Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Розділ вісімнадцятий

У місті небагато підприємств і установ. Тому людина, коли влаштовувалась на роботу, довго працювала на одному місці. Це і допомогло мені швидко встановити їздового буди. Я подзвонив на хлібозавод інспектору відділу кадрів. Подумавши, він назвав мені: Сташко Анастасія Данилівна. Зараз пекар, вийшла в третю зміну.

Сташко Анастасія Данилівна... Знову жінка, вже третя на шляху пошуку. Що вона додасть до відомих фактів? Я сумнівався, щоб Великошич вважав її причетною до справи. Просто з якихось причин штовхнув мене на непевний слід з метою відвернути увагу від чогось іншого або щоб виграти час. Але навіщо воно йому? Я схаменувся, відзначивши, що почав більше думати про вчинок Сергія Антоновича, ніж про розслідування.

Накульгуючи, вийшов надвір. За верандою, на безвітрі, мати варила варення на керогазі. Над жовтим тазом здіймалася пара, і навколо пахло полуницями. Мати, сидячи на стільці, перестала помішувати дерев'яною ложкою – стурбовано дивилася на мене.

–Полежав би.

–Ще буде час і для лежання,—відказав бадьоро, намагаючись менше припадати на ушкоджену ногу.

Пішов до сарая, вивів «Яву». Незручно заводити лівою ногою. Та якось прилаштувався.

–Знову їдеш?! – запитала мати з відчаєм. – А нога?

–Уже не болить.

–Арсене, бережись, – попросила слізно.

–Не хвилюйся, більше не оступлюсь.

–Ніби ти оступився.

Відпустив гальмо, бо розмова з нею безконечна.

–Зачекай, відчиню хвіртку, – мати підтюпцем побігла попереду мотоцикла по вузькій стежці, і я не міг обминути її, щоб не прим'яти гладіолуси.

З вулиці кинув погляд на хату – цинкова жерсть  сліпуче вилискувала на даху, і наш досі непоказний будинок здавався помолоділим, ніби вбрався у святкові обладунки. А ще новий паркан, фарбована веранда. І лише тепер зрозумів, чому мати настоювала на ремонті: в молодих не тільки життя повинно бути гарне. Таки приємно привести дружину в оновлений дім.

Спочатку вирішив поїхати до лісосмуги, оглянути місце, де три дні тому ледве не скрутив собі в'язи. Мало надіявся, що після двох дощів, хай і короткочасних збереглися чіткі відбитки слідів. Але перевірити не зайве. Я швиденько вибрався на околицю і помчав дорогою на блокпост. Манлива Лебідка залишилась, позаду, а вдалині марив березовий гай, оперезаний жовтим паском стерні.

Приглядався до стовпів. Ні на жодному не помітив слідів дроту. Чи поминув його, чи забув який саме. Ніякої позначки я не поставив. Шкода. Кляв свій страх і розгубленість. Розвернувся десь за кілометр від полустанка і зупинився, щоб зібратися з думками. Мені ніщо не заважало – на шляху безлюдно. Відтворив у пам'яті події того вечора... Авжеж, я тоді бачив вогні над містом. Виходить, стовп значно ближче. І дерево росло з краю лісосмуги, ніби вибігло з неї.

Поволі рушив придивляючись. На корі обов'язково залишився пружок із протилежного боку, від лісосмуги, де на кільце дроту припало силове навантаження від удару. Так, з дороги мені його не помітити. Он липа. Зійшов і оглянув. Нема. Поїхав далі. Акація. Нема. Дубок, березка, граб... Сторонній людині видалась би дивною моя поведінка: наче вітався з деревами.

Клен на смужці стерні. Підійшов. Є! Кора обшморгнута. І розмиті сліди. З них, звичайно, не зробиш гіпсові зліпки. Моїх теж достобіса. Я подався на протилежний бік дороги, до телеграфного стовпа. На ньому ніякого знаку, тільки ямки на землі. Вернувся до клена.

Ось тут за стовбуром сидів зловмисник навпочіпки, очікуючи, коли з'явиться на шляху світло фари. Ітільки я виїхав, як він натягнув дріт і прив'язав.

Я пішов по сліду. Ага, постояв за кущем глоду – і побіг. На стежці в лісосмузі добре розпізнавались засохлі, розмиті відбитки широких носків черевиків. Нападник не вважав за потрібне їх приховувати. Видать, недосвідчений. О, знову зупинився метрів за триста від попереднього місця. Мабуть, стежив, як спрацює його пастка. Топтався. І ніде ні сірника, ні недокурка. Напевне, не курець. Далі сліди тяглися до міста. На жаль, я не міг зробити з них зліпки.

