Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

–   Я так переживаю.

Штемпель адресата нечіткий, і я насилу розібрав закінчення назви міста—«...иця». Не терпілося прочитати листа, але Оля продовжувала давати поради від сонячного удару.

Розділ двадцять другий

Великошич подзвонив аж на третій день. Я вже дізнався, що він розслідував у далекому селі спробу вбивства з мисливської рушниці завідуючої птахоферми.

 Була неділя. Я нічого не робив, не дозволяла мати, мабуть, з огляду на мій пригнічений настрій. Але бездіяльність підсилювала його, і я марудився в кімнаті, то беручись читати, то переглядаючи аркуш із записами добутих фактів та доказів, або безцільно нипав подвір'ям, не знаючи, до чого докласти рук. Коли б Василь і Горак перекривали дах, я б їм допомагав, але в неділю вони не працювали. Здавалося, що саме тепер я втрачав найдорожчі години пошуку.

І от дзвінок... Мати сиділа за столом і готувала свій виступ на обласну нараду вчителів: поглядала у вікно, а потім швидко писала, висунувши кінчик язика, як школярка. Я кахикнув, щоб привернути її увагу.

–   Кудись їдеш? – звела на мене задумливі очі.

–   Еге.

–   Не барися, – попросила за звичкою.

З важким серцем поспішав на зустріч із Сергієм Антоновичем. Не давав супокою викраденнй образок.

У неділю наше місто люднішало: мешканці чимчикували на ринок, у магазини, інші поверталися з покупками, а молодь прошкувала до річки, бо день випав гарячий і сонце щедро дарувало тепло, мовби прагнуло надовго зігріти землю перед осінньою сльотою. І все ж відчувалося, що літо на схилі, хоч не було ще ніяких ознак, тільки щоранку повітря ставало холодно-прозорішим, наче старанно вимита шибка.

Я спочатку взяв з архіву справу Мошняка й аж тоді зайшов до Великошича. Ретельно поголений, свіжий та бадьорий, він сидів за столом у білій сорочці з короткими рукавами. На його зволоженому волоссі виднілися сліди гребінця, і я дійшов висновку, що він недавно встав.

–        У тебе вигляд, ніби хильнув гранчак оцту,– зауважив, оглядаючи мене.

Я промовчав, кладучи перед ним справу.

–        Це Кедровський вказав на неї, – пояснив. – Нерозкрите вбивство.

–        Зараз перегляну, – Великошич розгорнув її і заглибився у читання.

Мені не сиділось, і я походжав по кабінету: од вікна й до дверей, поглядаючи на слідчого, що з пісним обличчям перегортав сторінки, швидко схоплюючи суть справи. У прокуратурі і відділі панувала тиша, лише долинала, приглушена стінами, далека і невиразна розмова чергового по телефону. А я міряв кроками підлогу.

Великошич підняв голову, закриваючи папку.

–   А де образок?

–        Про нього потім, – неприємне вирішив доповісти пізніше.

–        Ти сідай, не мигти перед очима. Що, Кедровський підсунув зовсім непідходящу справу?

–        Навпаки, ви як у воду дивились, говорячи про нерозкриті вбивства, – опустився перед ним на стілець і схвильовано продовжив: – Так от, мати Карпаня розповіла, що дала синові образок Ісуса Христа, якому він у дитинстві вибрав очі, щоб бозя не бачив, як братиме хліб із мисника.

–        І цей образок виявився у цій справі, – сказав Сергій Антонович, скориставшись з моєї паузи.

–        Він. Я спочатку навідався до дружини Мошняка, але вона ніколи і ні в кого його не бачила, – відвів очі від слідчого.

–        Далі, Арсене, – суворо попросив Сергій Антонович, що свідчило про його глибоку зацікавленість.

Потім поїхав у Березівку до матері Карпаня. Вона впізнала образок, – перевів подих. – Зустрів Горжія, комбайнера, і раптом він каже, що років десять-дванадцять тому об'явилася у Замриків молода родичка і що в них підвал під будинком, як хата, – я затнувся, помітивши усмішку Сергія Антоновича.

–   Ну-ну, – підохотив мене.

–   Сергію Антоновичу, у мене... вкрали образок.

Слідчий звівся і ошелешеним поглядом втупився на мене. Я не посмів глянути на нього. Він поволі, важко сів за стіл.

–   Давай по порядку, – повторив сухо.

–        З відділу я поїхав до Мошняк, – почав пригнічено.

