Текст книги "Без дозволу на розслідування"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Мошняк провела мене до дверей, по-старечому човгаючи пантофлями. В коридорі пахло нафталіном. Поки дійшов до мотоцикла, її вікна вже були запнуті шторами. Яку Копійочка читала книжку? Я ні разу не бачив у кіоску коло неї книжки. І того персня на пальці.

Я мав час поїхати в Березівку до тітки Ніни, але спершу вирішив заскочити додому, показатися матері, щоб не хвилювалась.

...Вона й досі варила варення, а Василь за столом готував жерсть па покриття.

–   Дядька Гаврила нема?

–   Прийде пізніше,– мати занепокоєно глянула на мою ногу.

Я взяв мисочку з пінкою, пухиристою і духмяною, лизнув її. Василь посміхався здалеку.

–        Ти ще кудись поїдеш?– запитала мати, щоб переконатись у своєму здогаді, бо я не завів мотоцикла до хліва.

–   Ненадовго, в Березівку.

–        Поменше б ти з'являвся там,– застерегла.– Люди ж тебе знають. Може дехто і згадати.

Мати боялася, що комусь спливе в пам'яті сорок четвертий рік і розповзуться чутки по селу, докотяться й до міста.

–   Уже б згадали, коли б що.

–        І знову негаразд виходить: вони працюватимуть, а тебе нема, ніби тобі байдуже,– зауважила.

–   Але ж ти залишаєшся.

Що я? Я не мужчина,– мовила з докором.– Почекав би з тиждень, Арсене, перекриють—тоді вирушай, слова тобі не скажу,– зітхнула, примирившись із неминучими моїми поїздками.

Чекати... Як же чекати, коли нагромаджувались факти?! Щоб мати все знала, не говорила б такого. Вона вважала, що справа не зрушила з місця. А в мене вже була провідна нитка – гроші, які віз батько і Карпань, припущення, що Замрика привласнив коштовності. Та ще—Карпань сходив на полустанку. Може, розповісти їй? Я нишком глянув на матір, що саме витягала копистку з тазика і зосереджено накапувала з неї варення в ложку для проби. Подмухала остуджуючи. Покуштувала на смак... Навіщо порушувати її спокій?

–   Зараз чекати ніяк. Хай вибачає дядько Гаврило.

–    Горак вибачить, а от Оля...– зауважила.

Безперечно, Горак бачив, що я кудись зникав,

і Василь, щось, напевне, доповідав Олі. Мене загалом турбувала Оля. її натяки на відвідини Дубовенко та Ніни, хай і жартома, виказували приховане невдоволення, недовір'я. Але іншого виходу, як мовчати, я не мав.

Розділ двадцятий

Трохи хвилювався, поспішаючи на зустріч з тіткою Ніною. Аби вона признала образок. З її слів, схожість разюча і випадковий збіг виключається. Одначе в моїй роботі кожен факт повинен незаперечно стверджуватись, лише тоді він ставав прямим доказом.

Зі мною не було Костика, добровільного провідника, як уперше. Але, в'їхавши в село, я відразу зорієнтувався і безпомилково потрапив на потрібну вулицю, перед тим греблею поминув ставок,

і діти знову бігли за мотоциклом у хмарці куряви.

Обійстя тітки Ніни запримітив по крислатій спасівці. Зупинився в ровистій вулиці і положистим з'їздом підійшов до перелазу. Під грушею, прив'язана до стовбура, паслася коза Майка. Вона вгледіла мене і деренчливо мекнула, немов привітала з прибуттям. Тітки ніде не видно, хоч двері до хати відчинено.

–   А, це ви,– долинув її голос, і я роззирнувся навколо.– Я тут.

Тітка Ніна сиділа в затіненому ванькирчику. Перед нею жовтіли половинки гарбузів. Вона вибирала з них слизьке насіння у склянку. На мене пахнуло злежалим луговим сіном із м'ятою і змащеною глеєм долівкою.

–   Чую, мацаклет їхав-їхав І став. Невже, думаю, хтось до мене,– поглядала запитливо.

–   До вас,– сперся я на одвірок.

–   Захотілося мені каші гарбузової. Ви їли кашу гарбузову?

–   Ів, ще й з галушками.

–   Еге, з галушками вона смаковита,– погодилась.– Мо', з якоюсь звісткою до мене?

–   Є.

–   Господи, про Петра?!– благально заломила руки.

Я мовчки подав їй образок. ТІтка збентежено, мовби не вірячи власним очам, прийняла його на долоню і втупилась у мальованого, безокого Ісуса Христа.