Я добряче натрудив ногу, і вона рознилась у щиколотку.

Тепер можна і на хлібозавод.

Мотоцикл нагрівся на сонці, і від нього пашіло жаром. Зустрічний вітер скоро остудив і його, і мене. Я вже поцінував побачене. Висновок один: Шепетин «знайомий» жив у місті. І засумнівався, щоб вона встигла когось попередити: від блокпоста до міста п'ять кілометрів, та п'ять назад. Прийнамні як для жінки в її літах треба не менше трьох годин. А я поїхав на початку п'ятої і вдруге прибув о сьомій. Замало для неї часу. Хіба що бігла чи сіла на поїзд. Поїзд відпадав: пасажирський проходив уранці. І Шепета складала сіно в копичку.

Проте сліди тяглися в місто. Не в Березівку. Я насторожено зиркав на будинки. В якомусь із них мешкав той, спробуй дізнатися, хто він і на якій вулиці. А що в місті – я впевнений, попри сумніви щодо Шепети. Чому б їй назад не вернутись попутною машиною? А й справді! Те мені зовсім випало з голови. Чи автобусом? Я поклав собі поцікавитися розкладом руху автобусів.

Запахло свіжим хлібом. Згадав, як мати пекла хліб, коли ми жили в Березівці. Чомусь і досі впам'ятку. Не кожного дня він свіжим з'являвся на столі, як тепер.

Таїнство починалося звечора, коли мати, пов'язавши голову білою косинкою, замішувала діжу, а я сидів на стільчику поблизу і пильнував за її руками, що безнастанно впірнали в діжу, і мені починало здаватись, що руки її теж із тіста і вся вона м'яка й пахуча. Сидячи засинав, і мати переносила мене на ліжко.

Прокидався, коли під вікном походжав ранок, а на столі лежали золотисті пахучі хлібини. Мати скроплювала їх водою і обтушковувала чистим рядном. Маленька, розломлена навпіл паляничка чекала на мене край стола...

Тепер у селах рідко хто випікав хліб. І печі, з яких вигодовано не одне покоління, вибралися з домівок. Але хліб – у всіх на столі.

Як пахне свіжим хлібом!

Саме у ворота заводу в'їжджала машина, і я прилаштувався за нею. Показав черговому посвідчення, поставив мотоцикл біля прохідної. Ще навчаючись у школі, я тут був на екскурсії, отож пам'ятав, де розташований хлібопекарний цех. Мені не хотілося когось просити показати Сташко. Зупинився коло Дошки пошани в сподіванні побачити її портрет. І надибав у першому ряді ліворуч. На мене строго дивилась вилицювата жінка в рябенькій хустині. Ударник комуністичної праці, кращий пекар. Заплющився, щоб запам'ятати її.

Цех починався з прибудови для механічних тістомісів. Жінки, одягнуті в білі халати, не звертали на мене уваги. Виважували тісто на транспортер, накладали у форми, і воно рухалось, погойдуючись, затим зникало в отворі стіни. Вже звідси відчувалося близьке джерело тепла. Коли я переступив поріг пекарні, мене відразу огорнула густа духмяна задуха, наче потрапив до парилки. Градусів шістдесят, не менше. Аж важко дихалось від незвички. А жінки виймали хліб на полички чотириколісних стелажів, інші порались біля печей, ліпили бублики та булочки, наче їм не дошкуляла жарота.

Сташко, високу, дебелу,  вгледів за стелажем. З фотографії не взнаєш, яка на зріст.

–Насте Данилівно, мені треба з вами поговорити.

–Ви з газети? – вона завиграшки розвернула стелаж.

Поруч із нею я скидався на хлопчака.

–Так, – сказав неправду, бо на нас почали зглядатись робітниці.

–Ходімо за мною.

Вона попхала стелаж проходом за печі, в глиб цеху. В мене змокріла майка між лопатками і прилипла до спини.

–Куди це ви його транспортуєте?

–Щоб прохолов, – повернула до мене широке обличчя. – Як у нас?

–Трохи гаряче.

–Трохи чи добряче? – перепитала з лукавинкою. А ми призвичаїлись. Вірите, вдома мерзну, коли дітям парко.

Вона завезлаа стелаж у кімнату, наскрізь пропахлу хлібом. Вийшли надвір, і Сташко з приємністю набрала повні легені повітря, сіла на лавку під цехом.