–        їй не казав, що збираєшся у Березівку? – перебив.

–   Ні.

–   Від Мошняк одразу в село?

–   Заскочив додому.

–   А вдома?

–        Надворі мати варила варення і Василь рихтував бляху на покриття.

–        До хати не заходив? – насуплено зиркав на мене.

–   Ні.

Великошич із задоволенням, як мені здалося, потер перенісся.

–   Коли і за яких обставин зник образок?

–        Позавчора, о дванадцятій годині. Мені подзвонила Оля, і ми поїхали на пляж. Коли роздягався, він випав з кишені, й Оля побачила його, ще й сказала, що в Ісуса борода, як у її батька.

–        Придиба не носить бороди, – відзначив капітан.

–        Колись носив і колись кушнірив, – сказав, щоб хоч на мить відвернути увагу Великошича та пом'якшити свою провину.

–   Кушнірив? – звів здивовано брови.

–        Еге, вичиняв шкіри, шив шапки із собачого хутра, – охоче пояснив. – Балюк переживав, щоб через це я... Ну, з Олею...

–        Дурниці, – відрубав Сергій Антонович. – Робота – є робота. Що далі?

–        Я поклав його в кишеню. Потім купались, загоряли, знову купались і перепливли на другий берег.

–   Де ви розташувались?

–        За кущами шипшини, неподалік березового гаю... Ну от, одягнувся, руку в кишеню—а його нема.

–   Сліди?

–   На піску, воронками, в гай.

–        Чому не викликав провідника з собакою? – запитував офіційним тоном.

–   Я ж у відпустці, без дозволу на розслідування.

–        Гаразд, воно, може, й на краще, – задумливо забарабанив пальцями по столу. – Ти розумієш, як обернулася справа?

Я кивнув.

–        Тепер пильнуй. Спритник знає, що ти у відпустці і на свій розсуд провадиш розслідування. Тому й знахабнів. На цьому він і засиплеться.

–   Він місцевий, я впевнений.

Великошич довго й уважно дивився на мене, ніби збиравсь із думками чи не наважувався щось сказати.

–   Значить, Шепета відпадає? – запитав.

–        Нібито, – здвигнув я плечима, визнаючи поразку.

Ще одна моя версія не витримала перевірки фактами.

І не вплутуй до справи Замрику. Мертві не воскресають. От чого Мошняк опинився на вулиці Кірова, якщо мешкав на Садовій, а робота в протилежному кінці міста? Куди він ішов?

–        Часом не до нас, у райвідділ? – висловив здогад.

Великошич підійшов до плану міста.

–        Сергію Антоновичу, чому вас зацікавили нерозкриті вбивства?

–        Теорія ймовірності. Припустив, що хтось убив з метою грабунку трьох військових. Злочин не розкрили, і він упевнився в своїх здібностях. То чому б йому ще когось не порішити?—ляснув долонею по папці. – І ось наклав життям Мошняк.

–   Але нема доказів, – заперечив.

–        Знайдемо, – впевнено сказав слідчий, – якщо підтвердиться моя підозра.

–   Що, хтось із тих, з ким я розмовляв?..

–   Пробач, Арсене, але зараз не скажу.

Його відмова була нежданою для мене. Великошич завше розгортав переді мною свої версії, щоб я міг знайти в них уразливі місця.

–   Ти не приндься. Так треба.

Невже він підозрював Олю?! Що вона заздалегідь домовилася з кимось і заманила мене на пляж? Але ж вона нічого не відала про розслідування! Нічого! Ні, це безглуздя.

–        Пильнуй, Арсене, – застеріг Сергій Антонович. – Ворог почне діяти рішуче.

–   Чим же обернеться викрадення образка?

–   Важко передбачити. А що за жінка Мошняк?

–        Екстравагантна дама. В кімнаті – наче в дореволюційного чиновника середньої руки.

–   Дивно: вона ж з бідних селян.

–   Отож-бо. І такі смаки... Що ж мені робити?

–   Ти у відпустці, займайся ремонтом,—порадив.

Звісно: навмисне давав мені перепочинок, щоб перебрати розслідування на себе.

–    Коли щось трапиться,  сповіщай відразу, не зволікай, – попередив. – Людська пам'ять має одну властивість: неждано-негадано виринають у ній давно забуті події, вчинки. А ти збудив пам'ять у багатьох.

Я згадав про листа, якого отримав.

