горжій показав на гладущику як саме, – і посипались на стіл золоті обручки, браслети, годинники, коронки, брошки, хрести, миколаївські червінці. Особливо запам'ятались сережки у вигляді соняшників із сяючим камінням... М-да, лупимо очі, аж тут—.трах! І мене сюди... – Він заклав руку на спину і ткнув себе пальцем під праву лопатку. – Мабуть, недобитий есесман... Розплющив я очі в палаті. Півроку провалявся у госпіталі і знову в свій мотобат. Там дізнався, що ніяких коштовностей Северин не здавав, а невдовзі йому за «язика» дали три дні відпустки, але він не повернувся з неї, пропав безвісти. Я здогадався, що чортів сектант десь сховався з тією торбиною. Розповів кому слід, та про  нього й досі ні слуху ні духу. Добре десь пригрівся.

–Невже він міг дезертирувати?

–Хіба взнаєш, що в цих богомільних на умі? – стенув плечима Горжій. – Живуть, мов кроти.

–Ви не товаришували з Петром Карпанем?

–Ні, Петро жив у старій Березівці. Теж пропав безвісти. А чого, коли не секрет, вас цікавлять саме вони?

–Є одна підозра, Денисе Юхимовичу. Я б хотів, щоб ця розмова залишилась між нами.

–Звісно, – Горжій ствердно кивнув й почав застібати на грудях комбінезон. – А хлопцям сподобалась ваша лекція. Не часто ми зустрічаємось із працівниками міліції.

–Воно й добре,– пожартував я, згадавши, як місяць тому читав механізаторам лекцію.

–Звичайно, – посміхнувся Горжій, зрозумівши мій натяк.

Я поїхав сам. Костик залишився з комбайнером.

Розділ дванадцятий

Березівку обминув полями і невдовзі опинився на околиці села.

Не виходила з голови розповідь Горжія. Що батько мав при собі значну суму грошей – встановив я точно. А чи віз коштовності Замрика? Хто підтвердить? Горжій, звичайно, достовірно не знав. Він тільки вважав, що Замрика їх привласнив. Взагалі, висновок слушний: у частині про них не чули і Замриці дали відпустку за «язика», а не за повернуті цінності. Де мені знайти їх сліди? Як перевірити припущення Горжія? Повідомлення комбайнера ще дужче ускладнювало пошук і водночас сповнювало надією, що я натраплю на нові факти.

Вихопився на дорогу, що вела до блокпоста, і за кілька хвилин домчав до містка через Лебідку, обабіч мене замигтіли білокорі берези. Попереду в кузові автомашини з нарощеними бортами трусилися різномасті бички. Я швидко наздогнав вантажівку. Помітив, як із гаю вибіг чорнявий хлопчина в синіх спортивних шароварах, картатій сорочці навипуск, замахав рукою, але газон не спинився. Тоді хлопчина почав «голосувати» мені, і коли залишилося до нього метрів двадцять, раптом майнув за кущ ожини.

Я загальмував, усміхаючись.

–Виходь, підвезу.

За кущем – нічичирк.

–Я ж тебе впізнав.

Зашелепотіло листя, й почулося зітхання.

–А Вірі Матвіївні не скажете? – нарешті озвалася Ніна Дубовенко.

–Слово.

Вона несміливо вийшла із схованки, тримаючи в руці козубок. Із цікавістю зиркала на мене ожиновими очима.

–Ти так боїшся моєї мами?

–Не боюсь, – потупилась. – Соромно. Не дається мені хімія. Оце сиділа над нею, аж голова розболілась. І як я складу перетримку?

–Я теж добряче парився над формулами,– розрадив її.

–Ні-і, – протягла недовірливо. – У вас мама вчителька.

–То мама, а не я, – заперечив, розглядаючи Ніну, лошакувате шістнадцятирічне дівча. – Ходи сідай.

Вона перестрибнула через кювет і в нерішучості зупинилась.

–А я бачила, як ви їхали в Березівку, – сказала, погойдуючи козубком.

Проїжджаючи повз блокпост, я нікого не помітив.

–Де ж ти була?

–У садку на вишні, – вмощувалась на сидіння. – Ми не перекинемось?