–   Боже, його!.. Петра!..– припала ізшерхлими губами до дощечки.– Кровинко моя... Таки прислав звістку. Прислав... Де ж твоя могилка, сину мій? Де? Хто приходить до тебе?

Я вийшов з ванькирчика й сів на призьбі, щоб не чути жалісливого голосіння, од якого терпли ноги й шкіра на тім'ї. Не сподівався, що тітка затужить, заквилить, наче над небіжчиком. Справді, через вісімнадцять років син явився до неї в образі пам'ятливої речі, яку носив при собі, і вона стала часткою його душі й тіла. Матері байдуже, в кого перебував образок. Насамперед, він її сина.

Тітка Ніна перестала плакати, і я вернувся до неї.

–    Ви не пішли?—зболено запитала, накриваючи долонею іконку.      ,

–    Скажіть, на Петра ніхто з односельчан не тримав злості?

–    На мого Петра?– і журно похитала головою, витерла кінцями хустки очі.– Він був веселий і непосидющий. Усі хлопці з ним товаришували. Яка злість на дитину? Нікому не зробив ніякої шкоди, хіба що вкрадався малим у садки.

–   А на роботі?

–    Що на роботі? Працював причіплювачем на тракторі, від зорі до зорі в полі, в метесе. Тоді не те що тепер: он скільки в артілі машинерії. Вже й корівок електрикою доять, – заздрісно зазначила.

–   А покійний дядько Дем'ян не мав ворогів?

–   Де ті вороги? Куркулі давно перевелись, сліду не зосталося,– тітка прийняла долоню з образ– ка й подивилась на нього.– Хто ж його досі тримав у себе? Ким Петро його передав?

–   Ніким..

–    Ніким?– наблизила ікону до обличчя, ніби вперше побачила.– Але ж вона його, його, я її впізнаю серед тисячі. Як же ніким?

–    Ще нічого не встановлено,– я обходився загальними фразами.– Прийде час—розповім. Ви нікому не кажіть ні про образок, ні про нашу розмову.

Я взяв у неї іконку.

–   Забираєте?– запитала упалим голосом.

–   Треба. Колись поверну.

–        Хочете, візьміть ось навзамін, – витягла свого на чорному шнурку, точну копію, тільки з очима.

–   Ні, нам цей необхідний.

–       А я вже так втішилась. Усе ж Петра. Видлубав очі... А тепер стільки ж хліба.

Тітка Ніна провела мене до перелазу. Знизу, від мотоцикла, вона здавалася зовсім маленькою та старою, із поораним зморшками обличчям, з космами сивого волосся, що вибилося з-під хустки. Я думав, що однаково колись завітає радість до її хатини і залунає у ній дзвінкий молодий голос онуки Ніни, як би не повернулася справа. Бо Ніна Дубовенко – таки її онука. Прямі докази в мене були. Доведеться лише переконати залізничницю признатися і дочці, і тітці Ніні.

Я проїхав греблею на великій швидкості, щоб відразу здолати узвіз, і діти від ставка не встигли вибігти на дорогу. На площі біля контори стояли колгоспники, переважно чоловіки, смалили цигарки і розмовляли. До мене хтось із них махнув рукою, і я зупинився. З гурту відокремився чорнявий чоловік у білій сорочці. В ньому я пізнав Горжія. Привітались.

–   Сьогодні ви без провідника,– зауважив.

–   Уже сам втраплю.

–        А в нас засідання правління. Вискочили на перекур. Попередньо підбиваємо підсумки жнив.

–   І як?

–        Гарно: зерна по тридцять центнерів з гектара. Трохи кукурудза підводить. Не родить вона у нас, а звідтіля,– кивнув на небо,—вимагають.

–   Від кого Замрика отримував листи?

–    Ні від кого. Коли відступали, Україну окупували, а визволили нашу область – йому надали відпустку,– повідомив Горжій.– Сектанти потайні люди. Від них нічого не доб'єтесь. Дезертирував, гад, із торбою і десь живе, як у бога за пазухою. Вони свого не викажуть, аби добре бив поклони.

Горжій не помилявся: сектанти вміли тримати язик за зубами і ховати таємниці своєї братії. Якусь адресу Замрика міг пам'ятати і скористатися з неї.

–   Ви не чули, в Карпаня не було недругів?