–   У батька був золотий годинник з дарчим написом від комдива за фінську кампанію, – сказав.

–   Цікава деталь. Може, знадобиться. Звідкіля взнав?

–   Куртій написав.

–   От бачиш. Справи я сам віднесу в архів, – поплескав по папках.

Великошич тактовно натякнув, що час мені йти. Я полишив кабінет з гірким відчуттям, що десь припустився помилки, чогось не помітив украй важливого, яке знаходилось поруч. Інакше чим пояснити поведінку слідчого? Я зустрічався з людьми, розпитував їх, а Великошичу тільки переповідав почуте, але він із скупих моїх розповідей видобув значний факт чи побічний доказ, який збирався перевірити. Він, а не я. Мене охоплювало болюче почуття неспроможності, і я не міг його позбутися так швидко, як минулого разу. Надто категорично слідчий не бажав поділитися своїми думками. Провідна нитка – гроші та коштовності – для мене обірвалась.

Я випив склянку газованої води з лимонним сиропом. Дивлячись, як кіоскерка відраховувала здачу, згадав, що саме тут колись працювала Копійочка, дружина Мошняка. Тепер за прилавком стояла молода дівчина в білосніжному халаті й косинці, – мов шматочок льоду з теплими сірими очима.

Звернув у свій провулок. Прогін старого паркану, темно-брудний, знебарвлений негодами і довголіттям, відразу впадав у  вічі. Під хатою на лавці сидів чоловік у чорному костюмі й голубуватому капроновому капелюсі, при краватці. Невже Куртій?! Але Дмитро Семенович більший, навіть огрядний... А-а, Горжій, комбайнер із Березівки. Він помітив мене й рушив навстріч, посміхаючись.

–   Уже збирався йти, – кивнув на розчинене вікно, де в глибині кімнати виднілася матір, – але Віра Матвіївна притримали. Виявилось, що ми давні знайомі, ще з Березівки.

Подивувався його строгому вбранню за такої спеки, не інакше, як мали обрати в президію вельми представницьких зборів. Горжій дістав хустинку й витер чоло, покрутив головою, щоб трохи послабити затягнену краватку.

–   Ходімо до хати, – запросив його, здогадуючись, що завітав неспроста.

–   Там автобус біля райкому жде. Колгосп організував фотографування передовиків на Дошку пошани, – комбайнер узяв мене за лікоть і стишено сказав: – Ох і новину я вам приніс! Не повірите!

А в мене майнуло в голові: Северина Замрику бачив! Таки вислідив!

–   Слухаю вас, Денисе Юхимовичу, – стримував нетерпіння.

–   Ні, не повірите. Я, коли вгледів, ледве не закричав од радості. Зопалу метнувся до дверей, – Горжій, махнувши рукою, розв'язав вузол і скинув краватку, сховав її до кишені—Фу-у! Ніби зашморг зняв. Не люблю... Да, дивлюсь – вони...

–   Хто вони? – ввірвався у мене терпець. – Замрика і та сестра?

Комбайнер здивовано витріщився на мене.

–   Кульчики, – прошепотів змовницьки. – Кульчики з торби, що в Житомирі... Пам'ятаєте, я розповідав?

–    У вигляді соняшників? Де? В кого? – запитав сторопіло.

–    У якоїсь жінки на фотографії. Лежить у касирки під склом. Як побачив!..

–   А ви впевнені? – не вірилось мені в удачу.

–   Заплющу очі, – Горжій заплющився демонструючи, – і вони ось переді мною: пелюстки жовті, із золота, а в кружечку замість насіння – сяючі камінчики... Я їх повік не забуду. Га? – і запитливо втупився у мене блискучими очима.

–   Ви не помиляєтесь?

–   Вони, повірте мені, – підтвердив гаряче, – у фотографії Будинку побуту.

–   Спасибі, Денисе Юхимовичу, – міцно потис йому правицю.

–   Чого там, – зніяковів. – Ви ж просили, коли що згадаю. От я... Пішов. Коли б хлопці не поїхали без мене. І ще пивком треба причаститись, – лукаво підморгнув і попростував до хвіртки.

Передусім – перевірити, встановити особу тієї жінки і чиї кульчики, як потрапили до неї. І якщо... Признатись, я вже боявся наврочити щасливий випадок. Тому притлумив передчасне сподівання на успіх. Повернувся і теж пішов до хвіртки.

–   Арсене! – покликала мати, схилившись на підвіконня. – А обід?