–Добре тримайся.

Ніна поставила козубок собі на стегно, а правою рукою ухопилася за пасочок. Я дав газ, і «Ява» шарпнулася вперед.

–Ой!..– злякано-весело скрикнула, стукнувшись лобом об мою спину.– Я ще ніколи не їздила на мотоциклі.

Вона справді боялась: притислась до мене, і я спиною відчув її маленькі гострі груденята. І чомусь від того стало соромно. З-за мого плеча Ніна визирала на дорогу і своїм диханням, наче травинкою, лоскотала мені вухо. Я почухав його об плече і на мить угледів її кирпатий носик та пустотливі іскорки в примружених ожинових очах.

Ми обігнали автомашину, де в кабіні з водієм сиділа жінка. Я подивувався, що Ніна їм «голосувала»,– там бракувало зайвого місця. Через кілька хвилин зупинився біля стежки на блокпост.

–Уже? – розчаровано сказала дівчина й капризно надула губи. – Так швидко.

Неохоче злізла з мотоцикла.

–Перездаси хімію на «п'ять», цілий день кататиму, – пожартував, щоб розраяти її.

–Справді? – широко розплющила очі. – А... якщо на «чотири»?

–Тоді півдня.

–Ні, краще покажете мені колишню ставку Гітлера під Вінницею, – цілком серйозно сприйняла вона мій жарт і здійняла з козубка лопушок.

–Пригощайтесь суницями.

Дякую, Ніно, – взяв кілька бубок, щоб не образити її. – Вчи хімію.

–Я вивчу. От побачите! – гукнула мені вслід.

Оглянувся – вона махнула рукою і з підскоком, наче пустотливе козеня, пострибала по стежці, крутячи «сонце» козубком. Мені було весело і радісно, що мотоцикл викликав гарний настрій у дівчини, як куплений мамою велосипед у хлопців нашого провулка. Та коли на очі ненароком потрапив годинник, я мимоволі скривився – третя година. Знову підвів Олю. Цього разу так не минеться. І довго я обманюватиму її? Ще тиждень тому мріяв про щоденні побачення, чекав відпустки, наче манни небесної, а тепер доводилося викручуватись, уникати зустрічей. І погода – мов на замовлення: сонячно, безвітря, тільки й вилежуватися на березі Лебідки. Та, правду кажучи, я не шкодував за втраченими днями. Лише потерпав, щоб не витлумачила Оля по-своєму мою відсутність.

За думками не зоглядівся, як дістався додому. Замів мотоцикл на подвір'я. Мати поралась на городі: обривала листя на пізніх полуницях, щоб швидше стигли. Вона розігнулась і побачила мене.

–Дзвонила Оля, – повідомила ображено. – Мені вже соромно щоразу відповідати, що тебе нема. Ти хоч би не обіцяв їй, що підеш на річку. Негарно, Арсене, негарно.

Я сів навпочіпки, щоб не бачити її провинних очей, і вибрав кілька полуничок. Що їй відповісти? Для себе я мав виправдання, і Оля мене зрозуміла б, коли б знала, чим займаюсь. Я втупився у землю...

–Ходімо пообідаєш, – торкнулася мати мого волосся.

–Я вже обідав.

Вона не поцікавилась де.

–Може, підскочиш до Сави Архиповича, щоб поговорив з Гораком про ремонт? – несміливо запитала.

–Хіба Придиба не на роботі?

–Сьогодні ж неділя! Ех ти, дні погубив, – мовила скрушно, беручись полоти полуниці.

–Тоді поїду, – здогадався, що мати в першу чергу в тих відвідинам вбачала мою зустріч з Олею. Уже вельми їй хотілося мати Олю за невістку.

–Переодягнись, Арсене, – порадила. – Геть запилюжився.

Я швидко сполоснувся, одягнув кремову теніску й сірі штани. Якщо Оля вдома, думав собі, поїдемо на річку. До вечора далеко – встигнемо позагоряти й покупатись.

Коли вийшов з хати, мати прискіпливо оглянула мене й нічого не сказала. Залишилася задоволена моїм виглядом.