–    Ні. От у його батька... Дем'ян розкуркулював глитаїв,– охоче відповідав комбайнер.– Але з них на селі ні роду, ні племені не зосталось. Ви потрусіть старого Савродима. Під його хатою не підвал, а ще одна хата в землі. Там до сьомого пришестя можна сидіти.

А мені не спало те на думку. Чому б і справді Замриці не сховатись у батька? Вже траплялись подібні випадки. А я шукав, ламав голову, а він тут. Але для дозволу на обшук потрібні вагомі докази, хоч би побічні. А їх нема.

–   Еге, і звідкілясь у них сестра об'явилась,– багатозначно додав Горжій, напевне, помітивши моє збентеження.– Неспроста.

–   Давно?

–   Років п'ятнадцять тому,– очікувально прискалив на мене каре око.– Ровесниця Северина.

–   Чого ж ви, Денисе Юхимовичу, раніше не сказали?

–   А біс його знає,– здвигнув плечима.– Не звернув уваги. А це якось лежав пообіді в лісосмузі і вигулькнуло в голові. Після того дві ночі чатував у городі, думав, що вилізе Северин хапнути свіжого повітря, але...– він розчаровано розвів руками.

Ви цього не робіть,– застеріг його.– Не треба самодіяльності. А за повідомлення спасибі.

Колгоспники почали заходити до контори, і комбайнер, попрощавшись, підтюпцем подався за ними. Він мене, признатися, спантеличив. Його версія здавалась цілком вірогідною. Мене аж взяла досада, що не я її вигадав. Це ж лише домогтися в прокуратурі дозволу на обшук – Замрика, що пропав безвісти, явиться на світ божий живий та неушкоджений. Ох і зчинилася б веремія! Сенсація! Виявив дезертира. Я збочив на стежку, що тяглася у березовий гай, і зупинився на галявині, в оточенні білокорих струнких дерев.

З приємністю простягнувся на траві. Тиша, мов у вусі, і небо чисто-голубе. Додолу звисали довгі коричневі батоги, усіяні дрібними листочками. Десь неподалік тонко сюрчав коник. Пролетів червоний метелик. Як славно думалось! Я мізкував над версією комбайнера. Сестра викликала підозру Замрика молодий, йому необхідна жінка, і батьки знайшли  її, таку ж сектантку, як вони. І сидить кротом Северин у підвалі, постукує молотком, шиючи чоботи, а вночі, наче сова, вилазить зі своєї криївки та, ховаючись, нипає подвір'ям, жадібно дихає... Ех, ордер би на обшук! І як усе легко. Стій, а може, саме що легко, я й учепився за цю версію?

Перевернувшись ниць, покусував травинку. Поблизу жаріла пізня суниця. Було соромно признатись самому собі, що спокусився на чужий сумнівний здогад. Ні фактів, ні побічних доказів, голе мудрування. Інспектор-дилетант, як Горжій, що чапів у засідці на Северина. Краще поміркувати над Карпанем. Я простяг руку й зірвав суничку, вкинув до рота, щоб забити гіркий присмак травинки.

   Найбільше фактів і доказів набралося по справі старшого лейтенанта. Тут уже визначилась не нитка, а міцна дратва з багатьма вузликами. От їх і слід розплутувати насамперед. Чому я беззастережно повірив Дубовенко і сприйняв її розповідь за щиру правду? У неї всі підстави покривати Карпаня як батька своєї дитини. Хіба не могла статися на полустанку велика драма кохання і поклику обов'язку перед Батьківщиною? І перемогло в ньому перше, він спочатку спізнився з поверненням у частину на день, потім па два, на тиждень... А тут нагодився Замрика, випадкова зустріч і... Так, чудовий сюжет для роману.

Але як опинився біля Мошняка образок Карпаня через три роки? А чи не тихий, непоказний ковбасник порішив Петра? Я сів, пронизаний новим здогадом. Мошняк! Відтоді він носив образок при собі, а вбивця, нишпорячи по кишенях, викинув його. І знехтував грішми? Ні, він свідомо йшов тільки на вбивство. Гроші його не цікавили. Помста? Знищення свідка? Тоді що знав Мошняк? Я згадав обстановку в кімнаті, Копійочку, дружину Мошняка, її вбрання, дорогий перстень і зрозумів, що не прості вони люди, як зазначено в їхніх анкетних даних.