–   Трохи пізніше.

Постать ГоржІя маячіла далеко попереду: його чорний костюм різко виділявся серед перехожих, убраних по-літньому. Комбайнер звернув до райкому, де па майдані стояв ПАЗик.

Я поминув базар, ресторан «Левада» і підійшов до Будинку побуту, триповерхової цегляної споруди з великими вікнами та неоновою вивіскою. Фотографія розташована на першому поверсі, праворуч від входу до ательє мод. Біля трюмо крутилася дівчина в рожевій сукні, видивляючись на своє відображення.

За столиком нудилась касирка в бежевому халаті: знічев'я гортала якийсь журнал.

Зупинився перед нею, оббіг очима фотокартки під склом. І відразу побачив: у центрі, на зернистому папері з жовтуватим полиском фото 13X18. На ньому – зображення жінки до грудей, у напівпрофіль, один кульчик було добре видно. Він справді цікавий: до основи, у вигляді видовженої краплини, прикріплено голівку соняха. Прикраса зроблена чудово і, як витвір ювелірного мистецтва, коштувала, мабуть, неабиякі гроші. Судячи з усього, ручна робота старовинного майстра. Жінці, довгообразій, з трохи гачкуватим носом, владним, холодним, презирливим поглядом і міцно стуленими губами, тонка річ зовсім не личила. І вбрана була в якесь чудернацьке, з багатьма оборками плаття, розшите тасьмою. Усе ж в її образі прозирало щось знайоме, на когось віддалено схожа.

–   Ви фотографуватись? – нарешті мляво запитала касирка, не підводячи голови від журналу.

–   Хто оця жінка? – показав я на фотокартку.

– Яка?.. А, оця, – касирка зиркнула на мене і нараз кокетливо сказала: – Могли б і молодшу вибрати.

У мене не було бажання жартувати.

–   Я вас серйозно питаю.

–   Ой, такі молоді, а вже серйозні, – мовила грайливо, хитро дивлячись на мене і водночас по– правляючи каштанове волосся. – Серйозні швидше старіються. І не хмуртесь, бо завтра з'являться зморшки на лобі.

–   Як вас звати?

–   З цього і починали б, – усміхнулась. – Лариса. А вас?

Я не полюбляв офіційно відрекомендовуватись. Уже в розмові, коли виникала потреба, намагався назватися так, ніби між іншим, щоб у співрозмовника не склалося враження мого хизування чи, ще гірше, залякування. Касирка ж з нудьги вирішила побаляндрасити з певним натяком на загравання, що зовсім не входило в мої плани.

–   А все ж скажіть, Ларисо, хто ця жінка?

–        Ні, ви не відповіли на моє запитання. Нечесно, – капризно, з удаваною образою надула яскраво нафарбовані губи.

Вона змусила мене показати посвідчення. Прочитала – і руді брови злетіли на лоба, а рот напіврозтулився од враження.

–        Ви... такий симпатичний, а інспектор, – пробубоніла.

Я потамував посмішку. Напевне, вона уявляла їх з хвостами й рогами.

–   То хто ця жінка?

–        Це знімок із старої фотокартки, збільшували на портрет, – вона з цікавістю оглядала мене. – А ви з пістолетом?

–   Коли робили?

–   Десь місяць тому.

–   Квитанцію виписували?

–   Авжеж.

–   Покажіть.

–        Та ви знаєте, якщо місцеві, замовника. Копійочка приносила.

–   Мошняк?

–   Еге, колись торгувала газводою у кіоску.

Ось на кого вона схожа! Мати її чи якась родичка?

Такої удачі я не чекав. Знову зав'язувався вузлик. І який! Одразу натрапив на доказ, що Замрика теж добрався до міста.

   Поспішаючи до Мошняк, розробляв версії. Виходило, що Замрика зустрівся з ковбасником, запропонував йому коштовності і тихий, непоказний Мошняк порішив Северина, щоб їх привласнити. Або: Замрику вбив хтось інший, а потім продав Мошняку деякі цінності, але опісля, боячись викриття, знищив небезпечного свідка. І якщо справді події розгорталися за моїми припущеннями, то Мошняк і досі дещо зберігала з тих покупок. У такому випадку ми легко отримаємо дозвіл прокурора на обшук. Тепер лише про приїзд мого батька бракувало доказів. Зате їх мали Карпань та Замрика, і, якщо все узагальнити, десь тут загубився і його слід.