–Тільки ви недовго, бо скоро виймати хліб, – попередила.

Я витер хустинкою спітніле чоло й шию. А на Сташко – ні росинки.

–Ви давно тут працюєте?

–Ще до війни. Вважайте, без окупації років двадцять.

–І весь час пекарем?

–До війни – в тістомісах, опісля, до сорок восьмого року, розвозила конячиною хліб, щоб наглядати за дітьми.

–І багато у вас дітей?

–Троє, росли сиротами. Везу хліб – і заскочу додому. Ет, – махнула рукою,– що згадувати. Повиростали, живі-здорові, онуків бавлю.

–А чоловік?

–Загинув на тій проклятущій... – міцно стулила губи.

Поглядаючи на неї, дужу, костисту, з великими натрудженими руками, я подумав, що кращої натури для пам'ятника матерям, котрі виходили, поставили на ноги повоєнних напівсиріт, не знайти.

–Ви тільки по місту їздили?

–Ну да, тоді ж хліб видавали по картках.

–І в Березівку возили? – зненацька підкинув запитання.

–У село? А це чого? – здвигнула широкими плечима. – В села хліб не доставляли.

–Точно?

–Авжеж, я одна була на всеньке місто, – сказала з погордою.

–Пригадайте, Насте Данилівно, може, їздили в Березівку?

Сташко насторожено, підозріло звела на мене очі.

–Слухайте, ви з газети?

–Яз міліції. І мене цікавить саме осінь сорок четвертого року.

–Сорок четвертого... Ні, не їздила, – жінка замислено поглядала на градирню, по якій статечно походжали голуби. – У мене там навіть родичів нема. І ніколи не була в Березівці. – Сташко перевела на мене здивований погляд сірих очей.

Я їй чомусь повірив, хоча з огляду на її статуру і зовнішність цілком могла зійти за спільницю злочинця або навіть сама його вчинити.

Отже, хлібозавод залишив ні з чим. Версія Великошича луснула. Поспішив до нього розповісти наслідки. Не терпілося побачити його обличчя і почути резюме стосовно їздового, на якого покладав великі надії. Нараз стало соромно своєї зловтіхи, ніби ми не робили одну справу.

Ось прокуратура і наш відділ, одноповерхове приземкувате приміщення з мурованим парканом, за яким на гіллі рясніли червонобокі джонатани.

Я швидко поминув приймальну, щоб випадково не зустрітись із начальником, бо дасть якесь завдання, не зважаючи на відпустку. За дверима кабінету слідчого постукувала машинка.

Сергій Антонович кинув на мене відсутній погляд, кивнув на привітання і мовчки, владно показав на стілець біля вікна. Портативна машинка перед його широкими грудьми і м'язистими руками здавалась іграшковою. Друкував, ворушачи повними губами, позираючи в аркушик-чорновик. Напевне, термінове, якщо не звівся, не подав руки. Авжеж, дав зрозуміти, щоб не підходив до стола. Дивно, ні він, ні я досі не мали один від одного секретів. Великошич високо здійняв руку, як завжди, коли кінчав друкувати, і востаннє ударив по клавіші. Витяг аркуш, сховав разом з чернеткою у шухляду.

–Ну, що там у тебе? – стомлено провів долонею по очах. – Тільки коротко, Арсене.

–Розшукав їздову буди. Ніколи не була в Березівці. І родичів у селі не має. Сліди від клена ведуть у місто.

–Якого клена?

–У лісосмузі, до якого прив'язували дріт, – нагадав йому.

–У місто? – перепитав жваво, немов зрадівши. – Ну-ну!

–У засідці не знайшов ні недокурків, ні сірників. Той не курить.

–Правильний висновок,– погодився Великошич.

–Але недосвідчений: біг не по траві, а стежкою.

–Теж вірно,– вийшов з-за стола і заходив по кабінету.

–Тепер залишається Шепета.

Сергій Антонович, мов недочувши, промовчав і продовжував замислено міряти кроками кабінет.

Я встав, подзвонив на автобусну станцію. На запитання, коли відправляються автобуси в Березівку, диспетчер відповів: у шість, дванадцять і вісімнадцять. Вісімнадцять, тобто о пів на сьому Шепета вже могла бути на блокпосту. Я багатозначно, а швидше переможно дивився на Великошича.

Він зупинився переді мною і винувато посміхнувся.