Мене чомусь охопив неспокій і щемливе підсвідоме відчуття чиєїсь присутності, недоброзичливого погляду, спрямованого в потилицю. Мимоволі напружився, мов очікував зрадницького нападу ззаду, і сторожко вслухався у тишу березового гаю, яка видалась тривожною та підступною. Загуркотіла на дорозі машина... Я різко оглянувся – ген колихнулася гілка на кущі ліщини. Схопився і швидко, наскільки дозволяла вивихнута нога, попрямував туди. Нікого. Тільки стрибала з гілки на гілку берестянка. У мене відлягло од серця.

Побрів далі, вийшов на стежку, що в'юнилася поміж березами, бігла понад очеретяним берегом Лебідки. Ні душі. Завів мотоцикл і виїхав на шлях. Та через кілька хвилин зловив заднім колесом цвяха, мабуть, єдиного, кимось кинутого на дорогу, і він виявився моїм. Аж зачортихався спересердя. А до міста добрих шість кілометрів. Довелося вести мотоцикл.

Сорочка змокріла на спині. Коли дістанусь додому? Дорога трохи бралася на підйом, і саме в тому місці найближче підступали берези. Я завжди тут газував, щоб одним махом вискочити на верхівку невеликого пагорба. Тепер пхав свого «горбоконика». Оглянувся доокруж – довгокосі, мирні берези, і ні душі. Низько над гаєм пролетів журавель, мабуть із поля до річки. Ще кроків п'ятдесят – і верхівка. Звідтіля вже «Ява» покотиться сама.

Сів на мотоцикл і, відпихаючись ногою, розігнав його. Спущене заднє колесо стукало на кожному камінчику. Наближався поворот до блокпоста. Над верхівками дерев виднівся дах будинку, де мешкали Дубовенко та Шепета. Поминув стежку і за інерцією проїхав ще метрів тридцять. Попереду лежала рівна дорога до міста, п'ять кілометрів штовхання. І, як на зло, жодної машини.

Я трохи перепочив.

Сонце опускалося все нижче, ген за містом, за хлібзаводом, і звіддаля димар скидався на єдину стрілку годинника на малиновому циферблаті.

Безлюддя і невтішні думки.

Посутенілими вулицями нарешті дістався свого провулка. Тихо відчинив хвіртку. На освітленій веранді, за фіранками, мати, судячи по рухах та тіні, мила посуд. Я обминув хату й завів мотоцикл до сарая. Сів за стіл перепочити. Нив щиколоток. Утома й отупіння заволоділи мною, наче перегрівся на сонці. Скинув сорочку і майку, став під умивальником і почав митись. На хлюпіт води з веранди вийшла мати.

–   А де мотоцикл?– запитала стривожено.

–   У сараї.

–        Коли ж ти приїхав?—зазвучала недовіра в її голосі.

–   Тільки що.

–   Я не чула,– спустилась із приступок до мене.

–   Бо я зловив цвяха,– сказав.

Мати взяла в руки сорочку й майку.

–   Ти що, під дощ потрапив?

–   Який дощ?

–   А чого ж вони мокрі?

Я густо намилився і, фуркаючи, підставив голову під струмінь води. Не дочекавшись відповіді, мати вернулася до хати, а потім винесла рушника. Витирався, ідучи до кімнати. Мати щось говорила про Горака і Василя, Балюка та Великошича, про Олин дзвінок, а я не добирав смислу, знесилений і отупілий. Мене наче обплутували дротами, туго сповиваючи.

Розділ двадцять перший

Вранці я передусім подзвонив Сергію Антоновичу. Трубки ніхто не підняв. У чергового по відділу дізнався, що Великошич кудись поїхав. Попросив сповістити по приїзді слідчого про мій дзвінок. На кухні записка матері: «Я в школі. Готуємось до обласної наради вчителів. Обов'язково поснідай. Ти сьогодні дуже хропів». Взагалі я не хроплю, хіба що вельми стомлюся.

Поснідав і сів за стіл, дістав аркуш паперу. До доказів дописав ще одне слово «образок», викреслив слово «буда», п'ятим пунктом записав: «Хто вбив Мошняка?» Підготовлена пастка, якої випадково уникнув, змусила по-іншому глянути на справу. Відчував, що зіткнувся з нахабним злочинцем, який, як не дивно, мене боявся. Бо коли лежав у кюветі, у нього була нагода здійснити свій намір. Але він не наважився.

Розслідування набирало серйозного значення. У ньому десь непомітно стався перелом, забриніла якась важлива нитка, до якої випадково торкнувся у своїх пошуках, а злочинець уже сполошився. Тепер максимум обережності й обачності. Я виписав прізвища тих, з ким зустрічався і про що їх питав.