Глянувши на будинок Мошняк, зрозумів, що її вдома нема: на стулених голубих віконницях висіли замки. Невже кудись поїхала? Постукав у двері. Дарма. Обійшов навколо будинку. В сусідньому дворі, крутячи корбу, на мене підозріло поглядала жінка.

–   Ви не скажете, де Соломія Остапівна? – запитав.

–   Вранці була, – витягла відро з криниці.

–   А коли повернеться?

–   Цього не знаю.

–   А ті сусіди?

–   Вони теж. Наші пані нами ґанджують, – мовила насмішкувато.

Якщо недалеко і ненадовго відлучилася, віконниці не зачинила б. Як успіх – обов'язково вигулькне невдача. Якась безглузда теорія чергування добра і зла, радості й смутку.

Надвечір я знову навідався до Мошняк. Потім у дев'ять годин. Будинок сліпо дивився на вулицю двома замкнутими віконницями, і в щілини не пробивалося світло. На мене напосівся неспокій. Де і в кого її шукати? Чи не сховалася від мене? Але від Кедровського не втекла, і коли б справді за нею була провина, давно б поміняла місце проживання.

Надивившись на фото з Будинку побуту, мені цілу ніч снилися кульчики і жінка з владним поглядом.

Розділ двадцять третій

О шостій ранку я вже чатував під парканом на розі Садової. Вулиця прокидалася після недільного відпочинку: грюкали двері, скрипіли корби, здень– кали відра, співали півні й кудкудакали кури, іноді подавав голос собака, йому десь озивався інший, збуджено цвірінькали горобці, стрічаючи схід сонця. Неподалік самотньо мекнула коза, напевне в хліві господаря, під чиїм парканом я стояв, прихилившись до стовбура липи. Ну точнісінько так пробуджувалося село, тільки бракувало мукання корів, ґелґотання гусей та лунких перегукувань жінок.

Почали з'являтись поодинокі перехожі. Ті, що проходили повз липу, підозріло поглядали на мене, не вітаючись, чого теж бракувало, щоб відчути себе зовсім у селі. Зопалу я одягнув теніску, і передосіння прохолода студила оголені руки, аж на них мов посхоплювались крихітні бульбашки. Спираючись на стовбур, я нишком робив статичну гімнастику.

А Мошняк не з'являлась.

–   Слухайте, чого ви тут капієте? – за парканом, у кущах смородини, заспана, розчіпчана жінка рядилася у рябий халат.

–   Чекаю товариша.

–        Якого товариша? Я вас раніше не бачила, – зміряла мене з ніг до голови недоброзичливим поглядом.

–   Ніби ви знаєте всіх на цій вулиці, – зауважив.

–        Зросла на ній, то й знаю. Може, видивляєтесь, кого в хаті не буде? – запитала з погрозою. – Чого ховаєшся?

–        Олено, з ким це ти там?.. – долинув із глибини садиби густий бас.

–        Тиняється тут якийсь тип, – махнула на мене каструлею.

Пильна жіночка. Я намірився зайти за ріг паркану, щоб не муляти їй очей, як мене спинив густий бас.

–   Ану постій! – наказав незаперечно.

Оглянувся – хвіртка наче виштовхнула на вулицю високого, дужого чолов'ягу в жовтій майці, синіх галіфе і чоботях. Жінка зловтішно посміхнулась. Я скривився, бо доведеться показувати посвідчення, і заздалегідь опустив руку в кишеню.

–        Петре, в нього щось у кишені, – застерегла жінка.

–        Зараз перевіримо, – розважливо прогув чолов'яга.

Добре, що перехожі саме не йшли в цей бік. Чоловік наблизився і спинився за кілька кроків, клацнув закаблуками.

–        Доброго ранку, товаришу лейтенант, – привітався, здивовано дивлячись на мене.

Ах, Драчук, наш бойовий старшина, гроза хуліганів і п'яниць! Як це я відразу його не впізнав?

–   Доброго ранку. На службу збираєтесь?

–        Так точно, – багатозначно зиркнув на жінку, і та, поправляючи розкудлане волосся, присіла за кущем рвати смородину. – Ви вибачте.

–   Пусте, в мене на лобі не написано... Ідіть, Драчук, – боявся, що, розмовляючи з ним, проґавлю повернення Мошняк.