–Вибач, Арсене, але облиш Шепету. Щоб довго не копатись в архіві, підскоч до Кедровського і поцікався нерозкритими справами з убивствами по сорок восьмий рік. Він повинен пам'ятати. Потім їх переглянеш.

Я зрозумів, що розмову закінчено. Від порога запитав:

–Але чому ви обходите Шепету?

–Щоб не тягнути «пустушки»,– буркнув.

–А далі?

–Справи підкажуть. Не гай часу,– Великошич сів за стіл, дістав конверт і видруковані аркуші.

Він рідко висловлювався жаргонними слівцями. Вживав їх лише в роздратуванні. А я таки поцупив «пустушку» з перевіркою Сташко. Але з чиєї вини? Сергія Антоновича. Тому і злився, що підказав мені хибний пошук. А що дасть Кедровський? Хай навіть і виявляться нерозкриті справи з убивствами. Нерозкриті... Саме це суперечило логіці, що ознайомлення з ними побічно підштовхне наше розслідування. Я починав не розуміти Великошича.

Гнітило передчуття, викликане слідчим ще на пляжі, втрати якогось важливого факту, повз який пройшов мимо. Воно то притлумлювалось, то спливало. Одначе я вірив своєму наставнику, вірив у його непересічні здібності колишнього пошуковця військової контррозвідки. Тільки прикре усвідомлення браку досвіду підсвідомо збивало мене на образу,

Я не відразу поїхав до Кедровського. Закортіло побачитися з Олею. Адже вона не знала, що я вже одужав.

Біля універмагу, як завше, стовбичила баба Фросина з латаним кошиком і в незмінних чорних напівчобітках, у якомусь рудому зимовому пальті з облізлим коміром. Сподівався пройти непоміченим, але баба Фросина обернулась від вітрини і втупила в мене маленькі безтямні очі. Ткнула скарлюченим пальцем, зашепотіла:

–Порвуть, порвуть тебе собаки. Багато собак. Гр-р!..– і вишкірила з'їдені зуби.

Поминув її, не звертаючи уваги. На першому поверсі майже безлюдно. Оля щось писала в зошиті, схилившись над прилавком. Розпушене волосся білою зливою обтікало її голову, ховаючи обличчя. У секції галантереї Степанида Трохимівна витирала полички. Вона першою помітила мене й усміхнулась одними очима.

–Олю, до тебе гість із далеких мандрів,– натякнула на те, що я давно не приходив.

Оля звела голову – і волосся розсунулось, явилось її радісне лице.

–Ти?!—звела русяві брови.– Вже не болить горло?

Я намагався не кульгати.

–Трішки. А ти чим займаєшся?

–Підраховую, скільки і чого продала, – вона поклала зошита під прилавок. – Як там мама?

–Варить варення.

–А я не вмію,– сказала, ніби попередила мене.

–Захочеш – навчишся. Не святі горшки ліплять,– сперся ліктями на осоружний прилавок, який розділяв нас, і на півметра поближчав до Олі.

–Чого ти шкутильгаєш?

–Тобі видалось,– заперечив найбайдужішеі тихцем, щоб не побачила Степанида Трохимівна, простяг руку до Олиної, накрив її долонею.– Ти вчора не прийшла.

–Шила плаття,– вона ворушила пальцями під моєю долонею, і здавалось, ніби там сховалося горобеня.– Тебе інші провідують.

–Хто?—знизав плечима.

–Дубовенко, її дочка,– зауважила насмішкувато.

–А-а,– в нашому місті нічого не втаїш. Звичайно, Олі цікаво, чого вони приходили, але відкрито не питала.—Дубовенко – до матері. Ніна ж має переекзаменовку з хімії.

–І слони замість неї складатимуть,– сказала іронічно, згадавши книгу, яку я дав Ніні.

–Еге, слони,– мені не хотілося сперечатись, і я з докором глянув Олі в очі.

–Коли б сьогодні пішов дощ,– сказала замріяно, враз перевівши мову на інше.

–Тоді б не перекривали дах,– вдавано занепоко ївся я.

–Зате погуляли б разом.

Я з вдячністю стис Олині пільці. їй теж не терпілося, щоб швидше закінчився ремонт. До прилавка підійшло два дядьки, вже в літах, загорілі, пропахлі бензином, у сірих видіркованих капронових капелюхах. В одного, оцупкуватого й рукатого, він ледь тримався на потилиці, відкриваючи білу смужку на лобі.

–Дай нам, дочко, шапки, п'ятдесят восьмий розмір. Он ті, з цегейки.