Вийшла чортова дюжина. Деякі прізвища – поза підозрою. Решта – під сумнівом. Та все ж якимось чином вони стикались із злочинцем. Інакше б він не заворушився. Поклав аркуш під папір, яким було застелено стіл. Намагався передбачити наступний крок зловмисника. Снідаючи, міркував над тим.

Потім розчинив вікно, щоб почути дзвінок телефону, і взявся до роботи.

Мені подобалося пиляти дерево, особливо сосну, од якої йшов солодкувато-гострий дух живиці, наче від новорічної ялинки. Признатись, убрану ялинку я побачив лише в другому класі, в школі, посеред зали. Відразу по війні було не до ялинок. А мати вдома не ставила. Пізніше здогадався чому: запах глиці нагадував їй похоронні вінки.

– Здоров, Арсене!– привітався Балюк.– Іду повз провулок, чую, постукує дятел. Дай, думаю, загляну, як він тут.

Він міцно потиснув мені правицю, переклавши в ліву руку сітку з хлібом, пакунками та пляшками молока.

–   Уже два прогони готові, – похвалився йому.

–   Еге,– Балюк кинув оком на новий паркан.– Вибач, що не забіг, коли ти хворів. Просидів у Вінниці замість штовхача. Вибивав фарбу, цвяхи... А зараз готуємось до обласної наради  вчителів. Роботи достобіса.

Я знав, що в школі гаряча пора – завершувався ремонт.

–   Мати їде на нараду?

–   Авжеж, і виступатиме.

Балюк був одягнений у білу, з короткими рукавами, сорочку навипуск, із мережаним комірцем та кишенями, в сірі штани й літні туфлі. Без бриля і палички. Я помітив на його лікті цятку голубої фарби. Він трохи збуджений, як завжди, коли випадало багато клопотів, а час підпирав.

–   Школярі допомагають?

–   Звичайно. Виробнича практика. Він оглянувся і стишив голос:– Як там, Арсене, з батьком? Чи закинув через ремонт?

–   Помаленьку продовжую,– відповів ухильно.

–   Тільки не передай матері: ремонт може зачекати,– мовив довірливо.– Господарські робота ніколи не переведеться.

Я подумки погодився з ним.

–   Мати, звичайно, вболіває за тебе,– продовжував Роман Гнатович. – Мовчить, не скаржиться, але я бачу. Коли б я зміг відшукати могилу Ковтуна та Сидоренка, яких убили у розвідці і захопили фашисти, вважав би недарма прожитим життя. Тільки б могилу, Арсене,– сумно підкреслив Балюк, смикаючи поруділого вуса.

І з цим я погодився, переймаючись до Романа Гнатовича почуттям вдячності. У ньому я мав спільника, який, здогадувався, заспокоював матір, коли надто хвилювалася за мене, переконував, що

пошук – мій обов'язок. Чи сказала йому мати про

вивих? Напевне, ні.

–   Зовсім інший вигляд. Га?– кивнув Балюк на хату.

Я й собі глянув. Дах від провулка, вже перекритий, горів на сонці, мов лід у ясний зимовий день. Наш будинок наче помолодів і покращав.

–   Сьогодні прийде дядько Гаврило?

–        Щось йому нездужається, навіть учора мало постелили бляхи,– сказав співчутливо Балюк.– На війні його добряче потовкло.

–        А це правда, що Олин батько колись кушнірив?– запитав, раптом згадавши розмову дядьків в універмазі.

–        Хто тобі сказав?– знітився вчитель, схвильовано зиркаючи на мене.

–   Чув,– здивувався його занепокоєнню.

–        Ти, Арсене, на те не зважай,– якомога переконливіше мовив.– Наша молодість припала на важкі роки. Придиба, сам бачиш, чудова працьовита людина, виховав дочку, прихистив хлопця.

–        Кушнір – це щось... образливе? – нарешті вловив я смисл у Балюковому поясненні.

–        Як тобі сказати? – погладжував вуса. – Виправляв шкіри. Робота не вельми чиста, але треба було заробляти на шмат хліба. Ти мене зрозумів?

Я кивнув, здогадуючись, що питання стосувалося лише мого ставлення до Сави Архиповича й Олі. Але дарма збентежився Роман Гнатович. Мені байдуже, ким працював Придиба. У першу чергу – людина прикрашає місце. І це не позначиться на моїх почуттях до Олі.

–        Усе гаразд, Романе Гнатовичу,– заспокоїв його.– Мені просто цікаво.

–        От і добре,– повеселішав.– Гляди не забий пальця.