Після того мене ніхто не чіпав, хоч ловив на собі допитливі погляди. Перед сьомою годиною перехожих побільшало – поспішали до робочого поїзда. Я міг не бовваніти самотнім деревом у полі, а походжати вулицею, але тоді довелося б щоразу озиратись на подвір'я Мошняк. А на розі – найкраще місце для спостереження: звідки б не з'явився об'єкт, усе одно потрапляв у поле зору. Отож терпів і погляди, і вранішній легіт. Найдужче турбувало те, що з якихось причин Мошняк раптом не навідається до хати. І що в такому випадку зробити? Родичів, я пам'ятав, у неї не було. А знайомі? В кого їх нема.

Згадав, шо сьогодні мати їхала до Вінниці на обласну нараду вчителів. Напевне, коли повернуся, її вже не застану. Хвилюватиметься, що не побачила мене, бо зник із дому тихцем, навіть не залишив записки: Погано, чорт побери. Втішав себе, що Балюк розрадить її.

О пів на восьму вулиця зовсім ожила: з подвір'я виходили матері й бабусі з дітьми, ведучи їх у садок, поспішали на роботу чоловіки. Он і Драчук пішов, глипнувши в мій бік. Не запитав, чого мене сюди занесло.

Знав службу. Почне тепер Пильніше придивлятись до мешканців Садової.

Хвилин через десять за спиною загупали кроки, і мене поминула висока жінка з кошиком, у червоній кофті, закутана в білу з квітками хустку. Своєю прямою поставою вона нагадувала Мошняк. Але одягнена звичайно, як більшість жінок. І все ж для певності я покликав її:

–   Соломіє Остапівно!

    Зупинилась. Вона! Лице змарніле, в очах тривога.

–   Ах, це ви...

Я пішов із нею.

–   Куди ви запропастились?

–        Ночувала у знайомої. Якийсь дідько налякав мене вночі, і тепер боюся, – поскаржилась.

–   Коли налякав?

–   На другий день після вашого приходу.

На другий день... Тобто коли в мене викрали образок. Ні, не випадковий збіг. Злочинець здогадався, де його загубив. У мене замлоїло в грудях від усвідомлення, що той «спритник», як називав невикритого вбивцю Великошич, вільно ходив по землі і жив у нашому місті. Він ввижався мені примарою, що слідувала за мною по п'ятах.

Мошняк взялася за клямку хвіртки й очікувально дивилась на мене. Очевидно, думала, що ми зустрілись випадково і мій шлях лежав далі.

–   Я до вас, Соломіє Остапівно.

Вона кивнула, але не відмикала дверей, а рушила навколо будинку.

–        Погляну, чи не відчинив хто віконниці, – пояснила.

–   А як вас налякали? – поцікавився.

–        Сплю і чую крізь сон, як щось скрегоче і рипить. Прокинулась, слухаю – знадвору, під оцим вікном хтбсь топчеться і чимось намагається відірвати замка. Я вся захолола. Хочу крикнути, а тільки хриплю.

Я уважно оглядав скобу і замок на віконниці.

–        Сповзла з ліжка, ввімкнула світло в кімнаті, потім у другій, на кухні... І воно перестало скреготати.

Біля скоби на фарбованій дошці дві свіжі вм'ятини, очевидні сліди лапи, якою витягають цвяхи. Так, Мошняк казала правду. Злочинець почав діяти. І коли б не віконниця... Мене аж зморозило.

–   Чому не заявили в міліцію?

–   А що, треба було?

–   У кого ви ночуєте?

–   В Поліни Іванової.

–   Де вона живе?

–   На вулиці Матросова, тридцять три.

Ми ввійшли до темної кімнати. В щілину між віконницями крізь штору сіялось тьмяне проміння. Господарка ввімкнула світло. Чорні меблі справляли похмуре враження і незатишок. На стінах – жодної картини чи фотографії. Мабуть, фото з тієї жінки знаходилось у відпочивальні. Мошняк, не розкутуючись і не скидаючи кофти, ніби не збиралась залишатися в хаті, сіла на тахту.

–        Скажіть, Соломіє Остапівно, у вас не було фамільних коштовностей?

–   Коштовності? Звідки? Ми ж з бідних селян.

–   А яке ваше дівоче прізвище?

–        Нестеровська. А що? – відповіла байдуже, розглядаючи свої нігті.

Нестеровська... Знайомим видалося це прізвище.

–   Я вибачаюсь, коли померла ваша мати?

–   Ще молодою.

–        А ким вам доводиться ця жінка? – показав їй фото.