–Жнива, а ви по шапки,– мовив я.

–Е, готуй сани влітку, а воза взимку,– глибокодумно сказав другий, тонкий, мов жердина, дихнувши запахом пива.

Оля подала їм шапки, підсунула дзеркало на ніжці. Дядьки спершу прискіпливо розглядали їх зі всіх боків, дмухали на хутро, чи густе.

–Олю, там товар тобі привезли!—гукнула Сте– панида Трохимівна.

–Зараз,– обізвалася Оля і до мене:– Ти зажди, я скоро.

Дядьки поскидали капелюхи, й оцупкуватий виявився з рожевою лисиною, а тонкий—надміру кучматий. Почали приміряти шапки, зазирати в дзеркало, посміхалися, штурхаючи один одного ліктями.

–От до війни Сава пошив мені шапку. У-у!..– задоволено прицмокнув лисий.– Пам'ятаєш? З Рябка тітки Марфи. Десять років носив.

–Н-да, Сава майстер на всі руки,– погодився кучматий.

–Це який Сава?– поцікавився я.

–А той, що біля глинища живе. Бухгалтер райкомунгоспу.

–Придиба?

–Еге, до війни він трохи кушнірив.

Про те я ні від кого не чув. Признатися, до пуття не відав, що таке кушнірити, а розпитувати незнайомих було незручно. Справді, чого тільки не вмів робити Олин батько! А що знав мій, крім військової справи? Треба запитати матір.

Дядьки повідкачували навушники і знову повдягали шапки, відразу змінившись з лиця. Було й смішно на них дивитись: у зимових шапках, у сорочках з короткими рукавами, коли надворі стояв спекотний день.

–Ніби нічого, га?

–Мов космонавти в скафандрах.

–Мою вже курям на сідало.

–Гм, десять п'ятдесят. Беру. А ти?

Вони дістали гроші й очікувально, нетерпляче поглядали в прохід між полицями.

–   Залиште мені,– сказав я.

–   А ти хто: ухажор чи її чоловік?

–        Чоловік, чоловік,– прийшла мені на допомогу Степанида Трохимівиа, зачувши розмову.

Дядьки подалися до виходу, розмахуючи шапками.

–   А ви звідки?

–   З Березівки,– оглянувся оцупкуватий.

Напевне, вони знали Карпаня та Замрику, пам'ятали мого батька. Живуть, п'ють пиво, працюють, купляють шапки. А батька нема, батько не з ними. Мене охопили сум і жалість. У дитинстві я рідко згадував батька. Дитинство – безтурботна пора. Усвідомив своє напівсирітство значно пізніше, в старших класах, коли ровесники (не всі, звичайно) почали вдягатися пристойно і до свят на них з'являлись обнови. Пам'ятаю, я три роки виходив у пальті, пошитому з мишастого німецького сукна, трофейної шинелі.

–        Ось і я,– вигулькнула Оля в проході, розчервоніла і збуджена від роботи.– О, ти вже продав шапки,—вона зазирнула в дзеркало, поправила зачіску.– Пижикової не хочеш? Можу попросити для тебе в директора.

–   Не треба.

–   Служба не дозволяє?

–   І служба.

–   Ох, праведнику мій, як я скучаю за тобою.

Дивився в її зеленаві, мінливо-іскристі очі, що випромінювали ласку й любов, і в душі танув сум та жаль.

Розділ дев'ятнадцятий

Відтоді, як дізнався, що Карпань сходив на блокпосту, в мене, щиро кажучи, з'явилась упередженість до Кедровського. Хай на той час він не міг зустрітися з Куртієм, батьковим товаришем, і Горжієм, односельцем Замрики, але Дубовенко та Шепета знаходилися поруч, за п'ять кілометрів од міста і за стільки ж від Березівки. Тепер, на мій погляд, не виправдовувала його фахову короткозорість кількість тих, що пропали безвісти по району. Виявилося, що й в узагальненні трапляються винятки.

І я, згнітивши серце, штовхнув хвіртку на тугій пружині. Як минулого разу, десь задзеленчав дзвінок. Платон Сидорович викотився з хліва, зодягнутий лише в майку і якісь незугарні штани, з окулярами на лобі, наче не залишав майстерні від мого першого відвідування.

–   Прийшов за поличкою? А я вже думав, що забув,– поспішно заговорив, мов давно ні з ким не розмовляв.– Ходімо, ходімо, побачиш нові речі. Особливо клітку для канарки, – майже пританцьовував од збудження, ведучи мене до хліва.