 Балюк сягнисто пішов. Я поміняв камеру в мотоциклі й продовжував прибивати штахети. Сусіди, прошкуючи повз двір, вітались, і в їх голосах учувалося мовчазне схвалення моєї роботи. Досі вельми занедбаними здавалися наша хата й обійстя, псували всю картину провулка. Тепер його мешканці вбачали в мені беручкого господаря, що вмів не тільки гасати мотоциклом по району. І я докладав зусиль, щоб вони закинули матері слово щодо хазяйновитого сина. Знав – їй буде приємно.

Заштахетив майже половину прогону, коли почув телефонний дзвінок. Метнувся до хати. Мабуть, Великошич.

–   Слухаю.

–   Завжди слухаєшся, Загайгоро?—пролунав насмішкуватий голос Олі.

–   Тебе – завжди. Ти звідкіля?

–    Від магазину. Давай гайнемо на річку. Чи ти?..– і не доказала.

–   Заїхати за тобою?– запитав поспішно.

–   Еге, додому,– і поклала трубку.

У сараї накачав колесо і виїхав з двору. Радів зустрічі з Олею. Мені подобалось, коли вона виявляла ініціативу. Попетляв вулицями і скоро добувся старого глинища, на якому працювала механічна лопата – копали траншею для газопроводу. Он і будинок Придиби. Зупинився під брамою і посигналив. Оля вибігла в короткому ситцевому халатику і босоніжках, у панамі, з легкою пляжною сумкою. Я знову посигналив, вітаючи її, зеленооку та ясночолу.

–        Не треба, Арсене,– попросила, вмощуючись на сидінні.

–   Чого?

–        Ще баба Фросина почує, – поклала долоні мені на плечі.

–   І нехай!

–   Не треба. Вредна вона.

Я навмисне вибирав покручені вулиці, вихляв мотоциклом, і Оля притискалася до моєї спини тугими грудьми, грайливо-злякано скрикуючи. Поодинокі перехожі з осудом поглядали на нас. їм і в голову не приходило, що за кермом працівник міліції. Я не порушував правил руху, а їхав «гранично з фолом», якщо висловитись терміном фахівців футболу.

Але, на жаль, вулиці не безконечні, і ми вже мчали стежкою, що перетинала пляж, до кущів шипшини, Олиного улюбленого місця. Лише під одним грибком купчилися хлоп'яки, і ми залишили їх далеко позаду. Звернув на пісок, і «Ява» натужно застогнала. Оля зіскочила на ходу, і мотоцикл полегшено шарпнувся. Вона роззулась і побігла, мелькаючи білими п'ятами. Потім закружляла, розставивши руки, поки я не під'їхав.

–   Ой, тримай мене!– вигукнула зажмурившись.

Я обійняв її, і Оля принишкла посапуючи. Сполохано билося її серце. Невагоме, шовковисте волосся немов струмувало між пальцями дивним золотавим та густим промінням. Я сховав у ньому лице і дихав серпневим сонцем, березовим гіллям, вільгістю річки, чимсь невимовно рідним та дорогим, п'янким до забуття.

–   Тобі так добре?– тісніше пригорнулася до мене.

–   Дуже!..

Пляжна сумка ковзнула по моїй нозі й вляглася біля туфля. Оля підвела голову і, не розплющуючись, знайшла мої губи.

–   А тепер купатись!– відсахнулась од мене.– Купатись!

Ми поспіхом роздягліїся, сміючись, поглядаючи одне на одного. Яке в неї щасливе обличчя! І які пустотливі очі! Коли я складав штани, з кишені випав образок Карпаня.

–        О, ти вже в бога віриш,– Оля підняла його, розглядаючи.—Хто ж це йому, бідному, очі вибрав?

–   Знайшовся атеїст,– відказав непевно.

–        І з бородою Ісус. Мій батько теж колись носив бороду.

–   Справді?– я не уявляв Придибу з бородою.

–   Еге, давно. Малою любила смикати за неї.

Мабуть, тоді Сава Архипович мав суворіший та

поважніший вигляд, і я б ще дужче губився перед ним.

–А в мене ні вусів, ні бороди,– надув я щоки.

Оля пильно подивилася на мене, всміхаючись.

–   Тобі вуса личили б. І мені б... губи лоскотав.

–   Я без вус спробую,– потягся до неї.