На довгрчолому обличчі Копійочки здивування й розгубленість.

–   Во... вона у вас? Але ж я...

Нестеровська...

–   Ким, Соломіє Остапівно?

–   Моя мати.

У справі Мошняка! Авжеж. Нестеровський – поміщик, у якого наймитував Мошняк. Соломія – дочка поміщика.     О-хо-хо!...

–        На фото вона значно старша, років сімдесят. І не схожа на селянку. Щось ви плутаєте, Соломіє Остапівно.

Копійочка у відчаї зчепила пальці.

– Навіщо все це вам? – запитала слізно. – Навіщо ворушити минуле? Я вже стара жінка... І в мене нічого не залишилося. Все забрали в комуну комнезами.

–   А кульчики?

–        Кульчики? – злякано зиркнула. – їх украли злодії в двадцять першому році.

–   Злодії? – перепитав насмішкувато.

–   Вони прийшли вночі...

–        А які ж кульчики на фото? І в якому році померла ваша мати? Чи, даруйте, вона воскресла?

Копійочка похилилась на спинку тахти й заплющилась. Хустка сповзла з її голови, явивши чорне, посічене сивиною волосся.

–        Принесіть... мені... води... – попросила знеможено.

Я вибіг на кухню. Мошняк жадібно припала до склянки.

–        Соломіє Остапівно, прошу вас нічого не таїти. Це надто серйозна справа, – суворо попередив її.

Вона безживна, наче велика воскова лялька.

–   Мене не заарештують? – запитала по паузі.

–   Хіба ви вчинили якийсь злочин?

–   Я... дочка поміщика Нестеровського.

–        Знаю. Розкажіть, яким чином опинились у вас ті кульчики? І коли?

–        Зараз, – Мошняк узяла склянку і ще ковтнула води, приклала долоню до грудей. – Кульчики... То було на різдво в сорок п'ятому році. Ми з мамою приготувались, як водиться, накрили стіл, посідали, а Спиридон вийняв з кишені носовичок, розгорнув його, і ми побачили...

– Тільки кульчики?

–         Крім них, більше нічого. Вони зараз дуже дорого коштують. Там безліч діамантів замість зернин, – оповідала із жалем.

–   А перстень?

–   Який? – і мимоволі глянула на свій палець.

–   Що на ньому був, коли я приходив.

Мошняк вимушено всміхнулась.

–   Теж приніс Спиридон. Казав, що купив.

–   Коли?

–   На честь Перемоги.

–   Де? У кого?

–       Не знаю, – стенула плечима. – Приніс і подарував.

–   А він нікуди не виїздив з міста?

–   Ніколи. Навіть у відпустку сидів удома.

– Крім персня і кульчиків, ще були дарунки?

Мошняк заперечно похитала головою. Я не повірив, але не допитувався. Вона, того не розуміючи, повідомила найголовніше: Мошняк у когось в місті купив коштовні кульчики та персня у сорок п'ятому році. Я пошкодував, що із всіх цінностей Горжій запам'ятав лише кульчики. Проте перстень теж побічний доказ. Ось чому «спритник» боявся Копійочки. А Спиридон виявився потайною людиною, якщо навіть не казав дружині, в кого купував прикраси. Але чи купував? Може, три вбивства – справа його рук? Навряд.

–Соломіє Остапівно, ви поки то ночуйте в Іванової, порадив їй на всяк випадок.

–Не розумію: для чого вам кульчики, перстень?

–Треба. І мовчіть про нашу розмову. Навіть Івановій ні слова, – попередив.

Звівся із стільця. Серед старовинних, свого часу вишуканих меблів простенько одягнена Мошняк була якась незугарна і скидалася на затуркану хатню робітницю. Безперечно, колишній дочці поміщика Нестеровського в цій обстановці аж ніяк не обійтися без китайського халата в папугах. І мені чомусь спало на думку, що Мошняк, мабуть, завжди почувався наймитом при Копійочці. Чи він любив її безтямно, чи тішило його самолюбство саме співжиття з колись недосяжною панною? На жаль, Спиридон уже не відповість.

–   А де портрет матері?

–   Там, – Копійочка кивнула па двері за шафою.

–   Можна глянути?

–   Дивіться.

Я побачив те, що чекав: половину кімнати займало чорне дерев'яне різьблене ліжко на лев'ячих лапах, у кутку трюмо у формі серця, крісло, килим і портрети жінки з владним обличчям, Копійочки, вусаня у бекеші, очевидно, батька Соломії. Місця Спиридону не знайшлося. Цікаво, де він спав? На кухні? Там стояло просте металеве ліжко.