–  Клітку потім, Платоне Сидоровичу, – заперечив йому.

–   Чому? Ти хіба не за поличкою?– насторожився, зупиняючись і дивлячись на мене поверх окулярів.

–  Ні, – оглянувся по подвір'ї, де б нам присісти.. Мені чомусь не хотілося заходити в хлів.

–   Ага, значиться, голубе, щось по роботі,– прив'яв Кедровський, розчарувавшись. – Он столик під берою.

Ми сіли напроти один одного. Я намагався не зустрічатися з його маленькими меткими очима.

Дивився на повні, мабуть, колись мускулисті руки, порослі короткою сивою щетиною. На столі лежали падалиці, і по них повзали, дзизкаючи, бджоли.

–    Мене цікавлять, Платоне Сидоровичу, нерозкриті справи із вбивствами, – сказав спроквола.– По сорок восьмий рік.

–    Нерозкриті? – здивувався і посунув окуляри на лоба.– Що вони тобі дадуть?

–   Треба.

–   За моєї служби... їх не було,– впевнено мовив.

–   Жодного?

Кедровський замислився, а я стежив за неспокійними бджілками. І раптом спало на думку, що своїм зацікавленням саме нерозкритими справами я мимоволі викликав у старого слідчого небажання назвати їх, підозру щодо його сумлінного виконання обов'язку. Аж розгубився. Авжеж, я б теж так сприйняв.

–     Дуже треба, Платоне Сидоровичу,– якомога зичливіше сказав.

–     Силкуюся згадати, – постукував товстими пальцями по столі.– Я давно не при справах. Багато забулось. Це ти до батька?.

Я ствердно кивнув. Останнє запитання стосовно батька багато важило. Тепер він упевнився, що я не зазіхав на його авторитет, а просто прийшов по допомогу.

–     Усе надієшся,– Кедровський підставив широкий ніготь, і бджілка ткнулася в нього, повернула на грушку.– Змарнуєш відпустку, Арсене... Не бачу ніякого зв'язку між нерозкритими вбивствами і тими, хто пропав безвісти.

Я теж поки що не бачив.

–     Це підказав Сергій Антонович,– вирішив бути відвертим.

–   А, Великошич,– засовався Кедровський.– Ти і його припріг.

–   Він сам.

–    Угу,– Платон Сидорович підібрав губи й часто закліпав повіками, мабуть, вагався з відповіддю.– Знаєш, лежить там одна справа про вбивство ковбасника. Прізвища не пам'ятаю. У сорок сьомому році, після грошової реформи. Злочинця незнайшов. Переглянь, може, стане в пригоді. А взагалі «мокрих» справ у нас, – показав п'ятірню,– о, на пальцях перелічиш.

–   Дякую, Платоне Сидоровичу.

–   Полички не береш?– проводжав мене до хвіртки.

–   Я на мотоциклі. Іншим разом.

–    Заходь, Арсене,– не сказав заради ввічливості, а попросив, і я пильніше глянув на нього, ніби вперше побачив, що переді мною старий стомлений чоловік, який два роки тому поховав дружину, тепер вікував сам, серед тих своїх диктових виробів. І напевне, вони для нього єдина втіха й розрада, самозабуття, втеча від спогадів. Мені стало неприємно, що донедавна погано думав про нього.

На мене погано впливала чиясь самотня старість. Он у Березівці тітка Ніна, і в Балюка до того йшлося... Вже не з'єднати матір із Романом Гнатовичем. Коли б не я, вони б давно побралися. Мати соромилась питати в мене дозволу, навіть ніколи не розпочинала мови. А їй теж нелегко довелось у житті. Тепер пізно. Тепер заміжжя для неї ніби з примусу, мовляв, щоб вільніше почувалося в хаті молодому подружжю. Чому я раніше не переймався її долею як жінки? Не пам'ятаю, хто сказав, що діти – найбільші егоїсти.

Я взяв у чергового ключа І, не заходячи до Великошича, попрямував до архівної кімнати. Справи, що залишив на столі, вже лежали на полицях стелажа. Швидко знайшов за сорок сьомий рік. їх не дуже багато. Почав переглядати. Більшість – крадіжки зерна, цукрових буряків, макухи на олійні. Звісно, сорок сьомий рік. Я його теж пам'ятав. Ага, ось вона: «Справа про вбивство гр. Мошняка Спиридона Мокійовича». Ну-ну, що в ній?