Вивів «Яву» на вулицю і поїхав.

Балюка помітив здалеку: сидів на лавці під хатою і читав книжку. Зачувши шум мотоцикла, повернув сиву голову. Встав, пішов до хвіртки. Я мусив зупинитись. Долоня в Романа Гнатовича широка й міцна, не моя – вузька, інтелігентна.

–Купатись зібрався?

–Спочатку до Сави Архиповича, а потім гайну на річку.

–Еге, хай поговорить з Гораком. Крутись, ти ж хазяїн, – усміхнувся, розгладжуючи руді вуса. – А взагалі тобі зараз не до того.

–Це мати затіяла ремонт.

–Хто ж міг таке передбачити? – розвів він руками. – Я щодня думаю, як там і що? Чи натрапиш на якусь ниточку? Надто багато часу минуло.

–Ниточки нема, а кілька вузликів зав'язалось,– не втерпів і похвалився.

–Справді, Арсене? – жваво відгукнувся Балюк, зацікавившись.

–Є, Романе Гнатовичу. От лише не знаю, що вони дадуть і куди приведуть.

–Тоді шукай, шукай, – порадив настійно. – А за ремонт не турбуйся, допоможемо. Роби свою справу. Роби, Арсене.

Він підбадьорливо поплескав мене по плечу, і я поїхав. Поминув триповерхову школу, де знайомий кожен камінчик на подвір'ї, кожна щербина на сходах. Ген під парканом росла моя береза, принесена з гаю у сорок п'ятому році. Скільки ж це їй? Мабуть, більше, ніж мені. її верхівка нарівні з дахом, і вже до стовбура прив'язана шпаківня.

Мені довелося зробити добрячого гака, бо вулиці перекопані траншеями під газопровід. Основна магістраль тяглася неподалік Придибиного обійстя, через старе глинище. Я рідко заходив до Олі, частіше ждав її коло хвіртки на лавці під осокором. Цікаво, чи застану її? Хотілося, щоб Олі не було вдома. Впевненіше почуватиму себе і не пектиму раків од її ображених поглядів, бо ж у присутності батька не скажу нічого втішного і не виправдаюсь перед нею. Ах, краще б вона ні про що не питала!

Звернув ліворуч. У повітрі снували запахи тушкованого м'яса і пригорілої олії, які висотувались із цехів харчокомбінату, розташованого на Олиній вулиці. Он і наш осокір. Швидко наближалися зелені ворота Придиби. Під ними поставив мотоцикл на лапу.

–Ти знову приїхав? – поруч проказала баба Фросина.

Я повернувся – з-за плоту виднілася лише її голова, пов'язана, як завжди, теплою картатою хусткою. Баба зі злістю глипала на мене і шамкала запалими губами.

–Покусають тебе собаки. Ой, покусають! – гугнявила.– Чого ти сюди їздиш?

–Не покусають, – лагідно відповів, щоб не дратувати її. – Тут нема собак.

–Є, є!.. – злякано оглянулась на свою низеньку, під соломою, хатину, ніби бабу хтось міг підслухати. – Вони так і шастають, так і шастають!..

Мені жаль самотню, хвору жінку, і щоразу, зустрічаючи її, картав себе, що в дитинстві разом із хлопчаками дражнився з нею, поки не довідалась мати.

Увійшов на подвір'я Придиби. Від хвіртки до заскленого ґанку вела вимощена бетонними плитами стежка. І хлів, і хата Сави Архиповича покриті оцинкованою жерстю, що аж горіла на сонці. Криниця під дашком, стоси цегли, напевне, збирався обкладати хату. Поруч з бабиною висока, на підмурку, вікнаста господа Придиби здавалася палацом. Господар, нічого не скажеш. Навіть під кожною ринвою металеві бочки для дощової води. Під вікном Олиної кімнати розкішний квітник: ружі, піони, айстри, гладіолуси, мальви, чорнобривці, волові очки, ще якісь дрібненькі квіти, назви яких я не знав. І на підвіконнях – вазони. Оля кохалася в квітах.

Я крадькома ковзнув поглядом по вікнах – нікого. Коли б тримали собаку, вже б сповістив, що