Оля грайливо відстрибнула й побігла. Я поклав образок до кишені й метнувся за нею. Вона підібрала волосся під панаму і поволі зайшла в річку, а я з розгону шубовснув у воду, здіймаючи бризки, в яких на мить заграла всіма барвами маленька райдуга. Ми купались, плавали, борсались, наче малі діти.

Після лежали на ковдрі, прохолодні й вологотілі, притомлені пустощами. Я сперся на лікоть і дивився на Олю, на якій ряхтіли крапельки, а легіт із березового гаю бавився розсипаним по зігнутих руках волоссям. Вона мені здалась якимсь казковим звірятком, що не знати відкіля з'явилося поруч на гарячому піску. Я провів долонею по її спині – від дотику вона зіщулилась і настовбурчилась золотими ворсинками. Достоту звірятко.

–        Я трішки подрімаю, Арсене, – промурмотіла Оля.

Вона любила, загоряючи, покуняти. Я лежав горілиць і дивився в небо. Чомусь згадав, як у старому глинищі в дитинстві гралися у війну, ховаючись у ямах, порослих бур'яном, як приходив до нас Василь Хавара, ведучи за руку маленьку біляву дівчинку, сідав на горбку, рудоголовий та мовчазний, і стежив за нами.

Ми побоювались не Василя, а його німоти, що здавалася нам страшним чаклунством, ніби той хлопець з'явився з іншого світу, таємничого та незбагненного, сповненого жахів. Дівчинка не витримувала довгого сидіння й поривалася до нас, але Василь не пускав, щось показуючи їй на мигах, і вона жалісливо пхинькала, теж відповідаючи йому на пальцях. Незрозуміла їхня мова безмежно дивувала нас, породжувала забобонний острах. Усе ж дівчинка тікала, і ми розглядали її, немов якусь дивовижу. А коли тицяла пальцем у паші дерев'яні гвинтівки та пістолети й пискливо питала «що це?», ми не вірили власним вухам, що вона заговорила.

Оля заплямкала губами, і я повернувся до неї. її голова лежала на ліктеві, і крізь біляве павутиння волосся я вдивлявся в обличчя, вбирав кожну знайому рисочку. Хто міг передбачити, що та писклявка в довгій байковій сукні виросте в гарну дівчину і я покохаю її? Ніхто. Доля водила нас одними вулицями, до однієї школи і нишком усміхалась, задоволена з нашого невідання.

Я легенько відгорнув волосся з Олиного лиця, щоб краще його бачити. Вона спала, по-дитячому надувши губи, і під очима лежала тоненька сіточка тіней довгих вій, а на щоці біля вуха золотився ніжний пушок. Неземною і далекою вона здалася мені сплячою, аж я злякався і провів пальцем по русявому шнурочку брови. Оля розплющилась і неосмисленим поглядом втупилась у мене. Нараз її зеленкуваті очі взялися поволокою і на вустах заграв усміх.

–   Ти дивився на мене?

Я кивнув.

–   Мені щось снилося, – сказала пошепки, – щось приємне-приємне і радісне... Котра година?

–   Близько дванадцятої.

–   Ще скупаємось – і додому, – перевернулася на спину, випросталась, мов струна, і завмерла, задивившись на небо. – Ти зміг би полетіти в космос?

Запитання впало зненацька, і я попервах розгубився, не знайшовся на відповідь, бо ніколи над тим не замислювався. Хтось літав, а я не ставив себе на їхнє місце, сприймав, як чиюсь відповідальну роботу з певним ризиком. Справді, чи зміг би я полетіти в космос? В одну мить ніби зважив усі прожиті роки.

–   Полетів би, Олю.

–   А я – ні,—призналась сумно.—Залишити Землю... Розумієш, Землю?! Ти через це мене не розлюбиш?

–    Ніколи, – я нахилився, в її очах – крихітне голубе небо.

–    Вірю тобі, – посміхнулась провинно, зводячись.

Непоспіхом пішла до річки, струнка, граціозна, її плавні лінії, вигинаючись, округлювали стегна, сповиті синім, у білі квіточки, купальником. Сонце осявало її постать, видивлялося на неї, купаючи в промінні.

–    Перепливемо Лебідку? – кивнула на протилежний берег.

–   Давай.

Я з приємністю занурився у воду, відчуваючи, як гаряче тіло остуджувала вода, поколюючи в порах шкіри. Річка неширока, і за якихось п'ять хвилин ми дісталися берега. В кількох кроках од нього по

миналося скошене поле, а ще далі на виднокрузі мріли хати Березівки. Оля ступила на серню і грайливо зойкнула, підгинаючи ногу, і так стояла, кумедна й безпомічна, мов журавель.