Розгорнув. Так, наткнулися на Мошняка па вулиці Кірова о четвертій годині ранку, під парканом будинку № 28. Лежав ниць. Одягнутий у ватянку, чоботи, кашкет розсічений на потилиці. Поблизу лежав образок. При ньому знайшли: півгребінця, 983 карбованці, квитанції про прийом м'яса і більше нічого. Мешканці ближніх будинків упізнали Мошняка. Смерть настала відразу після удару чимось гострим по голові. На фотографії – непоказний чоловік. У навколишніх будинках не чули ні галасу, ні шуму. Свідчення робітників: не пив, стриманий, працював ковбасником. Недругів не мав.

Анкетні дані: народився 1892 року в Херсонській області, із селян, безпартійний, освіта чотири класи, звільнений од військової служби за станом здоров'я, подяка за роботу... Свідчення дружини Соломії Остапівни. Все загальне. Ще, зарплату того дня не отримували. І свідчення, свідчення... Навіть касирки з вокзалу і отця Серафима. Відповідь на запит із місця народження. Наймитував у поміщика Нестеровського, в двадцять п'ятому році виїхав з села. В нашому місті жив із двадцять шостого. В революції участі не брав. Батьки – бідняки, рано померли... Кедровський провів розслідування за всіма правилами. Нічого не скажеш.

Остання сторінка, палітурка папки, і... я не повірив власним очам: на мене дивився Ісус Христос! Точно такий же образок, маленький, з дитячу долоньку, як у тітки Ніни. Тільки з вибраними очима.

А вона ж розповідала... Петро Карпань вибрав йому очі, щоб не бачив бог, коли брав з мисника хліб. Ні, збіг неможливий. Я схопився бігти до Великошича і сів, щоб заспокоїтись, угамувати биття серця, спокійно помізкувати. Але ж яка удача! Яка!..

Удруге уважніше перечитав матеріали слідства. Образок лежав біля вбитого Мошняка. Дружина ніколи не бачила. Кому ж він належав: убивці чи Карпаню? І чому Мошняк опинився на вулиці Кірова, якщо мешкав на Садовій? Кірова – за пашим відділом, паралельна. А ковбасний цех – на протилежному кінці міста. Куди і до кого йшов Мошняк після роботи, опівночі? Мабуть, ці питання виникли і в Кедровського, та відповіді на них не знайшов. Тоді він не знав, чий образок. Дивно, але час знову спрацював на мою користь.

Я вирішив нічого не казати Великошичу, поки не зустрінуся з дружиною Мошняка, коли вона живаздорова, і з тіткою Ніною. Взяв із справи образок. Як її?.. Соломія Остапівна, 1902 року народження, Харківська область.

Отож, мерщій на Садову, вісім!

Кривуляючи на мотоциклі вулицями й провулками, не переставав думати. Признатися, не вірилось, що поталанило, що надто легко натрапив на слід, ще не визначений, але слід. До кого він приведе? І чи не обірветься неждано-негадано? Невже Карпань дезертирував і десь переховувався три роки? А чому тільки три? Чому й не досі? Теж вірне припущення. Тоді чого вони не поділили з Мошняком? Збирався виказати його? Шантажував? Далебі, вся біографія Карпаня заперечувала мої версії. Але його образок лежав у кишені. Його, безсумнівно. Отець Серафим засвідчив Кедровському, що такі продавались прочанам тільки в Київській Лаврі А туди пішки ходила бабуня тітки Ніни.

Вирувало безліч думок і запитань, виникало десятки різних припущень, версій. А підсвідомо не міг добрати, чим керувався Великошич, коли посилав мене до Кедровського. З яких міркувань? Факти у нас на руках були однакові. А все ж не я, а він вийшов на справу Мошняка.

Вулиця Садова виправдовувала свою назву: біля кожної хати дбайливо доглянуті фруктові дерева. Гілля вгиналися від яблук та груш. Я майже її проїхав і зупинився навпроти чепурного будиночка з червоної цегли та голубими віконницями. Цегла давня, поруділа від часу. Паркан низький, з рідкими штахетами. Двоє вікон, що виходили на вулицю, запнуті темно-синіми в маках шторами. Складалося враження, що в ньому ніхто не жив. А може, справді вже нема на цьому світі дружини Мошняка?

Я з тривогою на серці постукав у двері, оббиті чорною цератою. Передусім на стукіт відгукнувся сусідський пес, а вже опісля почулося чапання. Двері відхилилися на долоню, стримувані ланцюжком, як у міських квартирах. У щілину я бачив бліду смужку лиця чи то жінки, чи чоловіка невизначеного віку. Темне око насторожено дивилося на мене.