Опинившись надворі, я примружився від яскравого сонця. Приємно дихалося свіжим повітрям опісля кімнати з встояним духом старих меблів, поточених шашелем. Тепер, добувши цікаві факти, я міг дзвонити Великошичу. Аби застати його. І, щоб не гаяти часу, зайшов на вокзал, де висів телефон-автомат. Годинник показував півдесятої. Не маючи двох копійок, набрав 02. Попросив чергового покликати слідчого.

Сергій Антонович узяв трубку.

–   Здоров. Що в тебе?

–   Дещо є. Важливе.

–   Звідкіля дзвониш?

–   З вокзалу.

–   Почекай. Через хвилин п'ятнадцять підскочу.

Я вийшов до колій і сів на теплій лавці біля дзвона. Неподалік двірничка підмітала недовгий перон.

Пригадалось, як сидів тут після першої поїздки в Березівку, звідкіля повертався, окрилений успіхом, що зустрівся з Горжієм, а потім навідався сюди, розмовляв з касиркою і зайшов у тупик. Скільки відтоді минуло часу? Більше двох тижнів. І все ж розслідування рухалось уперед: з'явилися нові відомості й докази. Отож, я недарма працював, хоч і щось випало з уваги, вельми суттєве, але його помітив слідчий. Я був упевнений, що Великошич провадить пошук паралельно у якомусь іншому напрямку. Відчував, що наші стежки однаково перетнуться, якщо я обрав правильний шлях.

Без сумніву, злочинець у місті і вже наляканий, нервує. Тепер один необережний крок з його боку – і кінець: викаже себе.

Коли б знав Кедровський, які відшукались факти через вісімнадцять років, втратив би сон і спокій.

–   А, ось де ти, – Великошич опустився поруч, кладучи на лавку білий захисний шолом. – Доповідай. Поспішаю у Гуньку, з греблі впав трактор у ставок, і втонув механізатор.

–   Горжій запам'ятав з тієї торби з коштовностями кульчики. Вчора прийшов до мене. У фотографії Будинку побуту впізнав їх на одному знімку. Та жінка виявилася матір'ю Мошняк.

–   Теща ковбасника?

–   Еге. Мошняк удома не застав, не ночувала. Сьогодні вранці повернулась. У сорок п'ятому році Спиридон на різдво купив Соломії кульчики, а на честь Перемоги перстень. У кого – не знає. Ніколи не виїздив з міста. Напевне, придбав не тільки їх. Мошняк не признається. Вона – дочка поміщика Нестеровського. Жива поміщиця. Аж не віриться.

–  Не заздрю ковбаснику, – похитав головою Великошич. – Чому не ночувала вдома?

–   Після викрадення в мене образка до неї вночі хтось добирався: лапою хотів одірвати замок на віконниці.

–   О! – слідчий зраділо ляснув долонею по шоломі, мов по чиїйсь голові. – Купівля кульчиків і персня, намагання залізти в хату – найцінніше для нас. Спритник не на жарт затремтів. Образок його доконає.

–   Я порадив Мошняк і надалі ночувати в знайомої.

–    Вірно. А тепер, Арсене, візьми письмові свідчення Куртія, Горжія, матері Карпаня, Дубовенко, Шепети і Мошняк. Пора накопичувати матеріал на «спритника»,– звівся, беручи шолом.—Ну, бувай! Не підвезу, бо чекає бригада.

Великошич поїхав. Я згадав, що не показав йому фотокартки матері Мошняк. Непоспіхом пішов додому. Зрозумів, що розслідування наближалось до кінця. Чомусь здавалось, що в Сергія Антоновича вже лежала в сейфі заготовлена папка з написом: «Вбивство гр. ... військовослужбовців Загайгори, Карпаня і Замрики». Лише не уявляв, яке на ній прізвище злочинця. А слідчий, безперечно, когось підозрював. У його ланцюжку доказів, може й побічних, бракувало, напевне, тільки одного кільця.

Мене охоплювало тривожне очікування значних подій.

Ще з вулиці помітив сперту на веранду невелику зелену хвіртку. Таки Горак дотримав слова: зробив і навіть пофарбував. Відхилив її – з другого боку прилаштовано поштову скриньку. Золоті руки в Миколиного батька. Мені забаглося чимшвидше її поставити.