–   Ага, колючий хліб, – зауважив, підхоплюючи її на руки та виносячи на стежку.

–   Ой, ромашки, Арсене, ромашки, – пустотливо задриґала ногами. – І волошки!

Неподалік на обніжку росли зіркаті ромашки. Ми нарвали цілий букет. Оля швидко сплела вінок, і я урочисто поклав барвисту корону їй на голову. На її волосся лягли білі й голубі полиски – своєрідний німб польових квітів. І коли ми пливли назад, на легких брижах навколо її голови гойдався круглий голубий відсвіт.

–   Уже на першу, – заквапилась Оля. – А мені треба ще вечерю зварити і на другу на роботу.

Ми одяглись, і я за звичкою, чи ніщо не випало, всунув руки в кишені.

Образка не було! Речовий доказ щез.

Вражено ворушив пальцями, дерев'яніючи. Знетямлено дивився собі під ноги, не в змозі зрушити з місця. А поруч, метрів за двадцять, білокоро світився березовий гай.

–   Арсене, поїхали, – Оля торкнула мене за лікоть.

Я не озирався, наче громом прибитий.

–   Арсене!.. – нетерпляче смикнула за руку і зазирнула мені в очі. – Ти... що? – відступилась злякано. – Щось болить?

Я видушив болісну посмішку і заперечливо похитав головою.

–   Кажи правду, – з острахом мовила Оля. – Я хлопців гукну, – обережно обняла мене, наче хворого. – Кажи, не мовчи!.. – Забриніли сльози в її голосі.

–    Голова... закрутилась, – нарешті спромігся на слово і оглянув навколо пісок.

Там, де допіру лежав мій одяг, виднілися осунуті ямки, крихкі ознаки слідів, що тяглися в березовий гай. А може, вони давні?

–   Напевне, напекло, Арсенчику, – засокоріла турботливо Оля. – Я в панамі, а ти простоволосий, їдьмо додому, не стій... Це все я винна, я!

її голос, щире співчуття привели мене до тями, і я наче скинув полуду з очей, збадьорився і рішуче сів за кермо.

–   Тільки не швидко, Арсенчику, не швидко,– вмовляла Оля, стискаючи руками мої плечі, тулячись щокою та губами до шиї. – Ти прямо додому, а я пішки.

Усе ж я зсадив її біля зеленої брами, заспокоївши, що вже полегшало, а сам майнув на пляж. Запитав у хлопчаків, що грали під грибком у підкидного, чи не бачили, як хтось виходив з гаю, коли ми купались. Не бачили. Підозрювати їх я не міг, бо мій годинник вартіший за образок, а його ніхто не взяв. Я перегорнув пісок на тому місці й нічого не знайшов. Звичайно, в і н вийшов з гаю і нагинці, ховаючись за кущами, підкрався до одягу, коли ми пливли на той берег.

Втретє вистежив! Нахабно діяв. У мене вже не було ніяких сумнівів, що в і н місцевий. Дивився на березовий гай, думаючи, що надто багато таємниць він ховав, особливо дорога на Березівку. Стій! Дядько Гаврило казав же, що Степан вилежувався на річці, догулював відпустку. Степан Горак... Щоб помститись за брата. Але я його ні разу ніде не здибав. І звідкіля він міг знати, що важив для мене образок? Ні, не Степан. Картав себе, що не залишив образка вдома. За викрадений речовий доказ, хай із припиненої справи, подяки не оголошують.

Що скаже Великошич?

Поїхав додому. Зупинившись коло хвіртки, помітив у поштовій скриньці білий папірець. Невже лист? Я не пам'ятав, коли ми востаннє отримували листи. Адресований мені. Без зворотної адреси. Почерк незнайомий, великий, розмашистий, з нахилом вліво.

Від кого? Повів мотоцикла до сарая. Рівняючись із вікнами, почув, як в кімнаті настійно дзвонив телефон. Кинувся до дверей – зачинені. Хапливо відімкнув.

–   Слухаю.

–        Як тобі, Арсенчику? – дбайливо запитала Оля.

–   Ти про що?

–   Як про що? Тож голова...

–        Уже краще, Олю, краще, – поспішно проказав. – Дякую.

–        Ти полеж, нікуди не ходи, – мовила напутливо. – Я так перехвилювалась, що місця собі не знаходжу. Навбирала картоплі і до магазину...

–        Заспокойся, Олю, все гаразд, – я поглядав па конверт з малюнком моря та білого пароплава.