–    А, синок учительки,– пролунав жіночий голос, і дзенькнула защіпка.

Двері розчинились. Я здивовано лупав на тітку, що після смерті дядька Морса торгувала в кіоску «Газвода», якій ми дали прізвисько Копійочка. Звичайно, вона мене знала, як і багатьох хлопчаків, її постійних клієнтів. Видно, не дуже я змінився, коли впізнала по п'ятьох роках на пенсії.

–   Ви не скажете, де Соломія Остапівна?

–   Це я,– відповіла посміхнувшись.

–   Ви?!

–   А чого ви дивуєтесь?– здивувалась уже вона.

–   Я думав... Я до вас, Соломіє Остапівно.

–   Заходь,– повела рукою, запрошуючи. Тільки тепер звернув увагу, що вона тримала під

пахвою книгу й одягнута була в довгий барвистий, вигаптуваний папугами, китайський халат із широкими рукавами та глибоким викотом на грудях, її пишна, висока, посріблена сивиною зачіска трохи зім'ята (напевне, лежачи читала) і все ж насувала до одягу. Я ніколи не бачив Копійочку такою. Навіть не уявляв, що та жінка в білому халаті могла мати претензійно вишуканий вигляд, з нахилом до панських забаганок. А пантофлі – червоні, оторочені білим хутром. Ось тобі й кіоскерка. І це в нашому райцентрі!

Вона провела мене в напівтемну кімнату, вели– ' чаво пливучи попереду.

– Коли сонце, я заслоняю вікна,—говорила, розсовуючи штори, – щоб не вигорали килим, скатерки і стільці.

Кімнату затопило яскраве проміння. Я покрадьки зачудовано роззирався. Вражали різьблена шафа з павичами на дверцях, химерно засклений буфет, оздоблений знову ж таки різьбленими зміями, широкий стіл і тахта на ніжках – лев'ячих лапах; стільці з високими спинками, наче сплетені з лози й виноградних кетягів, дві підставки, на яких стояли вазони – невеличкі пальми. Меблі чорні, тахта і стільці оббиті червоним оксамитом. Килим над тахтою до стелі, вигаптуваний дивними казковими створіннями – русалками, що лежали серед латаття і лілей. На скатертині по синьому полю бігли гіллясторогі олені. І над усім панувала люстра, велика, ошатна, всіяна прозорими кульками, ромбиками та довгастими бурульками. Прикраси палахкотіли рожевими іскрами. Я наче потрапив в інший світ, вичитаний із книжок.

Граційно-поважно Мошняк опустилась на тахту, живе доповнення до меблів. Мені ввижалося, що за дверима, де, мабуть, спальня, стояло розкішне, під балдахіном ліжко на лев'ячих лапах. Я обережно сів на стілець.

–   То чого прислала тебе мати?—запитала тоном, ніби в хлоп'яка: мовляв, якої тобі – чистої газованої чи з сиропом?

–    Я сам прийшов,– і поклав перед нею на стіл образок.– Вам знайома ця річ?

Мошняк простягла руку, та, розгледівши, нараз відсмикнула, вражено втупилась в образок, і її без того довгообразе обличчя витяглося ще дужче.

–    А... а де ти його взяв? – перевела на мене зляканий погляд.

–   Я працюю в міліції,– відповів не без втіхи.

–   Коли ж ти... ви встигли?– розгублено дивилась на мене.

–   Встиг, Соломіє Остапівно,– посміхнувся.– Ви ні в кого його не бачили?

–    Н-ні!..– вона боязко поглядала на образок, мов на щось лихе і підступне.– Я ще тоді казала.

Вона зіщулилась і змарніла, втративши свою пишноту, ніби облетіла з неї позолота. Притулила до очей широкий рукав.

–    Боже, скільки минуло років... А Спиридон був тихий, мухи не зобидив,– витирала сльози, і на пальці ряхтів зелений камінець, вправлений у золотий перстень.

–   Він ні від кого не отримував листів?

–    Ми самотні. В громадянську всі родичі загинули.

Я пошкодував, що прийшов до неї. Звісно, Мошняк нічого нового не додала до колишніх своїх свідчень. Кортіло запитати її: звідкіля взялись у них музейні меблі – свідки дивного смаку Мошняка з огляду на його пролетарське походження. Невже з роками так змінилися наймит і його дружина з бідних селян?